«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії


82. «Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла» — пор. Символ віри; і багато інших. 128



Сторінка9/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

127

82. «Істиннийвід Бога істинного, і Світло — від Світла» — пор. Символ віри; і багато інших.



128

84. «Струни Давида» — псалми Давидові.



129

5. «…привітаю їх…» — люб’язно вітатися, зичити здоров'я один одному, надто у ранкову годину, — шанований античними звичай. «Saluta libenter» («На вітання не скупись») — одна з настанов у Катонових «Дистихах»; згодом її повторить у своїх приписах гарної поведінки Еразм Роттердамський.



130

7. Четверта година — день у римлян завжди мав в собі 12 годин (від сходу до заходу сонця); не знаючи, в яку пору року відбувається дія, не можемо напевне сказати, котра б то була година за сучасною системою (адже літом денна година була, природно, довшою ніж зимою); в кожному разі, до полудня (о «шостій» годині) лишалося вже менше часу, ніж минуло від світанку.



131

10. Сосій — так називався раб у комедіях Плавта; тут — кухар.



132

5. «П’ятьох я кликав…» — тісне коло друзів за столом (на цьому не раз наголошував Горацій) — це приємна бесіда; більше — гамір, як про це польське прислів’я: «Сім бесіда, дев’ять — біда» («Siem biesiada, dziewięć zwada»); про це ж — грецьке прислів’я, відповідно до якого, учасників застілля мало бути не менше, ніж число Харит, і не більше, ніж число Муз, — тобто від трьох до дев’яти.



133

У творах римських авторів, передусім доби Імперії, знаходимо чимало «кулінарних» пасажів; тут — помітні перегуки з раннім твором Верґілія «Сніданок» (Moretum). Зберігся лише початок твору.



134

Пайпер переніс цей твір до циклу «Перебіг дня», хоч рукописна традиція зберегла його окремо. Тут зображено роботу раба-стенографіста. Як відомо, латинську систему стенографії розробив секретар Ціцерона у І ст. до н. е. Нею користувались і в часи Авсонія, і навіть в середньовіччі. Віршовий розмір, чотиристопний ямб, надає творові потрібної тут жвавості, бадьорості, ділового ритму. Атор ділиться з читачем своїм подивом: вухо слуги-скорописця ловить, а рука переносить на папір ще й неозвучені слова — перехоплює думку. Мотив письма, що випереджує думку, бачимо ще в Марціала (XIV, 208).



135

30. «…тут і наука промовчить…» — Авсоній мимоволі засвідчує свою вченість — шанований античними прискіпливий, науковий, погляд на «природу речей»; тут їхній природний хід (ordo rerum) наче порушений дивовижним хистом скорописця; поет розрізняє розвинутий вправністю природний хист (munus) свого прислужника і Божий дар (donum).



136

36. «…що хочу — щоб і ти хотів…» — ремінісценція або й свідоме звернення до відомого вислову Саллюстія: «Idem velle atque idem nolle, ea demum firma amicitia est» («Цього хотіти й цього ж не хотіти — ось чим є, врешті, справжня дружба»).



137

Початок втрачено: перші три рядки є перекладом умовної реконструкції, яку запропонував Г. Г. Евелін-Вайт (Ausonius / with transl. by H. G. Evelyn-White, in two volumes. — L. — N.Y., 1919—1921 (Loeb Classical Library). — Vol. I., p. 26).



138

2. Евр — південно-східний вітер; тут еври — вітри загалом.



139

Ще філософи-стоїки мали звичай, перед тим, як іти на нічний спочинок, озирнути прожитий день, що є наче моделлю життя. 1—3. Виразні ремінісценції з Лукрецієвої поеми «Про природу речей», де автор не раз вдається до поетичного опису хмар, що набувають під подувами вітру найдивовижніших форм. Пор. також Петронія «Про сни» (с. 63).



140

11. Трагічні злуки — тобто такі, що їх описано в трагедіях, пов’язані з інцестом (як в Едипа і т. п.).



141

18. «між аланами… мене тягнуть, бранця» — тут, як і в попередньому рядку, автор бачить себе учасником тріумфальної процесії, але цього разу не серед переможців, а серед бранців тріумфатора (алани — один із «варварських» народів, з якими воювали римляни).



142

20. Тірійський — фінікійський (Tip — місто в Фінікії); використання пурпуру як барвника вважали фінікійським винаходом.



143

22—24. «Віщий співець» — Верґілій (пор. «Енеїда», VI, 282—284 і 893—896; про брами — пор. також у Гомера: «Одіссея», XIX, 562 — 567).



144

В основі епіграми — Езопова байка «Про невмілого лікаря», віршове опрацювання якої дав також Бабрій (75).



145



Діт — Плутон, бог підземного царства.

146

За жартівливим текстом, очевидно, прихована поважна думка: легше наслідувати когось, аніж бути собою. «Найважливіше — бути собою» (Сенека).



147

4. Аркадських ослів — грецька область Аркадія славилась цінними породами ослів.



148



Філомуз — промовисте ім’я: грецькою означає «любитель Муз», тобто — наук чи мистецтва. Щодо книг, то у другому своєму листі Сенека дає Луцілієві цікаву пораду: «Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо тобі мати — скільки прочитаєш».

149



Граматик в античності — це або вчитель граматики, або, як тут, — філолог в широкому розумінні.

150



Плектр — медіатор у вигляді «ложечки», виготовленої з тваринного рогу, якою видобували звук зі струнного інструмента.

151



Барбітон — різновид ліри з довшими струнами і, відповідно, нижчим звучанням.

152



Кітаред — співець, що акомпонував собі грою на кітарі (чи подібному струнному інструменті).

153

«Ті — до вподоби Венері…» — тобто подекуди порушено любовну тему, подекуди — поважнішу (Мінерва — богиня письменства, мистецтва, ремесла); ідеали філософа-стоїка — несхитність духу, сувора простота звичаїв; епікурейця — оперті на пізнанні природи духовні насолоди, відстороненість від суспільного життя.



154

Зразок популярного в античності жанру — т. зв. екфрастичної епіграми з описом твору мистецтва. Декілька грецьких епіграм на статую Ехо збереглося в «Палатинській антології» (XVI, 153—156), проте Авсоній прямо не залежить від цих зразків.



155



Ехо — німфа, уособлення луни; не могла починати розмови сама, а лише підхоплювала кінці чужих слів, не знаючи їх початку.

156

8. «…голос хіба що змалюй…» — спроби, однак, були: згадаймо, наприклад, «Крик» — твір попередника експресіонізму норвезького живописця і графіка Едварда Мунка.



157



Кумська Сивілла — одна з головних сивілл (пророчиць) давнього Риму. Випросила в Аполлона довге життя, забувши попросити разом тим вічну молодість; тому була символом жіночого довголіття і старості, як Нестор (див. ком. до Марціала, V, 58) — чоловічого.

158

5. «Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера…» — Діана була богинею-дівою, що, серед іншого, опікувалась дівочою цнотою; відповідно, зображалась тільки одягненою — на відміну від богині любові Венери, яку митці найчастіше зображали оголеною.



159

7. В ориґіналі дослівно: «хай продає мистецтво серединної Венери» — натяк на витончене, грайливе мистецтво кохання, що стало темою знаменитого твору Овідія.



160

Закоханий у німфу Дафну Аполлон (Пеан — одне з його імен) переслідує свою обраницю, яка тікає від нього, бо дала обітницю незайманості; в епіграмі страх втратити незайманість зображено алегорично, з відтінком гумору як страх перед Аполлоновими стрілами.



161



Граматик — див. ком. до епіграми XIX, 7 (у електорнній версії — прим. 149).

162

4. «Із граматики він — виняток…» — наче підтвердження афоризму: Nulla reguła sine exceptione («Жодного правила — без винятку»).



163

Поет із тонким гумором і дотепом (блискуча риторична вправа!) інтерпретує ще Арістотелеві належну думку про єдину душу, яка може перебувати у двох тілах (так. Верґілій для Горація — «половина його душі»).



164

Епітафії є латинською переробкою грецьких текстів, приписуваних Арістотелю. До власне «троянських» епітафій в рукописах безпосередньо, зі збереженням суцільної нумерації, додаються також епітафії інших міфічних чи історичних осіб (№№ 27—35).



165



Агамемнонмікенський цар, що очолив похід греків на Трою після того, як троянський царевич Паріс викрав Єленудружину Агамемнового брата Менелая. Коли Агамемнон повернувся після війни до Мікен, його вбила дружина Клітемнестра.

166



Єлисейські поля — місце у підземному царстві, куди по смерті переносились праведники, серед яких був і Менелай.

167

«Зятю Тіндара і Батька богів» — Цар Спарти Тіндар був земним батьком Менелаєвої дружини Єлени, котра насправді народилася від Зевса.



168



Еант Теламонід наклав на себе руки після того, як, охоплений безумством, зганьбив себе тим, що, прагнучи помститися ахейським вождям (за їх несправедливе рішення передати обладунок покійного Ахілла не йому, а хитромудрому Одіссеєві), напав не на самих вождів, а на стадо худоби. Агамемнон (Атрід) не дозволив належно поховати його тіло. З крові Еанта виріс гіацинт, на пелюстках якого можна розгледіти перші літери імені Еанта (Аякса): А і І. Зразком для цієї епітафії послужив вірш грецького поета III ст. до н. е. Асклепіада Самоського («Палатинська антологія», VII, 145); два останні рядки Авсоній додав від себе.

169



Еакіди — нащадки Еака, насамперед його внуки — Ахілл і Еант Теламонід.

170



Антілох — син Нестора, що загинув, рятуючи свого батька.

171



Нестор — Цар Пілосу, в «Іліаді» зображений мудрим старцем. Після війни щасливо повернувся додому.

172



Гуней — грецький правитель, що згадується один раз в «Іліаді» (II, 748) як учасник троянської війни. З інших джерел відомо, що Гуней був серед греків, які, повертаючись після війни, зазнали кораблетрощі біля Евбейського мису Кафарей. З тих же джерел знаємо, що згодом Гуней щасливо дістався берегів Лівії. В Авсонія ж (як і в його грецького попередника) бачимо не таку щасливу для Гунея версію: тут — очевидно, після тої ж таки кафарейської бурі — він не вижив.

173

«Ім'я на могилі без тіла» — це епітафія для так званого кенотафу — символічної (досл. «порожньої») могили, яку споруджували тим, чиїх тіл не було знайдено.



174

«Всі стихії» — традиційно в античності виділяли чотири стихії (першооснови світу): земля, вода, повітря і вогонь; тут замість вогню — слава: «слово в мужів на устах». «Розчленовуючи» тіло, ім’я і славу померлого, Авсоній використовує традиційний епітафійний мотив (пор. епітафію на «реальній» могилі: Епіграфічна поезія, 20).



175

Грецькі вожді знали віщування про те, що перший, хто ступить на троянську землю, загине. Одіссей (Лаертід) вдав, що сходить на берег першим, але ступив не на землю, а на свого щита. Не зауваживши Одіссеєвої хитрості, сміливо почали сходити й інші герої. Першим серед них був Протесілай, тому саме він і загинув першим. Його ім’я з грецької традиційно тлумачиться як «перший з люду».



176

«Фрігійська війна» — Троянська: Троя знаходилась у Фрігії.



177



Сігейський — троянський: Сігей — мис у Троаді, недалеко від Трої.

178

Головний троянський герой; загинув у двобої з Ахіллом. Схожий мотив — в анонімній епіграмі «Палатинської антології» (VII, 139).



179



Наст і Амфімах — союзники троянців, відомі лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 867—875).

180

«Нині — лиш порох і тінь» — Цитата з Горація (Оди, IV, 7, 16).



181



Кікони — фракійське плем'я.

182



Евфем — також союзник троянців, про якого знаємо лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 846).

183

Син Ахілла Неоптолем, виконуючи волю батька, що тінню з’явився над своєю могилою, приніс у жертву на тій же могилі Пріамову доньку Поліксену (в «Іліаді» вона не згадується; відома з пізніших джерел).



184

В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей, Ніоба загордилась перед богинею Латоною, у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл.



185

«Чи боги аж такого сповнені гніву?» — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».



186

Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи. Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library). Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv.



187

Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.



188

10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).



189

19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.



190

20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).



191

Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).



192

11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.



193



Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.

194



Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.

195

22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».



196

Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).



197

1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).



198

10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.



199

13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.



200

14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.



201



Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».

202

1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).



203

4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).



204

9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).



205

Клавдій Рутілій Намаціан — латинський поет першої пол. V ст. Походив зі знатного ґалльського роду, володів в Ґаллії великими маєтками, довго жив у Римі, 414 р. був префектом Рима, 416 р. змушений був повернутися на батьківщину і власне це повернення стало темою його поеми «Про повернення», що збереглась неповністю. Рутілія Намаціана називають «останнім римлянином за своїм світоглядом».



206

Поема складається з двох книг і містить поетичний опис повернення поета з Риму на батьківщину в Ґаллію. Пропонований фраґмент — прощальна молитва-хвала Римові — містові і божеству (в пізньоримську епоху римляни вшановували богиню Рому — уособлення міста). Як автор цього твору, родом із Ґаллії (нинішня Франція), повертаючись на батьківщину, тужить за Римом, так французький поет Дю Белле (XVI ст.), живучи в Римі снує свої жалі за родинним Анжу. Фраґмент І, 47—154 переклав також М. Зеров.



207

49. «…отче людей…» — Рим (Roma) лат. мовою жіночого роду; в ориґіналі — «володарка» (regina), «родителька» (genetrix) людей і богів.



208

56. Океан, за найдавнішими уявленнями греків, які відбилися в античній поезії, — ріка, що краєм світу пливе довкола земного диску.



209

57—58. «…Феб… виганяє коней…» — відчутні тут нотки тієї хвали Римові, яку Горацій проспівав у своїй «Віковій пісні», Верґілій — в «Енеїді» (передусім, щодо «справедливої і прекрасної» влади Риму над світом (див. рядок 80 і далі), у «Георгіках» (хвала Італії), а також інші римські поети, зокрема, Проперцій.



210

59—60. Лівією в найдавніші часи називали всю відому в античності Африку, тому вона була символом південного краю світу; Ведмедиця — північ, край під сузір'ями Великої і Малої Ведмедиці.



211

67—68. Засновники Рима Ромул і Рем були дітьми Марса і весталки з роду Енея (Енеадів). Матір’ю Енея була Венера. Тому римляни називали себе нащадками Енея (Енеадами) і Ромула (Ромулідами).



212

73—76. Оливу людям подарувала Мінерва, виноград — Вакх, землеробства навчив юний герой Триптолем, лікування — Аполлон (Пеан); Алкід — Геракл, внук Алкея, герой, прийнятий до сонму богів.



213

83—84. Ассірія і Мідія — одні з найдавніших імперій Сходу, розквіт яких припадає на VIII—VII і VII—VI ст. до н. е. відповідно; мідійцями називали також персів, чия імперія панувала на Сході в наступні століття.



214

85—86. «Парфян царі й македонські тирани» — йдеться про війни кінця III — поч. II ст. до н. е. між македонськими Селевкідами, що правили в Сірії, і парфянами, що дошкуляли їм з боку Ірану.



215

97—102. Йдеться про водогони («повітряні арки»), якими надходила до Риму вода з довколишніх рік і озер; Іріда — богиня — уособлення райдуги; «Гігантів труди» — «споруди кіклопів»: так греки називали масивні кам’яні споруди мікенської епохи (в Мікенах, Тирінфі тощо).



216

107—110. Тарпея — Тарпейська скеля на західному схилі Капітолійського пагорба в Римі; потік води, що пробився недалеко від скелі, за однією з легенд, стримав сабінян, що вторглися в місто Ромула під час «сабінської війни».



217

117. «У вінку вежоноснім» — уособлення Риму (богиня Рома) зображалося в короні, що мала форму зубців міської стіни.



218

125—128 — називаються римські поразки в ході воєн, які закінчувалися перемогою римлян: битва над р. Аллією (390 р. до н. е.), у якій римляни зазнали поразки від ґаллів на чолі з Бренном, які після того захопили більшу частину Риму, але дуже скоро мусили відступити під натиском свіжих сил римлян; ганебна поразка римлян у Клавдинській ущелині (321 р. до н. е.) від самнітів, наслідком якої був принизливий для римлян мирний договір, якого вони щоправда не дотримались, повернувши незабаром хід війни на свою користь — аж до повного підкорення самнітів; ряд поразок на початку Піррової війни: при Гераклеї (280 р. до н. е.), при Аускулі (279 р. до н. е., знаменита сумнівна «Піррова перемога»), але в цілому війна закінчилася розгромом армії Пірра при Беневенті (275 р. до н. е.); катастрофічний для римлян розвиток II Пунічної війни (216 р. до н. е. — розгромна поразка при Каннах, 211 р. до н. е. — карфагенський полководець Ганнібал був близький до того, щоб здобути сам Рим), яка все-таки закінчилась розгромом карфагенян 202 р. до н. е.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка