Вадим Кожевников



Сторінка38/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42

62



 

Незабаром Вайс знову виїхав до Швейцарії. Але цього разу йому підпорядкована була група з трьох чоловік. Його обов'язки полягали в тому, щоб зустрічати й оселювати людей, які прибувають у Швейцарію, і встановлювати, чи не ведеться за ними стеження. Крім того, він повинен був приймати кур'єрів з Берліна і відправляти їх назад, а також оглядати запломбовані портфелі-сейфи із сталевої сітки, перш ніж вручити їх кур'єрам або одержати від кур'єрів. Якщо документи були надзвичайно важливі, в ці портфелі-сейфи вміщувалася плоска портативна міна з годинниковим механізмом. У тому випадку, якби кур'єр затримався в дорозі, міна, вибухнувши, знищила б і документи, і кур'єра. Одержавши такий портфель, Вайс повинен був розкрити таємну кишеньку на сталевій сітці, в якій зберігалась міна, і ключем певної конфігурації зупинити годинниковий механізм. Після того він передавав портфель кому слід. А коли він відправляв кур'єра, то заводив годинниковий механізм міни, але вже іншим ключем. Досить швидко Йоганн розробив методику, яка дозволяла йому виймати з портфеля документи і фотографувати їх. Однак він змушений був на цей час не зупиняти годинникового механізму, хоча кур'єри, які доставляли портфелі, часто запізнювались і міна могла вибухнути, поки він робив своє. Зупиняти годинниковий механізм, перш ніж почати роботу, було рисковано: під час контрольного огляду циферблата могло виявитись, що міну знешкодили до того, як вручити портфель тому, кому він був призначений. Щоб мати можливість опрацьовувати портфелі-сейфи без особливих перешкод, Ване запропонував своєму начальству по СД вкладати в певне місце портфеля крихітний кусочок фотоплівки. Якби портфель розкривали, це можна було б легко виявити, бо плівка була б засвічена. Він вигадав також пастку-доказ: із пульверизатора опилював сітку спеціальним невидимим порошком. І якби хто-небудь доторкнувся до сітки, на ній залишилися б відбитки пальців. У Швейцарії Вайс вів життя суворого, вимогливого до себе і до людей педанта. Він був надзвичайно, старанний і такий відданий роботі, такий захоплений своїм ділом, що співробітники не полюбляли його за нелюдяність, пуританізм і невблаганну вимогливість. Дні, схожі один на один, тяглися томливо-повільно. Але всі ці дні гітлерівці вели з англійцями та американцями переговори про підписання угоди. Даллес потай від СРСР віроломно домовлявся з німцями про сепаратний мир. І майже в кожний із цих днів Вайс одсилав у Центр через зв'язкового фотоплівки. Того дня, коли за дорученням Радянського уряду Народний комісаріат закордонних справ СРСР указав в обуреному листі послові США, що «протягом двох тижнів за спиною Радянського Союзу, який несе на собі основну вагу війни проти Німеччини, провадяться переговори між представниками німецького військового командування, з одного боку, і представниками англійського та американського командування — з другого», — того дня Вайс уже знову був у Берліні. Він не знав про цю ноту, як не знав і про зміст тих документів, фотокопії яких майже регулярно відсилав у Центр. І перебування у Швейцарії він згадував потім, як один із найбільш нудних і сірих періодів свого життя.  

У Берліні Йоганн несподівано зустрівся з Хакке — колишнім радистом «штабу Валі». Хакке був у гестапівській формі. Він розповів Йоганнові, що вночі на 23 листопада 1943 року, коли розбомбили будинок гестапо в Берліні, на Принц-Альбрехтштрасе, 8, він опинився там на третьому поверсі, де був розташований особистий штаб Гіммлера, і тільки чудом лишився цілий. На знак особливої прихильності до Вайса, бо той свого часу виручив його, Хакке сказав довірче: — Під час бомбування всі дбали тільки про те, як врятувати свою шкуру. Горіли дуже важливі документи, але про них ніхто й не подумав. — А ви? — спитав Вайс. Хакке хитро підморгнув: — Після того як мене тоді всі зрадили, я пішов на службу безпеки. І тієї страшної ночі дещо зробив, щоб забезпечити надалі свою особисту долю. — Сказав злісно: — Тепер багато хто от де в мене! — І показав стиснутий кулак. Вайс, удаючи, ніби не розуміє натяку Хакке, промовив схвально: — Звичайно, тепер, коли ви працюєте в гестапо, ніхто і ніщо не може вам загрожувати. — Ясно, — погодився Хакке і зразу ж запросив Вайса зайти до нього додому. З усього видно було: тут, у Берліні, Хакке зумів про себе подбати. В його кімнаті було повно дорогих речей. Біля дивана, накритого пухнастим килимом, Йоганн помітив вогнетривку шафу. Вона чогось не стояла, а лежала на підлозі, вниз дверцятами, прикрита килимом, що спускався з дивана. Виходячи, Вайс записав адресу й номер телефону Хакке. Про себе він сказав, що приїхав у Берлін на короткий час у відрядження. Увечері Йоганн через тайник сповістив Зубова про адресу Хакке й рекомендував йому поцікавитися змістом вогнетривкої шафи, якщо будинок, де той живе, зазнає бомбардування і така можливість з'явиться. За кілька днів Йоганн подзвонив Хакке по телефону. Той аж загорлав від захоплення, що Вайс знову згадав про нього. І наполіг на тому, щоб Йоганн зразу ж приїхав до нього. — Купа розкішних новин! — кричав Хакке в трубку. — Прошу вас, приїздіть негайно! — Було чути, як, стоячи біля телефону, він тупав ногою від нетерпіння. Радянська Армія вела потужний наступ на території рейху. І в такий час раптом тріумфуючий націст — на це унікальне видовище варто було подивитись. Хакке зустрів Йоганна в ситцевому фартусі, вдягненому поверх гестапівського мундира. Він наготував вечерю, виявивши неабиякі кулінарні здібності. На столі стояло кілька пляшок дорогого вина, щойно відкоркованих, — на знак поваги до високого гостя. Хакке взяв в обидві руки Вайсів кашкет і дбайливо, мов щось дорогоцінне, поклав його на сервант. Сказав, хитрувато мружачись: — Недавно ви були обер-лейтенантом, а тепер уже капітан — гауптшарфюрер. А Хакке, він хто? — Показав витягнений мізинець, усміхнувся. — Але знаєте, мій дорогий, що вищий пост має людина, то менше вона знає і бачить. А ми, дрібнота, скрізь і, зустрічаючись, вусиками поворушимо, як мурашня, — і готово, всебічний обмін інформацією. — Промовив поважно — Я знаю подробиці всіх ваших злигоднів і горджусь вашою стійкістю. Наш шеф пан Мюллер сказав, що таких людей, як ви, треба ховати в мармуровому мавзолеї. — Але чого ж ховати? — А як же? — здивувався Хакке. — Мюллер мріяв повісити вас, щоб нашкодити Шелленбергові: він його не любить. Та й за що любити? Подумаєш, магістр юридичних наук! Годували його ці науки! З 1934 року — шпик СД у рейнських університетах. — Непогана практика роботи з інтелігенцією, — сказав Вайс. — Знаю, — сплеснув руками Хакке. — Знаю! Ви ладні життя віддати за свого шефа. Але, запевняю вас, служба в гестапо має свої особливі переваги. — Які ж саме? — спитав Вайс. — У політичній закордонній розвідці багато університетської публіки. А от у гестапо освічена людина — фігура. Вона зуміє не тільки, як ми всі, вибити кулаком мозок, але і вкласти замість мозку підслідчому таке, що той був би радий, коли б його скоріше повісили. — Не розумію, як саме? — Ну як же! От, наприклад, штурмфюрер Клейн. Був професором Боннського університету. Освічена людина. Опрацьовували ми одного журналіста. Шкіра клаптями, але нічого, мовчить. Клейн наказав його випустити. Показався той журналіст своїм знайомим у Берліні, всі дізналися, що він на волі, а потім ми тихесенько знову взяли його. І штурмфюрер власноручно написав кілька статей і опублікував за його підписом. Але тільки в нашому дусі. Дізнався журналіст — сам у камері повісився. Оце міна! Але щоб таку міну підкласти, потрібна культура. Тож ви подумайте, — значливо сказав Хакке. Помовчав, додав поважно: — От доктор Лангебен був таємним емісаром Гіммлера у секретних переговорах з Даллесом. А ми, гестапівці, раз — і арештували його, коли він повернувся із Швейцарії в Німеччину. І що ж? Рейхсфюрер не схотів через нього розкривати свої таємні секрети. Повісили. — Зітхнув. — У політичній закордонній розвідці служити — однаково що бліх у вовка вичісувати. А в гестапо зараз колосальні перспективи. — Нахилився, повідомив значущим тоном: — Маю точні відомості: безліч керівних діячів СС залічено тепер у списки учасників змови проти фюрера. А ще більше заведено слідчих справ на найвидатніших функціонерів партії. І їхні імена навіть стали відомі англійцям та американцям. Сам по радіо чув: вихваляли їх союзники за боротьбу з Гітлером. — І що ж, їх усіх уже арештовано? — Ні. — Зникли? Хакке зіщулився: — Ні. — Дивно, — був вражений Вайс. — Політичні злочинці — і на волі? Обличчя Хакке раптом стало похмуре, заклопотане. Він сказав невпевнено: — Правильно. Тут щось не те. — Признався озлоблено: — А я радів, пускав бульбашки, сподівався: візьмуть їх — і відкриється перспектива одержати вищу посаду. — Стукнув себе кулаком по товстому коліну і, морщачись від болю, вигукнув: — А я ж бо, я ж бо думав: піду тепер угору по сходах! А вони що ж? Виходить, начальники собі притулок підготовляють. Учасники Опору! А мене, старого націста, під ноги кинуть! Обличчя Хакке зробилося багрове, спітніле, люте, очі, здавалось, вилізли з орбіт. Він втратив усяку владу над собою і, схилившись до Вайса, несамовито, нестримно говорив, захлинаючись словами, як у гарячковому маренні: — Все, картина ясна! Лейнера знаєте? Ховали недавно з надзвичайною пишнотою: вінки від партії, від СД та СС, від імперського керівництва. Промови. З дружиною та дітьми істерика. Того ж вечора я до них на віллу прийшов з візитом — висловити співчуття. Сидять, вечеряють. На обличчях такий спокій, ніби нічого й не сталось. В їдальні сигарою пахне, недокурок у попільничці димує. А у них в сім'ї, крім самого Лейнера, ніхто й не курив. — Запевняю вас, це вам здалося. — Ні! — ще більше розпалюючись від недовір'я Вайса до його слів, заперечив Хакке. — Ні, не здалось! За один оцей тиждень вісім отаких раптових смертей! І всі покійники напередодні своєї раптової смерті чогось акуратно здали ключі від службових сейфів тим, хто їх потім замінив. Це звідки ж така передбачливість? — Ви стали хворобливо недовірливі, Хакке, — насмішкувато докорив його Вайс. Насмішка обпекла Хакке. — Ні, — сказав він. — Я завжди холоднокровний. Тільки зараз я в нестямі. От, слухайте: в расово-політичному управлінні партії було заведено картотеку на самих найчистіших арійців, еліту нації. Професори не раз виміряли їх циркулями і весь їхній родовід розписали. А тепер картки змінили. І знаєте, ким вони вважаються? Вони записані, як євреї. Га?! Це ж навіщо? Із концентраційного табору в Блехамері привезли в партійну канцелярію документи, одяг з червоними хрестами на спинах і жовтими смугами. І стільки комплектів привезли в брезентових мішках, скільки в картотеці замість кращих наці стало вважатися євреїв. — Ну, знаєте, — сказав Вайс, — це ж боягузи: вони на все йдуть, щоб врятувати свою шкуру. — Атож, — погодився Хакке, — на все. Тепер засудили і прирекли до страти з десяток найнадійніших з тих, кого я знаю. Прийшов я на службу, став їх ганьбити — ну, як зрадників. А мій начальник наказав мені замовкнути. Потім я двох із цих «покійничків» у госпіталі есесівському зустрів у Ванзее: гуляють по парку в піжамах. Одні тільки бороди відрощують, а в інших усю пику забинтовано після пластичної операції. Вайс, закинувши ногу на ногу, сказав зневажливо: — Ви наївні, Хакке. І, по суті, не тільки не досить обізнані, але, на жаль, ваша палкість підтверджує, що на службі вам не довіряють. От і все. — І ви про це все знаєте? — здивувався Хакке. — Звичайно, — ствердно кивнув головою Вайс. — І це все робиться в інтересах майбутнього імперії. Хакке налив собі вина, випив одним духом, витер губи тильним боком долоні. Очі його дивились тривожно. — Я, здається, наговорив зайвого? — Зовсім ні, — сказав Вайс. — Я слухав вас з великим інтересом. І здобув користь для себе, а значить, і для моєї служби. — Потягнувся, заклав руки на потилицю, пояснив: — Адже нам теж, можливо, доведеться застосовувати заходи для маскування. І дечим з вашої інформації ми, звичайно, скористаємось. Ви не заперечуєте? — Тільки не згадуйте джерела! — злякано почав благати Хакке. — Ради бога! — Добре, — погодився Вайс, — це я можу вам обіцяти. Але послуга за послугу: ви мені поможете скласти записку з цього питання, і я порядком власної ініціативи представлю її своєму керівництву. Бо, я гадаю, гер Мюллер, — він усміхнувся, — перенісши свою неприязнь до мого шефа на службові відносини, не повно ознайомить його з досвідом гестапо в цьому напрямі. І якщо ви подасте мені істотну допомогу, то, зрозуміло, і я зможу бути вам корисним. Пам'ятайте: у нас, закордонної служби, є деякі контакти з західними розвідками. — Я знаю, — понуро відповів Хакке. — Ну, то й добре. Отже, якщо ми відповідно атестуємо вас перед ними, вам не доведеться відрощувати бороду. — Мені здасться, — невпевнено сказав Хакке, — в гестапо мене все-таки цінять. З наказу начальства я тепер щодня читаю в канцелярії різну марксистську літературу, вивчаю листівки, випущені підпільниками… — Вас хочуть сунути до них? — Можливо, — відповів Хакке. — Але мені не хотілось би. — Чому? — Хоч би як я крякав цитатами, комуністи одразу збагнуть, що я підсадна качка. Хоч кого ми совали в камери, всі, як один, прогорали вже в перші дні. — В його голосі почулася заздрість: — Я чув, у Швейцарії недавно закупили багато ліжок у туберкульозних санаторіях і декого з наших відвозять туди в санітарних вагонах, а потім на ношах вносять у будинок. Але щастить, звісно, тим, хто займав велику посаду. — Зітхнув: — У крайньому разі, я пішов би у псевдопартизанський загін, ми їх тепер формуємо на території Голландії, Бельгії, Данії. А потім, як учасник Опору, лишився б там до кращих часів. — Ви фантазер, — перервав його Вайс. — А на які кошти ви житимете? Хакке усміхнувся: — У цих країнах є досить заможних людей, які підтримували націстів. Зрідка я нагадуватиму їм про це. Дуже делікатно, в межах суми, потрібної для зовсім скромного способу життя. — Ну що ж, це розумно, — сказав Вайс. — Однак, я бачу, ви досить серйозно підготовляєте своє майбутнє. — Як і всі, — погодився Хакке. — Але звідки ви одержуєте такі різнобічні відомості? — Я ж сказав: маленькі люди працюють на великих людей. Телефоністи у службі підслухування, шифрувальники, канцеляристи, дорученці, ад'ютанти, рядові співробітники — всі ми ділимося тим, що знаємо про своїх хазяїв. Вони ніколи ні про що не говорять з нами, але часто розмовляють один з одним у нашій присутності. Адже для них усі ми йолопи, і тільки. На нас можна не звертати уваги. Та не всі з нас йолопи. — Хакке подумав трохи. — От Карл Лангебен. Він працював на Гіммлера, на Канаріса і на американську розвідку. І всі йому добро платили. — Але його повісили, — нагадав Вайс. — Повісили його зовсім не за це, — похмуро заперечив Хакке. — А за що ж? — Лангебен знав про зв'язки Канаріса з англійською розвідкою, і, коли його арештувало гестапо, Гіммлер не хотів, щоб він десь ляпнув про це. А Лангебен був найкращим агентом Гіммлера в його таємних переговорах з американцями. Але якби він ляпнув про Канаріса, англійці перестали б ставитися до Гіммлера з колишньою доброзичливістю. Подейкують, вони тільки тому допомогли чехословацьким партизанам убити Гейдріха, що він мав викрити Канаріса як англійського агента. — А хіба Канаріс був англійським агентом? — Він підтримував найдружніші взаємини з англійською розвідкою. Ділився з нею добутою через своїх агентів інформацією про Радянську Армію, бо завжди прагнув, щоб англійці зробилися нашими союзниками у війні проти Росії. — То чого ж арештували Канаріса: за зв'язки з англійською розвідкою чи за те, що він був причетний до змови проти Гітлера? — Рейхсфюрер ще раніше знав усе про Канаріса. — Так. Але чого ж його тепер не присудили до страти? — Та йому ж відомо, що рейхсфюрер все знав про нього, — напевне, тому. І доти, поки він мовчатиме, він може користуватися всіма вигодами, що їх дають привілейованим в'язням. Взагалі, — сказав Хакке, — останнім часом старий став уже зовсім безкорисний. Хеттль казав, що прагнення Канаріса весь час бути на ногах та в дії з часом перетворилось на якусь одержимість. Канаріс не міг всидіти на місці, і, в міру того як він старів, пристрасть до мандрів, оволодівала ним дедалі більше. Він думав тільки про мандрування і зовсім перестав цікавитися людськими стосунками. Але двадцятого липня, коли відбувся замах на Гітлера, він був дома. Весь той день він просидів на своїй віллі під Берліном і не покинув її навіть для того, щоб відвідати штаб змови на Бендлерштрасе. — Забезпечував собі алібі? — Атож, щоб викрутитись, як він завжди вмів викручуватись. Але не цього разу. Тепер рейхсфюрер досяг того, чого так неухильно прагнув: усі служби абверу влилися в СД. І якби Канаріс свого часу не розголосив скрізь, що Гіммлер був колись дяком, можливо, той його помилував би і навіть залишив би на службі як консультанта по англійській розвідці. — Однак ви висловлюєте досить-таки різкі судження, — усміхнувся Вайс. — Ми, старі наці, дуже занепокоєні тим, що деякі лідери імперії, провадячи переговори з англійцями та американцями, погодились розпустити націонал-соціалістську партію. Тільки фюрер, який через князя Гогенлое також запропонував західним державам свої умови сепаратного миру, не йде на це. Тому ми до останнього залишимось вірні фюрерові. Партія житиме, поки існує імперія! — урочисто заявив Хакке. — Але ж Гіммлер уже давно казав про можливість воєнної поразки… — Так, я знаю про це. Але, якщо вдасться зберегти нас, старих наці, ми зробимо все, щоб імперія знову відродилася з попелу. Адже навіть сам Даллес наполягав, щоб у новому складі німецького уряду пост імперського комісара на правах міністра по боротьбі з хаосом і безладдям одержав його агент Гізевіус, бо він має досвід роботи в гестапо. — Виходить, ще не всі надії втрачено? — Ні, — сказав Хакке. — Але тільки мені дуже прикро, що десятки тисяч наших переходять на нелегальне становище у сприятливіших умовах, ніж я. Мене хочуть тикнути до комуністів. І знаєте навіщо? Щоб згодом я, як учасник Опору, міг дезорієнтувати окупаційну владу, спровокувати її на арешти тих, хто справді брав участь у русі Опору. А мені вже за п'ятдесят. Я не хлопчак. Не та голова. Не та уява. — Послухайте, — спитав Вайс, — чому ви спочатку удавали, начебто вам невідомі шляхи, якими ми переходимо на особливе становище? — Чому? — буркнув Хакке. — Та тому, що я все-таки сподіваюсь зайняти посаду одного з тих, хто зараз іде в підпілля. Хочу, щоб остання моя посада в гестапо була вища за ту, яка в мене зараз. Думаю, що на це у мене вистачить часу, перш ніж і мене кинуті, у підпілля. І цікаво було перевірити на вас, скільки мені ще слід продержатися на поверхні. Я дуже поважаю вас і ціную паш розум, капітане Вайс. — Однак ви облудник, — покартав Вайс. — Ви також. — І Хакке посварився на Йоганна пальцем. — Ставили всякі навідні запитання, хоч обізнані далеко краще за мене. — Звичка, — не розгубився Вайс. — Мабуть, так. — Хакке заклопотано наморщив лоба. — Ви знаєте, на нашій службі людина може раптом зникнути. Особливо в тому випадку, коли вона знає що-небудь зайве. Вайс кивнув. — Але в мене є гарантії. Вони тут, — Хакке одгорнув килим і постукав кісточками пальців по металевому днищу вогнетривкої шафи. Помовчав, звів очі на Вайса. — Ви єдина людина, якій я можу довірити своє життя. Завтра мене має прийняти Мюллер. Я знаю, на що йду, але все ж рискну. Потім пізно буде. Якщо він дасть мені те, що я хочу, — а я буду вимагати звання штурмбанфюрера, — тоді все гаразд. А якщо ні, вважайте: старого Хакке більше немає. Ось вам ключ. Не раніше ніж за два дні заберете все з цієї шафи і передасте Шелленбергу. — Нахилився, прошепотів — Тут папери Гейдріха, і серед них копії досьє на самого фюрера, а також на ряд інших високопоставлених людей імперії. ІІІелленберг доповість про все фюрерові, ну, і полетять голови, зокрема і Мюллерова голова. — Ви поцупили ці папери в гестапо під час бомбування? — Я тільки зберігав їх, — гордо поправив Хакке, — зберігав, щоб вони не потрапили до рук якому-небудь пройдисвітові. — І, крім цих досьє, у шафі нічого немає? — Звичайно, є, — сказав Хакке. — Тут спресовано всі нечистоти. Ви розумієте, як з їхньою допомогою можна держати за горло керівників імперії? Вайс відсторонив од себе руку Хакке, що стискала ключ. — Даремно ви тривожитесь. Я впевнений: завтра ви одержите звання штурмбанфюрера. І хоч як Хакке благав, Вайс не погодився взяти в нього ключа. І на прощання Хакке змушений був визнати: — А ви, Вайсе, справді кришталево чиста людина. Тільки не розумію: на якого біса вам це потрібно? Коли на другий вечір Йоганн подзвонив йому по. телефону, він почув владний голос: — Штурмбанфюрер Хакке слухає! Новоспечений штурмбанфюрер упросив Вайса знову прийти до нього: хотів показатись йому у щойно одержаному мундирі. І, бажаючи продемонструвати перед Вайсом, які перспективи безмежної влади відкрились перед ним, привіз його до своєї канцелярії і там вислухував при ньому доповіді підлеглих. Це дало Йоганнові можливість одержати чіткіше уявлення про велетенський розмах підготовки визначних гестапівців до переходу в підпілля. А за кілька днів у всіх берлінських газетах було опубліковано некролог з приводу передчасної смерті штурмбанфюрера Хакке. На похорони прибули видатні чини секретних служб імперії. І старі націсти, серед яких було чимало нагороджених золотими партійними значками, на своїх плечах винесли труну, і поставили її на катафалк, і накрили прапором із свастикою. Можливо, труна була набита землею, а в цей час сам Хакке, змінивши мундир на цивільний одяг, вже тільки як рядовий пасажир «Люфтганзи» перекочовував у нейтральну країну. А можливо, у труні справді лежало тіло Хакке. Все-таки не в правилах Мюллера було прощати підлеглим такі вихватки, яку дозволив собі Хакке, так настійливо вимагаючи підвищення по службі. А що ж до тих досьє, які зберігались у Хакке, то вони тепер ні для кого не були цікаві. Жоден з керівників імперії не міг використати цей концентрат підлоти й мерзенності на шкоду іншим: було вже пізно. Залишались лічені секунди історичного часу до тієї пори, коли радянські артилерійські гармати повинні були пробити останню, дванадцяту годину існування фашистського рейху.  

63



 

Генріх, зустрівшись з Йоганном, розповів, що його дядько перетворився тепер на типового господарника: заготовляє у величезній кількості продукти харчування, здатні довго зберігатись, а також різноманітний цивільний одяг, аж до робітничого. І, очевидно, намагаючись приховати свою образу на те, що йому доручили таку непривабливу роботу, удає, ніби він має завдання особливої секретності й важливості. Вайс запитав: — Що ж, усе це зберігається на якому-небудь певному складі? — Та ні, — відповів Генріх, — вивозять в якісь селища, яких навіть на карті немає, або в такі місця, де, на мою думку, і селищ ніяких немає. Та що цікаво ще. — Генріх усміхнувся. — Був час, коли закрили всі кустарні підприємства, що виготовляли іграшки, вічні ручки і всякі там речі хатнього вжитку. А тепер, уяви собі, вони знову працюють, але режим на них такий самий секретний, як на військових заводах. — А ти не бачив у дядька виробів таких підприємств? — Він тримає зразки у вогнетривкій шафі. — Так, — з протягом мовив Йоганн, — це і справді цікаво. — Сказав заклопотано: — Якщо тобі, Генріху, не пощастить записати назви всіх пунктів, куди Віллі відправляє спорядження, треба буде постаратися сфотографувати карту, на якій ці пункти позначено. І хоч як це важко, але необхідно здобути один зразок таких секретних виробів. І будь обачний, Генріху, коли візьмеш у руки таку іграшку. — Чому? — Я думаю, вони мають здатність вибухати, — серйозно сказав Йоганн. — Фашистські льотчики вже розкидали такі дрібнички над радянськими містами, і діти, підбираючи їх, гинули від вибухів. — Добре, — погодився Генріх, — припустімо. Ну, а навіщо тобі карта розміщення складів? Та ж їх, на мою думку, сотні. Може, краще дізнатись, де міститься базовий склад? — Ні продукти харчування, ні запаси одягу — хоч би скільки їх було — тепер не мають ніякого значення. Головне — встановити, для кого і для чого вони призначені. Знаючи пункти, ми зможемо це з'ясувати. — Ми з тобою? — здивувався Генріх. — Та для того, щоб об'їздити їх, і півроку не вистачить! Вайс усміхнувся. — Ми — це Радянська Армія. Вона знайде і час, і людей, щоб усе це зробити. — Ну, знаєш, збирати такі трофеї!.. — обурився Генріх. — Не збирати трофеї, а виявляти тих, для кого призначаються склади, — сказав Йоганн. За кілька днів Генріх з'ясував, в яких пунктах розміщено секретні склади, що їхнім постачанням був заклопотаний Віллі Шварцкопф. Та коли Йоганн звірив назви цих пунктів з картою, їх на ній не виявилось. Видно, всі ці назви були вигадані або закодовані, і розшифрувати їх без ключа не було можливості. Генріх, почувши про це, стривожився: — Значить, дядько мені не довіряє. — Не гарячкуй, — сказав Вайс. — Можливо, система конспірації така, що про місце, де розташовано той чи інший склад, знає тільки старший тієї групи, що базуватиметься саме в цьому пункті. — Навряд, — висловив сумнів Генріх. — Тоді навіщо Віллі зберігає карту на внутрішніх дверцятах особливої, плоскої вогнетривкої шафи? Я одного разу зайшов до нього в кабінет, коли він робив позначки на цій карті, але він зразу ж захлопнув дверцята. — А що в тій шафі ще? — Нічого, тільки карта. Очевидно, шафу спеціально призначено для зберігання секретних карт. У кабінеті було темно, але карту освітлював рефлектор зсередини шафи. — І дядько ніколи при тобі не відчиняв цю шафу? — Ніколи. — Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — розміркував Йоганн. — Я розумію, як це важливо! — палко сказав Генріх. — І зроблю все, щоб здобути карту. — Яким же способом? Генріх знизав плечима. Тоді Йоганн вийняв олівець і папір, зупинив його: — Ти ж інженер, правда ж? — Ну, майже. — Дивись: от схема. Коли шафа відчиняється, засвічується рефлектор. Дверцята шафи, натискаючи на контакти від проводу до замаскованого фотоапарата, з'єднують їх, працює автоматичний затвор — і знімок готовий. — Дядькової спини, — усміхнувся Генріх. — Ну, а якщо припустити, що дядько в цю мить не стоятиме коло шафи? — Що ж, можливо… Не уявляю собі тільки, де встановити фотоапарат. — А ти подумай. — Але ж дядько відчинить шафу тільки тоді, коли йому треба буде глянути на карту. — Це вже ми знаємо. Але можна відкликати його в цю мить. — Яким же способом? — Дуже просто: телефонним дзвінком. — Але, перш ніж підійти до телефону, він зачинить дверцята — і все. Та й як дізнатись, коли треба подзвонити йому по телефону? — Бачиш, — сказав Йоганн, — все це можна об'єднати проводом у загальний ланцюг, щоб, припустімо, через п'ять секунд після телефонного дзвінка опускався затвор фотоапарата. — А клацання фотоапарата? — Можна розрахувати, щоб він був синхронний з другим телефонним дзвінком. Адже дядько, не почувши голосу, покладе трубку, і новий дзвінок збіжиться з клацанням камери. — Ну що ж, — невпевнено сказав Генріх, — можна спробувати.  

Вайс помітив, що всі великі німецькі резиденти, прибувши в Берлін з тієї чи іншої західної країни, де вони працювали, найменше часу приділяли складанню звітів. В основному вони влаштовували справи своїх начальників. Видно, їх зобов'язали забезпечити всі вигоди для проживання керівників німецької розвідки в країнах, де резиденти міцно акліматизувались. Шелленберг виїхав до Швеції. Густав викликав до себе п'ятьох молодих офіцерів, серед них і Вайса, і представив їм чоловіка атлетичної будови, але вже літнього, плішивого, з обличчям, посмугованим однаково глибокими шрамами та зморшками. — Можете називати його Поль. Тепер ранком вони вп'ятьох регулярно виїздили разом з Полем до Груневальдського лісу на тренування. Поль навчав їх усяких способів вбивства: застосовували холодну зброю, всякі підсобні засоби — шматок дроту, шийку від пляшки. Вчилися обходитись і самими руками. Поль сказав, що з наказу рейхсфюрера він навчає тих самих прийомів вищих чинів служби, але тільки вдома в кожного з них. Відсутність Шелленберга давала Йоганнові більше вільного часу, і він зміг написати докладну інформацію в Центр. Зашифрував і переправив її до професора Штутгофа через умовлений між ними тайник. Якось тими днями в кімнаті Йоганна пролунав телефонний дзвінок. Це було дивно: адже він не знав номера свою телефону і, отже, нікому не міг його сказати. Користуватися телефоном можна було тільки через внутрішній комутатор. Знявши трубку, Йоганн почув голос Лансдорфа. Той просив відвідати його і сказав, що вже послав по Йоганна. Шофер довго ганяв машину по околицях Берліна, кружляв по вулицях та провулках, а потім повернувся до району Ванзее і зупинився біля особняка, до якого з Бісмаркштрасе ходу було не більше як п'ятнадцять хвилин. Лансдорф зустрів Вайса по-дружньому просто, начебто, підкреслюючи, що теперішнє становище гостя ставить їх майже на один рівень. Він схуд ще більше, обличчя його так висохло, що шкіра, здавалося, рипіла, коли він, як завжди, обережно усміхався самими губами. А проте в цілому вигляд він мав бадьорий і очі не втратили холодного, допитливого виразу. Лансдорф сказав, що наказу вивести абвер з підпорядкування генеральному штабові вермахту давно слід було чекати. Адже, по суті, діяльність абверу завжди була під контролем СД. Єдиновладдя Гіммлера над усіма розвідувальними службами тільки забезпечить їхнє злиття в одну систему. Про себе він сказав з усмішкою, що останнім часом провадив кабінетну, наукову роботу: готував для рсйхсфюрера доповідь, в якій викладав результати своїх досліджень партизанського руху та системи підпільних організацій в окупованих районах Європи. І хоч матеріали, які мав Лансдорф, виявилося, були не досить повні, він усе-таки прийшов до висновку, що найдосконаліших форм організації досягли радянські партизани, які діють в окупованих районах. Прикривши очі тугими білими повіками, Лансдорф пожував губами і знову заговорив нудним тоном: — Але, на жаль, ті, для кого призначалась моя доповідь, навіть тепер, у трагічні дні для Німеччини, так ще охоплені прусською самовпевненістю, що зневажливо поставились до високої оцінки, яку я дав цій діяльності росіян. Мушу, однак, визнати, що вона, певно, для нас неприйнятна. І не тому, що техніка їхньої організації має якусь особливу специфіку. А тому, головним чином, що росіяни спираються на співчуття населення окупованих районів. Вони спираються не стільки на людей, професійно підготовлених, скільки на широкі народні маси. А для нас більш підходять форми таємних змовницьких організацій, що діють у найсуворішій ізоляції від населення Німеччини, на підтримку якого вони тепер навряд чи можуть сподіватись. У тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році я керував диверсійними підпільними групами, а складались вони, головним чином, з офіцерів. І коли війська західних держав окупували Німеччину, ми зуміли навіяти їм страх і повагу чудово організованими терористичними актами. Цей досвід, безперечно, прийнятний у сучасних умовах, і в основному, я гадаю, на східній території нашої країни, яку в першу чергу окупуватиме Радянська Армія. Що ж до інших форм, то ми будемо додержувати системи найсуворішої децентралізації диверсійних груп, розпорошимо їх по всій території Німеччини. Сподіватися на апарат партії, її функціонерів нам не доводиться, бо Мартін Борман розробив свій, особливий план переведення цього контингенту в підпілля. Функціонери одягнуть личину потерпілих від фашизму і після тривалої консервації приховано почнуть діяти у сфері політики, намагаючись відродити націстську партію під тією чи іншою назвою. Можливо, для цієї мети їм доручать проникнути в будь-яку новостворену демократичну організацію, щоб пізніше повністю опанувати її. Словом, ми робимо тепер те, що колись робили у «штабі Валі», тільки навчаємо не військовополонених, а німців, головним чином, з підрозділів СС. Створено спеціальні молодіжні школи — «Адольфгітлершулен». До речі, я вважаю не позбавленим дотепності, що ці школи ми розмістили у старовинних орденських замках і відновили середньовічний ритуал висвячення в члени таємного ордену. Різні містичні аксесуари, клятва при світлі смолоскипів, потойбічний голос, який сповіщає, що за зраду справи члени організації страчують всіх родичів неслухнянця, процедури випробувань, катування — це все дуже корисно, бо розпалює уяву молоді. Вайс слухав і старався зрозуміти, навіщо ця вся тривала лекція і що спільного вона має з ним самим. — Крім того, — вів далі своїм тьмяним голосом Лансдорф, — служба гестапо доставляє в «Адольфгітлершулен» людей, які підлягають вилученню. І курсанти не на умовних, а на справжніх об'єктах практикуються у допитах із застосуванням різних засобів впливу. А декого із цих доставлених випускають у парк наче на прогулянку, і той чи інший курсант самостійно розправляється з ним — блискавично і безшумно, але з таким розрахунком, щоб труп потім навівав жах. І, чи ви знаєте, ці зовсім молоді люди — від шістнадцяти років — дуже встигають. До речі, фрейлейн Ангеліка Бюхер, наша знайома, залічена на її просьбу до такої школи. І хоч Ангеліка — між нами, звичайно, — істеричка, вона вже стоїть на чолі жіночої п'ятірки. Їм дозволили практику на військовополонених, які працюють у навколишніх фермерів. І, уявіть собі, вони орудують так енергійно, що фермери незабаром не матимуть робочих рук. Я сподіваюсь, що так само успішно вони діятимуть, коли Німеччина зазнає окупації, — адже теперішні їхні акції відносно військовополонених згодом зобов'яжуть їх діяти так само з німцями, які схочуть співробітничати з окупаційною владою. — Заплющив очі, промовив сонно — Фюрер, мені переказували, дуже доброзичливо висловився про наших слухачів. Він сказав: «У моїх Орденсбургах виросте молодь, від якої світ з остраху відсахнеться; несамовито активна, владна, безстрашна, жорстока молодь — от що мені потрібної..» Лансдорф помовчав, трохи розплющив очі і, строго дивлячись на Вайса, сказав: — Природно, що слухачів вищих шкіл ми добираємо тільки із складу СС та гестапо. Це мають бути неперевершені майстри. І коли Радянська Армія перетвориться з діючої тільки на окупаційну і її офіцери та солдати почнуть ставитися до німецького. населення з тим простосердям та лагідністю, які властиві більшовикам, переконаним, що класові симпатії сильніші за національні антипатії, — отоді вся ця наша розпорошена армія помсти і почне орудувати, надихаючи радянським військам ненависть до німців. Природно, радянське командування вживе відповідних заходів. Але ніхто з наших людей не постраждав: спеціальна агентура передаватиме радянській окупаційній владі масові списки німців, які ніби брали участь у злочинах. І на терор червоних ми з ще більшою силою відповімо своїм, чорним терором. Вайс надав обличчю кислий, понурий вираз, спитав: — Власне, ви так звабливо розповідаєте, що я подумав, чи не хочете ви знову зробити мене вашим співробітником? — Так, — сказав Лансдорф. — Саме так. Цінуючи ваш досвід роботи в абвері. — Але я не збираюсь змінювати своєї посади. Крім того, мені здається, — на всякий випадок надумав похвалитися Йоганн, — я користуюсь прихильністю Шелленберга і… — Я про це все знаю, — перебив Лансдорф. — Але я маю можливість переконати Шелленберга, що ваша служба у нас доцільніша. — Добре. Я подумаю. — Як довго? — Це залежатиме від вас, — розв'язно сказав Йоганн. Лансдорф запитально підняв брови. — Оскільки я не позбавлений права вибору, я хотів би трохи докладніше дізнатися, що ви мені пропонуєте. Якщо це можливо, звичайно. — Я дам наказ майорові Дітріху, і він, природно у відповідних межах, ознайомить вас з тією дільницею роботи, яку ми вам пропонуємо. — Дітріх тут?! — вигукнув Йоганн. — І вже майор! Радий був би поздоровити його. — Ви зможете це зробити вже зараз. Лансдорф натиснув кнопку, наказав черговому офіцерові: — Попросіть майора Дітріха. Йоганн був навіть не радий, а просто щасливий, що Дітріх опинився тут. Він знав, як йому слід поводитися з Дітріхом і чим той йому завдячує. І коли Дітріх увійшов, Йоганн аж засяяв усмішкою, але погляд його зберігав жорстку, непохитну вимогливість. Провівши Вайса у свій кабінет, Дітріх сів поряд з ним на диван і сказав із співчуттям, але і з певним розчаруванням: — До нас дійшла чутка, що вас повісили. — Не мене, а мені, — поправив Вайс і вказав очима на залізний хрест, що прикрашав його кітель. — Поздоровляю, — нудним голосом процідив Дітріх. — Ви вже маєте досвід, — дружньо сказав Вайс, — і ви знаєте, що я вмію зберігати таємницю ваших злочинів, як найбільшу дорогоцінність. — Не розумію вашого жартівливого тону! — обурився Дітріх. — Даремно, — докорив Вайс. — Просто я даю вам зрозуміти, що в моїх очах усе це не має особливого значення, та й, мабуть, на загальному тлі не має вже такого кричущого вигляду. Правда ж? Тепер люди, куди більші, ніж ви та я, ладні чорт знає на що, аби тільки врятувати свою шкуру. Але ж ми з вами, хоч би якими ми там не були, ладні життя віддати за фюрера, правда ж? І у вовчих шкурах «Вервольфу» ми продовжуватимемо боротьбу, коли наші начальники щасливо евакуюються в Іспанію, Аргентіну, Швейцарію, Мексіку. Не виключено, що їм дадуть сховище і в США, хіба ж ні? А в цей час ми з вами будемо битись, як самотні вовки. — Так, — похмуро погодився Дітріх. — Можливо… — І спитав, раптом пожвавішавши: — Ви, здається, були «золотим кур'єром»? Перевозили цінності у швейцарські банки, забезпечуючи добробут і процвітання високопоставленим діячам рейху на час їхньої майбутньої еміграції? Йоганн, не відповідаючи на запитання, сказав співчутливо: — Коли Радянська Армія вторглась у Східну Пруссію, я згадав про вас, майоре Дітріх. Адже там маєток ваших батьків? Вас позбавили власності. Це жахливо! У Дітріха сумно повисли плечі. — Так, — підтвердив він. — Крім офіцерської пенсії, я ні на що не сподіваюсь у майбутньому. — А хто вам дасть цю пенсію? — Як хто? — здивувався Дітріх. — Таж хоч якийсь уряд в Німеччині буде, і вже він не залишиться байдужий до долі офіцерів, що захищали рейх на полях битв. — Дозвольте, — перебив Вайс, — але ж ми з вами не офіцери вермахту. Навряд чи приналежність до нашого роду служби викличе в нового уряду Німеччини бажання підтримувати нас. — Не знаю, — розгублено розвів руками Дітріх. — Я просто в розпачі. Якби наш маєток був не в зоні радянської окупації, то в мене залишилася б хоч яка-небудь надія. — Помовчав, потім спитав: — То ви справді хочете покинути Шелленберга й повернутися до Лансдорфа? — Він зітхнув заздрісно. — Кадри закордонної розвідки, безперечно, будуть краще забезпечені, ніж ми, і матеріально, і щодо безпеки. — Звичайно, — сказав Вайс, — ми одержуватимемо пенсіон із спеціальних фондів СД, що зберігаються в банках нейтральних країн. Крім того, нами, напевне, зацікавляться колеги із США і, сприйнявши наш досвід, подбають про те, щоб ми не відчували нестатків. Очевидно, незабаром усі війська з Західного фронту будуть перекинуті на Східний, і це зразу ж створить на Заході атмосферу співчуття і навіть довіри до нас — при умові, зрозуміло, повного контакту в діях. — Ох, та я все це знаю! — прикро зморщився Дітріх. — Навіть армійці, вже не ховаючись, говорять про пересування військ. Але я не можу покинути Лансдорфа. А залишатися з ним — значить перетворитися на рицаря чорного плаща й кинджала. А мені не п'ятнадцять років, як оцим юнакам з «Адольфгітлершулен». — Поклав свою руку на Вайсову руку. — Якби ми з вами могли помінятися посадами, я був би просто щасливий. Тим більше, що я знаю Західну Європу і, безперечно, зумів би бути корисним Шелленбергові. — Ну, — здвигнув плечима Вайс, — спеціалістів по Західній Європі у нас більш ніж досить. От хіба Радянський Союз… — Ну що ви! — палко перебив Дітріх. — Я волію застрелитися. — Може, східноєвропейські країни? Ми залишаємо там велику мережу агентури. — Але ж там скрізь революційне заворушення, — гидливо промовив Дітріх. — Я ще кадетом відвідував ці країни, але тоді все в них мало вигляд майже пристойний. Знаєте, Йоганне, — з благанням промовив Дітріх, — я ладен піти на найскромніше становище, але в державі, де верхівка керує народом, а не народ керує країною. Я завжди знайду спільну мову з людьми всякої нації, що займають становище, яке займав я. І виховання, і думки ріднять мене з ними. — Гаразд, — пообіцяв Вайс, — якщо буде змога, постараюсь що-небудь зробити для вас. А поки що візьмімося за пропозицію Лансдорфа. Спробуйте спокусити мене вашою сферою діяльності. Якщо вам у цьому пощастить, не виключено, що я поміняюсь з вами посадою. — Заявив патетично — Кінець кінцем, можливо, мені більше схочеться вмерти за фюрера на землі рейху, аніж жити на становищі емігранта, наприклад, у Південній Африці, куди мріють попасти дехто з наших. — Сказав з цинічною відвертістю: — Ну, починайте торгівлю: що ви мені пропонуєте? — Спочатку інспекцію. — Щоб накритися під час бомбувань? — Це виключено: пункти, де містяться школи, перебувають поза полем зору бомбардувальної авіації. — Доведіть! — Як? — Давайте карту. — Але вона абсолютно секретна. — Чорт з нею. Тоді — список. Я знаю Німеччину, зрозумію і без карти. — Але це неможливо з тих самих причин. — Ну, — Вайс підвівся. — Тоді бажаю вам успіхів у вашому подвигу. — Стривайте, стривайте, — вже здаючись, зупинив його Дітріх. — Добре, я ознайомлю вас із списком шкіл. — Відкрив вогнетривку шафу, вийняв кілька липнучих до пальців аркушів цигаркового паперу. Вайс прочитав: «1) Орденський замок Орденсбург. 2) Орденський замок Зонтлофей (Баварія). 3) Орденський замок Бюлов (Померанія). 4) Орденський замок Фогельзанг близько Гемюнд (Ейфель). 5) Замок Поттербрут близько Санкт-Пельтен (Австрія). 6) Академія керівників молоді в Брауншвейгу. 7) Школа партійних керівників у Зальцбурзі. 8) Орденський замок Крессінзее близько Фалькенбурга (Східна Пруссія)». Вайс повільно закурив, глибоко затягнувся і, наче тішачись сигаретою, відкинувся на спинку дивана. Зараз він напружено працював: зосереджено запам'ятовував назви шкіл. І недбало повернув список, коли переконався, що вони міцно закріплені н пам'яті. — Власне, — сказав Вайс, — на Бісмаркштрасе у нас докладніші відомості про нашу дислокацію. Я дуже шкодую, Дітріх, але, видно, ви вважаєте мене за офіцера вермахту. Невже ви не розумієте, що ми, співробітники шостого відділу СД, маємо незрівнянно серйозніші відомості про цілі та зусилля фюрера, ніж ви? — Заявив твердо: — Я повинен мати міцні гарантії, повинен бути впевнений, що ви не кинулись в авантюру розпачу, а робите справді добре обмірковане і надійно забезпечене діло, від якого може залежати майбутнє нової великої Німеччини. — Додав лагідніше: — Ви маєте переконати мене в цьому, хоча щоб вам було ясно: я не відчуваю ніяких сумнівів у безсмерті тисячолітнього рейху. — Вайсе, — покірно сказав Дітріх, — але, будь ласка, не сьогодні. — Але чому? Ви повинні зрозуміти мою наполегливість. Тепер, у ті дні, коли вирішується доля Німеччини, кожен з нас вирішує і свою власну долю. Можливо, повернувшись на Бісмаркштрасе, я одержу завдання і, як це бувало не раз, вже післязавтра буду в найнесподіванішій для себе країні. І залишусь там надовго. Тому, перш ніж вийти звідси, я попрощаюсь з вами, може, назавжди. — Добре, Йоганне, — сказав Дітріх. — Ми поговоримо, але зараз я повинен перекласти деякі папери із свого сейфа в особистий сейф Лансдорфа. Ви не заперечуєте, якщо вам доведеться зачекати? — До ваших послуг, — відповів Вайс. Відчинивши дверцята сейфів, Дітріх почав неквапливо перекладати теки. Часом розв'язував яку-небудь з них і перечитував папери, що містилися в ній. Вайс підійшов до нього, став поряд. Дітріх, немов не помітив, неквапливо вів далі свою роботу. Тривало це не дуже довго. Зачинивши дверцята сейфів, Дітріх обернувся до Вайса: — То ви все ще чекаєте? Хочете, щоб я вам що-небудь ще запропонував? Вайс простягнув йому руку. — Дякую, Дітріх. Ви, очевидно, маєте рацію: те, що ви робите, дуже перспективне. Я подзвоню вам завтра. — І спішно покинув кімнату. Йоганн ішов вулицею і не бачив нічого, не відчував себе. Він був весь судорожно, нестямно напружений. То була нелюдська робота, справжнісіньке катування мозку. Треба було відновити в пам'яті зміст паперів, які гортав Дітріх. Йоганн увійшов у кафе, сів за столик у кутку, вийняв з кишені газету і, дивлячись хмільними очима на кельнера, кинув: — Добре! — Потім, наче прокинувся, додав мляво: — Мінеральної води! І коли кельнер приніс замовлене, Йоганн тільки махнув рукою, не перестаючи робити якісь помітки на сторінках «Фелькішер беобахтер», яку він, здавалося, читав з жадібним інтересом. Потім, випивши воду, залишив щедро «на чай» і вийшов, забравши з собою газету. Він уперше з'явився в салон масажу неумовленого часу. Наказав викликати професора Штутгофа і, коли той прийшов, почав обурено скаржитися на невправність масажиста. Професор попросив його заспокоїтись і запросив до свого кабінету. Вайс, загорнувшись у простирадло, тримаючи в руці ту саму газету, пішов за професором. І, не давши йому висловити обурення таким неприпустимим порушенням правил конспірації, наказав — так, саме наказав — узяти папір і записувати те, що він сповістить. Загорнутий у простирадло, він сидів з заплющеними очима похитуючись, ніби маніяк, диктував і диктував професорові, тільки зрідка поглядаючи на позначки, зроблені в газеті. Коли Йоганн закінчив диктувати, його змучене обличчя зросив піт. Професор дав йому випити якусь мікстуру, сказав: — Зараз я відведу вас назад у кабіну. Лягайте на диван і спіть. Спіть що б там не було. Ваш мозок страшенно перевтомлений, потрібен глибокий сон, інакше таке напруження не може пройти безслідно. — Взяв Йоганна за плечі, притягнув до себе, поцілував у лоб: — Розумнику, мій дорогий розумнику, — дбайливо провів коридором, зачинив двері кабіни і повісив на ній табличку: «Глибокий відпочинок! Не турбувати!»  

Вайс, як і належало, доповів Густаву про зустрічі із своїми колишніми співробітниками по абверу. Той сказав насмішкувато: — Адмірал Канаріс хотів пришвартуватися до берегів Англії, і не дивно, що дехто з його команди теж відчуває потяг до цієї країни. Йоганн знав, який підступний Дітріх. Напевне, він уже повідомив Лансдорфові, що ознайомив Вайса з деякими секретними матеріалами. Тому Вайс сказав Густаву недбало: — Майор Дітріх, намагаючись знову зробити мене своїм співробітником, вирішив похвалитися товаром з їхньої крамниці. — Ну і що? — спитав Густав. — Вигадали девіз: «Ненависть — наша заповідь, помста — наш бойовий заклик», — і збирають хлопчаків під цей прапор. Мене заняття такого роду не захоплюють. — Ви все-таки не втрачайте зв'язку із своїми колишніми співробітниками, — порадив Густав. Додав поважно: — Рейхсфюрер не любив Канаріса і, прийнявши екіпаж адмірала під свою команду, навряд чи сповнений довір'я до його людей. — Слухаюсь, — відповів Вайс. Того ж дня Лансдорф знову запросив його до себе. Цього разу він був похмуро настроєний і занадто дратівливий. Міряв кроками кімнату, потім враз зупинився, тупнув ногою, спитав: — Ви знаєте, що сталося в цьому будинку двадцятого січня тисяча дев'ятсот сорок другого року? Вайс заперечливо похитав головою: — Представники вищих органів влади прийняли і затвердили тут план знищення євреїв, що його запропонував Гіммлер. Було встановлено точні цифри для кожної європейської країни, і сума їх становила понад одинадцять мільйонів чоловік. І вже незабаром Грейфельт, Ейхман, Глобке керували масовими умертвіннями євреїв. Вайс допитливо подивився на Лансдорфа, промовив спокійно: — Глави урядів наших противників прийняли на Ялтинській конференції зобов'язання покарати воєнних злочинців. — Саме так. Ви правильно мене зрозуміли, — сказав Лансдорф. Вайс докинув єхидно: — Але я не був у цьому будинку тоді і не живу в ньому тепер. Лансдорф примружився. — Вас часто бачили в Берні на вулиці Херренгасе. Там, здається, розташована резиденція уповноваженого управління стратегічної служби США Аллена Уелша Даллеса? — Можливо, за мною стежили агенти англійської розвідки, — парирував Вайс. Лансдорф наче не почув, вів далі замислено: — Даллес раніше часто приїздив до Берліна, і я колись був з ним знайомий, а в тисяча дев'ятсот тридцять третьому році навіть мав з ним тривалу інтимну розмову, коли фюрер запросив його на обід. Юридична контора Даллеса представляла в США інтереси найбільших німецьких монополій, і не виключено, що він і тепер, як і раніше, захищає їхні інтереси. — Пожував губами. — Після цієї війни Великобританії вже не пощастить повернути колишню свою могутність. Вона перетвориться на партнера США, і такого партнера, на якого не будуть зважати. — Можливо, — погодився Вайс, міркуючи, до чого хилить Лансдорф, друг та однодумець Канаріса. Безперечно, така раптова і явна переорієнтировка на США пояснювалася страхом: Лансдорф боявся попасти в число воєнних злочинців. Голос Лансдорфа зазвучав строго, навіть загрозливо: — Дітріх повідомив мені, що ви скористались його необачністю і виявили досить підозрілий інтерес до деяких секретних документів. За інструкцією я мушу повідомити про це. — Можете не турбуватися, — усміхнувся Вайс. — Я вже доповів про це своєму начальству. — З якою метою? — Та я також знаю цю інструкцію і тому діяв за інструкцією. Лансдорф глянув на нього з інтересом. — Однак ви дечого навчилися, Вайсе. — Під вашим керівництвом, — скромно признав Йоганн і додав докірливо: — Тільки даремно ви хотіли силоміць зобов'язати мене до чого-небудь. Я ніколи не забуду, чим завдячую вам. І готовий до послуг. — Ви масте рацію, Вайсе, — зітхнув Лансдорф. — Ви людина пряма. І в поводженні з вами слід додержувати того ж принципу. Вайс підвівся, схилив голову, приклав руку до серця. — Так от, — сказав Лансдорф. — Є одне особливе завдання серед тих загальних, що покладаються надалі на наші терористичні групи. До речі, ми хотіли б за юрисдикцією вважати ці групи партизанськими. Може статись, що при підході противника адміністрація концентраційних таборів через якісь виключні причини не зможе евакуювати або знищити в'язнів. У таких випадках на терористичні групи покладається завдання ліквідувати всіх до одного в'язнів і спалити, висадити в повітря із зрозумілих вам міркувань все специфічне устаткування таборів. Вайс присвиснув: — Здасться, я починаю дещо розуміти. Таким чином, з вашої «партизанської» діяльності будуть зняті всякі прикрашальні покрови патріотизму, героїзму та іншого. І кожного терориста, спіймавши, стратить як найвульгарнішого вбивцю беззахисних людей. І всі німці, навіть ті, які перше співчували вам, з обуренням зречуться вас. — Так, — погодився Лансдорф, — ви мене правильно зрозуміли. — Заявив гордо: — Я ладен загинути з честю, як борець німецького Опору. Але в мене є дошкульне місце: я хотів би, щоб моє ім'я збереглося для історії. — То чим я мушу бути корисний вам? — діловито запитав Вайс. Лансдорф знову мовчки пройшовся по кімнаті, потім відкрив вогнетривку шафу, вийняв запечатаний конверт, подав Вайсові. На конверті було написано: «Мюнхен, Альберту фон Лансдорфові». Йоганн здивовано глянув. — Лист адресований моєму братові, — пояснив Лансдорф. — У ньому я висловлюю деякі свої думки. І хочу передати цей лист через вас. — Але я не знаю, чи доведеться мені побувати в Мюнхені. — Я сподіваюсь, — перебив його Лансдорф, — що ви знову будете в Берні. І якщо яким-небудь способом цей мій лист випадково потрапить до Даллеса, я не буду докоряти вам. Все для вас ясно? — Так, — сказав Вайс. — Але, перш ніж узяти на себе таке делікатне доручення, я повинен хоч би в зовсім загальних рисах ознайомитися із змістом листа. — О, не турбуйтесь! — запевнив Лансдорф. — Там немає ніяких військових або державних секретів. Дещо схоже на щоденникові записи, в яких я висловлююсь проти знищення в'язнів у концтаборах, бо вважаю це нелюдським. — Ви благородна людина! — вигукнув Вайс. — І яка передбачливість! — У всякому разі, американці можуть бути впевнені: я вживу всіх заходів, щоб підлеглі мені групи не чинили подібних актів у концтаборах, розміщених на західній території Німеччини. — А на східній? — Досить того, — поморщився Лансдорф, — що я врятую тих, кого перед західними державами вважаю доцільним врятувати. — Значить, на східних територіях рейху в'язні будуть знищені? — Гадаю, — ухильно відповів Лансдорф, — з цим справиться сама табірна адміністрація, звичайно, за допомогою частин вермахту або спеціально для того виділених підрозділів СС. До речі, оскільки у нас тепер спільне керівництво, вам і майорові Дітріху доручається невелика — усього на два дні, — але дуже копітка канцелярська робота. Треба перевірити, як оформлено документи тих, кого, за зрозумілими нам мотивами, ми відправляємо тепер до концтаборів. Робиться це під виглядом переміщення з одного табору в інший, щоб зберегти, так би мовити, тривалий стаж ув'язнення. Ви маєте досвід роботи в абвері, знаєте всі тонкощі цієї справи. Приступити можна хоч зараз. Дітріх, як добре було відомо Вайсові з минулих часів, звик скидати всю роботу на інших, а собі приписував чужі заслуги. До того ж він не мав навіть найелементарнішого знання табірного діловодства, хоч і видавав себе за спеціаліста в цій галузі. Тому його дуже порадував прихід Вайса. Особливих «справ» на новоспечених «в'язнів» не заводили. Обмежилися тільки тим, що у «справах» убитих змінили фотографії: замість попередніх приклеїли нові, спершу штучно обробивши їх хімічно, щоб надати їм давнішнього вигляду. На всіх цих «справах» був гриф, який означав, що ув'язнені підлягають «особливому режимові», тобто мають бути умертвлені. До кожної «справи» слід було прикласти копію з гестапівської картотеки, а в ній відзначено, за який «злочин» в'язня приречено до страти. Підпис рейхсфюрера ставився штампом. І також за допомогою штампа наносився на картки гриф; він означав, що цей в'язень не може бути страчений без особливого на те розпорядження гестапо. Намальована тушшю на зворотному боці картки в нижньому лівому розі тонка стрілка з роздвоєним оперенням вістрям догори підтверджувала, що цей гриф дійсний. У канцеляріях секретної служби такий значок звичайно ставили перед датою народження, а перед датою смерті стрілку повертали вістрям униз. Якщо стрілка була без дати, вона означала тільки одно — в'язень мусить померти. Саме цей знак і ставив Йоганн, коли переглядав документи, стежачи, щоб усе в них було за формою. Дітріх і не думав перевіряти його. За інструкцією, до кожної стрілки у «справі» з обох боків слід прикріпити трикутничок з червоного паперу. Дітріх вважав це суто канцелярською витонченістю. Але Йоганн знав, що кожна деталь оформлення «справи» має особливе значення. Тому пін нарізав трикутнички з чорного паперу і підсунув коробку Дітріхові. І той машинально прикріпляв їх до карточок, бо більше полюбляв роботу із скріпками, ніж копітку мороку з перевіркою деталей оформлення. Чорні папірці під скріпками звичайно означали, що на цього в'язня постачання не виписується, інакше кажучи, табірна адміністрація може «списати» його в день прибуття до табору. Під час їхньої спільної роботи Дітріх розповів Вайсові чимало цікавого. Розповів, Наприклад, що всі співробітники майстерень абверу, які раніше виготовляли фальшиві радянські документи, тепер фабрикують фальшиві німецькі документи. І до кращих часів багато співробітників секретних служб перетворяться віднині на селян, ремісників, торговців. А деякі навіть одержують документи, які підтверджують, ніби ці люди побували в полоні і радянське командування їх відпустило спеціально для пропагандистської роботи серед населення. Такі документи власники їх повинні показувати німецькому населенню і просити сховища. І якщо їх прихистять, вони повинні власноручно розправитися з усією сім'єю, що дала їм притулок. Крім того, цим людям ставиться в обов'язок виявляти тих німецьких військовополонених, яких справді радянське командування відпустило на батьківщину для того, щоб вони закликали до опору фашистам. Дітріх спитав Вайса, чи розмовляв він про нього з ким-небудь з керівництва зарубіжної розвідувальної служби. Вайс відповів ствердно, бо він справді говорив про Дітріха з Густавом. Дітріх промовив мрійливо: — Я б дуже хотів опинитися тепер в Іспанії: адже не міг Франко забути, які послуги ми йому робили у придушенні революції. Я гадаю, що Іспанія буде для німців найгостиннішою країною. Доповідаючи Густавові про закінчення роботи, що виконувалася з доручення Лансдорфа, Вайс вважав потрібним поскаржитися на Дітріха: сказав, що, на його думку, той не досить обізнаний з правилами оформлення подібних документів і міг припуститися помилок у цій спішній роботі, яка водночас вимагає виняткової уваги. Густав заспокоїв Вайса: — А, плюньте! Якщо навіть помилково ліквідують кількох есесівців, біда невелика. Дальшими днями Вайс разом з Дітріхом побував на збірних пунктах молоді, заліченої у підрозділи «Вервольфу». І хоч у багатьох із цих хлопців на поясах висіли кинджали, вигляд вони мали досить жалюгідний. Майже всі «призовники» були п'яні: шнапс їм видавали без обмежень. Побачивши пришитий до щоки одного хлопчака ґудзик, Вайс спитав, навіщо це потрібно. Очі хлопчака були заплакані, губи тремтіли від болю, але він заявив гордо: — Я пройшов найвище випробування на відданість фюрерові! — І, боячись доторкнутися до багрової, опухлої щоки, тільки вказав на неї пальцем: — Можна було з'їсти пацюка, як інші. Але я волів краще це. — Додав довірче: — Ми самі вирішили зазнати випробувань. А ті, що бояться пройти через випробування, стають нашими слугами, і ми їх шмагаємо, якщо вони не слухають нас. — Хто це «ми»? — спитав Вайс. — Ті, кого після випробувань посвятили в лицарі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка