«Відлуння золотого віку» перша в українській перекладній літературі антологія пізньої латинської поезії


134. «Нитка суворих сестриць» — нитка життя, що її уділяють три сести Парки. 220



Сторінка10/12
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.41 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

219

134. «Нитка суворих сестриць» — нитка життя, що її уділяють три сести Парки.



220

135—136. 1169 р. від заснування Риму — 416 р. н. е.



221

141—142. Ґетами Намаціан і його сучасники називають вестґотів, які в той час були великою небезпекою для римської держави (410 p., за шість років до початку поетової мандрівки, ґотський король Аларіх вперше за вісім століть захопив сам Рим).



222

145. Рен — р. Рейн.



223

148. «…дощем, Риме, багатша твоїм…» — вважалось, що дощові хмари до Африки приносив північний вітер з Італії. 224



224



Тібр — ріка, на якій стоїть Рим, а також бог цієї ріки.

225

155—156. Покидаючи Рим на судні, поет мав вздовж Тібру минути храм Кастора і Поллукса в римській гавані Остії, а далі — при виході у відкрите море — храм Венери (Кітереї); як Діоскури (Кастор і Поллукс), так і Венера, оберігали тих, що в морі.



226

157. Закони Квіріна — римські закони: Квірін — епітет Ромула.



227

160. — Префект Рима доби пізньої імперії був міським головою з найширшими, зокрема й судовими, повноваженнями; Намаціан став префектом Рима 414 р.



228

Під іменем Авіана до нас дійшло 42 байки, писані елегійним дистихом, які переважно є переробками (хоч і не безпосередніми) грецьких байок Бабрія (II ст.). Байки Авіана мали велику популярність і часто використовувались як шкільна читанка. Нічого певного про автора не знаємо. На підставі мови і стилю роблять висновок, що написані байки не раніше, ніж кін. IV ст. В байках № 5, 8, 34 у дужки взято «проміфії» (моралі перед основною розповіддю), що навряд чи належать Авіанові. Чотирнадцять байок (1, 2, 3, 4, 9, 11, 16, 18, 19, 21, 22, 27, 32, 39) раніше переклав М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах: Хрестоматія / Укладач В. Маслюк. — Львів: Світ, 2000. — С. 295—301). Байки, запропоновані у цій антології, українською перекладені вперше. Подаємо таблицю відповідностей Байок Авіана і Бабрія: Авіан Бабрій 5 139 6 120 8 161 10 188 12 — 13 91 14 56 20 6 31 112 34 140 37 100



229

5—6. «…шкуру нап'яв…» — пор. наш фразеологізм: «бути не в своїй шкірі». Байка увиразнює заклик моральних філософів, зокрема, стоїків — бути собою.



230

2. «…розкошувати в багні…» — пор. в Олександра Олеся: «В болоті жаби рай знайшли…».



231

11—12. Кінцівка байки нагадує нам відомий вислів: «Medice, cura te ipsum» — «Лікарю, вилікуй самого себе» (Єв. від Луки, 4, 17).



232

1. «Задовольнятись своїм…» — цій проблемі Горацій присвячує першу, адресовану Меценатові, сатиру.



233

3—4. «…щоб… Фортуна не повернула колеса…» — пор. наш фразеологізм: «Нехай вже так котиться», «Повернулося колесо фортуни» тощо. Колесо — головний атрибут богині долі Фортуни, символ хиткості щастя.



234



Марсове поле — територія в Римі, де відбувались гімнастичні і військові тренування і змагання.

235



Богиня Земля — Теллюс.

236



Кініфійські отари — кози: долина африканської ріки Кініф славилась тонкорунними козами.

237

3—4. «І позбігався звіриний весь рід… — Всяке було там звір’я…» — зачин байки перегукується з початком «Лиса Микити» І. Франка: «Ось ідуть вони юрбами… — Все, що виє, гавка, квака…».



238

15—16. Мораль байки можна було б окреслити й нашим прислів’ям: «Краще синиця в руці, аніж журавель в небі».



239

У Леоніда Глібова замість цикади — коник-стрибунець. Українська байка передбачає, зрозуміло, відповідний колорит: «Проспівав ти літо Боже, — / Вдача вже твоя така, — / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака».



240

Мотив ситості у неволі і голоду, але на волі, звучить і в новій літературі, скажімо, в поезії Шандора Петефі («Пісня собак» і «Пісня вовків»). Ось голос вовків: «Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!». «Добровільне рабство — найганебніше рабство», — проектує цей мотив на людське суспільство у своїх «Моральних листах» Сенека.



241

Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл. 480—524) — римський філософ, християнський теолог і політичний діяч, «останній римлянин». Займав найвищі державні посади при дворі остґотського короля Теодоріха, проте згодом звинувачений у державній зраді, ув'язнений і через деякий час страчений. Найвідомішим його твором є писана в ув’язненні «Розрада від Філософії». У творі чергуються прозові пасажі з поетичними. Тут подано переклад вибраних поетичних пасажів.



242

І, 1. Настрій цього поетичного вступу багато в чому суголосний настрою «Скорботних елегій» Овідія, який теж оплакує свою старість, до того ж — на засланні.



243

6. «Не відреклися мене: йдуть, куди шлях мій проліг…» — той самий мотив вірної Музи — в Овідія: «Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту, // Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була» («Скорботні елегії», IV, І, 19—20).



244

17. «…зрадливим добром… забавляла Фортуна…» — Боецій часто акцентує на зрадливості Фортуни, її несподіваних ударах, бо ж сам звідав на собі її жорстокість: успішне, щасливе життя, яким він втішався, змінилось життєвою трагедією.



245

22. Боецій підсумовує свою поезію усталеною в давнину думкою: щасливим можна назвати лише того, хто свій життєвий шлях закінчує щасливо; зразком для античних була оспівана Софоклом трагічна доля Едіпа.



246

I, 7. Поезія складена т. зв. адонієвим віршем. Ця ритмічна-одиниця (—UU—U), що в античній поезії виступала кінцівкою сапфічної строфи, збігається й з нашими у віках відточеними висловами («Господи Боже!»; «Многая літа!»; «Дай, Боже, щастя!»; «Сійся, родися» тощо); звучить вона й у космогонічній карпатській колядці: «Коли не було / з нащада світа, / тогди не було / Неба, ні землі, / А но лем було / Синєє море, / А серед моря / зелений явір» (Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — K.: Дніпро, 1988. — с. 11, 48).



247

6. Австр — сильний дощовий південний вітер.



248

21—22. «…зором погідним вгледіти правду…» — як море в бурю темніє, позбавлене сонячного світла, так і душа в стані хвилювання захмарює розум, позбавляє його прозорливості.



249

26—27. «…геть — і страхи всі, / Геть — сподівання…» — де сподівання, там — і страх («ану ж не збудеться»), «За надією невідступно ступає страх», — не раз повторює Сенека у «Листах до Луцілія». У поезії виразно звучать засади стоїчної філософії.



250

1. Колесо Фортуни бачимо, зокрема, на середньовічних ілюстраціях до пісень ваґантів: у центрі колеса, на троні, сама коронована Фортуна. На колесо спинається охочий царювати (тут же, латиною: «regnabo» — царюватиму); ось він, цар, — на верхівці колеса («regno» — царюю), а ось, з поворотом колеса, — він уже стрімголов летить униз («regnavi» — я царював).



251

2. Еврип — вузька і стрімка протока між о. Евбеєю і материковою Грецією (в районі Беотії); вважалося, що протока постійно змінювала напрямок течії.



252

Боецій наче узагальнює візії античних поетів: у поданому тут образі золотого віку зауважуємо штрихи чи не всіх тих, хто описував «золоту» добу людства, передусім — Тібулла, Верґілія, Горація.



253



Серійські тканини — шовк: сери — китайці; тирійський багрець — (див. ком. на с. 228 [у електронній версії — прим. 142]).

254

Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).



255

35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.



256

Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).



257

3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.



258

3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.



259

25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.



260

Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».



261

4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».



262

6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.



263

9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.



264

19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.



265

27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).



266

1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).



267

14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.



268

Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.



269

14. «…дух… обтяжений…» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).



270

Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.



271

1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.



272

17. «От що дарує нам час!» — це, сказати б, вада людини, а не часу: елегійний герой живе спогадами про минуле, Лікоріда — дійове теперішнє.



273

23. «Наше життя — не цілісна річ…» — автор елегії порушує опрацьовувані античними філософські проблеми часу, зокрема, присутність у людській свідомості (на відміну від тварин, які живуть лише теперішнім) усіх трьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього; щодо поетичних образів, то пізнаємо, зокрема, вплив «Скорботних елегій» Овідія: «Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю, / Старість, де волос темнів, білим уже повела» (IV, 8). Така ж скорботна тональність і далі (пор. 37 і наст.).



274

72. «…аніж у силі сліпій…» — про таку, позбавлену розуму (consili expers) силу — Горацій у своїй оді (III, IV, 65).



275

74. У горі згадувати колишню радість, зауважили античні, зокрема Овідій, — подвійне горе.



276

«Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням. Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).



277

3. Камени — Музи.



278

4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.



279

10. «Жду на зозулю, пташку мою…» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Salve, dulce decus, cuculus per secula, salve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого u з м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).



280

13. «…Зима льодовита…» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.



281

33. «…добре поїсти собі…» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus» — «жадібна, кривдна, насильницька, вперта…». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.



282

До «Латинської антології» не належать «Дистихи Катона» і «Вислови семи мудреців». Про поняття «Латинська антологія» див. «Від упорядника».



283

Флор — поет ІІ ст., сучасник історика Флора. Його поезія дійшла в «Латинській антології». Жодних певних біографічних даних про нього не маємо. Можливо він є тією самою людиною, що й ритор Флор, родом з Африки, автор незбереженого трактата про Верґілія.



284

Розмір циклу — трохеїчний тетраметр.



285

Протиставлення «уста — серце» знаходимо, зокрема, в І. Франка: «устонька — тиха молитва» — «серденько — колюче терня» («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»).



286



Аполлон — бог світла; Лібер (Вакх, Діоніс) — бог виноградарства і виноробства.

287

«На корі накреслив ймення…» — про «любовні записки» на корі дерев читаємо у «Пастуших піснях» Верґілія, в елегіях Проперція, в «Пріапеї» (LXI, 13; див. ком. до Епіграфічної поезії, № 7) в інших авторів; див. також у Немесіана (Екл. І, 28—29).



288

Порушено «вічну» проблему: чи від народження людина буває лихою, чи такою стає (пор. у Солона Афінського: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти»).



289



Катон — Марк Порцій Катон Старший (234—139 р. до н. е.) — римський політик і письменник, борець за давню простоту, категоричний противник на його думку шкідливого чужоземного (насамперед грецького) впливу на римську культуру; Сократ (бл. 469—399 р. до н. е.) — грецький філософ.

290

«Зле весь час лише мовчати…» — пор. у «Книзі Еклезіастовій»: «Час говорити і час мовчати».



291



Консулів і проконсулів обирали терміном на один рік.

292

Під іменем Сульпіція Луперка «Латинська антологія» зберегла для нас два подані тут твори. Про самого автора нічого не відомо.



293

Ця поезія, складена сапфічною строфою, — своєрідне ліричне резюме неперервних в античній (та й новій) літературі роздумів над постійними перемінами і проминанням усього сущого. Є також переклад М. Зерова (Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад. школа. 1968. — C. 585).



294

10. «Тоншає в ріллі й сам леміш…» — у «Скорботних елегіях» Овідія (IV, 6, 13): «Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом».



295

3. «Зóлота дика жага» («auri dіrа fames»)… — виразна ремінісценція з Верґілієвої «Енеїди»: «Зóлота клята жага» («auri sacra fames»).



296

5. Евріфіла — міфічна цариця, що, зваблена підкупом, переконала свого чоловіка Амфіарая піти на війну, з якої він більше не повернувся.



297

7. Дочка Акрісія — Даная, що народила сина від Зевса, який проник до неї у вигляді золотого дощу.



298

11. «Днює й ночує багач…» — жадібного багача, що лежить на скрині з грішми (типовий персонаж сатиричних творів), бачимо на вазовому малюнку ще з IV ст. до P. X.



299

13. «Убогого… багатства…» — «Убогий не той, хто мало має, а той, хто багато жадає» (Сенека). Пор. також: Авсоній, Епіграми, XXIII, 14 і «Вислови семи мудреців», І, 3, 35 і далі.



300

«Злипле волосся…» — У цьому доволі точному портреті огидної людини помітні сліди літературної традиції, починаючи від Гомера (портрет Терсіта в «Іліаді», II, 212—219); в Овідія — портрет персоніфікованої Голоднечі наприкінці восьмої книги «Метаморфоз»).



301

Алкімові в «Латинській антології» приписано декілька епіграм. Жодних певних даних про цього автора нема. У перекладеній тут епіграмі поет по-своєму трактує думку, яку висловив ще Квінтиліан («Настанови ораторові», X, 1, 86).



302

Жодних даних про автора не маємо.



303

Твір написано у формі «зміїних віршів» (пор. цикл на с. 175). Переклав також М. Зеров.



304

1. «Чую, зима утекла…» — «Sentio fugit hiems…»: у перекладі М. Зерова: «Чую: надходить весна…» Для римського автора, однак, важливим є дієслово fugit, без якого ледве чи обходиться якийсь образ, пов’язаний з перебігом часу (fuga — перебіг, втеча; звідси й у музиці «фуга»). А ще — важливим є зимове тло, на якому, контрастно, вимальовується розкішний образ весни, скажімо, у перлині Горацієвої лірики, оді до Торквата (IV, 7): «Diffugere nives» («позбігали сніги»). М. Зеров одразу ж бере, сказати б, мажорний акорд. Як у Франка: «Надійшла весна прекрасна…».



305

1—2. Зефір — легкий західний вітер, евр — південно-східний.



306

7—8. Філомела уособлює солов’я. За традиційною версією міфу (пор. напр. Овідія, «Метаморфози», VI, 424—674), Філомела була сестрою Прокни — дружини царя Терея. Терей закохався в Філомелу і збезчестив її. За це Прокна з сестрою відімстили йому: вбивши Ітіса — сина Прокни від Терея — і нагодувавши Ітісовим м’ясом Терея. Рятуючись від люті Терея, Прокна перетворилася в ластівку, а Філомела — в солов’я, що тужить за Ітісом, витьохкуючи його ім’я: «Іті! Іті!». В різних версіях міфу відчутна тенденція до плутання Філомели з Прокною. Подібне бачимо і в Пентадія: тут соловей-Філомела сама є матір'ю-вбивцею Ітіса.



307

12. Темпе — Темпейська долина в Тессалії, славилась своєю мальовничістю.



308

22. «…збігайте нитки з веретена…» — нитки життя, що їх прядуть Парки.



309

2. «…хвилі-мандрівниці гра…» — з морської піни народилася й Венера, яка «бавиться людськими серцями». Про жіночу непостійність у зіставленні з морем — чи не найкраще Горацій у своїй оді до Пірри (І, 5).



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка