«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії



Сторінка4/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

[Епітафії інших героїв]


27. Ніобі, похованій на горі Сипіл, при джерелі

Тебами[184] правила я — та скелею тут, на Сипілі,


   Стала: Латони дочку й сина образила я.
Мати чотирнадцятьох дітей, щаслива і горда,
   Скільки на світ привела — похоронила стількох.
Мало й того богам: від болю закам’яніши,
   Втратила в камені я навіть подобу людську.
Точить і скелю печаль: потоком, що не всихає,
   Рани глибокої знак, сльози спливають по ній.
Мстивість яка! Чи боги аж такого сповнені гніву?[185]
   Образ затерся, а біль, біль материнський живе.

Клавдіан[186]


Закоханий бідняк


1

[15 (89)] Вбогість нещадна мене й Амур безжалісний мучать.


   Голод я стерпіти б міг, але нестерпний — Амур.

 

2

[16 (90)] З голоду зсох я, бідак, а ще — од любові всихаю,
   Меншу з двох отих зол — подругу-вбогість беру.

Ґалльські мули

[18 (51)] Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони:


   Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять.[187]
На відповідний звук повертають у той бік чи інший:
   Нукнути варто лишень, щоб, куди треба, ішли.
Тож ні повіддя на них, ані упряжі не накидають,
   Ні не беруть під ярмо — вільно ступають собі.
Знають, одначе, обов’язок свій, в роботі терплячі,
   Здавна до ґалльських слів слух свій гострили вони.
Правити ними візник, одійшовши, й на відстані може:
[10]   Сам лише оклик його — то як вуздечка[188] для них.
Гикне — врозтіч усі; гукне — всі до нього; повільних
   Окликом так піджене, скорих — оговтає так.
Треба наліво — задріботять лівим краєм дороги,
   Інший мугикне наказ — звернуть одразу правіш.
Ані не свійські од пут, ані од свободи — не дикі,
   Хоч і не знали ярма — та підневільні вони.
Ті рудошерсті трудівники, що дружно, бік-о-бік,
   Скільки у кожного сил, тягнуть рипучі вози.
Чи дивуватись тепер, що Орфея[189] слухали звірі,
[20]   Раз навіть мулом тугим[190] ґалльські керують слова?

Веронський дід[191]

[20 (52)] Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить


   Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем.
Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку,
   Хто тій садибі своїй вік на століття веде.
Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала,
   Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив.
Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової
   І не чував, що таке — форуму спори хрипкі.
Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє,
[10]   Тихих полів круговид — радість йому для душі.
Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],
   Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак.
Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,
   Колом селянських занять міряє й днини ходу.
Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,
   Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він.
Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,
   Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому.
Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має,
[20]   Третя пора вікова бачить його ще міцним.
Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194]
   Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].

Архімедова куля[196]

[51 (68)] Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер


   Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів:
«Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —
   Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір!
Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —
   Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь.
Дух у ній править усім — роями зірок обертає,
   Мірними рухами він квапить той витвір живий.
Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає;
[10]   Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим.
Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо
   Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський.
Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]?
   Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]

Викрадення Просерпіни[201]


(Вступ до книги першої) [(32)] Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав
   І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув,
Той свого човника смів на вітри мінливі пустити
   Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг.
Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,
   Де неглибока вода, де береги рятівні, —
За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —
   І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь.
Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість —
[10]   І відівчилось воно страх відчувати в'язкий.
Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає
   Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.

Рутілій Намаціан[205]


Про своє повернення[206]


(З книги першої: 47—164) [47]   Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо,
   Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес!
Вислухай, отче людей[207] і богів-небожителів отче
[50]   (Ближче й нам до небес через святині твої) —
Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду,
   Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому.
Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна,
   Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть.
Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні,
   Ген, де ріка Океан[208] землю в обійми бере.
Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє
   Коней[209] і за твої ж — їх на спочинок жене.
Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий,
[60]   Ні Ведмедиця[210], що вся — наче у латах, в льоду.
Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди
   Чутка про подвиги йде і про чесноти твої.
Рідним краєм ти став для різноплемінного люду,
   Влада твоя на добро несправедливим пішла.
Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права,
   Що було світом колись — містом зробив світовим.
Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера —
   Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211] отець.
Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка —
[70]   Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись.
Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити —
   Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить.
Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона,
   І юнакові, що взявсь першим вести борозну.
І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування,
   А за чесноти й Алкід[212] — бог серед вишніх богів.
Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши,
   Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд.
Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє
[80]   Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі.
Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі,
   Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли.
Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя?
   Навіть мідієць[213] і той — тільки сусіда сягнув.
Горді парфян царі й македонські тирани[214] по черзі
   Всяк один одному знав класти закони свої.
Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль,
   Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав.
Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру,
[90]   В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин.
Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву:
   Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь.
Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих —
   Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести.
Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі,
   Можна повірити: тут — селяться вишні боги.
Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні?
   Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись.
Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба —
[100]   «Ось же Гігантів труди!»[215] — Греція певна була б.
Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати,
   Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер.
Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних:
   Гомоном рідних джерел повниться місто усе.
Неба дихання жарке вони холодять у спекоту,
   Чистого плину ковток спрагу вгамує суху.
Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись,
   Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216].
Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би,
[110]   Він же порятував — й тут же під землю пірнув.
Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах,
   Де свої співи снують ховані тут же пташки?
Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє
   Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима.
Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь
   Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов!
Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217],
   Хай злотосяйний щит — мече невгасні вогні!
Не пам’ятатимеш кривд — забудеш і лихоліття:
[120]   Рани, що вже затяглись, гоїть зневажений біль.
Звичай шануєш такий — у біді на добро уповати,
   Шкоди твої — без утрат, як у небесних світил.
Зорі, заходячи, — знов, негаснучі, бачимо, сходять,
   Тоншає місяць, та знов — до заокруглення йде.
Бренн, переможець при Аллії, ждав на покару недовго,
   Рабством за свій договір лютий самніт заплатив.
Стільки поразок було, а Пірра зумів ти прогнати,
   Сам же оплакав свої славні бої Ганнібал.[218]
Як не занурюй нетонучу річ — вона випірнає,
[130]   Глибше зануриш її — випірне звідти стрімкіш.
Факел униз поверни — запалає він іще дужче,
   Так із-під гніту славніш ти пориваєшся ввись.
Тож простирай у віки життєдайні римські закони
   І лиш один не лякайсь нитки суворих сестриць[219].
Тисяча сто шістдесят за собою років лишив ти, —
   Он і дев’ятий вже рік[220] поряд із ними стає, —
Скільки попереду ще — межі не кластиме доля,
   Поки триває земля й неба над нею намет!
Те дає силу тобі, що інші розслаблює царства,
[140]   Всупереч бідам рости — гасло відроджень твоїх.
Хай же у жертву тобі впаде нечестиве те плем’я,
   Хай же, охочий до зрад, ґет[221] затремтить у ярмі.
Хай тобі щедру данину несуть упокорені землі,
   Хай у скарбницю твою сипле чужинець дари.
Рен[222] тобі вік нехай оре, а Ніл — орошує ниву,
   Світ хай годує тебе — владаря, опікуна!
Хай тобі Африка шле врожаї свої повноколосі,
   Сонцем — своїм, а дощем, Риме, багатша твоїм[223].
Хай із латинської ниви зерно твої засіки повнить,
[150]   Буйне вино хай пливе з-під гесперійських давил.
Хай же і Тібр[224] у вінку переможному із очерету
   Ромула внукам служúть водам накаже своїм.
Без перешкод хай по них рясні пливуть тобі добра:
   Звідси, зверху, — сільський, знизу — заморський товар.
Путь же нам, Риме, одкрий в упогіднене Кастором море,
   Хай Кітерея[225] для нас вигладить стежку морську.
Милим якщо я тут був, шанував закони Квіріна[226],
   Слухав священних отців, їхні думки поважав.
А що мій меч не знаходив зла, за яке б мав карати,
[160]   Люду належить за це, а не префекту[227] хвала.
Чи на родимій землі я свою годину зустріну,
   Чи, може, ще в якийсь день, Риме, угледжу тебе —
Щастя перейде всі мрії мої, якщо ти мене, Риме,
   Зволиш не вік і не два в пам'яті мати своїй.

Авіан[228]


5. Осел у лев’ячій шкурі

(Кожен і міру свою, і те, чого вартий, хай знає,


   А по добро не своє — хай і не сміє сягать,
Щоб, од чужої снаги до свого вернувшись убозтва,
   На розперезаний сміх не наражати себе.)
Шкуру лівійського лева осел надибав якось-то —
   Й тут же на себе її, звіра подобу, нап’яв[229].
Тіло худюще своє сяк-так під нею ховає:
   Шию ослячу гнітить лева гриваста могуть.
Так от, в одежі новій, жахи розсіваючи вкола,
[10]   Чуючи в утлих кістках сили незвичної гру,
Де пасовища — там він: зухвало стоптує трави,
   Свійську худібку ляка, збурює спокій волів.
Та селянин осла упізнав по вухах ослячих —
   Путами ноги зв'язав ще й батогом усмирив.
А коли лев’ячу шкуру стягнув, осла оголивши,
   Він бідолаху того й словом іще шмагонув:
«Може б, і міг ти когось, рикнувши, як лев, одурити,
   Лиш не мене: ти осел — от і лишайся ослом».

6. Жаба й лисиця

Жаба якось із боліт, де весь рід її споконвіку


   Селиться (любо ж бо там розкошувати в багні[230]),
Вибрівши на трав'янисті горби, надувшись пихато,
   На пасовищі взялась тішити кволих тварин.
Будь-яку хворість, мовляв, їй легко полікувати,
   Ба, ще й життя приточить має природжений дар.
Так що їй заздрити б міг сам Пеоній, першоцілитель —
   Той, кому випала честь дбати про вишніх богів.
Хитра лисиця тоді, щоб худібка довірлива знала,
[10]   Що таке гола хвальба, каже на те, сміючись:
«До лікування береться вона, а чому ж то в самої —
   Блідо-зелене таке, гидко й дивитись, лице?»[231]

8. Верблюд і Юпітер

(Задовольнятись своїм[232], якщо мудрий, а на сусіднє


   Ласо не поглядать — байки цієї урок,
Щоб, уразлива, навспак Фортуна не повернула
   Колеса[233], що по своїй, вбитій вже, бігло стезі.)
Кажуть, по хмарах якось добрела худобина дебела
   Аж до Юпітера й так стала йому докучать:
Чи не ганьба то, мовляв, чи не сміх, що й бики ті робочі
   Гордо ступають: по два роги у кожного з них.
Лиш одинокий верблюд з усіх боків — безборонний,
[10]   Отже, і будь-який звір може діймати його.
Над прохачем Юпітер, однак, не лише посміявся:
   Вуха великі були — зняв з голови той тягар.
«Жий ось таким, якщо долею незадоволений, — мовив, —
   І про ту втрату твою, заздрісний, вік пам’ятай».

10. Лисий вершник

Вершник був лисий один, що тім’я своє безволосе


   Брав під волосся чуже — наче у шапці ходив.
От, було, в зброї ясній гарцював він на Марсовім полі[234],
   Хвацько туди то сюди правив гарячим конем.
Тут-то йому і дмухнув із півночі вітер в обличчя —
   Й лисину зуха-їздця реготом люд привітав.
Як же й не реготать: що окрите було — заясніло,
   А окриття, чужий чуб, вітер-пустун підхопив.
Той, збагнувши, в чім річ, із багатолюдного сміху,
[10]   Якось спромігся на жарт: сміхом — сміх погасив:
«Дивом для вас, що чуже втекло мені з вітром волосся?
   А що своє утекло — то хіба не дивина?..»

12. Хлібороб і скарб

От селянин якось землю орав, налягав на чепіги,


   Й раптом із борозни, бачить він, вигулькнув скарб.
Мов підмінили його: махнувши рукою на плуга,
   На пасовища погнав, щоб відпасались, волів.
Тут же й богині Землі[235] жертовники став будувати,
   Вдячний, що саме йому скарб той у руки дала.
Збила, одначе, ту радість йому прозорлива Фортуна,
   Гнівна: чому це не їй курить рільник фіміам?
«Ти от надибав скарб, а храму мого не шануєш,
[10]   Вирішив іншим богам дяку свою виявлять,
От як те золото вкрадуть тобі — убогий, до мене,
   Першої, в горі своїм ти у сльозах прибіжиш».

13. Козел і бик

Бик здоровенний якось, коли рятувався од лева


   Та озиравсь на бігу, де б який сховок найти, —
Бачить: печера, а в ній — козел-бородач; у ту пору
   Вождь кініфійських отар[236] там за господаря був.
Як наготовився бик у схов увірватись, на нього
   Визвіривсь кіз проводир, став на дорозі йому.
Бик посмутнів, одступив і так, уже з краю долини
   (Прогнаний, якось не смів зблизька сварити козла), —
«Я не тебе, — рикнув, — боюсь, гидкий бороданю,
[10]   Ні, не тебе, а того, хто он за мною біжить.
Хай-но відступить — і покажу тобі, дурню останній,
   Що може бик, а що — смородом славний козел.

14. Мавпа

Кажуть, Юпітер, було, по всьому розвідував світу,


   В кого такий-от є дар — мати найкращих дітей.
І позбігався звіриний весь рід, до спору готовий, —
   Всяке було там звір’я[237], що поміж людом живе.
Не бракувало й риб, що хвалити й своїх поривались
   Діток; летіли й птахи з чистих повітряних плес.
Трепетно йшли матері: маля своє ставила кожна
   Перед обличчя судді — та ще й якого судді!
Тут зі своїм мавпеням закульгала й мавпа куценька —
[10]   Й навіть сам батько богів стримати сміху не зміг.
Не розгубилась, однак, ба, й інших перекричала —
   Чиста неправда, мовляв, що усі мавпи бридкі:
Хто переможе — Юпітера суд вирішувать буде,
   А щодо суду мого — ось же найкраще дитя.

20. Рибак і рибка

Звично пустивши якось волосінь по здобич у воду,


   Витягнув рибку рибак, лиш до смішного малу.
Й та, як головку уже зняла з-під води у повітря,
   Мовила, хоч заважав, рибці захланній, гачок:
«Зглянься і пощади: яка ж тобі користь, рибаче,
   З мене, маленької ще? Нічого взяти й на зуб.
Не так давно привела на світ мене мати плідлива —
   Каже, поплавай собі неподалік отих скель.
Тож не гнівись, відпусти; із часом — буду тут знову,
[10]   Дай до застілля твого трохи б хоча підрости.
А нагуляю м’ясця серед безкраїв синього моря, —
   Тут же покваплюсь сюди, ти лише вудку закинь».
Здобич пустити, проте, здалось рибакові негоже;
   Доля, мовляв, нестійка — то вона гладить, то б’є:
«Здобич пускати з рук — учинок геть нерозумний;
   Завтрашнім жити добром — ще нерозумніша річ».[238]

31. Миша і бик

Раз ото миші якійсь, поки бігала, стрівся бичисько —


   Й та, хоч яка вже дрібна, все ж укусила його.
Лиш укусила (відчув-таки бик її зубчик гостренький) —
   Тут же й у нірку свою спритно шмигнула вона.
Бик же — гнівом наливсь, потупився, велет, у землю,
   Та не знаходить того, з ким поквитатись хотів.
До того гніву й таке ще слівце підкинувши з нірки,
   Мишка-хитрунка на сміх всі ті погрози звела:
«Ті, хто тебе породив, — на тіло не поскупились,
[10]   Та, щоб із нього був толк, — не додали ще ума.
От і затям відтепер, що важить щось і дрібнота,
   Що й при маленькій вазі можна свого домогтись».

34. Мурашка й цикада

(Хто у лінивстві провів зелений вік і завчасно


   Від неминучих негод не забезпечив себе,
Той, коли старість пригне, ой, марно буде прохати
   Інших, щоб ті у біді руку йому подали!)
В літа собі для зими роботяща мураха урвала
   День не один — несла в сховок зерно по зерні.
А коли паморозь сива лягла на зіщулену землю
   І заніміли довкіл зціплені льодом поля, —
Крихітне тільце ховала вона від великої стужі
[10]   Й гризла собі в укритті те соковите зерно.
Тут і припала до неї в сльозах (поживи просила)
   Та, яка вчора ж іще нудила співом поля.
Поки, мовляв, на токах молотили спіле колосся,
   День отим співом своїм довшим робила вона.
Мудра мурашка таке з усмішкою відповіла їй,
   Бо ж і вона — за те, щоб було довшим життя, —
«Я — великим трудом домоглася того, що тепер ось
   Серед зими без журби тут догоджаю собі.
Ну а тобі — найвища пора забиратись до танцю,
[20]   Раз уже досі весь час тільки співалось тобі».[239]

37. Собака й лев

Раз якось пес-товстун худющому левові стрівся.


   Слово по слову, й ще так пес того лева вколов:
Глянь ось: не видно в мене й хребта під товщею жиру,
   В м’язах, аж грають вони, — груди шляхетні мої.
Я на короткій нозі із людьми, живлюсь на дозвіллі
   З ними: добрячі шматки вільно хапаю собі». —
«Що за залізо, однак, гладку твою шию стискає?» —
   «Це щоб господаря дім я невідступно стеріг.
Ти ж, аби голод не заморив, гасаєш повсюди,
[10]   Поки десь поміж дерев трапиться здобич якась.
Тож не барися! Шию й свою підстав під ошийник —
   Матимеш гарний щодня за свою службу обід».
Рикнув на те обурений лев, і гнів, і зневагу
   Вклав у той рик він, а ще — духу свого висоту:
«Йди собі і по заслузі носи ті окови залізні,
   Ними, покірливий псе, за свою ситість плати!
Я ж до пустої (вільний зате!) повернуся печери,
   Я, хоч голодний, зате — будь-куди можу піти!
Щодо наїдків отих, то захвалюй їх перед тими,
[20]   Хто, щоб набити живіт, рад би й свободу оддать».[240]

НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ




Боецій[241]


Розрада від Філософії


(вибрані поезії)

І, 1[242]

Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні,


   Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну.
Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени,
   Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі.
Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді:
   Не відреклися мене[243] — йдуть, куди шлях мій проліг.
Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса —
   Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів.
Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість.
[10]   Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь.
Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила,
   Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить.
Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово
   В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона.
О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих,
   Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть!
Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244],
   Смертна година ураз ледь не окрила мене.
Нині ж, обличчя лукаве своє окутавши в хмару,
[20]   Знуджує, мучить мене тим осоружним життям.
Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?
   Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]

I, 7[246]

Зорі, у чорну


Хмару вповиті,
Світла на землю
Слати не годні.
Тільки-но буйний
Австр[247], налетівши,
Море сколотить —
Лагідна хвиля,
Світла й прозора
[10]   Серед затишшя,
Враз каламуттю,
Брудом постане
Перед очима.
Так і стрімливу
Воду, що рине
З урвищ високих,
Брила зустрічна,
Скелі уламок,
Спінює, крутить.
[20]   Тож, коли хочеш
Зором погідним
Вгледіти правду[248], —
Рівної стежки
Твердо тримайся.
Геть жени втіхи,
Геть — і страхи всі,
Геть — сподівання[249],
Щоб не страждати;
Де ж вони владні —
[30]   Хмарний там розум.
Мов у вуздечці.

II, 1

Як тільки колесом[250] вона крутне     вправно —


Стрімкіш од хвиль Еврипа[251] вже воно     рине.
Під ним — ще вчора гордий і жахний     влáдар,
А хто лежав, побитий, той уже —     зверху.
Хоч як ти побивайся, хоч ридай     ридма —
А їй, причині тих гірких ридань, —     смішно.
Ось так в тій грі вправляє своїх рук     силу.
Таке-от витворяє: і журба     й радість —
В одну і цю ж годину, хто злітав —     пада.

II, 4

Хто схотів би тривалий


Спорудить собі захист
Од навального Евра,
Що в нестямі збиває
Хвилі моря потужні, —
Хай цурається моря,
Гір, що ваблять шпилями,
І пісків вічно спраглих,
У шпилі-бо найдужче
[10]   Австр гінкий ударяє,
На пісках же зрадливих
Не зведеш собі крівлі.
Хто про затишок мріє
Без тривог та загрози —
Хай кладе у підніжжі
Скромні дому опори.
Хай, збиваючи хвилю,
Вітер гнівно рокоче —
Ти ж, немовби за муром,
[20]   Вікуватимеш вік свій
В щасті, й лиш посмієшся
Над грізьбою етеру.

II, 5

Блаженний той вік найдавніший[252],


Що рад був ріллі незрадливій,
Не знав іще розкошів згубних.
Не дбали й про голод, і жолудь
Ішов на поживу щоденну.
Ніхто тих дарів, що од Вакха,
Не вмів іще змішувать з медом.
Серійських тканин у ту пору
Тирійський багрець[253] ще не барвив.
[10]   На травах так солодко спалось,
Пилось — із прозорої річки,
При втомі був затінок сосон.
Морів іще не борознили —
З назбираним в світі товаром
Торговець не плив у незнане.
Ще грізна сурма не ячала,
Поля ще не барвились кров’ю,
Пролитою в чорному гніві.
І шал войовничий в ту пору
[20]   Меча не вихоплював з піхов
У помсту за рани жахливі —
Ще кров'ю за кров не платили.
Якби до нас нині вернулись
Оті звичаї давнього віку!
Але дужче, ніж полум’я Етни,
Палахтить до набутків жадоба.
Хто ж перший із схову земного
Силу золота зваживсь добути?
Й самоцвіти, загрозу коштовну,
[30]   Що воліють ховатись у надрах.

III, 2

Як у руках тримає віжки


Природа могутня[254], як наводить,
Передбачна, лад у ній законом,
Як тісно в’яже в сіть нерозривну
Кожну частинку, — хочеться все це
Викласти віршем повільнострунним.
Хоч африканські леви в оздобних
Путах ступають, хоч і поживу
З рук звикли брати, хоч і бояться
[10]   Посвисту пуги, кари хльосткої,
Але у кров лиш пащу замочать —
Тут же, пригаслий, гнів вибухає
Ревом — і левом лев стає знову:
Шия вже вільна, порвані пута.
Першим — приборкувач під роз’ярілим
Падає гнівом — зубом кривавим.
Пташка невмовкна десь у верхів’ї —
Мовкне у клітці, хоч і годять їй
Як тільки можна: змазують медом
[20]   Кухлі з напоєм — учта та й годі! —
Тільки б на втіху людям співала.
Та хай угледить з клітки тісної
Тінявий гай свій — геть розметає,
Витопче їжу, вже їй немилу —
Хоче до лісу, б’ється тужливо,
Спів її знову — тільки для лісу.
Так і лозина, нехотя грубій
Силі піддавшись, гнеться додолу,
Та відпусти лиш — і не зауважиш,
[30]   Як вона знову стрілить у небо.
Феб, упірнувши в хвилю вечірню,
Знову, але вже неспостережним
Шляхом керує повіз до сходу.
Все з бігом часу в слід свій ступає,
Все повертається — тим і радіє[255].
Що ж то за устрій був би на світі,
Без того кола, де побіч себе
Йде і кінцеве — і початкове?

III, 6

Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов.


Є лиш один Отець усього, він один усім править.
Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами.
Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв.
Він же замкнув у тіла до неба звернені душі.
Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках
Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? —
Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]

III, 9

Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш,


Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку
Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху,
Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити
З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага
Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши,
Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці
Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього,
Всі за високим зразком будівлі високої частки.
[10]   Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод
Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув
Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась.
А серединну — природи потрійної — душу, що в світі
Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках.
Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає,
Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола
Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння.
Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння;
Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні,
[10]   З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом
Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла.
Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись,
Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши,
Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі!
Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши,
Власне сяйво яви, бо ж Ти — сама тільки ясність,
Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти,
Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!

IV, 1

Крила для лету мені подаровано —


   У небо злинути б на них.
Хай лише розум[258] відчує їх помахи —
   На все земне згори зорить.
Ген над кулястим повітряним безміром
   Він лине; хмари — вже за ним.
Вже й за верхів'я вогню, що розпалений
   Кружлянням éтеру, майнув.
Далі — до зоряносяйних осель йому
[10]   Вже світить Фебова стезя.
Може, й Сатурна дорогу він вибере,
   Як воїн — в латах зоряних.
Чи в вишині, зарисований зорями,
   Обійде їхній круг гінкий.
А переситившись дальніми мандрами,
   Стійке склепіння лишить він
І по стрімкому етері ступатиме,
   Де неземного сяйва блиск.
Там усевишній Державець із скіпетром, —
[20]   Дзвінкі повіддя у руках, —
Сам непорушний, а світом розгонистим
   Керує владно, рядить всім.
Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе,
   Щоб ти забуте віднайшов, —
Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259], пригадую!
   Тут перший мій — й кінцевий крок!
А як захочеш іще раз оглянути
   Ту землю — ніч покинуту —
Трепетний люд і тиранів побачиш там —
[30]   Вигнанців у краю своїм.

IV, 6[260]

Хочеш пізнати розумом чистим


Зевса гримучого вічні закони —
Глянь яснозоро в небо високе:
На справедливих давніх засадах[261]
Там споконвіку зорі кружляють.
Сонце вогненне й льодяна Феба[262]
Не урізнобіч ходять — у парі.
Йде Ведмедиця стрімко під полюс,
Їй не зануритись у глибодонні
[10]   Заходу хвилі[263]; звисока бачить
Інші, що в водах купаються, зорі.
Завжди чергуючи проміжки мірні,
Веспер для ночі збирає тіні.
Люцифер будить радісну днину.
Так і тримає любов обопільна
Лад у тих рухах, так проганяє
З обширів зоряних війни й незгоду.
Згода ж поєднує рівною мірою
Первні, щоби протилежне ріднилось
[20]   Із протилежним[264]: сухе щоб за плинним
Чергою йшло, за морозом — огненне,
Полум’я — вгору, легке — щоб летіло,
Щоб осідала земля ваговита.
З тих-от причин, лиш весна завітає,
Рік цвітоносний пахощі сипле,
Літо спекотливе сушить Цереру[265],
Й знову — плодами обтяжена осінь;
Далі — дощі напливають на зиму.
Все це помірність живить розумна;
[30]   Все, що в тім колі живу має душу,
То воно тоне, то випірне знову
Із небуття до живлющого світла.
Високотронний Владар тим часом
Віжки напнувши, світом керує —
Пан і Творець, Джерело і Начало,
Законодавець, суддя справедливий.
Що він схиляє до руху, те знову
Стримує; зміцнює — що розхиталось.
А якби рухів на оці не мав він
[40]   І на круги свої не переводив —
Що нині в світі тримається ладу —
Од джерела б одійшло й занепало.
Ось де любов ця, спільна для світу,
Ось чому вабить стежка до блага.
Годі було б інакше й тривати:
Що було в русі — знов до своєї
Прагне вернутися першопричини.

V, 2


Ти, хто все бачить[266], і хто все чує, —
Мовить про яснопромінного Феба
Словом пісенним Гомер медоустий.
Та чи проникне Фебове око
В надра підземні? Чи його промінь
Дна Океану здатен сягнути?
Іншим є око Творця сього світу,
Око високе: йому не завадить
Товща землі, хай яка непроглядна,
[10]   Й хмари скуйовджені в темряві ночі.
Що нині є, що було і що буде, —
Схоплює порухом мислі єдиним.
А що один він — усе озирає,
Значить, один він — сонце правдиве[267].

V, 5[268]

Скільки-то різних тварин порозводилось ген на білім світі!


Деякі, тіло уздовж простираючи, по пісках мандрують:
Груди — опорою їм, довгий слід-борозну за собою тягнуть.
Інші — легко крилом розсуваючи плин вітрів мандрівних,
Через прозорий етер найрозлогіші обшири верстають.
Є чимало й таких, що землею ступать їм любо й звично —
Чи по зелених полях, чи ховатися, де ліси дрімучі.
Скільки б, однак, тих створінь не водилось різновидих —
Зір потупляють усі, і тому — нетямущі вони, бездумні.
[10]   Рід лиш один, людський, не хилиться — зір сягає зором,
Легко стоїть на ногах, озирає довкіл земні простори.
Тож сам той образ тобі, поміркуй лиш, наукою послужить:
Раз уже в небо глядиш, до висот його звернений обличчям, —
Думку туди ж посилай, не дозволь, щоби дух[269] твій огрубівши,
Нижче, бува не осів, ніж саме твоє виструнчене тіло.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка