«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії


Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст. 311



Сторінка11/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

310

Можливо, автор «Потічка» є тим самим Тіберіаном, що відомий історикам як намісник Африки і Ґаллії в IV ст.



311

Розмір вірша — трохеїчний тетраметр. Цей мальовничий («Поезія — наче картина», — зауважив Горацій) поетичний твір варто зіставити з листом Плінія Молодшого (VIII, 8), де він із таким же захопленням описує красу потоку Клітумн (південна Умбрія): такий він «чистий і прозорий, мов те скло, що ти зміг би перечислити камінчики, що зблискують на його дні». У самому центрі Тіберіанової поезії, що ряхтить барвами, милує запахами й звуками, над усіма тими справді райськими принадами, — троянда (ружа), живе втілення полум'яної жаги Діони.



312

10. Діона — тут: Венера; троянда — посвячена їй квітка.



313

Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.



314

Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.



315

Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.



316

1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.



317

2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.



318

Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».



319

«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов. Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).



320

I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).



321

I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…



322

I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.



323

І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.



324

І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»



325

І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.



326

І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).



327

І, 15. Порада пов’язана, зокрема, з морально-етичною проблемою бути і видаватися (esse — videri): хтось є добродійним від природи, а хтось — прагне таким видаватися, отже, — й хваленим бути. Двовірш виснувався, очевидно, з трактату Сенеки «Про добродійства», де ця ж думка — у стислій прозі: «Qui dedit beneficium taceat; narret qui accepit» — Хто обдарував когось добродійством, хай мовчить, а розказує про нього — обдарований.



328

I, 18. Порада веде до оспіваної у Горація золотої середини (не посередності!) й до поняття міри, що в підґрунті античної філософії. Вперше про це — Архілох: «Радість є — радій; є туга — потужи собі, але — / Міру знай…». У щасті пам'ятати про нещастя — щоб душа була добре підготовленою, наче панцирем оснащеною (pectus bene praeparatum), до неминучих у житті перемін: «Жити — то наче у війську служити» (Сенека).



329

II, 6. Вміння радіти малому, приборкувати свої забаганки й уникати надміру — запорука людського щастя. «Disce gaudere» — Вчись радіти (Сенека). Образ, що у другому рядку, перегукується з кінцівкою Горацієвої оди про золоту середину — aurea mediocritas (11,10): …дужчим вітер став — поспіши згорнути / Повне вітрило.



330

II, 22. «Розділяй із другом усі свої турботи, усі помисли. Вважатимеш його вірним — таким і зробиш його» (Сенека). Александр Македонський настільки довіряв своєму лікареві Філіппу, що, не вагаючись, випив ліки, які той йому приготував — не зважав на листа, де його попереджували про небезпеку отруєння; листа ж дав прочитати Філіппові вже після того, як той засіб випив. За іншою версією, спокійно пив ліки під час того, як Філіпп читав листа: на обличчі лікаря бачив не страх, а обурення.



331

II, 25. Овідій у «Посланнях із Понту» (I, VI) співає хвалу тій богині, Надії (Spes) що лиш одна ще залишилась на «злочинних землях», богині, яка не покидає хворого до останнього поруху живчика, коли від страдника вже й лікар відступився… Серед багатьох афоризмів, що стосуються поняття «надія», — чи не найвідоміший у нас той, що належить Лесі Українці: «Contra spem spero» (надіюся всупереч надії) — «Без надії сподіваюсь». На біломармуровому пам'ятнику (скорботна жінка з опущеною лірою), який для свого батька, пароха с. Біла на Тернопільщині, Амвросія Крушельницького, спровадила з Флоренції його славетна дочка Соломія, — напис латиною: «Semper tecum, Pater, in fletu et spe» — Завжди з тобою, Батьку, в сльозах і в надії.



332

II, 28. Найважче дотримати міри, про це філософи в один голос, — у тілесній насолоді (voluptas); вона ж, коли їй даси волю, обертається гіркотою (Сенека)… «Гостю, можеш увійти сюди; тут тебе чекає найвище благо — насолода» — таким написом зустрічали перехожого знамениті «Сади Епікура» в Атенах. Тут же, при вході, й подавали звабленому тим написом обіцяну «насолоду» — мищину каші й кухоль води: «не відчувати холоду, болю, спраги» — ось істинна насолода; все інше, за Епікуром, — забаганки. «Пришли мені горщичок сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться», — пише він своєму приятелеві…



333

III, 1. «In mores Fortuna jus non habet» — Фортуна не має влади над звичаями. «Sera nunquam est ad bonos mores via» — Ступити на шлях доброзвичайності — ніколи не пізно (Сенека). Часи є такі, якими є у них звичаї — добрі чи погані: «О tempora! О mores!» — О часи! О звичаї! (Ціцерон). Філософи стоїчної школи часто протиставляли прості, здорові звичаї староримської Республіки моральному занепадові в добу Імперії.



334

III, 2. В ориґіналі — «recte», правильно, прямо: Поняття морально-етичної філософії часто виражаються геометричними термінами: «Recta linea est brevissima, recta via est tutissima» — Пряма лінія — найкоротша, пряма дорога — найбезпечніша. Піти манівцем, тобто відхилитися від прямої дороги. Говорити прямо, бути прямолінійним, кривити душею тощо.



335

III, 5. Синонім лінивства (segnities, ignavia) — inertia, дослівно відсутність творчості. Античні закликали до активності як тіла, так і душі (калокагатія — гармонія тілесного й духовного), зауваживши, що люди лінивішими бувають душею, аніж тілом. Звідси в Горація: strenua inertia — дійове лінивство, яке жене «зайнятих» людей світами у пошуках збагачення і щастя, воно ж, те щастя, — поряд, варто лиш своєю душею зайнятися. Про це ж і Сенека (…розрухавши тіло, тут же повертайся до душі — її вправляй денно й нічно), і Ювенал: Orandum est, ut sit mens sana in corpore sano (Дбай і молись, щоб здоровим був дух у здоровому тілі). Цей вислів, до речі, відомий лише у другій його частині: Mens sana in corpore sano, що суттєво змінює думку сатирика. З цього приводу іронізує І. Франко: «В здоровому тілі здорова душа, та часто буває не варта й гроша»… (щоб вона була чогось варта, треба й про неї дбати, а не лише про тіло).



336

III, 13. Життя — розгорнута книга, яку теж, як і звичайну книгу, треба вміти читати. Тією наукою, вмінням читати книгу життя, Горацій завдячував своєму батькові: «…це мій добрий, люблячий батько / Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати. / Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво, / Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив, — / Глянь, — додавав, — як ославився Альбія син; а до чого / Бай докотивсь! Непогана наука для тих, хто марнує / Батьківський спадок… Так мене, хлопця, застерігав… А велів щось робити — / Тут же за приклад когось обирав: «На таких-от рівняйся!»… Думка цього двовірша перегукується з відомим висловом Ціцерона: Historia magistra vitae (Історія — вчителька життя).



337

III, 14. Перед тим, аніж піднімати якусь вагу, зважуємо: чи, не перевищує вона силу наших м’язів; так і в писанні — чи за посильне беремося: «Отже, хто пише, — беріться за те, що було б вам по силі, / Зваживши добре, що втримають плечі, під чим — подадуться» (Горацій — у «Поетичному мистецтві»). Втім, фізичні можливості людини, як їх не розвиваймо, — обмежені (єдиний Геракл — ponderi non cedit: не відступає перед вагою, навіть коли та вага — небесне склепіння), а от розумових можливостей — не вгледимо. Тому античні й закликали постійно розвивати те, чим людина вирізняється з-поміж інших істот, — розум. «Уся гідність людини — в її думці», — неодноразово стверджує Паскаль. Відомий його вислів: «Людина лиш стебелинка, але — мисляча» (roseau pensant)…



338

IV, I. Душевна радість (сковородинське «веселіє серця») рідко йде в парі з нагромадженням багатств, отже, — з неминучими клопотами; на цьому найчастіше наголошували античні, передусім — Горацій, поет «золотої середини», поміркованості.



339

IV, 2. Задовольнятись необхідним — найчастіше акцентована у «Дистихах» думка. Мало чи багато потрібно людині? І мало, й багато. Мало — коли йдеться про тіло, «яким володіємо нарівні з тваринами» (Саллюстій); багато — коли про душу, «яка у нас спільна з богами»; потреби тіла годиться поскромнювати; потреби душі — ненастанно ширити…



340

IV, 5. Дистих перегукується з відомою мудрістю: «Здоров'я за гроші не купиш», а також — із традиційним запитанням «Як ся маєш?» (тобто як себе маєш): багач і справді, постійно зайнятий нагромадженням багатств, має ті багатства, але — себе не має.



341

IV, 12. «Більше розуму в кулаці, ніж деінде» (з фразеології М. Лукаша). Кулак — видима, фізична сила; розум (mens, animus, ingenium) — сила невидима. Людина (homo sapiens) покликана плекати у собі передусім те, чим вона є людиною, — розум, думку. «Розум плекай» (Fac sapias) перегукується з Горацієвим «Sapere aude» (зважся бути розумним) — гаслом Просвітницької доби. «Fortis» — не лише сильний фізично, а й хоробрий, енергійний. «Vir fortis» (стійкий муж) — ідеал зразкового у громадському й військовому житті римлянина (virtus — мужність), що плекає у собі найкращі фізичні й моральні якості. Ще ритор Сенека Старший, батько філософа Сенеки, нарікав на те, що перевелися мужі… В І. Франка («О. Лунатикові»): «Правда, синку, я не геній… / Ех, якби я геній був! […] Я б вам душі переродив, / Я б вам випрямив хребти, / Я б мужів з вас повиводив — / Навіть з мавп таких, як ти!»



342

IV, 15. Знаний вислів (джерело невідоме) «Amicus cognoscitur amore, more, ore, re» (Друга пізнаємо з любові, звичаїв, мови, діла) чи не найкраще ілюструє характерну для латинської мови стислість та гру слів; початкові літери знову ж озвучують те, що у підґрунті не лише дружби, а й загалом упорядкованого світу — A m o r (грец. Eros).



343

IV, 32. Загалом же (про це Горацій у першій сатирі) незадоволені своєю долею люди роблять навпаки: дивляться не на тих, кому гірше, а на тих — кому краще ведеться: «…скільки на світі біднішого люду, / Вперто не бачить ніхто, лиш багатий — скалкою в оці»… Такий звичай небезпечний ще й тим, що є межі вбогості, а меж збагачення — немає. Тим-то душевного спокою ніколи не знайде той, хто задивлений у багатого: дорівняє йому, а попереду — багатший, і так до безконечності…



344

Цей цикл невідомого автора рукописна традиція приписувала Авсонієві — автору іншого твору, у якому фіґурують сім мудреців. Як і «Дистихи Катона», «Вислови семи мудреців» мали велику популярність в новій Європі (і теж насамперед завдяки шкільному вжитку). На широку популярність циклу вказує, зокрема, те, що три сентенції звідси виведено на фасаді однієї з кам’яниць Львова поч. XVII ст. (див. нижче). Сім мудреців — грецькі мислителі і державні діячі VII—VI ст. до н. е., відомі своїми життєво-філософськими настановами, сформульованими в афористичній формі. Різні автори дають неоднакові переліки семи мудреців, тут маємо один з варіантів. Кожен із семи творів циклу складається з семи віршів і написаний іншим розміром: дактилічним гексаметром, ямбічним триметром, малим асклепіадовим віршем, фалекієм, трохеїчним тетраметром, хоріямбом, дактилічним пентаметром.



345



Біант (VI ст. до н. е.) — суддя, родом з малоазійського міста Прієна (близько о. Самоса). Серед іншого, йому приписували знамените «все своє ношу з собою». «Хто багатій? Хто жагу подолав. Хто убогий? Захланний» — цей рядок в ориґіналі («Quis dives? Qui nil cupiat. Quis pauper? Avarus») виведено на фасаді так званої Докторської кам’яниці у Львові (будинок початку XVII ст. на пл. Ринок, 28).

346



Піттак (пом. б. 570 р. до н. е.) — лесбоський правитель і законодавець. Коли в ході внутрішніх протистоянь його обрали правителем Мітилен (головного міста о. Лесбоса), розробив перше писане законодавство на Лесбосі. «У щасті друзів…» — поширена думка в античності: пор. напр. Овідія «Скорботні елегії», (І, 9, 5—6): «Поки щасливо живеш — багатьох рахуватимеш друзів, // Хмарні настануть часи — лишишся па самоті».

347



Клеобул (VI ст. до н. е.) — правитель родоського міста Лінда.

348



Періандр (пом. 586 р. до н. е.) — один з найяскравіших правителів Коринту (627—586 pp. до н. е.), за його правління Коринт переживав культурний і економічний розквіт. В античних авторів мав суперечливу репутацію — з одного боку, його називали серед семи мудреців, але з іншого, він мав славу жорстокого тирана. «Завше в парі іде корисне й красне» — ще один рядок, виведений латиною на Докторській кам’яниці («Nunquam discrepat utile a decoro»). Його ж читаємо і над внутрішнім порталом одного з будинків ринкової площі у Жовкві. «Смерті прагнути — зле, боятись — гірше» — пор. Авсоній, «Перебіг дня», «Молитва», 73 (с. 86).

349



Солон (б. 640—560 р. до н. е.) — найзнаменитіший серед семи мудреців, афінський політичний діяч, законодавець, поет. Заклав підвалини афінської демократії.

350



Хілон (VI ст. до н. е.) — спартанський політичний діяч і поет. Дожив до глибокої старості.

351



Анахарсис (VI ст. до н. е.) — скіф царського роду, мандрував грецьким світом і вивчав грецькі звичаї; був відомий серед греків як філософ, що проповідував дотримання у всьому міри — навіть в самому дотриманні міри (пор. останню з поданих тут сентенцій).

352

Збірка зі ста загадок, яку датують не пізніше, ніж IV — поч. V ст., відома з рукописів «Латинської антології» і окремих списків. Про автора нічого не знаємо. Тривірші збірки — не просто загадки. Часто — це майстерно подані образи предметів, що загадуються. У підґрунті «Загадок» — притаманний усій античності зацікавлений погляд на будь-яку річ: античні дивились — дивуючись. Звідси — підхоплена й новими часами поетика буденної речі, вміння з чогось непримітного виснувати цікаву думку, приховане — зробити очевидним.



353



Святкування на честь Сатурна (Сатурналії) відбувалися в період зимового сонцестояння; на згадку про золотий вік Сатурна символічно скасовувались обмеження залізного віку: рабів звільняли від звичної праці і допускали до спільної з господарями святкової гостини, влаштовувались підкреслено розкуті і вільні гуляння, схожі на карнавал.

354

14. «Між нерозумних свій ум напоказ виставляти не конче» — ремінісценція з Горація, «Сатири», II, 3, 40.



355

1. Стилос — паличка для писання по воску: з одного кінця гостра — власне для писання, а з другого заокруглена — щоб затирати написане. «Saepe stilum verlas» («часто обертай стилос») — дораджує Горацій молодим поетам.



356

7. «Є в мене сльози, авжеж…» — видається жартівливою відповіддю на знамениті слова Енея з Верґілія («Енеїда», І, 464): «Є таки сльози речей». «…повітря важке…» — над земним, не надто чистим, обтяженим вологою повітрям, за уявленням античних, — осяйний етер, небо, де селяться безсмертні боги.



357

8. Кінтія — Діана, богиня місяця.



358

9. Вчення про кругообіг води в природі було відоме в античності.



359

10. В античних поетів, дарма що то південні краї, натрапляємо й на описи по-справжньому гострої зими (acris hiems), як у Горація (Оди, І, 9): «В снігу глибокім, бачиш, гора он там, / Соракт, біліє? Снігом завалені, / Ліси пригнулись, а текучі / Ріки різким узялися льодом». Сенс останнього рядка загадки, мабуть, такий: замерзла вода («glacies», лід, — жіночого роду) і з-під ноги, ковзька, тікає (або кришиться), і з долоні, «гола», або висковзує, або топиться на ній, одне слово, — «не дається».



360

11. «Вічно обоє й біжать…» — «Ріки — це дороги, які йдуть» — зауважив Блез Паскаль.



361

12. Серед епітетів снігу (білий, блискучий, холодний, льодяний, колючий тощо) також — скіфський. Геродот у своїх «Історіях» (IV, 7) говорить таке: «В області, що пролягає північніше від землі скіфів, кажуть, годі щось побачити та й дістатись туди неможливо через летюче пір'я. Земля й повітря там дійсно переповнені пір'ям, а це заважає очам бачити». Сніг у його різних «тональностях» (то він падає, то сипле, то трясе, то порошить…) не був предметом опису для античних («пір’я» в Геродота — ще не метафора). Тут, однак, уже вчувається сніговий настрій: у першому гекзаметрі загадки — легке, подібне до пір'я, навіть не падіння, а наче ковзання (lapsus) сніжинок у повітрі; перекладач дозволив собі додати тому падінню ще й грайливості: воно «легковажне» — у прямому й переносному значенні слова.



362

13. Гірська сосна, що опиняється в морі, — найкрасномовніший зразок людської «зухвалості» (див. ком. до «Викрадення Просерпіни» Клавдіана). Тут уже помітна зміна погляду: сосна радше пишається своєю долею, аніж нарікає на неї. «…і жодного сліду…» — на відміну від плуга; плуг оре врожайне поле, корабель — «безплідне» море.



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка