«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії


5. Орк, або Плутон, — бог смерті і підземного царства. 44



Сторінка8/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

43

5. Орк, або Плутон, — бог смерті і підземного царства.



44

7. Просерпіна — донька Церери, яку Плутон викрав у матері і взяв собі за дружину.



45

8. Церера — богиня врожаю і злаків; тому поети часто вживають її ім'я символічно — на позначення зерна, хліба тощо. Таке вживання бачимо й у цьому фраґменті.



46



Дедал — міфічний винахідник, який, рятуючись з ув'язнення в лабіринті критського царя Міноса, змайстрував собі крила і за їх допомогою полетів з острова

47

Марк Валерій Марціал (бл. 40—102) — класик римської епіграми, родом з міста Більбіліс в Іспанії. З 64 р. мешкав у Римі на становищі клієнта, а на старість повернувся на батьківщину. Неперевершений майстер тонкого гумору і вишуканої гри слів, писав досконалою, відточеною мовою. Його твори справили величезний вплив на жанр епіграми в пізній римській і новоєвропейській літературі. Українською окремі епіграми Марціала перекладали: М. Борецький, В. Державин, М. Зеров, Ф. Луцька, Т. Лучук, В. Маслюк; переспівував Т. Франко (докладніше див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 237). Чимало епіграм Марціала переклав Д. Гандзій (більшість — у рукописах).



48

«Красно справи ведеш…» — в ориґіналі протиставлено прислівники belle (красиво, красно) і bene (добре). При тій нагоді згадуємо Піттака, одного із семи мудреців. «Що найважливіше у житті?» — запитали його. «Добре робити те, що робиш», — відповів. Аттік, займаючись усім одразу (довідуємося тут про найрізноманітніші заняття римлян), не міг усього робити добре — робив красиво, для показу.



49

«Вмер… бо вмирать не хотів…» — цей парадокс цікавив, зокрема, й Сенеку. У «Листах до Луцілія» він говорить про гладіаторів: деякі, коли їх доставляли на возах до Колізею, знаходили спосіб відібрати собі життя ще перед боєм на арені.



50

Писання дійсно передбачає читача (в ориґіналі чіткіше: «Чиїх віршів ніхто не читає — той і не пише»). Навіть Марк Аврелій, пишучи свій твір під заголовком «До себе самого» (в українському перекладі Ростислава Паранька — «Наодинці з собою»), безумовно, орієнтувався на читача.



51

Марціал висміює захланність свого адресата, який не може впоратись з цілим зайцем і, замість порізати його, безпідставно нарікає на кухаря, який, мовляв, недопік зайця. Жарт побудований на двозначності латинського слова scindere — «різати, сікти, мучити». В перекладі гра будується на спільному корені слів «різка» і «різати».



52

Мова про декламації — публічне виголошення поетичних творів, передусім трагічного жанру. Поети-декламатори (нерідко графомани) зануджували слухачів відчитуванням своїх розлогих творів. «Довго ще слухать мені?..» — роздратованим тоном починає Ювенал свою першу сатиру, згадуючи, як настраждався, коли «охриплий Корд» (якийсь невідомий поет) декламував свою «Тесеїду».



53

8. «Те, що даєш… — твоє» — ця парадоксальна думка перегукується із часто акцентованим у «Листах до Луцілія» закликом Сенеки: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе». Цю засаду перейняло й християнство. Існує також переклад М. Борецького.



54

Цікаво, що якомусь Постумові й Горацій адресує свою оду (II, 14), в якій з особливою силою акцентує неминучість смерті, закликаючи тим самим дорожити днем і не відкладати життя на завтра. Марціал і при цій темі знаходить місце для дотепу: «пізно вже й нині, Постуме, жити». Згадуємо при нагоді німецьке прислів’я: «Morgen, morgen, nur nicht heute, sagen alle faulen Leute» («Завтра, завтра, лиш не нині — кажуть люди всі ліниві»).



55



Нестор і Пріам — царі-старці, герої троянської війни. Існує також переклад Ф. Луцької.

56



Золото, срібло, глина — йдеться про вази, виготовлені з відповідного матеріалу. Стелла — чоловіче ім’я.

57

Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор (134—63 до н. е.) призвичаїв свій організм до отрути, постійно вживаючи її невеликими дозами; за іронією долі, отрута на нього не подіяла навіть тоді, коли він сам намагався накласти на себе руки, тому пробив себе мечем. Існує також переклад М. Борецького.



58

Існує також переклад М. Борецького.



59

Звичай дарувати книжки з підписами (автографами) був і в давнину. Серед поезій Катулла є поетична присвята (дедикакація): автор дарує щойно видану книжечку своєму другові Корнелієві Непоту. Давню традицію мають і нинішні презентації: в добу імперії римські письменники і шанувальники поетичного слова збирались на рецитації, де автор виголошував свої твори перед аудиторією (про це, зокрема, у своїх «Листах» Пліній Молодший). Про надоїдливих рецитаторів (декламаторів) — також IX, 83.



60

Існує також переклад М. Борецького.



61

Пор. у Проперція (II, 25, 7): «Бурями бите судно на піску прибережнім трухліє». Не одну повість іг би розповісти той «струхлілий шматок дерева». Знову ж таки спадає на думку знаменитий рядок із Верґілієвої «Енеїди» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…»-«Є таки сльози речей…» Нове, ще не пошарпане бурями судно тих «сліз» іще не має. Епіграму присвячено уламкові міфічного корабля Арґо, який показували в Римі часів Марціала. На цьому кораблі арґонавти плили за золотим руном в Колхіду, і він традиційно мав репутацію першого корабля, що вийшов в море. Кіанеї (або Симплегади) — дві рухомі скелі, між якими мав пройти Арґо, щоб потрапити в «Скіфське» (тобто Чорне) море. Чорне море вважалося в античності небезпечним для мореплавців. Існує також переклад М. Зерова.



62

«Під Ведмедицею» — на Півночі. Гетський — тут: північний. «…повільну ходу гетського неба зірок…» — «рух» зірки на небі протягом ночі здається тим повільнішим, чим ближче зірка знаходиться до північного полюса; «Прометеева скеля» — Прометея було прикуто до скелі на Кавказі. «Виліпить плем'я людське» — саме Прометей виліпив із глини перших людей.



63

1. «О часи! О звичаї» — знамениті слова Марка Туллія Ціцерона з його промови проти змовника Катіліни, які він повторював і за інших нагод. Часи, власне, є такими, яких звичаїв тримаються люди, що живуть у тих часах (mores — звичаї, звідси — «мораль»). Римські автори ставили за зразок суворі звичаї староримської Республіки, протиставляючи їх моральному занепадові суспільства в добу Імперії.



64

3. «тесть і зять» — традиційне в римських авторів віднесення до Цезаря і Помпея, які в різні періоди свого життя були то союзниками, то ворогами (аж до громадянської війни між собою); Помпей був одружений з донькою Цезаря.



65

Марціал натякає на те, що Ґалла і Піцентін отруювали своїх чоловіків чи дружин. Існує також переклад М. Борецького.



66

1. Цезар — тут: імператор Доміціан — сучасник Марціала, що правив у 81—96 pp.



67

4. Про декламування — див. ком. до VII, 3.



68

«Старша була б — захотів» — Натяк на те, що зі старшою не довелось би вже довго жити (зате можна було б скористатися її спадком).



69



Сенатори і вершники — два найвищі прошарки римського суспільства. «Тридцять сестерціїв» — йдеться про подарунок клієнтам від багатого патрона з нагоди його свята; звичною сумою такого подарунка було десять сестерціїв; на становищі клієнта жив і сам Марціал.

70

Розкішні обіди, що їх влаштовували римські багатії-вискочні — одна з ознак морального занепаду тодішнього суспільства (про це, зокрема, римські сатирики: Горацій, Ювенал, Петроній та ін.). Існує також переклад М. Борецького.



71



Брут — перший римський консул (509 р. до н. е.), Нума — перший після Ромула цар (715—674 р. до н. е.), з глини Прометей виліпив найдавніших людей. У цій епіграмі поет виставляє вік Лесбії не поважним (як це, очевидно, робила сама Лесбія), а жалюгідним.

72

«…краще тобі до смаку…» — поживу інтелектуальну, почерпнуту з книги, часто зіставляли з поживою для тіла: і те, й те — або живить, або — шкодить; тут, як і там, можна вибирати не те, що корисне, а лиш те, що солодить — бути ласуном. Про шкідливість перебирання наїдками, як і книжками, — Сенека у другому листі до Луцілія.



73



Авіт (Avitus) — «дідівський», «старовинний»; саме ім'я повертає читача у давні часи, коли люд іще тримався села.

74



Таг, Салонріки в Іспанії, на батьківщині Марціала, який більшу частину життя прожив у Римі.

75

7. «Тут споживаєш, там з ниви живеш…» — в ориґіналі чіткіше протиставлено споживацький спосіб життя у місті — життю в селі, де до всього треба докласти рук: «Pascitur hic, ibi pascit ager» — Тут (у місті) «годуєшся» (досл. «пасешся»), там — нива тебе годує: «…що з городця збереш». Подібні настрої в Авсонія («Садиба»).



76

7. «…тут ледве що тліє вогнище…» — в Римі дрова доводилось купувати, а отже, й економити.



77

Ім'я і тут суголосне із змістом епіграми: Софрон (Сафрон) означає: «цнотливий», «чистий».



78

Марціал натякає тут на те, що хтивий Лабієн розпродав свої сади для того, щоб накупити юних рабів (pueros) для розпусти; висміюючи Лабієна, що той замість садів лишився з фіґою, Марціал будує свій дотеп на подвійному значенні слова, яке означало не лише дерево, але й кондилому (в делікатному місці), яка би мала свідчити про розпусний спосіб життя адресата. В перекладі вдалося зберегти гру слів, хоч і дещо з іншими акцентами — відповідно до тих значень і вживань, які має слово «фіґа» в українській мові (пор. наші вислови: «показати фіґу», «дістати фіґу», «лишитися з фіґою» тощо).



79

В Римі був звичай дарувати людині, що видужувала, подарунки — так звані сотерії.



80

«Левом, наприклад, ти став…» — як, скажімо, Сулла, який, за Плутархом («Життя Сулли», 30), замолоду був м’якої, співчутливої вдачі, а ставши диктатором, уславився своєю жорстокістю. Одне слово, «Honores mutant mores» — зі зміною почестей змінюються й звичаї людини. Передбачити, якими стануть ті «звичаї», поведінка, спосіб життя, справді неможливо.



81

«Гостииці» (Xenia) — так називається XIII книга Марціала, до якої належить ця епіграма. Книга складається з епіграм, написаних у вигляді підписів до дарованих предметів. Тріфон — відомий як видавець Марціала і Квінтиліана. Антична традиція знаходить свій відгомін і в наші часи: поетичну збірку під заголовком «Ксенії» (2005) видала Оксана Максимчук.



82

«…надто безпечна…» — Причина — у процентованому тут «nimis» (над міру). Універсальне «Ne quid nimis» («нічого над міру»), як тонко спостеріг автор епіграми, діє й у цьому випадку.



83

Веселий приклад відносності. Майже буквальний відповідник у наших коломийках: «Аби’с знала, моя мамко, / Шо сі зо мнов діє: / Черевина підростає, / Пояс коротіє».



84



Верона — рідне місто Катулла, Мантуя — Верґілія. Ще один доказ того, що «Homo locum ornat, non hominem locus» («Людина є окрасою місця, а не місце — окрасою людини»). Існує також переклад В. Маслюка.

85

Марк Аврелій Олімпій Немесіан Карфагенський — поет кінця III ст., «останній буколічний автор». Від нього дійшла частина дидактичної поеми «Про собаче полювання» і чотири еклоги (в рукописах XV—XVI ст. разом з еклогами Кальпурнія). Певних біографічних даних про поета нема. Існує український переклад другої еклоги Немесіана (Ю. Кузьми) — див.: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ. 2000. — С. 283—285. Першу еклогу перекладено вперше.



86



Тітір, Гімет, Мелібей, Мопс — традиційні для буколік імена пастухів. Пан — грецький бог, покровитель стад, пастухів, навчив людину виготовляти з очерету флейту (сирінгу) і грати на ній (пор. 4); Фавн — італійський бог, відповідник Пана; уявляли його як одиничним богом, так і множинним (пор 66: «фавни»);, Аполлон (Феб) опікувався мистецтвами і насамперед співом (пор. 5; 25), як бог світла міг ідентифікуватися з богом сонця Геліосом (пор. 86); лавр (пор. 65) — присвячене йому дерево. Орфей — міфічний співець і гравець на лірі (пор. 25—26); Палес — пастуша богиня, опікунка кіз і овець, молоко (пор. 68) було традиційною жертвою, яку їй підносили; Флора — богиня цвіту; Мани — душі померлих (пор. 22; 70);

87

2. «…ще цикад… не чути…» — вказівка на ранню пору (пор. 7): цикади «розспівуються» ближче до полудня (в спекотний час).



88

15. «Мопса-невдаху… переміг» — пісенні змагання — традиційний мотив буколіки.



89

32—34. «Тут таки любо співать…» — пісня вимагає не лише тиші, а й відповідного краєвиду — для настрою: зелень трав, зачарований тишею гай, бики, що одаль скубуть собі травицю, нічим не порушуваний спокій… Із цього тла висновується голос сопілки: споглядаючи красу (ще Сапфо зауважила), людина відчуває потребу співати — їй любо співать



90

74. «…відповідають ліси…» — як у VIII еклозі Верґілія: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово». Людина й природа — у повному душевному порозумінні.



91

75—79. «На суходлі скоріш…» — часто використовувані у фольклорі т. зв. «adynata», «неможливі речі».



92

86. «Феб уже коней жене…» — вогненні коні, запряжені в сонячну колісницю, якою бог сонця (в ориґіналі — Sol, сонце, що в лат. мові теж чол. роду) щодня об’їжджає небо від сходу до заходу.



93

87. «…де золота зблиски…» — ранковим променем починається еклога (пор. 2; 7), а закінчується — призахідним, що золотими зблисками відсвічує на воді. «Вечірній» фінал не раз бачимо і у Верґілієвих буколіках (пор. I; VI; X).



94

Децім Магн Авсоній (бл. 310 — бл. 395) — один з найзначніших пізньолатинських поетів. Народився в Бурдиґалі (тепер Бордо, Франція). Впродовж 30-ти років був викладачем граматики і риторики в рідному місті, згодом — особистим вчителем майбутнього імператора Ґраціана. В 379 р. став консулом (на той час — посада формальна, але особливо почесна). Після вбивства Ґраціана повернувся на батьківщину. Авсоній — поет широкої ерудиції і блискучий версифікатор. Він віртуозно володів різними формами і спробував себе в багатьох жанрах. Часто його поезія, хоч і майстерно зроблена, проте поверхова і холодна. Але є в Авсонія і справжні шедеври пізньолатинської літератури. Маркування творів — за виданням Пайпера (див. вступ до коментарів, с. 201); римське число означає розділ видання Пайпера, арабське — номер твору в межах розділу. Раніше українською було перекладено лише декілька епіграм Авсонія (М. Зеров і В. Маслюк).



95

Авсоній з сердечною теплотою описує плекану руками предків свою батьківську садибу. Поет, для якого найважливішими є духовні цінності, задоволений достатнім, тому й наголошує на невеликих розмірах своєї посілості. Що менша вона, то більша до неї любов, сильніша прив'язаність; справді, великим — похваляються, мале — люблять, плекають. Гарно про це — Верґілій в «Георгіках» (II, 412—413); «Хвали собі землі обширні — клаптик свій обробляй».



96

9—10. «…хто купно живе в рівновазі духу, ще й серцем одним…» — поет наголошує на гораціанській рівновазі духу (aequanimitas), додаючи до того ще й unanimitas — вміння жити купно однією душею, бути однодумцями (у Шевченка: «єдиномисліє подай»). Сенс цих рядків можна ввібрати також у прислів'я: «В тісноті, та не в кривді».



97

11—12. «…весь у жаданнях… — без жадань…» — дві крайнощі; найвища мудрість, акцентує поет далі, — міра, золота середина.



98

12—14. Крез — лідійський цар, що гордився своїм надзвичайним багатством. Діоген — грецький філософ-кінік, що сповідував відмову від будь-якого майна. Арістіпп — філософ-гедоніст, що не уникав багатства, але й не надавав йому великої ваги, легко з ним розстаючись. Мідас — міфічний цар Лідії, що випросив собі здатність перетворювати все, до чого доторкався, в золото.



99

17. «Тую садибу тобі опишу…» — як, скажімо, Горацій описує свою, сабінську, в посланні до Квінтія (І, 16).



100

19. «Пізнай себе» — відомий напис на храмі Аполлона в Дельфах; в ориґіналі цитований грекою.



101

21—24. Югер — близько 0,25 гектара; маєток з такою площею, як тут описано, вважався невеликим.



102

31—32. «А як нудьга…» — про своє хитання між містом (Римом) і селом (сабінською оселею) — часто Горацій, наприклад, у «Посланнях» (І, 8).



103

Цикл зберігся неповністю. Кожна частина циклу писана іншим метром: 1 — сапфічна строфа; 2 — ямбічний диметр; 3 — дактилічний гекзаметр; 4 — ямбічний диметр; 5 — ямбічний триметр; 6 — елегійний дистих; 7 — ямбічний диметр; 8 — дактилічний гекзаметр.



104

1—2. «Сонце… ластівка…» — двома враженнями: зоровим (сонячний промінь) і слуховим (голос ластівки) Авсоній розпочинає свій цикл «Перебіг дня». Про розпорядок свого дня пише у «Листах» (IX, 36) і Пліній Молодший. Любить, однак, полежати при зачинених віконницях і, наодинці з собою, трохи над чимось подумати у напівтемряві — коли «очі йдуть за душею, а не душа — за очима, які бачать те ж саме, що й душа, коли не бачать нічого іншого». Естетику ранку, що її виплекала античність (див. також «Дистихи Катона», І, 2, с. 159), перейняли нові часи: «Коротко спи», — одна з перших настанов «Салернського кодексу здоров’я» Арнольда з Віланови (XIII ст.); прокидатися з сонцем радить Г. Сковорода. «Хто рано встає, тому Бог дає», — запевняє і народна мудрість.



105

4. Парменон — промовисте ім’я: грецькою означає «повільний»; так само називався раб в комедіях Теренція.



106

5. Вовчки (glires) — невеликі гризуни, розведення яких було поширеним у Римі: їх м’ясо вважалось делікатесом; зимою впадали у тривалий і глибокий сон.



107

15. Люна — богиня, уособлення місяця (у греків — Селена); закохана в прекрасного юнака Ендиміона, наслала на нього непробудний сон, щоб зберегти йому вічну молодість.



108

17—18. «Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе, // Звідки сам не ждеш!» — цими словами Данаїда Гіпермнестра в Горацієвій оді до Меркурія (III, 11, 38—39) рятує свого чоловіка від смерті; будячи лінивого раба цитатою з героїчного контексту, Авсоній підсилює комічність сцени.



109

23—24. Лесбос — батьківщина поетеси Сапфо, винахідниці сапфічної строфи, якою написано цей вірш; ямбічний диметр — розмір наступного вірша



110

5—10. Помитися, помолитися: чисте тіло — чисті помисли.



111

12. Медове печиво — традиційна форма жертви римським богам; автор цих рядків — християнин, тому він відмовляється від старих поганських культів («лишаю вівтарям пустим», 14) і протиставляє їм просту і чисту молитву до триєдиного християнського Бога.



112

19—21. «Вже на устах — молитви злет…» — молитовним словам передує готовність душі, молитовний настрій, без якого слова — то лише слова («полова»).



113

22—23 — останні два рядки вірша вважають додатком пізнішого походження.



114

В багатьох рукописах цей твір приписується учневі Авсонія християнському поетові Павлину Ноланському. «Молитва», зрозуміло, складена найповажнішим, епічним, розміром — гекзаметром. Пронизана традиційними християнськими «загальними місцями», ремінісценціями зі Святого Письма: прим. 115, 116, 117, 118, 121, 122, 127. Попри цілковите занурення в християнську тематику і реалії, «Молитва» не позбавлена ремінісценцій і з класичної літератури: прим. 119, 125, 126. З почерпнутих з античних джерел моральних настанов, якими рясніє «Молитва», вирізняється найголовніше — задовольнятись лише достатнім і не мати зайвих жадань, що спонукають до негідного вчинку, скаламучують душевний спокій, віддаляють від Бога (59 — 60). Можна молитись, як Авсоній, розлого, можна — й «зітхнути до Бога» елегійним дистихом (гекзаметр із пентаметром), як це написав хтось на Роттердамському, 1713 p., виданні «Скорботних елегій» Овідія: «О Deus omnipotens, Caeli terraeque Creator, / Tu velis in studiis semper adesse meis» (Творче неба й землі, Всемогутній Отче наш, Боже, / Зволь у навчанні моїм бути зі мною, Благий).



115

9. «Слово Боже і Слово Бог» — пор. Єв. від Йоана, І, 1, 2.



116

13. «…не стається без кого ніщо…» — пор. там само, 1, 3.



117

19. «Пагоном кращим» — про народи, що, на відміну від «гордовитих» євреїв, від яких Ісус «кривди зазнав», прийняли християнство (пор. посл. до Римлян, 11, 16—24).



118

21. «…а через нього зріти могли й Отця…» — пор. там само, 14, 9: «хто мене бачив, той бачив Отця».



119

39. Молочний шлях як дорога до Бога нагадує Овідія, у якого Молочний шлях «безсмертних веде до палат осяйних Громовержця та до престолу його» («Метаморфози», І, 170—171).



120

39. Люна — місяць.



121

40—42. «Ілля…, на колісницю взятий» — II Кн. Царів, 2, 11; Енох — Кн. Бутгя, 5, 24 і Посл. до Євреїв, 11, 5.



122

48. «ширяв понад води» — Кн. Буття, 1, 3.



123

51. «Над нутрощами не міркую» — поширений спосіб ворожби в античності — за нутрощами жертовних тварин, т. зв. гаруспіція.



124

57. Мани — душі померлих, смерть.



125

57. «душа своїх манів боїться» — подібно в «Енеїді», VI, 743.



126

73. «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну» — пор. Марціал, X, 47, 13, пор. також сентенцію Періандра з «Висловів семи мудреців» (див. нижче, с. 164): «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше».



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка