Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського



Сторінка13/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

Розділ шостий


Погані прикмети: птахи й гриби тікають з лісу.

Всіх забирають на раду до професора Варсави.

«Ви вмієте ходити по-королівському?»

— Дорога Мармусіє, — сказав Сиз XII після важкого сну і за звичкою потягся до люльки. — Гляньте, прошу вас, що мені залізло у вухо. Щось гуде й гуде, наче там сидять жуки і тирликають на скрипці. Мармусія взяла пінцет (пальцями вона б ніколи не дозволила собі братися за ваше вухо), відтягла волохату Сизову варяничку і заглянула. Крім восково-чистої вушної раковини з маленьким пучком волосинок, вона там нічого не побачила. Поклала пінцет і стримано, з великою гідністю попросила, щоб Сиз і їй заглянув у вухо: щось і в неї шарудить, не дає їй зовсім спати… Сиз XII заглянув: в маленькому, як дзвіночок, вусі його рідної сестри було світло й рожево, як в чашечці яблуневої квітки. — Дорога Мармусіє! Можу вам твердо й щиро сказати, що у вашому вусі нічого немає, крім запаху найкращих юхландських духів. На той комплімент Мармусія холодно зімкнула вуста і спитала: чого б воно другий день їй гуло, як вітром у сопілку? Сиз і сам не знав, що то за морока. Одягнувся, вийшов з корча. Лунав над лісом вечірній дзвін пробудження. Сонце вже сіло за гору, і темрява, голуба тиша огортали соснові бори, далекі нетрі з туманом, з сивими дідуганами-перебродами на болотах. Але той шум, те набридливе протяжне гудіння, підвивання, перегукування… Воно чулося одну ніч, другу, третю. І докочувалося хтозна-звідки, ніби аж від Щербатих скель. Тепер Сиз не просив сестри, щоб вона заглядала йому у вухо. Вже добре чути було: все в лісі заворушилося. Попливли чорні хмари, а під хмарами низько летіли птахи, бігли зайці, тікали зозулі. Хтось бачив, як перебираються на нові місця мурашки, переповзають цілою тьмою. Когось настрахав у лісі зблиск вогню, чад і якийсь протяжний, скрипучий стогін дерева. А старий Лапоня прибіг і злякано розказував усім, що він бачив он там, за березняком, як тікають ближче до озер гриби синюхи. Важко пливли хмари, несло від Щербатих скель чимось гірким, перепаленим — і лісовий край охопила тривога. Вже так спрадавна повелось у стовусів і тривусів: в мирну годину всі сміялися з дивака, з вченого самітника Варсави, переповідали про нього і про його парашутики безліч билиць-небилиць, а як тільки гримав грім над головою — всі збігалися до нього. Було так і цього разу. Мармусія спорядила брата в дорогу. Зав'язала йому тепле кашне, причесала гребінцем білі пишні вуса і провела до ворітець. Сиз XII пішов, попихкуючи люлькою, і, де траплялись на стежці ями, пеньки, присвітлював собі гниличкою-світляком. У першій гущавині він розв'язав кашне (пильне око Мармусії вже не слідкувало за ним), підкрутив вуса і сказав: «Кхе-хе, добрий буркун!» Він дивився на високі зорі, на небо і був дуже далекий думками від якогось болітця, від ковбані, де міг забруднити собі черевики, до блиску начищені Мармусією. Йшов і думав: що ж то воно гримить коло гір? Невже колись правду казав старий Варсава, що в їхню долину вдеруться якісь дикі приблуди-розбійники, столочать всю пущу і мирні їхні корчі, чорною хмарою попелу засиплють озера? Невже таке станеться на добрій їхній землі? Сиз нітрохи не здивувався, коли побачив у Варсавиному дворі повно народу. Тривуси й стовуси сиділи на дерев'яних лавах під березою, де, як правило, проходило заняття в школі-лунарії. Сидів тут Хвороща (і лукаво ховав у мішку рябу диню-бузівку), сидів Вертутій, за ним — сивий, тугий на вухо Лапоня, одне слово — вся лісова громада. А попереду, просто на землі, оточений учнями-лунаристами, возсідав босий професор Варсава. Перед ним стояла увіткнута в землю суха патериця-рогулька, і на ній висіло три пари окулярів. Скельця їхні зблискували під червоним світлом місяця. А ще на патериці висів пучок сухих кульбаб з білими парашутиками, і вітер гойдав траву і розносив легенький пух над головами усієї громади. Про ті парашутики якраз і ходило найбільше легенд. Казали, буцімто професор, де б він не був: в гостях за столом, на державних засіданнях, на осінніх парадах — сидів і дуже серйозно хукав, пускав над собою парашутики. Не знаю, чи то правда, та мені здається, що вигадки, просто веселі жарти стовусів і тривусів. Варсава терпеливо чекав, поки розсядуться всі, потім кивнув лисою головою (а голова у нього голісінька, і тільки на її вершечку стриміла тоненька китичка волосся), кивнув поважно і надав перше слово балакучому Хворощі. — Товариство! — сказав Хвороща і войовничим жестом витяг з-за вуха петрушку. — Що я думаю про ті хмари, про те гудіння і чорне блискання серед ночі? Я думаю, що то збирається великий дощ. І хай він собі капає, хай він собі ллється, як то кажуть, стару жабу водою не злякаєш, або вірніше, де дощ, там і зав'язь, а де зав'язь, там і дині. І слухайте, що я вам скажу по секрету: завтра, себто в неділю, у мене великий день — свято динь. Уклінно запрошую вас, чуєте, всіх, запрошую малих і великих, до мене в курінь. Гуртом дружненько сядемо і причастимося до мого зілля, на те й неділя, щоб споживати це зілля… Тут Хвороща викотив із мішка велику рябу диню-бузівку. Під березою наче зашелестіло листя — всі заусміхалися; той переморгнувся, той стиха штовхнув сусіда в плече: — Хто про біду, а Хвороща — про пироги на меду! — Ага! Пришив кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий! Встав нахмурений Вертутій, відкахикався, прогув: не час перебавлятися смішками, гляньте — погані, недобрі прикмети на небі. І показав пальцем на ліс, який темнів, глухою стіною визубрювався під прихмареним місяцем. — Хіба ви не чуєте, кхем? Там щось чадить, чи то пак мохом горілим тхне. Думаю, буде велика суша. Курять болотні вогні на торфах і бродах, все до нас тікає — птахи, білки, куниці… — І дерева недобре стогнуть. Сам чув: вітру нема, а із сосни — таке тяжке, таке тягуче скрипіння. — Я йду, а воно як зблисне чорним вогнем, просто над моєю головою! Я так і присів. Глядь, а вся сорочка на мені обсмалена, — шамотів беззубо старий дід Лапоня, і досі наляканий пригодою в лісі. — Біда насувається… Всі примовкли, стурбовано чекали, що скаже найвченіший муж — професор Варсава. Професор нап'яв одні окуляри, на них другі. Треті почепив аж на кінчик носа. І його учні-лунаристи одразу посуворішали, підтяглись, всі як один повернулись до нього, до свого вчителя. А Варсава завмер у глибокій задумі, втопивши очі в глибоке нічне небо. Потім заговорив тихим, на диво спокійним голоском, та стільки мудрості, стільки проникливості і значущості було в його неголосній мові! — Чого пливуть хмари? Чому стогнуть дерева? Чого зблискує вогонь у лісі? Про це не знає ніхто. Коли ніхто не знає «чому», ніхто не знає і «що». І ніби вражений його загадковою мовою, десь в нетрях лісу зблиснув гострий вогонь і гулом прокотився в темних печерах ночі; а за ним почулося важке й нудливе: — Ов-ву!.. Ову-вов-воу! Pax, pax! Те довге тягуче нудіння злякало присутніх. Тривуси й стовуси посхоплювалися з лав. Тоді й пихнув люлькою Сиз і глибокодумно промовив: — Раз ми не знаємо «чому?», то комусь треба йти. Думаю, що саме мені. Туди! — і він ткнув люлькою в ліс, на Щербаті скелі, де й прокотився гулом гострий запах вогню. Більше Сиз не зронив ні слова. Пригнувся, зашнурував черевики і попрямував стежкою. В темну потривожену ніч, де щось недобре творилося. — Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! — загукав раптом Чублик і кинувся за ним. — Я з вами! Візьміть мене, я з вами піду! Вся громада стояла над лавками, з лісу потягло чорним гаром, а двоє, та ще місяць над ними, погойдалися, мов човники, побрели стежкою, невисоким соснячком, а потім заглибились в пущу. Могутні сосни стояли в лісі рядами, ніби височенні колони. Хвоя вгорі зливалася суцільним темним шатром, та все ж де-не-де пробивалося світло місяця, і тоді від сосен лягали на землю довгі рівні тіні, а Чублику здавалося, що то лежать, притаївшись, якісь лісові богатирі-воїни. Йти під соснами легко, очам відкривались широкі галявини, і Чублик, піддавшись веселому настрою, раптом спитав: — Дядьку Сизе! А ви вмієте ходити королівським кроком? — Як, як? Я щось не розчув. — А ось так: парадним королівським кроком! Без довгих розбалакувань Чублик показав: легко, мов птах, застрибав на стежці; одну ногу він високо підкидав вгору, а другою робив два причовги: — Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Спробуйте! Тіло саме летить у повітрі! — Хе-хе!.. Спробую. Як той казав: втік не втік, а побігти можна. Ану, ану ж: оп! Ні, не з тої ноги почав: оп-ля!.. Хе! Оп-ля-ля! — Давайте вдвох! Вашу руку: оп-ля-ля! Оп-ля-ля! — Диви! Я й не знав — наче крила виростають за спиною! — Оп-ля-ля! — Оп-ля-ля! Вони взялися за руки і полетіли, застрибали стежкою, один молодий і щупленький, як кібчик, а другий — товстий, з білими пишними вусами, натоптаний чоловічок, в кашне, в ступаках, як гриб моховик. — Оп-ля-ля! Оп-ля-ля! Ви знаєте, ми всі в Лунарії ходимо королівським кроком. І професора Варсаву навчили! Тепер він підбігає до нас тільки так: оп-ля-ля! Оп-ля-ля! — Ну годі. Я трохи стомився! Ху-у!.. Почимчикували повільніше. Сиз зняв кашне і, щоб воно не заважало йому, прив'язав бантом до ноги. — Славно ми пройшлись! Аж упрів я, їй-право! А скажи, Чублику, професор Варсава, він теє… Що він показує вам на тих парашутиках? — О-о-о! — загув Чублик і очі поставив гострими сливками. — Наш професор… Ви бачили сухі козельці? Парашутики у них довгі-довгі. Ну от, ви пускаєте один парашутик, а місяць вам світить, а ви йдете між деревами, а він летить над вами, летить чубком вгору, рівно, тихо летить і сідає неодмінно там, де вогка земля, і неодмінно зернятком у землю. Хитрий, шилохвіст! А тепер візьміть парашутик-крилатку із клена. Цей просто падає вниз додолу. Падає і швидко-швидко вертиться, як млинок, і описує, так вам і так викручує сліди. А візьміть з липи — цей штопором в землю, а з гірчака — летить і підскакує, а з тополі — ого, на той край світу може полетіти за вітром. — Ну добре. От ви ходите за Варсавою і хукаєте на білий пух, всі пускаєте парашутики і щось там шепочете до місяця: мовляв, лети, лети понад лісом. І як? Що воно вам показує? Ну-у-у! — ще більше здивувався Чублик. — Воно нам показує таке, воно таке нам показує, що голова обертом іде! Слухайте! От ми дмухнули разом — і хмарка парашутиків злетіла до місяця і тут… Падають, падають, крутяться перед оком… так завертять, закрутять свої сліди, що я сам, бувало, закручусь, впаду і думаю: як же його розплутати? А ви питаєте! — Ага, Чублику! Ми, здається, теж заплутались, збились з дороги. Десь тут повинна бути стежка до Кабанячої річки. Стій, я зараз присвічу.

Розділ сьомий


Обвуглені дерева.

Страшна зграя, що пробиває собі дорогу

в хащах лобами.

Втеча, погоня, підводна мандрівка

Сиз витяг з кисета гниличку, присвітив над землею. В густі кущі, вниз, вела не дуже помітна стежка, протоптана дикими кабанами до річки. Вони пригнулись, продерлись крізь кущі, забрели в якесь болото. Добре, що буря чи вітер повалили старе трухляве дерево. І по гнилій колоді вони перейшли Кабанячу річку, а далі вступили в глухий, дикий ліс, куди стовуси й тривуси не дуже любили потикатися. Тут в болотах і хащах пропала не одна безневинна душа. Густіший, похмуріший ставав ліс, більше бурелому траплялося на землі, все тут лежало безладно і давно обросло товстим шаром моху. — Не біжи, — попросив Чублика Сиз. — Мені щось натерло ногу. Старий сперся рукою на стовбур сосни, хотів глянути, що йому нестерпно муляє в п'ятку. І раптом… Висока сосна (від легкого доторку!) посипалась на землю, як порох. Сиз не повірив своїм очам. Так і стояв з простягнутою рукою, впираючись у темну порожнечу. А сосна рухнула на землю, осіла, і на її місці виросла купа чорного згару. Та ще гіркий перепалений пил хмарою висів над ними. Обом задряпало в горлі, вони переглянулись: що за притичина? І тільки зараз помітили якийсь дивний ліс. Ніби всохлий. Ніби він закам'янів, чи що. Стовуси прекрасно бачать вночі, а слух у них гостріший, ніж у сови. Коли вони пробирались до річки, Чублик не раз вигукував: «О! Там, чуєте? В гнізді! П'ятеро пташенят проснулося!» Потім біг далі й насторожувався: кажан пролетів! Тріснула лялечка під корою! Павук упав з гілки на свій плетений гамак і тихо вигойдувався. Ліс жив своїм однобічним, прихованим, невсипущим життям. А зараз щось у ньому спинилося, заклякло. Дерева стояли густо, як завжди. Але птахів не чути. Не ворушилися в дуплах дятли. Не точили кору деревоїди. Мабуть, саме звідси все повтікало з лісу — навіть гусінь, навіть гриби. — Дядечку Сизе, гляньте, — прошепотів Чублик. — Он в тому дуплі… білченята… вони неживі… хтось їх спалив. Чублику одразу згадалися давні-давні розмови про якогось страшного приблуду з мертвою пащею, про те, як він хукав у дупло — і гинули одразу пташенята, як торкався лапою дерева — і дерево вмить всихало і клякло. Невже то правда? Вдвох вони підступили до тієї осики, в якій чорніло дупло. Осика стояла як осика — з живою корою, з розлогими гілками, з дрібним листом, яке і без вітру стиха тріпотіло. Сиз обережно торкнув її рукою — осика з сухим шелестом повалилась додолу. І вони побачили: вся середина вигоріла. Так випалює дерево удар блискавки — вогонь пронизує стовбурище від верхівки до низу; все нутро вигорає, хоч дерево стоїть і здалеку здається живим. Довго блукали Сиз і Чублик цим страховидним лісом. До чого б вони не торкалися — до липи, ліщини, клена, — все осипалось, диміло, лягало вугільно-чорним попелом. — Марення, чорний сон, — шепотів Сиз. — Хто випалив дерева? І залишив ліс, щоб так він стояв, тільки аби на ногах. І навіть листя висить — зелене, а торкнись — сиплеться. «Кр-р… Ку-а-а!» — раптом закричала над ними чорна птиця, швидко пронеслась вгорі, між обвугленими соснами. Сиз від того наглого крику стрепенувся, став напружено згадувати: де він бачив, де він чув таку птицю? Щось йому промерехтіло в пам'яті — оцей зловісний крик, оцей розмах сильних і хижих крил… Так, так, здається, там було, в джунглях — Куа, вогні в темряві, голос з пітьми. Нічна птиця, передвісниця лиха… Сиз пригнувшись стояв, а Чублик нетерпляче заторсав, засіпав його: — Дядьку, дядьку, гляньте туди. Хтось підкрадається… до нас! Між вигорілими деревами — з того боку, куди полетіла птиця, — перебігали розпатлані тіні. Промайнула одна тінь, за нею друга, потім ще. Стали, притаїлись за стовбурами. І раптом Чублик зиркнув і вкляк: просто до них чалапало високе довготелесе страшило. Ведмідь не ведмідь, ніби з людською головою. Воно чимось бренькнуло, кинуло щось від себе — і в ту єдину живу сосну, під якою вони стояли, з тріском ударилась стріла. Бризнув чорний вогонь, загоготіло полум'я, і наче закрутився, завертівся пекельний бурав, виїдаючи всю серцевину сосни — від її вершечка до кореня. Сосна загула і вклякла. Вона стала тверда, як графіт. Хвоя на ній дзвеніла дротом. Сиз відчув, що і на ньому сорочка трохи підсмалилась. — Ага, ось де вони, двоє карликів, — зареготав один страшило. — Сховались під деревом! Як руді миші! Ловіть їх! Ловіть їх! Зараз ми їх підсмажимо на вогні! Страшило махнув рукою — і десяток чи два волохатих здоровил, важко переступаючи ногами, посунули до них. Видно, вони хотіли взяти Чублика й Сиза живцем. Сухе, вигоріле паліччя на землі тріщало у них під лаписьками. Чублик і Сиз з жахом дивились, як наближаються страховиська, і не в силі були поворушитися. А навкруг тріщало. Приблуди обходили, оточували їх. — Дядьку Сизе, тікаймо! Вони ж нас з'їдять! Хтозна, чи Чублик вигукнув, чи просто подумав про це, та раптом їх шарпнуло вбік. Вони зірвалися з ніг і вдвох, мов зайці, кинулись в кущі, запетляли, спрожогу перестрибували через пеньки й колоди. Сухе й колюче гілля било й хльостало їм в обличчя, обривало на них одежину. А страховиська з криком і диким виттям гналися за ними. І що за мана! Тут же, просто на очах, вони міняли подобу. То бігли, наче ведмеді, то раптом перевдягалися — і гналися вже як гурт воїнів-кочівників в шкурах-накидках, з луками й стрілами за плечима. Як, звідки вони взялись в цьому доброму грибному лісі? З якого темного царства виповзли? Сиз упав, Чублик ще пробіг трохи і провалився в яму. Він і не додивився як слід, що то воно за яма — дощова вибоїна чи, може, барліг. Він лише подумав: «Сиза сюди! Швидше! Тут порятунок!» Видерся, намацав Сиза, та підняти не міг, не подужав, просто покотив його, звалив у схованку. Тільки попадали вони и влипли в землю, як над ними затріщало. Здоровила в шкурах-накидках один за одним перестрибували через рів і мчали далі. Бух! Бух! — важкий гул котився лісом. То волохаті розбійники — лобами! — били з розгону в дерева, і спалені стовбурища падали ниць, наче їх валив хтось величезною довбнею. Дика зграя бігла, і кожний проламував за собою цілу просіку, нищив і топтав усе під собою. — Де вони? Де? Ми їх загубили! — страшним риком озвався один воїн-страшило, найбільший в усій компанії. — Ану, всі назад! Перенюхайте землю, а щоб знайшли їх! Волохаті мамули повернулися і всі, як бики, загребли лапами землю, закопитили, занюхали вогке листя. Добре, що греблись вони в гущині, за деревами і не бачили двох нещасних, які притаїлися в ямі. — Дядечку, десь тут річка, давайте туди… під воду. — Ох, не можу, Чублику. Ногу… Ногу я підвернув. — А ви хоч повзком. Спирайтесь на мене. І швидше, дядьку, чуєте! Він підсадив Сиза — і вони поповзли. Рівчаком, попід колючими батогами ожини, яка впивалася в їхнє тіло, через якесь грузьке болітце. Важкий кругленький Сиз постогнував, за щось зачіпався, казав — не дотягнеться. Та от в корчах туго забилась, захлюпотіла річка, і вони порачкували скоріше. — Пригинайтесь, дядьку, пролазьте осьде, під цими колодами… — Лови їх! Десь вони тут! Чуєте! Грибоїдним духом тхне! — І динями! — рикнув патлатий мамула. А за корчем — вода, порятунок! Ще трохи повзком, ще трохи пролізти… А там з високого підмитого берега — хлюповсь у воду! Боком, незграбно вони звалились в річку. Попадали, і обидва зникли. Здоровили стовпились над берегом, роззявивши свої верші. — Де вони? Куди вони щезли? Втопились? — Нюхайте, нюхайте воду, мамули! Шукайте їх! Чублик знав: лісова річка вся в корчах, в гнилих сучкуватих коріннях; треба згорнутися калачиком, руки й ноги підібрати під себе — і хай течія несе, поки не зачепить за щось, а там — виплутався, хапнув повітря — і далі пливи. Якщо треба, Чублик міг взяти очеретину і притаїтись на дні, дихати через трубочку, він умів це робити. А от дядько Сиз… Чублика несло під водою, як равлика, а Сиз XII зачепився за першого ж пенька на дні. Виліз до пояса з води, заборсався. І тоді знов над його головою (хтозна, звідки вона взялась) страшним криком прокричала Куа. — Ага! Вони там! — заревли мамули. — Доганяйте! Ловіть їх! І знов почулося: бух! бух! Волохаті лобами збивали дерева і неслись напролом понад берегом. Сиз XII цмокнув мокру люльку, виплюнув воду, яка набралась йому в чубук, і сказав: «Пірнаю! Раз, два!» Склав на животі руки, заплющив очі і пірнув. Його понесло водою, як бочечку, погойдувало і перекидало — то боком, то вниз головою, то догори ногами, як прийдеться. З води раз у раз виглядали або його черевики (вгору підошвами), або настовбурчені вуса, або кругла, надута пухирем сорочка. Куа летіла над ним і пронизливо каркала, а берегом тупотіли, неслись ватагою здоровили, збиваючи на шляху дерева. Добрий десяток їх, упрівши, кинулись на ходу до малого озерця, щоб напитись води. Та от страшна дивовижа: чистої води вони сахались, не хотіли пити. Захропли, сипонули чорної сажі у воду — і от озеро стало густим і темним, як дьоготь. Мамули і захлебтали разом цю чорну воду, утерлись лапами, а тоді бігом над річкою за двома нещасними. Сиз ніби здогадався, що їх і в воді переслідують. Він раптом зник, не перевертався більше, притонув на дні. По воді плив якийсь невеликий темний сучок, із котрого дрібненькими бульбашками виступало повітря. Ніхто з мамул і не догадався (та й темно було), що то Сиз пливе собі і дихає через люльку. Птиця ще разів зо два пронеслась над річкою, із свистом розсікаючи повітря. Щось крикнула на волохатих потвор, і ті гуртом повернули у хащі. А лісова річка бігла й бігла далі, ставала потроху ширшою, спокійнішою, світлішою під берегами. Ліс розступився, відкривались широкі галявини, повні місячного сяйва. Дихнули росою і нічним туманом луги, і ген вже близько — під червоним місяцем — заблищало перше озеро, Нижнє. … Між осокою, на піщаній відмілині, сидів у човні старий глухенький стовус Лапоня і дрімав над вудкою. Не клювало. Діда пробирав холодок, дрімота — видно, місяць скоро сховається, і короткий літній ночі кінець. А улову нема… Та раптом крізь сон він почув: щось важко бовтнуло і погнало хвилю на берег. Розплющив очі.Із води ліз (і не просто ліз, а на чотирьох лапах) величезний сомисько. З вусами, з чорно-зеленим хвостом — і відпирхувався: «І-і-іх!» У старого затряслось все тіло: той сомисько став на рівні ноги і почалапав піском на сухе. Лапоня кинув вудку, стрибнув на мілину і, збовтуючи воду босими ногами та примовляючи: «Згинь, згинь!..» — пустився в густі очерети. — Дядьку Сизе! Дядьку Сизе! Дивіться, як ми старого Лапоню налякали! Він, мабуть, думав, що ми голопуцьки. Чублик упав на пісок і, як риба, важко заглипав ротом. Бо що не кажіть, а через очеретину у воді не дуже надихаєшся. Упав коло Чублика і Сиз XII. Мокрі його вуса одразу вгорнулися качалочками в білий пісок. Він дихав ще важче, і туге черевце у нього то опускалося, то підіймалося подушечкою. Сиз лежав і злякано думав: що то за потвори, що то за спалений ліс, звідки взялась та хижа птиця? Він був у полоні цих невеселих думок, а Чублик копилив губи, дивився на Сиза і раптом зачмихав: — Діду! Ви коли впали в яму, ви й тоді не випускали люльку. В зубах, ось так держали! Ви що, і в воді смоктали її? — І в воді. — А як же ви дихали? — А так і дихав. Через люльку. У мене чубук он який довгий! Сиз цмокнув її з гордістю. І знов зашкварчала, потекла йому в рот руда водичка. Він спересердя сплюнув. — Гайда додому, бо скоро світатиме! Треба наших оповістити: біда. Якісь розбійники об'явилися в пущі! Вони встали й пішли понад річкою, в широкі луги, на місячне сяйво, яке коливалось, вигравало на озері. Почались рідні місця — гайки, ліщинники, світлі поляни, де тривуси й стовуси збирають гриби і ягоди. Сиз підкручував вуса і накульгував менше, казав, що в холодній воді, на джерелах, йому трохи відпустило ногу. А скоро вони загледіли таку до щему рідну картину: темний берег, човник на прив'язі, довгі дерев'яні поручні, над якими горіли світлячки-ліхтарики. І там, коло ворітець, стояла висока самотня постать у чорному, склавши руки на грудях, і когось чекала з лісу. У Сиза швидко-швидко забилося серце: то виглядала його мила й добра Мармусія! Вони підходили до корча, коли знов — у котре за цю ніч! — пронеслась над ними чорнодзьоба птиця і крикнула: — К-к-куа! Повернула, кинулась на них з неба. Здавалось, хижим оком вона хотіла заглянути їм у вічі, щоб запам'ятати обох їх навіки. Круто неслась згори, розгорнувши сильні крила, як раптом щось кинулось їй назустріч. Кинулась Сизова зозуля, маленька й темна, як грудочка. «Зімне, зітре її Куа», — подумав Чублик. А зозуля неслась, як скам'яніла грудочка, цілячись собою в саме серце Куа. І хижа птиця перед ударом зозулі раптом шмигнула вбік, скрикнула і, наче зламавши лет, різко знялась вгору. «Втекла, втекла, гемонська птиця!» — радів Чублик, радів і не вірив собі. Зозуля, така маленька, прогнала геть якусь здоровенну люту гаргару! Сиз був радий, він і гадки не мав, що коли Куа провела їх до самого дому, то так просто вже не відчепиться.

Розділ восьмий


Дивний гість-відвідувач,

з якого зробилося дванадцять.

Напад і нагле викрадення Сиза

Після важкого лісового походу Сиз упав на диван і одразу ж неспокійно заснув. Та й уві сні ввижалися йому страшні волохаті потвори, била крилом над ним чорна птиця. Сиз прокинувся. Перед ним на килимі стояли, задерши носки вгору і ніби кличучи його в дорогу, наваксовані черевики. Сорочка, штани, підтяжки, кашне — все було випране і дбайливою рукою Мармусії складено на бильце ліжка. Ніхто б не сказав, що той одяг був учора весь в багні, в піску, в річковому мулі, а до того ж ще й трохи підсмалений в лісі вогнем. Сиз кахикнув, закурив люльку і невесело замугикав пісню: Коли король збирається в похід,


Жона втирає сльози…

Одчинив музей, запалив над входом один і другий ліхтарики і глянув на зорі, на небо, на ліс. З темного лісу заходили хмари, тривожно гули дерева, і низько летіли три пташки, тонким писком перекликаючись між собою. Вони тікали і ніби ще когось, тихо й жалібно, звали за собою. «Кхем, знов там гуляють розбійники!» — сказав Сиз про ліс. Одначе йому подумалось, що той гул і чорний вогонь прокотяться десь далеко, за скелями, і до їхніх домівок не повернуть. Стовуси нікому в світі лиха не заподіяли, то хто і з якого дива буде нападати на них? З такою думкою Сиз XII запалив світло в музеї, і от глядь — перед ним стояв уже перший гість. Виріс наче з-під землі. Видно, гість далекий і одягнений трохи незвично — в чорному плащі-накидці. Високий комір і насунутий низько берет закривали майже все лице, так що очі його визирали тільки у вузеньку щілинку. «Ти диви, він ще в бер-р-реті!» — різко, по-пташиному прошепотіло щось Сизові на вухо. Сиз повернувся, але нікого коло себе не побачив. І зозулі поблизу ніде не видно було. Натоптав люльку і сказав: — Прошу! Перший зал. Світлячки, які трапляються нам у лісі просто на землі. Довгим чубуком, як указкою, він почав показувати гостеві свої скарби — гнилички, трухляві корінці й кору, перетлілу серцевину пнів. Але що це? Низом так і тягло, так і віяло холодом — і ніби від гостя. Гість стояв оддалік, чорний і надто високий; він кивав головою, казав: «Pax, pax! Чудово, чудово!» — але слова його були якісь холодні. — Мармусіє, принесіть мені, прошу вас, теплі капці, бо мені щось морозить ноги. Сиз XII показував далі, він потроху захоплювався, забував на мить і про тривогу в лісі. Однак почув за спиною твердий крок: то ступив до нього гість. Війнуло ще дужчим холодом, і тоді над Сизом, а вірніше, між Сизом і гостем, як тінь, пролетіла зозуля. — Прошу вас, другий зал, — запрошував Сиз. — Підземні світлячки: личинки, дуже симпатичні хробачки, виключно цікаві сімейки черв'ячків… Сиз оглянувся. І прикусив люльку. Замість одного гостя — стояло вже два! Однаковісінькі, в чорних плащах-накидках. І руки обидва ховали однаково за спиною! Ніби один розділився на два або Сизові двоїлося в очах. Ходили двійники в ногу, один за одним, ступали ніби й тихо за Сизом, але кроки їхні твердо й дерев'яно відлунювали в коридорах. — Третій зал, жуки-світлячки… Сиз повернувся: з одного гостя — вже три. Що за мана! Три однаковісінькі високі постаті. Стоять вони в потилицю один одному. Чорні накидки, руки за спиною, а в очах якийсь швидкий притаємний переблиск. Здається, вони перемовлялися між собою. В четвертому залі — чотири! Так, так, з одного вже стало їх аж чотири! Сиз присів, щоб показати їм рибу з хитрим ліхтариком на носі, як раптом — в чотири ноги — стукнули за спиною кроки. Четверо в плащах-накидках майже схилились над Сизом, в очах — спалах і гострий переблиск. І тут, як посвист коси, пронеслась між ними зозуля. Четверо враз відхилились і застигли в позах королівських стражників: не гості, а холодна увага й суворість! В п'ятому залі їх стало п'ять! В шостому — шість! В сьомому — сім! Як, звідки вони вигулькували, може, вони подвоювалися чи потроювалися, Сиз не міг охопити оком. Тільки одвертався — і вже стояв новий гість, в потилицю першим. І не холодом, а вже морозом тягло від них. В останньому залі, дванадцятому, їх стояло за спиною Сиза рівно дванадцять. Чорні плащі, берети, мов забрала, опущені до брів, руки у всіх за спиною. Добрий славний наш Сиз і не знав, яка небезпека зависла над ним! Він спокійнесенько розпалив люльку, пустив дим кільцями і підвів гостей до того кальмара, який викидає у воду хмарку світла: — Дозволю звернути вашу високу увагу… Ці слова так і застрягли в його горлі. Бо раптом — хоп! — дванадцять кабальєро разом ступили до нього і вмить накинули йому на шию чорний мішок. Що вони приклали перед тим Сизові до носа, важко сказати. Щось дали понюхати йому блекотно-солодке, клубок вогкої вати чи моху, і від того дурманного зілля Сиз одразу провалився в глибокий сон. Правда, сон був якийсь химерний: він спав, а проте все добре чув. Дванадцять кабальєро сказали: «Pax! Pax! Звалюйте його на плечі! Понесли! Тихо, щоб не почули стовуси!» Та все ж, як тихо не намагались вони ступати, в підземних коридорах лунав грюкіт їхніх дерев'яних підборів. Сиза взяли на плечі і кудись понесли — в зав'язаному мішку, головою вперед. «Ану ж бо… гукнути Мармусію… Або шарпнутись, вирватись і навтікача — до своїх!..» Він подумав про це мляво, холодно й байдуже, бо все спало у ньому — і тіло, і думки. От лише слух… Сиза несли, а він — на якомусь повороті в коридорі — відчув: щось легенько ворушиться коло нього в мішку. Просто перед самісіньким його лицем, губами можна торкнутись — крило, м'яке, лагідно-тепле пір'я… Зозуля! «Ти й тут зі мною, моя сиза голубко! Ну що ж, помандруємо вдвох». А ще він подумав: «Ех, буркунцю б мені крихту та закурити! Бо дорога, видно, невесела й нелегка буде». Він поцмокав уві сні губами, відчуваючи смак диму, а його несли далі зв'язаного в мішку, як лялечку. «Гуп, гуп, гуп!» — дванадцятеро нападників підіймалися вгору з музею. Зараз вони проходили, мабуть, кімнату Сиза, де стояв м'який диванчик і де валялись древні книги. «Рах!» — сказав один із нападників і збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. По-злодійському оглядаючись, рушили вони з Сизом на плечах до ворітець, загупотіли сходами до озера. Далі, за всіма прикметами, подались понад берегом, бо під ногами у них на дванадцять голосів заскрипів пісок. Тепер повернули, без сумніву, до лісу. Сиз почув над головою шум, а скоро тріск — дванадцятеро дерлись напролом, валяючи дубки й берези. Коли вони перекидали Сиза з плеча на плече, тривожно билась у мішку зозуля й опускала крила, ніби тим затуляла Сизові очі, мудрістю яких вона завжди захоплювалася. Ще минула якась година, і от пролунав збоку дуже знайомий міцний. голосок: — Кха-кхем! Ану, Чублику, потримай пакунок, я хотів подарувати Варсаві цей новий млинок! Тримай! Диви: що то за голубчики? Несуть! Звідки, куди несете? Стійте, замри, вам кажу! Гля, що робиться: серед темної ночі грабують! Мабуть, дині в Хворощі обнесли, га! Ану, витрушуй мішок! Зараз, кому я сказав! Чублику, гукни наших людей з галявини. Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і, грізно кахикнувши, хмаркою рушив на них. А Чублик метнувся гукати своїх. Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу вдарили підборами в землю і так замолотили ногами — смуга лягла за ними! Боялися, боялися вони гурту стовусів! Тріщали кущі, бився мішок об дерева, падали під ноги колоди, а вони гнали, гнали вперед, як стадо бізонів. — Стій! Лови їх! — гримів здалеку голос Вертутія. Дванадцятеро бігло запекло, і мішок то сповзав, то аж підстрибував у них на плечах. «Ага, — міркував сонний Сиз. — Скільки вони ґуль мені наліпили? От на лобі — раз, два… п'ять, таких, як груша завбільшки. Один синяк на носі, одна ґуля за вухом… Ай! Щоб ви скисли — ще одну бараболю вліпили!» Мішок труснуло і вдарило об корч і тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався: чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. «Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!» Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув. Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак. Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню: Хто в горах — pax, pax!
Валить скелі в прах, прах!
Ми!

Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. «Трапезують, гемони!» — невесело подумав він. Раптом все стихло. Гуркнули кам'яні ворота, з димом і шипінням в пазах одчинилися. — Pax! Pax! — пролунало в ущелинах грізне. Дванадцятеро виструнчилися, вдарили підборами в кам'яну підлогу і понесли Сиза на витягнутих руках. — Стій! Хто йде? — грізно перепиняли їх на кожному кроці. — Pax! Pax! — відповідали дванадцятеро, і їх пропускали далі, в чорні кам'яні печери. Та от вони кинули мішок на землю, мабуть, комусь під ноги («Щоб вас трясця кидала!» — застогнав Сиз), і один із дванадцяти, як із гармати, випалив: — О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхоробріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати «чому?». — Pax! Pax! — наче залізом зашкребло об камінь. Хтось тяжко звівся і вп'явся очима у своїх підданих. — А де той менший карлик, який теж осмілився ступити з ним за річку, в мої володіння? — гримнуло кремінним голосом. Неважко було зрозуміти, що то озвався у гніві не хто інший, як сам Магава Перший. Довго-довго висіла грізна мовчанка, аж камінь закришився під поглядом Магави. Знов рахнуло й зашкребло над головами, і на гнівний жест вождя гурт дванадцяти швидко забелькотів про те, що вони, недостойні піддані, все зробили, щоб виконати повеління сокрушителя: сімнадцять разів оббігли круг озера, хотіли враз і негайно схопити меншого карлика, та схопити його не можна було ніяк: він сидів на воді, в довбанці. А вода… І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, «сокрушителі» найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: «О мої любі кам'яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води — вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці печерну безстрашність — і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі». Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за «сокрушителі», що то за лиха сила і як від неї спекатися, — про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати. Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали. Магава Перший довго і грізно дихав, ганяючи перед собою вітер. Нарешті повелів: — Киньте його в темну яму-печеру, розв'яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах-рах! А завтра — на допит. — Pax! Pax! — відповіли дванадцятеро. Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. «А розв'язати? — забурчав сонний Сиз. — Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?»



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка