Вахтанг Ананян



Сторінка18/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.84 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

Розділ третій

 

Про того, хто обікрав юних мандрівників  



Удар був такий несподіваний і важкий, що наші герої кілька хвилин не могли отямитись. Мов скам’янілі стояли вони на порозі печери. Ніхто не міг і слова вимовити. А коли нарешті опам’яталися, всі разом зачинили двері і підперли їх дрючком. Потім, затамувавши подих, прислухалися. Гагік навіть рота затулив рукою, щоб стримати кашель. Поступово заспокоївшись, хлопці прикрили попелом ще тепле вогнище і знову якийсь час постояли, напружуючи слух. — Чи не вийти нам на розвідку? — пошепки запитав Ашот і глянув на Асо — на кого ж він ще міг розраховувати в цей страшний час?.. — Ходім. Пошукаємо сліди, — погодився Асо, глянувши на кінець свого списа. Вони обережно прочинили двері і з порога оглянули все навколо, — скелясту стіну проти печери й кучеряві кущі під нею, — потім, набравшись сміливості, вийшли. Високо піднявши списи, хлопці ступили кілька кроків уперед і оглянулись. За ними йшли всі мешканці печери, теж озброєні списами. Ашот суворо глянув на товаришів, і Шушик з Саркісом неохоче повернулися до вогнища. Гагік, високо піднявши сокиру, виступив наперед. — Нас пограбувала людина! — раптом вигукнув він, показуючи на сніг. І справді, сліди були такі, наче босий чоловік пройшов по стежці. — Приготувати зброю! — крикнув Ашот. Пройшовши кілька кроків, він нахилився над свіжими слідами, уважно придивився до них і твердо сказав: — Ведмідь… Усі інстинктивно відступили назад, повернулись до печери й зупинились біля дверей, готові в першу-ліпшу хвилину заховатися за ними. — Напевно, п’яний, бідолаха. Виноградний сік бродить у животі і паморочить йому голову, — прошепотів Гагік, клацаючи зубами. — Ой, як холодно!.. Асо розумів, від чого стало так холодно Гагіку, але змовчав. «Ех, — подумав він, — не всі ж люди сміливі!..» — Піду зігріюсь, — сказав Гагік і зайшов у печеру. Що там таке? — з тривогою запитала Шушик. — Нічого, дрібниці. — Що? — Та нічого… Ведмідь… Якийсь боязкий ведмідь. Пожер наші запаси і втік. — Що ж він тепер будете робити? — Уб’ємо його! І Гагік, набравши войовничого вигляду, глянув на дівчину, що зіщулилася ввід страху, і додав: — Не дамо ж ми йому перетравлювати украдене!.. Він сказав це з таким безтурботним виглядом, наче йшлося не про звіра, а про ягня. — А як же ви вб’єте ведмедя? — наївно поцікавилася Шушик. — Як? Так, як завжди: вдаримо сокирою по голові, і все… В печеру зайшли Ашот і Асо. Вони підкинули в вогнище дров і сіли навпочіпки. — Через тебе всі голодні, — вигукнув Саркіс на Ашота. — Чому ти нікого не залишив у печері? Саркіс був правий, але Ашот не міг з ним погодитись. Гордощі заважали йому визнати свою помилку. — А ти не кисни! — вибухнув він гнівом. — Ти… ти… ти!.. — кричав Саркіс, бризкаючи слиною. Ашот ледве стримувався. Здавалося, ось-ось він замахнеться і вдарить товариша. «Ясно, нерви не витримали в хлопця». — подумав Ашот і, шукаючи якоїсь причини, щоб змінити розмову, сказав: — Може, вийдемо, Асо? Пошукаємо їжі. А захиститися віл ведмедя можна головешками. Вони взяли по головешці і вийшли з печери. Саркіс схопився. Очі його спалахнули. Він хотів ще щось сказати, але махнув рукою і знову сів. Хлопець взагалі сьогодні 6ув якийсь дивний, роздратований і дивився на всіх неспокійним поглядом. Що з ним? Злякався, чи що? Саркіс і ІІІушик лишилися в печері. Для безпечності двері підперли важкими колодами, у вогнище підкинули дров. Надворі Ашот сказав: — Якщо ведмідь випив стільки молодого вина, він сп’янів… З сокирою в одній руці, з головешкою в другій, Ашот рушив по слідах ведмедя. Асо і Гагік не відставали від нього. Вийшовши з «коридора», звір повернув праворуч і попрямував у скелі. В одному місці серед кущів він, очевидно, валявся, як іноді валяються на вулиці п’яні люди. А за кілька кроків звідси знову лежав, але вже на снігу. Ашот мовчки показував товаришам на сліди і постукував себе пальцем по лобі: «У ведмедя тут не все гаразд». І в хлопця виникла смілива думка — знайти звіра в лігві і вбити, вдаривши обухом по голові!.. Оце діло! Толі вже їм ні зима, ні сніг не будуть страшні — живи собі спокійно до весни! Ця думка так захопила Ашота, здалася йому такою реальною, що його страх почав потроху переростати у відвагу. І як тільки десь чувся шелест, Ашот зараз же насторожувався — не від страху, а від бажання знищити ворога… Хлопці піднялися на верхній схил гори. Тут сліди ведмедя перевалили через пасмо і вели кудись до хребтів, що закривали ущелину зі сходу. — Втік з ущелини! — вирішив Ашот. — Хіба він залишиться тут, відчуваючи людину? Ашот справді був певен, що ведмідь зник зовсім, і відмовився переслідувати його. Ні з чим повернулися хлопці в печену, але на всякий випадок вирішили вжити деяких запобіжних заходів. Швиденько спорудили в коридорі дві високі барикади з каміння. Проте, закінчивши роботу, зрозуміли, що для ведмедя такі барикади не можуть бути перешкодою. Тоді хлопці надумали поставити «сторожів» перед кожною барикадою. Напхали сорочки травою, в розчепірені рукави встромили палиці, на голови опудалам наділи ковпак Асо і шапку Саркіса. Здалеку справді могло здатися, що два чоловіки — один у курдському ковпаку, другий у суконній шапці — пильно оглядають усе навколо. Темний вечір спустився над ущелиною. Сумні й стомлені сиділи хлопці: скільки каміння їм довелося переносити! Тільки Саркіс не брав участі в цій важкій роботі. Він то лежав біля вогнища і тихо стогнав, то схоплювався і диким поглядом озирався навколо себе. Що з ним сталося?  

Розділ четвертий

 

Про те, чому самітник повинен був протоптати своїми «святими» ногами ще одну стежку  



Крізь щілини ветхих дверей пробивалося світло. Починався тридцять восьмий день полону наших героїв. Вони прокинулись і сумно подивились на згасле вогнище. Як добре було вчора! В кутку печери ще зберігалась купка «курочок» Гагіка, їв глиняному глечику бродив пахучий виноградний сік, наче ждав, що його скоро покуштують. Усього цього сьогодні не стало. Не було і грон барвистого, як райдуга, винограду. Якась безжальна істота позбавила мандрівників усього того, що було зібрано на зиму. Куди тепер іти? Що шукати? Хлопцям здавалося, що в Барсовій ущелині вже ніякої їжі не знайдеш. І вони сиділи похнюпившись. Не хотілося нічого робити, навіть розпалювати вогнище. В одному кутку лежала глина, принесена для спорудження печі, їв другому — лоза для кошиків. А перед ними знову стояв голод, знову треба було думати про їжу. — Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, — запропонував Гагік. — Можна спробувати, — погодився Ашот. — Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу. — А ведмідь? А барс? — запитала Шушик. — Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, — зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей. Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів. — Здається, все гаразд, — впевнено-сказав Ашот. — Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!.. — А мені дайте спокій, — раптом спалахнув Саркіс. — Годі!.. Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї. — Що з тобою? — здивовано запитав Ашот. — Нічого… Дай спокійно вмерти! — І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися. Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав? Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти. — Ходімо! Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця. — Дайте мені спокій! — закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав. Біля виходу Ашот дзвінким голосом сказав товаришам: — Не бійтесь, не пропадемо… — В природі взагалі нічого не пропадає, — філософськи відгукнувся Гагік, хоч голос його був сумний. — Щонайбільше — станемо поживою для звірів… Не пропадемо, звичайно, тільки видозмінимося, перетворимось на щось інше… — Не бійтесь, — заспокоював товаришів Ашот. — Якщо будемо сидіти на місці й хникати — звичайно, станемо поживою для звірів. А треба діяти, рискувати, і виживемо… Саркіс роздратовано кривився і люто розгрібав гілля, на якому лежав. Потім перевернувся на живіт, почав дряпати нігтями землю й лизати її. — Солі! Краплю солі!.. — жалібно застогнав він і рвучко перевернувся на спину. Солі?! Так ось у чому справа! Сіль була їх мрією. За дрібок солі вони віддали б, здається, життя. Навіть слово «сіль» викликало такі сильні рефлекси, що в них текла слина і судорожно стискалися нутрощі. Сіль! І як вони не розуміли, що це найдорожче в світі, що це — саме життя!.. — Потерпи, Саркіс, і сіль знайдемо, — намагався заспокоїти хлопця Ашот, хоча й сам не вірив своїм словам. — «Потерпи»! Досить мені твої проповіді слухати! Набридло! Ти в усьому винен! — і, підвівшись трохи, Саркіс втупився в Ашота своїм палаючим поглядом. — Убив ти нас, убив!.. — Він упав на свою постіль і забився в конвульсіях. Ашот понурив голову. Адже й справді він був причиною цих нещасть. Але він знайде, мусить знайти порятунок для своїх товаришів. Та настрій Саркіса передався й іншим. Усі стали задуманими, роздратованими. У Шушик розболілася голова. Її почало нудити. Чого б це? Ашот не знав, як почуває себе людина, коли в її організмі не вистачає солі, але пам’ятав, що батько, йдучи на полювання, завжди насипав у баклажку з водою солі. «Сіль не дає людині ослабнути», — говорив він. Отже, нестерпна кволість була, звичайно, і наслідком нестачі солі, її запас в організмі вичерпався. «Від цього, мабуть, людина й померти може», — подумав Ашот, а вголос сказав: — А хіба ви не знаєте, — в усьому, що ми їмо, є сіль? І в шипшині, і в корінні. Він намагався підтримати товаришів, але відчував, що нова непередбачена небезпека дуже велика і що їй не можна протиставити ні відвагу, ні терпіння. Так, вони пережили багато, але нестача солі — чи не найбільше з нездоланних нещасть. Організм не зможе з цим миритися, що особливо ясно на прикладі з Саркісом. І проблема солі в важких умовах їхнього життя була дуже гостра. Як бути? Сіль — не ягоди, її не знайдеш у кущах. Сіль!.. Все, що досі турбувало юних мандрівників, — барс, ведмідь, їжа, — все відійшло на задній план. — Хлопці! — вигукнув Гагік, вдаривши себе по голові, в моєму черепку народилась блискуча думка. — Чи думали ви про те, де брав сіль пустельник? — Де?.. — В соляних копальнях. Саркіс підскочив на своєму місці: — Де ці копальні?.. — гукнув він не своїм голосом і затремтів. — Де?.. Під скелями. Самі подумайте: де могли виникнути наші вапнякові скелі? Під морем! Де утворюється сіль? Теж у морі. Чи бачили ви соляні копальні, коли їздили на екскурсію в Нахічевань? Усі вони поруч з вапняковими горами. Коли море висохло, воно залишило тут вапняк і сіль. Ми повинні знайти її. Знайдемо і будемо лизати, як вівці… — Ну, припустімо, що в ущелині є сіль, — сказала Шушик. — А як ми її знайдемо? — А як знайшов її пустельник? Треба шукати! І до того ж, що він пив по-вашому? — Топив сніг і пив, — сказала Шушик. — А влітку?.. Очевидно, десь находив воду. Ходімо знайдемо її й ми. В тутешній воді повинні бути солі, особливо вапнякові. Справді, якщо тут жила людина, то десь, в якомусь куточку ущелини має бути й вода! — Ще одна блискуча думка! — приклавши палець до лоба, сказав Гагік. — Можна сказати, що воду ми вже знайшли. Ви спитаєте — як? Дуже просто. Коли в ущелині є струмок, то до нього обов’язково має бути стежка… — Золота думка! — вигукнув Ашот і поплескав Гагіка по спині. — Не голова в тебе на плечах, а цілий карас розуму. Справді, якщо пустельник прожив тут десять років і щодня ходив по воду, то він пройшов стежкою принаймні три тисячі разів. Стільки ж разів повертався назад. Ясно, що від порога печери до струмка повинна бути стежка! Не довго думаючи, хлопці взяли списи й головешки і подалися шукати воду. Коли пройшли через Південну барикаду, — так вони назвали купу каміння біля входу в печеру, — Ашот зупинився і почав пильно оглядати стежку, що вела до виноградника. Хлопець помітив: від неї відгалужується і відходить праворуч, кудись униз, ще одна ледве помітна стежечка. — Дивись, Гагік! Це й є та стежка до джерела, про яку ти говорив, — сказав Ашот і ступив на неї. Асо і Гагік попрямували слідом за ним. Стежка спускалася вниз і вела до скелі, що закривала Барсову ущелину з заходу. Ця руда скеля утворила тут коліно, яке весь час ховало від наших хлопців той таємничий куток ущелини, до якого колись щодня ходив пустельник. І коли вони з острахом, — зліва від стежки чорніло провалля, куди збігав загадковий потік, — обійшли виступ скелі, попереду відкрився досі невідомий яр. На дні його блищала стрічка води. — Джерело! Джерело! — вигукнув Гагік і побіг уперед. За ним кинулись Ашот і Асо. Проте якимсь дивним було це джерело. Воно витікало з печери і тут же зникало в тріщині скелі. Вода вливалась у величезну криву «ванну», краї якої обросли жовтувато-білими, схожими на крижані бурульками. — Сіль! — закричав Ашот. Троє товаришів припали до джерела і почали жадібно лизати жорсткі краї «ванни». Вони набирали повні пригорщі води і не могли напитися. — Досить! — нарешті відірвався од джерела Ашот. Асо неохоче підвівся, облизуючи солоні губи. — Гагік, ти забуваєш про нашу умову, — сказав Ашот. — Забуваєш про дисципліну!.. Досить. Встань! Ашот побоювався, що велика кількість солі може погубити товаришів, які давно вже її не вживали. Хлопці одійшли від джерела і сіли на камінні. Кожним нервом, кожною клітиною свого організму вони відчували оздоровчу дію життєдайної речовини — солі. — Ну, а тепер треба подбати про Шушик і Саркіса, — мовив Ашот. — Я віднесу, — висловив бажання Асо і підвівся. Гагіку хотілося самому віднести сіль, але, згадавши про ведмедя, він нічого не сказав. В душі хлопця почалася боротьба. Дорікаючи собі за слабовілля, він рішуче підвівся з місця, відламав велику соляну бурульку і рушив до печери. Ашот і Асо переглянулись. — Ти багато взяв, викинь половину! — спинив його Ашот. Гагік мовчки послухався. Він чув, що людям, які довго голодували, не дають зразу багато їсти. Так само, мабуть, і з сіллю. А чи не зустріне він ведмедя? Хто знає, що п’яному може збрести на думку. Хлопець мимоволі обернувся. Товаришів не видно. Страшно! Але це добре, що їх нема, — не побачать, як він боїться. Хто боїться? Хіба він боїться? Ні! Він же не Саркіс. Ні, він такий, як Ашот і Асо… Так, сам себе підбадьорюючи, Гагік обережно йшов уперед, крадькома пробираючись за кущами. І раптом хлопець зупинився, почувши якийсь шелест. Серце закалатало. Він ступив ще кілька кроків уперед і знову зупинився. «Це вільшанка», — поклавши руку на серце, спробував заспокоїтись Гагік. Але ноги не слухались. Незадоволений собою, хлопець ледве примусив себе йти далі і помаленьку добрів до сходів печери. Тут він обернувся, погрозив неіснуючому звірові кулаком і твердою ходою піднявся нагору. Серце Гагіка було сповнене радості. Сьогодні він сам, — один як палець, — блукав по місцях, де «кишать ведмеді і барси». Коли почує мати, не повірить, не повірять і товариші в селі. Як шкода, що їх не було тут!.. — Саркіс, тримайся, я тобі сіль приніс! — ще з порога закричав Гагік. — Сіль!.. Сіль!.. — одночасно пролунали два голоси. І не встиг Гагік розповісти про свою небезпечну подорож, як шматок солі був уже в руках Шушик… Сидячи біля вогню, дівчина лизала його, обсмоктувала, ламала зубами. А Саркіс, ухопивши свій шматок, підстрибував і викрикував божевільним голосом: — Сіль, сіль, сіль!..  

Розділ п’ятий

 

Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит  

Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти? Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій! Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», — вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз. — Що трапилось? — здивувався Ашот. Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся. — Вовна? Ну й що ж? — А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це — темна, а ось біла. Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав: — Де ти її знайшов? — Там наверху, в кущах. — Ходімо туди! Це вовна свійських овець. — Ні, чекай. Ось що я придумав. — сказав Асо. — Коли тут є вівці, то вони неодмінно повинні приходити до джерела, до води… Давай пошукаємо їхні сліди. Навколо джерела грунт був кам’янистий, і ніяких слідів не лишалося. Хлопці відійшли трохи, далі і почали уважно оглядати місцевість. До джерела спускалася стрімка скеля, за якою була балка. В балці ще лежав сніг. Чим далі Ашот і Асо сходили по ній на гору, тим вона ставала вужчою, переходячи, нарешті, в ущелину. На дні цієї вузенької ущелини хлопці й знайшли стежечку, протоптану в снігу тваринами, що приходили до води. Схилившись над слідами, Асо приклав руку до рота і прошепотів: — Троє. Велика вівця, ягня і молодий баран. Досвідченому пастухові неважко по слідах копит визначити, які це тварини, скільки їх, якого приблизно вони віку і навіть розміру. — А чи не з’їв твоїх овець ведмідь? — запитав Ашот. — Коли ж? Ведмідь тільки недавно забпів сюди. Коли б він прийшов раніше, ми його давно помітили б. Учора він був ситий. А сліди овець свіжі. Ось глянь: вранці вівці зійшли до води, попили й пішли назад. Мабуть, вони так само, як і дикі, десь ховаються. — Звичайно, інакше еони б не вціліли. Ходім, Асо, мені кортить довідатись, що це за вівці. І Ашот з Асо почали дертися схилом вгору до невідомого сховища тварин.  

Розділ шостий

 

Про те, куди привели полонених сліди овець  



З слідів було видно, що вівці часом зупинялись, зривали з кущів сухе листя, розривали копитцями сніг. На колючках чагарників подекуди лишилися пасма воївни. Вівці не люблять неприступних улоговин. Це стихія кіз. А ці тварини пройшли важкими стежками, і хлопці зробили висновок, що вони здичавіли. Чим вище піднімались Ашот і Асо, тим ширше відкривався перед ними небокрай. Важко дихаючи, мокрі від поту хлопці вилізли нагору і вийшли з ущелини десь посередині правого пасма скель. Там сліди овець зникали — на кам’янистому грунті снігу не було. Ашот розгублено зупинився. — Вернімось, — запропонував він. Асо поблажливо посміхнувся. — Куди ж нам іти? Стежки нема, — доводив Ашот. — Є, — посміхався пастух. — Тільки її не видно. Очі твої не звикли, йди за мною. Асо розумів, що стежка має бути, якщо вівці кожного дня ходили до джерела і повертались до свого хліва, тому він пішов уперед, приглядаючись до ледве помітних слідів. Але — дивна річ! — сліди вели не до печер, які чорніли здалеку, а вище — до вершини гребеня. Йти ставало дедалі важче. Захекавшись, хлопці досягла вершини скелі. Звідси було видно незліченні відроги гір Малого Кавказу, що спускаються до Араксу, і занесену снігом турецьку частину Араратської долини. Скільки свободи, скільки простору навкруги! А вони… У Ашота стискалося серце, на очі набігли сльози. Коли ж, коли вони вийдуть у цей вільний широкий світ? І чи вийдуть взагалі?.. — Вітер дужчає, ходімо швидше, — квапив товариша Асо. — Ходім! Ходім! Тільки в цих скелях нема проходу, інакше батько знав би про нього, — вголос міркував Ашот. — Є прохід! Стежка виводить нас із ущелини, подивись! — схвильовано сказав Асо. Тримаючись за виступи скелі, хлопці йшли вузькою стежкою, що огинала схил. Здається, вона виведе їх з Барсової ущелини! Так вони дісталися до сідловини. Барсова ущелина лишилась позаду. Ашот і Асо зупинились перепочити. Від хвилювання обидва ніби скам’яніли. Невже й справді вони знайшли дорогу, яка виведе на «білий світ»?..  



 

Та скоро хлопцям довелося жорстоко розчаруватись. Стежка привела їх зовсім не до виходу з Барсової ущелини, а до іншої, маленької, з усіх боків закритої ущелини. Вони шукали очима виходу з неї, але марно. Ззаду і з боків ущелина була оточена рудими скелями, а спереду обривалась проваллям — так само, як і Барсова. Ні, звідси ніяк не вийдеш… Настрій у хлопців зіпсувався. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Сидячи на камінні, вони переживали зараз, очевидно, таке розчарування, як переживає в пустелі знесилений без води подорожній, який бачить оазис, поспішає до нього і раптом переконується, що то було марево. Але ні! В долі наших героїв було дещо й втішне. В маленькій ущелині живуть вівці. Знайти б цих овечок, спіймати, і тоді можна було б вважати, що мандрівники наполовину врятовані. І оптимізм знову повернувся до Ашота й Асо. Схвильовані вступили вони в ущелину. Це була одна з тих таємничих ущелин, які нерідко зустрічаються у південно-східних відрогах Малого Кавказу. Високі скелясті стіни приховують їх від очей людини. Ущелина була невелика, але своєю дикою красою привабливіша, ніж Барсова. Над лужками, що поросли високою травою і ріденькими чагарниками, з трьох боків нависли кам’яні стіни. Подекуди чорніли темні пащі печер. Які безпечні сховища! Які чудові пасовиська!.. Непогане місце вибрали вівці для свого житла. Не такі вже вони дурні, як вважають люди… Тепер хлопцям було зрозуміло, як можуть такі безпорадні тварини існувати в умовах суворої, сповненої небезпеки природи. На південному схилі, захищеному од вітрів, було так багато сонця, що сніг не затримувався. Це було прекрасне зимове пасовисько!.. Стежкою, що спускалась по карнизу гори, хлопці обережно зійшли вниз. Усе свідчило про те, що тут живуть вівці: і об’їдена, подекуди притоптана суха трава і лайно на кожному кроці. Асо ще раніше визначив приблизне місцеперебування овець. Тому він так упевнено ступав попереду. Хлопці пройшли весь схил, на якому росла розкішна, майже до плечей трава, і на другому кінці схилу знайшли витоптану вівцями стежку. Незабаром ця стежка привела до печери з круглим вузьким входом, звідки на хлопців війнуло, ніби з хліва… Нерішуче потупцявши коло входу, Ашот і Асо нагнулись і зайшли в печеру. Печера була глибока, але низька і темна. В кінці її чорніла ніша. Холод знадвору не доходив сюди, і в ніші було порівняно тепло. Товстий шар лайна на долівці свідчив про те, що вівці тут ночують. — Тепер зрозуміло, — сказав Асо. — Що? — Що курдюки на місці… — Білі зуби Асо блиснули в напівтемряві. — А куди їм подітись? — Куди? Коли вівці взимку лишаються на морозі, у них може відмерзнути курдюк. А в такій печері і з людиною нічого не трапиться. Ашот і Асо вийшли надвір і, примруживши очі, почали оглядати місцевість, сподіваючись надибати овець. Попереду білів великий Арарат. Ліворуч лежало пасмо скель, що високою стіною відділяло Барсову ущелину од Вівчарні, як назвав цю ущелину Асо. — Може, вони десь у траві поховались? Іди сюди!.. Асо піднявся на вершину стрімкої скелі. Весь луг був у нього як на долоні. — Поглянь, як вони там притаїлись! — схвильовано сказав Асо, показуючи рукою на високу траву, що росла трохи нижче стежки. Можна було й без гострого зору помітити чорну вівцю, що паслася в жовтій траві. Біля неї були ще дві білі тварини — одна з кривими рогами, друга — безрога, з маленькою голівкою. Вівці, звичайно, помітили хлопців, і так само, як їхні дикі родичі, завмерли на місці, щоб не виказати себе. Та ось вони відчули, що на них дивляться, зірвалися з місця і, трусячи жирними курдюками, кинулись ліворуч, до єдиного виходу з ущелини. Асо правильно все визначив. Справді, тут була одна велика вівця, молодий баран і семи-восьмимісячне ягня. — Ой, та це ж наша Чорнуха!.. Чорнуха! Чорнуха! Чорнуха! Гди! Гди! Гди! Чорнуха!.. — закричав пастух. І вівця, що бігла позаду, почувши свою майже забуту кличку, зупинилась, оглянулась і жалібно забекала. Зупинився й молодий баран, але далеченько, посеред кам’янистої стежки, так, щоб при першій же нагоді кинутись навтіки. А ягня легкими стрибками побігло до Барсової ущелини і через кілька хвилин уже визирнуло з-за скелі. Воно, здавалось, було здивоване поведінкою матері. Чого вона не тікає від цих двоногих істот? Та ось Чорнуха повільно і спокійно пішла до своїх дітей. — Що це за Чорнуха? — не розумів Ашот. — Чорнуха — це вівця з нашої ферми. Торік, у квітні, коли ми переганяли овець з нижніх зимовищ, вона відбилась від отари разом з чотиримісячним ягням, бо коли овець женуть з рівнин у гори, ягнят від матерів не забирають. Ми з батьком узяли собак і пішли шукати пропажу. Шукали, шукали — так і не знайшли. Це було дивно. Якби вовк з’їв, то хоч кісточки лишилися б… А вона ось де! І на думку нам не спало шукати її тут! Бир, бир, бир! Гди, гди!.. — знову кликав пастух вівцю такими звуками, від яких у незвиклої людини мурашки побігли б під шкірою. Але Чорнуха добре знала їх; можливо, ці звуки викликали в її затуманеному мозку солодкі спогади про веселу метушню на фермі, про тисячі подруг, разом з якими вона так спокійно й безтурботно паслась на гірських луках… — Добре, але як же вона потрапила сюди? І чому в неї знову ягня? — допитувався Ашот. Асо тільки посміхнувся, — для пастуха це не становило загадки. — Коли Чорнуха відстала од своїх і заблудила в горах, вона, певно, зустрілася з дикими козами, не розібралась і з переляку пустилася слідом за ними. Вівці, сам знаєш, не такі вже розумні, буває, і за вовком біжать… Кози побігли до Барсової ущелини, і вона за ними. Паслась на цілині все літо, осінь, і до зими так здичавіла, що вже могла й сама про себе подбати… А ягня це теж її. — Молодець, Асо! — вигукнув Ашот. — Сьогодні ввечері ти розповіси про все це нашим… Асо сором’язливо посміхнувся і змінив тему розмови. — От здивуються на фермі, коли ми приведемо назад Чорнуху та ще й з ягнятами. — Навіщо ми її приведемо? А їстимемо що? Асо довго не відповідав. Потім сказав: — Ні, в мене рука не підніметься… — Не заріжеш ти, то я заріжу. — І ти не заріжеш… — тихо заперечив пастух. — Чому? — Хіба не бачиш? У неї не сьогодні-завтра буде ягнятко. — Виходить, і ягня в нас буде? Ашот так зрадів, що затанцював би, якби не соромився Асо. А вівця-мати повільно, невпевнено підходила до них. Звуки, якими закликав її Асо, стурбували Чорнуху. Що робити? Чи підкоритися наказу свого давнього господаря, чи йти назад?.. І все ж інстинкт матері переміг. Чорнуха рішуче повернула назад, і тепер уже ніякі заклики не впливали на неї. Тоді Асо вирішив вдатися до сильнішого засобу. Він сів на камінь і, витягнувши з-за пояса сопілку, заграв чарівну мелодію, ту саму, яка примушує завмирати на місці всю отару.  

Ой, овечки мої чорнобурі,


Сиротлива отара моя…

 

Асо заграв так, що заплакало б і каміння, коли б у нього було серце. Чорнуха зупинилась, обернулась і жалібно замекала. Ступивши кілька кроків, вона знову стала. Коли ж Асо повільно рушив їй назустріч, вівця кинулась до своїх дітей. — Що ж нам робити, Асо? Адже в нас нема іншого шляху. Коли ми підемо тією стежкою, якою прийшли, вівці втечуть… А там небезпечно… Хлопці розгубилися. Та поки вони стояли й роздумували, над вівцями з’явились два величезні грифи. Вівці стрімголов кинулися назад. Тут, наскочивши на хлопців, вони звернули вбік і побігли вниз, в ущелину. — А що коли в ущелині є звірі? Почують їхній запах, прийдуть уночі і з’їдять?.. Що ж робити, Ашот? — Що?.. — Ашот замислився. — Розпалимо в найвужчому місці стежки вогнище… Ягнятко і молодий баран дуже занепокоїлись, коли побачили вогонь. А на Чорнуху вогнище справило інше враження. Тепер вона майже не боялася хлопців. — Але як же сталося, що барс, проживши кілька тижнів недалеко від овець, не зачепив їх?.. — Хто знає! В природі, як виняток, бувають і такі випадки. У Середній Азії, наприклад, мисливці знайшли качку — пеганку, яка жила з усім своїм виводком у норі лисиці, поруч з хижою сусідкою… Звісно, голодний барс не помилував би овець; очевидно, він не зустрічав їх. Адже Вівчарня відокремлена від Барсової ущелини гірською стіною, і, мабуть, цієї стіни звір не переходив. Вівці, правда, самі щодня приходили на водопій у Барсову ущелину, але між ущелиною, по якій вони піднімались, і Барсовою ущелиною лежало довге пасмо скель, і за ним тварин важко було помітити. Крім того, хижі звірі, особливо барси, мають звичку вдень спати. На полювання вони виходять тільки вночі. Вівці ж навпаки: вечорами забираються у свій «хлів» і дрімають там, поки не розвидниться. На світанку, коли барс зникає в своєму лігві, вівці виходять на пасовисько. Можливо, це й було причиною того, що вони не зустрілися. І, нарешті, як це не дивно, барс міг не зачепити овець, навіть зустрівши їх. Так, так! Одна справа, коли йому пощастить підстерегти їх із своєї засідки, коли тварини пасуться або п’ють воду, і зовсім інша — гнатись за ними… Ні, навіть Чорнуху і ту він не міг би наздогнати, а тим більше її ягнят, які чудово засвоїли повадки гірських баранів. Але ж барс може стрибнути на п’ять-шість метрів. Це правда, стрибає він чудово, зате бігає погано. Звірі котячої породи — лев, тигр, барс, рись та й сам кіт — погані бігуни. Недарма кажуть, що «біг кота недовгий — від хати та до клуні». Про лева кажуть, що він великодушний. Кинеться на вибрану жертву і якщо промахнеться, то більше її не переслідує — «дарує життя». Ну яка ж тут великодушність! Хай тільки він зловить будь-яку тварину — зараз же розірве й з’їсть. А коли леву, тигру чи барсу доводиться робити один або два стрибки марно, вони розчаровуються, лягають на землю, жадібно облизуються і люто б’ють хвостом об землю. Тому-то барс протягом багатьох віків звик робити свої напади із засідки, а не бігати за здобиччю. Та й нема в нього таких міцних «черевиків», як у Чорнухи. Барс босий, підошви звіра м’які, нічим не захищені, хіба йому бігати по гострих кам’янистих скелях ущелини? Це ще одна причина того, що, живучи більше місяця поряд із страшним сусідом, вівці лишилися цілі. Приблизно так міркували хлопці про цей незвичайний випадок.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка