Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського



Сторінка17/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

ХЛОПЧИК І ТІНЬ
Повість




Піски


Сліпучо-білі хмари. Ген далеко вони — немовби застигли в небі. А під ними ріка. З пілотської кабіни видно, як ріка петляє, виписує круті повороти і вигини, залишає за собою вкриті лататтям озера-стариці, протоки, повні теплої стоячої води канави. За одним поворотом — велика світла оплішина. Вона аж сяє, аж золотиться на сонці, як маленька Сахара — з дюнами і барханами, з горами сипучого піску, намитого водою. На дерев’яному місточку, якраз проти мілководної затоки, сидять двоє хлопців і ловлять на тісто верховодку, єдину рибу, яку можна ловити в цій перекаламученій та перебовтаній моторами і катерами річці. Не клює у хлопців. Парить. Хмари поволі випливають із-за лісу. А під хмарами летять низько над землею старі «кукурузники»; тепер вони майже всі приписані до маленьких провінційних аеродромів. Вони летять з невеликими інтервалами, знижуються над лісом і сідають просто на викошений трав’янистий луг, он там, на острові за рікою. Коли АН-2 заходить на посадку, за ним біжить внизу через протоку й піски тінь від нього, тінь швидка, невловима, що трохи скидається на двокрилу стрільчасту бабку, на ту літню розбійницю, яка носиться над водою за всякою живністю і в польоті потріскує перламутровими крильми. Як мертві, лежать на воді поплавки. Нудьга підкрадається до хлопців. Хочеш не хочеш, а очі самі пнуться до лугу, до неба, де встають білі-білі хмари. Виходило так, що АН-2 проносилися трохи збоку і тінь від них бігла по широкій піщаній косі, обминала наших рибалок. — Слухай, Майкó, — обізвався один із них. — Дивись, як низько несеться тінь. Ану давай побігли туди, може, проскочимо якраз під нею. Ти чув, що буде, коли пробігти під тінню літака? — Та чув, — лінькувато одказав той, другий, котрого назвали Майком. Це був товстоплечий і товстоногий, трохи сонний хлопчисько років чотирнадцяти. — Ти ж сам і казав: якщо пробігти під тінню літака, то буде удача. — Не удача, а щастя. На все життя! Тільки треба загадати своє бажання. Ти загадав? — Загадав. У мене давно воно загадано. — Тоді побігли. Опля! Товстоногий Майко на диво спритно підхопився і чкурнув за другом, за Стасем, аж п’яти у них замелькали. Вони таки встигли: над ними прогуркотів літак, обдав їх тугим струменем вітру, залопотіли сорочки на хлопцях, і хвилі дрібненькі погнало від берега. Тінь, тінь літака упала на них, мовби жартуючи, розкуйовдила їм чуби. І хлопці взялися за руки і затанцювали на піску, як тубільці десь на острові під пальмами. Із кабіни виглянув пілот і посварився на них кулаком: ач, розбишаки! Хто вам дозволив тут бігати, в зоні, де знижуються літаки! Та хлопці весело засміялися, вдарили тропака, себто мумбо-юмбо, і замахали кепками в небо: — Салют, авіаціє! Вшисько дзенькуємо, спасибі! Ми проскочили під твоєю тінню, а вона, якщо не брешуть, приносить щастя! Дивись же, щоб усе задумане нами збулося! Літак прогуркотів над пісками, знялась за ним курява і завихрилася доріжка в кущах лози. Хлопці повернули на свій місток. Припікало і парило ще дужче. Хмари легенько повзли, громадилися в небі. Поплавки мертво лежали на воді. Навіть верховодка не клювала. — Майко, а що ти загадав? Признавайся. — Що я загадав… Ти знаєш, що я загадав. Я хочу купити собі човна. Хоч поганенького, ну, може, стару якусь довбанку. — А для чого? Що ти робитимеш? — Як для чого? На Десні без човна, ти знаєш, як без рук. Попливу кудись. — Далеко? — Ну, далеко. До дядька в Сухолітки. У нього велика пасіка. Візьму там два відра меду. Одне поставлю дома, а друге продам. — Ну, продаси. А далі? Що купиш на гроші? — Підвісний мотор. Це тобі не веслами гребтись, а з вітерцем, щоб аж вихор по воді — ясно! — І знов до дядька попливеш? По мед? — Ну, хай по мед. А тобі яке діло? — Я думав, ти в Африку збираєшся. І мене візьмеш з обою. Та де там!.. Якийсь ти старий і мудрий, як наша сусідка Настя, що продає редиску на пристані… — А ти? Хитрий і в’їдливий! Випитав у мене все, а сам мовчиш. Краще сам скажи: яке щастя ти одірвав (і втаїв), коли біг під літаком? І взагалі — що ти хочеш, крім підколупування? Решетом воду носити? — Я ще не придумав. Мені всього-всього хочеться. Колись хотілося, ну давно, такого смішного: підземні печери під Десною відкопати. Або знайти в піску і завести собі маленького крокодильчика. — Ти просто тріпло, Стась. Ти сам знаєш, чого тобі хочеться. Журавля в небі, так? Стась замовк, одвернувся й зітхнув. Бо й справді літав він високо в хмарах, у голубих міражах, купався в дитячих фантазіях. А що він хоче серйозно, що робитиме, що шукатиме на землі, куди піде після школи, в який інститут або в яке училище, — він і досі не вибрав, не надумав собі. — А я знаю, — твердо з якоюсь навіть ноткою старшості в голосі промовив Майко. — Одразу після восьмого класу я поїду в Київ, до маминого брата. Ти чув про нього, звати його Вітродуй. Він там у Києві як полковник на студії, він усіма там командує. І давно пише нам, запрошує мене до себе в гості і на роботу. Майко, пише, приїжджай хоч зараз, я тебе вивчу, будеш асистентом, а через рік-два головним оператором. Отак, Стасику, а ти кажеш: Майко, як Настя… А сам збираєшся в Африку… Майко дуже вдало перекривив Стася: прискалив око і картинно, як те міг би зробити Магеллан чи Крузенштерн, глянув кудись з-під руки — далеко-далеко, на край землі… а може, прямісінько собі під ніс. Та Стась не розсердився, ні. Тільки ще раз легенько зітхнув. І позаздрив: така ясна дорога у Майка стелиться — на все життя! А в нього? «Нічого, не журись, — втішав його дома старий і мудрий один чоловік, сторож Яким із баржі. — Все прийде, все буде в тебе. А в отроцтві треба, щоб душа політала на крилах, щоб вона до зірок, до неба, до чогось великого, а може, і химерного пнулася. А земне, минуще, воно ще прийде, воно нікуди від нас не втече». Хтозна, може, й не втече, майнуло в думках Стасевих. А може, і втече. Он Майко — це ж треба, теж поталанило людині! — одною ногою стоїть уже там, на кіностудії. Слава, оплески, квіти, а поїздки які по всій землі, рай не життя у хлопця попереду! Сплюнув на воду Стась (промахнувся, хотів на тісто) і закинув далеко на течію вудку. Пливли, громадилися в небі легкі сліпучо-білі хмари. А під хмарами завмерла маленька і майже нерухома тінь лелеки. Забриніла, полинула Стасева душа за птахом, у блакитні висоти неба, де сріблився і зараз, серед білого дня, легесенький контур місяця. Лелека немовби промайнув тінню крізь тонкий обручик місяця.

Над Десною, де бродять тіні диких буйволів(Монолог старого лелеки)

Коли політаєш стільки, як я, то крила самі несуть додому натомлене тіло. І дороги не треба вибирати: отак лети й лети просто під зорями, на далекі людські вогники, на щогли за рікою. Тільки не спускайся низько, а вище бери, в небі не заблудишся, світ такий широкий, аж сумно стає: чи хватить тобі віку, щоб все те зміряти, окинути оком, охопити клекотом, перегуком пташиним! Кри-крінь, казав мій дід, життя, як сон, не нарозкошувався, не налітався вволю, а вже збирайся в останній вирій. До гнізда, додому мені пора вертатися. Сонце зайшло. Синьо, по-вечірньому просторо, тихо стало в небі, перші зорі зблиснули, замерехтіли, а я лечу й дрімаю на крилах. Небо мене вкутує і мовби саме несе над землею; сон — як тепла вода стоїть у голові, очі самі злипаються, а проте й заплющеними очима бачу я дорогу: скошені луги за рікою, озера, які притихли й ховаються в очеретах і зблискують зчорнілою водою під берегами. А он широка Десна, вона дихає в небо розпашілим духом літа, рибою пахне, нагрітими пісками на берегах. Щось стукнуло на баржі, мабуть, сторож ударив у рейку: «Обережно, відчалюємо!» І той різкий звук прокотився над сонною водою, трохи струсив дрімоту в моєму тілі і десь у лугах затих. Лечу й сплю я на крилах і бачу ген-ген далеко старі сосни, а на темних вершинах дерев цілими купами, гронами — гнізда, великі розкішні гніздовиська, вимощені з хмизу й гілок. Коли я дивлюся на них, мені завжди якісь химерні картини ввижаються — щось буйне, нічне. Так і здається мені: колись давно-давно йшли бурлаки з веселої учти, раптом стали і гукнули до місяця-брата «будьмо!» і підкинули вгору свої шапки — так і повисли їхні розкошлані бирки на верхівках дерев. То наша лелечина колонія, і серед інших гнізд — моє високе. Десь там, вже сонні, виглядають зараз мене двоє онучат і стара Буслиха. — Дід летить, — кажуть вони. — Гостинець нам із лугів несе. Коли б не свіженьке жабеня або не золотого піскарика. Ач, розбалував їх! А я злягаю на праве крило і повертаю трохи вбік, до крутого берега. Хочу попрощатися із старим-старезним дубом, мабуть, старішим за мене. Скоро помре він. Десна підмила його, і вже звисло оголене коріння його над водою, не сьогодні-завтра впаде він сторч головою в Десну, в кручу. Таке, брат, життя.  



Та перервемо на хвилинку роздуми старого лелеки, бо зараз дуже цікаве щось коїться зовсім тут недалеко, в селищі. Один із тих, котрого підкинув наш лелека в капусту, Санько Білововк тихенько од матері крадеться попід стінами свого будинку і веде, манить рукою хлопців: — Цс-с-с, за мною! Сюди, пригинайте голови, в оцю амбразуру ліземо. За ним проскочили в глухий куток двору п’ятеро чи семеро його дружків. Санько веде їх у темний підвал, що давно стоїть покинутий і забутий під старим будинком; тут, у дерев’яних стінах, жили колись дід з бабою, а тепер — тільки вітер, та кіт Марціал, та якісь волохаті привиди. Двері в підвал перехняблені, одна дошка вибита, а низ дверей зацвів ніжно-зеленим оксамитом моху. І коли Санько взявся за клямку, легенько потягнув ручку на себе, іржаві завіси тихо і пронизливо запищали. — Цс-с-с, мовчок! Прикусіть язика! — сказав їм Санько. І двері раптом затихли, справді прикусили язика. І ось вогке, темне й страшне підземелля, де Санько збирає тіні. Так, це секрет, та ми признаємося: Санько — не просто Санько, а приборкувач тіней. Він давно ловить у лісі, на горищі, в школі, на Десні під вербами — ловить і збирає тіні, він триножить їх, він вміє командувати ними. — Стій! — каже він у лісі грізній кошлатій тіні, що сховалася за деревом. — Я тебе знаю. Ти тінь дикого буйвола. Ану йди сюди! Йди, не брикайся, не сопи, я тебе зараз міцним, капроновим оцим повідком заарканю. А тепер марш за мною, тільки спокійно, без вибриків. І приводить тінь буйвола додому. А ще — тінь журавля, тінь маленького лисиченяти, тіні дерев, літаків, білок, які стрибають вночі між соснами. Він заселив усю хату, горище, двір спійманими тінями, та мати свариться на нього, каже: — О, лихо, хоч тікай з дому, вже ступити нема де ногою!. Щоб не сердити матір, він заганяє дикі й непокірливі тіні в підвал. І ті, що вітру або собак бояться, — теж туди. …Вузьким проходом, за щось зачіплюючись, хлопці спустилися вниз під землю (а в грудях трепетав давкий сміх від штовханини і страх). І от Синько пропустив їх повз себе в глибину, в якусь ніби величезну квадратну яму, де стояв тяжкий дух вогкості, цвілі і густої темряви. — Ступайте на колоду. Вона ось тут, під стіною. Санько поплескав рукою, мабуть, таки намацав колоду в тій непроглядній пітьмі. Сіли. — Мовчіть і слухайте. Зараз вони оживуть, заворушаться. Тільки напружте слух і добре вдивляйтеся. О, бачите, там під стіною, он там! Роги оленя, а тепер голова, а в кущах — мале оленя. А то не пень, то старий вовк-сіроманець притаївся; він облизується і аж блимає очиськами, і повзе, підповзає… — Де? — Покажи! — Нічого я не бачу! — буркнув роздратовано Майко-сусід, найстарший в їхньому гурті, трохи рудий і, як завжди, нечесаний, розпатланий хлоп’яга. Він взагалі не любив оці Санькові штучки з тінями. — Ну, а зараз? Товста тінь, у плащ закутана. Сидить на човні, сюди й туди озирається. О! Пливе, крадеться до баржі, на розбійника, на злодюгу дуже скидається. — Не бачу. — І я не бачу. — Де воно, ото? Не видно. — А тепер? Щось горбатеньке виповзло, сіре. Бачите? — Санько аж спітнів, аж зблід бідолаха, як гіпнотизер на невдалому сеансі. З якимось відчаєм він викликав із темряви тіні. — Ну, а зараз, а зараз! Придивіться добре, там, під колодами. — О, а я бачу, — з таємничим острахом вигукнув один із карапузів, Майків брат. — Бачу, то миса скребеться. Не те, не те викликав Санько, тінь черепахи, а для малого що сіре, те й миша. Та що ти з малого візьмеш? — Ага ж, тут повно мишей у підвалі! — засміявся рудий Майко. — Вони зараз дадуть нам, вони шугнуть хмарою. Це вам не тіні — і кісточки обгризуть! — Та цить ти, барабон! Помовч! — Санько вже озлився. Він, мабуть, жалів, що покликав у підвал Майка: при ньому царство його тіней розвалювалося в прах. Своєю впертістю, сміхом, глузуванням Майко ніби наврочував, розганяв, сплутував усе — може, навіть із простої заздрості. — Ну, от ще раз. Гляньте: крила великі, ноги і дзьоб довгі, сам сірий, а тінь голуба. Ну як, не впізнали? Та це ж він — журавель! Майко весело й нетерпляче засовався в темряві. Видно, дуже йому кортіло знов перебити Санька. — Чули, хлопці, як люди кажуть? Ну, про тих, про мюнхаузенів: спіймав журавля в небі? Це про тебе, Санько, точно. Ото ти бігаєш і руками хапаєш у повітрі… цілі оберемки дуль з маком. — А ти, а ти? — зірвався Санько. — У тебе тільки й є, що череп’яна пантера на припічку, та й та пустоголова, і якщо в ній торохтить щось, то тільки мідяки. Твоя копія! — Ну й що? Розхвалився, мишолов, чи то як — тіньолов. — А ти? Мотлох всякий залізний збираєш, як Плюшкін. Старі патефони та чайники. Тебе завидки просто гризуть. — Мене завидки? Ось я встану і вліплю під саму кирпу, тоді знатимеш! — І я вліплю. — Ану спробуй. — Ти спробуй. Чути було, як хлопці звелися на рівні ноги, взяли один одного за петельки і в темряві блиснули войовничо очима, обпекли один одного гарячим духом. Мабуть, зараз пролунав би один і другий виляск, та на щастя, а може, на біду щось загримотіло у них над головою, торохнуло так, наче впала десь порожня бочка. Всі примовкли й пригнулися, втягнувши голови в плечі, як од вибуху бомби. Гуркіт повторився, і тоді хлопці нищечком, як змовники, потовпилися за Саньком. Застряли в проході, когось звалили і напролом ринули з підвалу, а потім — у кущі, під загорожу. З-під густої ліщини, яка нависала шатром, вони лупали очима у двір: що там гримнуло? А надворі було тихо, стояв синій вечір, легко дихали після спеки гарбузи й сосни, і Санькова мати стягувала з горища велику балію, мабуть, збиралася прати. Вона гуркала тією балією і за звичкою, сама на себе, сварилася: — І де той хлопець завіявся, невсидюща його душа! Нема, щоб допомогти, наносити матері води, так він десь ганяє! Хлопці второпали: краще розбігатися, бо ждуть їх непереливки. Таємними ходами, які вони прочовгали на колінах і на животі попід лободою та чортополохом (а ходи їхні вели в усі кутки селища), хлопці сипонули далі від гріха, хто додому, а хто на пристань до вечірнього пароплава. Один Майко і оком не моргнув. Він впертий, як усі, хто рудої породи. Сховався за кущем, вичекав, поки Санькова мати потягла балію кудись на веранду. Тоді тихенько свиснув, і, коли вийшов до нього Санько із схованки, спокійно і миролюбно, ніби вони тільки що й не сварилися, сказав: — Давай махнемо, Сань, на вечірній кльов. До кручі! (І не дивуйтеся, що так розважливо заговорив — ото разів сто на день вони зчіплювалися на всякій всячині, бувало, що й чубилися, але тут же й мирилися, вдвох ловили йоржів і бігли на луг, на те вони й друзі-сусіди, на те й виросли разом, вважайте, в одному дворі, де колодязь, груша-дичка, стежка до берега — все було спільне, на дві сім’ї). — Ні, пізно йти, — одказав Санько. — Темнувато вже. — Нічого! Вогонь розведемо. Знаєш, як верховодка бере в цю годину, та ще коли вогонь її манить на березі. Тільки встигай стьобати. — Ну добре. — Тільки я пролізу тихо на веранду та черв’яки візьму, щоб мати не почула. — Давай! Я жду на стежці! І от затупотіли через пісок їхні босі ноги, та в молодих соснах то тут, то там замелькали білі чуби, обганяючи один одного. Побігли хлопці на Десну. А ми тим часом глянемо в небо: де наш лелека? Які думки снуються в його сонній голові?  

А вони мені й не снуються в голові, а згадується давнє й колишнє, те, що було та за водою спливло. От про берег і про Десну: хто їх не помирив? Щовесни прилітаю я сюди з далекої чужини, з вирію, впізнаю і не впізнаю рідні місця: не той берег, і річка не та стала. Знов одвалила Десна цілу гору землі, впав крутий берег, впали дуби, а вода далі й далі підмиває піщану кручу. Тут, понад Десною взагалі край чистих пісків, піщаних доріг, піщаних плес, піщаних кучугур. (І боліт скільки завгодно є, і які там жабенята водяться!) Коли летиш проти сонця, в очах тобі аж золотиться від перемитих світлих горбів. У тих пісках ріка, як ніде, швидко обрушує береги, наступає на ліс, на селище, на давню нашу лелечину колонію. А от і правічний мій дуб. Сяду, перепочину трохи на ньому. На його верхів’ї і в молоді роки любив я посидіти з Буслихою, поклекотіти до неба, і не раз тут всю ніч до ранку тримав я на своєму дзьобі і місяць, і зорі, і разочок срібного місячного намиста — крапельки роси. Що ж, похилився ще більше мій дуб, а його руде вузлувате коріння вже повисло над водою. Знаю, після зливи (і найчастіше в темну, в сонну нічну годину) раптом заскрипить старий дідуган, немовби застогне всім тілом, здригнеться і, вивертаючи землю, корневище, пісок, з тріскотом упаде в крутояр, шапкою в сколочену розтривожену воду. Зашумить ще дужче вода, закрутить листя, перемиваючи його піском, аж поки не одірве від берега надтріснутий стовбур. А одірвавши, переверне його і притопленою колодою понесе вниз по течії. І виглядатиме з води щось чорне, настрашливе, схоже на величезне тіло акули. То випірне обчухране листя-плавники, то міфічне око-дупло, то немовби хвіст чи спрути на хвості — все те, що недавно було живим корінням, яке тримало на собі і зелену гору листя, і хмару веселого щебету, і нас на собі, лелек. Попрощаюся з дубом, щоб не вмер, не поплив у море без мене. Бачите: люди по-своєму рятують дерева. Вирубують крайні, ті, до яких уже підступила ріка. І тепер чорніють на кручі, над самим берегом, великі потріскані пні. Пнів стає більше, а дерев менше, он за ними просвічує білими стінами селище, скоро й хати почне зносити Десна. А колись, не так уже й давно, великий дубовий гай стояв тут, на високому березі. І які дуби тут росли! В три обхвати, могутні, по сорок лелечиних гнізд наколисувалося на них. Та вже й половини дубів тих нема. Хтозна, чи то ліс заступив дорогу Десні, чи то вічний неспокій, така робота води — руйнувати береги, але от я бачу: крутим коліном вперлася Десна в цю високу піщану стіну, і тепер підриває, підриває її на повороті ріка, щороку наступає на ліс, а вимитий пісок виносить на той берег, на лівий рівнинний, і відкладає там золотими островами. Гляну я з висоти і бачу: аж он далеко, де зараз озера-стариці, де луги, де новий молоденький лісок погнався, аж там колись був старий берег Десни, та вода і ріка взяли своє: все перетерли, змили, знесли за водою. Кри-крінь, казав мій дід, і крила перетираються на сивий порох, а літа молоді — що від них залишається? Спогад та смуток, та онуки-бусленятка, що розлетілися по всіх світах! А тут, розказував дід, в старих дубах було колись наше лелечине царство, і лелек водилося не так, як зараз, коли ми в сухі сосни перебралися, не сотня-друга, а тисячі. А що було в сиву давнину — і не згадати всього! Прадід мого діда говорив, що саме на цьому березі стояв священний дуб Перуна. В тому дубі було вирубано лик язичницького бога, і був той бог прикрашений палаючими вуглинками, іклами вепра, золотим шоломом. А під дубом горів вічний вогонь. І коли пливли човнами гості-купці до Києва або до Новгорода, везли шкури і меди, то саме тут вони зупинялися, на священному місці, і жертви приносили Перуну, і брали в дорогу перунів вогонь з багаття. А варяги, а розбійники, а битви які тут гриміли, а дерева як ламало грозою і бурею! Та кру йому, та ще й крінь усьому тому, бо ось інший вогонь мені згадався, з недавнього часу: як почалася війна, і наступали танки, і падали тут бомби, і наші лелечині гнізда вогнем і димом викидало в небо. Але чого це лихо спливло мені на пам’ять? Я ж лечу додому з гостинцем для онуків, і небо синє, і зорі на добру погоду мерехтять, і баржа спить, і хтось легенько стукає по ній ключем. А то хто сидить? A-а, це вони, пізні мої риболови! Вони завжди тут сидять дотемна, світять білими головами, аж поки не почуються голоси з дворів або десь ближче з городів: — Саню! — Майко-о! То матері їх кличуть. І тоді вони беруть низочки верховодки, одгукуються сердито: «Зараз! Чого там!» — і тупотять швиденько додому. А мені, коли я пролітаю над ними, пахтить від них риб’ячою лускою, черв’яками-наживкою, мокрими до колін штаньми, свіжим димком з-під хмизу (видно, палили вогонь і відганяли хмари комарів). А ще від них — здавна приємний мені дух і млість Десни, річкового глею, сміху, купання, піску на голові і за вухами. Я добре знаю цих хлопчаків: вони виросли на Десні, та й вродилися вони, як риби і як ми, лелеки, на деснянських просторах. Буває влітку, коли ми гуртом збираємося на луги, на своє лелечине свято і починаємо танці (так, як люди танцюють і стрибають через вогонь на Івана Купала), тоді приходять на луг і оці двоє з своїми товаришами, і теж, дивлячись на нас (а може, передражнюючи нас), починають стрибати на одній нозі, та вимахувати руками-крилами, та сміятися, а тоді з гуком кинуться в наш гурт і давай ганятися за нами, та падати в траву, та качатися, та реготати. Ось тоді я думаю: чи я не переплутав щось? Може, я, старий лелека, підкинув комусь у город, в капусту, своїх буслят замість людських дітей? Бо однакові малі чортенята вони, що людські діти, що мої. Лихо старому, забалакався сам з собою, а он, кру-крінь, гніздо моє на сосні чорніє, і буслята, вже зовсім сонні, вистромили голови, діда свого виглядають. — Несу, несу вам гостинчик, мої цибаті, мої сіренькі цибики!  

…Погодував я дітей, тепер стою на сосні і держу в дзьобі срібний обручик місяця, щоб над усім лісом лилося його ласкаве сутінне сяйво. Гарно у світі. Тихо. Лунко. І я думаю: ну що нам не вистачає на землі? Білих хмар? Голубих тіней від наших крил і від дерев? Гуку й дзвону над лугами? Чого ми не миримося, чого ворогуємо? Ріка воює з берегом, люди з рікою і птахами, вогонь з людьми і лісом. І всі ми кудись спішимо, штовхаємося, товпимося — дачники, мурашки, короїди, вітри, хмари. І всі тягнемо, запасаємося — до свого гнізда, для себе і для своїх дітей-онуків. Чи ми вічні? Чи переживемо себе і відпущений нам вік? А життя? Воно як короткий зблиск зірниці — спалахнуло, пронеслося у небі вогнистим списом і щезло десь за горою. Скотилася душа чиясь, зітхають люди. Чуєте? Б’є сторож ключем на баржі. Ніч перевалила за половину. Скоро світатиме. І от завирує тут щоденне метушливе життя — людське, риб’яче, пташине. Одні, з веселою душею, побіжать на луги ловити блакитні тіні під хмарами, а інші — насуплені, заздрісні… Та кру їм, та ще й крінь, бо очі в мене злипаються. Переміню я ногу, ліва чогось зомліла, та здрімну хоч трохи під ранок. А місяць повішу ось на цю суху гілочку, хай висить і світить до самого світання у дупла, і в нори і в житла людські.



Товариш Гаркавка відкриває літо


Коли настає справжнє літо у Верхній Дубечні? Санькова мати каже: — Коли повно піску наносиш ти мені за своїм взуттям — і на кухню, і на веранду, і в свою постіль. Ні, то ще не літо. Піску Санько наносить матері ранньою весною, як тільки протряхає земля над річкою. Не літо, якщо дід Яким витягує з-під навісу старенького човна-довбанку, просмолює його, латає рибальське начиння і виїжджає на деснянський рукав. І не літо, коли починають пищати малі шпаченята у Саньковому дворі на осокорі. За всіма законами літо у Дубечні починається тоді, коли з червоного цегляного будиночка, який нагадує старовинну сторожову башту або пожежну вишку, виходить комендант Гаркавка. Виходить, врочисто оглядається на вулиці (а він, як усі малорослі люди, голову держить високо й трохи вбік і все робить надзвичайно поважно: і ходить, і говорить, і здоровкається з людьми, і губу відстовбурчує ось так, приліпивши на самісінький її край цигарку). Зразу видно, що це не хтось, а комендант, і що жінка його носить широкі плюшеві спідниці, а в сина є модний сундучок-дипломат. Одне слово, Гаркавка виступає з двору і на очах всього люду одягає синій льотчицький кашкет. Не просто одягає, а довго вмощує його на голові, поправляє, краєм ока слідкуючи, як усе селище і весь навколишній світ затаїли подих і вп’ялися очима в нього, в коменданта Гаркавку. Ось тоді він бере сигнальні прапорці під одну руку, а пошарпану й порожню поки що дерматинову сумку під другу. І робить перший крок до Десни. З цієї миті можна на всю околицю оголошувати: у Верхню Дубечню прийшло справжнє літо. Навіть не літо, а гарячий курортний сезон, коли сюди, на золоті деснянські піски й на цілющу йодисту воду Десни хлине тьма-тьмуща курортників. Сторож із баржі, мовчазний дід Яким щурить тоді очі й каже: — У нас дві напасті — хмари комарів з болота і тучі курортників з города. Всю Дубечню перед тим охоплює нервова підготовча гарячка: стукають молотками, ремонтують веранди й флігельочки, фарбують «кутки», щоб вигідно здати городянам, заглядають у парники, сваряться й прикидають, скільки можна вторгувати на ранніх огірках, на помідорах, на капусті. А метушливий Голованчик, батько нашого Майка, метушиться найбільше, всім заважає, попихкує цигаркою і розказує, як він геніально придумав. А придумав він таке: поїде і позичить на все літо на цементному складі величезний п’ятисотметровий брезентовий тент, і може, не один, а два, і напне їх на березі під свіжим вітерцем, і буде просто там, коло води, здавати курортникам ліжка і сімейні «кутки». Всіх до одного переманить курортників до себе! Та все це — погода, наплив городян, а значить заробітки і добробут Дубечні, залежить від одного чоловіка, від Гаркавки… Бо він — володар небесних сил у Дубечні. Він приймає літаки з Києва, він випускає їх назад, він той міст, по якому пливуть у Дубечню ангінники, бронхітники, гайморитники, а з ними і в їхніх кишенях оті грішні пом’яті папірці, яких завжди не вистачає. Кожен рейс охриплого від роботи, пошарпаного Ан-2 — це дванадцять пасажирів. Помножте дванадцять на п’ять, отож, скільки добра само пливе в руки дубечанам? А в ясну погоду, та в розпал деснянського літа, та при доброму настрої Гаркавки не менше п’яти рейсів намотують трудяги-ани туди й сюди, ганяючи вихор над лісами Дубечні і колисаючи в гніздах вже трохи оглухлих від гуркоту моторів лелек. Гаркавка — не лише комендант місцевого аеродрому (завбільшки з долоню), який розкинувся на острові за Десною. Він хазяїн переправи через деснянський рукав, він начальник і всього острова, він і касир, і радист, і синоптик — сам бог-вседержитель, один у семи лицях! Тепер ви розумієте, чого тріщать плоти: всі напирають, лізуть, товпляться, і котиться вулицею шепіт: — Гаркавка, Гаркавка йде! А Гаркавка став і дивиться в небо. Довго дивиться, значущо, ніби розмовляє з небесною канцелярією, ніби питає: яка сьогодні, без туману, без дощу буде погода, та й взагалі, чи вдалий випаде сезон йому і дубечанам цього літа? Хтозна, що він вивідав там нагорі, лице у нього глибокодумне й непроникливе, та от він пихнув цигаркою і рішучим кроком попрямував униз, до Десни. За ним одразу вискакують на вулицю всі хлопчаки. Вибігає Санько з тінню буйвола за плечима, стрибає з верхньої дошки воріт рудий Майко, запихаючи на ходу півбатона за пазуху, за Майком викочується з усіх дірок і щілин одинадцятеро його братів і найменша сестричка Козета, або просто, як її називають дома, Коза. Хмари пилюги і тупіт ніг розгойдують вулицю. Гаркавка ступає попереду, не оглядається, хоч знає, боса ватага з усієї Дубечні зараз товпиться за його спиною. Хлопчаки йдуть тісним гуртом, б’ють ногами в пісок, вони серйозні і теж дивляться в небо, і от несподівано Гаркавка змахує над головою прапором. І тоді разом, ніби з голубих висот, ударив крещендо оркестр. Туш, марш літа! Гімн купанню, бездомництву, облупленим на сонці носам. То граємо ми, гордо каже Санько, бачите: хто грає на губах, хто на мідних пряжках, хто на батарейках, на сірникових коробках, на насосних трубках, а патлатий рудий Майко навіть на батоні. Ах, послухайте, який це оркестр, яка музика! Білі хмари пливуть над нами, каже Санько, і ми пливемо за Гаркавкою — відкривати літо. Ось проходимо повз старі, до самих вершин голі сосни, які потроху всихають; на їхніх вершках високими купами намощено гнізда. Ач, усі лелеки встали, загледівши нас; труби наші й валторни загриміли сильніше, і в гніздах бузьки відгукнулися клекотом — застукотіли дзьобами, над лісом покотився барабанний перестук. Салют вам, лелеки, ад’ю, ми йдемо далі! А ось темна й густа застава дубів, яку підмиває Десна. Тихіше, труби, не треба так голосно, пом’янемо печальним трісте нашого доброго сивого дідугана, під яким ми грали в папуасів і який впав недавно, підмитий водою. Прощавай, старий, і пливи до турків, де в морі блукають тіні затонулих галер. А ми поміж городами, вузькою стежкою спускаємося вниз до рукава, до зруйнованої кладки. Та раптом! Що ми бачимо, що лицезримо! Коли і як це утнув Гаркавка! Ми всі притишуємо крок, стовплюємося на березі. Тут щовесни зносило кладку, бо ми так хотіли, бо ми намовляли, на вухо нашіптували Десні: «Зламай, знеси кригою цю трухляву кладку, ти ж така дужа і бистра!» І Десна слухала нас, зносила, а ми припливали сюди човнами, ставали під берегом і гуртом вичікували: ану, де ж вони забарилися, наші пасажири? І от вони тюпали від літака з торбами, з авоськами, з сундучками і, звичайно, простісінько до нас. Як ми раді, просимо вас, любі городяни, сюди, сюди, в цю і в цю посудину, по п’ятачку, по гривеничку з брата — і ми вас одним духом перекинемо на той берег! Так було щоліта. А тепер? Не те що кладку, а новий місток постелив Гаркавка. В три дошки, з перильцями по одній стороні, щоб пасажири йшли і трималися за поручні руками. А які стовпці виглядають з води, просто золоті свіжовитесані солдатики, а не дерев’яні підпори. Одразу видно — довго стоятимуть! «Ото ж бо й воно, — почухав потилицю практичний Майко. — Пропали наші гривеники, пропали заробітки на котушки, на гачки, на нові ніпелі до велосипедів. Ну Гаркавка! Невже не буде грози і доброї зливи на твою мудру голову і на твій місток!» Та ми, каже Санько, вдарили дужче ногами, торохнули в дошки од усього серця, як тільки ступили на Гаркавчин міст. Труби наші злилися й заспівали помпозо, аж луна покотилася в небо. Що нам якісь дрібні печалі, коли ми виходимо на луг, на острів, на вільний зелений простір. — Глянь, Саньковський, глянь! — штовхає під бік друга-сусіда Майко і показує на воду. Та Санько і сам побачив. За місточком, коло верби, стояла стара довбанка Гаркавки; на ній він переправлявся через рукав і частенько підвозив запізнілих пасажирів. Але цього літа і тут переміни. Довбанка виглядає з осоки, притоплена водою, а поруч на замку стоїть новенький човен коменданта, плоскодонний, чудо, а не човен — дюралевий, з легкого авіаційного металу; він сяє на сонці, виблискує сріблястим корпусом, і на його борту червоною фарбою виведено назву: «АЛІГАТОР». Бачите, у Гаркавки давня пристрасть до грізних, до всяких несподіваних назвиськ. Собаці він вліпив кличку Шайтан; гуску, яка від простуди чи від злості не гелгоче, а шипить, назвав Бібісі, холодильник — Тигром, білу смирну козу — Маврою, а синові, котрий п’ять років підряд вчиться на моториста пилорами і ніяк не вивчиться, зате приїжджає додому з чорним імпортним дипломатом-сундучком, він дав горде ім’я Артур. Артур Гаркавка — хіба не звучить? І от ще одне надбання у клопітному комендантському господарстві — плоскодонний човен «Алігатор». Не саморобний, ні, а заводський. Можна гребти веслами, можна підвісити мотор, і тоді він справді ревне, як алігатор, стане дибки на воді і скажено помчить, майже не торкаючись поверхні Десни, тільки вітер і водяний вихор закипить над річкою. Звір, а не човен! Ми вже вийшли на луг, а Майкові скрутило голову назад, повернуло і ніяк не відпускає. Не може відірвати він очей від сріблястих, до блиску вигладжених бортів «Алігатора». Хто-хто, а Санько знає всі муки і всі безсонні зітхання Майка Голованчика: джонку, баркас, допотопну пірогу, скутер або хоч автокамеру дайте, одне слово, якусь посудину, щоб плавала по воді, — ось що йому треба. Вмре, жити не може без цього! Оркестр переходить на твіст, на танець тубільної радості. І ми всі пританцьовуємо, каже Санько, ми вигукуємо «Мумбо!», ми кричимо «Хей-йо!», а ще «Асса!», бо ми вже на безлюдній землі, на острові. Утоптана пасажирами стежка вистрибує, в’ється попереду, вона теж здичавіла за зиму й весну, заросла молодою травою, вона біжить у глибину острівця до маленької будки. Гаркавка повертає на стежку, але ми очима, батарейками, трубками кричимо, показуємо йому: «Туди, спочатку туди, до нашого бідного літака! Як він перезимував зиму без нас?» Добрий Гаркавка! Він одразу розуміє хлоп’ячі серця. Він змахує сигнальним прапорцем круто вбік (і воднораз над головою: «Музика! Тихо й поволі!») і веде нас на дальній пологий берег острова, де росте на піску червона лоза, а між лозою дрібна осичина і дві берізки. Там під берізками, як забутий древній кінь Давида Сасунського, стоїть наш сірий, наш печальний двокрилий кукурузник Ан-2. Він уткнувся головою в траву і ніби пасеться, а може, слухає тихі підземні зітхання. Скільки було гарячих розмов, суперечок і навіть бійок серед хлопців, та все через нього, через нашого сірого невдаху. Казали одні, ніби старенького «Ана» застала буря на острові, на нашому аеродромі, і його залишили там ночувати. І от ударила блискавка та просто в кабіну, попалила йому всю електропроводку і все його нутро. — Як? — підскакував, чувши такі слова, Майко і налітав на суперників. — Темнота ви! Літак — діелектрик, він на гумовій ізоляції, на колесах, його не вб’є, не може вдарити блискавка! Майко сердився і розгортав перед хлопцями свою версію, де все було набагато простіше і набагато зловісніше. Отож, якщо вірити Майкові, історія була насправді така. Ан-2 сів, як і годиться, на трав’яній втоптаній доріжці, та коли почав вирулювати на стоянку, тут і напоровся колесом на осколок. Гаркавка ще й показував людям той осколок — здоровенний, чортяка, і зазубрений, як терпуг. «Від німецької бомби, з війни. Їх тут повно, осколків, на острові, в піску», — тоном знавця кидався пояснювати Майко, ніби хлопці самі не знали того. Ну от, літака не випустили назад, він заночував на острові, а вночі, коли бушувала ота страшна буря (вона звалила три сосни з лелеками, а в діда Якима знесла сарайчик з поросям у Десну), в ту ніч підкралися до Ана якісь заброди, якісь чужі бандюги. Поки лютувала буря, вони виламали двері (і, видно, шворіньком, бо й завіси вирвали) і залізли в кабіну. Ну, а в кабіні погосподарювали від душі — варвари б такого не натворили! Порізали сидіння, виколупали висотомір, забрали шлемофон, нагадили, накурили і — втекли. Їх навіть вівчаркою шукали, та де там, хіба знайдеш. Злива й буря всю ніч не вщухали, коли б і були якісь сліди — водою їх змило б і швидко занесло піском. Правда, той же дід Яким, сторожуючи на баржі, ніби таки бачив двох людей, трохи підозрілих, як йому здалося, — на Десні, при спалаху блискавки. В мокрих плащах, пригнувшись, вони проковзнули моторкою до протоки і сховалися під берегом, за дубовою кручею. Майкова розповідь більше скидалася на правду. І міліція ходила тоді по селищу, і якісь дядьки з Києва вивчали й вимірювали щось коло літака, і слідчий розпитував людей про двох невідомих молодиків. У ті дні Гаркавка як не кріпився душею, а трохи таки згорбився, і картуз насував низько, і навіть легенька сивина пробилася в його чубі: не літак, а ніби душу йому порізали й споганили, так він себе почував. Та годі сумного. Ми виходимо на край льотного поля, до двох молодих берізок. І от! Ан-2 почув нашу музику, задер голову з трави і навіть, як здалося хлопцям, повернувся до них і махнув хвостом: зрадів, побачивши босу команду. Ми врочисто підняли труби в небо, каже Санько. Здоров був, двогорбий старче! Як ти тут, не застудився в дощі, в холодні весняні тумани? Ану, хлопці (або, як називає нас Гаркавка, брати-арештанти), давайте утнемо тропака, та в швидкому темпі, щоб і літак труснув плечима і зігрів свою кров. Оркестр наш став півколом і мовчить. Та ні, не мовчить, то збоку вам здається, що ми вклякли на місці, і лише самими губами й жестами показуємо, ніби виводимо складні пасажі на невидимих валторнах і флейтах. Ми справді граємо всіма струнами і підструнками душі, чуєте — розлягається над островом увертюра до «Запорожця за Дунаєм», ми її на біс повторюємо для нашого Ана. Гаркавка стоїть спиною до нас. Він серйозний, як ніколи, різко й коротко змахує прапорцем над головою — диригує нами, нашою нечутною німою музикою. За всю дорогу він жодного разу не повернувся до нас і, здається, зовсім не помічає, що цілою ватагою ми товпимося за ним. Не для того він одягнув синього форменого кашкета, щоб дозволити собі несерйозну міну на лиці або щоб запанібрата поздоровкатися за руку з кимось із нашого гурту: все це буде потім, дома або десь у курені на озері, тільки не зараз. А зараз Гаркавка — на державній службі. Для кого оркестр і розкоші літа, а в нього клопоти. Перший пробний рейс сьогодні, і треба підготувати все аеродромне господарство. Суворим жестом він зупиняє нашу музику. І показує: туди, на льотне поле. Мовляв, до покинутого літака ви й самі ще не раз підкрадетеся і залізете в кабіну, а я вас, голубчиків, гарненько виганятиму, витурюватиму в шию звідти. Свята правда. Ми ще проберемося сюди таємно, і, оглядаючись, будемо підсаджувати один одного в пілотську кабіну. Тільки взявся рукою за штурвал — і чуєш, як сорочка за спиною туго напнулася, одразу виросли крила, серце затерпло, потім гулом мотору виносить на бозна-яку висоту. Та зараз — за діло! День ясний, небо чисте й глибоке, он лише далеко-далеко над лісом притулилися дві легенькі хмарини, як дві білі лебідки. Тиша і блакить над островом. І, здається, от-от загуркоче літак, широким колом заходячи на посадку. Треба, отож, поспішати.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка