Віктор Близнець хлопчик І тінь повісті рицар совісті передмова В. О. Базилевського



Сторінка12/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.49 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

Розділ четвертий


Сиз XII, Вертутій і Чублик пливуть до Верхнього Озера.

«Не пущу! Веслуйте сюди!» — гукає з берега Хвороща.

У царстві динь

Вони вийшли за ворітця; густа темрява обступила їх; Чублик раптом оглянувся і здивовано вимовив: — О! А то хто стовбичить! За кущем! І блимає, зирить на нас очима! — Ти диви! — зупинився Сиз. — Правду казала Мармусія: наче вовки. Звідки вони тут взялися? Ану, стривайте, я їх веслом. Ар-ра! Сиз махнув довгим веслом, і двоє в кущах, якісь волохаті, підплигнули високо вгору, з шумом і тріском кинулися геть від берега, в чагарі. — Ач, таки приблудилися до наших країв сіроманці, — стривожено мовив Сиз, а потім розсміявся, згадавши, як чкурнули оті двоє в ліс. Ніхто в темряві й не додивився, що то були зовсім інші розбійники, ще страшніші за лісових вовків-сіроманців. Скоро про ту пригоду й забули. Бо над озером стояла тиха чудесна ніч. В таку пору хіба можна було думати про щось страшне й погане? Тишею, чарами ночі впивалася ваша душа. Гляньте! Повний місяць плив у небі і світив червоно, мов жар. Падали на воду темні тіні від сосен, і золота доріжка стелилася від берега до берега. Товариство наше спустилося до озера. Легкий гостроносий човен дрімав на воді, прив'язаний до прикорня. Кумкали жаби, сухим тріскотом заливалися цвіркуни в прибережних травах. Вертутій сів за весла, Чублик вмостився попереду (він не випускав із рук свій скарб, перламутровий ящик із мерехтливими, із живими світлячками). Сиз поважно розсівся позаду, щоб спокійно попихкати люлькою, милуючись, як дим довгою змійкою стелиться ген позаду над водою. Відштовхнулися від берега, попливли. І поплив за ними повен місяць, попливли тіні від сосен, золота доріжка перебігла, виблискувала, наздоганяла їх. Вода тихо хлюпала, булькотіла десь за човном. Сонно скидалась риба, і така тиша, така благодать були розлиті над озером, що Вертутій кахикнув, а тоді сказав: «Ніч яка гарна…» І, легенько підгрібаючи веслами, замугикав густим басом, як джміль на дощ. Човен легко й нечутно, як птах над водою, плив сонним озером; від берега тяглась до нього, виблискуючи жаром-мерехтінням, червона доріжка, а Чублику здавалося, що то місяць грається з ними, держить їх на прив'язі, на золотому перевеслі. Такої ночі не можна було мовчати, хотілося озиватися, аговкати, кликати таємничі тіні з-під берега, перемовлятися добрим словом. І Сиз з Вертутієм згадали минуле, згадали старі бувальщини, а потім потроху-потроху та й перекинулися на суперечку. Була в них давня, болюча, одвічна суперечка, а саме: хто перший поселився на берегах Довгих озер — тривуси чи стовуси? Сиз з найглибшою переконливістю доводив, що першими прийшли на береги Довгих озер саме стовуси, і не хто інший, а його предок Сиз Стовус І. Він тут відкрив у глушині першого корча, заснував державу-поселення і, встромивши у пісок патерицю, вимовив: «Отеє єсть і пребуде навіки наша земля, вода і гриби». (В хроніках сказано, що Сиз І до нестями любив гриби опеньки.) А вже потім поселився трохи далі, в Трьох Соснах, стовус Варсава, за ним стовус Лапоня, а ще далі інші… Вертутій вдарив себе по коліну, розсердився і загримів: навпаки! Прийшли першими його предки тривуси, і не на лівий берег, де стоїть тепер Сизів корч, а на правий, осьде сюди, де зараз вітрячки Вертутія і де грядки Хворощі. Отако було! Тривуси прийшли перші, і саме його предок, Вертутій Мукомел, закопав на березі камінь і сказав: «Отеє тут я поставлю першого водяного млина». Тепер уже Сиз підскочив, захитав і мало не перекинув човна. Вибив сердито люльку, підсунувся ближче до Вертутія. Взяв його за поли, і вони загукали один одному на вухо. Зараз вони зштовхнулись на тому, чого і звідколи стовусів називають стовусами, а тривусів тривусами. Вертутій пихкав, гудів, як з труби, і казав, що його предки древніші, і більше скидаються на лісового царя Оха, і що носили вони здавна густі бороди і довгі руді вуса. А стовусам, Сизовим родичам, з лівого берега здавалося, що у Вертутієвих дідів-мукомелів не борода і два вуса, а просто три вуса. — Як?! Сиз вткнув люльку в рот та так і завмер. Виходить, Вертутій звинувачував його предків у недотямкуватості або принаймні у поросячій підсліпуватості. Від такої образи місяць сипнув Сизові в обличчя червоного жару, і Сиз вхопив Вертутія за петельки і крикнув на вухо: — Та ви знаєте? Ви знаєте, що в хроніках сказано? Ви не тривуси, а тригуси, від трьох гусей, гусячі ви голови! — А ви, а ви? Сто волосинок у вас на бороді, і тих, нещасних, немає, ото ви й стовуси такі! — Ага, ви так? — Ага, і ви так? Сиз і Вертутій звелися на рівні ноги. Сиз шарпнув найкращого друга до себе, найкращий друг — Сиза до себе, човен похилився-похилився набік та й зачерпнув води. Шелесь! Шубовсь! Весла сторчма! Вертутій з розмаху — беркиць спиною за борт! Сиз наче хотів ухопитись руками за місяць, сплеснув над головою в долоні і теж — з виляском! Догори ногами! Аж бризки над озером! Стихло… Тільки кружала побігли, та Сизові вуса гойдались на воді, та злякане пирхання й булькання. І дзвінкий голос Чублика: — Світлячки, світлячки, світлячки ж мої! Рятуйте, ловіть їх! Ряту… Кумкали жаби, перегукувались цвіркуни на березі. І пливли, пливли озером Чубликові світлячки, легенько погойдувались у білих кубельцях із вати. Та ще коливалась під берегом золота доріжка, і здавалося, стиха усміхався з неба червоний місяць. Перший випірнув здоровань Вертутій. Вода шумнула з нього ручаями, вилилась із вух і носа. Він голосно чмихнув, аж луна покотилась берегами, і сказав: «Бісова мама! Здається, я трохи намок!» Оглянувся. Посеред озера, на темній воді, лежав догори ногами човен; його просмолене днище виблискувало під місяцем, як спина акули. Вертутій догнав його, перевернув, поставив на воду. Ще раз оглянувся: ніде ні душі. Тільки світлячки вигойдувались на воді. У білій ваті, як у білих блюдечках. — Сизе! Чублику! Де ви? — пролунало над озером. Хлюпнуло сильніше — то Вертутій набрав повні легені повітря і пірнув. Витяг із дна мокрого й холодного онука. Довго кректав, поки підсаджував у човен круглого і добре натоптаного Сиза. Зраділи, що всі живі й здорові. І не відпирхувались, не викручували сорочок. Швидше кинулись виловлювати світлячки. Підпливали човном і по одному визбирували їх, а Сиз смоктав мокру люльку і втішав Чублика. «Нічого, нічого, казав, не бійся, синку, вони не втонуть. А що вата трохи підмокла, то навіть краще: вогкі, вони сильніше світитимуть. Я так завжди й роблю, зволожую їх саме о такій порі, коли місяць високо і вода поймається легеньким туманом…» Одне слово, виловили всі світлячки, попливли далі між темними стінами сосен, між дубами, які громадились високими шатрами над самісіньким берегом. Колись тут була долина і текла долиною невелика річка. Та весняні води залили все старе річище; з глини, з піску, з повалених дерев нагорнуло весною загати; і от довгим шнурком, одне за одним, розлилося тоді троє озер. Стояли вони чисті й глибокі; коли падав на дно жовтий листок осики, той листок видно було хтозна з якої глибини, із самого дна. Одним з таких озер, а саме Нижнім, і пливло зараз наше товариство. Знов увесь світ огорнула тиша. Місяць світив кругло і ясно. Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млинове коло,  —

ніжно й самотньо лунало з далекого берега, з лісу. Хтось кликав, звертався піснею до нічного батька-світила. Співала, мабуть, молода якась стовусівка або тривусівка і так журно, так високо виводила голосом, що дрібна хвиля покотилась за водою і у всіх трьох на човні, у Сиза, Чублика і Вертутія, холодні мурашки побігли по тілу. — Сизе, — під той журливий спів глухо й замислено озвався Вертутій. — Ви мені вибачте, товстошкірому, я знов, ка'еться, щось не теє бовкнув… Воно в мене, знаєте, буває, кхем… Сиз тільки гірко махнув люлькою: — І ви мені даруйте на слові, дорогий Вертутію. Погарячкував, дуже я погарячкував і тепер каюсь в душі… Слухайте, що я вам скажу. Коли я пірнув у холодну воду і вже думав, що вмер, я раптом згадав, чуєте, я раптом згадав під водою — в одній старій хроніці сказано: наші предки разом, так-так, саме разом вийшли до озера, в один день… — От-от-от! І я такеє чував. Разом, разом вийшли! Ваші з того боку, наші з цього боку, ось тут вони зійшлись, зняли шоломи і перед водою схилили коліна. І так зрекли: «Отеє навіки-віки… без ворожнечі й сварки». І даремно ми з вами теє… за петельки… Сиз аж крякнув з досади, картаючи себе в душі. Обережно простягнув руку, ніби за люлькою. І раптом, в гарячому пориві, міцно й віддано стис широку лапу Вертутія, і вони вдвох завмерли в тому потиску рук, щось між ними прокотилося, щось до сліз зачепило душу (щоб теє… ніколи… і ніяких сварок!). Мокрі, вони сіли тісніше, плечем до плеча, і вдвох, щиро й віддано, задивилися в небо. А човен плив тихо під місяцем, розсікаючи світлу гладінь озера. Минули крутий берег, де висіло над водою старе перетрухле коріння, обвалені корчі; де чорніли ями і вибиті хвилею печери і де, на думку Чублика, ховалися химороди, поторочі, голопуцьки, блуді, сопухи та інші сновиди ночі. Раптом берег вирівнявся, заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі з великою лійкою і гукав: — Ви куди?! Безсовісні! Не пущу! Ану сюди, сюди підгрібайте, до мого берега! Де це видано: пливти повз мій корч і не заїхати? Та хай мені ноги всохнуть, якщо вас відпущу! Вертутій весело і безнадійно махнув рукою: отут ніяк не проскочимо! Коли Хвороща помітив, не трать, куме, сили, повертай до його берега. Неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями, і хоч просіть, хоч благайте, — не відпустить. Повернули човна, попливли на гук веселого й гостинного Хворощі. Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов'язці. Розкішний пучок петрушки стирчав у нього за вухом. Видно було, що він не сидить, як дехто, в підземних музеях, а все життя клопочеться на повітрі, коло своїх грядок. Від циганського сонця — місяця — Хвороща засмаг до синього, до фіолетового блиску. І був схожий (не тільки глянсем шкіри, а й товстеньким животом) на добірного синього баклажана. Як майже всі товстуни, він любив добре попоїсти і мав дуже веселу вдачу: на кожне ваше слово, смішне чи не дуже смішне, він не просто сміявся, а наче котив, пускав у берег своє могутнє «го-го!», і воно, оте «го-го», вистрибувало аж до води веселими обручами-колесами. Одне слово, Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню. — Ось вона, королева столу! — засміявся до гостей. — Диня з начинкою! Ви ще такої ніколи не куштували! Розсідайтеся! Зараз пригубимо! Бо це диня не проста, а диня з галушками! Для вас зберігав! В один момент Хвороща розрізав диню і висипав у велику миску справжні і навіть гарячі галушки. Миска запарувала розімлілим гречаним тістом. Видно, Сиз хотів його спитати: «Як? Звідки галушки в дині?» — та тільки поворушив довгим вусом, як Хвороща йому, а потім усім ткнув у руки дерев'яні шпички і запросив: — Почали! Призволяйтесь! Кажуть: благодареники за вареники, а я вас галушками частую. Їжте! Наштрикуйте по три, бо по дві мало! І не питайте, секрету не відкрию: я ці галушки з пуп'янка в диню вкладаю, вони там і росли в ній, разом із динею. Він підхопився і швидко промовив: — Сидіть! Це тільки прикуска, а зараз буде щось більш тривкіше. Вкотив з городу другу диню. — Ах ти, моя красунечко! Гляньте: диня-верблюд! З весни викохував її на чистому піску, поливав тільки при світлі місяця. Чублик глянув і трохи аж сторопів: перед ним справді лежала величезна двогорба диня-верблюд. Геть-чистісінько схожа на верблюда: горбокувата, м'яка шкіра і вся-вся покрита золотими ворсинками, на яких зблискувала холодна роса. — Дружно! Взялися! — примовляв Хвороща. — Не бійтесь, їжте просто із шкуркою, із золотими ворсинками. Весь смак у тих ворсинках, в отій росі. Ах, який запах, ах, як солодко тане в роті, ви покуштуйте — уммм! Це просто сон, це щось незвичайне, я два роки прищеплював, пересівав, поливав, щоб на ній купками, купками виросли оці духмяні золоті ворсиночки. Він говорив, а сам відбатовував чималі скибки і кожному в руки: беріть, їжте, пригощайтесь, пригублюйте, куштуйте, благословляйте, смакуйте! Аж не вірилось: лежала перед ними диня, як горб, а за Хворощиними примовками, за веселими його припрошеннями і не зоглянулись, як ум'яли її. Змели все, навіть шкурки з'їли. Хвороща вкотив третю диню. Стривайте, хіба ж це диня? Чублик навіть рукою помацав: ніяка не диня, а великий глиняний глек. — Правильно! Правильно, синку! — весело погоджувався Хвороща; він сміявся і в своїй папуаській пов'язці, з петрушкою за вухом аж блищав фіолетовим глянсем від радості. — Правильно, глиняний глек! Я їх тисячами виліплюю на березі і вирощую в них дині… Брате Вертутію, давайте піднімемо його і трохи стукнемо. Вдвох ледве-ледве підняли вони глиняний глек і легенько стукнули об долівку. Глек розколовся. І коли відколупнули один черепок, а потім другий, третій… Ні, Чублик ніколи не бачив такої ніжної, такої прозоро-тонкої лимонно-жовтої шкірки у дині. Здається, вся диня була налита медом. Вся вона світилась, мов сонце, і навіть жовті насінинки (ізсередини!) теж просвічувались — їх видно було крізь товсту медову м'якоть. — Пригощайтесь, пригощайтесь! Як кажуть: нехай вам здоров'я прибуде. У ручки, у ніжки і в животик трішки! А я вам зараз ще одну… Хвороща вкотив четверту диню, диню-кавун. Це диво природи треба було їсти так: добре поколотити її в руках, нарізати і спочатку випити зсередини густий-густющий сік, від якого аж злипалися губи; потім вийняти червоного «діда», отого, знаєте, що весь у сріблястому морозі, — і з'їсти. А тоді вже братись за скибки, кожна як лікоть завбільшки, і кожна пахне солодощами кавуна і разом — осіннім ароматом дині. Ще не впорались з одним добром, як Хвороща вкотив п'яту диню, вертутівку. Сказав, що такого богатиря — диню-велетня з головою, з жовтим обідком посередині і наче з руками, підпертими в боки, — він виростив у себе на погребищі і назвав на честь брата Вертутія вертутівкою. Тут же розпанахав «брата Вертутія» на товсті скибки — диня розпалась віялом і зайняла півкуреня. З'їли півдині і тут… — Не можу! — застогнав Вертутій. — Спасибі, любий Хворощо. Від серця спасибі, наїлись. Хоч і в мою честь названо, не лізе. Ви ж знаєте, мудро сказано: людина не скотина, більше відра не з'їсть. — З'їсть, з'їсть! — підкладав і підкладав скибки Хвороща. — На вашу мудрість у мене є краща мудрість, послухайте: черево не дерево, роздасться. І Хвороща вкотив ще одну диню, диню-відьму, а тоді й останнє своє диво — диню, яка виросла на груші. — Та не можу! — вже криком закричав Вертутій. — Чуєте: на мені все тріщить! І очі рогом лізуть! — Нічого, нічого! — припрошував невтомний Хвороща. — А ви потихеньку, а ви полегеньку, пропихайте, пропихайте в рота. Воно полізе, воно вміститься. Знаєте, в животі, як на вечорницях: де сто потісняться, знайдеться місце сто першому! — Лопну! Ось зараз лопну! — завертів головою Вертутій, шукаючи порятунку, як той ведмідь, котрого притисли рогатиною до дерева. Він глянув на свого онука: у бідолахи очі геть посоловіли, ще одну скибку з'їсть — і сам стане динею. А в кутку стогнав Сиз, розлігшись на соломі й розкинувши широко ноги. Він тяжко дихав і просив: — Браття! Закуріть мені люльку! Не можу… Ніяк не підніму руки. Все тіло динями об'їлося. Сплу… «Сплу» — то в нього так вимовилося «сплю»… — Тікаймо, товариство, — зашепотів Вертутій, коли Хвороща побіг за новою динею. — Тікаймо зараз, хоч повзиком, хоч на чотирьох, бо тут і загинемо, — ми ж тільки прикусювали, а зараз Хвороща буде по-справжньому нас вгощати… Хвороща котив «слона», а ногою підпихав здоровенну диню-кокос, коли раптом побачив: його милі гості, взявшись попідруки і клишоного заплутуючись у густому гудинні, бредуть баштаном до озера. От вони повернулись і вже без голосу закивали йому здалека (а очі й губи у них злипались), щось вони бурмотіли, мовляв, спасибі, дякуємо, до побачення, поспішаємо, більше анітрохи не можемо. — Як? Та куди ж це ви? — ляснув себе по колінах Хвороща. — Ви ж голодні! Ви ж голодні! Ви ж нічого не пробували! А диня-лутовка? А диня-макітра? А ви ж не смакували ще диню з горобцями! Він погнався за гостями, підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур'яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен. — Ху-у! — Хо-о! — Ох-хо-хо… А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав: — Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені — на цілісіньку ніч! Хвороща зітхнув і побрів городом. «А оглядини?» — згадалося раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині, — на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати — Динаїду Купайлівну? — Ого-гов! — склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу. — Повертайте сюди, сю-ди-ги! Я вам щось покажу-у! Ка-жу! Гу-гу! Уг-гу! — розляглася луна темним лісом. А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.

Розділ п'ятий


Дорога на Верхнє озеро.

Перегук звірів у темряві.

Розмови про дикого лісового приблуду.

У царстві вітрячків

Коли вони попадали в човен, стара просмолена довбанка сіла у воду так, що темна поверхня озера зливалася з бортами й вигойдувала хвилю десь високо, перед самим носом у Чублика. Ще б трохи — і вони перекинулися б геть і хтозна, чи виринули б живими з таким вантажем динь. — Не совайтесь, не ворушіться, кхем, — тихо упрошував Вертутій. — А я легенько підгрібатиму. Вибрались на чисте плесо, і човен важко поплив, як пливе стара бобриха, у якої виглядає з озера тільки темна спина і кінчик носа. — Брате Сизе, у вас немає шнурка? — неголосно спитав Вертутій. — А кого ви хочете в'язати? — Себе. Всі ґудзики на мені тріснули. Вибачайте, штани в руках держу. — От Хвороща! Щоб йому коти мед носили! Так нагодував! — Від щирої душі! Щоб не казали — голодні! Сиз і Вертутій засміялись. А Чублик мовчав. Бо все у нього злиплось від густого солодкого соку — і пальці, і губи, й очі. Він подрімав трохи, та, навіть дрімаючи, легенько притулившись щокою до дідової спини, пильнував за своєю коробкою: чи цілі його світлячки, чи не попливли вони знов за водою? — О! А то що? — прокинувся й оторопіло спитав він, кліпаючи сонними очима. — Діду, гляньте! Знову у кущах… Наче два здоровецькі лампіриси… Сиз і Вертутій повернулись на його голос. На високому березі з темних густих кущів знов щось блимало — двома величезними голодними вогнями. — Ти диви, — притишив голос Сиз. — Мабуть, ті самі, що ми їх із двору прогнали. Вони що, за нами біжать? І гляньте, як отой перший хижо витріщився на нас, наче от-от стрибне у воду… У ту ж мить над озером розляглось нудне протяжне виття: — Овв! Ов-ву! Pax, pax! Звір (чи хтозна, що то воно) стояв над кручею і вив на місяць, на човен, на наших подорожніх. А Вертутій швидше гріб і гріб далі од того лихого місця. І раптом з іншого берега, з-під обваленого корча, блимнули ще раз на них такі ж недобрі вогні. І знов прокотилося над водою: — Ов-ву! Ов-во-вов! Pax, pax! На березі, в густій темряві, немовби перегукувалися лихі голоси, передавали один одному: пильнуйте! ось вони, лісові люди! пливуть повз вас! І наче наполохана тими зловісними голосами, тут же виринула з темряви зозуля й низько, над самою водою облетіла човен, легенько черкнула крилом Сиза. Від кого вона застерігала його? — Що ж то воно? Невже вовки, про які говорила Мармусія? — занепокоївся Сиз. — У наших краях давно вовків не було й не водилося. Та щось і не схоже воно на сірих, голоси зовсім не ті. Завиє, завиє, а тоді наче ножем по каменю: pax! рах!.. — А ви чули, — прогудів Вертутій і з усіх сил наліг на весла, — ви чули оту стару історію про якогось дикого лісового приблуду, що колись тут над озером… — Та ще б не чути! Він мого діда, Сиза Стоока, просто в корчі задушив… — Ну-ну-ну! Розкажіть, як воно було, — підсунувся ближче Чублик. — Та було, хай би над ним ворон крякав! Отак було. Як ніч, так і стало потикатися в наших краях якесь нічне страшило. Хтозна, з яких воно хащ, з яких боліт і трясовин приблукало. А тільки хиже й підступне — страх. Дух від нього густий, вовчий дух, а тільки придивилися — не вовк. Ходить на двох лапах, шерсть у нього кудлата, а голова — наче людська. Та найстрашніше — всіх воно в лісі душило. До чого торкнеться лапою, там і смерть… Підкрадається з темряви, зирить: дід наш сивенький гриби збирає. Воно підлізе, мацає старого за спину — і дід впав, зчорнів, обвуглився весь, мов спалений корч. Торкнеться до дерева лапищею — і дерево вклякає. Хукне з рота в дупло — і пташенята бідні гинуть. Видно, не наше воно було, приблудне. От і хропло, бігало глухими ночами в нетрях і все живе у пущі топтало. Топтало і жерло. У нас його так і називали: Мертва Паща. — Ти диви! — сторопіло оглянувся Чублик. — І довго воно в лісі блукало? — Та довго, сину. І лиха накоїло чимало. Одного боялося кляте — світлячків, а ще більше — великих веселих вогнищ. Все розбійницьке, воно, знаєте, любить темряву, глушину, а тут раптом серед ночі — вогник. А де вогник у лісі — там пісня, розмови веселі, життя. От він, отой лахматий приблуда, стане за деревом, одвернеться і хропе: страшно його вогонь і наші стовуси дратують. Покинуть наші галявину, тоді він вискочить з темряви і давай світлячки топтати, лапами, лапами їх, а тоді землю гребе і вогонь засипає і теж лапами зверху. Страшно світляків не любив і боявся, гемон! Та цур йому, навіть на місяць зубами клацав! Як тільки місяць випливе в небо, він тоді в корчі одповзе і землю, землю гребе лапами, в небо кидає. Наче хотів і місяць погасити, щоб темно й страшно було кругом. — Може, то болотний вовкулака? — глухо озвався Вертутій. — Кажуть, вони водяться в трясовині, в болотних прірвах, і не те що світла, а найменшої іскорки в лісі страхаються: од світла вони сліпнуть і гинуть. Візьми і ткни йому вогнем під ніс — він так і скам'яніє, замре, на трухлявий пень обернеться. — Хто його знає, — знизав плечима Сиз. — Я ж вам казав: наші теж думали, що то вовк або вовкулака. Аж ні. Щось, брат, страшніше: якийсь нічний сліпець-душогуб. Підкрадався і, де блимав над озером вогник або хоч маленький світлячок, — хропів, топтав його лапищами, а тоді в глушині, в темряві кидався на наших… — Хм, навіжене! — стиха буркнув Вертутій. — Що ж то воно? І що з ним приключилося? Куди воно втекло-подалося? — Втекло!.. Таке страховидло втече! Викопали наші яму, якраз там, за Кабанячою річкою. На дно кинули драну свитку одного сивенького діда — для принади. І кажуть: «Ви, діду, тут посидьте, в холодочку. А схочете гриби збирати — збирайте собі на галявині. А ми підемо далі за річку». Пішли. Тільки діда не покинули самого, сховали в рядно. І понесли з собою. А той лахматий приблуда як почув, що дід буцімто сидить в холодочку, очі хижо заблищали, він спрожогу — стриб на свитку! І в яму! Просто в залізні кліщі — лапами! Спіймався! Побили його наші кийками, на мотлох змолотили. Кажуть: хватить йому! Вже тричі дух спустив! І що ви думаєте? На другу ніч прийшли наші до ями, глядь — і сліду нема від приблуди! Втік, забитий з ями вибрався! Тільки залишив там недобрий знак: встромив над ямою патерицю, повісив на неї клубок чорної смаленої шерсті і проткнув той клубок стрілою з очерету. Щоб на ліс, на наші озера стріла показувала!.. Як побачив той знак старий Овид Варсава (а він був мудрий стовус, і онук його, наш професор Варсава, точнісінько в діда свого вдався), як побачив. той знак, стемнів увесь і каже: — Недобра прикмета! Ви знаєте, що цим знаком передав нам той хижий душогуб? Він, гаспид, рече: «Я прийду до вас через стонадцять років, приведу з печер нових братів-приблуд, і ми стопчемо вас і ваші ліси дотла!» — Ну, коли-то воно було! — загув розважливо Вертутій. — Воно, може, колись і було, та давно спливло. А може, це й просто вигадка або така давня пригода, що вже вся мохом обросла. Зараз не ті часи. Отроки наші лісові в школу ходять, та й ми з вами, кхем, вже не теє… У вас музей, а в мене вітряків наплодилося, що ого-го! — Воно, брате, не все, що старе, то й древнє, — мудро зауважив Сиз XII. — Буває давня пригода правдивіша і живучіша за теперішню. І я б думав, що все те старе й мохом побите, та от чуєте: оте нудливе виття-перегукування над озером… Щось на дуже погану пам'ять воно навертає… Однак нічне виття віддалялось, затихало, глухло в лісах, і Чублик навіть подумав: а може, то йому спросоння здалося? Може, нічого й не було? Вони вже підпливли до широкої греблі-загати. Похмуро здиблювалися вгору вивернуті колоди, корчі, корневища, весь той чортолом, з якого було колись нагорнуто греблю. Між колодами ховалась принишкла темрява, і десь видзвонював струмок, збігаючи вниз під греблю. Всі троє примовкли, обережно зійшли з човна. Вертутій взяв довбанку на плечі і сам, крекчучи, поніс її нагору, крутим косогором у Верхнє озеро. А ось і воно, Верхнє озеро. Ще більше, ще розлогіше за перше. І місяць тут світив ясніше. Підпливли до мілкого піщаного берега. І здалеку почули: на березі щось рівно, басовито гуло, як гудуть бджоли на пасіці. То невтомно, день і ніч, працювало Вертутієве господарство: сотні, тисячі млинків. Вони хлюпотіли, перелопачували воду, співали, виторохкували, хурчали, — і все те зливалося в густе джмелине гудіння. Вертутій ожив, закахикав, швидше прив'язав човна і став покваплювати Сиза: ну як вам, мовляв, подобається музика в моїх володіннях? Гарне місце вибрав для себе Вертутій! Під місяцем сяяв високий пагорб білого-білого чистого піску. І на пагорбі, який овівали вітри з усіх боків, стояв древній корч, ні з яким корчем його не можна було сплутати: на дверях, на віконницях, на димарі, на дашку — скрізь стирчали, тяглися вгору вітрячки. Були вони різні, великі,й маленькі, були й зовсім мініатюрні, співали вони всі теж по-різному, бо зроблені були так: одні з дерева, інші з очерету, а ще інші — з кори, берести, червоного лубу, кленових вертлячків, засушеного листя, з жолудів. А були тут млинки навіть із черепашок, з великої риб'ячої луски, з лебединих пір'їн. І це тільки ті, якими утикав, Вертутій свій зчорнілий від часу, трохи розхитаний вітрами корч. Далі за корчем починалось царство водяних млинків. З піску Вертутій намив і нагорнув під пагорбом старовинні фортеці, башти, мости, прокопав канави. З озера пустив у канали воду і поставив на протоках рівно двісті водяних млинків. Уявляєте: двісті лотоків і двісті дерев'яних коліс, які б'ють, крутять, переганяють розшумовану воду, і те лопотіння, той шум день і ніч не стихають над озером. Нарешті, найбільша гордість Вертутія — два ряди піщаних млинків. Згори вузькими жолобками сиплеться на них чистий, ніби пересіяний пісок, і млинки з сухим шелестом крутяться, весело гомонять, збиваючи золотими колами дрібний піщаний пил. В повномісячну ніч любив тут посидіти Вертутій, послухати вічний шум води і піску на березі і філософськи промовити до неба: «Воно, звичайно, м-да, якщо воно, конєшно, той…» І скріпити свою думку солідним прикашлюванням: «Кхем!» Ось тут і присіли відпочити наші подорожні. А вони таки добре стомилися: і динями, і втечею від Хворощі, та й скупатися довелось їм в озері. Отож сіли розморено на піску і замислено слухали, як плюскотить вода у лотоках, як гудуть вітрячки на корчі. Чумацький Віз поволеньки-поволеньки опускав своє зоряне дишло донизу, вже почало сіріти на сході. Млявість, втома огортали нашого Сиза. І тоді над головою його безшумною тінню промайнула зозуля. Сиз знав: то вона нагадує йому — треба швидше повертатися додому, до свого корча, бо скоро світатиме. Та і Вертутій бачив, що затримувати друга не можна: коли б тільки зійшло сонце, вони б тут же попадали на піску і заснули б, і вже ніщо не розбудило б їх до вечора. Хутенько розпрощалися. Вертутій допоміг спустити човна у Нижнє озеро. Блідли зорі у високому небі, легенький туман курився над водою, і Сиз налягав на весла, щоб до схід сонця доскочити додому. В себе під горою він прив'язав човна. Закурив люльку. І з димком почимчикував сходами нагору. Сходи у нього повзли вгору, дуже довгі, скрипучі, з маленькими лавками для перепочинку, з різьбленими поруччями і стовпцями, на яких висіли ліхтарики. Сиз ступав неквапно, часто зупинявся, заглядав у кожний ліхтарик. «Ну що ж, пора спати!» — казав світлячкам. І ліхтарики гасли, гасли за ним, вгорталися в сиву передранкову сутінь. Підійшов Сиз до ґанку, ще раз потягнув міцного буркуну. І довгим чубуком торкнув, зупинив один вітрячок, той, що крутився за вітром, а тоді зупинив другий, що крутився проти вітру. Веселе хурчання стихло. Добрих снів побажав Сиз корчеві, вітрячкам, озерові. Ступив на поріг і враз… Ні, то йому не здалося! Він побачив це дуже зблизька: з темних кущів на нього блимали, за ним стежили два чиїсь хижі, насторожені очиська.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка