«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії
Скачати 2.41 Mb.
|
Максиміан[270] Елегія II От Лікоріда[271] моя, прекрасна моя Лікоріда, — З нею я серце своє, всі свої статки ділив, — По багатьох роках, укупі любовно прожитих, Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік. Інших утіх шукає собі, молодших коханців, Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий. Як було солодко нам — того уже й не згадає, Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів. Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен, [10] Завше придумає щось, тільки б мені допекти. А перестрівши мене (якось це було) на такий-от, Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась: «Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми? Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?.. Тут і знудило її — позбулася решток любові, Й інших чимало бридот я на прощання почув. От що дарує нам час![272] Того почуття, що до мене Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк. То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще, [20] Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать, Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало, Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені. Наше життя — не цілісна річ[273]: усе зі собою Час у минуле бере, склавши на крила годин. Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки Блідістю з дня на день лиця беруться мої, — Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда, Звисока і на свій вік, як і на мене глядить. Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні: [30] Так із-під попелу — жар силу являє свою. В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні: Від палахкої краси все ж залишається щось. Рештки старої жаги — повій постачають поживу, Де щось лишилося, там — тішить і те, що було. Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі, Ділом, минулим давно, нині милує свій зір. Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі, Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже. Біди свої озирать — усе, на що я спроможний: [40] Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер. Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися? Здолана мужем жона гору над мужем бере. Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити? З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам? Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська: Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги. Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже, В звичну кошару свою йде самохіттю вівця. І соловей, де співати звик, там солодше співає, [50] Та й хижакові миліш бути у власнім кублі. Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю, З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди. То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне? Взявся за щось нове — наслідків різних чекай. Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш. Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі. Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало? От і люби хоч за те, що в мені любим було. Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають, [60] Давнішню міць вояка — юний шанує вояк. Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим, Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня. Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки: Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх. Старість мою пошануй і належну яви їй повагу — Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить? Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе? Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях? Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом, [70] Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло. Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана: В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274]. Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво: Важко й згадувать те, що таким болем болить![275] Алкуїн[276] Суперечка Весни з Зимою [R 687] Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини, Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти. Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий. Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі. Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся, Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса. І почали вони спір — про лунку зозулину пісню. Першою голос Весна подала переливом тривірша.
В е с н а [10] Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу. Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша. Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.
З и м а Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась: Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері: Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!
В е с н а Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену, Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба. Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.
З и м а Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі, [20] І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує, І заколочує все: моря й суходоли страждають.
В е с н а Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш? Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.
З и м а Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти, Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі. Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?
В е с н а Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає, Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі, [30] Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.
З и м а Що видається пишним тобі — вороже для мене. Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити, Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…
В е с н а Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова, Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?
З и м а То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, — Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях; Що заробили, те й оддають, господині належне.
В е с н а [40] Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла: Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо, Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.
П а л е м о н «Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, — (З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада) Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі! Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля! Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють — Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці. А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу, [50] Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять, Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають. То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле! Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя. Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море. Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! «ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282] 
Малі поети 
Флор[283] Про життя, яким воно є[284] * * * [R 246] Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285]
[R 247] Аполлон, а з ним і Лібер[286] — вогненосці два, боги:
[R 248] Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,
[R 249] Хто лихий — лихим у лоні материнському не був:
[R 250] Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там.
[R 251] Зле, коли немає грошей; зле — коли з грошима ти.
[R 252] З кожним роком — новий консул і нові проконсули[291],
[R 648] Все, на що не глянь, що звела природа, Хай яке стійке — але впасти мусить: З часом никне все, йде на спад, у довгім Кришиться вжитку. Звичний шлях ріка — на незвичний змінить: Звивисто пливла — навпростець пливтиме, Хай-но хвилям тим, бігунам упертим, Берег уступить. Скелю з дня на день — водопад руйнує, [10] Тоншає в ріллі й сам леміш[294] залізний, Та й на пальці блиск золотого персня — Дедалі тонший. Про жадобу [R 649] О, жалюгідна ж яка непомірних статків жадоба! Люд вона сліпо жене до безкорисних пишнот. Золота дика жага[295] й те хотіння ненаповненне — Збути за дику ціну щонайзлочинніший крам. Так Еріфіла[296], було, свого мужа занапастила, Золото взявши за той гідний засудження чин. Так і крізь вежу колись дочку Акрісія[297] гожу Дощ золотий підкупив — діві у лоно ковзнув. Як же підступно охоплює нас багатитись охота, [10] Наче хвороба гидка в душу вливається нам! Днює й ночує багач[298] на неміряній золота купі, А набування жага й далі шаленця пече. О незліковна бідо убогого завжди багатства[299]! Міри нема — то й майна брак тобі, скільки б не мав. Що таке перед законами страх, що — правди пошана, Що це, коли ріст майна живить і злочину ріст? Піде на брата брат із ножем, на родича — родич: Спраглий до статків порив гору бере над чуттям. Діло багатих одне: громадити статки непевні, [20] І не соромляться йти, аби лиш зиск, на будь-що. Не завагаються спраглі майна й у храми вриватись, Золото в небі вкажи — пнутись до неба почнуть. Тож і не диво, що римська юнь занехала мистецтва, Що й красномовства труд не до снаги їй тепер, Що за гарненьку платню язиком у суді повертівши, Ще й недолуго, майно ставлять над розум вони? Є ще ж і ритори, учителі, що, бува, розривають Чесні угоди; а все, все ота заздрість бліда. В їхній латині й латини нема: що слово — то покруч, [30] Мов заплітається в них, аж до смішного, язик. Хоч би охайність якась, то ще б довіряли їм учнів, До вихователів ще б, може, повага була. Де там! Недогарки, тіні людей, що зі стародавніх Повиповзали могил, привиди — ось вони хто!.. Злипле волосся, пісненьке чоло, а ямами — скроні, Щелепа нижня — вперед: верхня, беззуба, — назад, Ніздрі задерті, приплюснутий ніс, ну геть тобі мавпи, Слиняві губи, а рот — то наче вишкір один. Аж увігнувся хребет, у живіт упершись; худющі [40] Стегна, коліна зате — як на гілляці ґудзи. З виду безбарвні якісь, але (а це найгидкіше) — Вся їхня блідість ота — тільки від заздрості йде[300]. Алкім[301] Про Гомера й Верґілія [R 740] Хай би з числа сліпців хтось усунув самого Гомера — Йтиме за першим усе ж другий, найближчий, — Марон. Хай би Гомера лишив, а натомість усунув Марона — Другий за першим тоді, ой, як далеко б ішов! Пентадій[302] Прихід весни[303] [R 235] Чую, зима утекла[304]: вже зефіри весь світ овівають, Води власкавлює евр[305] — чую, зима утекла. Де яка нива — там ріст: земля — тепло відчуває, Вруняться вруна нові: де яка нива — там ріст. Зелень п’є соки землі, одягаються в листя дерева, По сонцелюбних лугах зелень п’є соки землі. Вже Філомела лящить, оплакує, кривдниця-мати, Ітіса[306], сина свого, вже Філомела лящить. Ринуть потоками з гір по скельнім каменю води, [10] В широкосяжній луні ринуть потоками з гір. Квітом прерізним ряхтить земля в диханні Аврори, Темпе[307], перлина долин, квітом прерізним ряхтить. Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах, Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз. Пнеться по в’язі, витка, набрякає лоза виноградна, Шлюбом пов’язана з ним, пнеться по в’язі, витка. Вже спозаранку гніздо під тією ж крівлею дзвінко Ластівка ліпить нове вже спозаранку гніздо. В тіні платана густій яка ж насолода здрімнути! [20] Свіжі сплітати вінки — в тіні платана густій! Солодко й вмерти тоді — збігайте нитки з веретена[308]: Серед обіймів палких солодко й вмерти тоді! «Морю судно довіряй…» [R 268] Морю судно довіряй; дівчатам душі — й не подумай: Хвилі-мандрівниці гра[309] — ось чим є вірність жінок. Різні то речі: жінка й добро, а стрінеться добра — Як це, — здивуюсь тоді, — зло обернулось добром? Тіберіан[310] Потічок[311] Між полями, долиною біг холодний потічок, Весь у квітах, усміхався — камінцями мерехтів. Віття лавра лазурове й мирт зелений під легким Вітерцем ледь колихались, тихий сіяли шумок. А довкола рясноцвіто мурава цвіла м'яка, І шафран там золотився, і білів там лілій цвіт, Ніжним подихом фіалок густо повнився весь гай, А між тих дарів весняних у ясних перлинах рос Милих запахів владарка, барва понад барвами, [10] Ружа там, жага Діони[312], піднімала голову. Понад росяні галяви, сам у росах, ліс бринів, Тут і там джерельце срібним озивалось голоском І в печери пробивалось між мохів і між плющів — Світлі крапали краплини, мов перлини, тут і там. У тім затінку, між віттям, солодко-пресолодко Голосні пташки співали — мов перемовлялися. Потічка грайливі хвилі, граючи, єднались там Із тим гомоном зеленим, що легкий зефір будив. Так мандрівця звеселяли: співи, запахи п'янкі, [20] Потічок, птахи, гайочок, рясен квіт і затінок. Луксорій[313] 3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми [R 290] Може, здивується хто, що в цій книзі — малі епіграми, Ще й дорікне мені тим: хисту бракує, мовляв, — Я ж нагадаю: укладено й рік з місяців невеликих, Довгими не назвемо днів узимі й навесні. Зважмо ще й на таке: є чимало добра й у малому; Втіхи, шукай не шукай, по той бік міри — нема. Не до вподоби короткість моя — то теж непогано: Можна мої сторінки перегортати скоріш. А була б книга — із декількох, та ще й велемовних, [10] Гіршою, певно, була б і наганяла б нудьгу. 32. До того, хто спав удень і не спав уночі [R 318] Зранку — й до темноти посапуєш-спиш, Лікаоне, Видно, страшний тобі день, неба сяйливого дар. Ніч тебе чорна зате бадьорить, тому-то, виходить, Жити не хочеш удень, як усі люди живуть. То коли ти вже такий не за звичкою, а від природи — Між антиподів живи; звідки прийшов, туди йди![314] Тукціан[315] «Пісня — з любові…» [R 277] Пісня — з любові[316], любов — бере свій початок із пісні; От і співай[317], щоб любилось тобі; люби, щоб співалось! Октавіан[318] «Друзі застільні!..» [R 7191] Друзі застільні! Женіть нині геть понурі турботи, Щоб ясносяйного дня — дух не туманив хмурний. Що на душі залягло — на ліси хай іде та на гори, Дружбі, одній лише їй, серце одкрийте своє! Радості бути не вік! Утікає година. Жартуймо! Спробуймо хоч один день вихопить долі із рук. Окремі цикли і книги 
Дистихи Катона[319] І, 1 Бога, якщо Він — Дух, а так Його славословлять, Щонайчистішою гоже тобі почитати душею.[320] І, 2 Більше не спи, аніж спи. А спиш — не пересипляйся: Довге лежання, затям, — усілякої скверни пожива.[321] І, 3 Перша чеснота, вважай, — язика за зубами тримати: З Богом сусідує той, хто мовчати вміє розумно.[322] І, 4 Сам же собі не переч, із собою не будь у роздорі: Хто проти себе ж іде — такий не підійде нікому.[323] І, 5 Будеш людей пізнавать, і життя їхнє, й звичаї різні — З осудом не поспішай: хто живе — без вини не буває.[324] I, 10 З багатослівними спір — то трата слів безкорисна: Всяк має мовлення дар, але мало хто — розуміння[325]. І, 14 Хвалять тебе — сам собі суддею будь непідкупним: Більше про себе комусь, ніж собі, довіряти не варто.[326] І, 15 Про добродійство чиєсь говори на кожному кроці, А про своє, чим кому пособив, — мовчати годиться.[327] I, 18 Щастя всміхнулось тобі, а ти — міркуй про нещастя: Кроком нерівним ідуть кінцеве — із початковим.[328] II, 6 Надміру лиш уникай та вмій бути радий малому: В більшій безпеці судно, коли мірні подуви вітру.[329] II, 22 Щось на душі залягло — звірся другові неговіркому: Біль десь у тілі відчув — скажи лікарю не будь-якому.[330] II, 25 Все проти тебе, а ти — кріпись, а ти — не давайся: Втримуй надію; з нами вона — й у смертну годину.[331] II, 28 Хочеш здоровшим буть, відмов собі часом у втісі: Мало — для насолод, багато вділяй — для здоров'я.[332] III, 1 Не нарікай, коли кривду тобі заподіє Фортуна: Не за майно пошанують тебе, а за звичаї добрі.[333] III, 2 Чесно на світі живеш — не зважай на лихі поговори: Що там хто плеще про нас язиком, не наше то діло.[334] III, 5 Лінощі геть одганяй, що завше — там, де безділля: Млявим робиться дух — то й тіло йде до упадку.[335] III, 13 До багатьох приглядайсь, пізнай, із ким тобі в ногу Йти, а від кого тікать: на чужому житті вчися жити.[336] III, 14 Лиш за посильне берись: під вагою, яка понад міру, Валиться праці кістяк, нанівець іде все, що задумав.[337] IV, 1 Жий собі одаль багатств, якщо хочеш радіти душею: Спраглий до них — то вічний жебрак: усе чогось хоче.[338] IV, 2 Щедрих природи дарів ніколи тобі не забракне, Тільки б тим утішавсь, що конче для вжитку потрібне.[339] IV, 5 Станеш колись багачем — пам'ятай і про себе подбати: Хворий багач має гроші, але — себе він не має.[340] IV, 12 Хай там якою б ти похвалявся потужністю м’язів, Розуму ще долучи, щоб сильним мужем назватись.[341] IV, 15 Друга шукаєш собі, а чи спільника — не приглядайся, Скільки майна він нажив, — а як проживає на світі.[342] IV, 32 Раптом усе в тебе піде не так, одвернеться доля — Глянь і на іншого: може, йому іще гірше від тебе.[343] Вислови семи мудреців[344] [Peiper, XXII. І] І. Біант із Прієни Чим є найвище добро? Справедливості сповнений розум. Що для людини найбільша напасть? То інша людина. Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний. А щонайкращий посаг жінок? Життя непорочне. А непорочна? Яку оббрехати й неслава боїться. Чим примітний мудрець? Хоч міг би шкодить — не хоче; Чим же — дурень? Шкодити той, хоч не може, а хоче.[345] II. Піттак Мітиленець Мовчать не вмієш — не берись і мовити. Похвалить чесний — краще, ніж лихих юрма. Щасливцям гордим заздрять тільки телепні. Чужа біда втішає — божевільного. Закон схваливши — покорись законові. У щасті друзів — годі й зрахувать тобі, В нещасті — декількох лиш друзів матимеш.[346] III. Клеобул Ліндський Більшає змоги у нас — меншати б мало бажань. Доля, якщо вона зла, — в тому не винен бідняк. Щастя на кривді чиїйсь довго не буде тривать. Іншим не раз вибачай, та ні разочку — собі. Хто за лихого стоїть — доброго не пощадить. Слави немає лихим, хоч би й заслуги були. І за дрібницю якусь можна неслави зажить.[347] IV. Періандр Коринтський Завше в парі іде корйсне й красне. Хто заможніший, той і клопітніший. Смерті прагнути — зле, боятись — гірше. Лиш до того берись, що конче треба. Хто страшний багатьом — багатьох боїться. Доля служить тобі — не пнися вище. Доля гримне нараз — на дно не йди ще.[348] V. Солон Афінський «Щасен ти», — тоді скажу я, щойно вік завершиш свій. Як подружжя рівне — разом, а нерівне — врізнобіч. За прислугу випадкову славних почестей не жди. Друга потайки підшукуй, а хвали, щоб чули всі. Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти. Що поможе стерегтися, раз нам жереб кинуто? А коли весь світ непевний, то чого боятись нам?[349] VI. Хілон Спартанський Молодший нехай не боїться мене, старший — не зневажає. Жий — і про смерть не забувай, рівно ж — і про здоров'я. Біди долай духом стійким, а чи надійним другом. Добре комусь діло зробив — можеш забуть про нього. Добре тобі хтось учинив — не забувай довіку. Мила для нас старість, коли — до юних літ подібна; Юні ж літа прикрі нам ті, що до старечих схожі.[350] VII. Скіф Акахарсис Щоб ти без свідка на щось підле не важивсь, гляди. Гине життя, але смерть — славу йому принесе. Що лиш задумав робить — не розголошуй того. Страх тебе взяв, то вважай, що боротьбі твоїй — край. Ганиш по праву — то й ти, недруже, другом мені. Хвалиш брехливо — тоді недругом з друга стаєш. Міру май: надмір якийсь навіть в достатньому є.[351] Каталог: books -> download -> rtf rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку rtf -> Післямова rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів rtf -> Олесь Бердник Поділіться з Вашими друзьями:
|