Vii. Осоружний етнонім



Скачати 92.56 Kb.
Дата конвертації26.05.2016
Розмір92.56 Kb.

VII. Осоружний етнонім


Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично неко­ректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі”1.

Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київ­ської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.

Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істо­риками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:

“Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. – у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.

Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу по­стійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) – так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двоя­ко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів”1.

Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в наз­ві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного на­роду Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси”2.

“Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну – Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від яко­гось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о”3.

На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий”4. Отже, етно­німічні відомості, що їх подає російський шкільний підруч­ник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються по­коління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було сло­во “русин”.

Різноплемінне населення Русі, – найбільшої на той час в Європі держави, – етнічно ділилося на дві частини: на “руси­нів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (ет­нонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можли­ва зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” – тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поши­рилось на населення прилеглих земель. На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім “русин” для російської історіографії є осоружним. “Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригіналь­ному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять “укра­їнці”, “український” вважалося виявом “буржуазного націо­налізму” і суворо переслідувалося”1. У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людь­ми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем – “гро­мадянами” або “підданими” – приналежними до конкретно­го державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого – точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етно­нім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжна­родних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть кртыя на русинь” (тут русин – представник Русі, не християнин; християнин – грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літо­писним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.)1. “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття три­надцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оуда­рить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречи­на или грьчинь русина”2.

Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. – шість разів.

Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом дов­гого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з при­сланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного ду­ховного центру Русі – Києво-Печерського монастиря – ви­йшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяль­ності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини”3. У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”.

Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин – це південець (южанин) із по­лян1. “Русь – се земля полян, Русини – се поляне”2. Або що русин – взагалі корінний житель південної Київської Русі3. “Русин” – киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розу­мінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або По­дніпров’я”4. “Русин” – житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях”5. Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні прикла­ди, стверджує: “Русин – назва українця феодальної доби”6.

У наших найближчих історичних сусідів – поляків – щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польсь­кий дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливо­го”7. Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часа­ми “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “ру­син”8. Перші польські літописці – Мартин Галь, а за ним Кадлубек – називають країну на схід від кордонів Польщі – Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краків­ський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthe­na multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я ру­синів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперіш­ньої України, так і суміжні народи.

У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латино­мовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців, французів, англійців – Ruthenen, Ruthenes, Ruthe­nians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Rou­thenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) – звукові i. Русин – грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) пере­давалось через th, а e (eta) – через e, – звідси Ruthenus.

Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які вихо­дили з практичних міркувань – треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у за­гальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або пле­мінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів”1.

Російські історики, неспроможні заперечити термін “ру­син”, що утворений цілком закономірно за правилами сло­в’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наго­лосів), заперечують його множинну форму – “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу – Русь, як Чудь, Сербь, а одиничне – Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин”1. Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприк­лад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.

“Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород вираз­но відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і піз­ніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття”2. Щоб нейтра­лізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські до­слідники фальшують, переробляючи термін “русин” на прита­манну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зраз­ком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття гранично точне замінено половинчастим, бо “ру­синъ” – визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї”3.

Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найваж­чий, злочин користуватися словами “український” і “україн­ці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньорусь­кий”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприк­лад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Од­ного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкла­дена карточка – Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч”1.

Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Іго­ревім”2. Про цю поему доречно буде сказати, що “класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення “Слова о полку Ігоревім” най­давнішим твором “давньоруської літератури”, незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кіломет­рів на південь від російських етнічних земель, на прабатьків­щині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володими­ро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати “Слово” продуктом творчості росіян немає жодних підстав”1.

Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зу­стрічається лише там. “Це, – пояснюють, – авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета”2. Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вжи­вався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” – “русинка”. Відомий фран­цузький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах3. “Чудернацька назва “Русичі” із “Слова о полку Ігоревім”, на нашу думку, похо­дить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вига­дали польські літописці. Якраз оці “Русичі” є одним з доказів неавтентичності “Слова”, бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI в.в.”4.



Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци”5. Отже, улюблений поетами і публі­цистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етно­німа “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вжи­вався на українській етнічній території.

Висоцький С. О. Київська писемна школа X–XII ст. (До історії україн­ської писемності). – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1998. – С. 52.

1 Історія СРСР: Підручник для 8 кл. серед. шкіл / За ред. Б. О. Рибакова. – 3 тє вид., доопр. – К.: Рад. шк., 1990. – С. 39–40.

Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”. – Л., 1958. – С. 23.

Стороженко А. В. Малая Россия или Украина? – К., 1918. – Вып. 1. – С. 9.

Назаренко А. В. Об имени “Русь” в немецких источниках IX–XI вв. // Вопросы языкознания. – 1980. – № 5. – С. 54.

Ісаєвич Я. Михайло Брайчевський і його концепція історії України // Український історик. – 1994. – № 1/4. – С. 195.

1 Правда Русская / Под ред. Б. Д. Грекова. – М.; Л.: Изд во АН СССР, 1940. – Т. I. – С. 38.

Обнорский С. П., Бархударов С. Г. Хрестоматия по истории русского языка. – М.: Учпедгиз, 1952. – С. 109.

Цыпин В. От крещения Руси до нашествия Батыя // Вопросы исто­рии. – 1991. – № 4/5. – С. 40.

Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси. – Л.: Изд во ЛГУ, 1947. – С. 145.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т. – Львів, 1904. – Т. I. – С. 168.

3 Киевская Русь: Сб. / Под ред. В. Н. Сторожева. – М., 1910. – С. 547.

4 Правда Русская / Под ред. Б. Д. Грекова. – М.; Л.: Изд во АН СССР, 1940. – Т. II: Комментарии. – С. 37.

5 Там же. – С. 39.

6 Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 2. – С. 308.

Ficher A. Rusini. – Lww; Warszawa; Krakw, 1928. – S. 1.

Мациевич Л. Поляки и русины // Киевская старина. – 1882. – Т. 1. – С. 301.

Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації // ЗНТШ. – 1948. – Т. 156. – С. 75.

Максимович М. Собрание сочинений. – К.: Тип. Фрица, 1876. – Т. 1. – С. 48.

Книш Ю. Мілленіюм християнізації України і проблеми історичної термінології // Український історик. – 1988. – № 1/4. – С. 228.

Гординський С. Назви “Русичі” й “Русовичі”. – Вінніпег, 1963. – С. 8.

Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографіч­ний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна сві­домість, державність. – Львів, 1995. – Вип. 2. – С. 7.

2 Слово о полку Игореве // Хрестоматия по древней русской литературе XI–XVII веков / Сост. Н. Гудзий. – М.: Учпедгиз, 1947. – С. 110.

Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам’ять століть. – 1996. – № 2. – С. 13.

Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообра­зование. – Воронеж, 1991. – С. 46.

3 Словарь-справочник “Слово о полку Игореве”. – Л.: Наука, 1978. – Вып. 5. – С. 62.

Борщак І. Рецензія // Україна. Українознавство і французьке куль­турне життя. – Париж, 1950. – Зб. 4. – С. 300.

Милов Л. В. Ruzzi “Баварского географа” и так называемые “русичи” // Отечественная история. – 2000. – № 1. – С. 96.






Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка