Вахтанг Ананян



Сторінка21/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.84 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Розділ п’ятнадцятий

 

Про те, як одна бідолашна тварина стала жертвою своєї материнської любові  



Другого дня Асо з нетерпінням і глибоким хвилюванням, яке завжди охоплює пастуха-курда, коли він розшукує зниклу тварину, шукав свою Чорнуху. У Асо батько пастух, і дід був пастухом, і прадід, і прапрадід. Такі курди. Для них іншого життя, іншої роботи немає. У них навіть прислів’я є: «Якщо хочеш, щоб твій син став людиною, зроби його пастухом». Закоханий в гори, курд розлучається з ними тільки заради великої любові, любові, здатної на жертви. «Заради тебе я піду на все. Хочеш — кину гори і стану пастухом у вашому задушливому селі», — співає курд вірменській дівчині в одній з пісень. Спуститися з гір у гарячу Араратську долину?.. Та піти на це можна лише заради коханої. Якщо хочеш покарати курда, примусь його покинути свої любимі гори, вкриті квітами луки, росяні схили. Отакий і Асо. Шість тижнів минуло, як він розлучився з рідною отарою. А для нього це була вічність. Як може курд так довго не бачити ні овець, ні собак! Асо знудьгувався за отарами ферми. Він знав, що зараз вівці почали ягнитися; в хлівах топчуться на кволих, нестійких ніжках і тоненько мекають рябенькі ягнята. Ой, коли б хоч Чорнуху приручити! Як би він доглядав її, свою журбу забув би! Цей Ашот зовсім людей не знає! Вівці наверху, на горі, а він його, пастуха, на інші роботи посилає. Та хай йому накажуть залишатись у Вівчарні вдень і вночі, він буде задоволений. Може, й не піймає здичавілу вівцю з ягнятами, зате хоч здалеку побачить їх, почує милі голоси… На Вівчарні Асо уважно оглянув здалеку всі кутки, всі кущі і витягнув з-за пояса свою сопілку. Скоро з-за кущів сухого чортополоху виглянули. роги. Показалась і маленька овечка, нашорошивши, мов косуля, вуха, кожну мить ладна кинутись тікати. А де ж сама Чорнуха?.. Ло, ло, ло, ло!.. Асо довго грав мелодію, якою скликали овець додому, але Чорнуха не приходила. «А, знаю, в чому справа», — догадався пастух і, підвівшись, рушив прямо до сховища овець. Тільки-но він зайшов у печеру, як із темряви назустріч йому вискочила Чорнуха і почала стурбовано мекати. — Знаю, знаю, у тебе ягнятко… — лагідно сказав Асо і навпомацки пішов уперед. Скоро очі його звикли до півтемряви в печері, почали помічати її непривабливі нерівні стіни. Чорнуха стурбовано мекала. Не за себе, звісно, боялась вона, а за ту маленьку істоту, яка, певно, зараз лежала в якомусь куточку і злякано тремтіла. Неспокійне мекання матері навівало тривогу. І ягнятко відповідало тоненьким-тоненьким голоском. Асо навмання йшов уперед, і ось, нарешті, крихітна, ще мокра тваринка опинилася в його руках. — Брру, бру, бу… — м’яко, наче колискову пісеньку, наспівував пастух новонародженому і зігрівав його коло своїх грудей. Скоро можна було бачити таку картину. Під скелею, на стежці, горіло вогнище, від якого повільно клубочився дим. Біля вогню сидів Асо, обнімаючи маленьке біленьке, з чорною мордочкою ягня, а поряд мирно стояла Чорнуха і лизала своє малятко. Правда, від кожного руху Асо вівця здригалась і злякано відстрибувала назад. Та хіба вона могла покинути ягня? І хіба могла Чорнуха не довіряти людині, яка так ніжно пестила й зігрівала її дитя? Асо поставив перед Чорнухою воду в глечику. Вівця, яка щойно окотилася, почала жадібно пити. Напившись, вона вихопила у хлопця з рук пучок трави, з’їла і підвела голову, щоб її погладили. Так потроху в ній оживали колишні звички, відновлювалась втрачена приязнь до людей. — Дай-но я тебе видою, Чорнухо, шкода мені твого ягняти, — умовляв її Асо. Але цього, вівця не захотіла: не зовсім ще довіряла. Адже своїх дітей їй доводилося захищати їв боротьбі. Правда, тут, в ущелині, вона не зустрічала найзапеклішого ворога овечого роду — вовка. Зате часом з-за гребеня гори до неї долинав і турбував її незнайомий запах і страшний рев. Очевидно, це було тоді, коли сюди приходив барс. Щоосени в Барсовій ущелині поселявся ведмідь. Але його Чорнуха не дуже боялась. Вона бачила, що звір весь час проводив під деревами, збираючи падалки. Найбільше лякали її орли. Мовчки, нерухомо сиділи вони на камінні, вичікуючи, коли ягня одійде від матері. Ло, ло, ло, ло… Ніжно й журливо звучала сопілка Асо, тривога поступово покидала тварину, вона заспокоювалась. Умовляннями й ласкою Асо зумів привернути до себе Чорнуху. Він підніс до її дійок ягня, і те почало ссати, швидко крутячи хвостиком. Коли ягнятко наїлося, Асо перев’язав новонародженому пупок і замість креоліну припалив його попелом, щоб ніяка зараза не пристала. З ягням на руках хлопець почав повільно спускатися вниз. Витягнувши вперед голову, Чорнуха йшла за ним. Іноді вона мекала і оглядалась. Почуття її роздвоїлися. Старші ягнята здивовано дивились услід, не розуміючи, чому мати кидає їх і покірно йде за якоюсь незнайомою і підозрілою істотою. Проте й вони обережно, тримаючись якнайдалі від матері, все-таки пішли тією ж стежкою, що вела в ущелину. З краю стежки, там, де вона починала спускатися вниз, ягнята побачили, як мати зупинилась перед якоюсь печерою. Тут вона оглянулася, замекала — чи то кликала їх за собою, чи то прощалась — і слідом за людиною ступила всередину… Висунувши голову з-за скелі, сумним поглядом проводжали її молодий баран і вівця. Коли Асо ввійшов у печеру, там нікого не було. Незабаром повернулась Шушик. Дівчина вражено зупинилася на порозі. — Ой, яке ж ти хороше! — радісно закричала вона, побачивши ягнятко. Чорнуха злякано підхопилася з місця, підбігла до ягняти й стала над ним. Так роблять вівці-матері, побачивши орла. — Тихше, Шушик, не лякай… Давай приготуємо для маленького м’яке місце. Незабаром зручне гніздо з моху й сухої трави було готове, і в нього поклали ягнятко. Мати, спершу дуже стурбована, нарешті начебто все зрозуміла й заспокоїлась. Вона, здається, була задоволена: адже тепер її дитині не загрожував ні холод, ні ворог. — Зараз, хушке, я почастую тебе чимось таким, чого ти, мабуть, ніколи в житті не їла. На, добре вимий. — І Асо простягнув Шушик тонкий, прозорий баранячий міхур, який він приніс з Вівчарні. Дівчина старанно помила цей міхур. — Ну, а тепер стань на коліна й тримай, поки я надою. Чорнуха спочатку дуже неохоче дозволила Асо подоїти себе. Але вим’я її було повне молока, і, звільняючись від нього, вівця відчувала приємне полегшення. — Ти нічого ягняті не залишив… — Це молозиво — перше молоко. Ягняті його багато не дають, може захворіти, — пояснив пастух, показуючи дівчині важку жовтувату масу в міхурі. — Поглянь тепер, що я робитиму. Асо міцно перев’язав отвір міхура. Вийшло щось на зразок м’яча. Потім він поклав його в гарячий попіл, добре засипавши зверху. — Ой, — злякалася Шушик, — згорить, і виллється молоко! — Ні, воно вже скисло, затверділо, як сир, — посміхаючись заспокоїв дівчину Асо. Якийсь час вони сиділи мовчки, дивились на вогонь. — Асо, скільки років твоїй маленькій племінниці? — порушила мовчання Шушик. — Адлаї?.. Їй уже два роки, — відповів Асо з теплом у голосі. — Вона тепер бігає за вівцями з лозинкою в руках і, напевно, запитує в мами: «Де ж наш Асо?», — сказала Шушик і пошкодувала: на очах у хлопця виступили сльози. — Так, я за нею дуже скучив… Коли б ти знала, яка вона мила дівчинка!.. Уже тепер візьме голову вівці й каже мамі: «Дій, дій». Хорошою дояркою буде. «Хорошою дояркою буде» — це найвища похвала в устах курда. — Підійде до матері: «Мамо, змішай молоко з мацуном[27], погодуй мене». Змішають, дадуть. А вона: «А тепер відділіи мацун від молока, не хочу змішане». Шушик беззвучно сміялась. Вони знову задумались, дивлячись на вогонь. І знову дівчина запитала: — А чого це ви так її назвали — Адлаї? У курдів, здається, такого імені нема. — Нема, — підтвердив Асо. — Це ім’я нове. «Адлаї» означає «мир». Зараз багато курдів на Алагезі називає так своїх дочок. — Хороше ім’я. Красиве, розумне, — ствердила Шушик і подивилась на вогонь. «Чи не час?..» — хотіла запитати, але стрималась. Незручно… Не така вже вона ненажера, як Гагік… Але Асо й без того розумів її стан: хто може спокійно всидіти біля вогню, коли там достигає така смачна їжа? — А як ви потрапили в наше село, Асо? Я давно хотіла тебе запитати. — Ми втекли сюди з вірменами з підніжжя Арарату. Ми — курди-єзіди, а є ще курди-мусульмани. Турки підняли курдів-мусульман проти вірменів, а наші діди заступились — адже ми завжди з вірменами по-братському жили. Ну, турецькі паші почали бити і вірменів, і нас. І тоді ми разом втекли. Перейшли Араз[28], і тут нас російські війська взяли під свій захист. Так ми врятувалися від турецьких ятаганів. Сам я, звичайно, нічого цього не бачив. Про все це розповів мені батько. Тепер наші курди побраталися з вірменами, працюють на фермах. До нас добре ставляться. Незабаром я буду вчитись у вірменській школі. — Ти вже добре розмовляєш по-вірменському, і вчитися неважко буде, — сказала Шушик. — Я тобі допоможу, хочеш?.. — А чому б ні! Я так хочу вчитись! І старатимусь, — відповів Асо, на знак згоди доторкуючись рукою до правого ока. Хлопцеві хотілося ще сказати, що він дуже вдячний Шушик за її тепле ставлення до нього, але посоромився… — Вважатиму це своїм обов’язком, — і Шушик теж доторкнулась рукою до ока. — Ну як, по-курдському чи по-вірменському вийшло? — По-курдському, — посміхнувся Асо. — Ну, мабуть, уже час, — хлопець поворушив палпчкою у вогнищі і витягнув обсмалений, аж коричневий, міхур. — Хіба це можна їсти? Самісінький попіл, сажа! — відсунулась Шушик. Асо добродушно посміхнувся. — Хто ж їсть у такому вигляді! Почекай, я зараз приготую. Побачиш, що це таке. Дай-но зошита!.. Він зняв шкірку з міхура, поклав на зошит схожу на облуплене яйце масу й розрізав її на дві частини. — А тепер їж. Ми це називаємо «сулуг» і завжди готуємо на пасовиську. Покуштуй! Хіба може бути щось смачніше? І справді, чудовою була ця проста їжа пастухів. Шушик охоче з’їла б усе до крихти, якби їй не було соромно… — Чого ж ти, Асо? їж!.. — умовляла вона пастуха. — Е, я стільки його їв… Навесні ми щодня робимо сулуг… Їж, їж сама. І, щоб дівчина не соромилась, Асо вийшов з печери, ніби для того, щоб нарізати лози. Але Шушик не могла думати тільки про себе. Вона розділила молозиво на п’ять рівних частин, посолила свою і з’їла. Коли Асо з оберемком лози зайшов у печеру, дівчина сміючись запитала його: — Ну, а інші ягнитися не будуть? Який смачний цей сулуг! — Ні, — посміхнувся Асо. — Одна з них ще дуже молоденька вівця, а другий — баран. Але я завжди присилатиму тобі сулуг з ферми, — додав він. — Еге, ви тут самопостачанням займаєтесь! — сказав Гагік, заходячи в печеру. — О! Чорнуха-джан? Прийшла нас провідати?.. Вівця злякано форкнула й кинулась до свого маляти. — Тихше, тихше! — приклавши руку до губів, попередив Асо товаришів, що входили слідом за Гагіком. Хлопці склали в кутку принесені снопи дикої пшениці і оточили ягня: — Значить, будем пити молоко?.. Дорогий ти мій братику! — і Гагік, обнявши Асо, закружляв з ним по печері. — Ні, про молоко й не думайте. Молоко тільки ягняті, жодної краплини не дам вам. — Чому, джан? Чому Робінзон міг доїти чужу ламу, а ми не можемо доїти вівцю з нашої ферми?.. Асо посміхнувся. — Якщо будемо добре годувати матір, то зможемо брати в неї півсклянки молока на день, для Шушик… — От тобі й на! Собача шкура — для Шушик, смачний шматок — для Шушик, тепле місце — теж для Шушик!.. Дуже шкода, що я не народився дівчиною… Що це, сир? Ні, на смак інше: наче смола. Чудова штука!.. Одна хиба — мало! І до шлунку, мабуть, не дійде.  

Розділ шістнадцятий

 

Про те, що напередодні великого бою людина повинна зміцніти фізично й морально  



Вранці Гагік дістав глини, зліпив з неї п’ять чашок і поставив їх біля вогню. — Не думайте, що вони тільки для чаю, — пояснив він. — З них ми й хаш будемо їсти. Чи то Гагік і справді буїв ненажерою, чи, може, тільки жартував, але через його жарти сталася неприємність. Цього вечора Ашот збирався розповісти товаришам про будову голови козла. Але Гагікові так захотілося хашу, що вдень, скориставшись з відсутності Ашота, він обсмалив голову, розрубав на дрібні шматки і, склавши в горщик, поставив на вогонь. Лишились тільки роги й частина черепа. Ашот розсердився. Довелося обходитись цим «наочним приладдям». — Як ти гадаєш, навіщо природа дала козлові такі великі роги? — звернувся Ашот до Гагіка. — Навіщо? Для того, щоб він міг визвати з твоїх рук шапку. Шушик пирснула. — А ще навіщо? — не звертаючи уваги на жарт, запитав Ашот. — Для того, щоб перемагати своїх суперників-козлів, — уже серйозно відповів Гагік. — Ще? Ніхто не знав. Тоді Ашот вирішив розповісти те, що знав. — Якось мій батько, полюючи, загнав козлів на вершину однієї скелі, — почав він. — Тікати назад вони не могли, боячись потрапити під постріли, а попереду було провалля. І вони кинулись у провалля. Я зрадів, думав — розбились і лежать під скелями, а батько розсердився: «Втекли з наших рук!» Ми глянули з скелі вниз — жодного, всі втекли!.. Питаю батька: «Як же це так? Як вони ніг це переламали?» — «Вони ж не ногами, а головою вниз кидаються», — каже він. Ось гляньте сюди, які товсті й міцні в них роги. Бачите зазубринки? Це від каміння. Як тільки кози побачать, що іншого виходу в них нема, так і кидаються головою вниз. А коли б вони падали на ноги, звичайно, не підвелися б. — А чого в свійського козла не такі роги? — запитала Шушик. — Бо наші козли не б’ються і з скелі не кидаються, — відповів Асо. — А тепер, — вів далі Ашот, — спробуймо довідатись, скільки років було цьому козлові… Шушик, як ти гадаєш? Величезній тварині з товстою шиєю і майже метровими рогами, на думку Шушик, могло бути років тридцять. Але на всякий випадок вона скинула половину: — П’ятнадцять. Асо розсміявся: — Хіба бувають кози такого віку? Стривай, я зараз полічу кільця на рогах. Одно… два, три… сім, вісім… Вісім років йому було, старий уже… — Але чого ці кільця йдуть нерівно? Подивіться, — Шушик взяла лінієчку, — це дванадцять сантиметрів, а це, останнє, всього п’ять… — Почекай, перш ніж відповісти, я поміркую… — Приклавши палець до лоба, Гагік почав думати. — Це пов’язано з харчуванням? — запитав він у Ашота. — Звичайно. Хлопці оглянули одне за одним усі кільця на рогах у козла, намагаючись пригадати, яка рослинність була на луках кілька років тому. До дитинства козла вони, звісно, не дорахувались — хто знає, яке літо було сім років тому!.. Кліматичні зміни останніх років збігалися, проте, з «показниками» козлиних рогів. Відстань між кільцями, що з’являлися в засушливі роки, була коротша, в урожайні — довша. — Ось яке відкриття ми зробили. Напишемо про це в газету, — пожвавився Ашот, — і наше повідомлення грунтуватиметься на вивченні цих рогів. Шушик, бери олівець… Вогонь м’яко потріскував, глиняний горщик повільно здригався, і пара розносила м’які, приємні пахощі. — Може, час покуштувати? — покірливо запитав Гагік. — Пізно, вже спати час. Ми й так багато шашлику з’їли, а перед сном наїдатися шкодить, — сказав Ашот. — Пізно?.. В Лондоні о другій годині ночі біфштекс їдять, слово честі! Я в одному журналі вичитав!.. Але Ашот був непохитний. — Ану, Асо, заспівай нам краще хорошу курдську пісеньку, — звернувся він до пастуха. І Асо, як завжди відвернувши обличчя в темний куток печери, почав дзвінким голосом:  

— Беріване, Беріване!.. Кого кличе ця пісня моя? Куди стелеться стежка твоя? Хто стоїть — на чинару схиливсь? Хто тобі, джан, на стежці тій стрівсь?  



Довго і ніжно співав пастушок. Коли він закінчив, Гагік уже випалив на вогні свої чашки і, перед тим як лягти спати, знову почав умовляти Ашота: — Наші діди завжди їли хаш рано, на світанку… — А що нам до дідів? Ось як зійде сонце, тоді й будемо їсти, — протестував Ашот. — Ні, недооцінюєш ти, юначе, досвіду наших предків, — сказав Гагік і, зрозумівши, що нічого не вийде, знову взявся за кошика, якого почав плести вчора. Не домовляючись, усі заходилися плести кошики. Вони ніби змагалися: кожному хотілося закінчити якнайраніше і зробити якнайкраще. Першим пролунав переможний вигук Ашота: — Ну, мій готовий!.. — І він поставив у кутку печери великого, важкого кошика. Але ніхто не міг плести таких гарних кошиків, як Шушик. Її тоненькі, гнучкі пальці вміли і шити, й добре малювати, і найкраще в класі писати… З лози різної товщини й різного кольору Шушик сплела такого чудового кошика, оздобленого барвистою смужкою, що найвимогливіші майстри похвалили б її. А про пастуха Дсо і казани нічого. Він стояв, розкривши рота, й зачудовано дивився на роботу дівчини. — Ми його на виставку пошлемо, — вирішив Ашот. — Краще подарувати комусь, хто гідний цього, — підморгуючи Шушик і непомітно показуючи на себе пальцем, сказав Гагік. — Так і я думаю. Я подарую його одному дуже достойному й дуже хорошому товаришеві, — спокійно, урочисто промовила Шушик. Всі нетерпеливо чекали — хто ж цей товариш? Звичайно, і Ашот, і Гагік в однаковій мірі могли розраховувати на подарунок. Хіба вони не гідні його?.. Але дівчина не квапилась. Вона підвелася, поправила волосся, що закривало чоло, і, простягнувши кошика Асо, лагідно сказала: — В нього ти будеш збирати ягоди. Згадуватимеш наші важкі дні, нашу дружбу… — Браво!.. Я й не думав! — заплескав у долоні Гагік. А пастух, засоромившись від цього несподіваного знаку поваги й дружби, розгублено бубонів щось по-курдському: — Заф, заф разіма[29]… Ти моя сестричка, світло моїх очей… — І прикладав до серця свою праву руку, схиляючи голову. Коротко висловив свої почуття Асо, але саме в такі короткі слова курди вкладають свою вірність, вдячність і задоволення — все те хороше, що відчувають вони до дівчини, яку називають сестрою. За сестру курд може й життя віддати… — І ти мій брат… — відповіла Шушик соромлячись і з теплою посмішкою подала свою маленьку руку Асо. — Ура, ура!.. — знову заверещав Гагік. Та Асо миттю заспокоїв його Взявши в руки свою палицю, він посварився на Гагіка і сказав: — Щоб ти тепер не смів дратувати Шушик!.. Гагік знав, що це жарт, проте став серйозним і відійшов убік. Настрій у всіх був хороший, голод не мучив, усі були задоволені. Тільки Ашот був чимось заклопотаний. Він давно вже вирішив підготувати товаришів до одної важливої справи і лише чекав нагоди. Сьогодні така нагода випала. Коли всі стомилися і відклали свої кошики, Гагік нагадав: — Ну, Ашот, сьогодні твоя черга розповідати. І справді, що їм лишалося, як не розповідати казки? Нескінченні історії, переважно з веселим кінцем, пом’якшували тягар випробувань, що випали на долю юних мандрівників, скорочували ночі, а з ними — й час неволі в цій ущелині. — Гаразд, — швидко погодився Ашот. — Я розповім вам одну історію, яка вчить винахідливості. Цю історію я вичитав у нашого історика середніх віків Себеоса й сучасного письменника Стефана Зор’яна. Слухайте. І Ашот розповів. У сьомому столітті одна частина Вірменії перебувала під владою персів, а другою-правив грецький імператор. Вірменський князь Смбат Багратуні звернувся до народу з закликом повстати проти грецьких загарбників і гнобителів. Довідавшись про це, імператор наказав полонити Багратуні. Його повезли в Візантію і, закованого в кайдани, кинули у в’язницю. Імператор вирішив віддати полоненого на поталу звірам. Роздягнутий догола Смбат стояв на арені цирку і, схрестивши на волосатих грудях дужі руки, презирливо дивився на глядачів. Це був міцний, високий, широкоплечий чоловік, досвідчений воїн. У багатьох битвах він показав свою силу й відвагу. Та ось відчинилися дверці клітки для звірів, і звідти на Смбата посунув величезний чорний ведмідь… — Ну скажіть, коли ми зустрінемося з ведмедем, як будемо з ним битись? — запитав Ашот. — Як і личить мужчинам, хоробро! — випнув груди Гагік. — Справа не тільки в хоробрості. Тут потрібен і розум. Смбат знав, — знайте ж і не забувайте цього й ви: ведмідь злякається, коли на нього несподівано й голосно крикнути. Так і тоді було. Ведмідь вибіг і на Смбата. А той кинувся на ведмедя та як крикне йому на вухо — і кулаком по найчутливішому місцю: по сонній артерії. Звір похитнувся, відступив назад і впав. Упав і більше не встав… Тоді на Смбата випустили скаженого бика. Бик вирвався на арену і кинувся на свою жертву. Але Смбат і тут не розгубився. Він спокійно чекав бика, простягнувши вперед руки, і схопив його за роги. Почалася напружена боротьба. Глядачі, серед яких був і сам імператор Маврикій з дружиною, затамувавши подих, чекали кінця поєдинку. Бик намагався вирватись і посадити людину на роги або перекинути її собі через голову, а людина, напружуючи м’язи, намагалась скрутити бикові шию… Нараз дикий, скажений рев бика злякав глядачів. Мотаючи закривавленою головою, тварина метнулась тікати… Смбат вирвав у бика роги й відкинув їх геть. Наздогнавши тварину, він схопив її за хвоста й за ногу. В руках Смбата лишилось копито, бик утік «босий на одну ногу»… Глядачі полегшено зітхнули, а імператор від жаху втратив мову. Що ж це було? Чим переміг Смбат? Силою чи розумом? І силою, і розумом. А більше розумом. Смбат бачив, що бик старий, а в старих биків і роги, й копита слабкі. Звісно, перш ніж боротися з ворогом, треба узнати його слабке місце. Всі чекали, що Маврикій накаже звільнити хороброго вірменина, але марно. Імператор був похмурий і жадав помсти. За його наказом на арену випустили лева — вогненно-рудого, рухливого, лютого звіра. Смбат відчув, що йому загрожує смерть, але спокійно стежив за рухами ворога. Він знав, що лев, нападаючи, прицілюється на свою жертву метрів за сім-вісім, а потім кидається на неї. Так роблять і барс, і тигр. Тому, хто знає це, не важко уникнути нападу. Як тільки лев згорнеться в пружину — відскоч убік. Він не кинеться на тебе, не побіжить, а припаде до землі і знову почне готуватися до стрибка. Якщо не розгубишся, то будеш живий. Так Смбат і зробив. Коли лев скочив, він відступив убік, потім миттю схопив його за гриву, стрибнув йому на спину і почав з, страшенною силою стискати звірові горло… Лев задихався, крутив головою, вигинався всім тілом, бігав по арені поки не задихнувся, так вп’ялися йому в шию тверді, як сталь, пальці мужньої людини. Нарешті лев упав, і з його напіврозкритої паші вивалився язик. Збожеволівши від захоплення, натовп почав бурхливо аплодувати Смбату. Пролунали вигуки: «Помилувати!.. Помилувати!..» Імператор Маврикій змушений був подати знак, і Смбата звільнили… Ашот на мить замовк, поворушив палицею у вогнищі і вже спокійно сказав: — Барс ще в ущелині, ми можемо зустрітися з ним. Хтозна, може він ще не здох. Завтра підемо по його сліду. Ви тепер знаєте, як такі хижаки нападають на людину? Знаєте. Отож, коли не розгубитесь, він не зможе завдати вам ніякої шкоди. Ведмідь, можливо, вперше в житті мав справу з таким звіром, а то й він би, звісно, відскочив убік, коли барс був ще в повітрі… — Ашот, від твоєї розповіді я переродився! — вигукнув Гагік. — Я готовий зараз же зустрітися з левом, схопити його за гриву й стрибнути йому на спину. Кров у мене так і кипить… Слово честі. Ходім на барса! — І, взявши головешку, хлопець рушив до виходу. — Думаєте, покличу назад? Хай піде, потренується, загартує свої нерви, — посміхнувшись, прошепотів Ашот. А Гагік, вийшовши з печери, розгублено зупинився. Густа темрява спустилась в ущелину… «Доведеться йти, а то подумають, що я боягуз», — вирішив він і, піднявши над головою смолоскип, ступив ще кілька кроків уперед. Головешка тріщала, розсипаючи іскри, і вони, мов падаючі зірки, на мить освітлювали все навколо. — Ходім, Асо, подивимось, чи не приходив який звір увечері до нашого ведмедя, — сказав Ашот трохи згодом. А намір у нього був інший. Збираючись повести товаришів на барса, він хотів заздалегідь потренуватись. Взявши смолоскипи й списи, хлопці вийшли з печери. Біля вогнища лишилися Шушик із Саркісом. — Ой, і ви сюди? — вигукнув Гагік, який ще недалеко відійшов. — Наче одного мене для барса мало! — Але тут же хлопець злякався своїх слів: «А що як справді підуть назад?..» І безтурботно додав: — Ну, гаразд, якщо хочете, то йдіть за мною хвостиком. Розмахуючи головешками, хлопці побігли вниз в ущелину. Вони зчинили такий крик і галас, що коли б їх зустріла ціла зграя тигрів, а не барс, то й ті злякалися б і втекли… Це видовище знову розпалило уяву Ашота. В бойовому порядку хлопці добігли до «поля бою» і, за командою Ашота, метнули списи прямо їв черево ведмедю. При світлі смолоскипів оглянули все навкруги, але не знайшли нових слідів. Тільки старі, залишені барсом, виднілись на снігу і свідчили про те, що звір не йшов, а майже повз. — Ну, тепер усе зрозуміло. Завтра ми підемо по цих слідах, — урочисто оголосив Ашот. — А зараз повернемось додому.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка