Валерій Шевчук Біс плоті Історичні повісті


Інтермедія п’ята Запис в актах Житомирського уряду



Сторінка4/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.35 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Інтермедія п’ята
Запис в актах Житомирського уряду


Цього разу скаржився Клим Партинюха, міщанин житомирський, на сина міщанина-таки Харитонового Сосновського Самсона, що в його відсутність Климова власна жінка Огапка Харитоні'вна, нічого йому не сказавши й не нарадившись, пішла від нього геть, і саме в той час у нього погинуло немало речей, тобто з-під замка згинуло двісті повісьм прядива льону, піввідра меду прісного, сирів двадцять, відро масла, сто ліктів полотна посполитого, кошуль вишиваних колінських жіночих три, шовку червоного золотників двадцять, тасьма шовкова, чепець шовковий, ланцюжок срібний, плахта напільна із черцем[14], пояс оксамитний, немало непряденої пряжі, грошей готових дві копи литовські і сковорода. Це все проголосив Клим Партинюха перед нами, а передусім перед паном підстаростою Іваном Станишівським, велеголосно, після кожної названої речі робив затинку, причому його чорні, як смола, очі запалювалися, ніздрі тріпотіли; очевидно, Клим був уражений подією, але хто зна, чим більше: чи тим, що від нього пішла жінка, чи пропажею речей. І тут од дверей почувся жіночий голос — входила до покою Огапка Харитонівна, і була на ній кошуля вишивана колінська, на голові чепець шовковий, на шиї ланцюжок срібний, на клубах плахта напільна із черцем, на стані пояс оксамитний. — Не слухайте, панове урядні, цього обіясника і звіра, бо все було не так. Коли цей обіясник од’їжджає з дому, зачиняє мене в комору, не даючи хліба, а коли опираюся, б’є мене й соромить, ніби я, коли він виїжджає, накликаю до себе молодиків чвору і не встидаю невшетності. Що я, панове, ніби в якісь фарботи[15] тоді вбираюся, а я вбираюся тільки так, як мене бачите, що я, мовляв, не дбаю про чесноти, а все на кавалірів око ставлю і ніби веду з ними учти та бесіди. — Бо так воно воістину! — сказав, не мигнувши, Клим Партинюха. — Все оце свідчу й дедикую[16]… Тоді Огапка Харитонівна Климова Партинюхова вдарила кулаком об кулак і затягла довге: „І-і-і!“ — а тоді пішла на Клима Партинюху крочком дрібненьким, і слова в неї почали сипатися з рота, як горох“ аж не встигав я записувати їх у найшвидшому скорописі, а я серед писарчуків у цьому найуправніший. — То це такий брехун, що оклеплюєш мене перед панами урядом? То це ти такий безчесник, що мене хльоркою та фіндюркою[17] чиниш? Нехай за мене посвідчать сусіди мої і служка наша Килина, що я жінка поштива й поважна, а все те він уроїв собі в дурну голову та ще й мовить, що коли попощуся кілька днів у коморі, то мені вилетять із голови молодики, яких він має у своїй хворій голові, бо ніяких молодиків я у дім не спроваджувала. А коли я остатнього разу дуже верещала і в комору на замкнення (а таке він, нелюд, не раз чинив) не пішла, то він, нелюд, мене побив і вигнав із хати, і пішла я в своїй одежі, яку на мені бачите, а він приписав цю одежу мені в покражу, і всього решту я в нього не брала, бо, йшовши геть із дому у його приявності, ключа од комори повісила, та й нічого з дому винести він не дав би, і це може потвердити Килина, служка наша. Клим Партинюха при цьому стояв спокійний і нерухомий, тільки очі його чорно палали, а ніздрі, як у коня, тріпотіли. Але він терпляче перечекав, поки з вуст його жінки виллються всі слова, а їх було утричі більше, ніж устиг я записати, серед предметних багато й цілком порожніх або й кількаразово повторених, і тільки коли спинилася Огапка Харитонівна, щоб перевести подиха, мовив іржавим голосом: — Все це, панове урядні, неправда. Я її з дому не виганяв, а страви і хліба їй достатньо давав, а пішла вона з дому без відомості моєї, і пішла геть до брата свого Самсона. Отож я прошу панів уряд про свідка, аби ті речі міг іще застати в Самсона, котрі мені погинули. А та одежа, що на ній, на мої гроші куплена, через це я її і ввожу у покражу. — То це я мала б іти від тебе гола? — вереснула Огапка Харитонівна. „Ні, чого б гола! — іржавим голосом сказав Клим Партинюха. — Послала б до Самсона, хай би приніс одяг, а тоді б ішла, бо одежа моя, і ти її вкрала. І тоді знову вдарила кулаком об кулака Огапка Харитонівна, і пішла дрібненьким крочком довкола Клима Партинюхи, ніби якийсь танок вела, і засокотіла, заскрекотала, аж у мене і в усіх, гадаю, у вухах закололо, ніби в ті вуха слова кілочками вбивалися. — І-і-і-і! А як же я могла встигнути послати до Самсона по одежу, коли ти з палицею гнався за мною, ще й раз огрів по спиняці, і там, панове урядні, у мене є слід — коли хочете, покажу. І Огапка Харитонівна почала тремтячими пальцями розв’язувати шовкову тисьму на кошулі. Тоді Клим Партинюха заревів, ніби тур, горловим великим голосом: — То це ти, вшетечнице, хльорко та фіндюрко, гола стати хочеш перед панами урядом? Ось, панове урядні, яка вона поштива й поважна мотрона! Не смій! Тоді пан підстароста вдарив кулаком по столі, аж все на ньому застрибало, і дужим урядовим голосом наказав обом утишитися, а служебнику своєму, возному Габрилю Зубрицькому, змовив, щоб той пішов до Самсона, сина Харитонового Сосновського, і вказані Климом Партинюхою речі описав, а тоді й став перед урядом разом із Климом. Вони пішли, а Огапка Харитонівна із плачем оповіла з багатьма порожніми словами і з відступами та поясненнями речей, які можна було б не пояснювати, який той нелюд її чоловік Клим, бо одну жінку він уже заморив через те, що не понесла від нього плоду, але й вона, Огапка, не понесла від нього плоду також, і не жінки тут винуваті, а вігі, яловий, бо все в ньому перекисло і засмерділося, а щодо одежі, то він їй тільки й справив цю, котра на ній, а скупий такий, що над кожною крихтою труситься, і не тільки їх з Килиною голодом морив, а й себе, хіба голий хліб їсть і иезмащений борщ із щавлю чи голого буряка; що піввідра меду, який мав, у нього вже в камінь перетворилося, а сирів не мав не тільки двадцять, але й жодного, і не відро масла мав, а глечика, та й те давно йолке стало і до харчу непридатне; що гроші свої завше при собі носить у шкіряному мішечку, а пряжа й прядиво були не його, а таки Самсонові, бо вона хотіла спрясти йому в поміч та й не встигла їх забрати, гонена Климовою палицею. А щодо сковороди, сказала, проливаючи гойні сльози, ця жінка, то гріх у неї тут є, і вона, Огапка Харитонівна, хоче в тому щиро зізнатися, бо вона ту сковороду, котра була череп’яна, таки розтрощила в нього, Клима Партинюхи, на голові. Але голова в нього, сказала Огапка, така клята, мов чавун чи баняк, тільки задзвеніла, сковорода ж розсипалася на черепки, а голові нічого не вдіялося, і панове врядні можуть ту його голову обдивитися, бо вже не раз таке бувало, що вона, Огапка, щось трощила на тій чавунній голові, а на ній і сліду не лишалося, а це в нього так тому, гадає Огапка Харитонівна, бо вельми заклятий він, і в голові в нього не розум, а сама кість. А найбільше допікає він їй, Огапці, ревністю своєю, бо навіть коли спить поруч з нею, йому уявляється, що то не він лежить біля Огапки, вибачте на слові, а якийсь, прости Господи, кавалір; тоді він крізь сон страшно кричить і проганяє каваліра, погрожуючи його вбити, і їй, Огапці, тоді стає так страшно, що й витримати не може. — Ось чому, панове врядні, я від нього пішла! — чітко й просто сказала Огапка. — Нема мені сили такого більше терпіти! — Стривай, стривай, Огапко! — сказав пан підстароста Іван Станишівський. — То ти від нього пішла чи він тебе прогнав? — Прогнав, а я й пішла, — відказала рішуче Огапка. — А могла б і не піти й терпіти далі… Усе те Огапка Харитонівна розповідала так довго, що встиг повернутися служебник пана підстарости пан возний Габриль Зубрицький із Климом Партинюхою. Клим радісно цвів, очі його так само палали, а коли проходив повз Огапку, мовив упівголоса: — Ну ж я тобі, сатано, допечу! Потанцюєш мені! Пан возний Габриль Зубрицький став перед паном підстаростою Іваном Станишівським і, дивлячись в листка, якого тримав перед собою, проголосив: — З придання врядового я, возний, був із Климом Партинюхою в домі Самсона Сосновського, його самого не застали, тоді Клим повів жінці Самсоновій, аби впровадила їх до комори. Вона, не змагаючись і не заперечуючи, повела. Клим при цьому радісно хитнув головою, а Огапка ніби трохи й стурбувалася, мабуть, намагаючись угадати: чого такий радісний отой Клим? — Там, у коморі, — проголосив пан возний з листка, — при мені, вижеві, себто свідку, межи іншими речами Клим указав на кошулю колінську… — Стій! — зупинив його пан підстароста і звернувся до мене. — Глянь, юначе, до запису попереднього, що там про кошулі говориться? — Говориться, — мовив я, — кошуль вишиваних колінських жіночих три. — Друга на Огапці, — сказав спокійно Клим. — Де ж третя? — спитав пан підстароста. — Третя? — почухмарив потилицю Клим. — Хай панове врядні справлять записа: кошуль колінських дві. — Там, у коморі, — проголосив пан возний Габриль Зубрицький, — полотна невеликий сувій… — Глянь, юначе, до запису, — сказав пан підстароста. — Сто ліктів полотна посполитого, — сказав я. — Сто ліктів — сувій великий чи малий, пане Климе? — спитав підстароста. І знову почухмарив потилицю Клим. — Це як сказати і на чиї очі, — мовив. — Скільки, пане возний, ліктів було в тому сувої? — Ми його не міряли, — сказав возний, — але не більше десяти. — Там, у коморі, — втретє проголосив пан возний, — пряжі основа, клубок та кілька починків. — Було записано, — мовив я уже без наказу пана підстарости, — немало пряжі непряденої… — Бо й немало, — сказав Клим. — В коморі була масла повна макітра! — проголосив возний. — Записано, — відгукнувся я, — масла відро. — Чи свіже було масло? — спитав підстароста. — І чи не було воно в глечику? — На спробу свіже. І було в макітрі, не в глечику, — сказав пан возний. — Меду прісного півгорщика… — Записано: меду прісного піввідра, — мовив я. — Чи мед старий, у камінь перетворений, чи свіжий? — спитав підстароста. Пан возний чомусь облизався, очевидно, спробував того меду, і сказав: — Мед згуслий, але не в камінь. Добрий мед! — і знову облизався. — Було в коморі: прядива чесаного лляного три повісьми. — Записано: двісті повісьм, — сказав я. — Решту вони приховали, — сказав Клим. — І все, що вони приховали, те й не сходиться. Ото Самсон, якого вдома не застали, і повіз усе приховати, бо де б ділося? — Навіжений! — закричала Огапка Харитонівна. — Чи ж у тебе коли було двісті повісьм лляного прядива? А те, що було, не твоє, а Самсонове, який дав мені його спрясти у поміч собі. — Бреши, бреши! — сказав Клим Партинюха, заламавши голову набік. — Як злодійку тебе до суду потягну. Що було в коморі ще? — спитав пан староста. — Пояс оксамитний, — мовив пан возний. — Та він же на мені! — вигукнула Огапка Харитонівна. — Не цей, а другий, що тобі справив, — спокійно сказав Клим. — I-i-i! — завела Огапка. — Чи що мені вдруге справляв? Оце все справляв, — вона торснула свою одежу, — брехати не буду. А все, щоб очі мені залудити, і щоб задобрити, і щоб пішла за тебе, навісного, і щоб не пізнала твоєї вдачі скупої та заклятої. — Скільки поясів оксамитних було в записі? — спитав у мене пан підстароста. — Тільки один, — відповів я. Усі ті речі, які зголосив пан возний Габриль Зубрицький, було внесено й покладено перед уряд. Тоді закликано жінку Самсонову Тетяну, тиху й лагідну на вигляд, і вона твердо повідала, що всі ті речі, які лежать перед урядом і які взяли Клим із паном возним, Габрилем Зубрицьким, її і Самсонові і нічиї інші і що вона просить уряду записати це в книги як скаргу за зневагу чесного її й чоловіка її Самсона, сина Харитона Сосновського, імені, ніби вони приховували крадені речі, бо вони їх не приховували. Відтак закликано було Климову служницю Килину, яка ввійшла в урядовий покій бічком, маленька й перелякана. — Чи познаєш, Килино, в цих речах речі твого господаря, Клима Партинюхи? — спитав пан підстароста. Килина уважно роздивилася всі речі і стала, злякано світячи очима. — Ану кажи! — зарипів іржавий Климовий голос. — Викажи їм мою кривду! — Не збреши, Килино! — зойкнула Огапка Харитонівна. — Інакше Бог тебе покарає і смажитимуть тебе чорти на сковорідці. Килина здригнулася й понурилася. — Чи познаєш ці речі? — запитав грізно пан підстароста. Килина витерла рукавом брудної сорочки ліве око і перехрестилася. Зітхнула, але не мовила й слова. — Чому мовчиш, Килино? — гримнув пан підстароста. Килина знову скрушно зітхнула. — Що й казати, — мовила тихенько. — Змовлю: „Ні!“ — то лихо мені буде, а скажу: „Так!“ — то ще більше матиму лихо. Ні, панове врядні, я ліпше промовчу. Тоді заревів, начебто тур, Клим Партинюха і кинувся на Килину. Але збоку на нього, наче коршунка, впала Огапка Харитонівна, схопила Клима обома руками за волосся і пригнула до землі, а Килина, розвернувшись, почала гатити кулачками Партинюху по спині. — Ґвалт! — репетував Клим. — Убивають! Рятуйте, панове врядні, бо мене ці чортові баби заклюють! — Зачинити всіх у холодну! — ревнув пан підстароста. На те слово й Огапка, й Килина відскочили від Клима і смирненько стали перед урядом, а Клим розігнувся, пригладив волосся руками і спокійно сказав: — Усе, що трапилося зі мною тут, в уряді, прошу, панове врядні, записати до замкових книг, бо це, панове врядні, учинився перед вашими очима розбій. Розділ X


З того всього, що трапилося сьогодні на вряді, можна було б добре посміятися, і мої приятелі-писарчуки, та й пан писар наш, так і вчинили: приятелі мої аж підскакували на стільцях. Особливо, коли Огапка з Килиною гамселили Клима Партинюху: Онисим при тому квоктав, мов півень, Онисифор тоненько хихикав, а Олександр гохав, ніби в тимпана бив. Пан же писар, як особа поважніша, весело скалив зуби, і всі вони мали скісні, майже заплющені очі і аж головами водили — такі веселі оказії нечасто в нас трапляються. Мені ж від того, що побачив, зовсім не було весело, отож ішов додому і смутно думав: хлопець із дівчиною ніби для любові та взаємної втіхи сходяться, у чесному ж шлюбі й для ложа законного, щоб, на діток своїх дивлячись, веселитися і хвалити Бога, натомість для щоденної, з місяця в місяць, із року в рік, війни та гризні, не раз і в криваві змагання вступаючи, — це я добре знав, служачи в уряді; траплялося, що жінка чоловіка сокирою зарубувала, а чоловік жінку мордував та убивав. Спершу-бо вони, жінки й чоловіки, бувши парубками та дівчатами, думав печально я, в одур взаємний приходять, зачаровуються і без чарівників, і коли не можуть сягти хтось когось, як оце я Юстину, страждають та мучаться, прагнуть зійтися з коханою, щоб бачити її, слухати, говорити влесні й радісні речі, а потім, зійшовшись, спершу позбуваються щасливого одуру, байдужіють, а потому й війни вчиняють. „Що воно таке, любов ота в світі? — думав печально я. — Бог чи диявол у тому діє, прокляття, як про це вістить Святе Писання, чи Господнє призначення для світобудівництва, як про те говорила вигадана мною чи, може, витворена чарами дядька Кипріяна Жінка із Цвіту? Чи ж не отак, — думав я ще печальніше, — й поселяються в людську душу біси? І, може, мав рацію дядько Кипріян, що ми самі їх творимо в собі, ламаючи душу; із тих клаптиків наших зламаних душ вони й виникають, а відтак живуть у нас, як у домі; є поміж них усякі, і б’ються в нас, і чубляться, як Огапка із Климом, і немає тому ні кінця, ні краю. Зрештою, й соловей не все співає чарівних пісень, — продовжував думати я, — а тільки зманюючи солов’їху; та й хлопець, залицяючись до дівчини, дурить її, а дівчина дурить хлопця, і постають вони в очах одне одного отакими янголиками із крильцями, а кігті, чорні крила, як і темні думки, ховають у пухових узголівниках облудності своєї. Отак і сходяться, одурені, аби розмірити поле битви своєї і виставити полки свої, а тоді й двигнути для вічної війни з тим чи тою, котру собі для любові вибрав. То може, — несподівано подумав я, — має рацію Юстина, коли не бажає губити своєї дівочої чистоти, а хоче віддати її не житейському ворогові, чоловікові, а Богові? Відмовляється від війни, світу, розколеного на ніч і день, на любов та ненависть, де не лише квіти ростуть, а більше колючок, як у найліпшої квітки — рожі, про яку співають закохані. Рожа цвіте недовго, а колючки на її гіллі сидять постійно. От і Клим Партинюха, — думав я, — спершу пишний одяг своїй обраниці справив, а тоді і їжі не захотів давати; та й сама Огапка спершу влещувала його, а тоді почала бити на його голові сковорідки“. Ні, не міг я всього цього збагнути, через те поспішав додому, може, ще застану дядька: хай повість мені розгадку, сядемо і спробуємо розв’язати цього вузла разом. А ще попрошу: нехай припинить чарування, бо хоч і уражений я, і ображений, але чи так годиться завойовувати дівчину? Адже й у мене з Юстиною — не любов, а війна, тобто ми вийшли в поле битви своєї, поставили полки і рушили ними для бійки ще тоді, коли б мали тішитися квітучими рожами та солов’ями. Ось що мене почало мучити, я ж бо не вважав себе лихою людиною. Не війни ж бо хочу з Юстиною, а любові, не змагання, а поєднання, не бійок, а спільноти душевної й тілесної. Коли ж бачить вона в мені не рицаря свого і не омріяного милого, а тільки пса шолудивого — пощо це все? Але не відав я іншого: мої приятелі-писарчуки Онисим, Онисифор та Олександр, із дружнього-таки співчуття до мене й моєї любовної туги, самі пішли до дядька Кипріяна і попросили в нього помочі від себе, але для мене. Дядько ж, па їхнє прохання, дав їм мідяну дощицю, на якій було написано моє ім’я, а ще до того чарівні слова — про все лише згодом оповіли мені вірні мої приятелі. Отож минулої ночі вони нагодували Юстининого пса ковбасою, а дощицю ту вкопали під порогом Юстининого дому, через що й сталося те, про що оповім далі. Коли йшов повз Юстинин дім, щось мене раптом зупинило. Звів очі й уздрів, що Юстинине вікно відчинене і в тому вікні стоїть і дивиться на мене вона. І як дивиться! Не зорить, а світить палким поглядом. І в мене потекла гаряча хвиля, солодка, одурманлива, в якій поринуло все: і смуток мій, і думки розважливі, і застереження, і роздумування — все те виблідло і стало неістотне, бо ми раптом з’єдналися очима, а на паркані всівся, не зважаючи на набите цвяшшя, голий крилатий хлопчина з перев’язаними стьожкою очима, тримав у руках лука, а стрілою пустив у мене й поранив, а перед цим, очевидно, стріляв і у вікно, бо я увіч побачив: стримить у грудях дівчини стріла, просто в серці, й починає проростати ростками й листками, а на місці оперення — квіткою-рожею, яка на очах розправляла пелюстки червоні, мов кров, і тремтіла на тих пелюстках роса, ніби крихітні очка. А друга стріла, як казав, пробила груди мені й почала так само проростати ростками і листками, а на місці оперення такою ж квітною рожею. І танцював на гострому цвяшші, яким оббито було вершка паркану, веселий голий хлопчисько, і реготав зовсім так само, як Онисим, квокчучи, мов півень, і так само, як Онисифор, тоненько хихикаючи, і так само, як Олександр, гохаючи, ніби у тимпан бив. І мені здалося, що між мною й тим вікном та Юстиною у вікні прокладено кладку, що досить зважитися — і я нею просто піду, щоб упасти в її обійми й пропасти. І тут сталося щось таке, що вже ніяк не вкладалось у мою бідну голову. Юстина раптом застогнала пристрасно і сказала не так уже й голосно, але досить, щоб почув, сказала, чи застогнала сласно, з не своїм хрипким, похітливим видихом: — Ходи злучимося, псе шолудивий! Ходи! І засміялася негарно й бридко. Я ж стояв, ніби правцем битий, очі мої зробилися, ніби колеса, бо такого аж ніяк не сподівався від дівчини, якій у цнотливості не відмовиш, та ще й такої, що готувалася стати Христовою нареченою, умертвивши для похотей тіло своє. І сталося ще більше, і ще дивніше, і ще дикіше. Дівчина рвонула сорочку на грудях, і звідти випали великі, круглі, соковиті перса із настовбурченими сочками. — Дивись! Дивись! — сипіла вона, і її обличчя аж скорчилося чи від страждання, чи від бажання, чи від пристрасті. — Чого став бовдуром? Іди сміло: нема батьків! Але я не міг і вудом порушити, і пальцем кивнути. Тоді вона нагнулася й почала скидати з себе сорочку, а за мить стала у вікні зовсім гола. А що я вперше бачив оголену жіночу плоть, язика мені ніби вбило в горло, і аж задихатися почав, і пасмуги пішли перед очима. — Ходи! — хрипіла вона пристрасно. — Ходи! Ой, не можу більше терпіти! Ой, хочу, щоб ти прогнав диявола, бо він тут, тут! І вона схопилася за соромне місце й розхилила його. Невидима сила турнула мене в плечі, хтось ніби й позаший ударив. І я кинувся до хвіртки, зовсім втративши тяму. Але хвіртки не встиг відчинити, бо сталося нове несподіване: Юстина зойкнула: „Ой Господи, що це зі мною?“ — лице її спотворилося, тінь пробігла по ньому, очі погасли, а руки схопилися за раму й миттю зачинили вікно. І впала там, за склом, важка тканина завіси, сховавши від мене те чудове видиво. І не було вже на паркані того сліпого, голого хлопця із перев’язкою на очах, не було нікого, лишень щасливо гавкав у дворі, почувши й пізнавши мене, пес. І я згадав науку дядька Кипріяна про одиничне й сугубе, одиничне може випадковим бути, а повторене вістить, що все й справді є. Отже, двічі являлася мені так Юстина, двічі висловлювала пристрасть до мене, двічі зманювала й очаровувала, а це значить, що дядькові чари виявилися не такі вже й безсилі. Але що тут діє: чи самі чари, чи дівчина й справді запалилася коханням до мене? І що маю тепер чинити: знову забалакати до неї чи й найняти музик, одягти вінка на голову і на очах усієї вулиці рушити, щоб з’явити й оголосити дівчині свою любов і схильність до неї? Я ж боявся іншого: дівчина від дядькових чар у запамороченні пробуває (недаремно мені привидівся той хлопець із луком), а що буде, коли запаморочення мине? Тоді битиме в мене на голові сковорідки, а я ганятимуся за нею з палицею: чи ж такого щастя хочу й прагну? Тому зітхнув скрушно й подався додому в надії, що дядько ще там, — у цій непевності не міг обійтися без нього, його ради й слова. Проте дядька вдома не застав, він уже повернувся до лісової кущі. І чомусь од того я зовсім не опечалився: в грудях у мене переливалася смарагдова перламутрова вода, і мені, незвідь-чому, захотілося співати — не сумувати, перевідчути те, що трапилося на вулиці, а не роздумувати над тим, що може статися. Отож не поспішив услід за дядьком, а націдив собі кухля меду, сидів із ним у садку, і в мені все заспівало: і серце, й очі, й обличчя, і вуста: Ой люблю я хорошую дівоньку.
Тиха вода, бистронький Дунаю!
Ой я її люблю, вона мене не любила, бистронький Дунаю!
Прошу чарівника, щоб зілейка дав.
Ой тиха вода, бистронький Дунаю.
Заказав-бо чарівник зілля за Дунаєм.
Тиха вода, бистрий Дунаю!

Співаючи, присолоджував вуста гарним питним медом, і гарячі струмки пливли мені від серця в руки й ноги, і руки мої вимахували, а ноги притупували, і я врешті-решт засміявся всім лицем. Але раптом мене щось остудило. Здалося, що хтось за мною підглядає, а розплющивши очі, побачив, що неподалік стоять, вилаштувавшись вряд, Онисим, Онисифор та Олександр, і перезираються поміж себе, і в кожного надто вже хитре й лукаве лице. — Гей! — сказав Онисим. — У тебе все гаразд? Ну, я про те! — Чи ж допомогло? — спитав Онисифор. — А може, він, хлопака, просто очманів? — спитав Олександр. — Очманів, — сказав я, прикладаючи до рота кухля. — А може, здурів. Чудово очманів та здурів, товариство! А знаєте, чому? Вони знову лукаво поміж себе перезирнулися. Е! — сказав Онисим. — Закоханий і надвережений — одне! Пропав хлопака ні за цапову душу! — Не пропав, а лише пропадаю, — сказав я і ковтнув хмільного питного меду. Розділ XI




Залишив друзів-писарчуків у садку, сам же спустивсь у льох, наточив меду в глека, цей мед ще приготувала моя покійна матінка минулого літа, вмерла ж вона восени, узяв ще три кухлики і, сидячи в садку та й слухаючи солов’я, котрий на ту нагоду заспівав, розповів про Юстину і про те, як вона на мене дивилася (про те ж, як роздягалася, промовчав), і що це можна розтлумачити тільки в один спосіб: не байдужа вона до мене. А ми, — сказав Олександр, — знаєш, чого до тебе прийшли? — Добру річ надумали, — підхопив Онисифор. — Але коли в тебе з Юстиною все гаразд… — Скажемо, коли буде негаразд, — підморгнув Онисим. І вони заіржали, як три молоді конячки. Я ж потягував із кухля мед, і замріяно дивився на дерева, і слухав солов’я, голос якого і зараз нагадував Юстинин (але не той хрипкий і похітливий, коли зманювала мене), і мені так тепло й ліниво-радісно було на душі. — Нічого доброго придумати не можете, — сказав я приятелям-писарчукам. — Хіба якого коника викинете. А я вже того не хочу. Оце вип’ю цього меду, — вуста мої всміхнулися якнайщасливіше, а може, якнайдурніше, — і піду шукати зустрічі з нею. — А коли в тебе нічого не вийде, — гаряче сказав Онисим, — клич нас, і підемо під її вікна поспіваємо. Отако: Онисифор — як козел, Олександр — як осел, а я — як жаба-арциболот. Слухай! І він зробив очі щілункуватими, витяг шию, надув щоки і почав скрекотати і сюрлюкати, як достеменна жаба. І чи то мед так на мене подіяв, бо й справді побачив жабу, здоровецьку, зелену, із мішкуватим волом, яке рухалося і здригалося. Побіч жаби сидів цап із білою бородою і з рогами, загнутими взад, розтулив пащеку і тремтливо замскав, повторюючи мелодію зачатої жабою пісні. Замість Олександра постав невеликий ослик, що звів тупу морду до неба, змахнув нею й великими вухами і закричав: „Іго-го!“ — виглядало це мов приспів до пісні. Я реготав так, що ледве кишки не виблював разом із випитим медом: такі вони смішні були, мої друзяки-писарчуки, і такі щирі в своєму прагненні допомогти мені, аж готові йти на капості, щоб нашкодити дівчині, коли б вона відкинула зальоти такого славного хлопця, яким є я. Тож я просльозився із зворушення, обійняв спершу жабурчика Онисима і чоломкнув його в щоку (бр-р-р, холодний він був, аж здригнувся я), тоді обійняв і поцілував у щоку цапа (бр-р, бридкий він був, сморідний, аж духа мені забило), тоді обійняв за шию осла і хотів поцілувати його в щоку, але той якось так повернувся, що чоломкнув його просто в губи, ггіби в болото лицем ткнувся (неприємно це було, бр-р-р!), відтак розправив груди колесом, подивився на них по-соколиному і відчув, що весь зелений стаю від хмелю, соку, зілля, які розбуяли в цю мить навколо. — То, може, й ми підемо з тобою на ту зустріч? — спитав жабур, себто Онисим. — Хіба в тому разі, коли штук не викидуватимете, і без мого знаку не співатимете, і триматиметеся на віддалі, — сказав я, вставши і по-соколиному їх розглядаючи. Ще не знав, куди маю йти: чи до Юстининого дому, в надії знову побачити її у вікні, чи до річки, як ота Пелагія, чи скільки там у неї імен, виглядаючи, коли рушить Юстина по воду, чи в садок її, де також міг би її застати. Але не було в мене зараз бажання та й сили про такі дрібні речі думати; просто я знав: прийшла пора діяти, прийшла пора йти, отже, й пішов, адже не сам собою при цьому кермую, а десь є у сутінку, що вже почав закрадатися, мій дядько-чарівник, який дійством верховодить (я ще не знав тоді: не тільки дядько), навіть побачив його в клапті туману, обличчя його випрядене тьмою, згустився він біля верби, бо й сама верба в сутінку згустилася, у розмиту постать, і та постать біля верби проказувала якісь чарівничі закляття (чомусь здалося: тоненьким жіночим голосом). Озирнувся на своїх друзяк-писарчуків, були вони на пристойній відстані: світло яснів цап, мотаючи головою, за ним стояв чи йшов осел, а на ослі сиділа охляп жаба, то б пак жабур, тримаючи в руці кухлика з медом і помахуючи ним. Я ж відчув, що попри викруглені колесом груди, попри по-соколиному засвічені очі, тіло стає невагоме, і вже не ступаю по дорозі, а лишень відштовхуюсь легенько. Здалося, що й полетіти можу, отак змахнувши руками, — і мене й справді підняло в повітря (чи й справді, чи це випитий мед так діяв?). Озирнувся на приятелів своїх: вони були внизу, дивно змалілі: і цап, і осел, а ще більше жабур на ослі задерли вгору голови, дивлячись на мене, орла швидколітного, а жабур і собі захотів полетіти, підскочив на спині в осла, але знову на неї ляпнувся. І я відчув, що там, де в мене серце, грає маленький скрипаль, грає стрілою на луці, і очі його перев’язані стьожкою оксамитною. І раптом збагнув, що все це чиню таки не я, що це все дядькові Кипріянові чари, що це він пустив мене літати, а може, це не я лечу, а якийсь біс мене в повітрі втримує, вчепившись рукою в коміра, а другою тримаючи за штани біля сідниці. Щоб перевірити це, й собі взявся за коміра і справді налапав кістляву лапу, що міцно вхопилася за одежу. Сам же я біса побачити не міг, годі аж так завернути голову, але яке це має значення: чи сам лечу, чи біс мене несе; має значення, куди я оце прямкую і що з мого літання вийде. І летіти я мав не куди-інде, а до Юстининого віконця, саме того, де сьогодні вона мені пристрасно явилася, саме того, з якого закликала мене, то ж що я за рицар, коли на той її поклик не відповім, а сховаюсь у кущі? В цей час отой сліпий скрипаль, що вліз до мого серця, заспівав високим хлоп’ячим голосом: О мій Боже, тіла свого тут потреба
Скинути одежу, зринути до неба,
Птахом прудкокрилим полетіти, лелю!
Попід хмари, звідти глянути на землю,
На долину красну, дві ріки і скелі,
Вулиця до замку тіло сиво стелить.
Гляну і побачу у вікні ту, котру
Покохав я щиро, над усе, стокротно.
Вниз порину, швидше, привітаю любу,
Чи собі на щастя, чи собі на згубу.

І я летів, із захватом летів, бо вже знав напевно, куди й до кого, падав між вітри, яких не було, летів через незнані ріки, хоч добре їх знав: Тетерів і Кам’янка; бачив і справді пишну долину, гарнішої від якої немає на світі; і он воно, вікно, яке не обіллялося світлом, а яке ніби відокремилося від стін, і наче знялось у повітря, і повільно розчинилося, і в ньому з’явилася найчарівніша з чарівних дівчина, якій хотів я тричі поцілувати ту частку серця, котру так милую. Але сталося щось дивне і страшне, замість стрімко й гарно, мов орел швидколітний, покерувати вниз до того вікна, я відчув, що тіло мені здригнулося, власне, що руки чи лапи біса, котрий мене ніс до Юстини, розтислися саме в той момент, коли з’явилася у вікні Юстина, тобто біс її невідь-чому перелякався і відпустив мене, і я, хоч і відчувався недавно орлом і хоч волі був потужним махом зринув у небо дивною птицею, пізнав, що лечу вниз таки щосили, але не як птах, а каменем — було це якраз над дахом Юстининим, з грудей у мене готовий був вирватися крик відчаю, але злякався, що збуджу цим криком цілу вулицю, а передусім Юстиииних батьків, отож єдине, що міг учинити: волі потужним махом схопився за верх Юстининої хоромини і, тримаючись так, завис якраз навпроти її вікна. Але не ту красну дівчину з розжареними очима побачив, яка вже двічі мені являлася, раз навіть сьогодні під вечір, а холодну, чорну, зіткану із мороку тінь, і обличчя в неї також було чорне, і була вона ніби з каменю чи заліза, і текли-пульсували від неї морозяні хвилі. — Чому не даєш мені спокою, коли тебе не хочу? — спитала крижаним голосом Юстина. — Дозволь увійти до тебе, — попросив я, висячи на одній руці, намертво вчіпленій у верх хоромини. — Цього ніколи не буде! — різко сказала Юстина. — Тоді я впаду й розіб’юся! — зойкнув я. — То й гаразд! — відрізала дівчина. — Даси мені спокій. — Але ж не хочу лихого тобі, Юстино, — змолився я, — і наміри мої щодо тебе чесні, люблю тебе і хочу при твоїй згоді пошлюбити. — Шлюбись із тим, хто тебе сюди приніс, — чавунним голосом промовила Юстина. — Повіла ж тобі: маю нареченого, котрий на небі. Не хочу мерзького й нечистого, а бажаю зберегти чисту невинність. — Але ж мені здалося, — сказав я, висячи на одній руці, — кликала мене! Тоді вона засміялася чорним, залізним сміхом: — Кликала тебе? Пса шолудивого? Біс тебе кликав, а сам згинь, пропади з моїх очей! І не навдокучай більше! Страшні слова промовили чорні вуста її, із темряви зіткані, і ті слова й стали вітром, якого й справді досі не було. І чи від того вітру, чи з безсилля, чи від урази, чи від образи (адже вкотре був названий шолудивим псом) розтислася рука, що трималася цупко верху Юстининої хоромини, і полетів я у темряву, як камінь, пущений у криницю, чи як падає зірка у серпневу ніч, на ходу згоряючи. І я також летів, на ходу згоряючи, і хоч відстань од верху хоромини була й невелика, мені здалося, що лечу безмір довго, що нутро мені й справді випалюється, а може, це самоспалюється там малий сліпий скрипаль і співака разом зі своїми стрілами, луком та піснями. Отож я летів усе глибше й глибше, внурюючись у прозорий пісок ночі, аж доки не згорів остаточно в мені хлопець із золотим тілом і з перев’язкою на очах, доки не вкрилась утроба моя грубим шаром попелу, отоді я й гримнув на землю. І підійшов до мене вигинливою, пружкою ходою брат мій, а Юстинин пес, і поцілував мене в губи, спитавши підхлібно: — А ковбаски мені, босяче, сьодня не приніс? Хороша була, скажу, ковбаска, але мало. І саме в цей час на вулиці заспівали мої друзяки-писарчуки у новій своїй подобі: Онисим-жабур зробив очі щілункуватими, витяг шию, надув щоки і почав скрекотати й сюрлюкати, як достеменна жаба; Онисифор-козел з білою бородою і з рогами, загнутими назад, розтулив пащеку, повну білих, чи радше жовтих, зубів і тремтливо замекав, заволав, високим голосом повторюючи мелодію, зачату жабурем; Олександр-осел звів морду, з якої спливала слина, до неба, махнув нею й великими вухами і закричав: „І-го-го!“ — що виглядало ніби приспів до пісні. І мені здалося, що Юстина, там, у темному вікні, схопилася руками за лице, гримнула навколішки і заволала під звуки тієї дивної, і надто голосної, і надто брутальної пісні: — Боже! Чому мене ганьблять ці нечестивці? Заради тебе від нього відмовляюся, хоч серце моє згоряє через нього! Що лихого, Боже, учинила я в світі? Що поганого в тому, що цей світ проклинаю і до тебе душею рвуся? Тобі хочу служити й тобі належати! Відтак мій брат, Юстинин пес, усовістився, забув про ковбасу, якої я йому цього разу не приніс, і з лютим гавкотом кинувся на паркана, тарабанячи в нього лапами, гаркаючи, гавкаючи, підвиваючи. І диво було в тому, що той лемент не збудив ані вулиці нашої, котра мирно спала, ані батьків Юстининих, котрі також мертво спали; можливо, дядько мій Кипріян наслав на них такий твердий сон. А друге диво було те, що оті гарки й гавкоти собачі звучали в лад до жаб’ячої й козлиної пісні, а все це, ніби приспів, відбивалося ослячим: „І-го-го!“ Я ж лежав на землі, простертий і наполовину тією землею проковтнутий, і мій зір печально линув у небо, де з явився раптом місяць, бо доти його там не було, і той місяць подобав на розсічене коло, зігнутий обруч чи колесо, кінці якого були розрубані, і з тих кінців і крапали на землю ковтки пітьми, яка пульсувала, ніби груди людини, що довго бігла і нарешті зупинилася. Дивився на те розсічене коло, і тихі сльози витікали з моїх очей, адже це не я лежав, наполовину проковтнутий землею, а моє нерозумне й нерозважне кохання до дівчини, яка хоче не жити, а вмерти, не зерно творити із зав’яззю Божої таїни, а гній і тлінь із свого тіла, бо смерть вона кохає, смерті бажає, смерть закликає, і немає їй ніякого діла до живого світу й істини його вічності, через яку той світ живе. Я ж плакав тому, що не хотів, аби така краса гинула, не бажав, аби така квітка вмирала, не виконавши призначення, до якого була створена природою, а це значить Богом, бо замість сильної, як смерть, любові, вибрала сильну, як любов, смерть. — Боже! — лементувала в мене над головою Юстина, заламуючи руки і зводячи їх до неба, — чому себе нещасною такою відчуваю? Що лихого, Боже, учинила, тобі ж хочу служити й тобі належати! Вже погасила я кохання до того пса шолудивого, вже я звільнилася, отож забери мене зі світу цього, Господи! А за парканом від вулиці все ще співали мої друзяки-писарчуки: Онисим не тільки скрекотав і сюрлюкав, але й кричав, наче йому живота розрізали, роздираючи щосили пащеку; Онисифор не тільки тремтливо мекав, трусячи бородою й рогами, а козлоголосо вигукував щось схоже на слова, але й не слова; Олександр же не тільки як приспів видавав своє: „І-го-го!“ — а й перетворив його у волання: „О-о-о!“ — і те волання стало мов стогін і як регіт, змішані вкупі, і чимось нагадувало погук сича, а не ослині покрики. І тут мені здалося (побачити того не міг, бо лежав на землі за парканом, біля якого й досі кидався на дошки Юстинин пес, а мій брат), що від верби, там, де стояла тінь чи дядька Кипріяна, чи може, когось іншого, виткана із темряви, рушила сюди розсерджена й опечалена постать, і я тепер остаточно переконався: був це таки мій дядько. А ще був він вельми розгніваний, адже його чари виявилися безсилі, отож відчувся осоромлений, відтак сам захотів піти до Юстини, сподіваючись на чарівницьку силу свою. Спершу він у жінку перетворився (і я подумав, що це Домна Жданова Щенявська), але не втримав у собі цього образу, і той розпався; тоді він у іншу жінку перетворився, що вийшла з піни річкової в тому місці, де росла верба і де Кам’янку перетина гребля. Була на ній біла-біла сорочка, помережена червоним узороччям, клуби тісно охоплювала туго пригнана опаска, а стан обвив пояс, який може зробити смертну жінку чарівнішою, ніж сама краса. Була вона золотоволоса із вологим поглядом і солодкою всмішкою на вустах, звалася десятьма іменами, і там, де ступали на золотих підківках її чобітки, розквітали квіти. Але недовго така осяяна й гарна вона йшла, бо темінь почала роз’їдати і з’їдати її десь так, як з’їдає пірника дитина: відкушує голову, руки й ноги, а тоді розламує торса, а все з осолодою зжовує. І коли погасло останнє від Жінки із Цвіту — її золототканий пояс, тоді знову дядько Кипріян став тінню, витканою із темряви, і тихо застогнав, а відтак перетворивсь у птаха, золотоперу жарптицю, яка засяяла серед мороку всією тисячею гарячих, палахкотливих пір’їн. І змахнула золотими крильми, махала скільки сили, але з місця не змогла здвигнутися, отож летіла, на одному місці залишаючись, а водночас у тілі зменшуючись і змалюючись, із великої птиці в меншу, з меншої — у дрібну, з дрібної — у жука, з жука — в метелика-нетлю, а з нетлі — у комара. І задзижчав високим розпачливим зудінням той комар, і впав, поламавши собі ноги й крила. Тоді я зирнув у вікно, де мала бути Юстина, але виявилося воно глухо запечатане. Я звівся, підійшов до свого брата, Юстининого пса, і поклав йому на голову руку. І пес замовк. Тоді я вийшов за ворота, і поклав руку на жабура, той замовк, і на козла та осла — замовкли й вони. — Як ми врізали? — самозадоволено спитав Онисим. — Краще й бути не може, — сказав я. — Ще б пак, — мовив Олександр. — Тепер вона ту ганьбу із себе не змиє. — А по-моєму, вона бісиця, — сказав Онисифор. — І закортіло, друже, тобі в таку закохуватися? — Маєш рацію, — сказав я. — Дякую, хлопці, за поміч. Здається, я від свого одуру починаю одужувати.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка