«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії


16. Пор. польський вислів (про «книгогриза»): «mól książkowy». 364



Сторінка12/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

363

16. Пор. польський вислів (про «книгогриза»): «mól książkowy».



364

20. Панцир черепахи використовували для інкрустації (тому «спину коштовну»), а також з нього виготовляли резонатор для ліри (тому «співаю… по смерті»).



365

22. Ця загадка є наче вільним переказом трьох рядків (33—35) першої сатири Горація: «Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям / Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, / Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам'ятає».



366

27. Ворона у греків (як, зрештою, і в римлян) була символом тривалого життя, що розтягалося на дев'ять віків чи людських поколінь (так в Овідія, «Метаморфози», VII, 271; у фраґментах Гесіода тощо).



367

28. «Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі…» — латиною лилик — «vespertilio»: від «vesper» — «вечір».



368

38. Народна етимологія вважала, що тварина і ріка Тигр названі однаково через те, що однаково швидкі. «З вітром пошлюблена я» — існувало повір’я, що тигриця вагітніє від Зефіра.



369

39. Кентавр мовби унаочнює приховані психологічні проблеми людини: він, сказати б, не може виконати основної вимоги моральної філософії античних — бути собою (constare sibi), оскільки не є одним і тим же — поєднує неоднорідне, непоєднувальне: голову людини — з тулубом коня; він, якщо застосувати наш фразеологізм, — «сам не свій».



370

40. «Сон мене облюбував…» — снодійні властивості маку відомі були від найдавніших часів. На античних вазах бачимо крилатого Гіпноса, бога сну, як він летить над землею зі стеблом маку й посипає на людей сон.



371

45. Пор. «Народження троянд».



372

98. Ехо — див. ком. до Авсонія, «На зображення Ехо».



373

99. Див. ком. до Авсонія, «Перебіг дня», «Сни».



374

«Зміїні вірші» в антології Різе займають позиції 38—80. Іноді їх приписували Луксорію, проте без достатніх підстав. Пор. також «Прихід весни» Пентадія, що теж написаний у формі зміїних віршів. «Зміїні» — бо наче замкнуті у собі (подібно до змії, що тримає у пащі свого ж хвоста): початок гекзаметра, до цезури, повторюється у наступному пентаметрі, в його кінцівці; повторюється, звичайно, найважливіша думка, як у першому дистиху; «Випадок крутить усім». Метрично зміїні вірші базовані на елегійному дистиху.



375

«Випадок крутить усім…» — жереб можна витягати зі скриньки (урни), можна, потрясаючи, крутити нею, щоб із неї через проріз випав жереб. Так у підземному світі богині долі, Парки, вирішували, кому померти: чий жереб випав (на кожному було написане чиєсь ім’я), той мусив піти зі світу. Кажемо: «випало мені…».



376



Нарцис, закоханий у своє відображення, гине від від любові до себе самого. Міф про Нарциса можна розуміти й так: «Пізнай самого себе» (у Г. Сковороди: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе»); принаймні, він таїть у собі загадку дзеркального відображення.

377

Юнона, Мінерва і Венера посперечалися, хто з них найпрекрасніша, і звернулися до Паріса, сина троянського царя, щоб той їх розсудив. Кожна з богинь намагалася у свій спосіб підкупити Паріса і той звабився на обіцянку Венери: він оголошує богиню найпрекраснішою і за це вона допомагає Парісові заволодіти прекрасною Єленою — дружиною спартанського царя Менелая. Це і стає причиною Троянської війни, яка прославляє Трою, але водночас призводить до її загибелі.



378



Герó — жриця Венери (Афродіти) в місті Сест на березі Геллеспонта (Дарданелли), в яку закохався юнак Леандр, що жив на протилежному березі протоки. Щоночі Леандр плавав до своєї коханої, орієнтуючись на вогнище маяка, яке запалювала для нього Геро. Одного разу вогнище загасло і Леандр загинув у морі. Верґілій у «Георгіках» (ІІІ, 258—263) наводить міф про Геро і Леандра для підтвердження своєї афористичної думки, що «Amor omnibus idem» («Всі однаково люблять») — тобто одна й ця ж сама жага на безрозсудні вчинки як людей, так і всіх інших істот… Протоку Дарданелли, повторюючи шлях Леандра, переплив у свій час Байрон.

379



Ніс і Евріал — супутники Енея, зразок сердечної дружби і готовності загинути один за одного. Їх смерть у бою з рутулами описує Верґілій в «Енеїді» (IX, 367—445).

380

«Люблять тебе — то люби» — в ориґіналі: «ubi amaris, ama», яке можна розуміти і так: «коли полюбиш — люби».



381



Аполлонові автор дякує як богові поетичного натхнення.

382

«Смерть не поглине мене…» (Nil mihi mors faciet) і ритмічно, й за змістом перегукується зі знаменитим Горацієвим висловом із «Пам’ятника»: «Non omnis moriar» («Ні, не весь я умру»).



383

Вірш (ямбічний триметр) є молитвою до богині землі Теллюс, яка мислилась матір’ю всього живого і навіть матір’ю богів. Верґілій називає її першою з-поміж богів («Енеїда», VII, 136). Пов’язувалась також і з посмертними культами як спільна могила всього, що втратило життя.



384

1. «Свята богине Земле…» — пор. в І. Франка: «Земле моя, всеплодющая мати…» Ця молитовна тема снується і в наші дні (пор. твір Р. Дідули «Моління за рідну землю», Львів, 2006).



385

14. «…що з тебе — в тебе… знов іде…» — пор. біблейське: «Землею єси — і в землю обернешся» (кн. Буття, III, 19).



386

33. «…того дару зцілення…» — бог-цілитель, винахідник медицини — Аполлон; йому й підлегла була могутність трав (herbarum potentia), про що Овідій у «Метаморфозах» (1, 521—522).



387

Один з найвідоміших творів пізньої античності, ймовірно, IV ст. Автор невідомий, можливо, походив з північної Африки. Є також переклад М. Зерова. Твір є стилізацією гімну на честь Венери з нагоди її квітневого свята. Писаний трохеїчним тетраметром. Повторюваний рефрен підкреслює поділ твору на змістові відтинки різної довжини.



388

1—11. Вступ, загальне славлення весни і Венери, передчуття свята.



389

4. «…на землю плодотворний рине дощ» — в Івана Франка («Жде спрагла земля плодотворної зливи…») — відлуння цих же міфологічних образів: Ефір (Етер), чоловік Землі, спадає на свою жону плодотворним дощем (див. далі, 59—61).



390

7. Діона — одне з імен Венери.



391

9—11. Венера (Афродіта) народилася з морської піни, що утворилась від крові оскопленого Неба-Урана (тому «пурпурових», 9 і «з крові створена», 23).



392



Понт — тут: море.

393

12—26. Весняне пробудження рослинного світу; особливу увагу поет зосереджує на розквітанні троянд — Венериних квітів; вживає при тому «шлюбну» метафорику.



394

14. Фавон (або фавоній) — теплий західний вітер, зефір; починав віяти з початком весни.



395

23. Кіпріда — Венера.



396

27—47. Приготування до свята: збираються німфи, роззброюється Амур, сходяться інші боги, і лише цнотливу Діану просять на час свята віддати правління Венері.



397

38. Делія — епітет Діани (бо народжена на острові Делос); Діана (у греків — Артеміда) — богиня рослинності, полювання (пор.: «Щоб той гай не оросився кров’ю звіра-хижака», 39), господарка лісу (пор.: «Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи», 37), діва і захисниця дівоцтва (пор. 41).



398

45. «Поетів світлий бог» — Аполлон.



399

48—57. Опис головних церемоній свята, що наближається: вшанування Венери, її суд. Гібла (49—53) і Енна (53) — сицилійські міста; те, що їх тут згадано, може означати, що місце описуваного святкування — Сицилія, однак ці сицилійські міста могли бути названі і чисто умовно: як символи квітучих земель (подібне значення має Гібла, напр., у Верґілія, Марціала).



400

50. Грації (у греків — Харити) — прекрасні богині, що втілюють добро, радість, красу і вічну юність, у міфології часто пов’язані з творчими силами природи, в римській літературі звичною є їх належність до оточення Венери.



401

54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.



402

57. «Мати хлопця з крильцями» — Венера була матір’ю Амура.



403

58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).



404

59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля, що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля (годувальниця-жона, 61) породила трави, квіти, звірів тощо.



405

60. Рік — тут: як річний урожай.



406

68—74. Венера як офіційне римське божество.



407

69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.



408

70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.



409

71. «Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину» — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.



410

73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.



411

74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.



412

75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.



413

80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.



414

86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я (Філомели) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.



415

89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.



416

92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.



417

Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів. Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»). Переклав також М. Зеров.



418

3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).



419

12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд.



420

18. «Венері одній служать — і ружа, й зоря» — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.



421

21. «Владарка Пафосу» — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.



422

Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»). Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167). Переклав також М. Зеров.



423

2. «…моря…бог…» — Нептун (Посейдон).



424

7. «Морю всміхається…» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).



425

12. «…борозну залишаючи сиву…» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).



426

14. Кавр — північно-західний вітер.



427

16. «…берег німим щоб не був…» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти (лат. altus — високий, глибокий', altum, глибина, означає також море).



428



Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.

429

У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»



430



Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).

431

«…в небо душа одлетить» — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.



432

1. Напис на стіні в Помпеях. Апеллес — знаменитий в античності грецький маляр (IV ст. до н. е.). Серед інших його творів відомим було зображення «Афродіти, що виходить з моря».



433

3. Цей двовірш — наче стислий підсумок Овідієвих «Любовних елегій» та «Мистецтва кохання»; такі ж мотиви — й у піснях ваґантів, для яких Овідій був одним із найулюбленіших поетів.



434

5. Напис на стіні палацу Калігули в Римі.



435

6. Другий рядок епіграми — з Овідія («Любовні елегії», XI, 35).



436

7. Подібний мотив знаходимо в «Пріапеї» (LXI, ІЗ), де яблуня нарікає на вірші поганого поета, вирізані на її гіллі. Проперцій (II, VI, 27—30) замислюється над тим, хто ж то вперше прикрасив стіни сороміцькими малюнками.



437

8. Сентенція, написана вугіллям на стіні будинку в Помпеях. «Смерть, яка йде» (Mors gradiens) — найпоширеніший у поетів образ смерті. Іноді вона й сама про це нагадує, як у приписуваному Верґілієві творі «Шинкарка»: «Смерть — за вухо щипне, скаже: „Живіть, я гряду“». Крок смерті або гучний, як у Горацієвій оді до Сестія (1, 4), або ж тихий: смерть підкрадається нечутно, обмотавши ноги повстю, як у П'єра Ронсара, який полюбляв образи й поетику Горація.



438

9. Римська епітафія, ймовірно, І ст. Пор. у Горація (Оди. II, 18, 18—19): «Ти ж на пишний дім собі / Громадиш мармур, мав би — для гробниці»; пор. також розважання Трімальхіона в Петронія («Сатирикон», 71, 7): «дуже помиляються люди, коли оздоблюють свої оселі за життя і не дбають про ті, де судилось їм довше мешкати». Останній рядок пошкоджено, переклад за кон’єктурою.



439

10. Напис з Антіохії, ймовірно І ст. Розмір: трохей. Закликами до пиття (мотив, перейнятий від античних) рясніє, зокрема, середньовічна поезія мандрівних студентів — ваґантів. Її відлуння, можливо, у нашій пісні: «Як засядем браття, коло чари…» Латинську епітафію («Пийте, поки живете») мовби продовжують слова із згаданої нашої пісні: «Бо на небі на дають горілки…»



440

11. Римська епітафія. Цікаво порівняти з Лукрецієм: «Речі не можуть / Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого» («Про природу речей», І, 857—858). Це «ніщо» у минулому і «ніщо» у майбутньому цікаво зіставляє, йдучи, очевидно, за Лукрецієм, Сенека у «Троянках»: «Цікавить тебе, де після смерті лежатимеш? — Де всі, хто ще не народжений».



441

12. Напис знайдено в Тунісі. Під віршовим текстом дописано, що Луцілла прожила 14 з половиною років, з яких ледве півтора була замужем за Ексуперанцієм; він і поставив їй цю пам’ятну плиту. Стародавні греки, зокрема, автори трагедій, хоч якими були життєлюбами, не раз висловлювали вкрай похмуру думку: «Не родитись на світ — було б / Наймудріше. Коли ж родивсь — / Тут же в край, звідки вийшов ти — / В небуття — повернутись», — співає хор у трагедії Софокла «Едіп у Колоні» (1225—1229).



442

13. Напис з Північної Італії. В ориґіналі — гра слів: набував (quaesi) — алюзія до зазначеної перед віршовим текстом посади покійного, що був квестором (quaestor) — державним скарбником.



443

14. Римська епітафія у вигляді зміїного вірша. Перед нею ще написано: «Має тут все з собою». З напису довідуємося також, що покійний прожив 52 роки, а пам’ятну плиту встановила його «товаришка життя». Про те, що вино, лазні і кохання прискорюють шлях до аїду, читаємо також в анонімній епіграмі з «Палатинської антології» (X, 112). Римська епітафія є ніби відповіддю на поширену думку, висовлену в грецькій епіграмі.



444

15. Напис II ст. Схожа епіграма грецькою мовою збереглась у «Палатинській антології» (IX, 49).



445

17. «Годі вже… ридать…» (Desine iam flere…) цієї епітафії нагадує зачин знаменитої елегії Проперція, яку називають «королевою елегій»: «Годі вже, Павле… — Desine, Paule…» (IV, 11). «В своїй смерті я кари не чую…»; у Сенеки: «Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара…»



446

19. Спадають на думку слова Г. Сковороди: «Світ ловив мене, але не зловив». Так само ловив світ (житейське море) й Одіссея, збиваючи його різними звабами зі шляху повернення до рідної Ітаки.



447



Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1895—1897. — Fasc. I—ІI. Anthologia Latina, sive Poesis Latinae supplementum. Pars II: Carmina Latina epigraphica / Conlegit Fr. Buecheler. — Fasc. III: Supplementum / curavit E. Lommatzsch — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1926.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка