«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії



Сторінка2/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

СРІБНІЙ ВІК




Сенека[13]


Про час

[R 232][14] Все перемелює час, на все він нагострює зуба[15],


   Зрушує все із основ[16], довго тривать не дає:
Ріки міліють; де грали моря — лежать суходоли,
   Нижчають постаті гір, падають горді верхи.
Що ж я усе про дрібне? Пречудове неба склепіння —
   Прийде пора, і за мить — запломеніє в огні[17].
Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара:
   Світобудова уся стане нічим у свій час.

 

* * *

[R 418] Де є споруда така, яку б вікова не здолала
   Давність, яку б не поверг непереборний час?
Хоч до зірок сягни, на гори громадячи гори[18],
   Хоч і майстерно рівняй горді верхи пірамід.
Розуму смерть не йме[19], захищеного звідусюди;
   Пісня, тільки вона, перетриває віки.

Про помірковане життя


І

[R 407] «Дружби царів уникай»[20], — але того ще замало:


   То — неабияка ціль, друга, однак, іще є:
Дружби з тими, де блиск, де міри немає, цурайся,
   І видатного всього, що на показ, уникай!
І недосяжних вельмож, як і ймен у повені слави,
   Й тих, де пороги стрімкі, знатністю гордих домів, —
Що є снаги, уникай; вітрило згорни[21] — і хай човен
   Тихо провадить тебе попри самі береги.
Доля твоя хай рівниною йде, із рівними знайся:
[10]   Вище будівлю зведеш — важче й падати їй.
З чимось великим мале[22] не вельми легко єднати:
   Тисне — надто низьке; падає — надто стрімке.

 

II

[R 408] «Жий, загалом цураючись дружби», — так-ото краще,
   Ніж: «Уникай одного: з володарями дружить».
Доказом — доля моя: високий друг мене скривдив
   І відвернувся низький. Тож і юрби уникай[23]:
Всяк із громади друзів близьких — од тріску самого,
   Хоч і стояв іще дім, кинувся геть за поріг.
От і цурайся лише владарів! Май же розум для себе
   Жити, допоки живеш, бо ж і для себе — вмирать.

Про добро скромного життя

[R 433] Є в мене клаптик землі й прибутку чесного крихта,


   Спокою, дякувать їм, маю по вінця зате.
Миром душа дорожить; чужі їй страхи і тривоги.
   Лінощі, схильні до зла, не каламутять її.
Інших — труди бойові[24], крісла хай кличуть курульні
   Й солод порожніх утіх, що в багатьох на умі.
Частка простолюду я (ні посад, ані почестей), так-от
   Жити б і, поки життя, часом своїм володіть[25].

До батьківщини про себе

[R 409] Кордубо[26], розжалобись, розпусти в печалі волосся.


   Праху моєму сльозу, дар поминальний, пошли.
Кордубо, плач над своїм співцем, далека од нього,
   Кордубо, в більшім жалю ти не бувала іще,
Ні коли в світі зітнулись нараз потуги ворожі, —
   І прокотивсь по тобі вал нищівної війни;
Як поміж двох ти напастей була, від обох загибала:
   Ворогом Цезар тобі, ворогом був і Помпей.
Ні коли ніч лиш одна, що останньою стала для тебе,
[10]   Триста смертей принесла, ні коли стіни твої
Із Лузитанії[27] найманець брав і довгого списа
   Вбив, розігнавши його, в брами твої вікові, —
Славу, оздобу твою, прибивають нині до скелі[28],
   Гордість давню твою, — Кордубо, розжалобись!
Добре, що дальнім тебе Океаном омила природа:
   Може, не так той мій біль буде діймати тебе.

[До Корсики]

[R 236] I

Корсико[29], де в давнину поселенець осів із Фокеї,
   Корсико, ймення твоє, батьківське, Кірнос було,
Корсико, ширша од Ільви ти, од Сардінії — вужча,
   Корсико, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх.
Корсико, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє,
   Щойно у небі твоїм дикий ощириться Пес.
Ласку вигнанцям яви, адже вони — то померлі;
   Хай тут легкою земля буде й для праху живих.

 

II

Корсика, оком окинь, — обривисті скелі довкола,
   Скелі — й пустеля одна; глянути — жахно стає.
Ні тут плодів восени, ні тобі колоска тут уліті,
   Ні з сивим інеєм тут — щедрих Паллади дарів[30].
Жодним пагінцем не забринить весна дощедайна,
   Ні стебелинки на цій, богом забутій, землі.
Хліба, ковточка води, вогню для померлих немає.
   Тут — лиш вигнанець, а з ним — тільки вигнання його.

До найкращого приятеля

[R 405] Кріспе[31], моя ти снаго, мій спокою після утоми!


   Кріспе, й у давні часи форум вітав би тебе,
Кріспе, ти силу являв — хіба в чиїйсь обороні,
   Вихопив з бурі й мене: руку подав рятівну.
Почесть єдина мені і захист мій ти єдиний,
   Нині — й прихист моїй, враженій горем, душі.
Вірність — солодка твоя, м'яка — найсуворіша мужність,
   Медом Кекропа[32] твої скроплені, Кріспе, уста.
Ти — найвища хвала для батька-мовця, для діда,
[10]   Хто ж на вигнанні, тому — як же потрібний ти!
Я — на прадавній землі, де скелі — наче сторожа.
   Думка ж моя — при тобі: меж не накреслено їй[33].

Про смерть Катона

[R 398] Вдаривши раз, Катон[34] не зумів себе доконати:


   Рану нанісши таку, мабуть, ослабла рука.
Пальцями вглиб сягнув, щоб дух великого мужа
   Вільно міг вийти з грудей, — ширшу дорогу проклав.
Доля відстрочку дала, щоб ми зрозуміли, наскільки
   Дужча Катона рука, аніж залізо саме.

Про дзвін у вухах

[R 452] Що ж ти цілісіньку ніч, гомінке, видзвонюєш, вухо[35]?


   Чи ж у ту пору глуху хтось пам’ятав би мене?
«Хто б то, дивуєшся, був? Цілу ніч дзвенить, не вгаває
   Вухо — це ж Делія щось, Делія шепче тобі».
Справді, це Делія мову веде! Легеньке дихáння
   Прихисту в мене шука — так солоденько бринить.
Так ото тишу нічну, її глибінь потаємну,
   Делія любить не раз поколихнути слівцем.
Так-от, узявши в обійми, бува, — круг шиї руками —
[10]   Шепче до вуха слова — щоб од душі й до душі.
Я упізнав: це ж Делії голос навідавсь до мене,
   Це ж її мова дзвінка в вусі моєму дзвенить.
Не замовкайте, молю, бриніть мені солодко, вуха!
   Мовив — і, як на біду, тут же замовкнули ви.

Про ревнивицю

[R 453] Так мене ти стережи, Косконіє, щоб ані надто


   Вільна прив'язь, ані — надто туга не була:
Вільною буде — втечу, а надто тугу — обірву я,
   Милою будь[36] — ні того, ані того не зроблю.

Петроній[37]


«Вдень — я очима тебе…»[38]

[R 702] Вдень — я очима тебе, вночі — душею шукаю,


   Поки незрушно моє втомлене тіло лежить.
От і приснилось: ми разом були, але сон — то омана.
   Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.

Про сни[39]

[R 651] Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять,


   Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають —
Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі
   Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий:
Що впродовж дня було — діє вночі[40]. Хто звик воювати,
   Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній —
Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться
   І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті.
А правникові — справи його, і закони, і форум;
[10]   Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу.
Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик.
   Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець
То випірнає з води, то разом з уламками тоне.
   Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле.
Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця.
   Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.

«Снігом, а він аж іскривсь…»

[R 706] Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене.


   Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем!
Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди
   Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг.
Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть
   В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь?
Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом.
   Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей[41].

Про мурашку

[R 104] З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка,


   Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть.
Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка[42]
   Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі!
Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка[43],
   Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла:
Як Просерпіну[44] Плутон на своєму повозі викрав,
   Так і Цереру[45] той дріб тягне у нори земні.

Про канатоходця

[R 112] Наче струна, од стовпа до стовпа, напнута мотузка —


   Вправно ступає по ній впевненим кроком юнак.
У вишині, де рушив у путь піднебесний мандрівець,
   Птах легкокрилий, — і той в леті хитнеться, бува.
У порожнечі вирівнює крок, розставивши руки,
   Щоб із тієї струни не зісковзнула нога.
Так ото, кажуть, Дедал[46], ходу — на лет замінивши,
   Посеред білого дня вдарив повітря крильми.
Скажете: казка; гляньте, однак, — уже це не казка:
[10]   Он же, немов по струні, з вітром іде чоловік!

«Що нарікання гіркі…»

[R 694] Що нарікання гіркі вгамувати може одразу —


   Все під рукою: про це — дбає завбачливий бог.
Ягід шовкóвиця дасть задарма; город — зеленини,
   Прóстим, дешевим харчем голод кусливий уймеш.
Дурень од спраги вмира при струмку; замерзає на вітрі —
   Дурень, хоч неподалік — весело грає вогонь.
Збройно пильнує закон порогів жони неприступних,
   Вільне, для вільних дівчат, ложе нічим не страшне.
Щедра природа усе дає тим, хто ситим буває,
[10]   Слава ж невситна, марна — жодних не відає меж.

Марціал[47]


II, 7

Красно справи ведеш[48], декламуєш. Аттіку, красно,


   Оповідь красно снуєш, красно складаєш пісні,
Красний ти мімів творець, епіграми красні у тебе,
   Красний граматик ти, красний із тебе звіздар,
Красно співаєш, а ще — танцюєш, Аттіку, красно,
   Красний на лірі гравець, бавишся красно м'ячем.
Хоч і не добре ти робиш усе — усе робиш красно,
   Хочеш, скажу, хто ти є? Найвидатніший крутій.

II, 80

Від ворогів утікав — і себе убив Фанній зі страху.


   От і шукай тут ума: вмер… бо вмирать не хотів[49]!

III, 9

Цінна на мене, я чув, усе якісь віршики пише.


   Але чи пише той, в кого нема читача?[50]

III, 17

Сирник медовий довго кружляв, аж надто гарячий,


   Пальці гостям обпікав — слинку ковтали лишень.
Тільки Сабідій-ласун (ще більше пекла нетеплячка),
   Тричі на ту смакоту, щоки надувши, дмухнув.
Сирник, здавалось, остиг; пора б його скуштувати —
   Ба! Й не торкнувся ніхто: сирник уже був лайном.

III, 94

Заєць той видавсь тобі недопеченим. Різки жадаєш.


   Зайця ж, не кухаря, нам різати, Руфе, пора.[51]

IV, 41

Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло.


   Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52]

IV, 58

Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:


   Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.

V, 42

Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,


   Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере,
Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,
   Нива безплідна зерна теж не поверне тобі.
Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,
   А з усім крамом твоїм піде під воду судно.
Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:
   Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53].

V, 43

Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.


   Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.

V, 58

«Завтра, Постуме[54], — кажеш не раз, — я житиму, завтра».


   Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли?
І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?
   Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян?
Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55]?
   Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить?
Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:
   Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.

V, 59

Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —


   Із доброти це роблю, а не тому, що скупий:
Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;
   Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56]

V, 76

Часто отруту пив Мітрідат[57], і мав з цього користь:


   Як не труїли його, та отруїть не могли.
Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:
   Скільки не голодуй — з голоду все ж не умреш.

V, 81

Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане:


   Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.[58]

VI, 48

«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний,


   Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.

VII, 3

Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,


   Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.[59]

VII, 9

Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний,


   От лиш не знати, коли стане промовистим він.

VII, 16

Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки,


   Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?[60]

VII, 19

Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) —


   Першим незнану колись перепливав далину,
Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили,
   Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали.
А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша
   Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.[61]

IX, 5

Пáвло, за Пріска заміж кортить? Видать, не дурна ти.


   Тільки ж не квапиться Пріск: видно, й він не дурний.

IX, 45

Під Ведмедицею щойно лиш ти воював, Марцелліне,


   Зносив повільну ходу ґетського неба зірок,
А незабаром — казкові хребти, Прометеєву скелю
   Зможеш, дійшовши туди, сам, наяву, озирать!
А як почуєш луну — сивочолого скрики героя —
   Скажеш: «І скелю саму твердістю він поборов!»
Ще ж і таке додаси: «Хто муки такі перейти міг —
   Той собі й право здобув — виліпить плем’я людське».[62]

IX, 70

З болем мовив колись «О часи! О звичаї!» Туллій[63],


   Як Катіліна до чвар, до братовбивства схиляв.
Як із мечами — тесть і зять[64] пішли проти себе,
   Й кров'ю співгромадян сумно спливала земля.
Що ж і тепер «О часи! О звичаї!» мовиш ти? Що ж то
   Не до вподоби тобі, Цеціліане, тепер?..
Ні тут шаленства мечів, ні вождів сліпої нестями —
   Спокоєм, миром тепер насолодитись пора.
То не від наших звичаїв, ні, часи поганіють —
   То від твоїх же — тобі пахнуть погано часи.

IX, 78

Сім схоронивши мужів, віддалась, Піцентіне, за тебе


   Ґалла: до вмерлих піти, певно, не терпиться їй.[65]

IX, 80

Геллій, голодний бідняк, оженивсь на старій, та багатій:


   Геллій пасеться тепер, можна сказать, на жоні.

IX, 83

Між незвичайних, Цезарю[66], див твоєї арени, —


   Давні на розкіш таку не розщедрились вожді, —
Сито очам, але вуха тобі зобов’язані більше:
   Хто декламатором[67] був, той уже нині — глядач.

X, 8

Павлі заміж за мене кортить, та женитись на Павлі


   Я не бажаю: стара. Старша була б — захотів[68].

X, 27

В день уродúн свій гостиш, весь сенат, Діодоре, у себе,


   Рідко де й вершник такий, щоб не запрошений був.
Тридцять сестерціїв кожному ще — в додачу від тебе,
   От лише знатним тебе все ще ніхто не назвав.[69]

X, 31

Вчора ти, Калліодоре, продав раба за дванадцять


   Тисяч: хотів хоча раз сісти за царський обід.
А пообідав — зле, хоч барбун, що його за чотири
   Фунти купив ти, вінцем був між наїдків усіх.
Хочеться крикнути: «Гей! Та це ж, потворо, не рибу —
   Це ж ти людину живцем, людиноїде, їси!»[70]

X, 39

Лесбіє, кажеш, народжена ти за консула Брута?


   Брешеш. За Нуми-царя? В очі нам брешеш і тут.
Хто б докопатись хотів, якого ти все-таки віку, —
   Визнати б мусив: тебе — з глини зліпив Прометей.[71]

X, 59

Вірш мій сторінку зайняв — її ти перегортаєш,


   Видно, коротше, а не — краще тобі до смаку[72].
Маєш усе на столі — розмаїття страв усіляких,
   Тільки ж, ласуне, тебе ласощі ваблять одні.
Я б не хотів, щоб моїм читачем був ласун вередливий, —
   Хочу такого, хто хліб ставить над ласощі всі.

X, 96

Дивно, Авіте[73], тобі, що про дальній край я так часто


   Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? —
Золотоносний Таг і рідний Салон[74] мене кличуть
   І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий.
Той мені край до душі, де скромні статки дарують
   Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать.
Тут споживаєш, там — з ниви живеш[75]: тут ледве що тліє
   Вогнище[76]; там же воно — весело палахкотить.
Тут і за голод — плати, оббере тебе й ринок до решти,
[10]   Там, що з городця збереш, — матимеш те й на столі.
Тут — ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо,
   Чотири осені — там тогу одну лиш ношу.
От і годи владарям, коли дружба тутешня не може
   Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.

XI, 64

Фавсте, не знаю, про що ти жінкам багатьом усе пишеш,


   Знаю зате: ні одна, Фавсте, не пише тобі.

XI, 101

Як ти Таїду, худеньку таку, міг побачити, Флакку?


   Видно, такий в тебе хист: бачити навіть ніщо.

XI, 103

Вдачею, словом такий уже ти, Сафронію[77], чистий,


   Що, далебі, невтямки, як же то батьком ти став.

XII, 23

Леліє, зуби й волосся собі (й не сором?) купуєш.


   Як же з очима, скажи? Може, і їх продають?

XII, 33

Геть всі сади розпродав Лабієн, щоб рабів накупити, —


   З фіґою серед рабів нині лишивсь Лабієн.[78]

XII, 56

З десять разів ти на рік, бува, й частіше хворієш,


   Та не тобі через це — нам, Поліхарме, біда:
Тільки-но з ліжка — й друзів уже з дарами чекаєш.
   Сором май! Раз захворій, щоб не хворіти уже![79]

XII, 92

Часто ти ставиш питання мені, яким себе, Пріску,


   Бачу, якби в один день сильним, багатим я став.
Та хіба можна, скажи, поведінку свою угадати?
   Левом, наприклад, ти став — як поведешся тоді?[80]

XIII, 3

Всі ті «Гостинці»[81], зібрані тут, у книжці тоненькій,


   Ти за чотири всього міг би придбать мідяки.
Кажеш, чотири задорого? Можу й за два їх оддати:
   Книготорговець Тріфон виторг свій матиме й так.
Гостям ті дистихи замість дарів посилай, якщо й в тебе,
   Як і у мене, мідяк — у гаманці не щодня.
Будуть і назви двовіршів усіх тобі у додачу:
   Не до смаку з них якийсь — можеш його обійти.

XIV, 111

Страшно розбити — розіб’єш кришталь: однако здригнеться


   Надто безпечна, але — й надто обачна рука.[82]

XIV, 151

Нині — я довгий пасок, а відчуєш у лоні своєму


   Плоду солодкий тягар — буду коротким тоді.[83]

XIV, 195

Стільки Катулл прислуживсь своїй Вероні великій —


   Скільки — й Верґілій своїй Мантуї непоказній.[84]

ПІЗНЯ АНТИЧНІСТЬ




Немесіан[85]


Еклога І


Тімет, Тітір

Т і м е т[86] Тітіре, поки тобі з комиша річкового сплітають


Кошичок, а на полях ще цикад охриплих не чути[87]
Розпочинай! Може, пісню яку до тонкої сопілки
Склав ти, — Пан же навчив, як дути в очеретини,
А золотий Аполлон — як у вірш слова укладати.
Розпочинай, поки кізки — вербняк, а корівки травицю
Смачно скубуть, поки рання роса й непекуче ще сонце
Радять хутчій на зелені поля виганяти отари.

 

Т і т і р Старість і сивину — до пісні, сусідо Тімете,


[10]   Сам молодий і милий богам, узявся схилити?
В юності — я віршував і пісню співав до сопілки,
То був безжурний вік, забав і любощів повен.
Нині ось чуб побілів, чуття у серці пригасло.
Вже я повісив дуду, дарунок Фавну сільському.
Твій нині спів дзвенить. Недавно ж Мопса-невдаху
І переміг[88], і висміяв ти його пісню нестрійну,
Я був суддею і Мелібей, старший віком; обидва
Слухали ми й піднебесну хвалу — тобі віддавали.
Та Мелібей наш тепер (свій час уже він одміряв) —
[20]   Де невідомий нам світ, де оселі благочестивих.
Тож, коли чуєш іще якусь ласку до Мелібея, —
Манам хай шану снує сопілка твоя пресолодка.

 

Т і м е т Личить накази сповнять, тим паче — милі накази.


Гідний то старець був, у мистецтві йому помагали
Піснею — Феб, сопілкою — Пан, Орфей, син Еагра, —
Струнами; славив усяк діла достойного мужа.
А коли ти й од моєї дуди ждеш слави для нього, —
Ось тобі пісня, — її на он тій, над річкою, вишні,
Бачиш он там, я списав — довірив корі пам’ятливій…

 

Т і т і р [30]   Грай же! Та щоб та сосна (усе вона шепчеться з вітром)


Не заважала, — ходімо у тінь он тих буків та в'язів.

 

Т і м е т Тут таки любо співать[89]: розіслав нам трави зелені


Лагідний луг, і гай той ген-ген — то щонайтихіша
Тиша; а там оно, глянь, бики собі мирно пасуться.
   Світлий Етере, батьку всього, живодайнії води,
Земле, що плодиш тіла, повітря, що подих даруєш,
До Мелібея несіте мій спів, якщо це можливо
Й там, за межею життя, відчувати миле дозвілля.
Бо якщо вибрані душі живуть у храмах небесних,
[40]   У зоресяйних домах, утішаючись світу красою, —
Ти переливів сопілки пильнуй, ти ж сам їх ласкаво
В серці моєму плекав, схвалив же їх ти, Мелібею.
Довга, усяк же її подивляв, тобі випала старість,
Щастям налиті роки, останній круг цього віку
Межі твоєму життю, що вад не мало, поклали.
Все ж не менше ридали тоді, аніж коли б віку
Заздрісна Парка тобі у розквіті літ вкоротила.
Сліз вгамувать не могло й розуміння спільної долі.
Як усі смертні, лежиш, окутий холодом смерті,
[50]   О Мелібею, хоча у своїй сивині ти достойний
Неба і грона богів. Вагомої сповнене правди
Вщерть було серце твоє; ти звик був раду давати
Спорам селян: погідно приймав усі нарікання.
Був ти — цвіла до села любов, була до законів
Шана, а спірні ґрунти — межа ділила по правді.
Вабив повагою ти, й чоло не хмурніло ніколи, —
Вдачею все ж іще м’якшим був, аніж із обличчя.
Ти ж бо усіх закликав награвать на споєних воском
Очеретинах і вчив похмуру журбу проганяти.
[60]   Не дозволяв ти, щоб хиріла юнь у глухому лінивстві —
Часто за співи багаті дари по праву давав ти,
Часто, вже у літах, щоб співать ми були не ліниві,
Весело пісеньку ти на Фебовій грав сопілчині.
О Мелібею, щасливче, прощай! Для тебе пахучу
Зелень лавра сільський Аполлон обриває; для тебе
Фавни, що є в них, дають: із лоз — важкі виногрона,
Повне колосся — з нив, із дерев — плоди усілякі,
В кухлях шумке молоко вікопомна шле тобі Пáлес,
Німфи — меди несуть; вінки різноцвітнії — Флора,
[70]   Манам — цей ось високий дар: пісні дають Музи,
Музи дають пісні, а ми — переливи сопілок.
Нині — сільський платан, нині сосна тобі, Мелібею,
Шепче; відлунює пісня тобі: на звук її кожен —
Відповідають ліси[90]; промовляє й худібка до тебе.
На суходолі скоріш[91] травицю скубтимуть тюлені,
Житиме лев поміж риб, медами стане сочитись
Тис, а колуючий рік зіб’ється із звичного кроку:
Взимку — підуть жнива, олива — влітку дозріє,
Луг — восени зацвіте, весна — подасть виногроно, —
[80]   Ніж перестане хвалить моя дудка тебе, Мелібею.

 

Т і т і р Далі, Тімете, веди, не занедбуй початого співу!


Так уже мило звучиш, що й сам Аполлон у долоні
Плеще тобі й, щасливий, веде твою Музу у місто.
Й тут уже, в лісі, зичливо тропу для тебе проклала
Слава, помахом крил прориваючи заздрості хмари.
   Ну, але Феб уже коней жене[92] із гребеня світу —
Час і худібку зганять до води, де зóлота зблиски[93].


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка