Вахтанг Ананян



Сторінка6/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Розділ п’ятнадцятий

 

Про те, як треба направити на людину дзеркало, щоб вона побачила своє обличчя  



Минуло ще два дні, таких важких, що юні мандрівники втратили будь-яку надію. Цілими днями кружляли вони знесилені, з важкими палицями і камінням по скелях Барсової ущелини, заглядали у всі тріщини, але не могли знайти нічого, крім зморщених сухих ягід. — Хлопці, їжте все, що трапиться, аби було м’якше від каменя, — підбадьорював товаришів Гагік. — Все буде гаразд!.. Але що ж «м’якше від каменя» можна знайти в Барсовій ущелині? Очерет, який росте поряд з вербами? Що зробиш? Куштували й очерет — з’їли його солодкувате коріння. Знайшли в землі і з’їли корінці різних рослин. Проте дуже скоро пожалкували. У Шушик почала паморочитись голова, потемніло в очах. Дівчина хиталася, мов п’яна. — Ахчі, що ти з’їла? Чи, може, збожеволіла від страху? Ашот, намагаючись повернути Шушик до нормального стану, трусив її за плечі. — Ось наслідки твоїх вигадок! — вколов Ашота Саркіс. Він не шукав з товаришами коріння і не їв його, але — дивна справа! — стаз жвавіший і, здавалося, навіть здоровіший. — Не каркай! — з досадою обірвав його Ашот. Гагік знову спустився в балку і скоро повернувся з якимись корінцями. — Не бійтесь, Шушик наїлась бангі[12], — сказав він, показуючи принесене коріння. — Бангі? Всі полегшено зітхнули. В Айгедзопі кожен знає, що коріння й насіння рослини бангі викликають сп’яніння, а часом навіть легке запаморочення, напівзабуття; але такий стан швидко минає… — А все через тебе! — докоряв Гягіку Ашот. — Радив їсти все, що м’якше від каміння. Прошу віднині помилкових лозунгів не виголошувати! — Так, моє гасло себе не виправдало, — пожартував Гагік. — Треба його змінити: «їж усе корисне, що м’якше від каміння!» Далі всі йшли мовчки. Надвечір повернулись у печеру. Шушик лягла біля вогнища і, укрившись курткою Асо, незабаром задрімала. Скоро вона прокинулась, протерла очі і, сівши на постіль, запитала сонним голосом: — Ми все ще в ущелині? Значить, помремо?.. — І голосно заплакала. — Шушик, не треба… — бурмотів Ашот. Дівчина засоромилася свого вчинку, поволі витерла очі. Настрій у хлопців зіпсувався. І справді: смерть уже кілька разів стояла на порозі печери! Всі так схудли і знесилились, що важко було збирати навіть хмиз для вогнища. Коли ж не буде вогню, холодна печера стане свідком їх загибелі. Це розуміли всі… Асо хотілося підбадьорити товаришів, підтримати їхні сили, але що він міг зробити?.. Соромлячись і червоніючи, він розповів народну курдську казку, потім заграв на сопілці й заспівав, на якусь хвилину перенісши жителів печери на смарагдові схили Малого Кавказу. А коли й це вичерпалось, як завжди, постелив аба і, витрушуючи на нього все, що було в кишенях, сказав: — Цього разу треба ділити на шість частин… Дамо й Бойнаху. — З’їсть? — запитав Ашот, з недовір’ям поглядаючи на зів’ялі ягоди дикого терну. — А що йому лишається? Доведеться їсти. Я йому вже дав для проби кілька штук. Бойнах дістав свою частку і справді накинувся на ягоди, хрумтячи кісточками, хоч ніколи раніше їх і не нюхав. — Бачили? Собака розумніша за нас. Треба розкушувати кісточки. Їжте, хлопці, я відповідаю, — заохочував товаришів Гагік. Скінчивши свою частку, Бойнах почав скавчати й метляти хвостом, випрошуючи в хазяїна ще ягід: бідолашний пес був дуже голодний. — Нема, любий, нема, — сказав собаці молодий пастух і, обнявши свого кошлатого друга за шию, відвернувся, щоб ніхто не помітив його сліз. Хлопці розуміли почуття Асо. Вони знали, що для пастуха собака — дуже близька істота, мов брат. I Бойнах теж, здавалося, все зрозумів. Він притулився до ніг Асо і ніжно лизав його руку, наче просив пробачення, що завдав йому клопоту… Почувши якийсь легкий тріск, собака раптом насторожився, підхопився, підбіг до Саркіса і, обнюхавши його кишені, почав сердито гавкати. Бойнах дивився на хлопця таким ясним поглядом, ніби хотів сказати: «Ану, достань з кишені їжу, а то я тебе розірву». — Чого він хоче? — запитав Ашот. Саркіс зніяковіло промовчав. Посовався на місці, аж зблід. — Геть! — крикнув він на собаку. Але Бойнах не вгамовувався. — Чого йому треба? — запитав уже Гагік. — Чого? Хіба ти не догадуєшся? — пробурмотів Асо. І Ашот зрозумів. Він підхопився з місця і підбіг до Саркіса.  



 

— Ану, виверни кишені! — Прокричав він, з ненавистю дивлячись на бліде, перекошене обличчя винного. Але Гагік випередив його, поліз в кишеню до Саркіса і витяг звідти жменю горіхів. — Яке ви маєте право?.. Я знайшов… Хай кожний про себе… — Он як? — обурливо спитав Ашот. — А з чийого дозволу і з якою совістю ти їси те, що приносить квола дівчина, що приносить Асо, що приносимо ми з Гагіком?.. — І він з розмаху вдарив Саркіса по щоці. Шушик скрикнула. Асо відвернувся — його здивувала ця сцена. Навіть Гагік і той не знав, який висновок зробити з того, що сталося, — жартом тут не відбудешся… На обличчі Саркіса застигла якась дивна крива посмішка. Віл нього хлопець здавався жалюгідним. Ашот зблід від гніву і тремтів усім тілом. Та й як могло бути інакше? Ашот все своє коротке життя дотримувався принципу: те, що ти здобув у полі, розділи з товаришем. Скільки, скільки разів на його очах батько без будь-якого жалю, навпаки, з почуттям задоволення ділився з товаришами м’ясом убитої ним дичини. Завжди справедливо. А хлопець знав, як важко діставалася батькові здобич, як довго доводилось вистежувати її, як важко було на власних плечах тягти з крутих гір… І все ж ділив порівну. Таким був давно встановлений звичай, цього вимагало почуття товариськості, людяності. А цей егоїст, маючи повні кишені горіхів, простигав руку за мізерною жменькою ягід, що їх могли б з’їсти голодні товариші… Все це промайнуло в думках Ашота, і він не пошкодував, що дав Саркісу ляпаса… Але… — Ну, що тепер з тобою робити? — глухо запитав він. все ще стоячи проти Саркіса. Той задирливо посміхнувся: — Хіба я вкрав, чи що? Підожди, Ашот, вийдемо звідси… — Ще й загрожує! Яка підлість! — Мені, може, й казати не треба, але я скажу. — сором’язливо вставив слово Асо і повернувся до Саркіca: — Ти нас від себе не відокремлюй… Курди кажуть: вівця, що відбилась від отари, — здобич вовка… Саркіс тільки глянув на Асо і грубо кинув іншим: — На мою працю завидуєте? Скрутно довелося? Хай кожний про себе подбає!.. — Ах, так… Гаразд! Подумавши і щось вирішивши, Ашот звелів Саркісу: — Там під горіхом я приготував дрова для вогнища. Принеси їх зараз же! — Чому саме я? — Тому, що твоя черга. Іди, а то викинемо. Надворі залишишся ночувати. Загроза вплинула. — Що ж, я сам піду? — принижено, похнюпивши голову, запитав він. — Асо, вийди з Бойнахом надвір, щоб героєві не було страшно. Проковтнувши образу, Саркіс пішов, а Ашот сказав: — Дрова — це тільки привід. Нам треба вирішити, як бути з ним. — Ти дуже суворий і грубий, Ашот, — м’яко зауважила Шушик. — Так людину не виправиш. Образа примусить його тільки робити нам на зло, і він стане ще гіршим. — А ти, Гагік, що скажеш? — Я? Я скажу так, як мій дід каже: горбатого могила виправить… — Отже, все так і залишимо? Не спробуємо вплинути на нього? — нервував Ашот. — Вплинути? Але як? — подивився на всіх ясними очима Гагік. — Дід мій, усі знають, дуже любить примовки. Він часто говорив: «Посадили вовченя вчити грамоту: скажи «к», а він — «коза»; скажи «я», а він — «ягня». Не варто з ним панькатись, ось що я вам скажу. — Ні, варто! — заперечив Ашот. — Він повинен або залишитись тут, або вийти з цієї ущелини людиною. Кажеш — вовченя? Значить, треба обламати йому ікла. Ти наводиш дідові приказки… А мій батько каже, що часник треба товкти там, де й цибулю. Не захоче добром, примусимо. Ашот розпалився і за звичкою вже виголошував цілу промову. Він говорив, що такі люди не помічають своїх хиб, що Саркіс над усе ставить свого батька, який далеко не завжди робить добрі справи і сина балує. Треба щоб Саркіс це зрозумів. Тільки тоді можна буде допомогти йому виправитися. — Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, — закінчив Ашот. — Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, — глузливо зауважив Гагік. — Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати? — Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе… Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його. — А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки? Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався. Ашот знову почав: — Про що тебе питають, про те й кажи. Як нам бути з цим… цим?.. Та хлопці не встигли домовитись. У печеру зайшов Асо, за ним — Саркіс з великою гіллякою. — Отак… Тепер ти працюватимеш нарівні з нами. А то на що це схоже? «До хліба ближче, від справи — далі», — як сказав би мій дід. — Цього разу Гагік говорив незвичайно серйозно. — А тепер сідай і слухай наші вітальні промови. — Які? — обережно переводячи погляд з Гагіка на Ашота, запитав Саркіс. — Які? Про тебе, про твого батька… Правильно? — повернувся Гагік до Ашота. — Починати?.. Це добре. Виходить Гагік на боці його «методу». А Шушик? Ашот допитливо глянув на дівчину і, зрозумівши її мовчання як згоду, почав: — Саркіс! Ти пишаєшся своїм батьком і собою. Але тут є одне непорозуміння, і ми хочемо пояснити тобі, щоб ти бачив речі такими, які вони є насправді. Ми хочемо, щоб ти переконався в тому, що, наприклад, пастух Асо на кілька голів вищий від тебе. Саркіса ці слова вразили. — Асо?! — хрипким голосом перепитав він. — Ось хай ми тільки вийдемо звідси… Він міцно стиснув кулаки, але, помітивши злий погляд Ашота, зразу принишк і опустив очі. — Так, Асо!.. Ось послухай і ти сам пересвідчишся. Асо, розкажи, будь ласка, чого в цьому році ви так бідно живете. Адже твоя мати — доярка на фермі, ти — пастух, а батько відомий тваринник. Розкажи, хто такий безсовісний, що зробив вам лихо? Запитання було поставлене руба. Асо ніяково дивився то на Ашота, то на Гагіка, і його погляд, здавалось, говорив: «Хай їм боком вилізе те лихо, тільки не треба про це говорити». — Кажи, нічого соромитись! Бачив же, що він заховав горіхи? Ти б цього не зробив. — Я? — Асо посміхнувся, показавши свої білі зуби. — Я помер би того ж дня, в який зробив це, — сказав він з гідністю. — Ти зрозумів, чим пастух Асо вищий від тебе? — спитав Ашот. А ти ще вважав образливим порівнювати його з собою! Ось він який! А тепер послухай, що він розкаже про свого й про твого батька. Тобі це буде корисно. Розповідай, Асо. Чи міг Асо не послухати Ашота? І він, соромлячись і не дивлячись на Саркіса, почав говорити. — Ну, що сказати… Все село про це знає. Два роки тому завідуючий фермою доручив моєму батькові одігнати в село вівці. Він сказав: «Авдал, віджени, передай Паруйру, хай запише і здасть на заготпункт». Пішов батько, і я з ним. Пригнали ми овець і — небо цьому свідком! — повністю здали Паруйру. Сто вісімдесят дві вівці. Взяли розписку і повернулись на ферму. А другого дня Паруйр пише завфермою, чому ж не присилають решту — шістдесят п’ять овець. Завідуючий прочитав розписку, яку приніс батько, і сказав: «Паруйр правий: де ж решта? Адже я тобі сто вісімдесят дві здав?» Батько скам’янів, зрозумівши, що Паруйр обдурив його, зазначив літерами в розписці неправильну кількість овець. А ми не прочитали, бо не вміємо читати по-вірменському. Та й взагалі, як можна не вірити людині?.. Ну, пішли ми в село, до Паруйра. Думаємо, побачить нас, посоромиться віч-на-віч сказати неправду. А він спокійно подивився нам прямо в очі і навідріз відмовився. Сказав: «У розписці точно написано, скільки я прийняв». Батько навіть заплакав, благав його, але нічого не вийшло. Справу передали в прокуратуру, і ця фальшива розписка в суді фігурувала як документ. Папірцеві повірили, а нам — ні… Асо замовчав, очі його наповнилися слізьми. — Говори далі. — Що ж тут говорити?.. Паруйр усе підстроїв, знайшов свідків. Вони сказали, що батько, мовляв, по дорозі з ферми частину овець — продав… Батька мало в тюрму не посадили. Добре, що заступився секретар партбюро і допомогла сільрада. Вирішили стягнути з нас вартість тих овець, а справу переглянути. От ми тепер і працюємо, працюємо, а не можемо цього боргу погасити. Де ж тут совість? — несподівано голосно сказав Асо. Він почервонів від обурення, в очах світилися іскри. — Ну, Саркіс, чув, який у тебе батько? Зрозумів тепер, на чиї гроші ви живете? І де ж твоя совість, коли ти жереш хліб оцього бідного хлопця? Ти знаєш, що в дощ, у град, в снігову заметіль, удень і вночі Асо оберігає колгоспну отару від вовків? Чи знаєш ти, що він і його батько місяцями не роздягаються на пасовиську, живуть у сирій хибарці? А ти живеш у красивому будинку, спорудженому на крадені гроші, ніжишся в м’якій постелі. Так говорив Ашот. Його великі чорні очі палали від обурення. Коли б на місці Саркіса був камінь, і той розтопився б. Гагік співчутливо дивився на збуджене обличчя товариша і думав: «Хоч це й схоже скоріше на промову, але цього разу, Ашот-джан, ти правильно говориш. Бий його пудовими словами, бий його безжально з своєї трибуни!» А Саркіс? Він зігнувся під несподіваним нападом і мовчки слухав, опустивши голову. Обличчя його лишалось у затінку, і важко було зрозуміти, яке враження справляють на хлопця «пудові слова» їхнього ватажка. Ашот замовк, щоб перевести подих, а потім знову почав: — Мій батько каже, що істина хворіє, але не вмирає… Звичайно, кінець кінцем, Верховний Суд відмінить неправильне рішення. Але як можна було?.. Саркіс мовчки слухав. Уперше в житті заворушилось у ньому щось схоже на почуття сорому — почуття, раніше зовсім йому не знайоме. Було соромно за нечесні справи батька, за те, що він, Саркіс, закривав на них очі, пишався становищем свого батька, користувався нечесно здобутими грішми. Але, роздумуючи, хлопець намагався виправдати себе: не міг же він, зайнятий своїми уроками, знати про те, що робить батько! До того ж усе це робилося крадькома. А проте соромно. Правда, хвилини каяття змінювались почуттям упертого протесту. Як може Авдал бути кращим за його батька Паруйра, відомої на все село людини, а Асо, цей простий пастух, — вищим від Саркіса? Та як би там не було, які б суперечливі думки не стикалися в його голові, «непедагогічний» метод Ашота трохи вплинув на хлопця. Товариші кинули йому в обличчя гірку правду, і, здається, фальшива гордість Саркіса почала розвалюватись, мов збудована на піску хижка. Розвалювалась і його зарозумілість. Тепер ні на кого він не зможе дивитися згорда.  

Розділ шістнадцятий

 

Про те, яким прикрим буває становище людини, що опинилася поза колективом  



Коли подивишся зимою з вершин, що оточували Барсову ущелину, вниз, на долину Араксу, то здається, що вона завжди повита туманом. Але там, де отаборились юні мандрівники, повітря було чисте й прозоре, небо спокійне, а сонце яскраве. І коли б не страх перед голодною смертю, який ятрив серця замкнутих серед кільця гір полонених, вони могли б відчувати насолоду, якої зазнав кожен, хто піднімається з рівнин у гори. Вийшовши якось з печери, хлопці попрямували в Масруп — так назвали вони місце в тріщинах скель, де недавно Асо знайшов рясні кущі шипшини. Не так легко дістатися до того клаптика землі, закритого важкопрохідними скелями, але іншого виходу не було — треба знову шукати їжу… Саркіс стояв біля входу в печеру і дивився вслід товаришам. Ніхто не покликав його, ніхто не обернувся. А втім, ні, Асо обернувся і свиснув до Бойнаха. Навіть собаку покликали, а його — ні. Минає вже третій день, як ніхто не сказав йому жодного слова. Кожного ранку всі йшли збирати ягоди, увечері повертались і, як правило, давали Саркісові його частку. Щоразу він вирішував не брати цієї пайки, але голод примушував відкидати самолюбство і гордість. Побачивши їжу, хлопець забував про дану перед тим клятву і брав кожну порцію з якимсь новим почуттям. Можливо, це було почуття сорому, яке почало прокидатися в нього. Товариші поверталися з своїх походів знесиленими, проте цілими вечорами сиділи біля вогнища, по черзі розповідали казки, а то й сміялися з жартів Гагіка, часом малодотепних, а часом і вдалих. Саркіса вони наче не помічали. На нього ніхто не звертав уваги, ні про що не запитував його. Сам Саркіс був не з говірких, за що його й прозвали в школі «говоруном по п’ятницях». Тепер же мовчання було для нього гірше за смерть. Саме тепер він відчував гостру потребу розмовляти, просто весь час балакати й слухати. Який жахливий стан, коли з тобою не розмовляють!.. Кілька разів хлопець намагався втрутитися в розмову, але ніхто йому не відповідав. Він мало не плакав від образи. А коли одного разу пішов і приніс звідкись плоди терну, їх у нього не взяли. Відвернувшись, хлопці продовжували свою жваву розмову, ніби його й не було в печері. І без того невеселий, зараз, лишившись на самоті, Саркіс зовсім засумував. І вперше в житті хлопець відчув, який це жах бути самотнім. … Цього разу Саркіс вирішив піти сліпом за товаришами в Macpvn. Проте близько підходити не наважився, бо напередодні хлопці відвернулись од нього, коли він спробував піти разом з ними. Юні мандрівники збирали шипшину. Іноді з-під листя вилітала злякана вільшанка, і тоді у кожного мимоволі виникала думка, як би підбити цю пташку. Раніше Ашот підкреслено спокійно поставився до удачі Асо, коли той уміло спіймав вільшанку. Проте й товариші і він сам не могли забути, яка вона була смачна. А від шипшини — що за користь? М'ясо, тільки м’ясо дасть їм силу пробити звідси дорогу! Треба знайти спосіб добувати м’ясо. — Ну, ти при Шушик хвалився, що зробив пращу, а де ж твоя здобич? — запитав Ашота Гагік, ніби вгадавши думки товариша. Але що міг зробити Ашот? Хіба з пращі влучиш у маленьку пташку? Камінь не встигне впасти, як вона зніметься й полетить. Ні, треба знайти якийсь практичний спосіб… Одного разу Ашот бачив у селі, як Саркіс стріляв по горобцях із рогатки. Тоді він докоряв йому, тепер же був би радий сам скористатися з цього способу полювання. Але де взяти резинку? Зібравшись під виступом скелі, хлопці почали обмірковувати, яку нову зброю їм винайти, як зробити хоч рогатку. Шушик збирала недалеко шипшину і, прислухавшись до їхньої розмови, раптом підійшла до Ашота і подала свої підв’язки. — Ось вам резинки, — сказала вона. — Я обійдусь. — Слабкі, — висловив сумнів Ашот. — А втім, для полювання на дрібних пташок згодяться. Саркіс попросив у Асо ножа, зрізав гнучку гілку і зробив з неї рогатку. Але простягнута Ашотові рука повисла в повітрі — той ніби й не бачив її. Він сам вирізав гілку, прикріпив до неї резинки і почав випробовувати рогатку. — Слабкі, — підсумував Ашот свої випробування. — Хлопці, давайте краще луки зробимо. Адже стрілою і орла вбити можна. Пропозиція Ашота особливо сподобалась Асо. Сам він не раз робив луки на пасовиську і стрілами з тупими кінцями стріляв по неслухняних козах, які іноді залізали на скелі, тягнучи за собою і овець. Асо перший узявся знайти потрібну для лука деревину. Гілка з молодого куща, який росте на скелях під палючим сонцем, завжди така міцна, що тільки вдариш сокирою, — вона дзвенить, як сталь. Асо зрізав кілька довгих, завтовшки з палець гілок дикого унабі і обстругав їх. Вийшли мідні й гнучкі палиці для луків. Тепер лишалося тільки прив’язати тятиви. Але з чого їх зробиш? Адже для цього потрібна міцна мотузка. І поки Ашот міркував, Асо скинув з себе мокрі трехи і вийняв з них шматки волової сириці, яку вклав колись замість устілок. Хлопець почав вирізати з сириці тонкий ремінець, не відриваючи ножа. Шушик, присівши на сушняк, стежила за його вправними рухами, а пастух тільки ніяковів від пильного погляду її блакитних очей. Вирізавши два довгих ремінці, Асо прив’язав їх до гілки дерева і, розтягуючи, почав скручувати, намотуючи на палицю. Бойнах сидів тут же й уважно стежив за своїм хазяїном, наче намагався зрозуміти, що той збирається робити. Коли шнури були готові, хлопець подав їх Ашотові і сором’язливо сказав: — Ти дужчий від мене, натягни сам… Ашот, звичайно, не заперечив. Узяв палицю, яку Асо приготував для лука, і, напружившись, зігнув її на коліні. Від великого зусилля у нього на шиї здулися жили… — Прив’язуй, — сказав він, важко дихаючи. Асо взяв шнур і міцно прив’язав його до обох кінців палиці. Тятива не витримала напруження, з яким дерево намагалося випрямитись, і з тріском лопнула. Хлопці розгубилися. — Чого ви дивитесь? Треба скрутити подвійний шнур, — запропонувала Шушик. Скручений з двох ремінців, шнур був такий міцний, що його, як сказав Асо, «навіть буйвол не розірвав би». Коли лук був, нарешті, готовий, Ашот, натягнувши і знову відпустивши тятиву, з радістю побачив, що вона тремтить, як туго натягнута струна. Так само хлопці зробили ще два луки. Всі були дуже задоволені.  



 

— Ого, хушке Шушик, з такого лука і ведмедя можна вбити, — спробував пожартувати Асо, звернувшись чомусь тільки до дівчини. Тепер лишилось зробити стріли. Це було вже не так важко. Вистругані з важких сухих гілок, вони теж вийшли непоганими. — Добре було б прикріпити до їх кінчиків гострі кусочки кременю, як сказано в підручнику, — запропонував Ашот. — Знаєте що, — втрутилась Шушик, — давайте доручимо Саркісу знайти такі камінці. Він уміє знаходити кремені… Шушик дуже хотілося помирити товаришів з Саркісом. Але Ашот, глянувши на Саркіса, що ображено відійшов убік, рішуче заперечив: — Ні, ще не час. Адже ми вирішили бойкотом вплинути на нього. Пошукай ти, Гагік… — Чорних, тільки чорних, білих не треба, — додав Асо. Він добре знав, що білими й жовтими кременями можна викресати вогонь, але для стріл вони непридатні — у них немає гострих кінців. Шушик помітила, що Саркіс, почувши їхню розмову, раптом підхопився і почав шукати щось біля тієї скелі, де вже якось знайшов кремінь. Було ясно — він шукає кремінці і, отже, шлях до примирення з товаришами. Зрозумівши це, чутлива Шушик розхвилювалась. «Бідний хлопець! Певно, дуже важко бути самотнім», — подумала вона. Але як переконати в цьому товстошкірого Ашота? Примусити? А він знову наговорить грубощів і тільки ускладнить справу. Шушик завжди намагалася мирно, без сварок, уладнати конфлікти між товаришами. Тільки-но двоє засперечаються, як дівчина вже насторожується: хоч би не побились. Ох, ці хлопчаки, так і пориваються, як півні, роз’юшити один одному голову. Невже не можна жити в злагоді?.. Шушик захопилася думками і не помітила, як до неї підійшов Саркіс. Вона схаменулася, коли хлопець висипав перед нею цілу жменю блискучих чорних камінців. — Ой, які гострі!.. — з перебільшеною радістю вигукнула дівчина. Але, зустрівши суворий погляд Ашота, згадала про колективну ухвалу бойкотувати Саркіса і замовкла. — Ось вам… не камінь, а бритва! — хвалив свою знахідку Гагік, піднімаючись до друзів знизу. Ашот розбив знайдений Гагіком кремінь, і скалки вийшли справді гострими — кінчики, як голка, а ребра, як ніж. Саркіс постояв, подивився на все це і, нервово пересмикнувши плечима, відійшов убік. Ашот вдав, що не бачив ні Саркіса, ні принесених ним кремінців. Він захопився роботою: надрізував стріли, вставляв крем’яні скалки і обв’язував кінці нитками. Скінчивши, захоплено підвівся. — Ну, тепер спробуємо. А ти куди?.. — звернувся він до Гагіка, який і собі підхопився з місця. — Я? Збирати дичину, яку ти вб’єш. — А я збиратиму дичину, яку вб’є Асо, — весело підхопила Шушик. Жартівливий настрій товаришів гнітюче вплинув на Саркіса. Він стояв осторонь похнюпившись і думав, що робити далі, як повестися з друзями… Дерев’яна зброя, зроблена хлопцями, викликала в усіх якусь впевненість, сповнила їх новими силами. Це не жарт — у них тепер були луки й стріли, як у первісних мисливців. Ашот раз у раз торкався рукою довгого лука за плечима, ніжно перебирав пальцями його тугу тятиву, що дзвеніла, як саз, і не переставав захоплюватись. Хлопець сам собі здавався доісторичним мисливцем, безстрашним і спритним. Прямуючи попереду, він час від часу розсував кущі, оглядався на Шушик, яка йшла за ним, і думав: «Тепер ти, руденька, побачиш, який я!» З-під самісіньких ніг хлопців раптом з писком вихопилася вільшанка і знову сіла кроків за десять від них. Ця пташка дивно літає: пролетить дев’ять-десять кроків і сідає. І завжди в кущах. Кущі — її житло і фортеця. Короткі перельоти стали звичними для неї. Вільшанка сиділа і, трусячи хвостом, стурбовано пищала. Не встигла вона злетіти знову, як Ашот, припавши на коліно, сильно натягнув тятиву і пустив стрілу. Пташка каменем упала на землю. Хлопці зчинили такий крик і гамір, наче вбили козулю чи якогось великого птаха, принаймні не меншого за дику індичку. Ашот стояв, тримаючи вільшанку в руках, і щасливо посміхався. Асо урочисто підійшов, поклав до ніг Ашота свій лук і поважно відступив. — Ні, ні, не здавайся! — вихопилося в Шушик. — Ще невідомо: можливо, ти більше настріляєш. Побродивши в кущах і вистрілявши всі стріли, хлопці переконалися, що полювання навіть із зброєю — не така легка справа! — Ох, спина болить, так важко нести дичину! — зігнувшись, скаржився Гагік, нишком підморгуючи Шушик. За його спиною теліпався на мотузочці їх єдиний мисливський трофей — маленька пташка. Як реагувати на це Ашотові? Лишалося тільки проковтнути глузування. Але проковтнути те, що трохи згодом зробив Асо, було важче. Знайшовши кілька випущених ними стріл, пастух «прямим влучанням» убив ще двох вільшанок. — Ура-а! — стрибаючи від захоплення, крикнула Шушик. «Чому, коли я вбив, вона не раділа?» — мимохіть подумав Ашот і від цієї думки ще більше засмутився. В печері хлопці обскубли свою здобич і засмажили її на вогнищі Бойнах одержав свою порцію в сирому вигляді. — А Саркісові?.. — несміливо запитала Шушик. — А хто позбавляє його їжі, що ти так турбуєшся? — розсердився Ашот. — І взагалі, ти мене порядку не вчи, я його сам добре знаю. У мисливців такий звичай: навіть з ворогом розділи свою здобич… Хай іде сюди, і будемо їсти всі разом, та й сказати мені дещо треба… Перед Саркісом на сухе листя поклали його частку, хлопець засоромився, почервонів, але їжу взяв і з’їв. У нього навіть піт виступив на чолі від хвилювання. Саркіс підвівся на повний, зріст і відкрив рота, збираючись щось сказати, може, переконати колектив, що постарається виправитись… Але у нього не вистачило хоробрості. Не вистачило сили подолати своє хворобливе самолюбство. Та й Ашотова чванливість не подобалась йому. Щоб приховати свою ніяковість, Саркіс неприродно закашлявся, кинув камінець у провалля і вдав, що його не дуже цікавить, якої думки про нього товариші. Проте всі відчули, що на душі в хлопця лежить великий тягар.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка