«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії



Сторінка5/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Максиміан[270]


Елегія II

От Лікоріда[271] моя, прекрасна моя Лікоріда, —


   З нею я серце своє, всі свої статки ділив, —
По багатьох роках, укупі любовно прожитих,
   Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік.
Інших утіх шукає собі, молодших коханців,
   Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий.
Як було солодко нам — того уже й не згадає,
   Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів.
Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен,
[10]   Завше придумає щось, тільки б мені допекти.
А перестрівши мене (якось це було) на такий-от,
   Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась:
«Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми?
   Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?..
Тут і знудило її — позбулася решток любові,
   Й інших чимало бридот я на прощання почув.
От що дарує нам час![272] Того почуття, що до мене
   Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк.
То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще,
[20]   Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать,
Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало,
   Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені.
Наше життя — не цілісна річ[273]: усе зі собою
   Час у минуле бере, склавши на крила годин.
Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки
   Блідістю з дня на день лиця беруться мої, —
Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда,
   Звисока і на свій вік, як і на мене глядить.
Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні:
[30]   Так із-під попелу — жар силу являє свою.
В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні:
   Від палахкої краси все ж залишається щось.
Рештки старої жаги — повій постачають поживу,
   Де щось лишилося, там — тішить і те, що було.
Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі,
   Ділом, минулим давно, нині милує свій зір.
Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі,
   Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже.
Біди свої озирать — усе, на що я спроможний:
[40]   Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер.
Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися?
   Здолана мужем жона гору над мужем бере.
Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити?
   З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам?
Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська:
   Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги.
Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже,
   В звичну кошару свою йде самохіттю вівця.
І соловей, де співати звик, там солодше співає,
[50]   Та й хижакові миліш бути у власнім кублі.
Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю,
   З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди.
То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне?
   Взявся за щось нове — наслідків різних чекай.
Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш.
   Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі.
Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало?
   От і люби хоч за те, що в мені любим було.
Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають,
[60]   Давнішню міць вояка — юний шанує вояк.
Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим,
   Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня.
Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки:
   Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх.
Старість мою пошануй і належну яви їй повагу —
   Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить?
Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе?
   Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях?
Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом,
[70]   Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло.
Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана:
   В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274].
Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво:
   Важко й згадувать те, що таким болем болить![275]

Алкуїн[276]


Суперечка Весни з Зимою

[R 687] Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини,


Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали
І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти.
Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий.
Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі.
Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся,
Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса.
І почали вони спір — про лунку зозулину пісню.
Першою голос Весна подала переливом тривірша.

 

В е с н а [10]   Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу.


Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша.
Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.

 

З и м а Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась:


Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері:
Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!

 

В е с н а Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену,


Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба.
Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.

 

З и м а Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі,


[20]   І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує,
І заколочує все: моря й суходоли страждають.

 

В е с н а Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш?


Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась
Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.

 

З и м а Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти,


Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі.
Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?

 

В е с н а Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає,


Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі,
[30]   Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.

 

З и м а Що видається пишним тобі — вороже для мене.


Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити,
Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…

 

В е с н а Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова,


Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще
Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?

 

З и м а То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, —


Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях;
Що заробили, те й оддають, господині належне.

 

В е с н а [40]   Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла:


Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо,
Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.

 

П а л е м о н «Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, —


(З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада)
Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі!
Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля!
Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють —
Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці.
А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу,
[50]   Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять,
Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають.
То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!
Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.
Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.
Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!

«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282]




Малі поети




Флор[283]


Про життя, яким воно є[284]


* * *

[R 246] Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь.


Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285]

 

* * *

[R 247] Аполлон, а з ним і Лібер[286] — вогненосці два, боги:
Той і той — вогненноликі, вогнедишні — той і той.
Жар обоє постачають: той — лозу, проміння — той.
Пітьму ночі проганяє той, а той — пітьму грудей.

 

* * *

[R 248] Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,
На корі накреслив ймення[287] — звірив їй свою жагу.
З того часу нема спасу — палахкоче серця пал,
Древо кріпне, серце сліпне: з букви гілка, з гілки — жар.

 

* * *

[R 249] Хто лихий — лихим у лоні материнському не був:
Із лихим коли пізнався — сам при ньому став лихим.[288]

 

* * *

[R 250] Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там.
Жий, як римський громадянин, — найчесніше житимеш.
Більш один Катон заважить, ніж Сократів[289] три по сто.
Кожен скаже: «Чиста правда», а живе чомусь навспак.

 

* * *

[R 251] Зле, коли немає грошей; зле — коли з грошима ти.
Зле зухвалим бути завше; зле — коли несміливий.
Зле весь час лише мовчати[290], зле — базікати весь час.
Зле, як дівчини немає; зле — як дома жінка є.

 

* * *

[R 252] З кожним роком — новий консул і нові проконсули[291],
Лиш царів, лишень поетів — рік не кожен видає.

Сульпіцій Луперк[292]


Про тлінність світу[293]

[R 648] Все, на що не глянь, що звела природа,


Хай яке стійке — але впасти мусить:
З часом никне все, йде на спад, у довгім
       Кришиться вжитку.

Звичний шлях ріка — на незвичний змінить:


Звивисто пливла — навпростець пливтиме,
Хай-но хвилям тим, бігунам упертим,
       Берег уступить.

Скелю з дня на день — водопад руйнує,


[10]   Тоншає в ріллі й сам леміш[294] залізний,
Та й на пальці блиск золотого персня —
       Дедалі тонший.

Про жадобу

[R 649] О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба!


   Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот.
Золота дика жага[295] й те хотіння ненаповненне —
   Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам.
Так Еріфіла[296], було, свого мужа занапастила,
   Золото взявши за той гідний засудження чин.
Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297] гожу
   Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув.
Як же підступно охоплює нас багатитись охота,
[10]   Наче хвороба гидка в душу вливається нам!
Днює й ночує багач[298] на неміряній золота купі,
   А набування жага й далі шаленця пече.
О незліковна бідо убогого завжди багатства[299]!
   Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав.
Що таке перед законами страх, що — правди пошана,
   Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст?
Піде на брата брат із ножем, на родича — родич:
   Спраглий до статків порив гору бере над чуттям.
Діло багатих одне: громадити статки непевні,
[20]   І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що.
Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись,
   Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть.
Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва,
   Що й красномовства труд не до снаги їй тепер,
Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши,
   Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони?
Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають
   Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда.
В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч,
[30]   Мов заплітається в них, аж до смішного, язик.
Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів,
   До вихователів ще б, може, повага була.
Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх
   Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!..
Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні,
   Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад,
Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи,
   Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один.
Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі
[40]   Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи.
З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) —
   Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300].

Алкім[301]


Про Гомера й Верґілія

[R 740] Хай би з числа сліпців хтось усунув самого Гомера —


   Йтиме за першим усе ж другий, найближчий, — Марон.
Хай би Гомера лишив, а натомість усунув Марона —
   Другий за першим тоді, ой, як далеко б ішов!

Пентадій[302]


Прихід весни[303]

[R 235] Чую, зима утекла[304]: вже зефіри весь світ овівають,


   Води власкавлює евр[305] — чую, зима утекла.
Де яка нива — там ріст: земля — тепло відчуває,
   Вруняться вруна нові: де яка нива — там ріст.
Зелень п’є соки землі, одягаються в листя дерева,
   По сонцелюбних лугах зелень п’є соки землі.
Вже Філомела лящить, оплакує, кривдниця-мати,
   Ітіса[306], сина свого, вже Філомела лящить.
Ринуть потоками з гір по скельнім каменю води,
[10]   В широкосяжній луні ринуть потоками з гір.
Квітом прерізним ряхтить земля в диханні Аврори,
   Темпе[307], перлина долин, квітом прерізним ряхтить.
Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах,
   Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз.
Пнеться по в’язі, витка, набрякає лоза виноградна,
   Шлюбом пов’язана з ним, пнеться по в’язі, витка.
Вже спозаранку гніздо під тією ж крівлею дзвінко
   Ластівка ліпить нове вже спозаранку гніздо.
В тіні платана густій яка ж насолода здрімнути!
[20]   Свіжі сплітати вінки — в тіні платана густій!
Солодко й вмерти тоді — збігайте нитки з веретена[308]:
   Серед обіймів палких солодко й вмерти тоді!

«Морю судно довіряй…»

[R 268] Морю судно довіряй; дівчатам душі — й не подумай:


   Хвилі-мандрівниці гра[309] — ось чим є вірність жінок.
Різні то речі: жінка й добро, а стрінеться добра —
   Як це, — здивуюсь тоді, — зло обернулось добром?

Тіберіан[310]


Потічок[311]

Між полями, долиною біг холодний потічок,


Весь у квітах, усміхався — камінцями мерехтів.
Віття лавра лазурове й мирт зелений під легким
Вітерцем ледь колихались, тихий сіяли шумок.
А довкола рясноцвіто мурава цвіла м'яка,
І шафран там золотився, і білів там лілій цвіт,
Ніжним подихом фіалок густо повнився весь гай,
А між тих дарів весняних у ясних перлинах рос
Милих запахів владарка, барва понад барвами,
[10]   Ружа там, жага Діони[312], піднімала голову.
Понад росяні галяви, сам у росах, ліс бринів,
Тут і там джерельце срібним озивалось голоском
І в печери пробивалось між мохів і між плющів —
Світлі крапали краплини, мов перлини, тут і там.
У тім затінку, між віттям, солодко-пресолодко
Голосні пташки співали — мов перемовлялися.
Потічка грайливі хвилі, граючи, єднались там
Із тим гомоном зеленим, що легкий зефір будив.
Так мандрівця звеселяли: співи, запахи п'янкі,
[20]   Потічок, птахи, гайочок, рясен квіт і затінок.

Луксорій[313]


3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми

[R 290] Може, здивується хто, що в цій книзі — малі епіграми,


   Ще й дорікне мені тим: хисту бракує, мовляв, —
Я ж нагадаю: укладено й рік з місяців невеликих,
   Довгими не назвемо днів узимі й навесні.
Зважмо ще й на таке: є чимало добра й у малому;
   Втіхи, шукай не шукай, по той бік міри — нема.
Не до вподоби короткість моя — то теж непогано:
   Можна мої сторінки перегортати скоріш.
А була б книга — із декількох, та ще й велемовних,
[10]   Гіршою, певно, була б і наганяла б нудьгу.

32. До того, хто спав удень і не спав уночі

[R 318] Зранку — й до темноти посапуєш-спиш, Лікаоне,


   Видно, страшний тобі день, неба сяйливого дар.
Ніч тебе чорна зате бадьорить, тому-то, виходить,
   Жити не хочеш удень, як усі люди живуть.
То коли ти вже такий не за звичкою, а від природи —
   Між антиподів живи; звідки прийшов, туди йди![314]

Тукціан[315]


«Пісня — з любові…»

[R 277] Пісня — з любові[316], любов — бере свій початок із пісні;


От і співай[317], щоб любилось тобі; люби, щоб співалось!

Октавіан[318]


«Друзі застільні!..»

[R 7191] Друзі застільні! Женіть нині геть понурі турботи,


   Щоб ясносяйного дня — дух не туманив хмурний.
Що на душі залягло — на ліси хай іде та на гори,
   Дружбі, одній лише їй, серце одкрийте своє!
Радості бути не вік! Утікає година. Жартуймо!
   Спробуймо хоч один день вихопить долі із рук.

Окремі цикли і книги




Дистихи Катона[319]


І, 1

Бога, якщо Він — Дух, а так Його славословлять,


Щонайчистішою гоже тобі почитати душею.[320]

І, 2

Більше не спи, аніж спи. А спиш — не пересипляйся:


Довге лежання, затям, — усілякої скверни пожива.[321]

І, 3

Перша чеснота, вважай, — язика за зубами тримати:


З Богом сусідує той, хто мовчати вміє розумно.[322]

І, 4

Сам же собі не переч, із собою не будь у роздорі:


Хто проти себе ж іде — такий не підійде нікому.[323]

І, 5

Будеш людей пізнавать, і життя їхнє, й звичаї різні —


З осудом не поспішай: хто живе — без вини не буває.[324]

I, 10

З багатослівними спір — то трата слів безкорисна:


Всяк має мовлення дар, але мало хто — розуміння[325].

І, 14

Хвалять тебе — сам собі суддею будь непідкупним:


Більше про себе комусь, ніж собі, довіряти не варто.[326]

І, 15

Про добродійство чиєсь говори на кожному кроці,


А про своє, чим кому пособив, — мовчати годиться.[327]

I, 18

Щастя всміхнулось тобі, а ти — міркуй про нещастя:


Кроком нерівним ідуть кінцеве — із початковим.[328]

II, 6

Надміру лиш уникай та вмій бути радий малому:


В більшій безпеці судно, коли мірні подуви вітру.[329]

II, 22

Щось на душі залягло — звірся другові неговіркому:


Біль десь у тілі відчув — скажи лікарю не будь-якому.[330]

II, 25

Все проти тебе, а ти — кріпись, а ти — не давайся:


Втримуй надію; з нами вона — й у смертну годину.[331]

II, 28

Хочеш здоровшим буть, відмов собі часом у втісі:


Мало — для насолод, багато вділяй — для здоров'я.[332]

III, 1

Не нарікай, коли кривду тобі заподіє Фортуна:


Не за майно пошанують тебе, а за звичаї добрі.[333]

III, 2

Чесно на світі живеш — не зважай на лихі поговори:


Що там хто плеще про нас язиком, не наше то діло.[334]

III, 5

Лінощі геть одганяй, що завше — там, де безділля:


Млявим робиться дух — то й тіло йде до упадку.[335]

III, 13

До багатьох приглядайсь, пізнай, із ким тобі в ногу


Йти, а від кого тікать: на чужому житті вчися жити.[336]

III, 14

Лиш за посильне берись: під вагою, яка понад міру,


Валиться праці кістяк, нанівець іде все, що задумав.[337]

IV, 1

Жий собі одаль багатств, якщо хочеш радіти душею:


Спраглий до них — то вічний жебрак: усе чогось хоче.[338]

IV, 2

Щедрих природи дарів ніколи тобі не забракне,


Тільки б тим утішавсь, що конче для вжитку потрібне.[339]

IV, 5

Станеш колись багачем — пам'ятай і про себе подбати:


Хворий багач має гроші, але — себе він не має.[340]

IV, 12

Хай там якою б ти похвалявся потужністю м’язів,


Розуму ще долучи, щоб сильним мужем назватись.[341]

IV, 15

Друга шукаєш собі, а чи спільника — не приглядайся,


Скільки майна він нажив, — а як проживає на світі.[342]

IV, 32

Раптом усе в тебе піде не так, одвернеться доля —


Глянь і на іншого: може, йому іще гірше від тебе.[343]

Вислови семи мудреців[344]

[Peiper, XXII. І] І. Біант із Прієни


Чим є найвище добро? Справедливості сповнений розум.


Що для людини найбільша напасть? То інша людина.
Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний.
А щонайкращий посаг жінок? Життя непорочне.
А непорочна? Яку оббрехати й неслава боїться.
Чим примітний мудрець? Хоч міг би шкодить — не хоче;
Чим же — дурень? Шкодити той, хоч не може, а хоче.[345]

II. Піттак Мітиленець

Мовчать не вмієш — не берись і мовити.


Похвалить чесний — краще, ніж лихих юрма.
Щасливцям гордим заздрять тільки телепні.
Чужа біда втішає — божевільного.
Закон схваливши — покорись законові.
У щасті друзів — годі й зрахувать тобі,
В нещасті — декількох лиш друзів матимеш.[346]

III. Клеобул Ліндський

Більшає змоги у нас — меншати б мало бажань.


Доля, якщо вона зла, — в тому не винен бідняк.
Щастя на кривді чиїйсь довго не буде тривать.
Іншим не раз вибачай, та ні разочку — собі.
Хто за лихого стоїть — доброго не пощадить.
Слави немає лихим, хоч би й заслуги були.
І за дрібницю якусь можна неслави зажить.[347]

IV. Періандр Коринтський

Завше в парі іде корйсне й красне.


Хто заможніший, той і клопітніший.
Смерті прагнути — зле, боятись — гірше.
Лиш до того берись, що конче треба.
Хто страшний багатьом — багатьох боїться.
Доля служить тобі — не пнися вище.
Доля гримне нараз — на дно не йди ще.[348]

V. Солон Афінський

«Щасен ти», — тоді скажу я, щойно вік завершиш свій.


Як подружжя рівне — разом, а нерівне — врізнобіч.
За прислугу випадкову славних почестей не жди.
Друга потайки підшукуй, а хвали, щоб чули всі.
Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти.
Що поможе стерегтися, раз нам жереб кинуто?
А коли весь світ непевний, то чого боятись нам?[349]

VI. Хілон Спартанський

Молодший нехай не боїться мене, старший — не зневажає.


Жий — і про смерть не забувай, рівно ж — і про здоров'я.
Біди долай духом стійким, а чи надійним другом.
Добре комусь діло зробив — можеш забуть про нього.
Добре тобі хтось учинив — не забувай довіку.
Мила для нас старість, коли — до юних літ подібна;
Юні ж літа прикрі нам ті, що до старечих схожі.[350]

VII. Скіф Акахарсис

Щоб ти без свідка на щось підле не важивсь, гляди.


Гине життя, але смерть — славу йому принесе.
Що лиш задумав робить — не розголошуй того.
Страх тебе взяв, то вважай, що боротьбі твоїй — край.
Ганиш по праву — то й ти, недруже, другом мені.
Хвалиш брехливо — тоді недругом з друга стаєш.
Міру май: надмір якийсь навіть в достатньому є.[351]

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка