Вадим Кожевников



Сторінка41/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

67



 

Вайс відвідав салон масажу. Тут усе йшло так, наче ніякої війни й не було. Вимуштруваний персонал, як завжди, напрочуд люб'язний і послужливий. Тиша, спокій, стерильна чистота кабін і халатів. Після процедур професор запросив Вайса до себе для «медичного огляду». Штутгоф схуд, змарнів, обличчя його мало вигляд ще більш виснажений і стомлений. Вайс доповів про все, що йому вдалося за ці дні взнати. Професор мовчки слухав, робив часом позначки у крихітному блокноті. Спитав: — Це все? — Тільки найістотніше. Професор сказав: — Гітлерівці одностайні в своєму намірі знищити концтабори і ув'язнених у них людей, знищити, як доказ, як свідків обвинувачення. Така звичайна тактика злочинців. Крім того, Гітлер сподівається, що це величезне лиходійство змусить націстів, які бояться покарання, піти в підпілля і продовжувати боротьбу. Щодо спроб деяких владарів рейху сотнями або навіть тисячами звільнених відкупитися тепер за вбивство мільйонів, то це справжнє шахрайство. Але скористатися ним треба, щоб звільнити більше ув'язнених, ніж намічено у списках. Головне наше завдання тепер — відвернути масове знищення людей. І це — вказівка Центру. Можу повідомити, — він ледь усміхнувся, — ваші відомості про секретні бази терористичних підпільних фашистських організацій вивчено в Центрі, перевірено. І, відповідно до цих відомостей, оперативні групи нашої контррозвідки кинуто в зазначені райони. Таким чином, Радянській Армії підготовлено безпеку в тилових районах. — Усміхнувся. — До речі, масажист Гіммлера одержує в мене консультацію з суто медичних питань. Він довірчо сказав мені, що чув розмову Шелленберга з Музі по телефону. Шелленберг казав Музі, що він особисто кілька разів робив послуги єврейським сім'ям, а також тим, хто вступив у мішаний шлюб. Він запевняв навіть, що його вважають «неблагонадійним» з точки зору партійної ієрархії і він має владу тільки в державному апараті. Фашисти пробують зректися фашизму, сподіваючись вціліти. Вони будуть виказувати один одного і ладні віддати все за рятівну фальшивку своєї немовби «неблагонадійності» — вважайте. У двері постукали. — Прошу, — сказав професор. До кімнати ввійшла дівчина у формі допоміжного жіночого підрозділу служби нагляду повітряної оборони. Вишукана, мініатюрна, з неприємним, пихатим виразом ляльково-холодного зарозумілого обличчя. — Це моя Надійка! — сказав доктор по-російськи і, кивнувши на Вайса, запропонував їй: — Знайомся! Підняті плечі дівчини якось зразу опустились, обличчя стало зовсім інше, наче вмить змінили його на соромливе, миле і трохи розгублене. — Це ви! — вигукнула вона і, червоніючи, простягла руку Вайсові. — А я заходжу, бачу — фріц. — Сказала, жадібно вдивляючись у Вайса — От ви, значить, який! Вайс засоромився, одвів погляд. — Ну ви там, молодь, досить, — чогось розсердився професор і вимогливо сказав дочці: — Доповідай! Дівчина сіла на стілець так, щоб можна було дивитись і на Йоганна, й на батька. Заговорила, дивлячись смішливими очима на Вайса, але таким сухим і суровим тоном, що, здавалося, ці слова вимовляє якась інша людина: — Операція під кодовим позначенням «Вольке» планує бомбардування німецької території підрозділами німецького повітряного флоту. Бомбардувальники будуть замасковані під авіацію союзників. База цих підрозділів позначена на карті. Об'єкти нальоту поки що не відомі. Є думка, що це концентраційні табори, бо план операції затвердили Гіммлер і Кальтенбруннер. — От бачите, — сказав доктор. — Кальтенбруннер перешкоджає Гіммлерові звільнити з концтабору кількасот чоловік. Гіммлер заважає зробити те саме Кальтенбруннерові, — щоб жоден з них не мав ще одного шансу перед союзниками. І обидна при цьому одностайно розробляли акції масового знищення сотень тисяч. — Схилився, потер коліно, поморщився. Заявив, строго дивлячись на Вайса: — Ваше завдання — виявити, які саме табори намічено знищити з повітря. Друге, я не заперечую проти того, щоб включити вас у бойову групу, яка повинна буде на місці перешкодити цьому. — Підвівся. — Все! Вайс дивився на дівчину і нерішуче усміхався. — Все! — повторив професор. Дівчина попросила: — Можна, я проведу товариша? — От ще! — розсердився Штутгоф. — Не маленький, сам знає дорогу. — Ну, тату! — благально вигукнула дівчина. — Я сказав — ні. І взагалі — нічого… — Що нічого? — уперто перепитала дівчина. — А може, нам по дорозі? — Знаєте, — сказав професор, підштовхуючи Вайса до дверей, — провалюйте! — Озирнувся на дочку. Сказав жалібно — Ти ж в опергрупі, потерпіть — на базі зустрінетесь…  

Чи то від сліпучої чистоти голубого дня, чи то від лагідного погляду радянської дівчини, чи то просто тому, що до нього раптом прийшло нез'ясовне почуття радості життя, але Вайс відчув, що його більше не мучить самотність. Він відчув себе часткою величезного світу, створеного людиною для людини, і в цьому дивному, світлому стані духу він прийшов до Генріха. Генріх був похмурий. Він дав Вайсові кілька аркушиків паперу, на них було щось надруковано. — Прочитай! З особистої канцелярії Віллі Шварцкопфа. Йоганн сів до стола й почав читати:  

«Адміністративно-господарське управління СС. Секретно. Рейхсфюрерові СС. Рейхсфюрере! Золоті зуби померлих в'язнів за вашим наказом здаються санітарному управлінню. Там це золото використовується при виготовленні зубних протезів для наших людей. Обер-фюрер СС має вже запас золота понад 50 кілограмів; цього вистачить для покриття гаданої потреби у благородних металах на найближчі п'ять років. Як з міркувань безпеки, так і в інтересах належного використання я не вважаю доцільним скупчувати велику кількість золота для цієї мети. Прошу дозволу надалі весь лом золотих зубів померлих в'язнів направляти в Рейхсбанк. Хайль Гітлер! Виконуючий обов'язки Франк, бригаденфюрер СС і генерал-майор військ СС».  

Другий папір повідомляв:  

«Список поношених виробів з текстилю, вивезених за розпорядженням Головного адміністративно-господарського управління СС із таборів Освенцім і Люблін: Старий чоловічий одяг 92 000 комплектів жіночий 26 000 " Жіноча білизна шовкова 3 900 " Разом 34 вагони Ганчір'я — 400 вагонів. Перини й подушки — 130 вагонів. Жіноче волосся — 1 вагон. З оригіналом згідно: Гауптштурмфюрер СС».  

Дивлячись на Вайса, Генріх вигукнув: — І далі всі такі самі! Йоганне, я більше не можу. Я уб'ю його! — Якщо ти це зробиш, — сказав сухо Вайс, — ти будеш винуватцем загибелі сотень тисяч людей. Твій дядько для нас тепер джерело тих відомостей, за допомогою яких ми зможемо врятувати сотні тисяч. Стривай, — зупинив він Генріха, — зараз усе буде ясно. Скажи, чи надходили до Віллі накази про списання з забезпечення яких-небудь таборів? — Так, недавно, здається, в Дахау, Мюльдорфі і ще десь. — Дізнайся точно! Справа в тому, що тепер готується операція по знищенню в'язнів. Ті табори, які призначені на першу чергу, відповідно знімаються з забезпечення. Зрозумів? — Так. — Сьогодні зможеш дізнатися приблизно до вечора? — Так. — Ну, от і все. — Зажди, — попросив його Генріх. — Але це ще не «все». Як ти любиш це слово «все»! Треба зробити ще щось, головне, щоб врятувати людей. — Це покладається на бойові групи. — А я? — Що ти? Ти робиш величезну справу. — Ні, — заморочив Генріх. — Ні. Я теж повинен бути там, де ти, обіцяєш? — Гаразд, — сказав Вайс. — Це ми ще обміркуємо.  



Зубова Вайс навіть не пізнав: вулицею до місця побачення йшов сутулий чоловік, погано поголений, з почорнілим обличчям, на якому гострими виступами позначалися вилиці. Вислухавши Вайса, Зубов пожвавішав. — Люди? Є! І четверо німців — теж з таборовиків. — Додав трохи винувато: — Вільного від роботи часу виходив з ними на операції. Народ у бойовому відношенні грамотний. — Зброєю забезпечені? — Та ще як! — сказав Зубов. — Можемо продати лишки. — Так от, з цього моменту, — Йоганн усміхнувся, — щоб тихо і смирненько… Тільки бути в готовності номер один. — Ясно! — відповів Зубов. Вайс поклав руку йому на плече: — Ти, друже, держись. — Важко мені, — пожалівся Зубов. — Коли б хоч не в її будинку, здається, всюди її бачу… Ниє, як зуб. — Попросив: — Може, можна виїхати, га? — Не можна, — сказав Вайс. — Значить, терпіти? — Так, — відповів Вайс.  

Очевидно, переконавшись після розмови з Бернадоттом у повній безнадійності всіх спроб провести Гіммлера в сан нового фюрера, Шелленберг не надавав уже ніякого значення «особливій групі», до якої входив і Вайс. І хоч ця група чудово справилася з завданням евакуації осіб, звільнених з табору за списками Бернадотта й Музі, її тепер включили до складу іншої групи СС, повністю зайнятої розробленням планів і техніки винищення в'язнів, а також іноземних робітників на секретних об'єктах. Працюючи в цій загальній, розширеній групі, Вайс зумів познайомитись із списком уповноважених СД, яких надсилали в табори для загального керівництва операцією. Скоротити кількість осіб, які щасливо прибувають до місця призначення, мали бойовики. Крім того, використовуючи бланки, зразки печаток, підписів, різні секретні грифи, що їх здобув Вайс, удалося виготувати накази, що касують «евакуацію» табору на певний час або падалі до особливого розпорядження. Ці накази привозили в табори «кур'єри» з числа бойовиків-німців або таких, які досконало знали німецьку мову. Звичайно такі накази привозили офіцери СС або чини гестапо. Отже, прибувши до табору, бойовики не могли його зразу покинути, як це належить рядовим. Щоб не викликати підозри, їм доводилось користуватись якийсь час гостинністю табірної адміністрації. Але кожна година перебування в таборі загрожувала смертю… Дванадцять уповноважених СД повинні були вилетіти через три дні в райони Західної Німеччини і керувати там знищенням таборів так, щоб ніяких слідів від них не залишилось. Штутгоф, діставши цю інформацію від Вайса, сказав йому за день, що союзників попереджено і їхня винищувальна авіація буде в повітрі. Але, якщо німецькому транспортному літакові з уповноваженими СС все-таки вдасться щасливо зробити посадку, запобігти дальшому буде неможливо. Зразу ж після вторгнення союзників на Заході спеціальні загони «Командос» починають полювати на науково-дослідні матеріали, на самих дослідників, патенти й технічну документацію. Інших вказівок вони не мають. Це полювання на документи й людей носить назву «Пейпер-Кліпс». І хоча серед «Командос» є групи, які, безсумнівно, могли б відвернути бійню в концтаборах, наказу на це їм не дадуть. Що робити? Вайс сказав Штутгофу: — До складу пасажирів секретного рейсу ми нікого включити не можемо: список підписали Гіммлер і Кальтенбруннер. Але екіпаж формується тільки в день вильоту, і люди не знають один одного. Можна зробити от що: я приїду на аеродром до чергового гестапо і разом з ним візьмусь перевіряти екіпаж. До одного з його членів я викличу підозру і зніму його з польоту. Якщо буде потрібно, з'єднаю чергового з Дітріхом — той скаже те, що я йому скажу. Часу буде обмаль, черговий почне хвилюватись, і якщо в цей час поблизу буде наша людина, спеціально підготовлена, я перевірю її документи, і вони не зустрінуть з мого боку заперечень. Члени екіпажу мають парашути. Він зможе відкрити люк і вистрибнути після того, як встановить міну. Іншого шляху не бачу. — Але ця людина має бути льотчиком, інакше вона зразу викриє себе. — Атож, звичайно, я ж і кажу: спеціально підготовлена. — Але в нас таких немає. — Може, в групі Зубова? Коли Вайс звернувся до Зубова з цим запитанням, той радісно заявив: — Та я ж у тсоавіахімівській школі вчився, ходив уже самостійно в повітря без інструктора, ще година — і був би пілот. — І цієї години не вистачило? Зубов зніяковів. — Та, розумієш, пришили повітряне хуліганство за передчасне чкаловське пілотування. Одне слово, за бриючий поряд з поїздом потерпів. — Усміхнувся хвалькувато: — Пасажирам сподобалось: хусточками з вікон махали, я одним оком наглядів.. — Слухай, — сказав Вайс. — Цей політ, ти розумієш… — Здоров був! — перебив його Зубов. — Я ж безсмертний. До того ж у мене понад двадцять стрибків з парашутом, це моя головна гарантія. Не турбуйся, чудово виживу. Документи для Зубова роздобула Надя. Передаючи їх Вайсові, вона сказала: — Тільки потрібна інша фотографія. — Додала: — А так документи дуже хороші. — Попросила: — Але, якщо можна, поверніть сьогодні ж: я повинна покласти їх на місце. — А якщо не вдасться? Надя підняла на Вайса очі, сказала тихо: — Татові це було б особливо тяжко після того, як ми втратили маму. Дізнавшись, що операцію доручено Зубову, професор невдоволено поморщився: — Я не маю сумнівів в авіаційних здібностях товариша Зубова, але хуліганити на «У-2» — це одне, а водити великий транспортний літак — друге. — Додав: — Я рішуче проти. — А коли борт-механіком? — Він же незнайомий з конструкцією німецької машини. Завалиться! — Слухайте, — сказав Вайс. — Борт-стрілець! — Оце, мабуть, підійде. — І професор закінчив уже зовсім іншим тоном: — Найкраще — це те, що він має: досвід парашутних стрибків. Посилати іншого — означало б на вірну загибель.  

Все вийшло далеко простіше, ніж сподівався Вайс. Викликавши до чергового гестапо членів екіпажу для додаткової перевірки, визначивши за армійськими книжками, хто з них борт-стрілець, Вайс підозріливо глянув на цього чоловіка і з величезним напруженням утримав на обличчі озлоблено-обшукуючий вираз. Низький на зріст, кремезний хлопець, на якого він дивився, дихав на нього таким горілчаним перегаром, що Вайс відчув захоплення. — Свиня! — гримнув Вайс. — Свиня і боягуз! Надудлився перед вильотом. — І, звертаючись до чергового гестапо, сказав: — Це злочинна недбалість з вашого боку. — Наказавши екіпажу вийти, спитав: — Що ви маєте намір робити? — Я зараз викличу іншу людину. — Скільки на це потрібно часу? — Двадцять хвилин, не більше. — Літак має вилетіти за дванадцять хвилин: його супроводитимуть винищувачі, вони вже, напевне, в повітрі. Ви зірвали завдання надзвичайної державної ваги. Черговий стояв, виструнчившись, блідий, губи його висохли, він їх облизував. Увійшов Зубов в авіаційній формі, з рюкзаком. Віддав привітання. Вайс накинувся на нього: — Чому без супровідника? Документи! — Подивився, сунув черговому, сказав недбало: — Вам страшенно пощастило. — Підморгнув йому: — Підозріваю, що я даремно докоряв вам: очевидно, ви передбачливіші, і цей ваш чоловік з'явився не через двадцять хвилин, а миттю. — Поплескав чергового по плечу — Вмієте працювати, га? Черговий побіжно глянув на документи, наказав Зубову: — Марш у машину! Зубов сказав: — Але, пане унтерштурмфюрер, у мене призначення на другий рейс. — Марш, не розмовляти! Зубов пішов. Пішов, поклавши документи в кишеню. А якщо документи не будуть сьогодні ж повернені Наді, Штутгоф, що втратив тут дружину, завтра, а може, вже сьогодні вночі втратить і дочку. Вайс запропонував черговому пройти з ним до літака. Черговий записував у книгу, що знято з польоту борт-стрільця і замінено іншим. Пасажири були вже в кабіні. Зубов не показувався. Гестапівець поглядав на годинник, його попросили піднятись у літак. Вайс залишився сам і вже готовий був піти за черговим, щоб шукати Зубова, але Зубов з'явився коло дверцят, тримаючи ранець-парашут. Він кинув його на злітну площадку і встиг передати Йоганнові свої документи. Вайс був надзвичайно щасливий і радий, що документи Зубова у нього в руках. Він здивувався, але спочатку не надав великого значення фактові, що Зубов викинув свій парашут і що за цим парашутом були викинуті й інші. Як тільки гестапівець спустився з літака східцями, східці було прибрано, люк туго й лунко пристукнув, і машина, гудучи прозорими німбами пропелерів, покотила по злітній смузі, дедалі більше набираючи швидкості. Одірвавшись від землі, транспортник став круто брати висоту. Повертаючись разом з гестапівцем з аеродрому, Вайс спитав: — А чого викинули з літака парашути? Хіба вони зайві? — Ні, — сказав гестапівець, — не зайві. Просто старший групи — штандартенфюрер — дуже схвилювався, дізнавшись, що один з членів екіпажу знятий з польоту, бо не заслуговує довір'я. І поставив вимогу, щоб у всіх членів екіпажу відібрали парашути. Він вважає, так більше гарантії, що льотчики не покинуть літак, якщо машину підіб'ють ворожі винищувачі. Вони будуть старатися до останньої хвилини врятувати машину, отже, і пасажирів. — Схвалив: — Що ж, у цьому є логіка. Мені залишилось тільки виконати його категоричний наказ. Вайс дивився в порожнє небо, велетенське, мов безодня. Він відчував непереможний розпач, порожнечу, немов втратив власне життя. А все навколо здавалось йому мертвим.  

68

 

У штабі групи Вайсові сказали, що його бажання задоволене і він може сьогодні ж виїхати на авіаційну базу для перевірки, як особовий склад її і матеріальна частина підготовлені до виконання спеціальною завданий під кодовим позначенням «Вольке». Він прийшов до професора, повернув йому документи, повідомив, що відбуває і що Зубов, виконуючи завдання, тепер не зможе скористуватися парашутом. Професор прикрив рукою документи, повернені йому Вайсом, начебто боячись хоч би на хвилину втратити їх, і сказав: — От до цієї хвилини, поки ви прийшли, я весь час думав, переживу я чи не переживу, якщо загине Надійка. І знаєте, зрозумів, що не переживу. От воно як. А тепер — Зубов. Тяжко, правда. У нашій справі, мабуть, найлегше, коли ти вирішуєш власну долю, а не долю іншого. — Подивився твердо у вічі Йоганнові. — Свою дочку як досвідчену радистку я включив до складу групи, яка буде вам додана. Ви повинні мати постійний оперативний зв'язок з Центром. — Розклав карту. — У районі, що перебуває в зоні авіаційного впливу бази, є кілька великих концентраційних таборів. Але от що нам з вами слід обміркувати. Ось тут, — Штутгоф вказав на карті, — підземний концентраційний табір, де виробляються «Фау-1» і «Фау-2». В'язні ніколи не виходять із штольні. Там працюють, там умирають, тільки їхні трупи вивозять і спалюють у наземних таборах. Обидві основні підземні шахти тягнуться майже на півтора кілометра під землею і з'єднують їх між собою сорок вісім тунелів. Стовбур входу й виходу один, решта закриті й забетоновані. Зрозуміло, що цей підземний табір, де перебувають понад двадцять тисяч в'язнів, не може бути знищений з повітря. Але за відомостями, одержаними вами від Генріха, табір знімається з постачання через шість днів, виключаючи сьогоднішній. Значить, треба гадати, що через шість днів він повинен бути знищений. Головне наше завдання — з'ясувати, яким способом гадають знищити табір, і запобігти його знищенню. — Сказав сумно: — Надана вам група не така численна, як хотілося б, але не в моїх силах збільшити її.  



Вайс був прикро здивований тим, що у відрядження на авіаційну базу він їде не один, а з Дітріхом. Дітріх сказав, потираючи руки: — Ви знаєте, я дуже енергійно наполягав, щоб це завдання було доручене й мені. — Пояснив, лукаво всміхаючись: — Операція цілком секретна, наказ підписали Гіммлер і Кальтенбруннер. Ми з вами не маємо нічого спільного з її безпосереднім виконанням, на нас покладено тільки функції контролю підготовки і таке інше. Але це знак особливого довір'я. І я впевнений, що потім ніхто не посмів совати мене в цю небезпечну мороку з організацією нашого підпілля. Я сподіваюсь, що мене відішлють негайно на Захід — куди-небудь у Швейцарію, наприклад, де я свято зберігатиму таємницю цієї операції, при відповідному забезпеченні всіх необхідних для мене життєвих вигод, звісно. — Поспішаєте втекти? — спитав Вайс. — Це ж необхідно в інтересах вищих осіб, що підписали наказ, бо він, як кажуть, не для преси. Хоч, мабуть, навпаки: Геббельс верещатиме з газетних сторінок про лиходійський наліт авіації союзників на концентраційні табори. Ми з вами, як свідки цього жахливого нальоту, зможемо підтвердити його слова. — Значить, хочете жити? — спитав Вайс. — Та ще й як, — усміхнувся Дітріх, — з комфортом!  

Полковник Вальтер, командир особливої авіаційної частини, кавалер лицарського залізного хреста, льотчик ще часів першої світової війни, сухенький, сивий, низький на зріст, але з величним, пихатим обличчям, розкрив секретний пакет. Прочитавши наказ і прикладену до нього інструкцію, він глянув на Вайса та Дітріха так гидливо, наче в цих офіцерів СД були не застебнені ширіньки, і сказав, що просить дати йому годину на роздум, а після того він ладен буде знову прийняти панів офіцерів. Дітріх поклався у всьому на Вайса, а сам подався снідати в компанії з молодими льотчиками. Полковник, незважаючи на свою явну неприязнь, змушений був обговорювати з Вайсом подробиці операції. — Пальне? — сказав полковник. — Більшовики наступають, за тиждень вони можуть бути тут. — Він тупнув маленькою ступнею, взутою в лакований старомодний гостроносий черевик. — У нас пального на сьогодні рівно стільки, щоб знятися звідси. — Але до вас повинно надійти пальне! — Завтра вночі, якщо бензовози щасливо прибудуть. — А чому вони можуть не прибути? — Росіяни розбомбили мости. — Але є понтонні переправи. — Так, якщо їх встигнуть навести. — В якому пункті? — спитав Вайс. Полковник показав на карті. Потім сказав: — Я гадав, що мій обов'язок — вивезти на літаках усіх людей і тому літаки не завантажено бомбовим комплектом. Треба посилати машини на склад — для цього потрібний час. — Природно, — погодився Вайс. — І ще, — сердито сказав полковник, — крім усього — ось наказ Кальтенбруннера: на мене покладається обов'язок скинути на парашутах контейнери з отруйними речовинами для використання їх табірними підрозділами СС на той випадок, коли якась частина в'язнів вціліє після бомбардування. — Дуже передбачливо, — зауважив Вайс. — Слухайте, — гнівно сказав полковник. — Я ас першої світової війни. Моє ім'я відоме у Франції та Англії. На моєму рахунку двадцять вісім авіаційних поєдинків, які я провів з честю. — Ну і що ж? — спитав Вайс. — Я солдат, — сказав полковник. — Солдат. І я маю свої військові переконання й принципи. А ви гестапівець… — Я офіцер СД. — Не бачу особливої різниці. — Коротше кажучи, ви хочете сказати, що вам не дуже подобається це бойове завдання? — Воно не бойове, не військове. — А яке ж? — Ви самі добре знаєте яке. — Ви просто боїтесь. Боїтесь, що згодом вас вважатимуть не за військовополоненого офіцера, а за воєнного злочинця. — Так, — сказав полковник. — Я не боюсь загинути, не боюсь, що мене навіть розстріляють більшовики. Але не хочу бути повішеним, як… — Як хто? — Як вас, наприклад, можуть повісити. — Ви хочете ухилитися від завдання? — Я солдат і підкоряюсь наказові. — Але наказів не обговорюють. — З підлеглими — так. А ви не мій підлеглий. Вайс подивився просто у вічі полковникові. — Я вам вдячний за те, що ви так чесно і відверто висловили мені свою думку. — І ви скористаєтесь цим відповідно до роду й духу своєї служби? — Ні, — відповів Вайс. — Просто ви мене теж змусили про дещо замислитись. Після цієї розмови Вайс ще побував у полковника, але розмовляв з ним аби про що, тільки не про хід підготовки до операції. Так само поводився й полковник. Через зв'язкового Вайс повідомив групу про час, коли мають прийти цистерни з пальним, і вказав на карті, де лежить понтонний міст, і бомбовий склад, і дорога від складу до аеродрому. Вайс оглянув два бліндажі, що правили тепер за сховище для отруйних речовин; крім балонів з газами, тут лежали ящики з отрутами в ампулах і в коробках. Під час одного огляду йому пощастило засунути між ящиків термітну шашку з хімічним запалом сповільненої дії, виготовлену у вигляді пластмасового портсигара. Через день весь особовий склад у протигазах боровся з пожежею у бліндажі. Після того потрібна була ще доба для того, щоб люди могли повернутися в розташування аеродрому, не піддаючи себе небезпеці отруєння. Майже на два кілометри навколо листя на деревах пожовкло й пожухло. А ще за день полковник викликав до себе Вайса і сказав йому, що понтонний міст висаджено в повітря і бомбовози не зможуть переправитись, поки не наведуть переправу; крім того, транспорт машин з бомбами, який ішов від складу до аеродрому, був обстріляний. Машини приведено до непридатності, частина їх висадилась у повітря разом з вантажем. Розвівши руками, він сказав тоном фальшивого жалю: — Таким чином, я безсилий виконати наказ в указані строки. Дітріх просто осатанів. Він намагався налагодити зв'язок з Берліном. Зв'язковий переказав Вайсові, щоб цієї ночі він покинув аеродром. Але Вайс не міг цього зробити: Дітріх ні на крок не відходив од нього. Він сказав Вайсові: — Ви розробляли з полковником операцію і винні в тому, що вона зірвались. — Погрозив: — Я доповім про вас. Офіцери підтвердять, що ви усунули мене від підготовки до операції. Вайсові дали окрему кімнату, але тепер до нього перебрався Дітріх. Лягаючи спати, він замикав двері на ключ і клав його в кишеню, кажучи, що боїться диверсантів, а пістолет засував під подушку. Уночі радянські штурмовики та бомбардувальники зробили наліт на аеродром. Вайс біг, пригнувшись, до обочини аеродрому, туди, далі, де він помітив земляні щілини, викопані солдатами охорони. Слідом за ним у щілину стрибнув і Дітріх. Щілина була напівзасипана. Дітріх виштовхував Вайса з того місця, де щілина була глибша. Помітивши бліндаж, він вирішив добігти до надійнішого укриття, вискочив. Бомбовий розрив. Вайса майже засипало землею. Отямившись, він вибрався з-під землі. Дітріхові ноги стирчали з воронки. Вайс потягнув його за ноги і штовхнув у щілину. У Дітріха осколком розірвало живіт. Вайс почав бинтувати його, але бинтів не вистачило. У цей час Дітріх опритомнів. Він глянув на свою рану, гидливо зморщився, потім заплакав. Вайс скинув кітель, розірвав сорочку; коли знову вибухнув бомбовий розрив, він майже машинально схилився над Дітріхом, прикриваючи його собою, щоб у рану не насипалась земля. Дітріх помітив це. Пробурмотів: — Йоганне, ви, мабуть, хороша людина. Але я доніс на вас. — Простогнав осудливо: — Як ви, німець, могли стати зрадником? — Що ж ви донесли? — спитав Вайс, заклопотано підкладаючи свій кітель під голову Дітріхові. Дітріх сказав, ледве ворушачи губами, свистячим шепотом: — Чоловік фрау Брігітти — російський диверсант. Ви весь час водилися з ним. Перед самим від'їздом про це доніс один російський військовополонений, спійманий на крадіжці цінностей під час рятівних робіт. — Чого ж мене зразу не арештували? Дітріх зітхнув: — Лансдорф мені не повірив. Він сказав, що я хочу звести рахунки за те, що ви приховали, пам'ятаєте, деякі мої негарні вчинки. — Пам'ятаю, — сказав Вайс. — Ну от, бачите… Він мені не повірив… Наказав тільки вести нагляд. Йому загрожували б великі неприємності, коли б виявилося, що ви зрадник. Тому він усе звалив на мене, наказав стежити… — Дітріх замовк, видно, борючись з нестерпним болем. — І коли ми тут приймали душ, я вийшов, сказав, що мені недобре. І у вашому кітелі знайшов портсигар. — Знову замовк. Мовчав і Вайс. — Такі штучки мені знайомі, — пошепки прохрипів Дітріх. — А потім, коли загорівся бліндаж, у вас більше цього портсигара не було. І зараз його немає. Правда ж? — Так, — підтвердив Вайс. — От бачите, — похвалився Дітріх уже скляніючим язиком. — Адже я хороший контррозвідник, так? — А навіщо ви мені це все розповіли? Щоб я вас убив? — Так, звичайно… Я не хочу мучитися. Я зрозумів, що не зможу мучитись. Будь ласка, Йоганне, я не можу бачити свої нутрощі. Ну? Вайс вийняв сигарету, закурив. Штурмовики сталевим бриючим польотом мчали над аеродромом, і скісна світна злива їхніх крупнокаліберних кулеметів била по бетонній смузі, висікаючи довгі сині іскри. Вайс сказав: — Ні, я не буду вбивати вас, Дітріху. Навіть навпаки: я піду зараз і пошлю по вас санітарів з ношами. Такі, як ви, не повинні вмирати зразу. Вам треба понюхати як слід, що таке смерть. Ви вбивали інших, але самі вважали, що з вами цього не станеться. Якщо ви й помрете, то, у всякому разі, з комфортом, у ліжку. От я і подбаю про такі вигоди для вас. — Він встав, спитав: — Ви чуєте, Дітріху, я йду по санітарів. Дітріх мовчав. Вайс торкнувся його плеча. Голова Дітріхова хитнулась, але очі були нерухомі. Вайс узяв свій кітель, надів і пішов до палаючих служб аеродрому. Наліт закінчився. Полковник керував гасінням пожежі. Він був бадьорий, енергійний і люто командував людьми. Вайс сказав: — Я змушений покинути вас, полковнику. — Справді? — спитай полковник, дивлячись на нього так, наче вперше побачив його. — Ну що ж, ви мені не підкоряєтесь, а то я б і вас змусив попрацювати. — Він махнув рукою в тому напрямі, де горіли літаки і з тріском рвалися в них укладки кулеметних стрічок та снарядів. Вайс розшукав свою машину і поїхав геть від аеродрому, потім зупинився, вийшов, зняв з неї номер. Повернувши з шосе, Вайс поїхав грунтовою дорогою лісом, повернув, відрахувавши шістнадцять просік, у сімнадцяту, завів машину в кущі і далі пішов пішки. Як йому вказав зв'язковий, він вийшов на стежку. Спустився в балку, на дні якої бігло чисто джерельце, напився. Сумно було в нього на душі. Засипався, думав він. Штутгоф казав: Зубов діє не завжди обачно. А він сам? Як він міг допустити таку помилку з портсигаром? Коли він дізнався, що Дітріх їде з ним, він повинен був придумати щось більш примітивне і, значить, більш невпійманне для збереження термітної шашки. Чому він це проґавив? Та тому, що весь час думав про Зубова і перестав думати про себе. Але він не міг не думати про Зубова, який, чинячи свій подвиг, прирік себе на смерть… З кущів вийшли двоє в есесівській формі з автоматами, що висіли на грудях. У петлиці в кожного, як було умовлено, соснова гілочка. Вайс назвав пароль, почув відповідь і пішов далі, ступаючи між цими двома німцями. Обличчя їхні були сірі, зморшкуваті. Вайс зрозумів: колишні в'язні-антифашисти, а може, й комуністи. Показався мисливський будиночок, побудований у готичному стилі, з бляшаним півнем на шпилі стрімчастої дерев'яної башти. Вайса провели у простору, увішану оленячими рогами кімнату з каміном, складеним з цегли. За столом, схилившись над картою, сидів радянський офіцер в акуратній, немов щойно випрасуваній чистенькій формі. Він подав руку, представився: — Майор Колосов. — Зніяковіло усміхнувся. — Пробачте, проформа: ваше посвідчення. Вайс подав свій документ — підписали його Гіммлер, Мюллер, Кейтель, Кальтенбруннер. Майор глянув і, повертаючи, сказав з повагою: — Колекційна річ. Ну, значить, ще раз здрастуйте, товаришу Бєлов. — Щиро потиснув руку, кивнув на стіл. — От мізкую. Сідайте, прошу вас. — Присунув пачку «Казбеку». — Куріть! Вайс з ніжністю взяв цигарку. — Довоєнні? Майор покартав: — Відстали від дійсності! Післяблокадні, ленінградські. — Тицьнув у карту олівцем. — Значить, от що виходить: підступи відкриті. Але спершу — ваші міркування?.. Після обговорення плану операції Вайс вийшов з мисливського будиночка у супроводі майора. У дворі він побачив вистроєних радянських парашутистів в армійській формі, а поруч з ними — теж у строю — стояли люди в німецьких мундирах і в цивільному одягу. — Ну от, — вказав на них рукою майор, — весь наш Інтернаціонал наявний. І це, так би мовити, наш останній, але дуже рішучий бій. Адже понад дванадцять тисяч чоловік ми повинні визволити з найменшими втратами. А ваша група у флігелі, — вказав він рукою. — Рекомендую не гаяти часу. Ознайомтесь, поговоріть — і в дорогу. — Попросив: — Бажано, щоб ви по можливості точно вклались у розклад. Вайс рушив до флігеля. Коли він увійшов, з лави піднялися четверо у формі офіцерів СС. Двох з них Вайс знав: чеха Пташека та підривника Мєхова. Вони дружньо привітались. Двоє інших назвали себе. Білявий, вилицюватий, атлетичної будови — Вальтер Кох, другий — чорний, надзвичайно мускулястий, з яскравими очима — Ганс Шмідт. — Звідки ви? — спитав Вайс. Кох, усміхаючись вилицюватим обличчям, доповів: — «Вільна Німеччина». — Були в полоні? — Ні. Берлін. Підпілля. — Кивнув на Шмідта, сказав поштиво: — Він працював ще з Антоном Зефковом. Вайс обговорив із своєю групою план операції. Вона полягала от у чому. Відповідно до відомостей, одержаних через Генріха, провіантське постачання в'язнів підземного концтабору було розраховане ще на дві доби. Значить, ліквідовано його буде після закінчення цього строку. Але, якщо Радянська Армія рухатиметься в цьому напрямі швидше, уповноважений СС може прийняти рішення прискорити знищення табору, крім того, не виключено, що про це буде дано особливий наказ керівництва СД. Безсумнівно, на командному пункті уповноваженого СС встановлено зв'язок з постом мінерів і за його сигналом вони повинні привести в дію електропідривні висадники, проводи яких простягнуто в шахти до мінних погребів. Очевидно, пости мінерів розташовані на поверхні. Завдання: виявити ці пости і знешкодити. І, коли це буде зроблено, приєднатися до групи захоплення, якою командує майор Колосов. Вона проникне в шахти, розмінує мінні пастки і визволить в'язнів. Частина майорової групи залишиться на поверхні, займе оборону, щоб прикривати загін, який діє в шахті. З людьми цієї групи, одягненими в німецькі офіцерські мундири, Вайс і виїхав до пункту, позначеного на карті як штаб охорони табору, його адміністративного управління і складів готової продукції. Полковник Роберт Штайнер, уповноважений СС, прийняв Вайса на командному пункті. Літня людина з плоским обличчям та вугластим черепом, так званої гінденбурзької форми, спереду — прямий проділ, потилиця й скроні майже наголо вистрижені, стиснуті губи, пронизливі очі, повіки здригаються; короткі широкі пальці із синюватими нігтями. Лицарський залізний хрест на стрічці під коміром кітеля. Документ Вайсів, ретельно перевіривши, він кинув перед собою на стіл. — Що? — сказав Штайнер так, наче Вайс перед тим уже звертався до нього. Вайс, поклавши ногу на ногу, у свою чергу теж спитав: — Що «що»? — … вас цікавить?.. — промукав Штайнер. — Я хотів би бути впевненим у тому, що мене тут нічого не повинно цікавити. — Чому? — У тому разі, коли у вас усе гаразд. — Ви маєте на увазі щось певне? — Атож, — сказав Вайс, клацнувши пальцями, — оце саме. — Техніка? — Ну, що ви! — усміхнувся Вайс. — Тут я не компетентний. Якщо ви мене запевните, що все в чудовому стані, мені цього досить, щоб доповісти. — Кому? — Очевидно, кому-небудь із тих, хто підписав мій документ. — Безпосередньо? Ви така довірена людина?! — Ні, що ви! — сказав Вайс. — Передам рапорт, як належить по службі. — Дивно! — Що саме? — Мені не довіряють! — скипів Штайнер. — Я особисто розмовляв з Гіммлером і Кальтенбруннером, перш ніж відбути сюди. А я ж сказав їм, — Штайнер випнув груди, — це для мене висока честь. — Він опустив очі. Вайс побачив кнопку, вмонтовану в стіл; вона була прикрита металевою дужкою, замкненою на висячий нікельований замок. — Висока честь, — повторив Штайнер. — Один жест руки — і я виконаю свій обов'язок перед імперією. Ми так грюкнемо дверима, виходячи, що більшовики здригнуться від жаху. — Додав: — Але ваша присутність свідчить про те, що мені не довіряють. Я буду протестувати. — Він поклав руку на телефонну трубку. — До речі, полковнику, — сказав Вайс, — коли будете говорити з Берліном, повідомте, будь ласка, що з восьми таборів я вже об'їхав п'ять. І там усе гаразд. Штайнер, не знімаючи руки з телефонної трубки, спитав? — Значить, ви не спеціально до мене? — Ну що ви! — усміхнувся Вайс. — Я маю наказ доповісти про вісім таборів. Ваш — шостий. Залишилося відвідати ще два. — Пожалівся: — Страшенно стомився. Ви думаєте, це легко — весь час на ногах? Деякі табори вже евакуюють, і ліквідація відбувається під час маршів, трупи залишають на дорозі. — Спитав: — Ви пробували їздити машиною по трупах? — Ще ні, — сказав Штайнер. — Але якщо дороги ними забито, доведеться… — Подивився трохи привітніше на Вайса. — Я можу вас запевнити, що такого безладдя я після себе не залишу. — Ну і чудово. — Вайс зробив рух, наче має підвестися. — Я так і доповім. — Ви тільки для цього і приїздили? Вайс глянув на годинник, знизав плечима. — А власне, що ж іще? На мою думку, все. — Нагадав: — Я ж маю ще два табори! — Так не можна, — докірливо сказав Штайнер. — Ну хоч пообідайте зі мною. Я розпоряджусь. Полковник вийшов. Вайс умить перерізав проводи, що йдуть до кнопки, закритої клямкою із колодкою. Коли полковник повернувся, Вайс сказав йому: — Дозвольте, я попереджу офіцерів, що супроводять мене, про те, що затримуюсь. — Ну навіщо вам самим? Я пошлю ад'ютанта, він перекаже. Вайс притишив голос: — В порядку виключного довір'я до вас. Мені здасться, що серед людей, які супроводять мене, є особливий чоловік од партії. Ну ніби приставлений від партійної канцелярії. Я боюсь, щоб він не вважав це образливим для себе, що ад'ютант передає якісь доручений від мого імені. Я маю це сам сказати йому. Пробачте, але, якщо я зроблю інакше, мені загрожуватимуть неприємності. — То запросіть і його. — Зробіть мені ласку, запросіть його самі. — Додав значуще: — Я гадаю, що цей чоловік може бути і вам корисний. — Ну що ж. — І Штайнер надів кашкет. Вайс разом із Штайнером підійшов до машини, яка стояла біля стіни складу. Його люди не виходили з неї. Вайс сказав, відчиняючи дверцята: — Уповноважений СС, маю честь представити. Штайнер, поблажливо усміхаючись, підійшов до відчинених дверцят. Вайс ударив його по шиї долонею руба. Штайнер упав обличчям донизу, дві пари рук підхопили його і вмить втягли в машину. Вайс вийняв сигарети, закурив, чекав. З машини подали йому зв'язку ключів. Вайс сунув їх у кишеню і повернувся в кабінет Штайнера. Замкнувши двері, він відімкнув вогнетривку шафу одним з ключів. Знайшов папку з грифом, знайомим йому, вийняв з неї папери, сховав їх у себе під мундиром і вийшов. Сів у машину, передав Мєхову аркуш з папки, на якому були записані пости мінерів, сказав: — Міркуйте. Пташек і Кох міцно впиралися ногами у зв'язаного Штайнера, що лежав на підлозі з засунутим у рот зібганим кашкетом. — Поїхали, — сказав Вайс Шмідтові, який сидів за кермом. Мєхов, ознайомившись за час подорожі з планом мінування, сказав майорові Колосову: — Ми можемо перерізати проводи, що йдуть від пунктів мінерів до штолень. Коли підривні машинки не спрацюють, на лінію пошлють розвідувальну групу. Їх затримаємо засадою. Ну скільки там — півгодини, мабуть, не більше. Гарнізон охорони, напевне, чималенький — довше не встояти. — Так, — сказав майор. — А потім? — Потім група прикриття прийме бій. У районі виходу із штольні буде наша остання лінія оборони, поки встигнемо вивести людей. — Дванадцять тисяч, — нагадав майор. — Треба з олівцем підрахувати, скільки доведеться триматися. — Важка арифметика, — сказав Мєхов. — Люди знесилені — на це теж треба зважати. — Тицьнув пальцем у точку виходу із штольні. — Бачите: бліндажі для охорони, а її ще не знято. Попереду ціла морока: треба вибивати. Безшумно не вийде, значить, до місця події кинуть весь гарнізон. — Це точно, — погодився майор, — доведеться вам побути на поверхні. — Це чому ж? — Мінувати підступи. — Заперечую, — відповів Мєхов. — Я тут найбільш кваліфікований, а штольні хто буде розміновувати? — Правильно, — погодився майор. — Ну, тоді проінструктуйте тих, хто залишиться. — Це можна. І хоч найзручніше було розпочати операцію вночі, майор наказав негайно йти на вихідні позиції. Допит Штайнера нічого не дав. Гаунтштурмфюрер, здавалось, позбувся розуму від розпачу та ненависті. Спочатку він був немовби в істериці, а потім впав у стан прострації, очі закотилися під лоб, рот напіввідкритий, мов у кретина, від нього погано тхнуло. Він не міг навіть сидіти, сповзав із стільця, коли його не держали. — Якщо симулює, то дуже здорово, — сказав, придивившись до нього, майор. — Лікаря б! А так, не для спеціаліста — збожеволів, та й годі. Оце називається казус. Вхід до шахти починався з тунелю, пробитого у схилі гори, до нього вела вузькоколійка для вагонеток. Коли весь загін парашутистів безшумно скупчився біля підступів до штольні, група бойовиків у мундирах есесівців під командуванням Вайса стройовим кроком рушила до тунелю. З-під склепіння тунелю вийшов есесівець у званні ротенфюрера і наказав зупинитись. З амбразур двох бронековпаків стирчали стволи спарованих кулеметів. Вайс ішов попереду групи, наче й не чув попередження. Бачачи націлені стволи кулеметів, він відчував себе немовби велетенською мішенню для них. Групу зупинив він на відстані п'ятнадцяти метрів від бронековпаків. Загорлав щосили: — Ротенфюрер, до мене! І коли той зробив кілька невпевнених кроків, наказав йому, киваючи на стрій: — Прийняти команду! Ротенфюрер невпевнено сказав: — Але, гауптштурмфюрер, це ж не мої люди. — Прийняти команду! — повторив Вайс. Пройшовши повз розгубленого ротенфюрера під склепіння тунелю, пожалівся: — Спека, пилюга… Води! — І став збивати пилюку з мундира скинутими лайковими рукавичками. Наказав: — Вистроїти ваших людей! — Додав, дружньо усміхаючись: — Я оголошу зараз наказ фюрера про нагородження на честь його дня народження. — Пояснив: — Тепер цей урочистий акт наказано проводити на позиціях, щоб не відривати людей від виконання служби. Ротенфюрер підніс до губів свисток, його підрозділ вишикувався. Вайс віддав команду своїм людям зайняти звільнені пости. А сам, зійшовши на бронековпак, звернувся з промовою до вишикуваного перед ним підрозділу. І коли цеп парашутистів наблизився, Вайс, раптом перервавши промову, сказав спокійно й діловито: — Тепер здавайтесь! Стрибнувши з бронековпака, він заліг за ним. Та це були не просто солдати, а добірні есесівці. Вони спробували почати бій, і тільки четверо добровільно склали зброю. Майор, коли сутичка закінчилась, побіжно глянув на годинник, сказав Вайсові: — Ну що ж, прошуміли. З цієї хвилини наша операція більше вже не секретна для німців. Отже, тримайся! Частина загону парашутистів займала оборону навколо виходу з штольні, друга окопувалася на рубежах за кілометр від неї. П'ять чоловік, узявши вибухівку, кинулись у тунель слідом за Мєховим. Через кілька хвилин вони вибігли звідти. Мєхов скомандував: — Від тунелю геть! Присів осторонь, важко дихаючи. М'який, приглушений вибух струсив грунт. З жерла тунелю викинуло клуби пилу, осколки каміння. Натягаючи на вуха пілотку, Мєхов заявив сяючи: — Порядок! Відкупорили. Але тепер для мене саме почнеться морока з їхніми сюрпризами. — Попередив: — Поки ліхтариком не помигаю — семафор закритий, відпочивайте спокійненько. — Махнув рукою двом парашутистам, також мінерам: — Ходім. Штурмова група, якій призначено було пройти у штольню, складалася всього із семи чоловік. Майор залишився на поверхні командувати обороною. Вайс, посилаючись на недостатній армійський досвід, сказав, що піде з штурмовою групою. Майор замислився. — Ну що ж, резонно, тільки я вам ще радистку дам. Зв'язок треба тримати, а лінійники потрібні тут: нитки тягнути до підрозділів. — Підморгнув — Золота дівчина. — Тобто? — спитав Вайс. — Ну, як і ви, у тилу в німців працювала. — Махнув рукою: — Біжіть, вона вас дожене! Вайс разом із Пташеком та парашутистами проліз крізь отвір, проламаний у стіні замурованої штольні, де зник Мєхов з двома мінерами. Освітлюючи дорогу ліхтарями, вони йшли в пітьмі — сухій і задушливій, сповненій смородом мазуту і чадом недавнього вибуху. Вони йшли по шпалах вузькоколійки, і кроки їхні лунко звучали під склепінням тунелю. Біли спуску у штольню їх чекав один з мінерів Мєхова, сказав: — Опускатися в кліті небезпечно. А що, як замінована? Доведеться чалапати по східцях. Залізні іржаві вологі сходи звисали у ствол шахти. Тут, біля ствола, їх догнала радистка; за плечима в неї на брезентових ременях висіла рація з тонкою, як вудлище, антеною. — Ох, — сказала радистка, — як незручно буде спускатися! — І пояснила: — Бачите, я ж у спідниці. Пустіть мене першою, щоб потім вам не довелося чекати. — Непередбачливо обмундирувались, — докорив мінер. Наденька — то була вона — кивнула Вайсові, немов бачила його тільки вчора. Усміхнулась і почала спускатись, попередивши: — Будь ласка, обережно, не зачепіть ногами антену. Що нижче вони спускались, то важче ставало повітря — протухле, вогке, здавалось, воно липло до шкіри, як пліснява. Кілька разів пролунали тугі, лункі вибухи. Мінер пояснив: — Товариш Мєхов, видно, нові стінки підриває. — Зітхнув: — Замурували людей і багато заслонок наставили, так треба розуміти. Спустилися на горизонт, звідки починалися штольня. Знову почулись вибухи, дихнуло гарячим чадом згорілої вибухівки. І раптом знову вибух і потім звук м'якого падіння. Вайс біг, зігнувшись, і, коли опинився на місці останнього вибуху, він побачив мінера, який лежав замертво, а другий притискав обидві долоні до обличчя. Мєхов сидів між ними і заклопотано перетягував роздроблену ліву руку бікфордовим шнуром, один кінець якого він тримав у зубах. Наденька опустилась перед ним на коліна і розкрила медичну сумку. Мєхов відсахнувся від неї і наказав: — Ти спочатку тих оглянь! Казав їм: тут з фокусом. Ні, таки треба було лізти з гострозубцями! — Сказав Бєлову: — Ну от. Дешево обійшлось, не головешкою — при собі лишилась, як предмет першої потреби. — Спробував підвестись, підвівся, притулився до стіни, побачив мертвого мінера, обличчя його спотворилось, голос затремтів: — Якого хлопця втратили, га? Він же півтори людини коштує, за рік інженер. — Ступив, похитуючись, до того, в кого було розбите обличчя, спитав: — Очі цілі? Ну, тоді порядок. — Порадив: — Щоку ти все-таки підтримуй долонею, поки приклеїться, а потім — пришиють. — Похвастав: — Мене хірурги здорово складали: кістки на ногах на срібних шурупах. Надя перев'язала Мєхова, сказала: — Ви зовсім знесиліли, вам треба відпочити хоч трошечки. — Потім, — похитав головою Мєхов, — у госпіталі, тут незручно, не те обслуговування. — Спираючись на плече Наді, важко тягнучи ноги, побрів уперед. І незабаром вони почули гудіння голосів і удари чимсь важким по залізу. Йшли ще довго, штольню перетнув заслон. То були зварені з рейкових балок багатотонні грати, крізь клітки якої можна було просунути тільки руку. — Товариші! — закричала Надійка. — Товариші! Сотні рук просунулись крізь клітки цих важких сталевих ґрат. Надя кинулась потиснути їх. Мєхов, напружившись, закричав: — Ура, товариші! — І, ослабнувши, сів на кам'яне днище штольні, голова впала на груди. Отямившись, він прошепотів винувато: — Це я не від кволості звалився — від почуттів. Ну, від переживання тобто, так я думаю. Добрів до ґрат, став оглядати їх, руки людей заважали йому. Потім покликав Вайса, нахилився, сказав на вухо, бо люди за гратами голосно кричали: — Підірвати можна! Але спочатку треба налагодити дисципліну, щоб усі громадяни за гратами відійшли, наскільки це можливо, і другий момент: кинуться валом усі назовні, а там, треба гадати, бій. Треба з'єднатися з майором. Вайс покликав Надю. Відійшли далі від грат. Надя включила рацію, наділа навушники: — Що передати? Вайс відповів: — Нашу обстановку, яку бачите. Запитайте, як у них. Трохи згодом Надя поскаржилась: чути погано, перешкоди. Під землею робота рації дуже утруднена. — Але що ж усе-таки передають? — Окремі слова розібрали: «… палко… всіх в укриття… артилерія…» — Так, — сказав Вайс. — Зрозуміло. Парашутисти пробували закликати людей до спокою, але їх не можна було перекричати. Вайс спитав Надю: — А яку-небудь станцію потужну ви приймати можете? — Потужну — безперечно. — Добре було б музику, — сказав Вайс. — Хорошу. Почнуть слухати й замовкнуть. Зрозуміло? — Я спробую. — Я не певен, але раптом… — сказав Вайс. Трохи згодом почулися тихі звуки невідомо якої радіостанції. Спочатку замовкли ті, хто стояв перший біля ґрат; потім поступово затихли всі — вся ця велетенська, щільно спресована у штольні людська маса. І тоді Бєлов підійшов до ґрат і закричав голосно, як тільки зміг: — Товариші! Прошу всіх спокійно відійти якнайдалі від ґрат, найкраще — в бічні ходи, вони, напевне, у вас є. Для того, щоб зруйнувати грати, треба зробити вибух. — Спитав: — Ви зрозуміли? Напевне, кожна людина вимовила дуже тихо це слово: — Так. Але воно так голосно віддалося під склепінням, сказане тисяччю голосів, ніби долинув гул підземного обвалу. Вайс зачекав, поки гул стихне, сказав: — Товариші, ми впевнені, що ви поводитиметесь організовано, як належить радянським людям. — Крикнув: — Старшим лишитись біля ґрат, решті відступити в укриття! Шерех і тупіт ніг. Потім у гратах з'явилось тільки п'ять людських рук. Вайс підійшов, потиснув кожну і повторив те, що треба було виконати всім цим людям. Додав: — Будь ласка. Укріпивши, де треби, заряди, парашутисти підняли знесиленого Мєхова й понесли. Мєхов був огрядний чоловік, а йти доводилося пологим схилом, бо штольню тут було прокладено по скошеному в глиб горизонту. Подолавши підйом, вони зупинились і залягли за вагонетками, навантаженими бочками цементу й кам'яними брилами, що, видно, служили для перемичок, якими було замуровано штольню. За кілька хвилин загримів вибух, і повітряна хвиля його була такої сили, що вагонетки штовхнуло назад, упори злетіли з рейок і вагонетки спочатку повільно, потім дедалі швидше покотили вниз схилом, туди, де до пролому в гратах ринули вже густою масою тисячі людей. Вайс схопився й побіг поруч з передньою вагонеткою, намагаючись підсунути під її колеса дерев'яний башмак, але його із силою відкинуло геть. Тоді Вайс вихопив гранату, скинув з неї металеву оболонку, що дає тисячі осколків, повернув ручку і за дві секунди жбурнув гранату вперед, між рейок, а сам ліг плазом біля стіни штольні обличчям донизу, прикриваючи голову руками. Вибухом звалило першу вагонетку, решта наповзла на неї, громадячись купою заліза й каміння. Одна вагонетка накренилась, і на Вайса посипались уламки каміння. Долоню, якою він накривав голову, роздробило одним з таких каменів. А вагонетка все кренилась убік, і могла впасти на Вайса, і роздушити його своєю вагою. Де взялися сили у цих умираючих від голоду, спраги, задухи людей, як вистачило волі та організованості, щоб швидко виділити кілька десятків найменше ослаблих і навчити їх зробити єдино можливе? Одні з них пролізли між вагонетками і стіною штольні і, впираючись смугастими від випнутих ребер спинами у накренені борти вагонетки, утримували її на собі; інші в цей час скидали каміння, що завалило Йоганна, а потім витягли і його самого, скривавленого, непритомного. І коли Надя, схилившись над Йоганном, сказала сумовито: — Він дихає, товариші, але повітря йому не вистачає, повітря! — ці люди відсахнулись і подалися назад, визволяючи простір для доступу повітря.  

У бій проти радянських парашутистів були кинуті зведені есесівські охоронні підрозділи. Вони добре вміли вбивати, робити облави, розправлятися з партизанами, вони точно розраховували кількість стволів, боєприпасів, літако-вильотів, щоб на кожний метр лінії партизанської оборони припадало не менш як сотня осколків і влучань станкових та ручних кулеметів. Але парашутний загін складався з воїнів, кожний з яких вмів досконало й самостійно провадити бій. То були майстри військової справи, які брали участь у багатьох битвах. Знаменитий снайпер Борис Вєткін стріляв з заклопотаним виразом на строгому й розумному обличчі. Рухи його були ліниві, лагідні й не позбавлені грації. Він дивився в оптичний приціл з тією самою уважною цікавістю, як раніше — коли був студентом-мікробіологом — в окуляр мікроскопа. Він був поранений, але обачно зміркував, що, як не матиме нового поранення, йому ще вистачить сили утримати тут снайперську позицію — тільки треба її не зміняти, а лишатися на попередньому місці, щільно притиснувшись до розпушеної землі. Мінометна обслуга, навпаки, маневрувала, змінюючи позиції, щоб не дати противникові пристрілятися. Бійці, пересуваючись по-пластунському, волокли за собою, мов на буксирі, прив'язані за провід до ноги ствол, плиту і залізні касети з мінами. Парашутисти, які зайняли оборону, були озброєні ручними кулеметами й автоматами. Коли противник наближався, бралися за автомати. Піднощики забезпечували боєприпасами кожен свою групу. Парашутисти не встигли приховано замінувати підходи. Вони просто порозкладали міни і протягли до себе в окопи куски проводу, з'єднані із запобіжною чекою висаджувача. Коли цепи противника наближались, смикали за провід, чека вискакувала, і міна вибухала… Поранених відволікали на розстелених плащ-палатках під склепіння тунелю. То був бій, ретельно продуманий і організований, наче працював цех під відкритим небом. Коли б тільки людей у цьому «цеху» не вбивали, а механізми від влучання мін і снарядів не виходили з ладу! Майор Колосов, керуючи роботою бою, поглядав на годинник. Обіцяний танковий десант запізнювався. Він бачив, як гаснуть одна по одній вогневі точки парашутистів. Він чув розриви ручних гранат, які означали, що почався ближній бій. Узяв трубку польового телефону і наказав командирові обслуги станкового кулемета: — Єгоре, ану, бризни на лівий фланг, бо там, гаряче! Він бачив у бінокль, як парашутисти відступають на другу лінію оборони. Радист підійшов до нього і сказав, що люди з шахти просять дозволу виходити. — Не можна, — сказав майор. — Ні в якому разі. — Потім додав, подумавши: — З десяток, які міцніші, нехай виділять. Що ж, усе-таки резерв. За деякий час у тунель із ствола шахти вийшли п'ятнадцятеро в'язнів і з ними парашутисти й Надя. Вони принесли поранених і поклали їх ближче до виходу, щоб люди могли дихати. Надя присіла поруч з Бєловим, розстебнула кітель, поклала долоню йому на груди. Вона відчула — серце б'ється. Та коли відняла долоню, вона була в крові. Обличчя й тіла в'язнів були чорні від рудничного пилу. Всі вони були такі худі, що здавалися плоскими, немов силуети людей було вирізано з брудної фанери. Один з них сказав: — Товаришу майор, дозвольте звернутися? — і стукнув кістлявими коліньми, звівши ноги по стійці «струнко». Майор кивнув. — Ми до бою готові! — Гаразд, — погодився майор, — не поспішаючи, по одному на вогневі позиції марш! — Додав, усміхаючись: — Спасибі, товариші, за допомогу! Пішов дощ. Але не дощем можна згасити вогонь нерівного бою — силою. А сили парашутистів уже кінчались… Майор наказав радистові: — Ану, покричи в ефір ВПС! Треба, щоб підкинули чого-небудь. Затримують десант, а в мене втрати. Радист доповів: — Наказали через двадцять хвилин всім, в укриття. Турбуються, щоб своїх не зачепити. Просили позначити передній край ракетами. — Гаразд, — погодився майор. — Підсвітимо! І коли серед невщухаючого дощу, спустився вологий присмерк, загурчало грізне небо. Спочатку скинули свій вантаж пікірувальники, падаючи на крило, мов прибиті. А потім чорними лезами низько метались над полем бою штурмовики, встромляючи в землю вогненні стріли. І ще дії авіації не закінчились, а майор уже вийняв з кобури пістолет і, не поспішаючи, спустився до парашутистів, які залягли трохи далі. І за кілька хвилин після того, як зник останній літак, парашутисти вискочили з укриття і пішли на противника по спотвореній, наче вивернутій землі. Рота танкового десанту, що затрималась на переправі, завершила цей бій. Майор Колосов був поранений. Але у нього вистачило сил дати всі потрібні розпорядження командирові підрозділу танкістів, лейтенантові: — Ви, значить, тепер нам додані? Танкіст подивився на годинник, повідомив, усміхаючись: — Ми тепер уже не десант. — А хто ж? — Підрозділ танкової армії і начебто у себе в тилу. Наш передній край уже кілометрів за тридцять звідси. Тож на звільненій території, виходить, базуємось. — Здорово, — сказав майор. Усміхнувся — Тепер від армії далеко не підбіжиш. — Взаємодія, — поясний танкіст. — Ваша справа — чотири об'єкти, наша — всі інші місцевості. Колишні в'язні виходили з тунелю довгою чергою. Люди йшли, підпираючи одне одного плечима, піднявши кістляві підборіддя. Вони йшли і йшли нескінченною хиткою колоною. Лейтенант-танкіст підніс руку до шолома. Колосов ледь підвівся й теж підніс тремтячу руку до кашкета. Командували в'язнями ті, кого вони обрали у своїх підпільних організаціях за старшин. Колона розгорнулась і з наказу старшини завмерла по команді «струнко». Але вся ця лінія людей, хоч як вони старались, похитувалась. Було тихо, тільки чулось їхнє сипле дихання. — Товариші! — сказав танкіст. — Пробачте, ми затримались… — Ти їм промову скажи, — вимогливо звелів майор. — Треба… Лейтенант скинув з голови шолом. Обличчя його було молоде. Жалібно морщачись, задихаючись, він сказав: — Усе, товариші, все! І клянусь, більше такого на землі не допустимо. — Підбіг, обійняв першого, хто опинився ближче до нього. — Не вийшло мітингу, — зітхнув майор. Він знову опустився на ноші і вже в'янучим голосом встиг віддати розпорядження про те, як нагодувати і розмістити визволених.  

У невеличкому місті, прилеглому до розташування таборів і лісного масиву, виявився німецький госпіталь, що не встиг повністю евакуюватися. У ньому розмістили поранених, зокрема Колосова та Бєлова, який ще був непритомний. Госпіталь передали санбатові радянської моторизованої частини, яка вступила в цей район. Наді вже не було тут. Ледве встигнувши ще раз глянути на Бєлова, нерухомо простертого на ліжку, вона змушена була залишити його. Бої ішли на підступах до Берліна. Дівчина тривожилася за батька, та й, крім того, вона потрібна була в радянській армійській розвідці. Майора Колосова в тяжкому стані вивезли з німецького містечка в армійський госпіталь. Начальникові госпіталю Колосов тільки зміг пробурмотіти, що контужений Бєлов — дуже велика людина і про нього треба особливо подбати. Вайс не опритомнював. У нього був струс мозку. Він був нетранспортабельний. Замполітові госпіталю доповіли, що у Вайсовому мундирі знайдено документ офіцера СД з особливими повноваженнями, підписаний Гіммлером, Мюллером, Кейтелем, Кальтенбруннером. Замполіт повідомив про це начальника особливого відділу. Той сказав: — Значить, правильно інформував майор — важливий хижий птах. Видужає — допитаємо. — І попередив: — Але щоб усе культурненько. Повний догляд, гуманність, як належить. Від удару у Вайса були пошкоджені очні нерви. Він майже не бачив. Операцію йому зробив викликаний з фронту хірург-окуліст. Він сказав лікуючому лікареві, що хворому потрібний абсолютний спокій, ніяких подразнень, зокрема й зорових. Лікуючий лікар знав німецьку мову, знайшли сестер, які також знали її. Було зроблено все, щоб уберегти пораненого офіцера СД від усяких «подразників». Він лежав в окремій палаті. Коли Вайс опритомнював, він починав повільно міркувати. Де він? Може, його поранило під час бомбування аеродрому і Дітріх виказав його? І тепер лікарі-німці намагаються зберегти йому життя, щоб потім гестапівці могли повільно витискати його крапля за краплею… Все дальше випало з Вайсової пам'яті. Все, крім засілого в його мозку зізнання Дітріха. І воно пекло його мозок. Значить, він, Вайс, допустив десь фатальну помилку, допустив напередодні того, як мав завершити роботу над завданням, від якого залежало життя багатьох тисяч людей. Ця нав'язлива думка, душевні страждання, викликані нею, робили важчим і без того важкий Вайсів стан. Пам'ять Вайсова зупинилась на тому моменті, коли Дітріх сказав йому, що доніс на нього, тому що впала підозра на Зубова, а Вайса бачили із Зубовим. Може, це сталося в день смерті Брігітти, коли той чекав Вайса на Бісмарк-штрасе, біля секретного розташування особливої групи закордонної розвідки СД. Вайс пам'ятав, як Зубова потрясла смерть Брігітти, а сам він ніколи не боявся смерті і не думав про неї. І тепер перед Вайсом випливало, мов з туману, схилене обличчя Зубова в той момент, коли він викинув з літака свій парашут. Йоганн весь час бачив перед собою це обличчя, цю зніяковілу усмішку. Зубов немов просив пробачення за те, що тепер змушений умерти. А якщо він врятувався? Зубов не такий, щоб без боротьби дістатися смерті. Що, як він знайшов вихід і врятувався? Повернувся в Берлін, і там його взяли за Дітріховим доносом. І кати гестапо терпляче, старанно катують його — могутнього, дужого, здатного витримати найжахливіші катування, через які інший, менш стійкий чоловік міг би швидко вмерти. А Зубов не може, і тому його муки тривають нескінченно довго. Він весь час думав про Зубова.  

Зубов також думав про Вайса. Перед його очима стояло стривожене, здивоване Йоганнове обличчя. І він спішно захлопнув люк літака, щоб швидше відсікти себе од Йоганна, не піддавати його непотрібній небезпеці — занадто вже ясно читалось хвилювання на його обличчі. Коли літак злетів, Зубов похмуро глянув на спини пасажирів — уповноважених СС, проліз у хвостовий відсік і присів біля крупнокаліберного кулемета, пропахлого машинним маслом. Крізь пластиковий ковпак він бачив клапоть неба. У хвостовому відсіку було вузько й тісно. «Затишненько, мов у труні», — з усмішкою подумав Зубов. Час польоту — сімдесят хвилин. Механізм висадника міни розраховано на п'ятнадцять хвилин з моменту, коли буде зламано ампулу кислотного висадника. Плоску міну Зубов вийняв з планшета і підвісив на спеціально пристосованій лямці собі під кітель, під ліву пахву. На його дужому торсі ця опуклість була майже непомітна. Потім він став думати про те, як на його місці діяв би Йоганн. І нічого не придумав. Небо крізь ковпак виднілося брудне, у хмарах, поверхня ковпака ніби ворушилась від потоків вологи. Було темно, наче в ямі. На ремені в Зубова висів важкий бельгійський браунінг з прицільною рамкою. Конічні касети він поклав у кишеню кітеля. Він підрахував пасажирів і членів екіпажу: багатенько. Можна спробувати, але це навряд чи розумно. З пасажирами він, може, і справився б. Але кабіна замкнена металевими дверима. Бити спочатку по пілотах — не буде точності влучень. Почне з пасажирів — пілоти встигнуть вискочити й знищать його самого, перш ніж він розправиться з усіма гестапівцями, а кожен з тих, хто вціліє, везе наказ про знищення десятків тисяч людей. Навіть якщо тільки двоє залишаться, однаково багато тисяч людей будуть приречені. Значить, лишається міна. Адже вона зробить своє діло напевне. Напевне? Треба все-таки зламати ампулу за півгодини до посадки, а то раптом техніка підведе, це буває. Тоді за п'ятнадцять хвилин, які залишаться, він встигне набагато скоротити кількість уповноважених, поки його самого скоротять. Мабуть, так би повівся й Вайс. Зубов вийняв сигарету. Хотів закурити, але потім згадав, що тут не можна. Машинально сховав сигарету. Атож, напевне, так краще — не треба цього поєдинку з пасажирами. Якщо міна не спрацює — почати бити по баках. Патрони в касетах у нього укладено по черзі — бронебійні із запалювальними. Значить, буде повний порядок. Він зітхнув з полегкістю. І йому знову схотілося закурити. Як от тоді в гетто, коли він лежав у земляній норі і нічим було дихати. Потім він згадав хлопця, що подавав йому стрічку, коли він вів вогонь з покрівлі підпаленого фашистами будинку, з вікон якого люди викидались на бруківку і там їх добивали. Парубійко спитав Зубова: — Ви хто, поляк? — Ні, росіянин. Парубійко глянув на нього здивовано: — Ні, ви обманюєте. Ви, правда, радянський? А чим доведете? Зубов дав точну чергу по фашистах. Озирнувся. Спитав: — Бачив? — І пояснив: — Оце мій головний доказ. Потім, коли парубійка поранили смертельно, він попросив Зубова: — Візьміть у мене в кишені сигарети. — Не треба, — сказав Зубов, — обійдусь. — Будь ласка. — І парубійко пролепетав посинілими губами: — Ви ж посоромитесь узяти в мене згодом, у мертвого… А вам треба курити, ви ж курящий. …3убов протер рукою спітнілий ковпак, але світліше не стало. Одного разу, у сутінки, Брігітта чогось попросила не засвічувати вогню. Вона сказала Зубову, піднімаючись на пальцях, кладучи йому руки на плечі і притискуючись до нього вже помітним животом: — Коли-небудь буде добре. — А зараз теж непогано, — промовив Зубов. — Але не так, як ти хочеш. — І пообіцяла — Але все буде так, як ти хочеш. — Заплющила очі, спитала пошепки: — Як російською мовою — мама? — Не знаю. — І Зубов звільнив свої плечі з Бригіттиних рук. Значить, вона ще тоді догадувалась, але звідки? Може, чула, як він уночі, включивши приймач, слухав Москву. Він це приховав од Вайса, оце своє дошкульне місце. Якби Вайс знав… Зубов зіщулився. І раптом свердлячий, пронизливий звук врізався в гудуче бурмотіння транспортника. Зубов побачив вузький силует аерокобри і пунктирні нитки кулеметного вогню. Він припав до кулемета, відводячи ствол так, щоб у прицілі не було силуета винищувача. Потім натиснув гашетку. І довга, нескінченна черга до кінця витрачуваної стрічки розпікала кінець ствола, як розпікається лом сталевара під час шурування мартенівської печі. Зубов жадібно чекав нової атаки. Але транспортник, стрясаючись, увійшов у хмару, він хитався й виляв, наче от-от мав упасти. Зубов вибрався з хвостового відсіку. У кабіні чути було свист вітру, дуло у пробоїни. Один пасажир звісився з крісла, але інші з блідими обличчями, вчепившись у підлокітники крісел, сиділи нерухомо. Зубов увійшов у кабіну пілотів. Ковпак кабіни було розбито в багатьох місцях. Борт-радист і правий пілот лежали мертві — один у своєму кріслі, другий — уткнувшись головою в розбиту панель рації. Лівий пілот був поранений — одна рука висіла, обличчя розірвано осколками плексигласу. Побачивши Зубова, він сказав: — За документами ти льотчик. Вказав очима на крісло правого: — Скинь його і бери рульове управління. — Додав: — Я зараз скисну. Зубов відстебнув ремені й визволив тіло мертвого льотчика. Потім зайняв його місце, поставив ноги на педалі, поклав руки на штурвал. Він не помітив, як лівий пілот, звільнившись від ременів, хотів встати, але, знесилений, звалився на мертвого борт-радиста. Зубов вів літак і весь поринув у це. Коли він відчув, що машина йому підкоряється, його охопило почуття щастя. Але він знав, що йому не вдасться дотягнути літак до розташування радянських військ. З пробоїн баків цебеніло пальне, утворюючи позаду райдужне сяйво. Залишилися лічені секунди. Або літак спалахне, обійнятий полум'ям, або впаде на землю із заглохлими моторами. Старший групен-уповноважений, штурмбанфюрер СС, увійшов у кабіну і завмер, побачивши купу звалених тіл. Але Зубов сказав: — Усе гаразд, штурмбанфюрер. Обличчя Зубова було незворушне, очі блищали від задоволення. Це вплинуло на штурмбанфюрера заспокійливо. Не глянувши більше на трупи, він зачинив за собою двері. Зубов повільно і обережно набирав висоту. Він сам не знав, навіщо це робить. Можливо, його просто вабила висота. І коли Зубов вирвав машину з майже непроглядної хмарності, він опинився у велетенському сяючому просторі, у великому океані світла, в білості неземного блиску. А нижче громадились прохолодним, наче сніжним полем скупчені хмари. Цей лілейної чистоти сніжний покрив скидався на його рідну землю взимку, прекрасну й лагідну. І, відчуваючи цю солодку близькість рідної землі, Зубов зробив те, що він повинен був зробити, — повільно перевів машину в піке. Правою рукою він пересунув ручки газу до повної потужності роботи моторів. І райдужні, прозорі німби від пропелерів ясніли й сяяли, посилюючи швидкість падіння, що пронизувала повітряний простір. До кабіни пілотів вповз штурмбанфюрер. Він волав, намагаючись затриматись за підніжку крісла. Упав, і тіло його вдарилося об ковпак, затьмарюючи його. Зубов, щоб бачити землю, натиснув ліву педаль. Літак падав на якесь містечко з високими черепичними покрівлями. Останнє, що подумав і вирішив Зубов: «Навіщо ж людей? Люди повинні жити». З нелюдською силою він потягнув на себе колонку рульового управління, здавалось, почувши хрускіт власних кісток. Містечко промайнуло, як примара. З полегкістю і знемогою Зубов зняв руки з управління. Зітхнув. Та видихнути він не встиг. Земля линула йому назустріч… Так на планеті позначилася крихітна вм'ятина, обпалена наче після падіння метеорита. Недовго прожив у небі Олексій Зубов… Протягом усіх цих днів Олександра Бєлова мучив непереможний біль: він вселився в нього, заповнив усю його істоту, ворушився у голові, як великий чорний пацюк. Біль не припинявся й на хвилину, і часом його обгортав тугий рожевуватий туман, і йому вчувалося, що він колишеться в цьому тумані болю і свідомість його ніби тане в його пружному й пекучому полум'ї. Але тільки-но він опритомнював, як починав думати про Зубова. Думати тоскно, з тривожним розпачем, страждаючи через те, що не може відвернути загрозливої для Зубова небезпеки. І ці страждання ще більше посилювали муки, заподіяні тяжкою контузією, — рани від осколків гранати заживали добре.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка