«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії



Сторінка3/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Авсоній[94]


Садиба

[III. I] Рідна садибко[95], вітай, прабатьків моїх володіння,


   Де і мій прадід, і дід, де і мій батько трудивсь,
Він же (квапила смерть) для сина лишив ту садибку —
   Жаль, що так скоро мені брати її довелось!
Синові — батько, що сам перейняв, уступає по праву,
   Син же — найдовше б волів з батьком хазяйнувать.
Нині — мої тут і клопіт, і труд; а колись, пам’ятаю,
   Він мав клопоти-труди, я — насолоду лишень.
Дійсно, садибка мала, хто ж купно живе в рівновазі
[10]   Духу, ще й серцем одним[96], — що замалим є для них?
Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки.
   Весь у жаданнях — Крез, а без жадань[97] — Діоген.
Золотом сипати звик Арістіпп наліво й направо,
   Лідію в золоті всю бачить для себе Мідас[98].
Міри в жаданнях нема — не буде і в набуванні.
   Лиш поміркований дух міру багатствам кладе.
Тую садибку тобі й опишу[99], щоб у ній і мене ти,
   А коли змога, й себе, любий читачу, пізнав.
Легко сказати — «Пізнай себе[100]»: не велика то штука
[20]   Вправно читати слова; штука — їх брати на ум.
Двісті югерів[101] — орні поля; виноградник займає —
   Сотню; півсотні іще — під пасовиська й луги.
А від усіх тих угідь обширніший чи не удвічі —
   Ліс і числом у сам раз — працівників на ріллі.
Тут і джерельце й кринична вода, і річка прозора, —
   Й човника можна по ній гнати сюди і туди.
Всякого плоду в коморі запас бодай на два роки:
   Не застеріг себе сам — голод тебе стереже.
Місто не близько відсіль, але й не надто далеко:
[30]   Все можу мати собі без штовханини в юрбі.
А як нудьга[102] таки змусить мене зірватися з місця —
   В місто подамся з села, з міста — ізнов у село.

Перебіг дня


1. [Пробудження]

[II][103] Сонце, день новий, відчиняє вікна,


Ластівка в гнізді вже щебече зрання[104],
Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч,
     Спиш, Парменоне[105].

Безпробудно сплять і вовчки[106] узимку,


Щоб і шлунок спав, а твого глухого
Сну причина та, що їдлом і пійлом
     Шлунок набитий.

От і в мушлю вух жоден звук не ввійде,


[10]   Темна сну глибінь — де думок оселя,
До зіниць очних не проб’ється жоден
     Ранішній промінь.

Так було колись (є переказ знаний)


В чергуванні днів і ночей одвічнім
Не один лиш рік протягала Люна[107]
     Сон юнакові.

Встань же, годі спать, бо сягну по різку!


Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе
Звідки сам не ждеш![108] Випірнай же, сплюху,
[20]     З ложа м’якого!

Чи, бува, тебе тихий вірш сапфічний


Так от не приспав, переливів солод?
То розвій же млість, що навіяв Лесбос[109],
     Ямбе суворий!

2. Вступ

Агей-но, хлопче, рухайся!


Мерщій мені взуття подай,
Льняну туніку й ще там що
Готове вже, щоб вийшов я.
Водиці дай джерельної —
Щоб руки, вічі, лиця вмить.
Каплицю одімкнуть вели.
Та щоб ніяких пишностей:
Як чисте слово й помисли —
[10]   Для молитов достатньо це[110].
Налить не треба ладану,
Не треба з медом печива[111].
Курне із дерна вогнище —
Лишаю вівтарям пустим.
Іду молитись Богові
І Сину Бога вишнього,
Що з ним у купній величі,
Зі Святим Духом злученій.
Вже на устах — молитви злет[112],
[20]   Завмерла думка в трепеті —
Присутність Бога чую вже.
[Та де надія з вірою, —
То відступає й трепет там][113].

3. Молитва

   О Всемогутній[114], кого — осягать лиш серцем я можу,


Ти, хто не знаний лихим, а добре — праведним знаний!
Ти, без начала й кінця, хто був іще перед віком,
Бувшим і будущим, Ти — чию дивну красу, чию міру
Ні охопити умом, ані мовою не передати!
Зріти ж Тебе й до Твоїх велінь дослухатися зблизька
Може лиш Той, хто праворуч Отця сидить на престолі —
Світу Творець і причина всього, який твориться, світу,
Сам — Слово Боже і Слово Бог[115] і сам — попередник
[10]   Cвіту, який через Нього повстав, і який народився
В час, коли часу ще не було, ще до того явленний,
Як, сповіщаючи день, спалахнула на небі зірниця,
Той — не стається без кого ніщо[116]; з ким — усе; на престолі,
На небесах Він; під Ним — підвладні Йому: і земля вся,
Й море, і ночі повитої в млу бездонне провалля.
Той, хто невтомний рушій усього, слабкого — кріпитель,
Хто від Отця нерожденного роджений; хто, хоча кривди
Від гордовитих зазнав, — до царства покликав народи.
Пагоном кращим[117] пошану собі приймати волівши.
[20]   Той, кого зріти могли наші прадіди; а через нього
Зріти могли й Отця[118], хто взяв нашу скверну на себе —
Зміг перетерпіти глум смертельно-лютої муки,
Нею повчивши, як до життя, до вічного, йти нам
І донести не лиш душу одну, а й усе наше тіло
Ген до небесних осель, таїну гробниці лишивши,
Що під землі покриттям, горбочком марного праху.
   Сину святого Отця, спасителю нашого віку,
Ти, кому всі чесноти свої передавши, Родитель
Жодної не приховав, найщедріший у даруванні, —
[30]   До всеблагого Отця донеси мою щиру молитву!
   Дай мені, Отче, під натиском зла устояти духом
І відверни од гріха, від убивчої змія отрути.
Досить того, що колись вікопомну звабивши Еву,
Він ще й Адама впровадив у гріх. Але ми, їхнє пізнє
Сім’я, провіщене нам у словах правдивих пророків,
Сітей, що змій той розклав на згубу душі, уникаймо!
   Стежку вкажи нам, яка із темниці кволого тіла
Звільнених вивиде ген, де білістю в чистому небі
Шлях Молочний[119] проляг над хмаркою Люни[120]; по ньому
[40]   Чесні ступали мужі. Ілля, яким був він, — таким же,
На колісницю взятий, промчав четвернею в повітрі.
А перед тим — ще й Енох[121], і теж не втративши тіла.
   Отче, в сподіване дай увійти, у немеркнуче світло.
Не визнаю ж кам’яних подоб — дивлюсь на один лиш
Твій гідний шани вівтар, на нього своє покладаю
Чисте життя, Тебе ж одного молитвами шаную,
Господа Бога Отця, і єдиного Сина і Духа,
Що, невіддільний од них обох, ширяв понад води[122].
   Зглянься, Отче, й від мук увільни опечалене серце,
[50]   І якщо кров’ю тварин, ані м’ясом Тебе не благаю,
До ворожби не хилюсь, над нутрощами не міркую[123],
І якщо зла сторонюсь, манівцем не йдучи; якщо хочу
Добрим і чистим (стати б таким!) в очах Твоїх бути, —
Зволь ісповідну душу прийнять, якщо тлінною плоттю
Не дорожу, якщо каюсь в думках, а острах глибокий
В’яже мені всі чуття й завчасу ввергає в геєни
Муки страшні, й боляща душа своїх манів[124] боїться[125].
   Дай, щоб усі ті благання мої здійснилися, Отче!
Щоб ні страхів, ні жадань не було, і щоб за достатнє
[60]   Я лиш достатнє вважав; щоб, гидкого чогось забажавши,
Не осоромив себе. Й не чинив — чого сам не хотів би,
Щоб учинив хто мені. Щоб ні злочин мене не ославив,
Ні навіть злочину тінь: між підозрюваним і злочинцем —
Вельми непевна межа. Не дай мені жодної змоги
Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити!
Скромний — у їжі й вбранні; дорогий — хай друзям я буду,
Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення.
Біль ні душі хай, ні тіла не їсть, хай усі його члени
Сповнюють звичні дії свої і хай жодне каліцтво
[70]   Не заважає йому, нехай справним буде в усьому.
Спокоєм, миром натішитись дай; дивá цього світу
Хай і не сняться мені. А наспіє остання година —
Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну[126].
Пристрастей темних вагу одкинувши з ласки Твоєї,
Звисока гляну на все, при єдиній лишусь насолоді:
Отче, на Твій уповатиму суд. А забариться час мій,
День мій, година моя, — оджени, благаю, від мене,
Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси.
   Щиру, хоч і сумну, в докорах сумління, молитву,
[80]   Повний ласки, склади перед вічним Отцем своїм, Сину,
Господи, Боже, Спасе, Хвало, і Розуме й Слово,
Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла[127],
Вічний — із вічним Отцем, у віках царюючий Царю,
Той, кому струни Давида[128] хвалу співзвучно співають,
І до етеру летить, щоб луною відбитися, — «Áмінь».

4. Вихід

Тих слів достатньо Богові,


Однак, чи варто грішному
Молитві класти край якийсь?
Дай, хлопче, одяг — вийду я
До друзів, привітаю їх[129],
Од них вітання й сам прийму.
Година он четверта[130] вже,
................................
І день ступив до полудня,
Вже час поквапить Сосія[131].

5. Запрошення на обід

Пора найвища друзів на обід просить,


Щоб нам не опізнитись із гостиною.
Агей-но, хлопче, оббіжи сусідів всіх,
Яких — ти знаєш, та не забарись мені!
П’ятьох я кликав[132]: шість-бо (із господарем) —
Гостина гарна; більше — незугарне щось.
Гайнув? Зосталось дати лад із Сосієм.

6. Розпорядження кухарю

Сосію, час на обід. Всю четверту годину палає


   Сонце; до п’ятої вже — стрілкою тінь потяглась.
Як там? Усе на столі? Усе присмачилося добре?
   Легко в тім ділі схибнуть, ще раз усе перевір.
Горщик гарячий бери до рук, покрути, потряси ним,
   Пальця прудкого встроми у смаковиту жарінь,
Тут же його й оближи язиком тремким і вологим…[133]
..................................................

7. [До слуги-скорописця]

Гей, хлопче, гей, хутчій сюди[134],


В писанні найпроворніший,
Відкрий ті парні дощечки,
Де так багато мовлено,
А схоплено — лиш знаками:
Окреме слово — в кожному.
Обширніший сувій беру —
Словами, наче градом, я
По ниві тій сипнуть готов.
[10]   Твій слух тебе не зраджує,
Сторінка — вільна, нею вже
Рука, ощадна в порухах,
Тим полем восковим біжить.
І от слова, — чимало слів! —
І так, і так сплітаються.
Ще й не сказав — із уст моїх,
Що в серці мав, на віск береш.
Хотів би я, щоб розум мій
Так бистро міг думки снувать,
[20]   Як ти поперед слів моїх
Біжиш-летиш правицею!
То хто ж то, хто, скажи мені,
Мій задум, хто — тобі розкрив,
Що лиш хотів я мовити?..
З дна серця — як вихоплює
Рука летюча мисль мою?
Чи ж то не дивний хід речей —
Що слух твій ловить ті слова,
Яких я ще й не вимовив?
[30]   Тут і наука промовчить[135].
Та, певно, що й нема ніде
Правиці рівно ж бистрої.
Природа — хист такий тобі,
А Бог — такий дарунок дав,
Щоб знав ти, що казатиму,
Що хочу — щоб і ти хотів[136].

8. [Сни]

[Поки спимо, усіляке нам мариться. Так от у небі


Товпляться хмари не раз, а з товпи тієї предивні
Форми таки на очах проступають що раз то інші][137]
[1]   Чотириногих, птахів або напівриб-напівзвірів,
Різних потворних істот, аж поки під подувом еврів[138]
Танути хмари ті не почнуть у прозорім повітрі[139].
То мені спори сняться й суди, то людні театри,
То серед вершників я: розбишак із ними долаю,
То кровожерний звір мені кігтями ранить обличчя,
То я гасаю з мечем по скропленій кров’ю арені,
Морем, що судна трóщить, іду, перестрибую махом
Обшири вод, а нараз — у повітря на крилах злітаю.
[10]   То невимовний сором утіх, неподобства нічного,
І до трагічних злук[140] жага нас мучить невгасна.
А відступає все те, як тільки жахи ті розвіє
Сором, що нитку сну перетне, і тих видив огиду
Струсить із себе душа, рука ж обмацує ложе
Вже не вві сні, наяву — й віступають, осуду гідні,
Тіні гріха нічні й зі сном, перелітні, тікають.
То — у юрбі я з тріумфом іду й плещу у долоні,
То — між аланами вже: мене тягнуть, бранця[141], із ними;
Ось бачу храми богів, пишні двері й золотосяйні
[20]   Зáмки. Ось я лежу на тірійському[142] пурпурі, й раптом —
Я вже в якійсь норі, у чорній від диму таверні.
   Знаємо: віщий співець[143] для образів пустопорожніх,
Що залітають у сни, під кронами в'язів дав місце.
Дві для них брами вказав: одна, зі слонової кістки,
Завжди облудні веде, що в повітрі юрмляться, видіння;
З другої, що рогова, — правдомовні сни вилітають.
Мав би я змогу з двох тих оман одну вибирати —
Радість сумнівну, а не страхи сумнівні обрав би,
Тут-бо й мана — не біда: хоча грізні видіння зникають,
[30]   Радше б мені тих утіх, що їх сон навіяв, позбутись,
Ніж од сумного тремтіть: усе добре, раз нема страху.
Є ж і такі, хто каже, що плач — на радість нам сниться;
Радість — на плач: що бачать у сні — навспак те тлумачать.
   Гетьте, недобрії сни, під дальнього неба склепіння,
Де непосиди-вітри розвіюють скопища хмарні,
Вкутуйте місячну вісь! А тут, на моєму порозі,
Що вам, летючі, робить — у темряві спальні тісної?
Дайте спокійно мені усю ніч, безжурно проспати,
Аж зарум’яниться день у проміннях нової зірниці.
[40]   І якщо спатиму так, нічних не лякаючись марев,
І цілу ніч овіватиме сон мене милим диханням, —
То ось тих в’язів гурт, що в полі моїм зеленіє,
Вам посвячу, щоб роїлись ви там в опівнічну годину.

Епіграми


На лікаря Евнома

[XIX, 4][144] Гаєві хворому лікар Евном, було, смерть напророчив.


   Той ще оджив (помогла — доля, а не лікарі).
Потім побачив Евном (чи наснилось йому) того Гая —
   Геть був блідий на лиці — блідістю, як у мерця.
Хто ти? — Таж Гай. — Ти живий? — Колись був. — А що тута робиш? —
   Діт[145] мене владний сюди, в темні оселі, позвав.
Бачив я різних людей, чимало пізнав, тож послали
   За лікарями мене. — Аж зціпенів наш Евном.
Гай же: «Та ти не тремти! Не назву ж тебе я, Евноме,
   Лікарем, як не назве — хто при здоровім умі.

На людину з нелюдським голосом

[XIX, 5][146] Гавкіт собак наслідуєш ти і коней іржання,


   Мекання й бекання — кіз і руноносних овець,
Мов навіжений, заверещиш, якщо тобі, Марку,
   Треба представити нам голос аркадських ослів[147].
Півнем запієш нараз і каркнеш, геть як ворона,
   Голос усіх у тобі — хай це тварина, хай птах.
Навіть повірити в те, що ти наслідуєш, — годі,
   От лиш людського тобі голосу не зобразить.

Про граматика Філомуза

[XIX. 7] Книг накупивши стос для своїх полиць, Філомузе[148],


   Думаєш, ти серед них вченим, граматиком[149] став?
Так собі й струн накупи і плектрів[150], і барбітонів[151]
   І кітаредом[152]-співцем бути хоч завтра тобі.

Представлення книжки

[XIX, 25] Є в ній — для ранку, й для вечора є догідне читання,


   Є і поважне, є — жарт: кожній порі — щось своє.
Барва життя — не одна; не один і читач є у книжки.
   Кожній сторінці — свій час і відповідна пора.
Ті — до вподоби Венері рядки, якісь інші — Мінерві,
   Щось схвалить стоїк у ній, щось — Епікур обере[153].
Звичаїв давніх триматимусь я, а при скромному жарті —
   Муза хай плеще мені, стримана Муза моя.

На зображення Ехо

[XIX, 32][154] Марно, маляре, ти взявсь обличчя моє змалювати:


   Ту, кого око не йме, зважився потурбувать?
Подуву й мови дочка, оманного оклику мати,
   Німфа, що голос лишень, голос без думки несе.
Вмію підхоплювать я перелітні склади прикінцеві,
   Мовив хтось слово, і вже — я забавляюся ним.
Де я? У ваших же вухах живу, прониклива Ехо[155].
   Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй[156].

До Ґалли — дівчини, що починає старіти

[XIX, 34] Чи ж не казав я: «Старіємось, Ґалло, життя утікає,


   Не відмовляйсь од утіх, цнота — то діва стара».
Ти не зважала, і ось — підповзла злегковажена старість,
   А прогайнованих днів, ой, не повернеш уже.
От і жалієш: тоді б отакого, як нині, хотіння,
   Чи, яку мала тоді, — нині б такої краси!..
Все ж — обійми, обійматиму й я, і, хай не чим хочу —
   Чим так хотів я колись, нині втішатимусь я.

До жони

[XIX, 40] Жиймо, жоно, як жили, і ймена, що їх на подружнім


   Ложі ми вперше взяли, муж і жона, — бережім.
Жоден із наших днів хай нас із тобою не змінить:
   Я тобі — юним, а ти — юною будь мені вік.
Хоч би, як Нестор, я жив, а хоч іще далі сягнув би,
   Й ти хоч би довше, аніж Кумська Сивілла[157], жила, —
Хай і тоді нас, жоно, не діймає старість понура.
   Красен заслугами вік, а не лиш кількістю літ.

Про кохану дівчину

[XIX, 56] Хочу тієї — не хоче мене; хоче ця — я не хочу:


   Не вдовольняти — долать любо Венері серця.
Де можу брать — не беру, де не можна — брав би охоче.
   Серцю ж ні ситості я не побажав би, ні мук.
Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера[158]
   Не на мій смак: в цій — жаги, холоду надмір — у тій.
Хай серединну любов продає[159] мені краля-крутійка:
   Хай замість «так», замість «ні» — й «так» мені каже, і «ні».

До Аполлона — про Дафну, що тікає

[XIX. 104] Лук свій, Пеане, відкинь і стріли ховай: не від тебе


   Діва тікає: не ти — зброя несхибна страшить[160].

Про багача і бідняка

[XXIII. 14] Щастя нема в багача; в убогого, рівно ж, — нещастя:


   Й тому, і тому всяк час рівно бракує чогось.
Перлів — багатію, а бідному — хліба бракує,
   Та, хоч бракує обом, бідному — менше таки.

На граматика

[XXIII. 15] Звіку не був та й нині не є граматик[161] щасливим,


   Раз він граматик, то знай: щастя й не пахне йому.
Всупереч долі, може, десь є щасливий граматик, —
   Що ж, із граматики він — виняток[162], не сумнівайсь.

До Ґалли

[XXIII, 33] Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе. Цілим я буду,


   Ґалло, лише при тобі: я ж — половина тебе.
Йду половинний, проте, ба, й менший, ніж половина, —
   В двох місцях водночас суджено бути мені.
Цілий — я при тобі, без тебе ж, куди б не подався, —
   Йде лишень частка моя, скільки там є вже мене.
Сам же себе я ділю, сам себе — чомусь обділяю:
   Менше себе — собі, більше — тобі віддаю.
Лиш повернувшись, цілість верну собі: до окрушинки
   Все, що мого в мені, — йде в твої руки. Бувай![163]

Епітафії героїв троянської війни[164]


1. Агамемнонові[165]

[IV] Владар верховний Атрід, помстивши брата дружину,


   Сам — од своєї ж я впав, підступом вбитий, жони.
Що ж та війна, що — помста моя за втікачку Єлену,
   Раз Клітемнестра й мене, мстивця, зі світу звела?

2. Менелаєві

Ти, Менелаю, щасливий таки: богів провидіння


   На Єлисейських полях[166] місця вділило тобі.
Зятю Тіндара і Батька богів[167], однако їм любий,
   Стороже шлюбу зіркий, меснику строгий за блуд, —
Вічно тобі вікувать і вічно юним там бути:
   Де для блаженних мужів — старості, смерті нема.

3. Еантові

Тут, де Еант[168] лежить, — і я схоронена, Мужність,


   Що похоронні лила сльози сама ж по собі.
Рвала волосся в журбі через те, що підлі Атріди
   Не вшанували мене — гору лукавство взяло.
Квіт пурпурово-червоний, однак, постане із крові:
   Вказувать буде усім, що таке кривдника суд.

5. Уліссові

Тут син Лаерта, Улісс, опочив під цією плитою.


   Хочеш дізнатись про все — то «Одіссею» читай.

7. Антілохові

Перший у раді й бою (що нечасто ходить у парі),


   Милий Атрідам усім і Еакідам[169] усім,
Славу здобувши як люблячий син і як воїн хоробрий,
   Тут я лежу, Антілох[170], батька свого рятівник.
Чергу порушено? Що ж, та вижити мав саме Нестор:
   Трої, коли б він упав, греки б і не здобули.

8. Несторові

Той, хто чотири прожив людські покоління, лежить тут —


   Нестор[171]: порадами він, мовою вславив себе.
Син од загину його врятував — і сам же загинув,
   Смертю своєю, син, — батькові віку додав.
Що ж то доля, гай-гай, так дивно розпорядилась? —
   Я — аж так довго прожив; коротко — син, Антілох.

11. Гунеєві

В морі лежить Гуней[172]; тут — ім'я на могилі без тіла[173].


   Слава його — між людей, неба — сягнула душа.
Прихист вождеві такому дали всі стихії[174]. Які ж то?
   Небо і море, й земля, й слово в мужів на устах.

12. Протесілаєві

Протесілай[175] імення моє, себто «перший із люду» —


   Я ж на фрігійській війні[176] перший з данайців упав:
Сміло зіскочив із корабля на берег Сігейський[177]
   Хитро й мене одурив пакосний той Лаертід:
Сам же він, щоб не ступить на землю Трої злощасну,
   Кинув щита — і на щит, а не на землю стрибнув.
Що ж нарікати? Доля лиха наді мною нависла
   Вже з того дня, як мені батько ім’я дав таке.

14. Гекторові

Гектор[178] під пагорбом тим, а з ним — уся його Троя:


   Ті, за кого поліг, — враз із полеглим лежать.

17. Настові й Амфімаху

Наст тут і Амфімах[179], Номіона гідні нащадки.


   Славні вожді колись; нині — лиш порох і тінь[180].

20. Евфемові

Я — вождь кіконів[181] Евфем[182]; земля мене криє троянська,


   А наді мною — різьба: з ратищем Марс-войовник.
Різьблено, й хто тут лежить, але й того ще замало:
   В камені постать лячна над моїм прахом тяжить.
Хай собі!.. Більша вага — скоріше їй повалитись:
   Де гордовитіше, там — буде й падіння гучніш.

26. Поліксені

Зроджену в Трої, мене — на Ахіллове вогнище склали.


   Краще вже з димом піти, ніж у могилі лежать:
Чи ж такі різні серця єднати б ви мали, ахейці?
   Звичне-бо діло для вас — нищити, не хоронить.[183]

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка