Вадим Кожевников



Сторінка39/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

64



 

Німеччина металась, мов тифозний хворий. Німецька армія, відступаючи, виселяла із східних районів країни безліч людей, що колись покинули західні території, щоб врятуватися від повітряних бомбардувань. Тисячі солдатів, у минулому робітників, знімали з фронту і відправляли на військові заводи, а через кілька тижнів знову посилали на передову. Пересилали військові частини з Західного фронту на Східний. Людей, чиї житла були зруйновані бомбардуванням, гнали під конвоєм функціонерів на села і змушували працювати у фермерів тільки за їжу. З міст виселяли тих, хто не являв собою цінності для імперії і не мав цінностей, щоб харчуватися з чорного ринку. І на ці сотні тисяч знедолених, бездомних сімейств влаштовувались облави: тотальна мобілізація, яку проводили нижчі чини вермахту, змітала всіх уцілілих чоловіків до шістдесяти років. Хапали й підлітків і залічували їх у підрозділи «Вервольфу». Ніщо не могло зламати, порушити чіткий хід велетенської чиновницької машини націстської Німеччини. Хоч би в якому стані була людина, хоч би де вона опинилась, її вмить брали на облік, під нагляд, піддавали насильству її волю й думки. Прониклива скрізь поліцейська система, вдягнена в різні форми, скрізь настигала людей. Одного разу на околиці Берліна Йоганн побачив фрау Дітмар, вона стояла у довгій черзі по воду. Він не зразу пізнав її. Фрау Дітмар дуже змінилась за ці роки: схудла, постаріла, зсутулилась. Вона зраділа, пізнавши його, і почала просити зайти до неї в її аж занадто скромне житло. Хазяйка квартири, нарікала вона, ставиться до неї і до її сина, Фрідріха, як до окупантів. Фрідріхові під час бомбувань Пенемюнде відірвало обидві ноги. Його відправили в берлінський госпіталь. Коли він виписався звідти, йому як інвалідові дали змогу вселитися в чужу квартиру. Правда, кімната дуже погана, навіть не кімната — майже комірчина. Але господарі ненавидять його за це вторгнення. Ненавидять і за те, що він хоч і інвалід, але зостався живий. А їхні сини загинули на фронті. Йоганн увійшов у кімнату слідом за фрау Дітмар. Все тут було пристосоване для існування безногої людини: низький, з коротко обрізаними ніжками стіл, такі ж стільці. Фрідріх неприязно зустрів Вайса, хоч колись вони листувались. Стоячи на підлозі, він ледве діставав Йоганнові до пояса. Обличчя його було брезкле, бліде. Очевидно, він ніколи не вибирався з цієї похмурої комірчини, сидів тут, мов ув'язнений. Фрау Дітмар, видно, пригнічував офіцерський Вайсів мундир. Вона поводилась надзвичайно несміливо, запобігливо і навіть не наважувалась нагадати Йоганнові, що він колись був її пожильцем. Йоганн не став затримуватись, записав адресу і швидко пішов. Того ж дня він постарався через Франца переселити фрау Дітмар в одну із залишених заможними хазяями квартир, які агенти СД тримали під контролем, про всяк випадок. Квартира була велика, комфортабельна, добре обставлена. У шафах висів різноманітний одяг, на кухні зберігались запаси консервів та вина. Фрідріх потроху відтанув і дещо розповів про себе Йоганнові. Так, він розказав, що авіація противника ніколи не виявила б їхній об'єкт, якби на піщаній обмілині не залишились «лижі» пускового устрою літака-знаряддя. — Російські військовополонені, — це ж на їхньому обов'язку було прибирати після залпів усі сліди техніки, — навмисне залишили ці «лижі». Того дня була злива, і охорона не перевірила, і всіх їх, хто залишився живий після бомбування, потім повісили, — сказав Фрідріх, зухвало дивлячись у вічі Йоганнові. — З точки зору росіян, то був подвиг. Йоганн, у свою чергу, пильно подивився на нього. — Ну, що ж, мабуть, це так і є. Після цих слів Фрідріх остаточно осмілів і розповів Йоганнові про свою роботу в Пенемюнде. Наприкінці він сказав замислено: — По суті, ми вбивці. Наші літаючі снаряди призначалися для того, щоб знищувати населення, а не армії противника. — Подивився на свої обрубки, пробурмотів: — Аж тоді, коли моя голова опинилась ближче до землі, я став думати, що земля — це не літаюча в космосі велетенська могила всіх попередніх поколінь людства, загиблих у війнах, а зоряна колиска поколінь, які прийдуть після нас і навічно скажуть війні своє «ні!». — Чому ж після нас? — спитав Йоганн. — Сподіваюсь, що це станеться не в такі далекі часи. — Ви мрійник, — усміхнувся самими губами Фрідріх.  

Фольксштурмистам не вистачало армійського обмундирування, їх обряджали у старі формені куртки листонош, залізничників, кондукторів метро і трамваїв, мундири дрібних міністерських урядовців, здані колись у фонд зимової допомоги. Загони фолькештурму маршували вулицями у калошах. То був марш обшарпаних примар, які наче знущалися з колишньої могутності Третьої імперії. І Геббельс, посилаючи їх на смерть, вищав з усіх радіорупорів: «Німецький мрійник повинен прокинутись від своєї сплячки, якщо він не хоче разом із своєю свободою втратити також і своє життя». Есесівці з вівчарками конвоювали, як в'язнів, колони фольксштурму до залізничних ешелонів. А Геббельс волав з радіорупорів, встановлених на руїнах вокзалів: «Чотирнадцятилітній хлопчик з бронебійною рушницею, який підстерігає ворога і чинить йому опір, сьогодні цінніший для нації, ніж десяток «мудреців», які детально намагаються довести, що наші шанси впали до нуля». Гестапівці виловлювали таких «мудреців» і вішали на першому ж ліхтарному стовпі, хоч би хто вони були, хоч би й інваліди війни, які на собі зазнали всю невідпорну силу ударів наступаючої Радянської Армії. «Нас чекає година кінцевого тріумфу, — горлав Геббельс. — Цієї години ми домагаємось ціною сліз і крові. Однак вона винагородить нас за жертви, які ми принесли… Кінець цієї війни вирішиться тільки за секунду до дванадцятої». «Мільйони німців будуть вести партизанську війну», — тоном судді, який урочисто оголошує смертний вирок, сповіщали радіорупори. Передачі він знаменитий берлінський радіодиктор Гегенхельм, і ніде було сховатися від його оксамитного голосу: «Кожен з нас, умираючи, старатиметься забрати з собою в могилу п'ятеро чи десятеро ворогів…» Гегенхельм мав жіночу зовнішність і мужній голос. Він був свого часу коханцем Рема. Після страти Рема його заслали в концентраційний табір, але не чоловічий, а жіночий, щоб цим посилити міру покарання. Згадали про Гегенхельма тоді, коли знадобився його голос, — він звучав лунко, немов з каналізаційного колодязя. Своїм загробним баритоном він благословляв на смерть старих і юнців, що йшли в колонах фольксштурму. З тонучого судна Третьої імперії кидали в пучину війни людей, як скидали в давні часи з трюму рабів, якщо кораблі переслідував флот країни, що бореться з работорговцями. То були конвульсії Третьої імперії. Фашизм ставив під рушницю тих німців, які через старість або через молодість не могли поповнити поріділі ряди вермахту: загони фольксштурму були занадто крихкою затичкою для відступаючих армій. І, гинучи, ці немічні старі люди і неоперені юнаки не знали, що фюрер скаже про них з ненавистю і зневагою: «Якщо німецький народ виявився таким боязким і хирявим, то він не заслуговує нічого іншого, крім ганебної загибелі… Немає потреби в тому, щоб звертати увагу на збереження елементарних основ життя народу. Навпаки, найкраще ці основи знищити». Система протиповітряної оборони була практично усунена: загони авіації, зенітної артилерії і служби нагляду відправляли на Східний фронт. І «літаючі фортеці» американців, «Галіфакси» й «Ланкастери» англійців майже безперешкодно звалювали на міста Німеччини свій смертоносний вантаж. Рятувальні загони й пожарників послали на Східний фронт ще раніше. Проїжджаючи розбомбованими вулицями Берліна, Йоганн знов і знов бачив, як радянські військовополонені, працюючи в диму та полум'ї, виносять дітей, жінок, старих людей з-під кам'яних руїн. Чорні від кіптю, здавалось, обвуглені, ці люди дбайливо, як найбільшу на землі коштовність, виносили на руках поранених і ударених під час обвалів дітей. І діти не хотіли розжимати рученят, що обіймали худі шиї своїх рятівників, наче не було у них тепер на світі нікого ближчого, наче тільки ці люди могли захистити їх від жаху та страждань. Зупинивши одного разу машину біля напівобваленого будинку, Йоганн побачив ридаючу жінку; у неї обпалене волосся обсипалося з голови, як попіл. Вона простягла до полонених обпечені руки і осудливо кричала: — Коли ж ваша армія прийде? Коли? Боже, хоч би скоріше! І один з полонених заспокоював німецькою мовою: — Та прийдуть, скоро вже… — Озирнувся на своїх, сказав по-російськи — Чули? Виходить, ми ж і винні… — Я не розумію! — вигукнула жінка. Полонений попросив по-німецьки: — Не треба кричати, фрау, ви ж бачите, чим ми зайняті. Жінка крізь ридання промовила: — Чому ви рятуєте нас? — Ви люди, і ми люди! — сказав військовополонений. — А потім нас усіх в Сибір? Полонений усміхнувся глянсувато-блискучим від загоєних опіків обличчям. — Ні, — сказав він. — Ні. Ваш будинок — ваша земля. Наш будинок — наша земля. І все. Ми не фашисти…  

Генріхові пощастило зняти карту, що зберігається у Віллі Шварцкопфа. Передаючи знімки Йоганнові, він сказав: — Але я для фотографування іншу схему вигадав. Оригінальну. І от вийшло. — Молодець! — схвалив Йоганн. І додав: — Це у тебе, мабуть, спадкове: винахідник, у батька пішов. — Як ти гадаєш, — спитав Генріх, — коли б живий був батько, як би він поставився до того, що я зробився радянським розвідником? — Переживав би, хвилювався б, як і мій батько, — сумно сказав Йоганн. — І пишався б сином, як пишається і мій батько. — Пообіцяв: — Я тебе з ним обов'язково познайомлю. Та коли Йоганн доставив фотокопію карти професорові, виявилось, що назви пунктів, де розташовано секретні бази для терористичних груп, не збігаються з відомостями, здобутими з документів, які зберігаються у Дітріха. Йоганн сказав розгублено: — Значить, або карту закодовано, або документи. А може, і те, і друге. І без ключа все це ні до чого. — Ви тільки наполовину маєте рацію, — усміхнувся професор. — Документи, які показав вам Дітріх, справді закодовані, тому він і дозволив вам глянути на них. А карта — ключ до кода. Нічого, наші спеціалісти розберуться, — заспокоїв він Вайса. — Не такі головоломки вони розв'язували. Все гаразд. — Поклав руку на фотокопію карти, подумав трохи. — По суті, це все означає, що терористичні акти, які мали провести вцілілі фашисти, будуть відвернені. Ми врятуємо життя багатьом нашим солдатам і офіцерам, а ще більшому числу німців — тих, які будуватимуть нову Німеччину. Тож можете вважати: ви й ваш друг Генріх Шварцкопф уже попрацювали на майбутнє німецького народу. До речі, чи не думаєте ви, що треба представити товариша Шварцкопфа до урядової нагороди? Йоганн зрадів. — Складіть шифровку, — діловито сказав доктор. — Вона буде передана.  



Кілька діб підряд Берлін зазнавав безупинних нальотів авіації союзників. Повертаючись машиною в одну з цих страшних ночей до себе на Бісмаркштрасе, Йоганн побачив Зубова. Той повільно йшов вулицею, явно прямуючи до того місця, де розташовано секретну службу. Неприпустиме порушення конспірації! Зубов не мав права показуватися не тільки на цій, а навіть на близьких вулицях. Йоганн притишив хід і, порівнявшись із Зубовим, прочинив дверцята машини. — Сідай! Зубов покірно вліз у машину. Йоганн помчав на великій швидкості, прагнучи швидше опинитися якомога далі від цього району. Він мовчав, але весь аж кипів від люті. А Зубов раптом гримнув: — Куди женеш? Повертай до мого будинку! — І звелів вимогливо: — Швидше! — Потім махнув рукою. — А, тепер уже байдуже… Поспішати нема куди. — Ти що, п'яний? — спитав Йоганн крізь зуби. — Від тебе перегаром тхне. — Може, і тхне… — То ти п'яний? — Хотів би, але не виходить. — Та що з тобою? — Брігітта… — Зубов насилу вимовляв слова. — Два дні була ще трохи жива, а потім вмерла. Ну, зовсім умерла, розумієш? Нема її. Я добу коло неї просидів. А потім більше не зміг. Тобто зміг би… — Прошепотів. — А вона ж, знаєш, не одна вмерла — разом з дитинкою. Ще б два місяці — і ми мали б сина або дочку. Вона найбільше страждала не через те, що сама вмирає, а через те, що дитинка загине. Дуже, розумієш, хотіла залишитися живою, щоб родити. Я наказував їй: не ходи без мене на вулицю, не ходи. А вона: мені шкідливо не ходити. Осколок попав — ну, всього як кусочок безпечної бритви. Лікар вийняв, кинув у посуд — навіть і непомітно його зовсім. Під'їхали до будинку, піднялись у квартиру Зубова. В кімнаті на столі у труні лежала Брігітта. Зубов спитав пошепки: — Слухай, а не можна її сховати, а потім відвезти? — Куди? — Ну до нас, додому… Розумієш, я весь час думав, думав, як це зробити? Може, дозволять, га? Обличчя Зубова було бліде. І Вайс наважився на неприпустимий вчинок: подзвонив професорові Штутгофові і попросив негайно приїхати. Тільки-но професор увійшов і побачив Зубова, як його суворе обличчя полагіднішало. Він сів поруч, уважно, не перебиваючи, слухав, що бурмоче Зубов, і у всьому погоджувався з ним. Потім вийняв шприц і зробив Зубову укол у руку. Той наче й не помітив цього, але очі його поступово стали сонні, голова поникла… Професор попросив Вайса допомогти йому перенести сплячого Зубова на диван і сказав: — Якщо глибокий сон не допоможе і він не зуміє приборкати себе, вам доведеться вивезти його куди-небудь. А ще краще скажіть, що він викриває всіх нас. Вранці Вайс повторив Зубову ці слова. Той тільки мовчки кивнув у відповідь. І витримав весь похоронний ритуал, а потім приймав співчуття родичів і знайомих Брігітти. Через день Вайс відвідав Зубова. Як видно було з недокурків, розкиданих навколо стільця, він не вставав з місця довго — можливо, цілу ніч… Зубов мовчки підвівся, взяв з підлоги рюкзак, запропонував: — Ходім. — Куди? — Я не повернусь сюди, — заявив Зубов. — Ні, — заперечив Вайс. — Ти повинен жити тут. — Навіщо? — Я наказую. — І Вайс додав лагідніше — Це потрібно для всіх нас. Потрібно, зрозумів? І заради Брігітти також. Адже, коли ти втечеш з її дому зараз, одразу після її смерті, ти образиш її пам'ять. — Це правди, — погодився Зубов. — Ти саме в точку влучив. Я мушу залишитися. Правильно. Тепер я вже нікуди від неї не втечу аж до самої своєї смерті. Ти розумієш, вона знала… — Що? — Ну, не все, звичайно, але знала, хто я. — Чому ти так думаєш? — спитав Вайс. — Розумієш, — квапливо казав Зубов, — я начебто не догадувався, а тільки почував іноді: знає. А от коли вже зовсім підступила смерть, вона показала рукою, щоб я до неї нахилився. І ніби всім обличчям мені усміхнулась і прошепотіла по-нашому: «Добре, спасибі, здрастуйте!» Очі її страшенно розширились — і все. На це у неї останні залишки життя пішли, щоб, значить, сказати мені, що вона знає. От і все. Жила і знала. — Посварився кулаком перед Вайсовим обличчям. — Та якби я знав, що вона знає, я б, розумієш, був найщасливіший на світі чоловік. А то мучився: немов я з нею фальшивий, але ж я її по-справжньому кохав. Зрозумів? — Ти йдеш на кладовище? — Так. — Я піду з тобою. — Ходім, — сказав Зубов. І додав: — Спасибі тобі. Біля могили Брігітти він спитав: — Згодом можна буде на камені приписку зробити нашою мовою, що вона Брігітта Зубова? — Обов'язково, — підтримав його Вайс. — А як же інакше? Вона ж твоя дружина…  

65

 

Склад дислокованої на Бісмаркштрасе особливої групи при Вальтері Шеллеибергу за останні місяці набагато змінився. Люди непомітно зникали, і так само непомітно на зміну їм з'являлися нові. Замість Густава групу тепер очолював Альфред Файєргоф — довгов'язий, худорлявий чоловік, з вузьким, подібним до мумії обличчям, на якому нерухомо застигла ввічлива усмішка. Файєргоф був університетським товаришем Шелленберга і колись постояв за його честь. Хтось із студентів сказав йому, що Шелленберг — донощик і працює в службі безпеки. Обурений Файєргоф викликав цього студента на дуель і вийшов з неї переможцем. Відважним випадом рапіри він роздряпав до крові щоку противника. Після закінчення університету Файєргоф відкрив у Бонні адвокатську контору, але провалився вже на першому судовому процесі: він не захищав свого клієнта, а звинувачував його, мов прокурор. Те саме сталось і на другий раз. І це не було випадковістю. Файєргоф хотів влади над людьми, а професія адвоката ставила його в становище людини, яка хитрує перед могутністю державних законів, ухиляється від них. Але стати прокурором він не наважився, боячись, щоб ті, хто відбув покарання, не почали мститись йому. Такі випадки бували, він знав це. Вальтер Шелленберг, ставши начальником шостого відділу служби безпеки, запропонував Альфредові Файєргофу пост у секретній слідчій частині цього відділу. До слідчої частини надходили донесення тих, хто потай наглядав за роботою агентів і резидентів іноземної розвідки шостого відділу СД. І на підставі таких донесень Файєргоф міг винести заочний вирок агентові або резидентові. Виконання покладалось на спеціально для того призначених співробітників, а прийоми та способи вони добирали самі. Це була вже справжня влада над людьми, над їхнім життям, до того ж не доводилось вести полеміки з підсудними та їхніми захисниками. Іноді агента, який, встиг проштрафитись, викликали в слідчу частину. Та це не був ні допит, ні слідство. Файєргоф зустрічався з агентом на будь-якій із затишних, добре обставлених конспіративних квартир. Чемно приймав гостя, витончено й вільно розмовляв з ним. Викликаючи чергового смертника на відвертість, Файєргоф дозволяв собі такі гострі висловлювання про правителів імперії, за які будь-кого іншого повісили б негайно. Він твердив, що для людей їхньої професії не існує загальнолюдських норм. Вони обізнані з усіма таємницями влади імущих, і це дає їм право почувати себе особливою кастою. Для них не існує і обтяжливих передсудів совісті, честі і тому подібної дурниці, вигаданої, щоб держати людину у вузді. Досягши мети, Файєргоф у вишуканих висловах дякував агентові, що став такий відвертий, за приємну розмову, міцно тиснув йому руку. Поки той спускався зі сходів, він підходив до вікна і, якщо це було вдень, спускав штору, а вночі ставив на підвіконня лампу з рожевим абажуром. Люди, що чекали його знака, зустрічали агента на вулиці. Решта вже стосувалась їхньої роботи, надзвичайно вузько спеціалізованої.  



Принципіальний аморалізм Файєргофа, яким він кокетував перед самим собою, був характерною рисою всіх фашистських лідерів. Вільгельм Хеттль, один з найближчих сподвижників Вальтера Шелленберга, маючи вже час подумати про минуле, у своєму зізнанні, зробленому публічно, говорив про одного з таких лідерів, Гейдріха, і, хоч його характеристика Гейдріха відзначалась улесливими перебільшеннями, вона все-таки давала змогу зрозуміти, що являли собою й інші фашистські ватажки. «Він, — казав про Гейдріха Хеттль, який добре його знав, — безперечно, був видатною особою і провідною постаттю не тільки в націонал-соціалізмі, але й в усій концепції тоталітарної держави. В історичному плані його можна порівняти, мабуть, з Чезаре Борджіа. Обоє вони ставилися з цілковитою зневагою до всіх моральних устоїв. Обоє були одержимі однаковою жадобою влади, обоє мали однаково холодний розум, крижане серце, однаково ощадливе честолюбство. … Він не тільки не мав будь-якого християнського морального кодексу, але був позбавлений і елементарного почуття порядності. Не держава, а влада — особиста влада — була його богом. Це був тип людини епохи Цезаря, коли влада як ціль ніколи не ставилась під сумнів і вважалася самоціллю. Для нього не існувало такої речі, як ідеологія, він не думав про її правильність або цінність, а розглядав її виключно, як знаряддя, за допомогою якого можна було повелівати масами. Все в його мозку було підпорядковане одному прагненню — опанувати владу і використати її. Істина й доброта не мали для нього внутрішнього змісту, вони були тільки знаряддям, яке слід використати для дальшого оволодіння владою, і будь-які засоби в досягненні цієї мети були правильні й хороші. Політика теж була для нього лише перехідним щаблем до захоплення й утримання влади. Суперечки про те, чи є будь-яка окрема дія правильна сама по собі, здавались йому такими дурними, що він, безумовно, ніколи не ставив собі такого запитання. В результаті все життя цієї людини складалося з безперервного ланцюга вбивств людей, яких він не любив, убивств конкурентів, що претендували на владу, вбивств противників і тих, хто, на його думку, не заслужував довір'я. До цього слід додати ланцюг інтриг, вони були такі самі ганебні, як убивства, і часто були задумані ще злобливіше. Людське життя не мало ніякої ціни в очах Гейдріха, і якщо хто-небудь ставав на його шляху до влади, він безжально знищував його. Він домагався влади тільки для самого себе. Він прагнув задовольнити лише власну жадобу влади». Секретні досьє, зосереджені в руках Гейдріха, належали до тих документів, яких найбільше боялись правителі Третьої імперії. Гітлер, прозорливо побоюючись Гейдріха, бо мав багато схожих з ним рис, послав його до Чехословаччини, де той зробився необмеженим володарем. І коли чехословацькі патріоти вбили Гейдріха, головних чинів його охорони навіть не покарали. Гітлер задовольнився розправою над чехословацьким народом, перетворив Лідіце у величезний ешафот і залив країну кров'ю. Наступником Гейдріха став Гіммлер — людина, споріднена йому по нахилах і по манері поведінки, але, з точки зору Гітлера, Гіммлер мав дуже цінний для такого роду служби дар — майже патологічне побоювання за своє життя. Здоров'я Гіммлера залишало бажати кращого, і він ніколи не розлучався із своїм лікарем, а також з масажистом, яким довіряв більше, ніж будь-кому із своїх наближених. В інтимному житті Гіммлер уникав надмірностей, і не тому, що вважав їх аморальними: просто він боявся за своє здоров'я. Страх, який Гіммлер відчував перед Гітлером, виявлявся у найбезсоромнішій, принизливій формі. Навіть Кейтель, який одержав серед свити фюрера прізвисько Лакейтель, казав, що кожного разу, коли Гіммлер виходить з кабінету фюрера після чергового розносу, він відчуває гидливість, передаючи в дамські випещені тремтячі пальці рейхсфюрера склянку з водою. Саме ця рабська боязкість навівала фюрерові впевненість у тому, що цей його обранець більш відданий йому, ніж Гейдріх. Але, упадаючи перед фюрером, Гіммлер, слизький і гнучкий, як очкова змія, — у зовнішньому його вигляді навіть виявлялася схожість з цим черевоногим плазуном — успадкував багато рис свого попередника; адже правою рукою його він був протягом тривалого часу. За довгі роки Гіммлер звик перебувати в покорі у дужчого, а Гейдріх, безперечно, був таким. Але, ставши главою служби безпеки Третьої імперії, Гіммлер зробився ще страшнішою фігурою, ніж Гейдріх. Він так боявся викликати невдоволення фюрера, що керувався в своїй діяльності тільки одним: прагненням угадати наперед його бажання. Тому він іноді допускав у своїй катівській ретельності такі надмірності, що зрідка навіть Гітлер змушений був висловити подив занадто поспішною ретельністю свого головного помічника. Звичайно Гіммлер обеззброював фюрера, наводячи як доказ своєї правоти яку-небудь випадково сказану тим фразу або цитату з промови, виходячи з яких він начебто й підписував вироки. Фюрер любив тих, хто добирав кожне його слово і проголошував його непохитним параграфом нового закону. І Гіммлер зумів розгадати це його дошкульне місце. Та що більше він спілкувався з Гітлером, то більше помічав у ньому рис, властивих його колишньому шефові Гейдріху, отже, і йому самому. І поступово в серце Гіммлерові запала таємна заздрість до Гітлера: адже він сам міг стати першою людиною імперії. Роль другої йому вже не пасувала. Найбільше за інших Гіммлер наблизив до себе Вальтера Шелленберга. Довіряти йому він став після того, як остаточно переконався, що в цієї молодої людини існують непохитні і тверді правила поведінки. Шелленберг служить не рейхові, не Третій імперії, не націстській партії, навіть не фюрерові. Він служить тільки одній, певній людині, на яку покладає всі свої надії. Він старанно і віддано працював на користь цій людині і, ведений нею, у нагороду за глибоку відданість одержував з її рук свою частку влади. Такою людиною був для нього Гіммлер. Шелленберг, недурний політикан, був невисокої думки про позитивні якості Гіммлера і чудово розумів усю низькість його натури. Але він знав, що пост начальника служби безпеки Третьої імперії займає кандидат у нові фюрери. Він тримає у своїх руках усі таємні нитки управління імперією, а міцність тотального режиму диктаторської влади грунтується на розгалуженій і всеосяжній системі секретних служб з її силами придушення. Ще в 1939 році Шелленберг разом з невеликою групою спільників зав'язав контакти з англійською розвідкою. Удаючи з себе ворожих режимові німецьких офіцерів, вони зуміли встановити зв'язок з англійськими офіційними колами і, зацікавивши їх змовою проти Гітлера, мали намір пройти у вищі сфери ієрархії англійського уряду. Гітлер схвалив цю ідею, а англійські колеги запевнили Шелленберга, що найближчим часом до Голландії для зустрічі з ним прибуде з Англії високопоставлений представник. Це також було відомо Гітлерові. Восьмого листопада, за кілька годин до вибуху бомби в Бюргербраухелі, де інсценізувався замах на фюрера, Гейдріх раптом дав вказівки припинити секретні переговори з англійською розвідкою. Англійські офіцери зв'язку були арештовані й переправлені в Німеччину. Операція удалася в тому розумінні, що Гітлера німецька пропаганда почала підносити, як божественну особу, яку опікує саме провидіння, англійців зобразили ініціаторами нечуваного злочину, а Голландію було скомпрометовано. І все це разом стало немов прелюдією до того, щоб запалити німців планами широко задуманої війни. Але подібні «подвиги» Шелленберга залишились у далекому минулому. Під ударами Радянської Армії кренилась і падала будівля фашистської імперії. Війська союзників висадилися на материку. Керівники рейху, зокрема й сам Гітлер, гарячково вели з англійцями та американцями таємну дипломатичну торгівлю. Кожен з них, пропонуючи себе як главу нової імперії, зобов'язувався продовжувати війну з СРСР і вимагав підтримки від Англії та СІНА. Розходилися лише в тому, яких форм набере капітуляція Німеччини перед Заходом і яку частину своєї воєнної здобичі вона має уступити. Всі дні Шелленберг проводив з Гіммлером, запалюючи і підштовхуючи його на рішення стати наступником Гітлера, і вів у Стокгольмі переговори з представниками таємної дипломатії Англії і США вже від особи майбутнього, нового фюрера. Деяких із цих представників Шелленберг привозив у штаб-квартиру Гіммлера в Хоенліхен, де можна було цілком безпечно домовлятися з рейхсфюрером. Для успішного завершення цієї діяльності бригаденфюрерові потрібні були люди, які могли б віддано, надійно та швидко виконувати його доручення. Альфред Файєргоф мав відібрати кілька чоловік з окремої особистої групи при Вальтері Шелленбергу. Йоганн Вайс своєю стоїчною поведінкою в тюрмі засвідчив безумовну відданість Шелленбергові. Але прийняти остаточне рішення Файєргоф не поспішав. Чим більше подобався йому Вайс, тим більше підозрілою здавалась його стриманість і та гідність, з якими він поводився. Файєргоф був принципово переконаний, що чим благородніша оболонка людини, тим, виходить, більше ховається за нею погані. Його досвід підказував: що підліша людина, то ретельніше вона намагається додержувати всіх зовнішніх правил пристойності та моралі. Одного вечора Файєргоф запросив Вайса покататися з ним човном на Ванзее і, спостерігаючи, як той гребе, спитав, чи не був він моряком. Вайс сказав, що перше жив у Ризі і часто виходив у море із своїм другом Генріхом Шварцкопфом. Файєргоф заявив презирливо: — Племінник Віллі Шварцкопфа? Оберштурмбанфюрера, в якого відкрився талант лабезника? Я думаю, він добре наживається на господарській роботі в СС. — Віллі Шварцкопф — старий член партії, — заперечив Вайс. — Тому він і встиг нахапати стільки арієзованого майна, що зробився багатієм! — Він живе дуже скромно. — Де? — У своїй особистій канцелярії. — А ви були в його новому особняку? — Я дружу тільки з Генріхом. — Даремно. Друзів слід вибирати не за потягом серця, а за тим місцем, яке вони займають в імперії. — Але я не смію запропонувати свою дружбу фюрерові, — усміхнувся Вайс. Файєргоф зареготав, але очі його лишились холодними. Раптом він спитав вимогливо: — Ви справді ладні були віддати життя за Шелленберга, коли були у в'язниці? — А що мені було робити? — у свою чергу запитав Вайс. — Я волів бути повішеним за відданість Шелленбергові, ніж за те, що не зберіг відданості йому. — Це ви добре сказали, — схвалив Файєргоф. — А то, знаєте, особи, що вихваляються геройством, не навівають мені довір'я. В цьому завжди є щось протиприродне. Ще запитання: ви були знайомі з Хакке? — Так. — Що ви про нього можете сказати? — Йолоп. — Ну, а докладніше? — Якщо ви про нього знаєте що-небудь інше, будь ласка!.. — А що саме ви про нього знаєте? — Думаю, менше, ніж ви. — Он як! — злісно вигукнув Файєргоф. — Так от: Хакке показав, що пропонував вам узяти досьє, які зберігались у нього в сейфі. — Що означає «показав»? — спитав Вайс. — Хіба його хто-небудь допитував? — Зараз я вас допитую. — Про що? — Чому ви відмовилися взяти в нього досьє? Ви ж знали, про кого вони. — От через це я й відмовився, — відповів Вайс. — Точніше, — звелів Файєргоф. — Коли б я тільки подержав їх у руках, — сказав Вайс, — мене б давно ліквідували. Правда ж, так? — Так, — підтвердив Файєргоф. — Ну от вам моя відповідь на ваше запитання. — А чому ви не донесли? — Кому? — Шефові. — Як по-вашому: коли б Шелленберг не захотів зв'язати себе деякими відомостями про фюрера, які нікому не новинці бути відомі, що він зробив би зі мною? Ліквідував. — А якби він захотів ознайомитися з досьє? — Тоді навіщо йому, щоб про це знав я? І в цьому випадку він зробив би зі мною те саме. — Слухайте! — вигукнув Файєргоф. — Ви мені подобаєтесь, ви просто розумний боягуз. Вайс сказав переконано: — А я не приховую цього. На нашій службі єдиний спосіб зберегти собі життя — старатися не вгадувати наперед, що тобі накажуть зробити, а робити тільки те, що наказують. — Чудово, — з полегкістю погодився Файєргоф. — Але все-таки ви, напевне, хочете чогось більшого. — Як і всі, — зітхнув Вайс. — Хочу, щоб мені наказувало якнайменше людей, а я щоб міг віддавати накази багатьом. — От добре! — зрадів Файєргоф. — Ви просто відкрили універсальну формулу стимулу для кожної людини. — І, запалюючись звуками власного голосу, майже продекламував: — Людина може усвідомити себе особою тільки через владу над іншою людиною. А вбивство — це і б прояв інстинкту влади. — Чудово! — сказав Вайс. — Можна подумати, що це ви допомагали фюрерові створити «Майн кампф». — Книга написана погано, багатство німецької мови в ній зовсім не використане. — Це біблія партії. — Не ловіть мене на слові, — з насмішкою в голосі порадив Файєргоф. — Стилістичні тонкощі тільки затьмарюють суть політичного документа, кожне слово якого має бути гранично ясне і проникати в голову, як куля. — Правильно, — погодився Вайс. — Ви на диво точно володієте енергійною фразеологією. — Якби не моя довголітня дружба з Вальтером, я давно виявив би свої здібності теоретика. — Як Розенберг? Файєргоф поморщився: — Геббельс дотепно сказав якось: «Соціалізм у нашій програмі — лише клітка для того, щоб спіймати пташку». Але я вважаю, що Розенберг занадто зловживав соціалістичною термінологією, і свого часу це відстрашувало од нас німецьких промисловців і фінансистів. — А тепер? — Ви ж знаєте, що промислові й фінансові магнати мали найбезпосередніше відношення до змови 20 липня. Але імперський міністр озброєння і військової промисловості Шпеєр, очевидно з відома фюрера, заборонив проводити розслідування про їхню участь у змові. Що не кажіть, в їхніх руках воєнна економіка країни, і це могло на ній позначитись. Човен причалив до берега, і Вайс, підтримуючи Файєргофа під руку, щоб той не впав у воду, допоміг йому вийти на пристань. Коли вони вийшли на берег, він спитав: — У вас ще будуть до мене запитання? — Дозвольте, — запротестував Файєргоф, — я просто приємно провів з вами час. — Ні, — рішучо сказав Вайс. — Для цього у нас тепер немає та й не може бути часу. — Добре, — погодився Файєргоф. — У мене тепер немає ніяких заперечень проти вас. — Тільки це я й хотів знати, — задоволено промовив Вайс. І додав: — Можете бути впевнені, що ваша проникливість і цього разу вас не підвела. Виявилось, що «у вищій мірі секретне» завдання, яке Вайс виконував під наглядом Файєргофа, не вимагало ні особливої кмітливості, ні особливих зусиль. Він змушений був стежити, щоб у певні строки на ділянці дороги та вулиці, що прилягають до вказаного йому будинку, а також біля входу в самий будинок не з'являлися люди, чиїх прикмет він не знав би заздалегідь. Або, перебуваючи в будь-якому пункті, він повинен був дочекатися, поки мимо пройде машина із заздалегідь названим йому номером, і сповіщати про це по радіо невідомому кореспондентові. Неважко було помітити, що й за ним наглядають. Він ніби опинився у величезній в'язниці і, позбавлений волі, пунктуально виконував лише те, що йому було велено. Незабаром Вайс одержав відрядження у Стокгольм, але завдання його лишалося попереднє. Він став часткою злагодженого і безвідмовно працюючого механізму стеження, в який Шелленберг включив найдосвідченіших агентів своєї секретної служби. Випасти з цього механізму навіть на найкоротший час поки що не було змоги: всі його деталі були так точно з'єднані одна з одною, що найменше відхилення вмить викликало б сигнали тривоги по всьому ланцюгу. З поста нагляду негайно видаляли й агента, на якого падала тільки тінь підозри в порушенні правил служби. Розправа часто відбувалася тут-таки, на місці, і Вайсові, як і іншим, було видано для цієї мети безшумно діючий пістолет. Повна ізоляція, в якій опинився Вайс, здавалась йому катастрофічною. Він знемагав від бездіяльності, від марності зусиль зв'язатися з ким-небудь із своїх. Зневірившись, він уже вважав, що звістка про перемогу Радянської Армії над фашистською Німеччиною спіткає його десь у Стокгольмі. А він, як і раніше, стоятиме самотньо біля ненависної йому будки телефоиу-автомата. Він користувався цим автоматом у тих випадках, коли треба було сповістити, що граф Бернадотт, племінник короля Швеції, виїхав із своєї резиденції для зустрічі з черговим довіреним посланцем Гіммлера. Найчастіше цим посланцем був сам Шелленберг. Вайс знав, що граф займає не тільки пост голови шведського Червоного Хреста. Він був директором шведських філіалів американських фірм «Інтернейшнл бізнес машин», що належали трестові Моргана. Можливо, він був зв'язаний не тільки з діловими, але і з правлячими колами США, від яких і вів секретні переговори з гітлерівцями. Обов'язки Вайса полягали в тому, щоб забезпечити посланців Гіммлера від стеження, бо Стокгольм був буквально переповнений агентами Ріббетттропа, Кальтенбруннера, Бормана, Геббельса та й самого фюрера. У свою чергу, особлива група шостого відділу СД, до якої належав Вайс, також наглядала за всіма цими агентами.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка