Вахтанг Ананян



Сторінка12/25
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.84 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

Розділ восьмий

 

Про те, що людина, навчившись якого-небудь ремесла, не пропаде  



Взявши гілки, Гагік засунув їх кінцями у землю й почав плести круглого кошика. Пальці його працювали швидко і вміло, видно було, що це для нього звичне діло. Справді, Гагікові часто доводилось дома плести великі верейки, в яких він носив солом’яну січку для корови, і маленькі кошики, в які він, батько та мати кожної осені збирали фрукти й овочі. — Людина, що знає якесь ремесло, ніколи не пропаде, — повчально говорив Гагік, працюючи над кошиком. — Послухайте, яку я вам розповім з цього приводу казку. Особливо корисно її послухати нашому товаришеві Саркісу. Бачите, він, як лисиця, вдав із себе мертвого, очі заплющив, а вуха наставив і прислухається до моїх мудрих слів, — легка посмішка промайнула на блідих губах Саркіса. — Так от… Давно колись Вачаган, єдиний син царя афганського краю, повертаючись з полювання, зустрів біля села Хацик дівчину Анаїт, дочку пастуха з цього ж села. Царевич попросив у неї напитись, але вода не охолодила гарячого серця, а навпаки — запалила його. Та й як було не спалахнути? Анаїт була не дівчина — справжня джейран, так-так, джейран… Очі темні, як у мене, брови — ніби різцем їх точили, такі, як у нашої Шушик, коси — до пояса… Струнка, як чинара. Смілива була ця дівчина й мудра. Навіть старі люди з села, Хацик у неї поради питали. Ну, хіба ж не закохаєшся в таку! От закохався в неї царевич Вачаган і, як усі закохані, розум втратив. Прийшов до своєї матері, цариці. «Одно з двох, — каже, — або я з нею одружуся, або піду в монастир, пустинником стану…» Дай-но мені ту гілляку, Ашот. Чого ти рота роззявив? Слухати — слухайте, але глину місіть. Бабуся моя вміла і пряжу прясти і в той же час сваритися… А, Шушик-джан, ти посміхаєшся? Виходить, і ти слухаєш? Слухай, слухай… Поки я докажу казку, і посудина для чаю буде готова. Так от, посилає цар сватів у село до пастуха. Але дочка пастуха відмовилась, каже: «Якщо царевич хоче мене за жінку взяти, нехай перш навчиться якогось ремесла». — Ти ба! — вигукнув Асо, зацікавлений розповіддю Гагіка. — Їй кажуть: «Він же володар цілої країни, йому всі служать, навіщо йому ремесло?..» А дівчина й відповідає: «Хто знає, що може статися. Може, той, хто був слугою, володарем стане, а хто володарем був, слугою стане…» Бачите, якими мудрими були наші предки! Здійснилось їхнє передбачення!.. Ти слухай, Саркісджан, це й тебе стосується… Про себе ти зараз, мабуть, думаєш: «Знову мене за карк взяли…» Не ображайся, братику. Якщо опинимося в скрутному становищі, то Ашот може жити з полювання, я — з кошиків, Шушик — білизну пратиме, Асо — овець пастиме. А ти? Що ти робитимеш? У вмілої людини руки — золото!.. Ти глянь, який у мене кошик виходить!.. Ну от… Страшенно покохав царевич Анаїт, і довелось йому ремесла навчатись. Минає рік, і він уже може виробляти парчу, тобто ткати з шовкових і золотих ниток тканини. Зіткав він розкішну кофту і послав її Анаїт. Бачить дівчина, що царевич і справді чудового кошика зробив… Дивись-но сюди, Ашот!.. Тьху, якого кошика!.. Кофту, кофту!.. — виправив себе Гагік і з задоволенням відзначив, що товариші на деякий час забули про своє горе, навіть хворі повеселішали. — Ну, відгуляли весілля, але яке весілля! Наше сонце свідок, що шашликом на все Афганське царство пахло. От царевич Вачаган і каже: «Поки тут не буде мого молодшого брата Гагіка, я від цього шашлика ні шматочка не з’їм…» Звідки він знав, що його братик Гагік у Барсовій ущелині стогне від голоду?.. Ну, та добре, не буду вас мучити згадками про шашлик і плов. Не минуло й двох років після весілля, як цар з царицею померли і на престол сів їх син Вачаган. Якраз у цей час із сіл і міст почали загадково зникати люди. Ну, прямо як ми зникли з села… Отак з веселим гумором розповідав Гагік відому казку про Анаїт. Ніби навмисне, він обірвав казку на тому місці, коли цар Вачаган потрапив до темниці лютого жерця і, щоб врятувати своє життя, почав ткати парчу. Шушик не стрималась: — Ну, Гагік, а що ж було далі? Що?.. — А далі… Вачаган, врятувавши на деякий час від сокири своїх «помічників», усе підбадьорював їх; «Будьте стійкими, і для нас які-небудь двері відчиняться, не залишимось же ми навіки в Барсовій ущелині!» Товариші посміхались, а Гагік, завзято працюючи над кошиком, вів далі все в тому жартівливому тоні: — Коли парча була готова, ось як зараз мій кошик — Ашот, давай-но глину, почнемо ліпити, як це робили наші предки, — прийшов головний жрець, подивився та так і лишився з відкритим ротом… «За цю парчу в двісті разів більше золота дадуть, ніж вона сама важить, — каже йому Вачаган. — Тільки не кожен зможе таку ціну дати. Крім цариці Анаїт, ніхто не наважиться з такої дорогої парчі плаття надіти…» А в цей час цариця Анаїт сиділа на своєму троні й сумувала за чоловіком, як наші батьки сумують зараз за нами. «Чого це так довго нема Вачагана?», «Куди пропав наш Гагік?..» Приходить тут в царські палати якийсь купець і каже, що в нього рідкісний товар для цариці. Приводять до неї купця. Розкриває він свій сундук і виймає виткану Вачаганом розкішну парчу. Серце в Анаїт забилось так, що мало з грудей не вискочить… Ну, понесли б зараз оцього кошика в село — хіба зразу не впізнали б, що це робота Гагіка! Смієтесь?.. Асо, розгреби-но вогонь, поставимо мій витвір в середину… Пильно придивляється Анаїт до парчі, коли бачить на ній майстерно виткані знайомі їй квіти-літери. І вона прочитала: «Незрівнянна моя Анаїт, я потрапив у жахливе пекло. Той, хто принесе тобі парчу, — один з наглядачів цього пекла. Якщо скоро не прийдеш на допомогу, загину я і сотні наших ні в чому не винних людей. Твій Вачаган». Прочитала Анаїт усе це і, приховавши своє хвилювання, сказала купцеві: «Ти мені справді надзвичайну парчу приніс. Зараз я добре заплачу тобі за неї…» і вона зробила знак своїм придворним, а ті схопили купця, зв'язали його і замкнули в темницю. Затрубили в труби, відчинились міські ворота, і виступило з них військо. Попереду на вогненному коні скакала сама Анаїт у золотих латах. Про що ж тут розповідати? Всіх лютих жерців схопили, примусили відімкнути двері підземелля. І вийшов з них цар Вачаган — так, як ми скоро звідси вийдемо, — і вивів з собою сотні невинних людей… — Зрозуміли тепер, чого варте ремесло? — закінчив свою, розповідь Гагік. — А втім, поки я своїми золотими руками не нароблю глиняних мисок та горщиків і ми не зваримо в них бозбаш[22], ви все одно не оціните мого ремесла. — Гагік підвівся і вийшов з печери, щоб принести хмизу. Казка піднесла настрій мандрівників. Очевидно, й справді настане день, коли вони, як і Вачаган, вийдуть із свого пекла… А Гагік, натхненний історією царевича-майстра, з особливою гордістю вийняв із вогню витвір свого мистецтва — глиняний горщик. Та помітив хлопець у ньому тріщини, і нош в нього підкосились. — Еге, він лопається… — І від радісного настрою в Гагіка не лишилося й сліду. — Ну, зразу видно, що робота Гагіка! — посміхнувся Ашот. — Ти ставиш горщик у вогонь ще мокрим, — підвівшись на своєму ложі, сказав Саркіс. — Звичайно, глина потріскається. Хіба ти не бачив, як у колгоспній гончарні роблять караси? Їх зліплять, потім підсушать на сонці і тільки після цього випалюють. — Добре тобі казати, а де я серед ночі сонце візьму? Зараз чай потрібен… — І Гагік, роздумуючи, почухав потилицю. — Гаразд, уповільнимо темпи виробництва, — вирішив він і, замазавши глиною тріщини на горшку, поставив його біля вогнища. — Хай підсихає, а тобі, Шушик-джан, доведеться почекати… Врахувавши досвід сушіння глиняного посуду, Гагік уже не поспішав. І справді, тепер горщики вдавалися кращими! — Ну, я побіжу по ліки… Всесильні ліки!.. — Гагік підвівся і не дуже впевнено підійшов до виходу з печери. Ставши на порозі, він з острахом вдивлявся в похмурі обриси скель. У цю хвилину хлопець шкодував, що в нього серце не таке хоробре, як в Ашота. Вдень недалеко від печери він помітив кущі малини. З її коріння пастухи й мисливці настоюють смачний і цілющий чай. Але то ж було вдень, а тепер стемніло… Гагік ступив кілька кроків у пітьму, але попереду зашелестіло, і він хутенько повернувся назад. — Я знайшов кущі малини, Асо, тільки жаль, що в мене не було ножа. Піди, будь ласка, наріж корінців — це добрі ліки від простуди… А яка ніч, Ашот! Серце говорить мені: піди піднімись на вершини, знайди там куріпок, що сплять, і перелови їх одну по одній… — І не думай іти, — серйозно стурбувалася Шушик. — Якщо дозволите, зараз же піду… Що? Не йти? Чому ж не йти? Ага, справді, мені ж треба випалювати горщики… Асо, здається, я тебе просив. про щось?.. Асо охоче погодився виконати прохання Гагіка, аби чимось допомогти Шушик. Взявши з вогнища головешку, він вибіг з печери. Хвора Шушик знову просила напитися, облизуючи сухі губи. — Зараз, зараз, Шушик-джан. Я такий чай приготую, що миттю все пройде, — заспокоював її Гагік, виймаючи з вогню горщик і уважно розглядаючи свій виріб. Це була дуже крива й кособока посудина, яку виробляли, мабуть, тільки первісні люди, що ходили в звірячих шкурах. — Форма не має значення, моя дорога, важливий зміст, — сказав Гагік, обертаючи в руках горщик. — Зараз я в цій неоковирній посудині заварю такий чай, що тебе від нього не відтягнеш. А розвидниться — зловлю куріпку і зварю супу…  

 

Розділ дев’ятий


 

Про те, що вдале полювання не завжди щасливе  



Ніч минула спокійно. У цій печері спати було значно краще. Дим від вогнища, пливучи по нахиленій стелі, легко виходив надвір, а вузькі двері Ашот запнув на ніч своїм пальтом, і всередині стало зовсім тепло. Вранці наші герої напилися міцного чаю з малини, але після нього їм особливо почав дошкуляти голод. Це був дев’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині. Хлопці безцільно тинялися по печері, не знаючи, з чого почати день. Асо, як завжди, був мовчазний. Адже він за все своє коротке життя виконував лише те, що йому доручали. А як віддавати накази і що наказувати — він не знав. Нові обов’язки були для пастуха справжнім тягарем, і він дуже хотів їх позбутися… Гагік розумів становище Асо. «Ні, — думав він, — якої б високої думки про себе не був Ашот, все ж у нього є здібності організатора. Ми його провчили, і тепер можна було б…» Пошептавшись з товаришами й заручившись їх згодою, Гагік несподівано почав таку розмову: — Ашот, ми правильно зробили, що скинули тебе. Маси ніколи не помиляються, — профілософствував він між іншим. — І все ж я думаю, що ти, як і раніше, повинен бути нашим ватажком-ти й сильніший за всіх нас і відважніший… А перевибори ми провели тільки для того, щоб збити з тебе пиху… У Ашота ніби камінь з серця впав. «Ні, Гагік лишився таким, як і був. Які там особисті рахунки, які там заздрощі? І лізли ж мені в голову дурниці! — подумав хлопець. — І всі інші — хороші друзі. Вони, мабуть, теж дали свою згоду. Інакше Гагік не почав би цієї розмови…» Але, здається, найбільше зрадів Асо. — Так, — підхопив він сором’язливо, — хіба моє діло командувати? Я теж віддаю тобі свій голос, Ашот… Ні, товариші бажають йому тільки добра! Це зрозуміло, це видно з їхнього ставлення до нього, з їхніх поглядів… І Ашот відчув, що в ньому прокидається ще тепліше почуття до друзів, якась нова любов до них і повага. А коли поважаєш когось, ціниш гідність товариша, то вбачаєш у ньому рівного собі. І тут уже не може бути місця зверхності. — Добре, — сказав нарешті Ашот. — Але який там ватажок? Будемо працювати разом, якщо… — От-от, молодець! — зрадів Гагік, перебиваючи його. — Так і треба казати. — Так-то так, — промовив Ашот. — Але організованість усе-таки потрібна. В армії, батько казав, коли посилають на завдання двох, одного обов’язково призначають старшим. Значить, так треба. І якщо я буду суворим, не ображайтесь… А тепер про те, що ми маємо робити. Поки що не будемо розчищати стежку. Тим більше, що серед нас є хворі… Шкода, що потік забрав найнеобхіднішу нашу зброю. — Зброю ми можемо зробити увечері в вільний час, — запропонував Асо. — Ідіть краще розчищати дорогу, — кволим голосом сказала раптом Шушик, — тут жити далі не можна. Ашот допитливо глянув на Гагіка. Але той, як завжди, відбувся жартом: — Куди мені йти? Я ж учора дав слово нагодувати Шушик супом з куріпки. — Гагік… Я зовсім не хочу їсти, — озвалась хвора. — Мені нічого не треба… Тільки б дорогу швидше розчистити… «І справді, коли дорога буде розчищена, то й суп буде, і шашлик. Життя буде!.. Так навіщо ж, кинувши головне, займатися дурницями? Якби не цей потік, ми, мабуть, давно вже розчистили б стежку. Та й хворі теж стали на перешкоді… — думав Ашот. — Що ж, підемо до Диявольської стежки, пошукаємо там ягід і розчистимо кілька кроків, хоч би для того, щоб підбадьорити хворих…» Своїми думками Ашот вирішив поділитися з Гагіком. — Треба вдавати, що ми весь час працюємо на стежці, — прошепотів він йому на вухо, — а то ця дівчина зовсім втратить надію. Гагік, здається, зрозумів товариша і голосно сказав: — Гаразд, суп доручається Асо. Ну, Ашот, ходімо розчищати стежку!.. Дорогою хлопці ще порадились і таки справді пішли на стежку. «А чому б мені не спробувати щастя?» — подумав Асо і заходився майструвати нову пращу. Хоч Асо був добрим стрільцем з пращі, проте жодна куріпка не захотіла спокійно сидіти на одному місці, щоб стати його жертвою. Зате Асо надибав у скелях орла з підбитим крилом. Це було справжнім щастям! До півдня переслідував хлопець птаха. Закидав його камінням, кілька разів сам падав, позбивав собі ноги, але ніяк не міг влучити в хижака. Може, Асо заважало те, що над його головою весь час кружляв ягнятник — старий орел з білою шиєю і білими волохатими «шароварами» на ногах. З різким криком шугав він над хлопцем, лякаючи його. Хто це був? Мати чи товариш пораненого? Пробираючись серед каміння, Асо весь час кликав за собою Бойнаха, розраховуючи на його допомогу. Та в бідолашного собаки вже й сил не було, а орел як на те намагався тікати в такі неприступні щілини, куди й коту важко було б пролізти. Птах інстинктивно відчував, що там його порятунок. Однак Асо не переставав переслідувати хижака. Нарешті юному мисливцеві пощастило влучити в орла з своєї пращі, і птах упав мертвий серед каміння на одному з нижніх виступів скелі. Та щоб дістатися до цього виступу, треба було мати хоч якісь сили, а в Асо просто підгиналися ноги від голоду. До того ж він так стомився, ганяючись перед тим за куріпками, що зараз, важко дихаючи, лежав на камені і тільки жадібними очима поглядав у розколину на свою багату здобич. І все ж серце Асо співало від радості. Адже гриф — це, кажучи словами Гагіка, три-чотири кілограми чистого м’яса!.. І для Шушик суп буде й товариші добре — пообідають. Тоді можна буде й стежку розчищати — дорогу до волі… — Бойнах, — гукнув нарешті Асо, — піди принеси, — і пальцем показав на орла. Собака зрозумів. Миттю стрибнув униз і, радісно заскімливши, схопив птаха зубами. Почувши запах гарячої крові, Бойнах заспішив до Асо, плигаючи з виступу на виступ. Раптом з неба каменем упав на Бойнаха величезний гриф і вп’явся пазурами в спину собаки. Орел на мить підняв собаку в повітря, але одразу ж випустив — не вистачило в старого сили.  

 

З вереском скотився Бойнах зі скелі і зник серед кам’яного громаддя. А підбитий Асо орел, зачепившись за гострий виступ, повис на такій висоті, звідки його могла б зняти хіба що крилата істота… — Ой Бойнах-джан, ой братику мій!.. — в розпачі закричав Асо і стрімголов кинувся вниз. Бойнах сидів під скелею на м’якому листі і, поглядаючи добрими очима на хазяїна, метляв хвостом. Асо уважно оглянув собаку, помацав його, змусив стати на ноги і походити. Все, здається, обійшлося — кістки цілі. Тільки на спині виразно виднілися кров’яні рани від пазурів грифа. — О Бойнах-джан, і ти потрапив у число наших хворих… Ну, що ж мені з тобою робити, чим мені тебе лікувати, чим годувати?.. — обнімаючи собаку, мало не плакав Асо. Радість перспективи, що недавно відкрилась перед Асо, знову затьмарилась. Хлопець підвів голову й глянув на протилежний схил. Там, на білосніжному тлі, вимальовувались дві темні постаті. Асо здалеку бачив, що його товариші час од часу ніби присідають і шукають когось очима. Чи не його? Чи не на його обід вони сподіваються? А Шушик? Вона теж чекає супу. Всі хочуть їсти, а він так підвів… Асо знову подивився на урвище, де лежав орел. Як же його дістати звідти?.. Хлопець почав кидати в птаха камінням, та воно не досягало своєї мети. І раптом знову почувся шелест крил. Це повернувся старий орел. Він сів край урвища і дзьобом почав ворушити товариша, намагаючись примусити його злетіти в ясну блакить неба. Той не відповідав на заклики. Старий гриф сумно кричав над убитим, наче оплакував тяжку втрату. Від цього відчайдушного крику птаха аж сумно стало на серці Асо. «Ой, як недобре я зробив!.. — подумав хлопець, пригадавши слова свого батька про те, що великий гріх вбивати живі створіння».  



Розділ десятий

 

Про те, що іноді заради товариша слід пожертвувати найдорожчим  



Опівдні Ашот і Гагік, виснажені й голодні, повернулися з стежки. Вони ледве доплентались до печери і впали перед самим входом. На гіркому досвіді хлопці переконалися, що голодний шлунок поганий помічник у роботі. Ласкаво, мов ніжна мати, гріло сонце. Якби можна було лежати отак під його промінням, забувши про все на світі, навіть про голод… «Чи не приніс ти чого попоїсти?» — питали сумні погляди хлопців, коли перед ними з’явився Асо. Але тон винувато опустив голову і мовчав. Йому хотілося розповісти про все, що з ним було сьогодні, сказати що він зараз піде й пошукає яких-небудь ягід. Та навіщо обіцяти, коли в нього немає сили зрушити з місця. — Бойнах навряд чи виживе, — тільки й зміг сказати пастух приглушеним голосом і коротенько розповів про те, що сталося. Ашот замислився і потім, оглянувшись навколо, тоном змовника прошепотів: — Нічого не зробиш — доведеться його прибити і… Очі Асо наповнилися слізьми. — Як я житиму без нього?.. — плакав пастух. Всі замовкли: знали, який дорогий Бойнах для Асо. Але іншого виходу, здавалось, не було. — Не тільки їжа потрібна для Шушик, — зауважив Ашот. — Якщо ми добре не укутаємо її, вона не виживе… Треба здерти шкуру (він не згадав чию), вивернути її і надіти на Шушик, як це роблять полярні жителі. Асо відчував себе між двох вогнів. Нарешті, знесилившись у цій боротьбі, хлопець сказав приглушеним голосом: — Добре, я піду, щоб не чути і не бачити… Хитаючись, він пішов за скелю і впав обличчям на купу сухого листя. — Бойнах-джан, Бойнах-брат, я не винен… — радаючи, говорив бідолашний Асо. Ашот поволі спускався по скелях вниз. Мовчки ступав за ним Гагік. Ніколи в житті хлопець не був ще таким серйозним і сумним. Він вів Бойнаха на саморобному поводку. Покірно йшов за хлопцями поранений Бойнах. Собака нічого не міг підозрівати, хоч на поводку його ніколи раніше не водили. За скелями зупинились. Хлопці відводили погляд, коли собака дивився їм у вічі. «Навіщо ви привели мене сюди?» — здавалось, запитували розумні очі тварини. — Що ж тепер робити? — пошепки запитав Гагік. — А хіба мені доводилось?.. Стривай, давай прив’яжемо його до дерева. Зв’язавши свої пояси докупи, хлопці прип’яли Бойнаха до стовбура високої ялини. Собака, нарешті, зрозумів їх намір. Він жалібно заскімлив і почав лизати Ашотові руки. Хлопець знітився. — Принеси вогню! — несподівано наказав він Гагіку. Той слухняно побіг у печеру. — Що ви робите? Де ви там вештаєтесь? — спитала Шушик і застогнала. — Зараз… Добуваємо їжу… Він вихопив з вогню головешку і хутенько побіг до товариша. Минаючи Асо, Гагік прочитав в його очах подив, але відвернувся і мовчки поспішив далі. Ашот нетерпляче ждав Гагіка. Він зняв сорочку, накинув на голе тіло куртку, а від сорочки одірвав рукав і, коли Гагік приніс вогонь, підпалив його. Собака, здавалося, з великим інтересом стежив за Ашотом. Не менш здивований був і Гагік. А втім, Гагік знав, що питати Ашота не варто: все одно не скаже… Коли рукав сорочки Ашота зотлів, хлопець приклав цей попіл до рани Бойнаха, розірвав сорочку на шматки і перев’язав собаку. — Ех! Вмерти б мені за твою душу, Ашот!.. — обнявши товариша, радісно вигукнув розчулений Гагік. — Адже і я подумав про це. — А тоді відійшов назад і, насупивши брови, суворо спитав: — Може, перев’язав, щоб потім убити?.. — Не будь дитям, Гагік. Це наш товариш у біді. То хіба можна вбивати товариша? Ні, друже, ми повинні вилікувати його… Краще піди пошукай якоїсь їжі!.. Ашот відв’язав Бойнаха, і той, зрадівши, хотів кинутися вперед, але не зміг. Очевидно, падаючи з скелі, собака пошкодив собі щось усередині, і хлопці з болем в серці зрозуміли, що їх товариш уже не буде бігати, не стрибатиме… — Асо! Гей, Асо! Іди сюди, Бойнах тебе кличе! — крикнув Гагік. Він був голодний, знесилений, але душа його, здавалося, співала. Прибіг Асо. Радісний, розчулений, він гаряче обнімав товаришів, розуміючи, яку жертву вони принесли заради нього. Почуття вдячності світилося в очах пастуха. Він хотів висловити її, але спазми стискали горло. Стан Бойнаха дедалі гіршав. Хлопці докладали всіх зусиль, щоб врятувати свого безсловесного товариша. Але марно. … В природі всі явища тісно пов’язані між собою. Відкриєш якесь одне — знайдеш пояснення другому, а це — пояснить тобі третє. І так без кінця. Наприклад, якщо в міжгір’ї так багато вільшанок, то повинні бути й кущі ожини; якщо є кущі, то повинні бути і ягоди… Зараз усе вкрите снігом, але, може, подекуди кущі виглядають з-під снігу? Отож пташки туди й полетять, шукаючи сухих ягід. Виходить, якщо піти по слідах птахів, то можна знайти кущі ожини й малини, ягоди яких, як відомо, виліковують простуду. Приблизно так міркуючи, хлопці підвелися й вийшли з печери шукати ягід. Спускалися вниз по правому крилу ущелини, вкритому дубками, серед яких ріс і їхній давній знайомий — горіх. Тут, у цьому родючому видолинку, затисненому між скелею та основним гірським пасмом, хлопці й знайшли вільшанок, які стрибали серед кущів. Багато камінців довелося витратити юним мисливцям, стріляючи з рогаток в ожиннику (так вони назвали цей куточок), поки вони підбили одну пташку. Зате на кущах ожини було чимало сухих кисло-солодких ягід. Наївшись досхочу цих ягід, хлопці нарвали кілька жмень їх додому, прихопили вітку з корінням малини і рушили до печери. Не встигли приготувати «малиновий чай» і напоїти ним хворих, як і стемніло. Які ж короткі дні! А їм потрібні були довгі-довгі, адже стільки різних справ треба їм зробити! У величезному глиняному горщику варилась пташка завбільшки з куряче яйце. Очевидно, це був найбідніший у світі суп. І все ж, оточивши горщик, хлопці дивились, як закипає вода в ньому, вдихали ледь відчутні пахощі м’яса і хмурніли. «Обід» ще не був готовий, коли Асо, вийнявши з кишені кілька сухих диких слив, які він зібрав десь в ущелині, кинув їх у горщик. — О, тепер це буде справжня шорва[23]. Жаль, що того їжака ми з’їли, — сказав Гагік і майже пошепки, тоном змовника, запитав: — А чи не оббілувати нам його дитинча? — Ну-ну, що це ви там шепочетесь? Щоб про їжака й мови не було! Думаєте, не чула? — стурбовано підвелась на своїй постелі Шушик. — Ти упріла, хушко Шушик, лежи, лежи… — І примусивши дівчину лягти, Асо дбайливо поправив на ній одежу, що зсунулась на долівку. Щоб Шушик не застудилася, хлопці прикрили вхід у печеру. Під стелею клубочився дим, але, лежачи, можна було дихати трохи чистішим повітрям. — Ти що це, Асо? Все листя з своєї постелі в мою переклав?.. А сам на голому гіллі спатимеш? — обурилася Шушик. Пастух ніяково мовчав, ніби його зловили на місці страшного злочину. — Це, мабуть, їжак перетягнув. Асо тут не винен, — підморгнувши Ашотові, невдало «вигородив» пастуха Гагік. Коли «шорва» була готова, Асо вийняв з кишені жменьку сухих пахучих трав, які він нарвав, коли сподівався на обід з орлиного м’яса, розкришив їх і кинув у горщик. Гагік, ретельно виконуючи роль кухаря, зняв горщик з вогню й поставив перед Шушик. Гаряча пара, пахощі дикої сливи й трав наповнили печеру… Вечір уявлявся нашим героям, як ніколи, спокійним, мирним. Але ось несподівано загарчав і кинувся до виходу з печери Бойнах. Асо, за ним і Ашот з Гагіком підхопилися з своїх місць. Собака зупинився на порозі і, задерши голову, загрозливо гарчав. Що його стурбувало? Хлопці прислухались. Із схилів скель до них долинули якісь дивні звуки, схожі на нявкання голодного кота. Спершу вони були м’якими й тихими, потім змінились на хрипке ричання, а далі й на рев — довгий, таємничий, зловісний. На мить хлопцям здалося, що це вітер завиває в тріщинах скель, — вони не знали тварин, які б могли так ревіти. Проте скоро зрозуміли, що то не вітер. Звір!.. Але який? Рев повторювався і стихав у густій темряві, роздратований, страшний. Потім налетів вітер, піднялася завірюха, і, крім її завивання, нічого вже не було чути навкруги. Постоявши на порозі ще кілька хвилин, хлопці вернулись у печеру. Всі пригнічено мовчали. — Що трапилось, чого ви такі бліді? — захвилювалась Шушик. — Що могло трапитись!.. — розгублено проказав Ашот. Він глибоко замислився. «Який би це міг бути звір?» — міркував хлопець, перебираючи в пам’яті всі звуки, які чув коли-небудь у лісі. Але такого реву він не чув ніколи.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка