Вадим Кожевников



Сторінка36/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   42

59

 

Йоганн несподівано дістав наказ виїхати до Берна. Густав показав йому фотографію і сказав: — Ви будете цілком підпорядковані цьому чоловікові або тому, на кого він вам укаже. Ви повністю відповідаєте за його безпеку. Тому ви мусите визначити, чи не стежать за ним, і будь-якими способами ліквідувати цього спостерігача, хоч би хто він був. Можливо, що стежить ціла група. Ну що ж, я однаково покладаюсь на вашу мужність, — твердо заявив Густав. — Якщо при цьому ви примудритесь залишитися живим, можете за свою дальшу долю не турбуватись. Хоч би навіть швейцарський суд засудив вас до страти за вбивство, — нам зовсім не важко буде добитися для вас волі. Швейцарський уряд добре знає: якщо фюрер не вважав за доцільне окупувати цю країну, то для цього були особливі міркування, — ми використали й будемо використовувати її у своїх цілях. Запам'ятайте: ті люди, які стежитимуть за особою, дорученою вам, могли дістати такі самі вказівки відносно вас, як я дав вам відносно них. Гадаю, що ви людина достатньо тямуща і зрозумієте, що вони не належать до агентури наших воєнних противників. Тому будьте обережні там з нашими співвітчизниками. Повторюю: хоч би ким вони були і хоч би з якого, навіть найкращого, боку ви їх знали. Не забувайте про це ані на хвилину. Ви одержуєте велику суму в англійських банкнотах, але, — усміхнувся Густав, — можете не боятись: у зв'язку з тим, що ваше завдання надто важливе, це будуть справжні вироби лондонської скарбниці. — Спитав: — Адже ви були поранені? Тож ви можете пройти там курс лікування. Добре заплатіть лікареві, то він знайде, від чого вас лікувати…  



Транспортний літак «Люфтганзи» доставив Вайса на світанку в Цюріх. Того ж дня він дизельним експресом приїхав до Берна і оселився в готелі. Він мав голландський паспорт, а документи свідчили, що він німецький політичний емігрант. Однак ні портьє, ні швейцарська поліція не вимагали, щоб він пройшов реєстрацію. Тихе, лагідно-спокійне місто, здавалося, відокремлене від збуреного війною світу століттями бюргерського достатку, скидалося на заповідник. Городяни жили так, як і десять, двадцять, тридцять років тому. Місто чиновництва та посольств. Пристановище розвідок і розвідників, які в міру своїх здібностей переймали від бернців їхню неквапливість, бундючну чемність і ощадливість до кожного франка — найстійкішої на той час валюти у світі. Вайс узяв напрокат у готелі старенький двомісний спортивний «Фіат»-фаетон і повільно їздив ним по місту, вивчаючи вулиці не стільки з пізнавальною метою, скільки для того, щоб не зазнавати утруднень, коли доведеться опікувати довірену йому людину. Незабаром він виявив свого підопічного. Той оглядав старовинну бернську ратушу, побудовану в чотирнадцятому віці. Це був чоловік похилого віку і аристократичної зовнішності. Він так вільно говорив по-французькому із своєю молодою супутницею, що його можна було прийняти за француза. На фотографії, яку Густав показав Вайсові, цей чоловік мав куці гітлерівські вусики щіточкою, а тепер на його губі закручувались значно довші кайзерівські вуса. Після Сталінграда багато хто з літніх берлінців став відрощувати вуса за давнім монархічним зразком. Вайс поставив машину і собі почав оглядати ратушу, коли старий та його супутниця наблизились до нього, він висловив уголос своє захоплення старовинною архітектурою. Старий пильно подивився Вайсові в обличчя — видно, він також знав його з фотографії. Пожувавши губу, ледь помітно кивнув, не тому, що цього вимагала конспірація, а напевне, тому, що йому властиво було гордовито здоровкатися з людьми, і, вже не дивлячись на Вайса, кинув: — Якщо ви не маєте потреби милуватися цією старою спорудою, можете більше себе не утруднювати. То був князь Гогенлое, довірена особа фюрера у переговорах з Даллесом. І, як зрозумів згодом Йоганн, князеві ні з якого боку ніщо тут не загрожувало. Спершу присутність Вайса у Берні потрібна була Канарісові та Шелленбергові тільки для того, щоб дати князеві зрозуміти: вони знають, чого він приїхав сюди, тому й доручили своєму агентові бути почесною охороною при його персоні. Та Даллес, як він одного разу висловився, «віддавав перевагу перспективнішим представникам з керівних кіл СС». І саме про цих «перспективних представників» Вайс мав подбати. Увечері Вайс зайшов у кафе недалеко від американської місії і побачив там майора Штейнгліца. Цивільний костюм і змарніла сумно-заклопотана фізіономія Штейнгліца не викликала у Вайса бажання виявляти особливу шанобливість до свого колишнього начальника. Він непомітно підійшов ззаду й злегка плеснув його по плечу. Штейнгліц зіщулився і швидко засунув руку за борт піджака. Вайс затримав його руку. Штейнгліц підвів очі і розплився у щирій, радісній усмішці. Розмовляли вони, як рівні. Вайс знав, що Штейнгліц неодмінно допитуватиметься, чому він опинився в Берні, і зразу ж розповів з невдоволеним виглядом, що він має нудне доручення, суто фінансового характеру. Штейнгліц співчутливо промовив: — Швейцарія — не те місце, де слід збувати наші фальшиві банкноти. Вайс засмучено відповів: — Наказ є наказ. Штейнгліц мрійливо додав: — В Італії наші люди обмінюють англійські фунти німецького виробу і скуповують цінності. Оце справді бізнес! — Як справи? — спитав Вайс. — Як бачиш, — сказав Штейнгліц. — Сиджу коло вікна, розглядаю перехожих. — Які відвідують американську місію, — усміхнувся Вайс. Нахилився: — Я гадаю, вашій службі не завадило б зайняти такий самий пост біля посольства Великобританії. — Американці — знахабніла сволота! — злісно пробурчав Штейнгліц. — Хочуть усунути Канаріса і надрукували в своїх газетах, ніби він бере участь у змові проти фюрера. Це провокаційна робота їхньої розвідки. Але зате англійці, щоб помститися їм, надрукували цілу серію статей про нашого адмірала: закликають стратити його після війни, як лиходія. — Дружні послуги за минуле й теперішнє, — сказав Вайс таким незаперечним тоном, що Штейнгліц змушений був промовчати. Боязко озирнувшись навколо, він дозволив собі сказати: — Однак ти став занадто самовпевнений. — Перейняв від свого безпосереднього начальства. — Авжеж, — замислено промовив Штейнгліц. — Нашому сухопутному адміралові тепер сутужно. Та він ще покаже себе… — Прошепотів ледве чутно: — Ленгебен прохопився йому, що союзники не вірять у фюрера і шукають маленьку групу інтелігентних, тверезих і вартих довір'я осіб, таких як рейхсфюрер СС Гіммлер. — Додав: — Хоч, по суті, з усіх отих за океаном Даллес ставиться до нас найприязніше. Кажуть, ніби він заявив, що визнає претензії німецької промисловості на провідну роль в Європі. — Це правда, — погодився Вайс. — Він не хоче, щоб після війни Англія стала наймогутнішою державою в Європі. — Значить, не так уже все погано, — озвався Штейнгліц. І раптом нахмурився, обличчя його зробилося суворе: — То це ти тепер ведеш політичну розвідку? — Щоб була повна ясність, — строго сказав Вайс, переходячи на «ви», — я знав, що зустріну вас тут. Інформований про наше завдання. — Усміхнувся. — Моє не збігається з вашим, ви Канарісова людина, а не Гіммлерова. Пам'ятаючи про наші попередні добрі взаємини, я вважаю своїм обов'язком запропонувати вам нейтралітет. — Нейтралітет? — здивувався Штейнгліц. — Скажіть, будь ласка, як люб'язно! — Цього досить для того, щоб наші люди не порішили вас, — діловито сказав Вайс. — Час уже абверівцям перестати потикатися туди, де вони вже не котируються. Обличчя Штейнгліца стало сіре: — Значить, Гіммлер не пробачив мені ту стару історію в Англії… — Очевидно, — сказав Вайс, — Канаріс, використавши свою дружбу з Гейдріхом, колись врятував вас. Що ж до Гіммлера, то він не відчуває до адмірала ані крихти симпатії. — Авжеж, — погодився Штейнгліц, — і йому зовсім не важко мене вколошкати. — А що, як ви допоможете його співробітникові і цей співробітник не забуде згадати у своїй інформації про вашу послугу? Штейнгліц, повагавшись, заговорив повільно: — Черчілль казав Хесселеві, що, поки станеться переворот, він ніяких зобов'язань на себе взяти не може, але якщо переворот станеться і новий уряд матиме достатній авторитет, то слушний вихід знайдеться. Англійці пам'ятають, яку послугу зробив їм Канаріс, коли вони після Дюнкерка опинялись у катастрофічному становищі: він подав фюрерові доповідь, в якій набагато перебільшив обороноспроможність Англії і відповідно применшив сили росіян. Англійці вдячні йому і обстоюватимуть його кандидатуру в новому уряді. Крім того, адмірала підтримує і частина генералітету. — Слухайте, — сказав Вайс навмисне роздратованим тоном. — Чи буде в новому уряді Гіммлер, Герінг, Канаріс, чи залишиться фюрер — це нас з вами не обходить. І краще нам у такі справи не потикатись… — Правильно, — погодився Штейнгліц. — Ну, а якщо тикають? — Раніше, коли вас посилали за кордон, ви працювали проти певної іноземної держави, і все було ясно. — Це і справді так, — кивнув Штейнгліц. — А тепер, — вів далі Вайс, — якщо ви працюватимете проти Англії або США, вас застрелять, і не хто-небудь, а наші. Ті, що працюють на американців та англійців. — То що ж ти пропонуєш? — пригнічено спитав Штейнгліц. — Я вже запропонував: свій нейтралітет на сплату за ваші послуги. — Ціна нерівна, — відказав Штейнгліц. — Тут та сама нерівність, як і між моїм рейхсфюрером і вашим адміралом, чий корабель, можливо, найближчим часом, але вже без самого адмірала ввійде до складу СД, — згадав Вайс Шелленбергів натяк. — Атож, так подейкують, — похмуро погодився Штейнгліц. — Ну як? — спитав Вайс. — Послухай, — Штейнгліц круто повернувся до нього всім корпусом, — а що, коли я маю вказівки, зустрівши на своєму шляху такого, як ти, усунути його?.. І, клянусь, я б усунув. Ти знаєш, я вмію це робити. Але от побачив тебе, і, знаєш, рука вперше не піднялась. Йоганн зрадів у душі: значить, першу загрозу, навислу над ним, відвернено. І, щоб закріпити гарантію безпеки, він сказав недбалим тоном, знову переходячи на «ти»: — Через нашу агентуру Шелленбергові стала відома дана тобі вказівка. Але я попросив його не вживати відносно тебе ніяких заходів, поки я не вступлю тут з тобою в особистий контакт. — І ти непогано говорив про мене у розмові з бригаденфюрером? — Так, — твердо відповів Вайс. — Адже я бачив од тебе тільки добре ставлення. Штейнгліц зворушено потиснув йому руку. — Знаєш, — сказав він якось розгублено, — це дуже дивно, але ти завжди викликав у мене підозру. — Чим саме? — здивувався Вайс. — Ну, своєю порядністю, чи що, — насилу добираючи слова, пояснив Штейнгліц. — Як би це сказати… Ну, не той мундир в рядах нашої служби. — Признався: — Взагалі я, бач, не маю чуття на порядних людей. Не часто доводилось їх зустрічати…  

Після цієї зустрічі Штейнгліц сумлінно передавав Вайсові інформацію, добуту в тих самих уповноважених Канаріса, які вели таємні переговори із союзниками і яких він пильно охороняв, від агентів гестапо. З свого боку, Вайс охороняв уповноваженого Гіммлера від різнобічного стеження — проводили його і гестапівці Мюллера, і абверівці, і агенти Ріббентропа: вони, в свою чергу, вели тут таємні переговори із союзниками від імені фюрера. Через три тижні Вайс уже ввійшов до складу великої групи СД, підпорядкованої полковникові СС Отто Гауптману. Незабаром Гауптман викликав до себе Вайса та ще двох співробітників. Показавши їм фотографію Штейнгліца, він звелів вислідити його і ліквідувати, а труп відвезти за місто, засунути в мішок з цементом, залити водою, зачекати, поки цемент стужавіє, і тоді втопити в Аарі. Зацементовані трупи ніколи не випливають. Цю операцію було призначено провести через два дні. Вайс подався шукати Штейнгліца і, знайшовши його в маленькій пивничці, де вони звичайно зустрічались, розповів, яка небезпека загрожує майорові. Штейнгліц вислухав це повідомлення з сумною покорою долі. Він тільки спитав: — Може, краще мені самому?.. — А врятуватися ти не можеш? — Як? — спитав Штейнгліц. — У Німеччині однаково знайдуть. Тут тисячі агентів гестапо. Якщо втечу в іншу країну, вони повідомлять по радіо, по телеграфу… Однаково мене візьмуть, хіба що патратимуть довше, тільки й того. — Він подав руку, прощаючись, промовив здушено: — Спасибі, що попередив. — А чому така ухвала, як ти гадаєш? — спитав Вайс. Штейнгліц сказав замислено: — Це не наші ухвалили — це ті. — Він махнув рукою кудись у бік, додав зніяковіло: — Не забули, що я колись ще до війни, вбив службовця міністерства іноземних справ Англії, вкрав для фюрера документи. Напевне, адмірал тепер виказав мене англійцям, щоб ніякі плями не затьмарювали його стосунків з ними. Ну, а ті, начебто для попередньої перевірки лояльності гестапо до інтересів Британської імперії, вимагали мене ліквідувати. А есесівці порядком, я б сказав, люб'язності взяли це на себе. От і все. Зсутулився, опустив голову на руки. Крізь поріділе волосся просвічувала шкіра. — Прощай, Йоганне, — сказав Штейнгліц, — прощай і живи, поки тебе не порішать так само, як мене, за надмірну службову старанність. Тієї ж ночі Штейнгліц застрелився в своєму номері готелю. Полковник Отто Гауптман домовився з похоронною конторою про урочистий похорон співвітчизника. Самогубство серед німців вважалося тепер дуже небажаним, і довелося погодитися на чималі витрати, щоб поліцейський лікар констатував смерть від розриву серця. На кладовище труну з тілом Штейнгліца доставили в чорній автомашині-катафалку. Надгробну плиту вже було приготовлено. На ній було викарбувано ім'я, дати народження і смерті та напис: «Благородному синові рейху від люблячих та скорботних співвітчизників».  



60



 

Через кілька днів Вайс відбув назад до Берліна. Гауптман доручив йому особисто передати Шеллеибергові, що шеф схильний підтримати намічену кандидатуру, але проголошення нового фюрера слід пристосувати тільки до висадки військ союзників — в іншому разі антиурядові елементи можуть скористатися результатами операції. З Берна Йоганн послав кілька інформацій у Центр каналом зв'язку, що йому вказав професор Штутгоф. Він встиг також передати й те, що йому усно сповістив полковник Гауптман. На німецькому кордоні черговий офіцер вручив Вайсові наказ покинути машину і негайно летіти до Берліна. Крім нього, у літаку були тільки четверо пасажирів. Вони, видно, не були знайомі один з одним і не поривались познайомитися. За всю подорож ніхто з них і слова не промовив, та, коли літак приземлився на запасному аеродромі і Вайс зійшов трапом на землю, той із пасажирів, який ішов поруч, блискавичним рухом замкнув на його зап'ястях наручники. Ту ж мить другий пасажир — він ішов позаду — накинув на Йоганна плащ таким способом, щоб не було видно його скутих рук. Двоє інших пасажирів стали по боках. Просто на посадкову площадку в'їхала машина, в ній сиділо двоє офіцерів у формі гестапо. Дверці широко розчинились, і Вайсові супутники вштовхнули його в машину. Крізь пофарбовані скельця машини нічого не було видно. Вайс звернувся до гестапівців: — Добре працюєте. — Маємо досвід, — озвався один з них. — А може, ви помилились? — спитав Вайс і пояснив загрозлиио: — Я обер-лейтенант СД. — Справді? — спитав той самий гестапівець. І, усміхнувшись, додав — Усяке трапляється. Генерали теж у нас часом ридають, мов діти. — Дайте закурити, — попросив Вайс. Йому вклали в рот сигарету, клацнули запальничкою. Вайс кивнув, похвалив: — А ви, хлопці, виявляється, можете бути чемні. — Для різноманітності, — зареготав гестапівець, він таки перший підтримав розмову. — А ви веселун, — додав Вайс. — Правильно, — погодився гестапівець. — Просто жартівник! — Він знову клацнув запальничкою і підніс її до самого Вайсового носа. Йоганн відкинув голову. — Кинь, — розтиснувши нарешті губи, невдоволено сказав другий, — всю машину зачадиш. — Нічого, хай звикає. — І перший гестапівець знову підніс до Вайсового обличчя запальничку. Шкіра на підборідді зморщилась, але й тепер Йоганн залишився нерухомий. — Твердий горішок! — оголосив перший гестапівець. — Нічого, не таких розколювали, — заявив похмуро другий. Голову Йоганнові загорнули плащем. Машина зупинилась. Його повели спочатку по кам'яних плитах, потім кудись униз, такими ж кам'яними сходами. По дорозі неквапливо обшукали. Нарешті з Йоганнової голови стягли плащ, і він побачив вузьку бетонну камеру з низьким склепінням. Відкидне залізне ліжко, відкидний столик, параша. Стоватна лампа заливала камеру сліпучим, отруйним світлом. У темних дверях вічко. Двері хряснули й зачинились. Трохи згодом прийшов наглядач, приніс тюремний одяг, наказав Вайсові переодягтися, але перед тим пильно оглянув його, навіть порожнину рота. Йоганн мовчки скорився, бо розумів, що всякий протест безглуздий. Коли Вайс переодягся в смугастий одяг, наглядач сказав схвально: — А ти не нервовий! — А хіба сюди тільки нервових кидають? — спитав Вайс. — Побачиш, — пообіцяв наглядач і пішов собі з його одягом, кинувши на підлогу камери димучий недокурок сигарети, але Йоганн попервах ще не міг по заслузі оцінити цей акт величезного милосердя.  

Понад місяць Вайса не викликали на допит. Увесь цей час він ретельно й послідовно поновлював у пам'яті своє подвійне життя — радянського розвідника і співробітника німецької секретної служби. Він продумував його всебічно, як слідчий, і паралельно порівнював докази один з одним, шукаючи помилок, недоглядів. Він усяко вивіряв свою діяльність радянського розвідника, то розглядаючи її з погляду Баришева, то дивлячись на неї збоку, з жорстокою проникливістю гестапівця або з витонченою підозріливістю своїх начальників, осіб німецької секретної служби. Не раз йому спадало на думку, що він став жертвою таємної боротьби главарів секретних служб за першість, за владу. Думати так було все-таки втішно. Найстрашнішим було тільки одно: він, як радянський розвідник, допустив десь колись будь-який промах, непростиму помилку. А що, коли помилку зробив хто-небудь з тих, з ким він був зв'язаний? Він думав про тих людей, з яких склав ланцюжок у «штабі Валі». Кожного він повернув до життя, довіривши йому своє власне. У кожному з них немов була частка його самого. Ні, він не міг запоганити себе сумнівом у них. Проте десь щось порвалось у цьому ланцюжку, якщо він тут… Він думав про Зубова: той часто з самовпевненістю безшабашного сміливця зневажав запобіжні заходи. Але ця вада викупала в Олексія відчайдушну рішучість і спритність. Одного разу під час бойової операції у Зубова в м'якоті ноги застрягла куля. Зубов сів, видушив з рани цю кулю, підкинув її на долоні, і, вищиривши білі зуби, заявив: — Ну, тепер можна йти порожнем. І йшов, майже не шкутильгаючи. Ні, Зубов завжди знаходив вихід з найнебезпечнішого становища. Вайс із виключною дисциплінованістю виконував усі правила розпорядку тюремного життя і навіть здобув цим собі повагу наглядачів. Щіткою він до лакового сяйва натирав кам'яну підлогу, драяв ганчіркою стіни. Його тюремне майно — миска й ложки — блищало. Він тричі на день робив фізичну зарядку, обтирався рушником, змоченим у кружці з водою, робив по камері тривалі прогулянки в кілька тисяч кроків; «читав» улюблені книжки, поновлював у пам'яті прочитане. Університетом тюремного буття були для Вайса улюблені книги про подвиги революціонерів. І ще розповіді батька, який просидів до революції багато років в ізольованій камері. Свою камеру батько обернув на подобу класу: він вивчав іноземні мови за самоучителем і прочитав те, що йому ніколи було прочитати іншим часом. Даючи волю уявленню, Вайс у думці переводив себе в те минуле, з якого почався подвиг старшого Бєлова. Він ніби продовжував цей подвиг тут. Гестапівська тюрма ввижалася Вайсові царським застінком. Але для повноти реальності цього відчуття йому бракувало одного: Вайс не міг позбутися свідомості, що він лише по-ученицькому повторює подвиг старших — іде звіданим шляхом, вже навчений моральних правил, а порушення їх було б подібне зраді. Тривожило його те, що, відторгнений ув'язненням від зовнішнього світу, опинившись наодинці із самим собою, він починав втрачати риси Йоганна Вайса. Олександр Бєлов дедалі виразніше проступав у ньому, все його недавнє німецьке буття розсіювалось, як міраж, як щось вигадане, чого ніколи не було. І Бєлов змушений був почати самовіддану, кропітку роботу над своєю волею, всіма силами намагаючись зберегти в собі Вайса. Він змусив себе відмовитися від таких радісних для нього спогадів Саші Бєлова і обмежитися сферою спогадів німця Йоганна Вайса — співробітника німецької секретної служби, незаконно й безпричинно арештованого гестапо. Тільки на другому місяці ув'язнення Вайса викликав слідчий, лисуватий, сутулий чоловік у цивільному. З байдужою ввічливістю він задав Вайсові лише кілька анкетних запитань. Протести Вайса проти необгрунтованого арешту слідчий вислухав з деякою увагою, колупав при цьому у вухах сірником, потім, поклавши сірник знову в коробку, спитав: — Чи є скарги на тюремну адміністрацію? Вайс відповів: — Поки що немає. — Тоді підпишіть. — І слідчий підсунув до Вайса друкований бланк, в якому було сказано, що в'язень не має претензій до адміністрації тюрми. Вайс дошкульно усміхнувся: — Я сказав: поки що, — і, нахилившись до слідчого, спитав: — Я з цими нашими методами досить добре знайомий: спочатку в'язень підписує таку штуку, а потім ми спускаємо з нього шкіру. Вірно? Слідчий мовчки поклав бланк у папку, наказав охоронникові: — Відведіть в'язня! На другий день Вайса знову викликали на допит. Цього разу слідчий мав зовсім інший вигляд. Але його змінив не тільки мундир гестапівця. Він був явно чимось піднесений. Огледівши Вайса з ніг до голови, потираючи задоволено руки, слідчий прочитав його зізнання і спитав, чи підтверджує їх Вайс. І, Вайс сказав: — Так, підтверджую. Обличчя слідчого вмить набрало жорстокого і владного виразу. — Брешеш, ти не Вайс! — крикнув він. — А хто ж я? — А оце ми з тебе ще виб'ємо! — Забарився, тішачись тим, що викрив злочинця, урочисто оголосив: — Обер-лейтенант пан Йоганн Вайс — той, за кого ви себе видавали, — мертвий. Він загинув під час автомобільної катастрофи! — Слідчий порився у своїй теці, вийняв два фотознімки і простягнув Вайсові. На першому були зняті уламки автомашини, лежав ницьма пронизаний стерновою колонкою знайомий Йоганнові кур'єр і поряд з ним другий труп з розтрощеним об вітрову шибку обличчям. На другому знімку був тільки труп чоловіка з розтрощеним обличчям. Побачивши на ньому свій костюм, відібраний у перший день ув'язнення в тюрмі, Вайс відчув полегкість. Значить, усе підстроєно гестапо, і він узятий не як радянський розвідник, а як співробітник служби Шелленберга. Вайс недбало кинув обидва знімки на стіл, сказав: — Шкода хлопця! — Якого саме? — підвів брови слідчий. — Кур'єра, якого ви вбили. Другого, на якого ви наділи мій костюм, ви теж обладнали — не тільки я, рідна мати не пізнала б. Ну що ж, пізнаю традиційні методи служби гестапо. — Нахилився, спитав: — То чим викликані ці ваші турботи? Слідчий зберіг на обличчі незворушний вираз, начебто Вайс говорив якоюсь незнайомою мовою і він нічого не зрозумів. Мить помовчавши, слідчий спитав: — Тепер признаєте, що ви не той, за кого ви себе видавали? — Не клейте зі мною дурня, — сказав Вайс. — Ви на щось іще сподіваєтесь? — підняв на нього очі слідчий. Вийняв третю фотографію, подаючи її, усміхнувся: — Ось гляньте, і ви зрозумієте, що вам нема на що сподіватися. Зробіть із цього розумний висновок. На фото — траурні носилки з урною, на урні табличка: «Йоганн Вайс», інші написи на табличці менші, їх розібрати не можна. Носилки несуть Генріх Шварцкопф, Густав, Франц. Четвертого чоловіка Вайс не знав. Позаду носилок — сам Шелленберг і поруч — Віллі Шварцкопф. — Ну? — спитав слідчий. — Тепер вам усе ясно? Обер-лейтенант Вайс мертвий, і прах його замурований в урні. Йоганна Вайса більше не існує. — Скажіть, — поцікавився Вайс, — а цей бідолаха, якого ви порішили замість мене, він і справді заслуговує такого почесного ескорту? Якщо бригаденфюрер будь-коли дізнається, що став іграшкою у вашій комбінації, багатьом з вас перепаде на горіхи, зокрема й вам. На слідчого, видно, ці слова справили враження, в його очах пробіг переляк. Він підвівся і заявив офіціальним тоном: — В'язень № 2016, ваша провина збільшується подачею брехливих показань, на чому я вас зараз і спіймав незаперечними фотодокументами.  

За кілька днів слідчий знову викликав Вайса. Але тепер, крім нього, на допиті були ще двоє в цивільному. Слідчий вийняв з папки нову фотографію, де Вайс був знятий коло машини, на якій він їздив до Швейцарії, як кур'єр — перевожчик цінностей. Слідчий спитав: — Ви можете підтвердити, що на знімку саме ви? — Здається, схожий. — Так чи ні? Вайс помовчав. Слідчий заявив: — Це, безперечно, ви. На другому фото Вайс, був знятий у Швейцарському банку, а на третьому був зафіксований документ з підписом Вайса й урядовця банку, що свідчить про те, ніби від нього, Вайса, прийнято десять кілограмів золота в двадцяти зливках. — Це ваш підпис? — спитав слідчий. — Але ж ви сказали, що Йоганн Вайс мертвий, а я не знати хто. Слідчий проголосив виразно й голосно: — Нашим слідством встановлено, що ви Вайс і однофамілець загиблого під час катастрофи обер-лейтенанта Йоганна Вайса. — І крикнув: — Встати! Вайс неохоче підвівся. Двоє цивільних теж підвелися з своїх місць. Один з них взяв окуляри і прочитав на папірці: — «На підставі статей законів (далі йшло перелічення) надзвичайний народний суд Третьої імперії Йоганна Вайса, пійманого в незаконному вивезенні золота за межі рейху, прирікає за зроблений злочин до страти на смерть через повішення». — Додав: — «Примітка. Керуючись незаперечними доказами і в зв'язку з тим, що злочинець не може бути доставлений до суду з тюремного госпіталю, де він перебуває, вирок винесено судом заочно». — Але, мені здається, я зовсім здоровий, — сказав Вайс. — Зараз це для вас уже не має значення, — сказав чоловік у цивільному, укладаючи окуляри в футляр. Слідчий знову звернувся до Вайса: — Я зняв з вас обвинувачення у лжесвідченні, бо встановлено, що ви справді носите прізвище Вайс. Вайс вклонився й шаркнув ногою. — Ви маєте що-небудь сказати? — спитав слідчий. — Тільки два слова, — усміхаючись, заявив Вайс. — Одному з наших агентів у Берні я залишив лист на ім'я Вальтера Шелленберга; у листі я висловив думку, що така комбінація зі мною можлива і що мені загрожує небезпека від пана Мюллера. Про це мене попередив агент абверу майор Штейнгліц. — Ну що ж, — сказав чоловік у цивільному, — тим скоріше, виходить, вам доведеться піти за паном Штейнгліцом. Але Вайс помітив, що при цій його заяві всі троє суддів крадькома перезирнулися. Хоч як Йоганн намагався про страту не думати, свідомість не корилася йому. Він знав, що може бути страчений німцями, як радянський розвідник. І всю поведінку перед смертю він продумай до найменших подробиць. Він був впевнений у собі і знав, що до останньої хвилини зуміє зберегти гідність радянської людини, чекіста. І ця боротьба до останньої миті за свою гідність повинна була поглинути його цілком, заступаючи думку про саму смерть. Але бути страченим в особі Йоганна Вайса — ні, до цього він не підготовлений. Найстрашніше, що навіть у ці передсмертні години він не може, не має права стати самим собою. Його стратять німці як німця. Гестапівці вб'ють німця, співробітника німецької секретної служби, і тільки. Безглуздість такої смерті терзала душу, приводила в лють. Даремно напружувати всі свої духовні сили, готуватися до смерті, мов до якоїсь вершини. Він може кричати, ридати, благати про пощаду. Він може робити це все скільки схоче. Це буде тільки природно для Йоганна Вайоа, що став жертвою боротьби двох секретних служб, нікчемною жертвою гризні між володарями рейху. І Вайсові немає потреби і немає для чого зберігати людську гідність перед смертю. Та Олександр Бєлов все-таки вирішив відкинути логіку таких думок. Адже існує ще Вайс, той Вайс, яким він став. Адже цей теперішній Вайс багато в чому відрізнявся від того, попереднього, з яким він почав свій шлях. Він став особою своєрідною. І на цю особу, можливо, декому доводиться зважати. Бєлов, зважуючи всі шанси на порятунок, прийшов до висновку, що коли б Йоганн Вайс, який живе у світі підлоти, і пішов на аферу, то це була б тільки нікчемна відстрочка, куплена ціною легкодухості. А саме до цього спонукали Вайса двоє людей, які по черзі з'являлись до нього в камеру. Перший, приторно чемний, як видно юрист за освітою, приходив один раз на тиждень. Терпляче, логічно й наполегливо він умовляв Вайса повідомити все, що він знає про діяльність у Берні агентів таємної дипломатії Шелленберга. За це він обіцяє йому помилування. З ним, вихованим і освіченим чоловіком, Вайс поводився зухвало, загрожував, що його покарає Вальтер Шелленберг. Юрист тихо й переконано відповідав: — Навіть якщо вказаній вами особі стане відомо про місце вашого перебування, навряд чи вона тепер проявить до вас інтерес, бо знає, що тут вміють змусити людину розв'язати язик. І в силу цих обставин ви не становите вже ніякої цінності. — Отже, якщо ви мене потім і випустите додому, ця особа зробить усе, щоб розправитися зі мною за довгий язик? — Безперечно, — погоджувався юрист. — Але друга особа, яка зацікавлена в вашій інформації, має досить можливостей, щоб експортувати вас, припустімо, в Іспанію. — Щоб там Шелленбергові хлопці розправилися зі мною? — Це залежатиме від вашого таланту конспіратора. — А що завадить мені повідомити з Іспанії Шелленберга, яку комбінацію ви зробили зі мною? — Це безглуздо: Шелленбсргу будуть своєчасно подані ваші зізнання. Чому він може їм не повірити? — А потім вони домовляться з вашою головною особою, і вони спільно вирішать прибрати мене. — Це станеться не зразу. І дещо продовжить вам життя. — Юрист усміхнувся, спитав: — Сподіваюсь, ви помітили, наскільки я з вами відвертий? Гранично, правда ж? — Ну ще б пак, — сказав Вайс, — далі нікуди! Другий чоловік приходив до Вайсової камери тільки по п'ятницях — у той день, коли в тюрмі провадилися страти й екзекуції. То був низький на зріст, з товстою шиєю, широкоплечий, з тугим, опуклим пузом і нерухомим, мертво застиглим обличчям. Увійшовши до камери, він насамперед перевіряв, чи досить міцно зв'язані руки в'язня. Потім скидав з себе піджак, акуратно клав його на табурет, засукував рукава і, натягнувши рукавички з товстої шкіри, мовчки, досвідчено, так, щоб смертельно не покалічити, бив Вайса протягом двадцяти хвилин. Сідав, відпочивав, а потім повторював усе знову. Перед тим як виходити, питав: — Ну? — І виходив, недбало кинувши: — До наступної п'ятниці. Вайс змусив себе під час перерви між биттям розмовляти з цією людиною. Так, начебто розуміє її професійні обов'язки і вважає, що вони не повинні заважати спілкуванню. Вайс пішов на це тому, що з кожним разом йому всё важче ставало поновлювати сили, готуватися до нового биття. А вмерти від биття він не хотів. Попервах, використовуючи свій досвід занять у боксерській секції «Динамо», він, щоб ослабити биття, старався зм'якшити їх, відсахуючись у момент нанесення удару. Та низькорослий розгадав цю хитрість, і, б'ючи, став приставляти Вайса до стіни. Поки кат відпочивав, присівши на ліжку, Вайс, знеможено спираючись на стіну спиною, боячись відійти од неї, щоб не впасти, ледве ворушачи розбитими губами, розповідав про випадки виняткової відданості собак своїм хазяям, про їхній розум і дивовижну здатність чуйно помічати настрій людини. Одного разу він побачив у кишені піджака свого мучителя собачий нашийник з поводком і надумав якось пом'якшити камінь його серця розмовами про тварин. Але той тільки мовчки слухав, потім, зітхнувши, підводився і знову починав ретельно працювати над Вайсом. Після трьох тижнів таких відвідувань низькорослий закінчив сеанс і оголосив: — Ну-с, усе. — Простяг Вайсові руку, спитав пошепки: — Помітили, ніяких внутрішніх органів не пошкодив? А чому? Бо, як і ви, маю ту саму слабість. З усіх живих істот віддаю перевагу собакам. Процедури биття на цьому закінчились, так само як і відвідини ввічливого юриста; він після своїх марних спроб схилити Вайса на відвертість поскаржився: — Як психолог, я вас розумію. Ви так широко обізнані з нашою загальною методикою, що у вас повністю атрофувався комплекс довірливості, і в силу цього я позбавлений змоги контактуватися з вами. На кілька днів Вайсові дали спокій, потім одного разу його збудили, наділи сорочку з відрізаним коміром, зав'язали на спині руки й повели. Спочатку стратили двох. Потім ще двох. І коли Вайс та скарлючений чоловік, мабуть, з пошкодженим хребтом, що стояв поряд з ним, підвели вже голови, щоб на них наділи мішки, їх обох розвели по камерах. Потім ще й ще Вайса водили на страту. Він повертався до своєї камери живий, але з таким відчуттям, наче його вже тричі стратили. І після цих трьох нездійснених, але пережитих страт Йоганн впав у стан цілковитої байдужості до всього. І коли він піймав себе на цьому, надумав із зневаги до себе самого знову зробитися найзразковішим в'язнем, щоб волею до дії перебороти свинцеву вагу пережитої смерті, яка давила його. Знову в камері все блищало, знову Вайс займався гімнастикою, півдня витрачалося на багатокілометрові подорожі, а під час них він у думці перечитував улюблені книжки або розігрував знову-таки в думці шахові етюди. Дні Вайс лічив за кількістю мисок з баландою, які він одержував. Бо тут, у каморі, не було ні дня, ні ночі. Із пронизливою люттю світила стоватна лампа, здавалося, виїдаючи пекучим, мов сірчана кислота, світлом очі. Але після того як відвідини Вайсової камери цими двома особами припинилися, стоватну лампу замінили зовсім слабосилою, — вона червонясто тліла двома волосинками. І в камері стало — темно, мов у ямі, і холодно, мов у ямі. Очевидно, сильна лампа нагрівала повітря, і, можливо, її яскраве світло не давало виникнути непереборному відчуттю холоду, а тепер він безперестану мучив Йоганна. Смертний вирок не переставав висіти над ним. Та він привчив себе не думати про нього. На кожний новий день він давав собі завдання. Наприклад, пройти пішки з Москви до Баковки і знову повернулися в Москву — значить 46 кілометрів, спочатку в думці дивитися направо, а повертаючись — назад — наліво, і Він вигадував страшенно складні гімнастичні вправи, математичні завдання. Був час, коли він вагався: чи не поступитися? Розповісти все, що йому відомо про таємну дипломатію Шелленберга, і цим купити бодай тимчасову волю. Однак, ретельно зваживши всі «за» і «проти», він прийшов до висновку: якщо його не стратили досі, то тільки тому, що не вдалося вирвати в нього ніяких відомостей. А коли він стане порожній, його знищать, як знищують використані пакети від секретних документів. Крім того, очевидно, його стійкість навіяла гестапівцям думку, що в політичній секретній службі він важливіша постать, ніж вони досі гадали. А найголовніше, над Шелленбергом та Мюллером стоїть Гіммлер, і Шелленберг діє за дорученням Гіммлера. І якщо Мюллер використав відомості Вайса проти Шелленберга, про це знатиме Гіммлер. Він помирить Шелленберга з Мюллером, і вони обидва після примирення (а може, і до нього) постараються розправитися з Вайсом. Звичайно, він міг би вислизнути від їхньої помсти, піти в підпілля, наприклад, у групу Зубова, але це значить згубити кар'єру Йоганна Вайса, а щоб дістатися на Вайсове місце, багатьом радянським розвідникам доведеться піти на смертельний риск. Ні, треба боротися за своє життя в ім'я збереження життя Йоганна Вайса. Навіть тюремні наглядачі пройнялися повагою до цього в'язня, присудженого до смерті, який з такою упертістю опирався психічному й фізичному руйнуванню, здавалося, неминучому в умовах, коли кожний новий день може стати останнім днем. Він був дисциплінований в'язень, завжди бадьорий, привітний. І ніколи не втрачав почуття власної гідності. Поступово Вайсові пощастило зламати двох наглядачів — старих професіоналів-наглядачів. В'язні викликали в них меншу цікавість, ніж кролі в клітках. Вони почували до Вайса дещо схоже на прихильність, як до зразкового в'язня, і почали робити йому маленькі послуги. Вайс дістав змогу читати книжки. У заглибленому читанні він діставав душевну рівновагу, здібність спостерігати себе ніби збоку. І коли він дістав цю здібність, він пройнявся до себе довір'ям, спокійною впевненістю, що не втратить контролю над собою ні в яких умовах. Наприкінці липня до Йоганна раптом прийшли наглядачі. Він подумав: «Поведуть на страту». І здивувався, що не впадає у прострацію і не відчуває ні жахливих здригань, ні навіть бажання думати про що-небудь значуще в ці останні хвилини. Мабуть, він так утомився думати про смерть, що розучився боятись її. Однак його повели не туди, де відбувалися страти, а поверхом вище, де містилися загальні камери. Ідучи коридором, він чув, як грюкали залізні двері, човгали по бетонній підлозі чиїсь ноги, стукали куті підбори охорони. Повз нього пройшов армійський німецький генерал із скрученими на спині руками й розбитим обличчям. Спина генералова здавалась увігнутою: з такою силою двоє есесівців підштовхували його ззаду стволами автоматів. Загальна камера, де несподівано для себе опинився Вайс, нагадувала армійську казарму — стільки тут було офіцерів. Але вони мали вигляд вояк, які щойно здалися в полон ворогові, що застукав їх зненацька. Ворог зірвав з них погони, видер разом із сукном мундирів знаки нагороди; деякі були побиті, двоє із слідами поранень лежали на підлозі. Крім армійських, тут були і люди в цивільному. Один чогось у шовковій піжамі та хатніх хутряних пантофлях. Ліжка в три поверхи, подібні до етажерок, всі були зайняті старшими офіцерами. Решта або сиділи, або лежали на бетонній підлозі. Осторонь від усіх сидів, притулившись спиною до стіни, чоловік у цивільному. Скривавлена голова його безсило звісилася на груди, він був непритомний, але ніхто не звертав на нього уваги. Вайс налив у металевий кухоль води, узяв пачку паперу, яка лежала на полиці над парашею, скатав з неї тугі кульки, поклав їх на підлогу, запалив і на цьому крихітному багатті нагрів у кухлі воду, обмив голову пораненому і обклав рану таким самим папером. Потім одірвав од подолу своєї нижньої сорочки довгий лоскут і перебинтував йому голову. Вайс помітив, що в'язні уважно слідкують за його маніпуляціями. Закінчивши, він підвівся з підлоги, оглянув усіх і сухо промовив: — Однак, панове, це не по-солдатськи — відмовити пораненому в допомозі. — Це що — повчання? — роздратовано спитав білобрисий офіцер. — Так, — сказав Вайс, — повчання. — І порадив: — Пильнуйте нерви, вони ще вам згодяться. Рушив до ліжка, де сидів, звісивши ноги, сивий офіцер, видно, старший тут за званням, бо всі інші поглядали на нього з деякою поштивістю. Виструнчився перед ним, представився: — Обер-лейтенант Йоганн Вайс, засуджений до страти через повішення. — Уже? — тільки й спитав офіцер. І раптом з верхнього ліжка Вайс почув вражений голос Гуго Лемберга: — Мій боже! Ви живі? Вайс усміхнувся Гуго. Той зіскочив з ліжка на підлогу, обійняв його. — Не можу сказати, що радий бачити вас тут, але збрехав би, якби приховав своє суто егоїстичне задоволення від нашої зустрічі, — признався Йоганн. — Ви поводитесь молодцем! — А що мені ще залишається? — Ви знаєте, що сталося? Вайс похитав головою. Гуго став шепотіти йому на вухо: — Пам'ятаєте полковника Штауфенберга, ну того, без руки, ви познайомилися з ним у мене? Вайс кивнув. — Полковник зробив замах на життя Гітлера, але невдало: бомба вибухнула, а Гітлер врятувався. Кажуть, він при цьому промовив історичну фразу: «Ох, мої нові штани — я ж тільки вчора їх надів!» Обличчя Гуго сіпалось, зіниці розширились, він істерично розсміявся. — Може, дати вам води? — спитав Вайс. — Ні, не треба. — Гуго затримав Вайса і зашепотів, задихаючись: — Ви не уявляєте собі всієї тієї безодні зрадництва, боягузтва, що відкрилася в цій змові проти Гітлера! — Промовив з розпачем: — А я от не встиг застрелитися, як інші. І тепер мене повісять. Повісять, правда ж? — А Штауфеиберг?. — Його розстріляли разом з іншими в дворі при світлі автомобільних фар. Розстріляли ті, хто зразу ж зрадив справу, дізнавшись, що фюрер живий. Розстріляли ще до прибуття есесівців, щоб замести за собою сліди, а тепер деякі з тих, що розстрілювали, теж тут — онде один з них лежить на ліжку. — Крикнув несамовито: — Все загинуло, Вайсе, все! — Помовчав. Потім сказав хрипким голосом: — Останні слова Штауфенберга перед розстрілом були: «Хай живе вічна Німеччина!» — Спитав з надією: — Але ви, можливо, помітили: мої погляди відрізнялись від думок Штауфенберга? «Хай живе велика Німецька імперія!» — от що крикнув би я, бувши на його місці. — Очевидно, ви ще матимете таку можливість, — стримано сказав Вайс, зрозумівши, що навіть перед лицем смерті Лемберг вважає за потрібне підкреслити, як різняться його політичні погляди від позицій Штауфенберга. Але, хоч би там як, завдяки Гуго всі ув'язнені тут офіцери признали у Вайсі людину свого рангу і пройнялись до нього довір'ям. Йоганн досить швидко зайняв становище старшого, і не тільки як досвідчений в'язень, але і завдяки своєму вмінню організовувати будь-яких людей у будь-яких умовах. Він запропонував, щоб усім пораненим та побитим було дано місце на ліжках. Виняток зробив для сивого полковника, сказавши, що перевага дається тільки людям похилого віку. Під час тривалого перебування в тюрмі він здобув у персоналу репутацію зразкового в'язня, і йому пощастило випросити в наглядачів деякі медикаменти. Кільком в'язням пощастило зберегти обручки. Вайс порадив використати їх для підкупу наглядачів з тим, щоб можна було по якій-небудь одній адресі переслати загальне послання близьким з коротким, можливо, прощальним привітом від кожного. Він навіть визначив кількість слів: по десять на чоловіка. Бо довге послання або кілька послань наглядачеві важко буде сховати і потай винести з тюрми. Чорнила Вайс наготовив, знаючи хімічний склад одержаних медикаментів. Перо зробив, розплющивши знайдену на мундирі одного з офіцерів обламану застібку від медалі за зимову кампанію 1941–1942 років у Росії. Протягом першого тижня майже третину в'язнів було відведено на страту зразу ж після допиту. Вайс щосили старався полегшити перебування в камері ув'язнених офіцерів, хоч і не всі вони викликали симпатію і далеко не всі заслуговували співчуття. Наприклад, полковник, високо оцінюючи боєздатність дивізій СС, нарікав на те, що фюрер не виявив бажання сформувати такі ж привілейовані частини із складу армії вермахту. Вони могли б з не меншим успіхом виконувати функції СС, а також функції зондеркоманд гестапо, які енергійно очищають окуповані території від надмірного населення і від тих, що опираються законам переможців. Полковник збирав зморшки на низькому, впертому лобі і вирікав гнівно: — Гадаю, що заслужую розстрілу як офіцер, але не шибениці як державний злочинець, бо я залишаюсь вірний тим цілям, які переслідував фюрер. Керівники путчу наводили докази, які свідчать про те, що рейхсфюрер Гіммлер сповіщений про наше невдоволення Гітлером і ставиться до нас співчутливо. І до нового складу уряду військової диктатури ввійдуть найбільш досвідчені генерали, здатні придушити всяке невдоволення мас з не меншою рішучістю, ніж СД, СС і гестапо. — Значить, учасники путчу перебували під опікуванням Гіммлера? — спитав Вайс. — На жаль, це можна назвати не більш як поблажливим потуранням, — сумно зітхнув полковник. — Але мені здається, — перейшов він на ледве чутний шепіт, — що рейхсфюрер був розлючений не стільки тим, що скоївся замах на життя фюрера, скільки тим, що він був безрезультатний. І не випадково він дав змогу й час одним керівникам змови заподіяти собі смерть, а інших звелів без допиту розстрілювати на місці. — Ви пояснюєте це тільки тим, що він хотів знищити свідків свого, як ви висловлюєтесь, «поблажливого потурання»? — Ні, — похитав головою полковник. — Не тільки цим. Гіммлер, безперечно, розумний і далекозорий чоловік. Він був інформований про хід підготовки путчу і, очевидно, передбачав усю небезпеку його. Вайсове обличчя виявило подив. — Я маю на увазі ту величезну небезпеку, яка загрожувала рейхові, якби замах мав успіх. Це розв'язало б дії широких, опозиційних фашизмові верств населення нашої країни, і червоні, вийшовши з підпілля, зуміли б очолити їх. Таким чином, ми могли зробитися мимовільними винуватцями революційного повстання. І за це нас треба було вже не повісити, а розтерзати, утопити в нечистотах, а наші імена віддати на вічне прокляття. — Полковник заявив палко: — І коли я до кінця усвідомив це, я переконався, що заслужив страту і готовий на неї! — Ну що ж, — усміхнувся Вайс. — Ви мужня людина, якщо з такою твердістю готові зустріти смерть. — Але ми, виявилося, роззяви, — сумовито вигукнув полковник, — тому що дали прилучитися до своєї змови молодшому офіцерству, а воно ж мислить інакше, ніж ми, старше покоління! Особливо небезпечний, виходить, Штауфенберг — найактивніша особа в організації путчу. На жаль, ми занадто пізно дізнались, наскільки ця постать зловредна. Штауфенберг почав настоювати на блоку не тільки з різними опозиційними групами, але навіть з лівими соціалістами і, уявіть собі його зухвалість, з комуністичним підпіллям. Мало того, він пропонував вступити в переговори з Росією! Але він завоював таке довір'я та авторитет серед молодих офіцерів, що нам важко було з ним боротися. Крім того, він людина приголомшливої відваги й твердості духу і, виявилось, єдиний з усіх нас здатний на терористичний акт — іншого такого не було. — Значить, ви змушені були йому де в чому поступатися? — Звичайно! Наприклад, четвертого липня Штауфенберг мав зустрітися з лідерами комуністичного підпілля. І ми навіть не могли заперечувати його таке страшне рішення. — І зустріч відбулася? — Ні, — сказав полковник. — Здається, хтось із наших розважливо повідомив Гіммлера про наявність всередині нашої змови небезпечної течії, представленої лівими соціал-демократами, готовими укласти блок з комуністами, і також про день гаданої зустрічі Штауфенберга з лідерами комуністичного підпілля. Не знаю чому, в призначений день Штауфенберг не зміг прийти на цю зустріч, коли гестапо зробило наліт, і комуністів схопили. Я після того розмовляв із Штауфенбергом. Він, з ще більш осатанілою рішучістю переінакшуючи нашу мету, висловлював намір довести змову до ступеня широкого демократичного руху. І вже зробив у цьому напрямі чимало. Так, — задумливо повторив полковник, — Штауфенберг — це зловісна постать, і що більше я про нього думаю, то більше каюсь у своїй помилці. Але зразу ж полковник твердо заявив: — Безперечно, якби Штауфенберг успішно провів акцію, ми, старі офіцери, вжили б усіх заходів, щоб навіяти масам величезну скорботу й жаль з приводу лиходійського вбивства фюрера. І, як наступники його величі, в ім'я рейху віддали б на ганебну страту його вбивцю. Народ повинен знати, що всякий, хто підніс руку на главу імперії або його наступників, — страшний злочинець. — Ловко! — сказав Вайс. — Виходить, Штауфенбергові загрожувала смерть не тільки в процесі замаху на Гітлера, але і від руки тих, хто очолював змову? Полковник кивнув на знак згоди. — Інакше ми всі перед лицем історії були б залічені до тих лиходіїв, які в різні часи робили замах на життя монархів. — Ви монархіст? — Ні. Ця форма управління старомодна. Тільки уряд військової диктатури має право на всю повноту необмеженої влади. У сучасному світі це єдина влада, здатна тримати народ у покорі і розв'язувати всі проблеми засобами військового насильства як всередині країни, так і поза нею. — Ваша концепція струнка, — промовив Вайс. — І як ви могли піти проти фюрера, по суті, поділяючи його прагнення? — Фюрер повинен був би сам пожертвувати своїм життям, — похмуро промовив полковник, — заради того, щоб ми могли вільніше здійснити свої ідеали. Він занадто сфокусував на своїй особі ці ідеали. Щоб добитись їх здійснення, нам треба було пожертвувати фюрером. Принісши його в жертву, ми змогли б з новими силами, об'єднавшись, боротися за свої ідеали в контакті із західними державами. Свої думки я виклав на папері — це щось подібне до політичного заповіту. І, гадаю, замість сентиментального послання до близьких ви мусите зробити все можливе для того, щоб мій заповіт попав до рук тим, кому він призначений. Ви розумієте всю вагу такого документа? По суті, це навіть не просьба, а наказ. Вайс заперечив: — Тільки в тому випадку, якщо більшість погодиться відмовитись від листа рідним і замінить його вашим, так би мовити, заповітом. — Та вони ж не погодяться! — сердито вигукнув полковник. — Тут занадто строкате товариство, серед них є й такі, що додержуються поглядів Штауфенберга. — А ви спробуйте ознайомити їх з вашим документом, — порадив Вайс. — Ці люди — теж частина Німеччини, про долю якої ви так піклуєтесь. — Мабуть, я це зроблю, — з деяким ваганням у голосі промовив полковник. Але потім, після тривалої паузи, заявив: — Ні, тут занадто багато небажаних осіб. — Вийняв з-під матраца складені в зошита аркуші паперу, попросив: — Візьміть, може, ви все-таки знайдете спосіб зберегти цей документ і передати його кому-небудь. — Я не можу гарантувати вам, — сказав Вайс, — що він потрапить до рук тим адресатам, на яких ви сподіваєтесь. — Ну що ж, — погодився полковник, — хай це буде хтось перший-ліпший. — Іронізуючи над самим собою, заявив: — Очевидно, я погоджуюсь на це тільки з бундючності. Але хай буде так. Полковника добре-таки вишпетили на першому ж допиті. Його притягли у камеру і кинули на підлогу напівтрупом. Вайс, маючи вже чималий досвід, подав йому посильну допомогу. Опритомнівши, полковник сказав Вайсові: — Я виклав їм усе, що казав вам, і ось бачите… — Він хотів піднести руку до обличчя, але йому не вистачило сил. — Вони вам не повірили? — спитав Вайс. — Мабуть, повірили, — сказав полковник. — Але поставили вимогу, щоб я дав відомості про генералів, учасників змови. Я відмовився: це суперечить моїм поняттям про честь. — А про молодших офіцерів ви теж нічого не сказали? — спитав Вайс. — Як старший офіцер, я маю право оцінювати їх всебічно, — туманно відповів полковник. На другий день полковника повели на страту. Він мужньо відмовився від належної порції шнапсу, так само як і від таблеток опіуму, якими торгували наглядачі. Перш ніж вийти, він обійшов усіх офіцерів, кожному потиснув руку і побажав зустріти смерть з такою самою присутністю духу, як і він. Від прощання з цивільними ув'язненими полковник ухилився. Він пішов, твердо ступаючи, і навіть не озирнувся у дверях.  

Гуго Лемберг сказав Вайсові, що центральна група змови до кінця 1943 року була проти вбивства Гітлера — з побоювання, що це розв'яже антифашистську боротьбу широких мас. Змовники прагнули одного — добитися відставки фюрера, щоб надати переворотові характеру законної зміни глави рейху. До того ж Даллес рекомендував зв'язаним з ним представникам змовників не розпочинати ніяких дій, аж поки армія союзників висадиться в Європі. Замах на Гітлера мав збігатися з висадкою союзників. Новий німецький уряд зніме війська з Західного фронту. Армія союзників, окупувавши Німеччину, сама втихомирить можливість революційного антифашистського повстання. Таким чином, війська вермахту будуть звільнені для контрудару по наступові Радянської Армії. Всі сили будуть кинуті на це. — Але полковник, наприклад, — з усмішкою сказав Гуго, — був противником капітуляції Німеччини перед США та Англією. На його думку, її могли сприйняти як загальну воєнну поразку Німеччини, Він був і проти окупації країни англо-американськими військами: придушити антифашистські сили повинна, на його думку, сама німецька армія, навіявши таким способом народним масам належну повагу до нового уряду. Наївність солдафона! — насмішкувато закінчив Гуго. — Хіба? — не повірив Вайс. — Безумовно. Справа в тому, що нам, військовим, з самого початку слід було спертися на найвпливовіші сили Німеччини, тоді наш путч мав би всі потрібні гарантії. — Що ж це за сили? — Промислові кола рейху, — сказав Гуго. — Але, на жаль, багато хто з цього оточення був проти зміни Гітлера. Вони добре пам'ятали, як рішуче він свого часу розправився з комуністичним рухом. І з якою сміливістю та послідовністю підкорив цілком сили нації економічним інтересам магнатів промисловості. Крім того, — понизив голос Гуго, — мені здається, до відома Гіммлера дійшло, що деякі наші генерали вагались, чи визнати його новим фюрером рейху, чи не визнати. А вони ж знали, що ця кандидатура мала рішучу підтримку у правлячих кіл США та Англії. І я гадаю, що, коли б замах на Гітлера пройшов успішно, Гіммлер одразу ж звалив би на більшість учасників змови всю могутність каральних сил СО і гестапо. — Значить, змова безнадійна? — Ні, чого ж? — понуро заперечив Гуго. — Коли б, як пропонував Штауфенберг, ми об'єдналися з широким демократичним фронтом, можливо, все було б інакше. Але я не за таку Німеччину — я противник такої Німеччини. — А німецький народ яку волів би Німеччину? Гуго знизав плечима. — Народ тільки тоді надійний фундамент для будівлі держави, коли він міцно утрамбований сильною владою, — широко обвівши рукою ліжка, на яких лежали в'язні, Гуго з лихою насмішкою заявив: — Якби тут зараз опинився росіянин-комуніст, уявляю собі, як би він зловтішався. — Чому ж? — спитав Вайс. — Тому, — відповів Гуго, — що росіянам потрібен Гітлер як ненависний символ самої Німеччини, як мішень. А ми не змогли позбавити їх цієї мішені… — Наївно! — сказав Вайс. — Ви хотіли змінити фюрера Гітлера на фюрера Гіммлера. А мішень Радянської Армії — німецький фашизм. Ви самі це добре знаєте з перехоплених заяв Радянського уряду. — Так, може, — понуро погодився Гуго. — Справді, найбільше ми боялись не того, що вірні Гітлерові частини СС можуть знищити нас, а того, що вбивство Гітлера буде сприйняте як сигнал до антифашистського повстання. Ми боялись і того, що радянські війська завдадуть остаточної поразки нашій армії раніше, ніж американські та англійські частини почнуть просуватися по нашій території. — І враз, неначе осяяний раптово виниклою думкою, Гуго спитав жваво: — А чому ви осуджуєте деякі мої висловлювання? — Мені не байдуже, за що вас мають тут стратити! — сказав Вайс. — А мені, знаєте, тепер уже наплювати, чи стратять мене як однодумця Штауфенберга, чи як противника його помилок. Важливе одне — смерть все і всіх зрівнює. — Гуго додав з усмішкою: — Кожен живий думає по-своєму, але всі мертві смердять однаково. Шкода, що тут я не можу запропонувати вам перевірити це на практиці: адже вас, видно, теж незабаром повісять. — Атож, — сказав Вайс і поторкався своєї шиї. — Дужо люб'язно, що ви нагадали мені про це. — Пробачте мою маленьку помсту, але мені видалося, начебто ви применшуєте значення нашої змови…  

Двоє молодих офіцерів, Юргенс та Брекер, повернувшись після короткого, поверхового допиту, наприкінці якого їм сказали, що їх засудять до страти, були в стані глибокого відчаю. Не близькість страти — до звістки про неї вони поставилися з гідною мужністю — жахала їх. Вони зрозуміли з ходу допиту, що серед генералів, які очолювали змову, виявилися донощики. Ці зрадники назвали гестапо прізвища учасників і повідомили ряд деталей змови. А інші генерали в день 20 липня, коли було призначено вбивство Гітлера, виявили боягузтво, нерішучість. Вони нічого не робили, звалили все на Штауфенберга. Дізнавшись, що Гітлер після вибуху бомби залишився живий, ці генерали лиш покірно чекали відплати і не робили нічого, щоб дати змогу врятуватися своїм молодшим співробітникам. Всю ніч Вайс провів з цими молодими офіцерами. Юргенс розлючено говорив, що тепер він зрозумів: багато хто з генералів, яких Гітлер зняв з постів за поразку на Східному фронті, стали учасниками змови тільки з почуття помсти, щоб потім обвинуватити Гітлера у своїх воєнних невдачах. Брекер розповідав, що Штауфенберг, як і ті, хто поділяв його погляди, вважав, що насамперед треба добитися капітуляції армій вермахту на Східному фронті. Але тепер, у відчаї повторював молодий офіцер, тепер, коли змова провалилася, найжахливіше не те, що багато учасників її страчено, а інших ще буде страчено. Що важить їхня смерть порівняно з тим, що не вдалося відвернути загибель сотень тисяч німецьких солдатів на Східному фронті? На всі оці нарікання Юргенс гірко відповідав: — Але ж ми з тобою знали, що керівники змови одностайно сходилися на капітуляції перед США та Англією з тим, щоб продовжити війну з Росією. — Так, але ми були за Штауфенберга, — заперечив Брокер, — а з ним вважали можливим вступити в переговори навіть комуністи.  



Через два дні Вайса раптом викликали в контору тюрми і повідомили, що він вільний. Біля тюремних воріт його чекав у машині Густав. Поплескавши Вайса по плечу, він сказав схвально: — Однак ви, як виявилось, витривалий. Не заїжджаючи на Бісмаркштрасе, Густав відвіз його до штаб-квартири Шелленберга. Той, що більш схудлий і пожовклий, зустрів Вайса без усмішки. Потиснув руку, сказав: — Я докладно поінформований про вашу поведінку. — Хворобливо зморщився, потер лівий бік, спитав: — Ви маєте якісь просьби? — Я ладен продовжувати службу… І можете не мати сумнівів… — почав було Вайс. — Я не це мав на увазі, — нетерпляче перебив Шелленберг. — Тоді прошу вас, накажіть звільнити ув'язнених офіцерів вермахту Брекера та Юргенса. — Ви маєте докази їхньої невинуватості? — Вони не виказали нікого з учасників змови: це — найкращий доказ того, що вони можуть стати в пригоді. — Для якої мети? — Я гадаю, ви оціните їхню готовність тримати язик за зубами навіть під загрозою страти. — Я вже оцінив у вас цю здібність, — усміхнувся однією щокою Шелленберг. — Дякую вам, — сказав Вайс. — Значить, я можу сподіватися? Шелленберг знову перебив його: — Я мав звернутися до рейхсфюрера з просьбою нагородити вас залізним хрестом першого класу. Ви хочете, щоб я потурбував його з іншого приводу? — Дозвольте мені знову повторити мою просьбу. — Добре. — Шелленберг узяв зі стола якийсь папір, повільно розірвав його, кинув у кошик. — Можете йти. — Але на порозі він зупинив: — Ви гадаєте, вони придатні для секретної служби? — Ні, — сказав Вайс. — Тоді для чого ж? — Коли рейхсфюрер їх помилує, пан Мюллер намагатиметься з'ясувати, чи не були вони агентами рейхсфюрера. — Вайс усміхнувся. — Мюллер зазнає неприємної для себе поразки. Про розпочате ним слідство стане відомо, і це буде новим доказом його недружнього ставлення до Гіммлера. Шелленберг мовчки, допитливо дивився на Вайса і раптом усміхнувся. — Це, мабуть, дотепно. Тепер я зрозумів. Ви готуєте маленьку помсту Мюллерові за перебування в ув'язненні? — Ви проникливі, мій бригаденфюрер, — сказав Вайс. — Значить, я можу бути впевнений? — Так само і в тому, — підхопив Шелленберг, — що я накажу надрукувати новий наказ рейхсфюрерові про ваше нагородження. По дорозі до Бісмаркштрасе Густав встиг розповісти Вайсові, що всю махінацію з ним нелегко викрили криміналісти, які працюють при Шелленбергу. Смерть невідомої людини сталася не під час автомобільної катастрофи, а в результаті отруєння, задовго до катастрофи. Потім через агентів удалося встановити, що Вайс перебуває у в'язниці. Проте Вальтер Шелленберг наказав не вживати ніяких термінових заходів для визволення Вайса: адже його перебування там було найсерйознішим випробуванням, — кращої перевірної комбінації і не вигадаєш. А потім, заклопотаний безліччю справ, бригаденфюрер, очевидно, забув про Вайса, а нагадати про нього ніхто не наважився. І тільки тоді, коли Шелленберг випадково побачив у списку присуджених до страти, підписаному Гіммлером, ім'я Вайса, він ужив потрібних заходів. — Але, можливо, — додав Густав, — ні Гіммлер, ні Шелленберг не хотіли в цей час сваритися з Мюллером. А після того, як Гіммлер розправився з учасниками змови і, головне, з тими із них, хто був вхожий до нього, відкрилась можливість відібрати вас у Мюллера. — Але мене могли б повісити в перший-ліпший день після змови, — промовив Йоганн. — Не виключено, — погодився Густав. — Можливо, вас реабілітували б посмертно. Але, знаєте, ховати вас двічі — це було б уже занадто. — Порадив: — До речі, не забудьте з'їздити на кладовище — побачите чудовий надгробок: «Незабутньому Йоганнові Вайсу». Нового вже, в кожному разі, замовляти не довелося б. Коли Йоганн увійшов до себе в кімнату і глянув у дзеркало, він мимоволі озирнувся. На нього дивилась кістлява, жорстка фізіономія з глибоко запалими скронями, щоками, очима; волосся потьмяніло і сріблилось. Шия тонка, губи, здавалось, присохли до зубів. — Ну-ну, — зневажливо промовив він, — типовий дистрофік. — І, посварившись на дзеркало, заявив: — Це ж наклеп на людину, га? Спав він мало не добу. Берлін потрясали безупинні бомбування.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка