«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії



Сторінка6/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Загадки Симфосія[352]

[R 286] Вступ


Свята Сатурна[353] з року на рік коли повертались,


Що з діда-прадіда нам і забавами, й жартами любі,
В ті ото дні, після гойних гостин, наїдків-напитків,
Між белькотанням бабусь і галасом хлопців, — усяк там
Навперебій торохтів язиком, що в вині накупався,
Всяк там своє, хай невміло, гострив для дотепу слово,
Всяк намагався жартом своїм перевершити інших,
Так от з пустого в пусте там і сипали, й пересипали.
Тут і вплелася та гра, чи радше змагання: по черзі
[10]   (Хто відгадав — переміг) загадувать загадки різні.
Так ось і я, — негоже поміж говірливих мовчати,
Ще ж і напохваті думки не мав, про що говорити, —
Склав ось нехитрі такі, як лягли на язик мені, вірші:
Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче[354].
Тож вибачай п’яній Музі моїй, кмітливий читачу.

1. Стилос

Зверху плоский я, але не внизу. Рука обертає


Мною сюди і туди — протилежні виконую дії:
Що викладає один кінець — відкликує другий.[355]

2. Тростина

Подруга бога струнка, сусідка глибин прибережних,


Музам я слух солоджу, хоч у темний забарвлена колір.
Вісниця мови лунка, до наставників-пальців чутлива.

7. Дим

Є в мене сльози, авжеж[356], а причин для горя — немає.


Ген аж до неба тягнусь, та повітря важке на заваді.
Хто народив мене — сам народитись не може без мене.

8. Хмара

З виду — нагадую ніч, хоча барвою ніби й не чорна.


Все ж серед білого дня тягну наче смерк за собою.
Світла мені ні зірки не дають, ані Кінтія[357] — блиску.

9. Злива

Я з недосяжних висот лавиною рину розлого.


З неба випала я — пропустили повітряні плеса.
В лоно те саме я увійшла, з якого і вийшла.[358]

10. Замерзла вода

Я хвилювала колись (скоро знов буду хвилею грати).


Нині ж під небом холодним мене наче взято у пута.
Я ні підошви не потерплю, ані, гола, — долоні.[359]

11. Ріка і риби

Дивна така на землі є оселя — дзвінкошумлива:


Вічно вона гомонить, мовчазна ж в оселі тій гостя.
Вічно обоє й біжать[360]: і оселя, й гостя в оселі.

12. Сніг

Порох тендітний води, легковажно я падаю з неба.


Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі.
Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки.[361]

13. Корабельна сосна

Довга, стрімлива я мчу, дочка буйнорослого лісу,


І незчисленно-густий супутників натовп — зі мною.
Скільки позаду лишилось доріг — і жодного сліду.[362]

16. Міль

Буква боїться мене, а що таке буква — й не знаю.


Вік звікувала в книжках, та вченості і не лизнула.
Насмакувалася Муз — і ніскілечки не скористала.[363]

18. Слимак

Дім свій з собою ношу, всякчас у дорогу готовий.


З краю мандрую у край, та вигнанцем не почуваюсь,
Бо ж саме небо дає мені знак, куди прямувати.

20. Черепаха

Ледве-ледве бреду, ношу дар свій — спину коштовну.


Вмінням наділена я, обділена ж — долею гірко:
Поки живу — мовчу, а співаю — тільки по смерті.[364]

21. Кріт

Зір мій нічого не зрить, чорнотою ночі вповитий.


День мій — ця ж таки ніч, під землею ж сонця немає.
Добре в тій ночі мені: тут ніхто й мене не побачить.

22. Мурашка

Дбаю весь час про запас, труда не цураюсь важкого —


Все щось несу на плечах, щоб турбот зимою не знати.
І хоч по крихті ношу — до зими наношу цілу купу.[365]

27. Ворона

Дев'ять життів я на світі живу, якщо вірити грекам.


Чорна постійно, хоча для журби не маю причини.
Й гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.[366]

28. Лилик

Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі.[367]


Пір'я нема на мені, хоча крила є, щоб літати.
От і літаю під ніч, а дневі — не довіряюсь.

29. Їжак

Дім — увесь у голках. Невеличкий — дому господар.


Випнувши вістрями гострих списів оснащену спину,
Двигає збройне своє житло його житель беззбройний.

33. Вовк

Лютість моя — у зубах, тремтить перед ними худоба,


Рву ними здобич свою, кривавою плоттю живлюся.
Ба, навіть голосу дикість моя одлунює в небі.

34. Лисиця

Тілом я не вдалась, натомість — духом удатна.


Хитрощі — сила моя і тонке чуття є у мене.
Тож, коли розум є у тварин, я — розумна тваринка.

38. Тигриця

Названа я від ріки чи ріку назвали — від мене.


З вітром пошлюблена я, хоч сама прудкіша од вітру.
Маю від нього дітей і не хочу я іншого мужа.[368]

39. Кентавр

Я — і дворукий, і чотириногий, до себе самого


Я не подібний, бо я — щось одне і щось не одне я.
Йду — й сам себе я везу, куди тіло моє мене носить.[369]

40. Мак

Весь я — одна голова; в голові — крихіточки-члени.


Є ще й нога, єдина, але — тонка, довжеленна.
Сон мене облюбував[370], але сам не сплю я ніколи.

44. Цибуля

Вкусять мене — укушу, хоч я загалом не куслива,


Знають усі, що вкушу, а все ж укусить мене скорі.
Я, бач, беззуба, вони ж — зубастих бояться укусів.

45. Ружа

Я проросла із землі, пурпуровим налита рум’янцем.


Щоб захищатись од кривди могла — списи маю гострі.
Щасна була б, якби-то мій вік — не скороминущий![371]

46. Фіалка

Я, хай дрібна, могутню, проте, снагу в собі чую:


Дух є великий в мені, хоча тілом я невелика.
Вади не має мій рід, від переступу не червонію.

51. Жорна

Ми — пара каменів, ми — мов одне: обоє — лежачі.


От лиш один з нас — лінюх; за двох же другий гарує.
Той — ані з місця, а цей — усе круть та круть без угаву.

60. Пила

Гострих зубів не бракує мені, числа їм немає,


Тож гострозубо у парость гінку, зелену вгризаюсь,
Та надарма: що гризну, те виплюну все до кришини.

64. Тризубець

Маю три зуби лишень, в один вони ряд поставали.


Ще один довгий зуб-одинак потягнувся донизу.
Я — в руці бога, лякаю вітри і влагіднюю море.

68. Скло

Я — то прозорість одна: нічим не обмежую зору;


Вмить я крізь тіло своє пропускаю проникливі очі.
Не пропускаю — зими: в мені сонця грає осколок.

76. Кремінь

Завше в мені є вогонь, але рідко він видним буває,


Криється-бо в глибині, визирає — лише від удару.
Хмизу — щоб жив, а води — щоб умер, йому не потрібно.

86. Молот

Силою, що в мені є, не всьому я завдячую тілу:


Сила моя в голові: хай там що — напролом вона піде,
Бо не звичайна то голова: у ній — все моє тіло.

91. Гроші

Ми — землею були, у підземних таїлись темнотах,


Нині вогонь нам імення нове, ціну надав іншу,
Нині — ми не земля, та землі без нас не набути.

97. Тінь

Я не боюся, що хтось, причаївшись, мене упіймає —


Бог мене хистом таким наділив, таку дав природу:
Хто б мене рушить хотів, має сам рухнутися спершу.

98. Ехо

Діва я скромна, що над усе соромливість шанує:


Надто скупа на слова, язика в мовчанці тримаю.
Слова свого не зроню, а лиш озиваюсь на слово.[372]

99. Сон

Я — несподіваний гість, усілякі висвітлюю з’яви,


Різні сплітаю страхи, за якими — жодної правди.
Та не побачить мене ніхто, поки віч не закриє.[373]

100. Пам’ятник

Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю.


Ось воно, ймення пусте, а життя людське — відлетіло.
Крихта якась од життя залишається, отже, й у смерті.

Зміїні вірші[374]


Випадок

[R 38] Випадок крутить усім[375]. Наші задуми — забавка долі.


   Долі — не перепреш! Випадок крутить усім.

Нарцис

[R 39] Бачачи лик свій в воді, поривається марно до нього —


   Й гине, самотній, Нарцис[376], бачачи лик свій в воді.

Суд Паріса

[R 40] Суд із Парісових уст Єленою Трою прославив;


   Трої — й загибеллю став суд із Парісових уст.[377]

Геро і Леандр

[R 48] Стежку любов’ю проклав юнак через буряне море;


   Смерті жахливій своїй — стежку любов’ю проклав.[378]

Про Венеру

[R 56] Жаром своїм палахтить із глибин, диміючи, Етна —


   Так і Венера в жазі жаром своїм палахтить.

Про Ніса і Евріала

[R 77] Дружби набуток святий — у святій утримуймо шані:


   Частка найбільша життя — дружби набуток святий.[379]

Ще про дружбу

[R 78] Люблять тебе — то люби: ми рідко знаходимо друга,


   Рідко — й пізнаємо: люблять тебе — то люби.[380]

До Аполлона й читача

[R 79] Дяка велика тобі за натхненний дар, Аполлоне,


   Милий читальнику наш, — дяка велика тобі.[381]

Епітафія

[R 80] Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе.


   Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене.[382]

Анонімна поезія




Молитва до Матері Землі[383]

[R 5] Свята богине Земле[384], що народжуєш


Усе на світі суще і відроджуєш.
Під захист люд береш ти, всім снагу даєш,
Повітря й води — у твоїй підлеглості.
Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш
І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся.
Глибинний морок і безмежжя хаосу
В собі ховаєш, і вітри, й дощі хмурні,
А хочеш — випускаєш, і киплять тоді
[10]   Моря, тікає сонце, рине бурі шал,
І знов, як забажаєш, ясну днину шлеш.
І безодмовно, щоб жили ми, живиш нас.
А помремо — до тебе прахом горнемось,
І так, що з тебе, — в тебе, Земле, знов іде[385].
Це ж ти — Велика Мати всіх Богів єси,
Тобі — найвища шана між божеств усіх.
Бо ж і людей ти, і богів родителька,
Без тебе — ані зросту, ні народження.
Богів Богине, щонайвища Владарко,
[20]   Тебе прошу і кличу божество твоє.
Моє прохання зволь ласкаво сповнити —
Невдячним, вір, не буду, відплачу тобі.
Почуй мене й всміхнися моїм задумам —
Про що молю, — охоче те сповни мені:
Всі трави, зрослі із твоєї величі
Всьому земному люду для покріплення,
Свою цілющу силу хай являть мені —
Прийди до мене, свіжих сил дарителько,
І що із трав зготую — хай добро несе.
[30]   Кому напій подам я, хто ковтне його,
З твого веління хай він оздоровиться.
Вділи ж, молю уклінно, найвеличніша,
Тієї ласки — того дару зцілення[386]!

Нічне свято Венери[387]

[R 200]    Завтра, хто любив, хай любить![388]


                                Завтра — хто ще не любив!
Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.
Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні.
Гай он в кучерях: на землю плодотворний рине дощ[389].
Завтра ти, що всіх любов’ю в тіні з’єднуєш густій,
Нам вінчай оселі рясно свіжим миртовим гіллям,
Завтра суд верши, Діоно[390], з трону вишнього свого!
   Завтра, хто любив, хай любить!
                                Завтра — хто ще не любив!
З пурпурових[391] сплесків хвилі, де винурюють з глибин
[10]   Лазурові хороводи й коні дибляться морські,
З піни, вивів Понт[392] Діону, з плодотворного дощу.

   Завтра, хто любив, хай любить![393]


                                Завтра — хто ще не любив!
Це ж вона багряним квітом розмальовує весну
Й теплим подихом Фавону[394] набубнявілі бруньки
Розпускатись понукає й мерехтливі перли рос,
Ночі вогкої дихання, вранці сипле доокіл —
Міріадами повсюди сльози-блискітки ряхтять.
Он тремтить, готова впасти, крапелина стрімголов,
Он і пуп’янки свого вже не ховають пурпуру:
[20]   Роси ті, що їх із неба сиплять зорі, вогкість та
Зніме з пуп'янків дівочих рано-вранці окриття —
Бо сама богиня каже ружам-дівам заміж йти.
З крові створена Кіпріда[395], із цілунків пристрасних,
Із перлин, із блисків сонця, з пурпурової жаги.
Завтра свій густий рум’янець, що ховавсь під окриттям,
Одному явить лиш мужу, не соромлячись уже.

   Завтра, хто любив, хай любить![396]


                                Завтра — хто ще не любив!
Німфам каже йти Діона вранці в миртовий гайок:
Йде за німфами хлопчина, але хто б то вірив в те,
[30]   Що Амур без діла буде… з повним стріл сагайдаком?
«Німфи, йдіть, Амур — без діла: он оружжя він одклав».
«Має йти він безоружний, без одежі має йти,
Щоб ні луком, ні стрілою, ані полум’ям не йняв».
Будьте пильними, одначе: Купідон — краса ж одна,
Навіть голий — сам він зброя і то неабияка!
   Завтра, хто любив, хай любить!
                                Завтра — хто ще не любив!
Соромливих німф Венера сором'язно шле тобі.
«Лиш одне у нас прохання: будь ти одаль, Деліє[397],
Щоб той гай не оросився кров'ю звіра-хижака.
[40]   І сама б тебе просила, та чи вмовила б тебе?
І сама б тебе, цнотливу, тут хотіла бачити.
Всі три ночі б ти дивилась, як то по ярах твоїх
Ринуть буйні хороводи серед люду у вінках,
Серед квіту, серед мирту, що хатини замаїв,
І Церера тут із Вакхом, і поетів світлий бог[398],
Ніч — щоб ока не зімкнути, ніч — для танців і пісень.
Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи»
   Завтра, хто любив, хай любить![399]
                                Завтра — хто ще не любив!
Квітом Гібли нам веліла увінчати свій престол —
[50]   Суд вершитиме богиня, сядуть Грації[400] довкіл.
Гібло, квіту не жалій нам, скільки є його в весни!
Гібло, шли нам шати барвні, скільки в Енни на лугах,
Щоб зелена з квітів свіжих розіслалась мила тінь!
Будуть і сільські тут німфи[401], будуть тут і німфи гір —
Ті, що в лісі, ті, що в гаї, ті, що селяться в струмках.
Каже сісти їм богиня — мати хлопця з крильцями[402],
Каже — щоб не довіряли, хоч і голому, йому.

   Завтра, хто любив, хай любить![403]


                                Завтра — хто ще не любив!
Завтра — день, коли уперше шлюби освятив Етер[404],
[60]   Щоб отець із хмар весняних кругойдучий рік[405] створив
І проливсь дощем у лоно годувальниці-жони,
Щоб, велична, з ним укупі, всякий плід живить могла.
В жили, в ум, усеплодюща, подихом проникливим
Всім сама керує, входить, потаємних повна сил.
Через небо, через землю, через Понт, підлеглий їй,
Тяглим плином свого сім'я щедро напуває все,
Щоб на світі все ступало на народження стежки.
   Завтра, хто любив, хай любить![406]
                                Завтра — хто ще не любив!
Це ж вона пенатів з Трої — в Лацій[407] наш перевела
[70]   Й за жону — з Лаврента діву[408] дала синові тоді ж,
Дала й Марсові невдовзі чисту, з храму, дівчину[409];
Із сабінянками — римлян поєднала теж вона.
Звідси — рамни і квірити[410], звідси Ромул свій повів
Славний рід, а далі, внуком, Цезар[411] світові явивсь.
   Завтра, хто любив, хай любить![412]
                                Завтра — хто ще не любив!
Села дихають жагою, вже Венери в селах дух.
Сам Амур же, син Діони, кажуть, у селі родивсь.
Народивсь — і тут же поле приголубило його,
І плекало, й цілувало пелюстками квіточок.
[80]   Завтра, хто любив, хай любить![413]
                                Завтра — хто ще не любив!
Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики,
Всяк упевнений: свою він нині матиме жону.
В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани;
Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому.
Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким.
А вторує — Філомела[414] в тополевім затінку.
В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль.
Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі.

Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415]


[90]   І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь?
Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб.
Так Амікли[416]: і мовчали — й домовчались: де вони?..
   Завтра, хто любив, хай любить!
                                Завтра — хто ще не любив!

Народження троянд[417]

[R 646] [Peiper, XXII. II] Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком


   Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день.
Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418],
   Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось.
От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я —
   Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги.
Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали,
   В тих намистинках роси й зелень городня була.
Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких,
[10]   [Барвами, скільки їх є, переливались вони.]
Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової
   Ружі, окраса окрас: Пест[419] їх ростив, і плекав.
Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках —
   Той, що загинути мав з першим же променем дня.
Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора,
   А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона.
Росяний ранок для них — один, одна у них барва,
   Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420],
Може — й запах один; лиш той розсівається в небі,
[20]   Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму.
Владарка Пафосу[421] в пурпур велить обом зодягатись —
   Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них.
Та наближались час і пора, коли, вже набряклі,
   Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі:
Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий.
   Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив.
Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла,
   Вже висуває на світ ружа голівку свою.
Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає —
[30]   І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків.
Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця,
   Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком.
Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, —
   Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони.
Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає!
   Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха.
Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі:
   Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля.
Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові,
[40]   День відкриває один і закриває — один!
Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась:
   Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар.
Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати:
   Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить.
Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, —
   Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків.
Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій:
   Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді.
Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, —
[50]   Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.

Пісня веслярів[422]

[R 388] Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!


Моря довкіл неозорого бог[423], на лиці просвітлівши,
Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії —
І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!


Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел.
Морю всміхається[424], з ним заодно, розпромінене небо,
І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!


[10]   Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті
Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна,
Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425].

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!


Кавр[426] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я!
Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! —
Берег німим щоб не був[427], а мірно відлунював: гей-я!

Сон пияка

[R 30] Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428].


   Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.

Про руїну Греції[429]

[R 447] Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн,


   Греція впала-таки, сили розтративши всі.
Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння
   Видно; і в ньому й тепер — святість висока її.
Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький!
   Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.

Про початок і кінець любові

[R 451] Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю,


   Сил мені бракне, але — я на той злочин іду:
Наче вогненним вістрям мене підганяє до того
   Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама.
Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду?
   Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.

Про образ уві сні

[R 674] Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця,


   Ти цілувала мене — мов солодила мій сон.
Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, —
   Сну того, владарю снів[430], з віч моїх вік не здувай.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка