Вахтанг Ананян



Сторінка22/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.84 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Розділ сімнадцятий

 

Про те, як людина мужніє в боротьбі  



Цю ніч Ашот спав неспокійно. Так, очевидно, полководець проводить ніч напередодні вирішального бою. Та Ашот і уявляв себе маленьким полководцем. Час від часу він піднімав голову з постелі, оглядаючи своє «військо» ніжно й гордо, як Георг Марзпетуні[30] напередодні битви під Гарні! Так, хлопці його зміцніли. З таким військом справді можна піти в атаку на барса, якщо він поранений!.. Першим встав Гагік. Підморгнувши Ашоту, він тоном змовника запитав: — Що, хаш не готовий ще? Ні? То чого ж ти так рано схопився?.. Ашот пирхнув і похитав головою. Гагік посолив хаш і благально глянув на Ашота: — Може, почнемо, Ашот-джан? Ашот прочинив двері печери: — Е, хлопче, надворі ще ніч! — Яка там ніч! Он куріпчин півень уже два рази проспівав!.. Асо, вийди надвір, подивись по зірках — чи не час?.. Асо, зіщулившись, вийшов і тут же повернувся. — Вранішня зірка ще не зійшла, — оголосив він. — Ох, наївний пастух! Не може навіть збрехати для такого випадку! — почухав потилицю Гагік. Але кому хотілося зважати на зірки, коли від вогнища тягнуло приємним запахом хашу, аж голова паморочилась? Навіть байдужий останнім часом Саркіс і той жадібно поглядав на горщик. — Добре, почнемо. І їжте досхочу. Ми підемо шукати звіра, і невідомо, коли повернемось, — сказав Ашот. — А можна не йти? — невпевнено запитав Саркіс. — Хто знає, що може статися! — Не можна! Не знайшовши барса живим або мертвим, ми не можемо спокійно жити. Хіба це не ясно? Якби не було тут дівчини, Асо й Гагік, можливо, заперечували б, а так довелося погодитись. Коли, нарешті, розвиднілось і з-за гір виглянуло сонце, Ашот узяв свою зброю і патетичним тоном сказав: — Ходімо, всі ходімо!.. Ми повинні повернутися в село з шкурою барса! Підбадьорені цією перспективою, хлопці озброїлись усім, що В них було — списами, дрючками, кам’яними молотками, сокирою — і вийшли з печери. Колону замикали Шушик і Саркіс, і не можна сказати, щоб у їхніх серцях не було страху. Чому ж цього разу Ашот не запропонував їм лишитися дома? «Може, хоче і нас навчити бути сміливими», — подумала Шушик. Гагік крокував хоробро, як півень, що виходить на бійку. Всі зрозуміли, що він підбадьорює себе. А сам Гагік думав: «Треба ж хоч раз і мені бути першим!.. Справа честі!» І, обганяючи товаришів, ще й покрикував на них: — Чого ви так позгиналися? Сміливіше йдіть за мною. Шушик здивовано й запитливо дивилася на нього. Чи це той Гагік?.. Дівчина часто лишалась у печері біля вогнища і не помітила, як, зустрічаючись з небезпекою, хлопець поступово загартувався й змужнів. Так полонені Барсової ущелини спустилися до виноградника і тут зупинились: на снігу виднілися сліди. барса, що вели до скель. Усі мовчали, всім було страшно. — Давайте спочатку потренуємося в киданні списа. Можливо, знадобиться, — запропонував Ашот. — Значить, ви будете битися з барсом? — злякано прошепотіла Шушик. — Чому ж Ашот казав, що звір уже мертвий? — Та він, мабуть, здох, — сказав Ашот. — Бачиш сліди крові на снігу? Але… хтозна? Починаймо. Хай нашою мішенню буде отой камінь. Кидатимемо з п’ятнадцяти кроків. Він саме приготувався метнути свого списа, коли Гагік схопив його за руку: — Ех ти, голова! Гострий кінець списа затупиться! — Ой, правильно! Ну, а яку ж іншу ціль вибрати? — У снігову бабу… Ні, навіщо! У снігового барса. — Оце розумно! За кілька хвилин хлопці зліпили з снігу якесь чотириноге, швидше схоже на барана, ніж на барса, чудовисько, і почали кидати в нього списи. От так штука!.. З п’яти кидків тільки одне влучання. Такого сумного результату ніхто не чекав. — Вище, Гагік, вище! Кидай так, щоб спис у повітрі робив дугу, тоді влучиш у ціль. А в тебе він пролітає над ціллю, — повчав товариша Ашот. Асо мовчав, нікому не робив зауважень, хоч кидав найкраще, дуже влучно. Ну, та йому не звикати: завжди палицями й каміннями жбурляв у кіз. Шушик спостерігала, як точно влучав Асо, і мовчки милувалась хлопцем. Вона знала, що Ашоту неприємна будь-яка перевага Асо над ним. А втім, потренувавшись, Ашот навчився добре кидати. Через півгодини його спис, хоч і не щоразу, але все-таки влучав у «барса». Щодо Гагіка й Саркіса, то вони так і не досягли якихось успіхів, і коли зрідка й влучали в ціль, то удари їхні були дуже слабкі — спис навіть не протикав снігової товщі. Проте Гагіка ця обставина зовсім не бентежила. Він весело метушився. Останніми днями хлопець помітно округлився від достатку їжі, його очі знову заблищали; хлопцеві хотілося бігати й скакати, як молодому лошаті! — Ашот, я просто з жиру дурію! Кидай списа, давай поборемось… — Іншим разом! Ходімо!.. Кров’яними слідами слідопити обережно спустилися вниз і дійшли до нижнього краю стрімких скель, що замикали ущелину. Звідси сліди вели праворуч до печери, круглий вхід якої був прикритий гілками шипшини. На колючих гілках зависло пасмо шерсті; барс, очевидно, проліз всередину. Мандрівники зупинились і несміливо глянули на свого ватажка. Чекали, що він скаже. Товариші не сумнівалися в його відважності й винахідливості, але чорна паща печери і таємнича тиша навколо наводили на них жах. За знаком Ашота всі поклали головешки на гілки шипшини, яка разом з покладеним на неї сушняком загорілась і почала диміти. — Одійдіть далі від входу, — знаком розпорядився Ашот, а сам з сокирою став збоку біля отвору, наче вбивця, що підстерігає свою жертву. Розрахунок Ашота був простий. Не витримавши диму, звір повинен буде вийти з свого лігва або задихнутися в ньому. Шушик заховалася за виступом скелі і тремтячи стояла з головешкою в руках, а Саркіс з кам’яним молотком на плечі причаївся трохи далі від неї. У хлопця так смикалась велика кругла голова, наче його трясла лихоманка. А Гагік усе ще бадьорився, підморгував товаришам, вдавано посміхався. Ашот, хоч і побоювався, зовні був, як і належало ватажкові, спокійний і стриманий. Припавши до скелі зліва і справа від входу в печеру, юні герої напружено чекали. Дим клубами тягло в печеру, але звідти не було чути жодного звуку. Поступово всі заспокоїлись, напружений стан минув. Почало згасати й вогнище. — Значить, здох, — оголосив Ашот. — З печери ж він не виходив. — А що б він нам міг зробити? — хоробрився Гагік. — Нічогісінько! Може, піти туди й здерти з нього шкуру? Ашот добродушно посміхнувся. Коли б не було Шушик, він сказав би цьому хороброму Назарові… А хоробрий Назар всунув у дірку печери свою палицю, постукав нею об стіни і крикнув: — Ей, ти! Виходь, я по твою душу прийшов!.. Підбадьорені вигуками Гагіка, Шушик і Саркіс вийшли з своєї схованки. — Асо, наламай гілля! — крикнув Ашот. Через кілька хвилин мандрівники з палаючими гілками ялинки в руках зайшли в печеру. — Ідіть, не бійтесь, — заохочував товаришів Ашот. — Вогню жоден звір не витримає. Вузький хід печери вів у коридор, який круто піднімався вгору. Він то розширювався, утворюючи просторі камери, то звужувався так, що хлопці ледве пролазили. Подекуди хід розгалужувався, і частина відгалужень закінчувалась тупиками. На долівці й серед каміння то тут, то там жовтіли смужки глини, а з стелі звисали вапнякові утворення — сталактити. По всій печері, в бокових розгалуженнях і особливо в западинах стіни, валялись кістки різних тварин. З першої камери, де кісток було найбільше, боковий хід вів кудись вглибину, але проникнути туди наші герої не могли — він був занадто вузький. Коли Ашот освітив смолоскипом середину цього грота, всі остовпіли від здивування і страху: скільки тут білих кісток, черепів великих і малих тварин, гіллястих рогів, голів таких тварин, що давно вимерли. Що це? Кладовище тварин?.. Та ось гілки ялинки зашипіли й погасли, мандрівники опинились у темряві. Лише десь далеко ззаду було видно тьмяну смужку світла, що пробивалося крізь вхідний отвір. Настала гнітюча тиша. — Повернемось, — сказав Ашот. Навпомацки вони якось вибралися з печери, і Ашот зараз же послав Асо по скіпки із смолистого коріння ялини — колись хлопці приготували їх, щоб освітлювати свою печеру. Незабаром Асо приніс оберемок скіпок, і Ашот почав зв’язувати їх по дві й по три, щоб краще горіли. Саме тоді з-за високого каменя висунулась голова Гагіка. Чекаючи, поки повернеться Асо, хлопець вирішив пошукати в кущах ягоди. — Асо, поглянь, що я знайшов! — покликав він пастуха, показуючи гілку, що зігнулася від важких ягід горобини. Асо підійшов до Гагіка. Поки Ашот готував смолоскипи, Саркіс наважився ще раз спробувати відговорити товариша від небезпечного діла. — Кинь, Ашот, — сказав він, — навіщо це тобі? Чи не краще завалити вхід у печеру камінням і спокійно взятися за наші справи? Ця порада була розумна. А й справді: коли замурувати вхід, барс — якщо він живий — звідти вже не вийде, здохне від голоду. Та хіба переконаєш Ашота? Як мисливець, збуджений близькою здобиччю, він зовсім втратив здатність спокійно міркувати. Перспектива заволодіти чудовою шкурою барса не давала йому спокою. Коли Шушик приєдналась до думки Саркіса, Ашот роздратовано кинув їм: — Злякалися? Ну тоді не заважайте мені! Завалити вхід у печеру? Який розумний! Щоб така шкура там згнила?.. Шушик обурилася. — Знову тебе розібрало? Тільки про те й думаєш, щоб чимсь здивувати світ! Все одно далеко тобі до Камо! — ущипливо сказала вона і тут же пошкодувала. Ашот почервонів, як печений рак. Кров закипіла в його жилах. Навіть щока засмикалась. Кинувши на Шушик вогненний погляд, він різко сказав: — Раз так, я йду сам… Я один піду проти барса і всім доведу, що… — Дивись, який самолюбивий! — лукаво поблискуючи очима, глузливо вигукнула Шушик. — Заспокойся! Не встигла вона отямитись, як Ашот, гордо підвівши голову, зник у печері. — Ашот! Вернись! Що ти робиш? — злякано крикнув Саркіс. Захвилювалась і Шушик, проте сміливість Ашота, його мужність і воля їй подобались. — Хай піде й досягне слави Камо!.. — засміялась дівчина, але тут же стала серйозною. — Звірі бояться вогню, правда, Саркіс?.. Та він там довго й не буде. Погасне вогонь — вийде, — заспокоювала вона себе. Шушик помилилась. Вона не зважила на той вогонь, який ніколи не згасав у серці відважного хлопця. В печеру до Ашота ще долинули слова Шушик: — Вернись, Ашот, я пожартувала!.. — Ти ще поплачеш… Думаєш, повернусь?.. — бурмотів Ашот, прямуючи вузьким проходом. Хлопець ішов швидко, не зупиняючись, не оглядаючись і не думаючи про небезпеку. Склепіння печери стало ще нижчим. Коридор звивався ліворуч і праворуч, помітно звужуючись. Ашот пригнувся, потім став на коліна і поплазував. Скіпка в його руках тріщала й кожну мить могла погаснути. Але він і не думав повертатися. Не до шкури барса було тепер Ашоту — слідів звіра тут зовсім не видно. Хлопця кликала вперед властива юним цікавість до нового, до недосліджених світів і незвіданих небезпек. Він сміливо повз далі, розмовляючи в думках то з Шушик, то з прославленим Камо. Коли, нарешті, обдерши коліна об гострі виступи скель, Ашот вийшов з вузького проходу і опинився у великій печері, він був уже так далеко від входу, що знадвору до нього не долинало жодного звуку. І тут невиразне, схоже на страх почуття охопило хлопця. — Дурниці! — сказав він голосно, щоб заспокоїтись, але, наче у відповідь йому, десь з темного кутка почувся дикий регіт… Серце в Ашота здригнулось і, здавалося, стало. А луна підхопила той регіт — холодний, сухий — і він зловісно гримів під похмурим склепінням печери…  

Розділ вісімнадцятий

 

Про те, як вогника, що мерехтіли в темряві, показали правильний шлях  



Читач знає, що з виноградника і з порога печери пустельника було видно частину Араратської долини, по якій проходить шлях Нахічевань-Єреван. Крізь вузеньку смужку між високими скелями можна було розгледіти тільки маленьку ділянку цього шосе — таку маленьку, що машина, яка мчить по ньому, лишається в полі зору всього кілька секунд. Ось чому полонені Барсової ущелини не могли повідомити нікого про те, де вони перебувають. Щоправда, хлопці розпалювали великі вогнища на найвищому місці ущелини, біля Вівчарні, сподіваючись, що їх помітять з шосе. І справді, люди, які проїжджали там уночі, бачили вогнища на далеких вершинах. Але кому могло спасти на думку, що це сигнали зниклих школярів? «Мисливці розпалили багаття, на здоров’я їм», — думали люди й поспішали далі. — Що зробиш, нема серед нас Горлан-Ована![31] — журився Гагік. — Він би перев’язав собі живіт ведмежою шкурою і так закричав, що голос його загримів би й долинув до берегів Аразу… Гей, гей, ми тут!.. — кричав тоненьким голосом Гагік, помічаючи машину, яка мчала по шосе. Але тільки гори відгукнулись багатоголосою луною на його крики. Тієї ночі, коли, розмахуючи смолоскипами, хлопці спускалися в балку, щоб побачити, чи не приходив якийсь звір поласувати м’ясом ведмедя, комірник Паруйр повертався з чергової поїздки в Єреван. Закутавшись у кожух, він сидів у кабіні шофера і мовчки курив. Сумні думки лізли Паруйру в голову. Він відчував, що хмари збираються над ним і що навіть всевладні гроші не в силі їх розігнати… І це його дивувало. Адже досі Паруйр тільки й вірив у гроші. В хвилини, коли вино паморочило йому голову, він не соромлячись казав: «Гроші всі темні місця освітлюють», «Гроші — це оголений меч», «Гроші людину і в рай і в пекло ведуть», «На небі — бог, на землі — гроші». Щоправда, Паруйр забував одну «незначну» обставину: народ склав ці прислів’я зовсім за інших умов і порядків. А тепер і люди іншими стали, і мета грошей зовсім інша… І тільки останнім часом Паруйр починав розуміти, що грішми не від усього можна відкупитися. Що робити? До кого звернутись? Не змінилось би становище голови Арута, можна було б на нього покластись, але його дні вже скінчились, у колгоспі тільки й чекають загальних зборів… Пропав тоді Паруйр. Отакі гіркі думки полонили комірника Паруйра, коли його машина проїжджала повз Барсову ущелину. І якраз тоді він помітив на схилах у темряві рухливі вогні. «Що за диво?» — з острахом подумав комірник і, очевидно перехрестився б, якби поряд не сидів шофер. — Сероб, що це за вогні бігають там, у горах? Га? — спитав він злякано. Шофер засміявся. — Які там вогні? Тобі здалося. Але машину зупинив. Обидва вийшли й довго вдивлялися в темряву, проте більше нічого не побачили. — Кажу, привиділось тобі… Прочитай молитву, що (відганяє злих духів, і твоїм очам більше нічого не здаватиметься, — пожартував шофер і поліз у кабіну. «Мабуть, починаю божеволіти. Занадто багато думаю», — крутилося в голові Паруйра. Машина рушила. До самісінького села Паруйр не промовив і слова, але вогники, що мерехтіли на схилах гір, не давали йому спокою. В селі Паруйр нікому не сказав, що бачив, побоявся — глузуватимуть. І тільки через кілька днів розповів про це своїй дружині. Та розказала сусідці, сусідка — приятельці. Так сільський «бездротовий телефон» протягом дня розніс чутку про вогники на схилах гір Барсової ущелини по всьому колгоспу. Почув про них і Арам. — Ет, від страху Паруйру казна-що привидиться! — безнадійно махнув рукою мисливець. — Боязкий він. Вогні, що промелькнули вночі в горах, могли б показати людям справжній шлях, де шукати дітей. Проте їв селі не знайшлося нікого, хто б повірив Паруйру. Речі, знайдені в руслі потоку, здавалося, беззаперечно доводили, що юних натуралістів захопила вода. І навіть батьки, серця яких щеміли від болю змушені були примиритися з своїм горем, хоч і не втрачали надії.  

Розділ дев'ятнадцятий

 

Про те, як загублені шукають загубленого  



Спочатку Шушик кликала Ашота, але той не озивався, і дівчина вирішила, що він навмисне мовчить. — Не відповідає, думає налякати мене, помститися… — говорила вона. Проте незабаром дівчина почала хвилюватись. — Що ж робити, Саркіс? Чи не піти й нам за ним? — тривожно спитала Шушик. Саркіс був не менш занепокоєний. Раніше він байдуже сказав би: «А яке мені діло? Як пішов, так нехай і повертається». А тепер… Ні, тепер, після всіх пригод, слово товариш зовсім по-новому звучало в серці Саркіca. Звичайно, певну роль відігравав і страх перед новим невідомим лихом. Він, цей страх, підказував: підтримай товариша, щоб завтра і він тебе підтримав, допоміг тобі… Але це вже не було тільки егоїстичним розрахунком. І саме це нове розуміння підказало Саркісу вчинок, на який раніше він не наважився б. Запаливши дві смолисті скіпки, хлопець пішов у печеру вигукуючи: — Ашот! Ашот! Голосним криком він хотів розвіяти свій страх. Притискуючи до грудей оберемок гілок, за Саркісом увійшла в печеру й Шушик, весь час натикаючись на кістки. Нерівне світло смолоскипів танцювало по стінах і відкидало від Саркіса довжелезну тінь. І сам він, худий, високий, скидався на тінь. «Яким він став сміливим!» — дивувалась Шушик, не розуміючи, що не сміливість вела Саркіса вперед, а внутрішній поклик відплатити добром за добро. Це прагнення допомогти комусь він відчував уперше в житті. Там, де шлях розгалужувався, Саркіс нерішуче зупинився. Куди пішов Ашот — ліворуч чи праворуч?.. — У тебе вогонь гасне… На, візьми нову скіпку, — прошепотіла Шушик. Вона чомусь боялась голосно розмовляти і щоразу, коли Саркіс гукав Ашота, здригалася. Поки Саркіс брав у Шушик скіпку й намагався розпалити нею свою, погасли обидві. Спочатку Саркіс і Шушик не могли навіть розгледіти одне одного. Але поступово очі їх звикли до темряви, та й пітьма начебто розсіялась, змінившись на сутінки, R яких ще можна було сяк-так пробиратись. — Ходімо назад, — злякано прошепотіла Шушик. Але Саркіс не міг з цим погодитись — він же все-таки мужчина. — Ні, не знайшовши товариша, ми не маємо права піти звідси… Ходімо праворуч, цим широким проходом, — урочисто оголосив хлопець і рушив уперед, намацуючи ногами дорогу. Чим далі вони йшли, тим темніше ставало навколо. Було зрозуміло, що без вогню їм тут робити нічого. Саркіс уперто ступив ще кілька кроків. Та раптом якийсь звук примусив його завмерти на місці. Кіт! Жалібно нявкав кіт!.. Вони прислухалися. Звук повторився — справжнісіньке нявкання, — а за ним інший, теж дуже знайомий: котяче бурчання і… відчайдушний писк миші. Але чи може бути кішка в цьому підземному світі? Шушик інстинктивно вхопилася за Саркіса і відчула, що він тремтить. Знову пролунав писк, звідкись зі стелі печери. Хлопці підняли голову і побачили… Ні, не кішку і не мишу побачили вони там, а велику круглу голову з круглими фосфоричними очима. — Ай, ай! — Не своїм голосом закричав Саркіс. І тут сталося щось дивовижне. Кішка раптово замала крила і, м'яко змахуючи ними, пронеслася у хлопців над головами. — Сова! — Пробурмотів Саркіс і позадкував. Спотикаючись об каміння, натикаючись на кістки, вони бігли до виходу, і їм здавалося, що з темряви хижо дивляться їм услід страшні істоти. На повітрі вони набрали скіп і навіть запалили їх, але повернутися в печеру не наважилися. Саркіс, щоправда, знову згадавши про почуття честі, зробив кілька кроків до входу в печеру, але йому було ясно, що Шушик почне кричати, відмовляти його від небезпечного замислу. Саме так і сталося. Шушик закричала, і він повернувся. — Недобре! Недобре, Шушик, що не даєш мені йти на пошуки Ашота. — В його голосі звучала образа. — А чи не краще знайти нам Асо і Гагіка і сказати їм? Чи не краще піти в печеру всім разом? — Гаразд, — неохоче погодився Саркіс. Піднявшись на верхівку скелі, звідки як на долоні було видно всі ущелини скель і балки, він крикнув, склавши долоні рупором: — Е-гей! Гагік, Асо! Хлопці почули його заклик. — Ідіть, ідіть! — Кричав Саркіс. — Ашот пішов за звіром і не повернувся. Ідіть! — Зі слізьми пояснила Шушик, коли хлопці наблизилися. Важким молотом звалилася ця звістка на серця хлопців. Як не повернувся? Значить, звір… Але ні, їм навіть страшно було додумати до кінця цю жахливу думку. Схопивши лучини, хлопці кинулися в печеру. Похапцем добралися вони до розгалуження ходів і, не замислюючись, звернули вправо. Хіба не ясно було, що Ашот не міг піти вліво, в цей непроглядний, похмурий, вузький хід? Вони і далі вибирали найчистіші і широкі розгалуження, не підозрюючи того, що все більше віддаляються від Ашота. Їхній шлях, мабуть, йшов уздовж правої стіни гори, бо подекуди крізь її ущелини пробивався денне світло. Але йти було важко, тому що хід неухильно піднімався вгору. — Ашот, Ашо-от! — Час від часу кричали хлопці, потім, напружуючи слух, зупинялися і знову розчаровані йшли вперед. Тісний хід привів їх в освітлене денним світлом підземне приміщення. Це була простора і дуже висока печера, акуратна, немов викладена руками людини. Сірі камені її стін, здавалося, були спочатку витесані і лише потім один на інший укладені від підлоги до самої стелі. А в кутах височіли колони, теж рівні, навіть гарні. Нагорі вони вигиналися, з'єднувалися кінцями і утворювали величні склепіння. Це був чудовий підземний храм. Хлопці зупинилися, в подиві розкривши рот. Хто і навіщо обтесав в глибині гір тисячі кам'яних брил, склав з них ці масивні стіни? Якої напруги сил це коштувало, якої праці! Звідки було знати цим дітям, які так мало ще бачили і знали, що вони потрапили в нерукотворний храм, створений самою природою. І потужні колони, що підтримують на своїх плечах глибокий купол зали, і гладкі камені стін — все це було складено з кристалічного базальту, і лише ті, хто незнайомий з історією Землі, хто не знає, які етапи проходить вулканічна лава після того, як вона виривається на поверхню, могли наївно вважати, що це справа рук людини. — Ой, хто це там стогне? — Раптово збліднувши, запитала Шушик. І вірно: звідкись з дальнього кута печери до них ясно долинули зітхання, хворобливі стогони. — Ашот, Ашот! — Закричали хлопці. Але відповіді не було. Минуло кілька важких миттєвостей, і раптом звідти ж, звідки щойно долинали стогони, почувся дитячий плач. Хлопці з жаху завмерли. Знову крикнула і заплакала дитина, знову хтось застогнав, потім голосно і важко зітхнув кілька разів. Ніби там, у кутку печери, лежала хвора жінка, а поруч з нею кричала і плакала голодна дитина. Це було так страшно, що хлопці втекли. Важко дихаючи, вони зупинилися на невеликому майданчику — там, де хід трохи розширювався — і подивилися один на одного. Очі у всіх були повні страху. Здавалося, їх переслідували якісь невидимі духи. Асо дістав свій ніж і, направляючи в різні боки його відкрите лезо, щось бурмотів по-курдськи; ймовірно, якісь підслухані у бабусі заклинання. Впевненість у тому, що людині з гострою сталлю в руках чорти не можуть заподіяти шкоду, настільки підбадьорила хлопця, що він сказав: — Ходімо, нічого не бійтеся! З острахом рушили мандрівники знову в печеру, розмахуючи своїми смолоскипами. Особливого освітлення для дороги не треба було, але багато рухливих вогників, здавалось, оберігали їх від можливої небезпеки. Попереду, виставивши ножа, йшов Асо. Сталь при світлі блищала, і це надавало сміливості хлопцеві. Ледве вони ступили в печеру, як знову почувся плач. — Хто ви? — крикнув Гагік. Зараз, без Ашота, він вважав себе «ведучим». — Люди, озовіться!.. Ніякої відповіді… Підбадьорюючи одне одного, високо піднявши смолоскипи, мандрівники обійшли всю печеру, освітили всі її кутки, але ніде не знайшли ні хворого, ні дитини. Тільки з одної високої колони злетіли дві довговухі сови й безшумно зникли в отворі, що білів під склепінням. Друзі знову обійшли всі закутки й здивовано переглянулися. — Чи не здалося це нам? — знизала плечима Шушик. — Чи в-сі в-ви чули одне й те ж? — запитав Гагік. — Що саме? — Стогін хворої і плач дитини? — Так, так… — Не могло ж усім почутися?.. Кілька годин проблукали наші герої темними ходами, гротами і печерами цього похмурого підземного лабіринту, поки, нарешті, вибрались на білий світ. Опинившись на вершині скелі, вони здивовано оглянули місцевість. — Та це ж наша Вівчарня! — вигукнув Асо. — Он, погляньте, і дика вівця нашої Чорнухи!.. Справді, з-за зубчастого виступу скелі видно було голівку вівці з маленькими ріжками, що насторожено стежила за людьми. Стомлені й розчаровані мандрівники сіли на каміння й задумались. Що робити? Куди йти? Зрозуміло тільки одне: вони вибрали не той шлях, яким ішов Ашот, інакше знайшли б його… — А може, він уже вийшов звідти?.. Може, сам шукає нас? — зрадів своєму передбаченню Саркіс. — Ходімо… Будемо кликати, може, відгукнеться, — підбадьорилась Шушик. Вони вийшли на гребінь скелі і почали спускатися стежкою, що вела до Барсової ущелини. — Ашот! Ёй, Ашот… — гукали разом, але ніхто не озивався. Сумні вернулись друзі в свою печеру, кинулись до вогнища — чи не спить Ашот? Але в печері нікого не було… Зникла остання надія. Всі були вкрай стомлені, проте страшна думка, що Ашот пропав безслідно, не давала спокою. Вони не могли відпочивати. Треба продовжувати розшуки. Надходив вечір, вологий і похмурий. Полонені тремтіли від утоми й холоду. — У нас і смолоскипів більше нема. А без них не можна йти, — сумно розвів руками Гагік. Довелося відкласти похід до ранку. Іншого виходу не було. Хлопці принесли в печеру сучки зрубаного раніше смолистого дерева, за ніч висушили їх біля вогнища, а вранці, набравши скіпок, знову вирушили в печеру барса. — Треба шукати сліди Ашота. Інакше нічого не вийде… Знову будемо блукати, — сказав Саркіс. — Хіба на сухому камінні побачиш сліди? У цих тунелях нема ні землі, ні пилу, де міг би лишитися слід. Втупивши погляд у хитке полум’я вогнища, всі замовкли і глибоко замислились. Серця їх були сповнені одного бажання. Ех, коли б з’явився зараз на порозі печери їх дорогий товариш! Більше б у них не було й турбот!.. Та ніч здавалася їм такою довгою, як цілий рік.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка