Валерій Шевчук Біс плоті Історичні повісті



Сторінка13/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.35 Mb.
ТипКнига
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Розділ VII


Тодосію розв’язали, і вона сіла на підлозі, розтираючи руки й ноги, при тому цілком безсоромно заголила сорочку, і сльози котилися їй по лицях. — Це тепер будуть на руках і ногах синці, — сказала, схлипуючи. — Більші синці були б, — сказав строго батько, — коли б тебе побатожили біля стовпа. — Чи відпустило? — схилився до неї Климентій. — А ви й не знаєте? — Маєш рацію, — сумно звістив Климентій. — Коли б біс виходив, мав би бути знак. Чи помітив хто якого знака? Але знака не бачив ніхто. — Прикрий ноги! — строго наказала Пелагія. — А може, панотцеві приємно дивитися на мої ноги, хоч вони і в синцях? Скажіть, приємно? — і вона блиснула заклично оком. — Спровадьте оцих мучителів моїх, — вона кивнула на батьків і брата, — й поговоримо. Щось цікаве розкажу й покажу. — По-моєму, панотче, біса з неї ви не вигнали, — поважно мовив батько. — Дозвольте нам знову зв’язати її. — Коли просить розмови, — мовив утомлено Климентій, — не можу їй відмовити. Залишіте нас! — Будьте обережні, панотче, — сказала Пелагія. — Бо саме так було і з нашим панотцем. Заклинання не подіяло, і біс здолав панотця. — Коли вже цей обід! — заскиглив, як дитина, незважаючи на свою важку статуру, отаманенко. — В мене кишки грають. — Хочу переконатися, — мовив Климентій, — подіяло чи ні. Коли ж ні, повторимо. Хлопця відпустіть, хай обідає, бо це триватиме до вечора. — Але хочемо пообідати всі разом із вами, панотче, — сказав отаман. — Коли твориться дійство, їжі приймати не належить, — жорстко сказав Климентій. — Хлопця не відпускай, — проказала Пелагія. — Коли кинеться на панотця, треба буде зв’язати, а сам не подужаєш. — Таки не подужаю, — буркнув отаман. — Де в неї та сила береться скажена? — То бісівська сила, — відповів Климентій. — Але я її не боюся. — Це ще побачимо, — сказав біс через вуста Тодоськи. — Залишіть нас на самоті, — наказав Климентій. — Тільки що — кричіть! — турботливо попередила Пелагія. Рушили в двері, а Климентій знову наклав хреста на себе й на Тодосію. Вона вже не плакала, а з натугою встала й сіла на услона. — Чого мене мучите? — спитала з болем. — Сама знаєш, дитино, — м’яко сказав Климентій. — Не ми мучаємо, а біс, котрий у тобі сидить, його й хочемо прогнати. Але для того треба, щоб забажала його позбутися, бо коли не забажаєш, нічого й ніхто тобі не допоможе. — А як забажаю, то що? — цілком притомно мовила Тодосія. — Все одно мене за оглашенну прийматимуть, і ніхто у жінки не візьме. — Візьмуть, — просто сказав Климентій, присідаючи на лаву, він і справді втомився. — Коли всі довідаються: прогнав я біса, то й знатимуть, що не зі своєї волі чинила неподобенства, а через того клятого, і це він тебе мордував, а не сама себе. — А мені здається, панотче, — вона звела на нього очі, і чернець знову уразився з її краси, а ще більше з того, що увіч подобала на ту, котру так тяжко колись кохав, — що в мені ніякого біса й не було, а чинила так усім на зло. Ніщо в мене не входило й не виходило. — Оте «на зло» й був біс, — сказав Климентій покірливо, — його й забажай прогнати. А коли не відчула звільнення, то заклинання повторю, але треба захотіти. Тобто коли захочеш жити, як усі люди, й не поставати супроти людських приписів та звичаїв. Коли не буде тобі приємно чинити зло, бо зло людину руйнує й нищить. Добро, дитино, світ красить, а зло навпаки — потворить. Добро ростить, а зло пакостить. Добро несе надію, а зло — безнадію. Зло солодке позверх, а всередині їдке і трутне, добро ж навпаки — гірке позверх, а солодке й поживне зсередини. До добра стежка вузька, а до зла широка й прудка. Зло приходить саме, а добро треба покликати. Зло самосійне, а добро ростити треба й плекати. Дівчина дивилася на нього із зачудуванням. — Нудко вас слухати, панотче, — сказала, й крива всмішка лягла на її лице. — Дивує мене, що не спокушаєтеся мною. У вас що — жила всохла? — і раптом зашепотіла пристрасно. — Зачиніть, панотче, двері на гака, тоді мене й вилікуєте. Не допоможуть мені ваші заклинання, Євангелія, читання й молитви. Виженіть із мене диявола так, як чоловіки із жінками роблять. Можете й побити мене, й робіть зі мною все, що заманеться. А тоді зголосимо, що біса з мене вигнали, і не дістанете ганьби, бо те вам не далося. — Хочеш сказати, дитино, — спокійно мовив Климентій, — що не вигнав із тебе біса? — Та ніякого біса нема, панотче, — засміялася Тодосія. — Не вигадуйте! А коли у вас жила всохла, то ніякого біса з мене ніколи не виженете. Чуєте, ніколи! — Бідна ти, дитино! — зітхнув скрушно Климентій. — Не за свою славу дбаю, байдуже це мені, бідному й мандрованому, а про твою. Що з мене взяти: сьогодні тут, а завтра там, а тобі в містечку цім та й між людей жити. Отож забажай, і вижену з тебе біса, а тоді міцно тримай себе у віжках, щоб не повернувся нечистий. І коли вестимешся чесно й порядно, тобто коли впокоришся духом, люди пожаліють тебе і скоро про неміч твою забудуть, і знайдеться такий, котрий полюбить тебе, бо ти гарна і знадна. — Хочете, щоб зламала себе і перестала собою бути? — спитала Тодосія. — А коли мені нудко в цьому містечку і серед цих людей, бо бридкі вони, фальшиві й недобрі. Бо задихаюся серед них, отож супроти них і звичаїв їхніх я й постала. І немає тут ніякого біса. — Є, дитино, — скрушно зітхнув Климентій. — Бо чого досягнеш, постаючи? Не їх оганьбиш, а себе, не вони оглашенні будуть, а ти. І красу твою зненавидять і прокленуть, куди ж тобі тоді? В пекло? — А от покажу вам зараз пекло, — скрикнула Тодосія і раптом зірвалася на ноги. Ніздрі їй затріпотіли, а очі заметали чорними блискавками. І почала рвучко зривати з себе одежу. — Дивіться, отче, дивіться, якщо ви ще не мертвий, — сипіла. — А коли мертвий і жила ваша не затріпоче, то вас жаліти треба, не мене. Але роздягтися вона не встигла. З бичачим ревом увірвались у покій чоловіки, отаман та його подобенство. Тодосія заверещала несамовито, а вони почали заламувати їй руки й валити. Тоді дівчина з дикою силою напружилася, зойкнула, наче дика кішка, й відкинула, ніби слабосилих, обох биків-чоловіків. — Дивися, отче, дивися! — завищала Тодосія. — Бо тоді ніколи в житті не доведеться такого побачити! Схопилася за подола сорочки й підняла над головою. Цим моментом і скористалися чоловіки, бо закрутили сорочку їй на голові і жбурнули дівчину на діл. Гримнула всім тілом, звивалася, наче змія, верещала, аж ляскоти йшли, билася, але була таки подолана. їй зв’язали ноги, тоді опустили сорочку й спутали руки. Тодосія пінила — з рота її стікало рожеве шумовиння, густе й клейке. Вона струснулася й завмерла. — Будьте ви прокляті! — простогнала із відчаєм. Климентія трусило. — Пане-господарю, — сказав він нерівним голосом. — І ви, пані-господине! Мушу признатися, що заклинання не подіяло, дуже потужного біса має в собі ваша дочка. Але не зрікаюся свого обов’язку та слова й обіцяю зробити все, щоб того біса плоті з неї таки прогнати. Та мушу відпочити й зібратися на силі. Тому покиньте її зв’язану, нехай лежить, але стережіть пильно, щоб не розірвала пут і не втекла. Я ж піду й десь походжу. Тоді повторимо ще раз. — Гаразд, панотче, чиніть, як знаєте, — сказала Пелагія. — Ми її встережемо, будьте певні. Але Бога ради, не втечіть і не покиньте з бідою нашою. Ще не покидав людей, котрі потребують моєї помочі, — сказав Климентій. — Бо коли б так учинив, ніколи більше не назвався б Божим чоловіком. А це для мене все одно, що не жити. Він обдивився всіх, що були в мешканні: літня жінка зі строго підтисненими вустами, грубий чоловік, сильний, як віл, але з кволістю в очах, і другий такий самий, але цей ніби й байдужий. І йому раптом стало до болю їх усіх жаль. Розділ VIII


Пішов зморено до виходу, а коли переступав порога, Тодосія раптом загорлала йому в спину: — Не йдіть, панотче, я скажу, що вигнали з мене біса! Не ідіть, бо вони мене тут замордують. Але на ті слова вже не зважив і рушив до вийстя з дому. Коли ж розчинив двері, вразився: всі ті люди, яких спровадив за ворота, знову були в дворі й повернули до нього обличчя. Але й на них не зважив, а рушив крізь них, як крізь воду, і вони, як вода, перед ним мовчки розступалися. І тільки один гукнув Климентієві у спину: — А що, мандрованцю, не подужав і ти, хи-хи! Але й на те не обізвався, ступав дерев’яними ногами, знісши бліде, зморене й мокре від поту лице, а в очах його палала туга. — Дурисвіти ви всі, мандровані торбохвати! — гукнув за спиною той-таки голос. Вийшов у хвіртку й побачив перед собою цілком порожню вулицю: не було там ані людини, ні худобини, ні пса, ані кота, ані птиці — синій сутерен, у якого вкидано було брилу напівпрозорого льоду. І та вулиця втягувала його в себе, і він подумав: як добре було б звідсіля втекти. Отак забути все, що сталося, і ніколи про те не згадувати, і ніколи в це містечко не повертатися й не заходити, а викреслити його з пам’яті, як викреслює з книжиці своєї непотрібного чи невдало складеного вірша. Але втекти не міг, одне, дав слово, а друге, залишив в отамановому домі торбу, а ще Євангеліє, єпитрахиль, пояса і всілякі потрібні речі, а передусім — книжицю, де складено в копицю снопи його духу із зерном слів. Всього можна позбутися, подумав Климентій, а цього — ніколи, бо тоді його життя стане порожнє, як оця вулиця, й непотрібне, а слова, які так любить низати на нитку свідомості, йому цієї зради ніколи не простять. Навіть здалося, що й будинки, котрі й складають цю мертву вулицю, порожні і так само мертві, бо ті люди, які в них ховалися й цікаво зорили на нього, коли йшов сюди, цілком утратили до нього цікавість, а значить, перестали існувати, пішли жити у сфери із його цілком непоєднані, ніби він був у сні, а вони в дійсності або ж навпаки. І єдиний чоловік не втратив до нього ще інтересу, отже, не відрікся, а відтак навсправжки існував — був то дяк на шкільному порозі, який все ще сидів, обіпершись спиною об двері, й кушпелив люльку, мальовничо виписуючи димом хмари і сплутані нитки. — Idem per idem[37]? — спитав дяк. — Ще не закінчив, — мовив Климентій. — Humanum errare est[38], — сказав дяк. — Хочу повторити, — мовив Климентій. — Gutta cavat lapidem non vi, sed saepe cadendo[39]. — Homo sit homini dens[40]? — спитав дяк. — Homo sum, — втомлено сказав Климентій, — humani nihil a me alienum puto[41]. — Може, ваша милість, чинили in dubio[42]? — In omnibus aliquid, in toto nihil[43], — сказав Климентій утомлено. Тоді дяк вийняв з рота люльку й зареготав. — Misce[44]! — сказав. — Що саме? — спитав Климентій. — Misericordia et nonsens[45], — відповів дяк. — Ех nihilo nihil, — мовив Климентій печально. — Errare humanum est[46]. — Dei gratia[47]? — спитав дяк. — Атож, — відказав Климентій. — Ідіть ех adverso[48], ваша милосте! Дяк знову вклав люльку до рота. — Про це й думаю, — мовив Климентій і пішов од мудрого дяка геть, навіть без оглядок. І хоча подумав про дякову мудрість іронічно, але дещо той йому й справді підказав. Принаймні випустив ниточку думки — саме те, чого не мав до цієї розмови. А що, коли й справді помилявся і в дівчини не біс, а хвороба? Коли ж хвороба, то треба визначити рецепта. А що, коли біс та хвороба — одне і те ж? Це значить, що рецепт має бути не із натуральних ліків у тих чи інших компонентах складників, а таки духовний. «Змішай, — сказав дяк, — милосердя з абсурдом». А чи не є це формула, подумав Климентій, отієї високої глупоти, котра буває вища розуму? Глупота, котра смішна й проста у зверхній одежі своїй і неумудрена, тобто не перемудрена, але глибинний сенс якої вищий будь-якої видимої мудрості. Йому трохи просвітліло на серці, але на цьому поки що нитка урвалася. Пішов у напрямку міських воріт, як і вчора ввечері, — хотів знову дістатися річки, де ніхто не перешкодить йому в розмірковуваннях. Щось учинив неправильно, коли так старанно й повно виконав заклинання, але воно не подіяло. Може, те, що не сповідався перед дійством і не дістав розрішення гріхів, а самонадіяно заспокоївся, бо останнім часом, вважав, нічого грішного не вчиняв. Але могли бути гріхи, глибоко закорінені в часі та пам’яті, які проминув колись увагою, а що це могло бути, підтверджувала дивовижна подібність дівчини, яку посів біс плоті, до тієї, яка не просто уразила його в юності, але через яку він і мандрованцем став, і від світу відрікся і від природного права та функції продовжити свій рід, адже природне, подумав він, це і є Боже, а неприродне — сатанинське. Відтак неприродна похіть Тодосії і є бісом, бо виходить із меж, позначених Богом людині. Гріх його, можливо, був у тому, думав натужно Климентій, що він, знайшовши визначену собі Господом пару, навіть не спробував це перевірити: чи й вона мала до нього таке ж почуття, як мав до неї він? Коли не мала, гріха на ньому нема, тобто відійшов од неї, як од невідповідного собі, а відтак учинив належно, ніякого нещастя іншій людині не завдавши. А коли вона була визначена йому в пару для виконання природних, тобто Божих, функцій? А коли його відхід приніс їй важкі страждання і зробив її нещасною? Тут гріх був і очевидний. Климентій уже дійшов річки й сів, опустивши ноги у воду. І як тільки це вчинив, йому раптом знову прийшло до голови, що ота дівчина, образ якої й досі носить у собі, звалася так само, як і господиня дому, в якому перебував щойно, тобто отаманиха, — чи ж не вона то? Ного аж струснуло від цієї гадки, і від води в ноги потік колючий холод. Минуло так багато часу, що Пелагія могла змінитися до невпізнання. Те, що потрапила до іншого поселення, а не жила там, де народилася, не могло бути дивне — хіба не буває такого часто? Коли б цей здогад справдився, то оте дивне, що ніяк не дає йому спокою, легко пояснювалося — дочка схожа на свою матір у молодості, а таке в житті також трапляється не раз. Коли б було так, то його вступ у той дім мав глибше читання — Господь послав його туди, щоб дістав змогу викоренити, пізнавши його, свого задавненого гріха, а цього міг би досягти тільки одним: очистити від біса плоті, котрий колись боров і його, а може, боре й дотепер, її, тобто зневаженої своєї коханої, дитину, а коли б того не вчинив, то, напевне, гріха б із себе не зняв. Йому стало аж так холодно, що мусив вийняти ноги з води. І знову звернувся до рецепту, котрого йому дав, чи жартуючи, чи таки мудро провіщаючи, дяк: милосердя і абсурд — тут якийсь зв’язок із його власною історією був, але ще не розумів, який. Поклав цього вузлика собі до мозку і почав міркувати про інше. Чому Господь не посприяв йому вигнати із дівчини біса? А тому, гадкував Климентій, що коли б це вчинив, то вчинив би одне з численних добрих діл іншим людям, але сам залишився б у невіданні щодо власного гріха, відтак біса плоті фактично не подолав би. Отже, тоді, коли він, одрікаючись од коханої і, можливо, призначеної йому Богом дівчини, вдяг чернечу мантію, тим самим біса не здолав, не вбив як духовний воїн, а відпустив на волю, що значило: боротьба із ним не закінчилася, а тільки протяглась у часі і, можливо, триває й досі, а його заклинальне дійство — одна із битв цієї великої війни, правда, тільки при умові, коли його здогади й припущення вірогідні. — Misericordia et nonsens! — проказав Климентій, лягаючи горілиць у траву й напружено вдивляючись у небо, яке було сьогодні напрочуд погідне, повне білих, як райські споруди, хмар, котрі сяяли блискучими боками. І він раптом збагнув те, чого не дозволяв собі пізнавати, про що й не мислив ніколи, але що вічно в ньому залишалося приявне: любові своєї до тієї далекої в часі дівчини, цілком у ньому втонулої, Пелагії, не забув і досі, адже її подіб’я не раз приходило до нього в снах, турбувало недоречними з’явленнями, жило, як конечна присутність, у ньому — то що, питається, воно таке: чи не той-таки біс плоті, котрий терзає зараз Тодосію, чи Божий нагад про гріха, бо порушив Божого закона природної призначеності однієї половини людини іншій? Адже недаремно в подружжі кожна частина зветься половиною. Ціла людина й має складатися із таких двох, а те, що в людей подружнє життя (таке воно, як пізнав, і в домі міського отамана, пишному, багатому, але не живе там душевна злагода) зчаста перетворюється у пекло, свідчить: у тому подружжі його складники не є однією істотою, а тільки половинками двох, і жоден із складників своєї натуральної пари так і не зумів віднайти. Отут йому й пожива, бісові плоті, через це тлить і руйнує людей і творить у них і біля них маленьке пекло замість погідної, доброї, умиротвореної гармонії та взаємної любові з відданістю і неподільністю. Кара ж Божа таким родинам, думав Климентій, і є у тому, що біса в них допускає, дозволяє творити маленьке пекло, аби людей урозумити, але вихід із того пекла люди мають віднайти самі, а це трапляється вельми рідко через недомисля їхнє. Таким чином, люди, вступивши в невідповідний шлюб, живуть у колотнечі, сум’ятті, бійках, змаганнях — і тут уже царство біса плоті, а не Боже, адже Бог створює тільки передумови для доброчесного й гармонійного життя, а жити й вибирати має людина сама. І з цього глухого кута вже немає виходу, бо коли б припустити, що він, Климентій, аби поправити гріха свого давнього, скинув мантію, а Пелагія, якщо вона й справді та, про яку думав, покинула свого отамана, і вони нарешті б зійшлися у пару — нічого б це не змінило, а гармонії не витворилося б, бо і він, і вона, пройшовши через прірву часу, вже не є тими ж людьми, якими були, коли мали природне призначення до з’єднання поміж себе. Час же їх розрізав, як пилкою, тобто розполовинив живу плоть, при цьому одна частина заживає, а інша з відрізаного мертвіє. І коли б притулити відрізану двадцять років тому руку до культі, якій відрізана частина належала, то чи вона до культі приросла б? Оце і є абсурд чи нонсенс, про який сказав йому, може, й не усвідомлюючи, що каже, дяк. Отже, для спасіння їхнього залишається друга частка суміші — милосердя, яке і є відверненням од гріха, і саме в такий спосіб, напевне, й можна гріха плоті подолати. Ось той лік, який допоможе відрізаному не загинути, як гине кожна відрізана частка, а зарубцюватися й вижити. Каліцтво залишається, а тіло продовжує подвига. Але що і як учинити в ситуації, в якій пробував? Цього не відав. Утомився від цих думок, та й до того був непомірно зморений обрядом заклинання — голова відмовлялася мислити. Отак погасла, як гасне ґнотик лампадки, коли вкрутити чи коли не сочиться олія, отож і горіти нема чому. І він вирішив конче довідатися, чи Пелагія його молодості та Пелагія-отаманша — одна і та ж. Бо коли б не так, всі його розмисли й побудови — порожні, і шляху до виходу треба шукати цілковито іншого. Без такого знання не доступиться правди і не визначить безпомильно, як у цьому разі правильно діяти, отже, й трудити голови поки що не варто. Треба й справді відпочити, бо втома вбивала його. І він поринув у сон, сподіваючись, що хоча б так наблизиться до вирішення, але снів антисвіт йому не приніс. Просто пропав із цього світу, а в той інший не потрапив. Одне тільки відчував: був у чорній, глибокій, бездонній ямі, летів у ній, як камінь, а тоді відчув під ногами тоненьку линву, що засвітилася в темряві, ніби павутина, сріблом, і, балансуючи, рушив нею. І мав один тільки клопіт — не зірватися з линви, отож впирався в неї поглядом і обережно переступав ногами. Водночас боявся, що його напружений мозок може не витримати, а відтак розірветься на клапті, відтак і згорить, як зоря падуча, котра пронизує тьму нічного неба і в ній безмовно й навічно пропадає. Розділ IX


Спав недовго, може, половину дзигарової години, але цей глибокий, майже безпривидний сон його від утоми звільнив. І прокинувшись, перше, що побачив, — небо, хмар на якому поменшало, а голубого безміру побільшало. І летів у небі сірий журавель, печально куркаючи, — великий і спокійний птах. Климентій провів його очима, аж доки зник, відчуваючи, як тіло наливається, ніби дзбан водою, бадьорістю, і тільки тепер згадав, що Тодосія й досі лежить на підлозі покою, де чинив заклинання, зв’язана, а цього не мало б бути. Тому скочив на ноги і чимдуж подався до містечка. У міські ворота саме в’їжджала валка підвід — були то чумаки, які заїжджали на торг сіллю та рибою. Не мав терпіння їх перечекати й пробирався між возів та волячих боків. Вулиця також не виявилася порожня, як коли йшов сюди: жила мирним звичайним життям — ходили люди, бігали собаки, блукали кури, урочисто вів гусей та підрослих гусенят поважний гусак, у великій калюжі плескалися качки, біля обійсть паслися прив’язані телята й кози. Дяка проте біля школи не було, хоча на його місці сидів якийсь школяр із мандрівних спудеїв і грівся на сонечку. Климентій був радий цьому, бо поспішав і затримуватися не бажав. Біля корчми, яку минав, сиділо й стояло досить людей, — пили й заїдали; здалося Климентію, що це були якраз ті, котрих проганяв із двору отамана. І справді, побачивши ченця, що притьма чимчикував вулицею, одночасно повернули в його бік обличчя. І йому знову здалося, що в усіх кам’яні, із вапняку тесані, обличчя — очевидно, саме звідси й виглядали його повернення. Він же думав у цей час, що обов’язково напише кільканадцять віршів до своєї книжиці про незлагоди в родинному житті, про жінок та чоловіків і їхнє взаємне співіснування — це й стане, зрештою, його розмислом про те, що його зараз найбільше вражає. Але думка ця — мигцева, бо не до віршів тепер. Озирнувся й побачив, що люди, які сиділи й стояли в корчемному дворі, виливались із розчинених воріт, як барвиста вода, — очевидно, поспішали, щоб не пропустити дійства. Завжди дивувався із зівайл, котрі з найменшої причини збирались у купи, коли щось траплялося. Ці люди й були такими зівайлами, і жени їх чи не жени, свого таки достояться. Тому перестав звертати на них увагу — не до того. Тепер головне перемовитись із Пелагією, бо від цього багато залежить. Жінка отаманова була в дворі, очевидячки, чекала на нього, чоловіки-бики, мабуть, стерегли Тодосію. Пелагія увіч нервувала. — Славала Богу, прийшли, панотче, — сказала полегшено вона. — Гадала, що втекли. — Зачини, пані-господарко, ворота, щоб не зайшли чужі, — наказав Климентій, віддихуючись після швидкої ходи. Але ж то не чужі люди, а сусіди, — мовила Пелагія. — Йдуть? — За мить будуть, — проказав Климентій. — Приписами до дійства сторонніх не має бути. Може, в мене нічого не вийшло через них. Пелагія зачинила ворота перед носом першого із зівак, які вже доспіли до обійстя, а другого майже виштовхнула із хвіртки й зачинила й ту. — Панотець наказав вам бути на вулиці, — мовила, ніби вибачаючись. — А тепер, Пелагіє, мені конче треба з тобою поговорити, — шепнув Климентій. — Тільки так, щоб ніхто не чув. — Пізнав мене нарешті, Кириле, — тихо мовила Пелагія. — Не Кирило я вже, а Климентій, — сказав. — І коли правду — таки впізнав. Але як тут опинилася? — Заміж сюди віддали. Ходімо в повітку. Зайшли в повітку, де стояв реманент. — Твої з Тодосією? — спитав. — Сплять, — мовила вона. — Наморилися та й по обіді завжди сплять. Може б, і ти переїв, Кириле? — Вже казав: заклинателям правила їсти забороняють у час дійства. — Що ж хотів у мене запитати? — Чи знаєш, Пелагіє, чому пішов із нашого містечка і став ченцем? — спитав прямо Климентій, дивлячись пильно на жінку, і коли отак дивився, дивно йому стало: знав, що ця немолода й поважна мотрона — його колишня кохана, але нічого, ну зовсім нічого не залишилось у ній від тієї давнішньої — змінилася таки вельми. — Знаю, — печально зітхнула Пелагія. — 3 любові до мене. Але чому так боявся тієї любові? — Бо гарна була, а я ні, бо багата, а я харпак, хоч і при школі та вчений. Бо любив тебе невимірною любов’ю, а від тебе любові не бачив. — Але ж і я любила тебе, Кириле! — тихо зойкнула жінка. — А те, що пішов, нещасною мене зробило, не знала відтоді щастя. За нелюба пішла, а коли носила Тодосію, вона в мене первісток, про тебе думала; можливо, Бог мене за те й покарав нею. Але то вже таке давнє! Чому питаєш про це? — Бо хочу дізнатися, звідки узявся той біс плоті, що поселивсь у твоїй дочці, Пелагіє. — А як взнаєш, то що? — Тоді її вилікую, а біса прожену. — Але ж уже пробував. І нічого не вийшло. Часом здається мені, що це ніякий не біс, тільки недуга така, і що в тій недузі винувата я, бо в нелюбові зачала й про іншого думала. Можеш сміятися, — печально говорила Пелагія, — а часом здавалося, що батько її не отой мій бурмило, а таки ти. Подивилися пильно одне на одного, і чи якось освітилося її лице, чи щось інше вчинилося, але почав Климентій упізнавати в ній, може, й не ту Пелагію, в якій був колись безнадійно закоханий, а її дочку Тодосію, а що Тодосія була викапана мати з юності, то почав пізнавати в цій старій і ту колишню. І йому зовсім не хотілося сміятися з того, що вона вважала Тодосію за його дочку, бо в дусі, може, воно так і було, бо, за природним розпорядком, дочка ота мала бути таки його, і саме це сподівався почути від Пелагії — воно й покотило клубка, в якому ніяк не міг віднайти початкової нитки. В голові почало яснішати, і він раптом згадав житіє преподобного отця святого Йоаникія Великого, що його записав Метафраст, воїна, страшного ворогам через свою мужність, але улюбленого співтоваришам через покірливість та смирення, та ще більше любого Богові, бо святих його заповідей старанно дотримувався, пильно хоронячи їх. Потому Йоаникій покинув воїнський чин і пішов на Олімпійську гору, де пристав до ченців, жив у Антидієвому монастирі, відтак усамітнився для безмов’я, ставши так само мандрівним, як є мандрівним і він, Климентій, ієромонах і складач научальних віршів. А коли проходив отой Иоаникій Великий якось повз одного жіночого монастиря, вийшла до нього жінка, яка мала дочку, вельми охоплену плотською похіттю (отже, подумав Климентій, пригадуючи все це, ситуація майже повністю повторюється, на це треба зважити). І хотіла та зваблена із монастиря вже тікати. Очевидно, дивне обличчя було під ту хвилю в Климентія, бо стурбувалася Пелагія. Що з тобою, Кириле? — спитала. — На тобі лиця нема! — Знаю, як вилікувати твою дочку! — тихо й ніби непритомно сказав він. — Це ти добре сказала: вона якоюсь мірою й моя дитина. З цього й почнемо. Misericordia et nonsens! Здається, все стає на свої місця! — Про що ти говориш? — вигукнула Пелагія. — Це не тобі, а собі кажу, Пелагіє, — лагідно мовив він. — Не заклинанням, а милосердям її вилікуємо. І, може, так сповідаємо свого гріха, що колись не зрозуміли одне одного, не поєдналися й загубили своє щастя. — Ти як непритомний, Кириле! — прошепотіла Пелагія. — Не розумію тебе! — Зараз усе зрозумієш, — всміхнувся лагідно. — Вилікую твою дочку, але будь лагідна до неї, і щоб ніхто ніколи не нагадував їй колишньої хвороби, інакше біс повернеться. Це й буде твоє милосердя, потрібне для її одужання. То в ній таки біс? — злякано спитала жінка. — Так, — мовив упевнено Климентій. — І вже знаю, як його прогнати. Можеш будити своїх мужів, а ні, то й разом управимося. — Ні, хочу, щоб вони все бачили. Вийшли з повітки й подалися до ґанку. І коли наблизилися до нього, розчинились із рипом двері, і в них постав оспалий, грубий, із заплилим товщем обличчям міський отаман, а за ним виднілося ще більш оспале, і помнуте, і знетямлене лице його подобенства. — Це вже й панотець тутечки? — спитав отаман і позіхнув так, що його рот став ніби чорна отхлань. Друга ж отхлань зінула з рота отаманового подобенства, а коли ті роти приплямкнулися, отаман додав: — То що, почнемо від початку? — Від початку, але не так! — енергійно сказав Климентій. Вони зайшли до покою, де лежала зв’язана Тодосія. Вона тихо спала. — Розв’яжіте її! — наказав Климентій. — Але ж, панотче! — мовив отаман. — Розв’яжіте її! — повторив Климентій нетерпляче. Її розв’язали, а відтак і збудили. Тодосія зморено звелася й почала розтирати замлоєні ноги й руки. Тоді безсило плюхнулася на услона. — Знову прийшли мене мучити? — спитала упокорено. — Ні, коли скажеш: хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і ніколи не повертався до мене. Дівчина отямлювалася. Очі зблисли вогнем, але була виснажена, тому понурилася. — А коли не вийде? — спитала. — Вийде! — твердо мовив Климентій. — Хай буде по-вашому, — протягло мовила Тодосія. — Хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і нехай ніколи не повертається до мене. Не мучте більше! Тоді Климентій уклякнув перед нею, схилив покірливо голову, тобто вчинив так само, як і кдлись давно великий воїн, а потому чернець-мандрованець Иоаникій. — Поклади, дитино, руку на шию мою, — сказав. І коли вона те вчинила, помолився щиродушно, з великим поривом, але подумки, Господу своєму Климентій Зіновіїв: — Господи! Бачиш моє старання й покірливість мою! Не бісові улягаю, що побив цю невинну душу, а тобі, щоб переміг його не я, але ти, мої ж гріхи тим самим покрив та вибачив, бо усвідомив я їх. Нехай не переходить твоя помста нам, грішним, у роди наші і нехай ця дочка моя в дусі буде тобою люблена, а не збриджена, нехай увійде у природжене собі, тобто тобою накреслене, й виконає собі призначене, а не впаде в муку відторгнення та нечестивості. Коли бажаєш, Господи, побий мене замість неї, нехай збавиться це дитя від спокуси диявольської, а тягота битви отієї хай буде на моїй шиї. І нехай усі плотські пристрасті у мене перейдуть через милосердя моє до дитини цієї. Мене ж бо настановив на чин духовного воїна, отож хай я битимуся з нечистим, а не ця квола й немічна душа, її ж, Господи мій, обережи! І коли сказав він це, відчув, що гаряче дихнула йому на шию Тодосія, і хоч нічого не бачив, схилений бувши, але пізнав, що шию йому ніби обпекло, а в шкіру начебто увіп’ялися гострі пазурі — вбились у неї, як цвяхи в дерево, ще й позагиналися, як ті ж таки цвяхи, потрапивши на залізо. І відчув на плечах своїх важкий і морочний тягар, котрий причавив його. І тільки потому звів покірливі очі, щоб подивитися на дівчину. Вона ж ридала. Великі сльози котилися з її величезних, таких знайомих і рідних йому очей, і вимивалися отак із неї рештки скверни, були-бо ті сльози спершу чорні, а тоді спрозоріли, посиніли, нарешті зовсім стали безбарвні. І схлипнула вона, пройшов тілом її дрож, а тоді подивилася на Климентія із жахом. — Боже мій, панотче! — прошепотіла. — Це ж ви забрали його собі? Але ж чому? — Так, доню, — сказав Климентій також пошепки. — З милосердя до тебе. Чи вільна тепер ти? — Легко стало на душі, — сказала дівчина, все ще плачучи. — Господи, що це зі мною чинилося? — Тепер ти вільна, доню моя, — тепло сказав Климентій. — А як же ви, панотче? — зойкнула вона. — Я — духовний воїн! — твердо мовив він. — І мені буде легше подолати його, як тобі. А ти живи у світі і радій! Утішайся й щаслива будь! Було в цьому покої ще троє: літня жінка, яка дивилася на все це голубими очима і беззвучно й покірливо оплакувала те, що бачила, з її очей котилися теплі сльози, а оплакувала вона своє життя, гріхи свої, нещастя свої, які відходили з її дому, ніби вилаштувані повітряні істоти; був тут бик-чоловік, міський отаман, котрий стояв, ніби величезне барило, налите відшумілим трунком, і нетямковито лупав здивованими і враженими очима; був тут другий бик-чоловік, подобенство першого, але цей уражений не був, а мирно й байдуже спав, бо недоспав перерваних післяобідніх снів, а тепер біг за ними слідом, аби їх наздогнати, щоб знову його солодко й утішно поколисали. — А тепер, — сказав Климентій, — поки є мені ще сила, прочитаю заключну молитву, щоб той, котрий покинув тебе, Тодосю, ніколи більше в тебе не повернувся. І він, усе ще клякнучи, звів очі горі й проказав співним речитативом десь так, як проказував перед людьми навчительні вірші свої, щоб ліпше дійшли вони до їхніх сердець: Дякуємо тобі, співаєм, славим і величаємо, Кріпку й вельми чудовну силу держави влади твоєї, Господи Боже, Бо завдяки пребагатьом щедротам твоїм великим І людинолюбного твого милосердя Зволив ти збавити і звільнити рабу твою Тодосію Від того, хто захопив був тебе і хто мучив був тебе — І смиренно й по-рабському припадаючи, Старанно твоє доброутроб’я молимо, Тодосею цією, Аби бігши, щоби біг і далеко віддалився І до неї не повернувся. Хай вселиться у тебе, Господи всемилостивий, В тебе, доброзволяючого, У благість та мир твого єдинородного Сина, Господа ж нашого Ісуса Христа, Яким ми відкупилися від рабства ворожого. І ніякого зла не злякаємося, Бо з нами Господь. І благодать Святого Духа хай нас укріпить. І утверди її в усякому ділі доброму, Щоб творила волю твою добрую, доброгідну і досконалу в усі дні життя свої. І тебе з усіма вірними славити й величати Із єдиносущним твоїм Сином будемо, Із святим, і благим, і животворящим Духом, Тепер, і завжди, і навіки-віків. Амінь.  

І Климентій відчув величезне вичерпання, таке велике, що ледве звівся, додибав до лави під вікном і звалився на неї. Той, що ввійшов у нього від Тодосії, не подавав ніяких ознак, а ніби принишк і затих, начебто й сам був уражений тим, що сталося, адже вчинив оте Климентій зовсім не забувши застереження сьомої сибіли, щоб не переймати на себе нечистого духа. Може, тому біс випустив із себе трохи синього диму, який заповнив Климентія, і дим той називався печаль світова. — Трохи віддихну, — сказав кволо, — й піду собі. Та ми вас нікуди не пустимо, — сказала гаряче Пелагія. — Зараз нагодуємо, й відпочивайте в нас, скільки душі заманеться. — Таки так, — сказав міський отаман. — І без віддяки не залишитеся… Скільки за таку роботу берете, панотче? — Це робота свята, — мовив Климентій, — і грішми не оплачується. А поїсти не відмовлюся, як милостиною, бо від учорашнього ранку ріски в роті не мав. Розділ X




Тодосія сиділа на услоні і вже не плакала, тільки дивилася на все широкими очима, і вряди-годи по тілові в неї проходив спазм, як у дитини після великого ридання. Залишитися відпочити в отамановому домі Климентій рішуче відмовився, тільки поїв, притому скільки міг; Пелагія танцювала біля нього унадливо, присовувала ласі шматочки й припрошувала, а коли більше не міг, звівся, перехрестився, наклав на плече торбу і попрощався з господарями. Пелагія пішла відчинити перед ним ворота, а дорогою через двір тихо сказала: — Не забуду тобі, Кириле, добра, що його мені учинив, довіку. Недарма колись тебе любила. — А ти продовжуй любити, хоча ми, може, більше ніколи й не зустрінемося, — відказав Климентій. — Люби мене духовною любов’ю, так тебе любитиму і я. Як брат і сестра! — Гаразд, Кириле, — сказала вона зворушено. — Але любитиму тебе більше, як сестра. — Лишайся з Богом, — промовив смутно. — Завдяки тобі, — мовила вона. Люди за ворітьми все ще стояли. Дивилися на нього, коли виступив із хвіртки, вже інакшими очима: в цьому містечку новини й справді переносилися повітрям: вони вже знали. І той самий голос із юрби, котрий раніше насміхався над ним, тепер сказав: — Здолав ти його, Климентію! — Таки здолав! — мовив той, зносячи голову. — Але одне попрошу у вас, люди: не пригадуйте Тодосії лихого, бо коли хто пригадає, біс у такого ввійде. Невинувата вона, як невинуватий і хворий, що хвороба його посіла. Йому відповіла глуха тиша, і в тій тиші, розрізавши юрбу навпіл, він перейшов повз розтикані тут і там обличчя, тесані із каменю, на яких не вичитати жодної думки ані чуття. Відтак розбито рушив вулицею, яка й цього разу жила звичайним життям, але люди, що раніше ховалися поза парканами, тинами та вікнами, вийшли на видноту: хто в дворі стояв, хто з-за заслони виглядав, а хто й на вулицю вийшов. І всі німо проводжали Климентія, а з-поміж усіх була й молодичка із рум’яними щоками та палахкими очима, яку примітив у корчемному дворі вчора під час понеділкування. І здалося Климентієві, що від тих палких очей випущено було блакитну стрілу, яка безшумно й швидко перелетіла простора і впилася йому в серце. І він відчув, що той, котрий перейшов до нього від біснуватої Тодосії, той, котрий досі не подавав жодних ознак присутності, той, проти якого постав аж так дуже, ожив у ньому раптом, і тіло Климентієве з того затремтіло. — Господи! — помолився він. — Не введи мене у скусу! Але молитва йому не допомогла, і він з жахом відчув, що його давно ніби відмерла жила почала ворушитися й набрякати. І він майже втік од тієї молодички, миттю збагнувши, що то прислужниця того, котрий поселився в ньому, а може, образ живий його, а може, посланиця, перша в ряду, якого не відає. І, ніби буря велика, напали на нього погані думки, і зринула перед очима жіноча плоть, яку вперше за життя побачив сьогодні в оголеної Тодоськи. І він аж зубами зарипів, так млосно й страшно йому стало. Але за мить напад минув, бо ще раз помолився й перехрестився; відтак знову наплинула величезна втома. І хоча треба було якнайшвидше покидати це містечко, знав, що сили на те не здобуде, тому вирішив повернутися до школи, та й на вечір уже заходило, тож рушить у подальшу свою мандрівку раненько, при сході сонця, і вже, сподівається, й справді ніколи більше сюди не повернеться, як це й велів йому внутрішній ГОЛОС; Тим більше, що, зирнувши в небо, здивовано відзначив, що воно цілком захмарене, а на клобука впало кілька крапель. І саме в цей момент небо розкололося лискучим зигзагом і гримнув такий грім, що все живе з вулиці ніби корова язиком злизала, тож коли озирнувся навдокіл, була цілком порожня, як і тоді, коли вийшов із обійстя отаманового першого разу після дійства. Пришвидшив ходу, щоб устигнути дістатися до школи, але друга буря, цього разу природна, звалилася на нього з неба з усією навальністю, ніби небо те бажало покарати його за те, що вчинив. Тоді він перестав квапитися, зваживши, що не годиться уникати кари Божої, і повільно пішов, омиваючись хвилями розбурханої і розгойданої зливи, говорячи вголос, був-бо певний, що в шумі, який постав, ніхто його не почує: Вимивай із мене скверну, Господи, вимивай! Вимивай із мене стерво, отого біса проклятого, і хай піде він із димом, громом та вогнем. А коли тобі, щоб убити його, й моє грішне тіло потрібне, побий його і з лиця землі забери. Небо над головою й справді замиготіло вогнем, грім не загуркотів, а тріснув із страшенною силою, аж мимоволі пригнувся Климентій, і верхівка недалекого дерева раптом почала горіти, незважаючи на те, що її звідусіль хльостали, били й забивали хвилі розбурханої води. — Дякую, Господи, дякую! — шепотів він мокрими вустами. — Вимивай із мене скверну, вимивай, бо хоча взяв її з доброї волі, але щоб звільнити кволішого за себе. Через це ще раз прошу: убий його в мені, а коли тобі догідно, вбий із нечистою силою й мене, грішного й окаянного! Чекав, що тепер блискавка таки вдарить у нього, і запалить, і обвуглить, як те дерево, яке й досі горіло. Але того не сталося. Блискавка мигнула, грім загуркотів, але спокійніше і віддаленіше. Климентій побачив, що стоїть перед ґанком школи, й югнув у відчинені двері, а з прочілу відступився дяк, котрий там стояв і спокійнісінько кушпелив люльку. — Оце так змокли, панотче, — сказав він. — Як хлющ. Климентій і справді був мокрий, як хлющ. Скинув мантію, залишившись у спідньому, й викрутив її — вода потекла дзюрком. — Е, панотче, — сказав дяк, — Треба вам зовсім роздягтися, бо й сподні ваші, як хлющ. Ще ніхто не бачив моєї наготи, — відповів Климентій строго, віджимаючи на собі спідню одежу. — Дасть Бог і не побачить! — Не зарікайтеся, панотче, — сказав іронічно дяк. — Людина — слабке начиння, хоч і ходить per aspera ad astra[49]. — Providentia est melior poenitentia[50], — сказав Климентій. — E, панотче, — випустив клубінь диму дяк. — Людина на те і є, щоб каятися. Бо без каяття нема вороття. Як ви на те, щоб після купелі омити нутро aqua vit-ою? — Та що ж, пане-товаришу, — сказав Климентій. — На те діло в мене губа не заперта. — Атож, — хитнув дяк. — Чарку випити — душу не виплюнути. — Дай Боже в добрий час говорити, — ствердив Климентій. — Живому чоловікові все потреба і все чогось кортить. Розділ XI


Вони сіли до столу один супроти одного, а школярам дяк наказав принишкнути й слухати, як розмовляють, п’ючи, мудрі люди, — хай повчаться належно й старатливо, а на несміливе побажання кількох спудеїв, котрі тут нагодилися, отже, осіб у віці достатньому і які вже самі не раз прикладалися до горличка з чортовим зіллям, приєднатися до них, дяк порадив jurare in verba magistri, тобто спиратись на вчителевий авторитет і залишатись у своєму status quo[51], і то ipso facto[52], що вони ще до таких бесід не доросли, отож хай посидять тихо і повчаться у людей поважніших та освіченіших, а коли захочуть їм заважати, то побачать навіч, як відчиняються двері при допомозі їхнього лоба, отже, годі змагатися de lana carpina[53], а вони з панотцем поведуть мову de omnibus rebus et quibusdam aliis[54]. На те слово школярі позатихали, а дяк вийняв із кишені мантії фляшу, зелену барвою і заткнуту дерев’яною цуркою, яку, очевидно, й сам вистругав, узявся зубами за неї і з пухком витяг, відтак нюхнув і скривився. — Горілиця із підтрубної криниці, — сказав. — Чи є, панове школярі, в нас їсти? — Юшка з блощиць, — хором відказали школярі. — То подавайте її сюди шановному гостю, — жартівливо наказав дяк. — Таж катма! — горланули школярі. — Ну, тоді на заїдок увітремся рукавом, — мовив дяк і дістав із іншої кишені малу, також зеленої барви, чарчину, налив її й примружив око. — За вас, панотче, і за ваші подвиги, — сказав він, — бо ціле містечко аж шумить, вихваляючи вашу милість за чудове вміння справлятися з бісами. Ewe[55]! Перекинув чарочку до рота, тоді налив знову. — Do ut des[56]! — мовив і передав чарчину Климентію. Той і досі був у мокрому спідньому, без мантії, вона сохла, розвішена на шнурі, отож випити було треба. Окрім того, втома з’їдала йому очі, відчував у тілі й трем, певне знервування і ще казна-що, отож випив поданий йому трунок за милу душу. — Чи дозволите поцікавитися, панотче, — схилився до нього дяк, — чи достатньо заплатив вам за труди отой скупар, міський отаман? — То такі труди, пане дяче, що за них плати не беруть ех officio[57], — сказав Климентій, відчуваючи, що горілка тепло попливла по кишках. — Тобто хочете сказати, що про це не говорять? — Хочу сказати, що не взяв з вашого отамана ані шага, ані того клятого чеха, якого люди не хочуть на торзі брати. Інакше моє закликання було б нечинне. — Це ваше credo, панотче, чи боїтеся, щоб мої хлопці вас не обчистили? Можете сміло говорити, мої хлопці чесні й порядні. Звичайно, доки голод не притисне. Але свого гостя — ніколи! По кутках щось заблищало, очевидно, хлопці шкірили зуби. — Не беру плати за свої дійства, — сказав Климентій, — тож голому розбій не страшний. Голий, як і святий, пане дяче, ліпше буду голий, як костка, а гострий, як бритва. — Але ж без піджоги й дрова не горять, панотче, — зчудувався дяк, — і без хліба ані обіда. — Хліб беру, тобто коли вгостять, поїм, а з собою — нічого. — Тобто навіть харчем нічого не взяли? — ще більше зчудувався дяк. — Заглянь у торбу і пересвідчись, — сказав Климентій. — Загляну, бо не можу в таке повірити, — мовив дяк і кинувся до Климентієвої торби. Порився там і розчаровано торбу відкинув. — Ну, панотче, ви мене вразили, — сказав. — А може, того біса не вигнали? — Вигнав! — коротко повів Климентій. — Нас itur ad astra[58], панове школярі! — патетично мовив дяк. — За таке, по-моєму, можна випити ще по чарці. Як ви, панотче? — він замотав головою. — Ні, не повірю. І справді чинили все gratis[59]? — Gracia graciam parit[60], — мирно мовив Климентій. — Незбагненно! — згукнув дяк, наливаючи чарку й швиденько її випиваючи. — То, може, ви, вибачайте на слові, святий? — На жаль, ні, — відказав Климентій, зітхнувши. — Просто hominem experiri multa paupertas jubet[61]. — Ну, убозтва маємо й ми много, — сказав дяк, наливаючи Климентію. — І дечому через те навчилися, особливо, коли кишки до спини клеяться, а щось десь зле лежить. Чи не так, панове школярі? — Так! — хором відказали школярі. — Вони в мене славні, — із сльозою в оці сказав дяк, коли Климентій пив свою чарку. — Моторні та звинні. Коли б не це, то ми з убозтвом своїм і ноги б простягли. Чи не так, панове школярі? — Так! — хором крикнули школярі. — Іще одне дозвольте запитати, панотче. — У вас у торбі є фляша, чи ж вона, вибачайте, не з водою життя? — Вгадали, пане дяче, — але то не горілка, а свята вода, — спокійно мовив Климентій. — Коли хочете, спробуйте. — Дивовижно! — сказав дяк, ходячи із фляшою та чаркою покоєм. — Тоді я у вашу честь, через те, що до нас завітала така незвичайна людина, вгощу чарочкою і свою братію, хай кружляне. А то не захочуть нам співати й танцювати. А ви, панотче, співаєте й танцюєте? — Співаю й танцюю, — мирно мовив Климентій, горілка почала більше розігрівати його, граючи в тілі, але водночас і склеплюючи йому повіки. — Ну, слава Богу, тоді ви ще не зовсім святий, — сказав дяк. — Ану, підходьте, панове школа, по одному, не товпіться, вгощатиму на добру науку. З кутків по одному почали вигулькувати спершу старші, тоді молодші, а тоді й малі. Дяк кожного вгостив чарочкою, вони брали чинно, а тоді знову зникали по кутках. — А тепер заспівайте танечної, панове школярі! — вигукнув дяк. І з кутків раптом полинув спів: зладжений, гарний, видно, не раз і не десять так співали. — Ходіть, панотче, в коло, ходіть! — крикнув дяк, починаючи кривого танця. Ні, пане дяче, — мовив зморено Климентій. — Сьогодні я зморений і не до танців мені. — Гаразд, панотче, тоді не будемо танцювати! — сказав дяк і з маху сів до столу. Спів обірвався. — Скажіть тоді, панотче, — наблизив до нього обличчя дяк. — Таке добре діло вчинили сьогодні, а чомусь невеселий? — Хто в чому званий, в тому пробуває, — сказав Климентій. — Не зрозумів, — мотнув головою дяк. — Гороху наївшись, — мовив Климентій, — з ним і говорити. — Тепер зрозумів, — серйозно сказав дяк. — То, може, хотіли б спочити з трудів? — Коли ваша ласка, — повів лагідно Климентій. — Очі мені злипаються. І вибачте, що до гульні сьогодні невдалий. — Як же спатимете в мокрій одежі? Роздягніться! — В мокрій одежі менше воші кусатимуть, — сказав Климентій. — У вас їх слава Богу. — Не скаржимося, — відповів дяк. — Не такі, бачте, й бідні, хоч на це. Нівроку мудрий із вас чоловік. — Та й у вас, пане дяче, голова не капуста, — змовив Климентій, вмощуючись на рядні, на якому спав і минулої ночі. — Мій розум їм, тобто школярам моїм, звичний, а ваш новий. Шкода, що не залишитеся надовше, були б нам як homo novus[62]. А окрім того… щось у вас є, що викликає пошану. A honos habet onus[63]. — Не зваблюйтесь, пане дяче, — сказав Климентій. — Бо може, я грішніший за вас усіх. — Hinc illae lacrimae[64], тобто ваш смуток? — Атож, пане дяче, атож, — печально мовив Климентій, вкриваючись дірявим рядном і заплющуючи очі. Роздiл XII



Досі тільки раз відчув у собі того, котрий вийшов був із Тодосії і сів йому на карка, — тоді, коли перестрівся з рум’янощокою молодичкою, він і тоді вбив у шкіру гострі кігті і обілляв вогнем, але знав, що то не востаннє, невдовзі, обкублившись у ньому, заведе гніздечко своє й обживеться, а тоді й почне по-справжньому діяти, адже, коли зустрівся з палкою молодичкою, вже показав ріжки, і хай несильно, але таки вкинув у тіло жару. Тому перш, ніж заснути, як це мав у звичаї, помолився подумки, хоча хто зна, чи дійшла до Божих вух молитва, адже в покої стояв галас, школярі та й дяк із ними зовсім не зважали на те, що панотець ліг спочивати, голосно гомоніли, хтось щось оповідав, спалахував регіт. Зрештою, Климентію до такого не звикати, окрім того, немилосердно причавлювала втома, тому й молитва його була не як чітко означене прохання до всевишнього, а тільки як короткий душевний погук, щоб він, Отець, і Син його, і Святий Дух, Бог єдиний у Тройці, помилував і вберіг від того, котрого, рятуючи невинну душу, у себе впустив. Відтак не відчув душевного миру, як це бувало завжди по молитві, а ніби хтось у нутрі його зайорзався, захихотів, і простяг довгі липкі лапи, й заклеїв йому повіки, відтак роздер тими ж таки лапками рота, висовуючи прозору голову із того рота, безоку, безвусту, безвуху, і гаркаючи, ніби старий пес, і це в той час, коли Климентієвий дух поволеньки входив чи радше впливав у антисвіт. І зайшов він у дивний палац, стіни якого були чорні, але тканина, якою були оббиті, попроривалася, і в ті прорви вливалися, ніби золоті списи, потоки світла. А ще там ходили, лежали, стояли голі жінки, а він покоївся на одрі, розіп’ятий на ньому, бо руки й ноги йому прибито цвяхами. Жінки підходили до нього, роздивлялися, про щось поміж себе розмовляючи, а тоді зневажливо сміялися й відходили, а він відчував невимовний сором, адже й справді ніколи й нікому не показував оголеної своєї плоті, хіба що в малих літах батькам, коли його мили. — Що з ним робитимем? — спитала якась старша жінка, трохи схожа на Пелагію. — Він старий, бридкий, з погаслою чоловічою силою та ще розіп’ятий на своїх сумнівах, соромі та застереженнях, котрі і є цвяхами, якими прибитий. — Омолодимо його! — гукнула молода з обличчям Тодосії, тобто тієї, кого так тяжко колись любив. — Намастімо його тіло оліями, скупаємо в купелі з молока, розчешімо волосся, тоді побачите, що не такий він старий та бридкий, а більше гарний. Дамо напитися настою із трав, який пробуджує чоловічу силу. Тоді побачив, що в покої стоять два конови: в одному кипіла олія, а в другому молоко. Кілька голих дівчат із сміхом підскочило до нього із кліщами, вирвали цвяхи, що ними був прибитий до ложа, схопили за руки й ноги, тоді розгойдали й кинули в конов із киплячою олією. Але не зваривсь у тій олії, а відчув солодку приємність й чудові одурманливі запахи, якими дихав — надихатися не міг, і відчув: тіло його наливається молодою силою, тобто й справді омолодів. І тільки одне старе залишалось у ньому — голова. Відтак простяглася рука з довгими пофарбованими нігтями, лягла на обличчя, вбивши пазурі в церу йому, й занурила в киплячу олію всього цілком. І він почав поринати в якусь зелену глибину, де росли яблуні, густо покриті плодами, і сливи, й вишні, й грушні, й фіги, й фініки, й помаранчі, а трава там росла синя, зрештою, й усі плоди були сині, і з кожного дивилося на нього людське око, ніби намальоване на шкірці. — З’їж яблуко! — наказав високий жіночий чи янголячий голос, і до нього знову простяглася рука з довгими фарбованими нігтями й подала йому плід із намальованим на ньому оком. Узяв його й раптом обпікся, такий був гарячий, а коли вкусив, то потік не сік, а горілка, і та горілка почала наливати його тіло, й запалювати, й хмелити. І закрутилася йому голова, тобто сидів у траві, а голова почала обертатися на плечах, як флюгер, — спершу повільно, а тоді все швидше й швидше, і все довкола замиготіло, застрибало: і яблуні, і сливи, і грушні, і всі інші дерева перетворились на голих дівчат, які почали вигецувати навколо нього шаленого й непристойного танця, бо виставляли до нього сокровенні місця й манили, надили, спокушали. І він почав відчувати, що набрякає, тужавіє, а передусім жила його, а голова почала крутитися на плечах повільніше, а коли зупинилася зовсім, то скочив він на рівні й почав ганятися за тими голими танцівницями, але вони моторно від нього тікали й ухилялися. Тоді відчув, що бракує повітря, як нурцеві, котрий довго пробув під водою, тож щосили відштовхнувся від синьої трави й кулею полетів угору, вибухнувши з олії, як велетенська риба чи викинутий камінь. І тут його відразу ж підхопили якісь руки й потягли до іншого конову, де кипіло молоко. І Климентію раптом стало страшно, що нового випробування не витримає, а таки звариться в цьому молоці, але вже летів, ніби випущена із лука стріла, і впав у те молоко, розляпуючи його навсібіч, а коли поринув у білу й непрозору рідину, побачив, що дно конова прозоре і що то не так дно, як двері, які потяг до себе. І зайшов у порожнє помешкання, стіни якого були дзеркальні, і в тому покої навішано було дзигарів, які цокотіли, мали привісні гирі, що сяяли золотом, але на жодному дзигарі не було стрілок, тільки часові позначки годин, а одна із дванадцяти позначок горіла, як свічечка за склом ліхтаря, але в кожного дзигаря цифра інша. І саме тоді побачив він себе homo novus, бо то був він і не він. Він — бо відчував себе, своє єство, своє «я», здатність думати й відчувати, але все те було вкладено в чуже тіло гарного, м’язистого й самовпевненого юнака, який стояв перед дзеркалами оголений, і його жила при цьому стриміла трубою. Відтак зображення почало в дзеркалах розмиватися, миготіти, розпливатися, а за мить побачив уже не себе, а тих-таки оголених дівчат, що витанцьовували похітливого танця, але не було їх коло нього, а тільки жили у дзеркальних відбиттях. І запалав у ньому гарячий, палкий вогонь, і почав кидатися він на ті дзеркала, щоб дістатися до тієї чи тієї, але вдарявся обличчям об метал, бо дзеркала виявилися не скляні, а таки металеві, і з рота в нього вирвався, як чорний вуж, крик. А коли знову забракло чим дихати, знову відштовхнувся від підлоги й був викинутий у молочну ріку, яка швидко котила білі хвилі між синіх, бо з киселю вчинених, берегів. І його понесло течією, крутячи й б’ючи ним об м’яке кисельне каміння, аж доки не схопився за прибережного куща. А коли вибрався на берега, уздрів синє поле, порожнє й безконечне, ніби хмари, а десь далеко в глибині забовваніла самотня жіноча постать, яка пішла в його бік. І він рушив назустріч, і так вони йшли, але одне від одного віддалялися, не наближалися. І він втретє відчув, що йому бракує повітря, що на горло його лягла ота пазуриста лапа й почала чавити. Схопив її руками і віддирав од шиї, і була вона липка, сморідка, і відривав із неї палець за пальцем, які падали йому під ноги і з шипінням самоспалювалися. Прокинувся, хапаючи повітря, — справді, не було чим дихати. Повітря в школі було задушне, зіпсуте від пробування тут стількох людей — всі важко спали. Дяк хропів і гарчав, школярі сопіли й шкреблися, обороняючись од нападу вошей. Хто постогнував, а хто покрикував — здавалося, всім снилися сьогодні важкі і морочні сни. Вже починало світати, бо вікна у тьмі прозначилися й лили сиве, але вже виразне світло. І Климентій зрозумів, що прийшов час покинути це містечко, що мусить звідсіля якнайшвидше тікати. Інакше казна-що із ним станеться. Хоча спідня одежа майже просохла на ньому, але змерз, аж дрижаки били тіло. Тихенько встав, знайшов мантію, яка висіла на протягнутому через покій шнурі, — була не зовсім просохла, одяг її, і це нітрохи його не зігріло. Захопив торбу й вибравсь із школи. Хоч двері при тому й зарипіли щосили — зупинився, прислухуючись, — але не прокинувся ніхто. Тоді, щоб зігрітись, почав махати руками, пригинатись і присідати — застоялась у ньому кров. Дрож трохи щез, але Климентій невідь-чому подумав, що не від холоду тремтить, а від дивного, нудкого збудження, яке починалось у паху й розходилося по цілому тілу можливо, то був наслідок того жахного сну, котрий йому привидівся. Краєчком мозку збагнув, що, можливо, це вона й прийшла — війна його з бісом плоті, але вже не в чужому тілі, а в своєму, і має бути ця війна не проста, бо відбуватиметься таки в собі і за себе. Не може покликати заклинателя, не може й сам провести дійство над собою — боротися тут треба інакше. І йому стало страшно: чи не перевищив власної сили? Вчинив милосердя, але чи не ціною власної загибелі? Отож чи добре вчинив? Хотів упасти навколішки тут, біля школи, адже вулиця була порожня; й мертва й синя, як і все в тому сні, але якась сила раптово зупинила його. І відчув: тіло знову затремтіло, а голова повилася солодким туманом-дурманом. Роззирнувся навдокіл, наче злодій, ні, таки нікого навдокіл! Стояла мертва тиша, синя тиша між синіх дерев та хат, а небо повільно гасило зорі. Розливалося синє світло, і все ще більш посиніло, а передусім трава. Повільно рушив дорогою, а коли дійшов до хати, в якій жила молодичка, котра вчора ввечері палко на нього подивилася, зупинився, і тільки тепер збагнув, що так рано вийти з містечка не зможе, адже ворота зачинено, отож, знавши про те й раніше, не для того так рано із школи пішов. Здалося, що за ворітьми хтось стоїть. Ще раз роззирнувся, а тоді натис на хвіртку: коли зачинена, піде геть, а коли відчинена… Хвіртка зарипіла — була таки не зачинена. Зачекав, чи не почується гавкіт збудженого пса, але стояла навколо глуха тиша. Не стояв ніхто й за ворітьми, отож зайшов у двір і несміливо зупинився. А що, панотче, таки прийшли? — спитав голос од дверей. — Цікаво знати: ви чоловік чи янгол? Кинув злякано оком — в прочілі стояла в самій сорочці та ж таки молодичка, вся посинена, як і все навколо. — Прийшов, — мовив він. — Прийми або прожени! А чи чоловік я, довідаєшся, коли приймеш. — Не проганяю тих, що до мене приходять, — сказала тужно молодичка. — Але смішні ви, святі та Божі! Ходи! І молодичка сховалася в хаті, залишивши двері відчиненими, він же дрібцем побіг через синю траву. Пірнув у двері, відчуваючи, як шалено калатає серце. Двері в хату так само були відчинені. Набрав повні груди повітря, заплющив очі, прошепотів: «Господи, прости мені, окаянному!» — а тоді рішуче переступив і цього порога. І увійшов у синій простір, повний киселю світанку — стояв там у напівпрозорому мороці біс плоті, залитий у чудову посудину оголеного жіночого тіла. І Климентій почав поривно скидати із себе мокру й досі одежу. І це було ніби з часів, коли жили велетенські твариниящури та шести- і дванадцятикрилі змії і леви рискали по стежках, сяючи золотом тіла й потрясаючи повітря ревом. Ходили мамонти й інша дивовижна живність. А дорогою простував маленький, сухий чоловік-ченчик із гарним, як у янгола, лицем, і з торбою за плечима, та й із патеричкою в руках — маленький, майже висушений на скіпку ченчик-бреньчик, а над головою в нього летів старий, бо мав тисячу літ, ворон. І коли дивився на того мандрованця ворон лівим оком, бачив кволого й немолодого ченця, коли ж дивився правим — молодця-удальця, викупаного в оливі та молоці, із важкою залізною булавою на плечі. І тут задвигтіло, й зашуміло повітря, і потемніло, ніби перед бурею — летів шестикрилатий змій, і був той змій дванадцятиголовий. І впав той змій перед ченчиком та молодцем, тобто людиною на дві іпостасі, аж його кігтисті лапи вгризлись у землю, здійнявши хмару куряви, яка ще більше потемнила небо. — То що, складачу научальних віршів, — прохрипів змій. — Будеш змагатися чи полонити тебе? — Хочу, щоб ти мене вбив, — сказав ченчик. — Будемо змагатися, — героїчно мовив молодець із булавою. — Тоді запряжімось у плуга, — мовив змій, — і приготуймо собі пляца для битви. І спинивсь у льоті здивований тисячолітній ворон, котрий єдиний на все те дивився. Отак летів, летів, аж раптом загус, ніби комаха в крапельці бурштину. І побачив диво-дивезне: бозна-звідки з’явився плуг, здається, із неба впав, а може, й лежав у синій траві для такої нагоди, а в нього впрягся змій. І взявся за чересла ченчик, вйокнув та й гукнув, і почав плуг відвалювати величезну, як вал, скибу, залишаючи глибокого рова, який відразу ж наповнювався водою. І так зорали вони коло, в ченчика при цьому із віч лився рясний піт, а одежа стала знову такою ж мокрою, як і тоді, коли потрапив під зливу. А змій од оранки розпікся, як залізний бик, і сипав навколо себе іскри. — А тепер запрягайся ти, — сказав змій. І покірно натяг на плечі шлею ченчик, а змій став до чересел. І вйокнув, і згукнув змій, плеснувши язиком, ніби канчуком, і потяг ченчик плуга на друге коло, гублячи криваві краплі поту із чола. Так і вчинили вони місце для бою, й витоптав його лапами змій, щоб пляц битий став і твердий, і випустив у повітря струменя вогню, що шугнув у чорне небо й розсипався на тисячу іскор. — Ще раз питаю, складачу научальних віршів, — рикнув, наче лев, дванадцятиголовий змій. — Битися будемо чи впокоришся? — Хочу, щоб ти мене вбив, — печально сказав ченчик. — Будемо битися, — героїчно згукнув молодець із булавою. Тоді й почався бій десь такий, як це описують у казках. Билися шалено молодець із змієм, по черзі вганяючи один одного у землю, а в цей час малий, сухий і кволий тілом ченчик, узявши бозна-звідки лопату, копав криницю. Йому вже стало нестерпно гаряче, тож скинув мокру мантію, від якої густо валила хмара пари, а він все копав, копав, вергав землю, сам себе в неї закопуючи, а біля нього чулися войовничі погуки, забиті в землю почержно змій чи молодець виривалися з неї, ніби рвалися гарматні ядра, і, ніби ядра, падали відрубані зміїні голови, і чувся рев, і крик, і вибухи, і ляменти, і войовничі заклики, а ченчик копав і копав, тяжко вергаючи землю. І німо дивився на ту дивовижну битву ворон, умерзлий у повітря, бо не знав і здогадатися не міг, хоча мудрий був і жив тисячу літ, чим це все закінчиться, і до чого йдеться, і що це за міфічна битва така точиться в цьому дивному світі. А ченчик копав і копав, заховуючись поволі в землю, спершу по коліна закопався, тоді по пояс, згодом по пахви, відтак вигулькувала із ями ченчикова мала й мокра голова із неймовірно виряченими очима. І коли зникла в землі до решти, бухнула земля білим стовпом, який виріс над степом, ніби велетенський гриб, оповиваючи димом і розсипаючись на тисячу крапель. І сталося ще одне диво, яке й побачив умерзлий у повітря тисячолітній ворон: змій раптом став дибці і завив у небо єдиною із дванадцяти вцілілою головою, єдиною із дванадцяти пащекою. Розпечене його тіло спалахнуло, ніби був солом’яний, і запалало велетенським смолоскипом, швидко згоряючи. Від того полум’я запалився й молодець із булавою й мотався по колу, оточеному двома високими валами, наораними змієм та ченчиком, падав, качався, бажаючи збити із себе вогонь, що його поїдав, але той ще більшав і скаженів, отак і згоряв із відчайними і жахкими криками молодець, аж доки не перетворивсь у жменьку попелу. Тоді вибухлий вгору білий стовп почав опадати, і з нього виступив малий, сухий і кволий тілом, але з гарним янголячим лицем ченчик, білий, як лунь, із торбою за плечима і з патерицею в руці… …Було навколо тихо. Климентій лежав, безсило розкинувшись на ложі, і йому здавалося, що стеля над ним спрозоріла, і побачив він останні зорі, що їх швидко поїдало ранкове світло. Біля нього, розпалена й розмлоєна, лежала молодичка, а він відчував на душі мир. — А що, панотче, — спитала молодичка, — пізнав спокусу? Чи ж солодка? — Як мед, — мовив хрипко Климентій. — Але гіркцй. Дякую тобі, Боже, що дав мені хоч раз у житті його покуштувати. Тепер і каятися буде за що. Молодичка розсміялася. І той сміх був наче розлите в цьому ранку перше сонячне проміння. Сам же Климентій поволі наповнювався печаллю. Адже увіч відчував, більше того, знав, що тіло його порожніє, замовкає, втишується, змиряється і ніби всихає, що волосся його білішає, і він, хоча й дістав волю від того, кого перебрав на себе й пустив у себе, чомусь не відчував од того радості. Адже чудово знав, що він уже в цьому світі не для життя. Ще походить дорогами, ще зустріне різних людей, ще лишить для них трохи добра, ще понавчає їх і напише ряд віршів, але все те буде не таке, як раніше, раніше було справжнє, а тепер імітоване. І все тому, що він вийшов аж на таку боротьбу, до якої не май достатньої сили. Згорів змій, але згорів і молодець, а з’їв їх один і той же вогонь. Климентій зітхнув і скосив око на оголене жіноче тіло, що вільно лежало побіч нього. Ранок освітив його, і воно світилося. Ясним і рівним світлом, таємничим, принадним і прегарним. І він раптом задихнувся від почуття, якого ніколи не відав і яке, наче ота лапа уві сні, болюче зчавило йому горло. Адже те тіло хоч і лежало поруч, але вже віддалилося від нього настільки, що дістатися до нього вдруге не буде в ньому сили. Бо він у цьому світі таки не для життя. Адже свою вирішальну битву відбув. Битву, в якій не буває переможця, хоч переможені є. A щe збагнув, що святі отці, котрі умертвляли тіло, разом із бісом плоті долали в собі й Бога й плоті, таж-бо з’єднання чоловіка з жінкою зумовлює вічність людини, поки світ світом, а вічність і є Бог. 1997 р.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка