Вадим Кожевников



Сторінка34/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42

56



 

Вночі вони приїхали на аеродром, і на світанку транспортний літак «Люфтганзи» піднявся в повітря. Пілотували машину молоді німкені, а обов'язки борт-стрільця виконувала теж німкеня, але вже немолода, огрядна. Рукави її комбінезона були засукані, розстебнутий комір оголював товсту, в складках шию. Літак летів низько, хитаючись і провалюючись, і з полиць весь час падали якісь пакунки, мішки, рюкзаки. Потім увійшли у вологу хмарність і майже до самого Берліна летіли в болотній імлі. Йшов дощ, було вогко, парко, і пахло перегаром. При виході з аеропорту в усіх перевірили документи. Коли Вайс показував свої, черговий есесівець подивився у якийсь список і передав Вайсове посвідчення молодому чоловікові у цивільному. Той, поклавши документ собі в кишеню, сказав коротко: — Ідіть за мною. Вайс обернувся. Генріх перехопив його погляд, сказав: — Побачимося пізніше, — і вийшов через турнікет. Вайс попрямував слідом за своїм супутником. У комендатурі молодий чоловік передав його посвідчення іншому, старшому, з великою лисиною і теж у цивільному. Лисий уважно обдивився документ, холодним, ніби обшукуючим, поглядом звірив фотографію з обличчям Вайса і теж засунув у внутрішню кишеню свого піджака. Кивнув і, пропускаючи Вайса вперед, командував: «Прямо», «Ліворуч». Вийшли на площу. — Машина № 1732, — сказав лисий і йшов за Вайсом доти, поки вони не помітили на стоянці машину з цим номером. Вайс простягнув було руку до дверець, але вони самі розчинилися навстіж, показався невисокий на зріст, кремезний чоловік, сказав: — Сідайте! Сівши в машину, Вайс побачив, що там уже хтось є. Низенький сів з другого боку, відразу наказав шоферові: — Їдьмо. І Вайс опинився затиснений між мовчазними супутниками, які не дуже й турбувалися, щоб йому було зручно. Він знав, що Берлін бомбардують, але слідів руйнування не було видно. Гігантське місто — занадто велика мішень. Можливо, його везли неушкодженими вулицями. Поліцейські, почувши кумкаючий сигнал машини, зупиняли рух, і вона мчала по вулицях з такою швидкістю, як і по автостраді. Місто стояло на рівнині. Глиби будинків з черепичними дахами, простір, покритим яскравою і свіжою зеленню, і знову незграбні будови, що інколи нагадували гігантські склепи або камінні катафалки. Це місто здавалося ситим. Вітрини магазинів миготіли купами ковбаси, шинки, пірамідами консервів, хоч для населення вже давно було введено карточки. На підніжках багатьох легкових машин стояли циліндричні газогенераторні установки, пофарбовані алюмінієвою фарбою: економили бензин. Більшість перехожих, навіть діти, одягнені у форму, але не військову, а якихось мілітаризованих громадських організацій. Стіни будівель обклеєні різнокольоровим пластиром плакатів. Скрізь, не тільки у вітринах магазинів, але й у вікнах приватних будинків, виставлено портрети фюрера. Гітлер тримає одну руку на пряжці пояса, а другу витягнув так, ніби намагається схопити щось над своєю головою. Волосся рівно зачесане, гривка зализана над правою, судорожно зведеною бровою. Від плакатів рябіло в очах. Вони були рекламою Третьої імперії, вермахту. Коли повернули на Вільгельмштрасе і помчали повз урядові будови, Йоганн ще раз здивувався, що такі вони схожі на склепи і катафалки: приземкуваті, важкі глиби із затемненими квадратами надмірно маленьких вікон-амбразур. З карти, альбомів, спеціальних фільмів Вайс добре знав Берлін, і йому не важко було визначити, якими вулицями проїжджала машина. Ось виїхали на Потсдамське шосе і рушили на захід, в район Ванзоо. На Бісмаркштрасе, вулиці особняків і вілл, що просто потопали в зелені, машина дала короткий сигнал і завернула у розчинені навстіж ворота. Зупинилася біля входу в одноповерховий котедж. У глибині подвір'я серед кущів бузку виднілися ще два таких самих котеджі. Вайс вийшов з машини, озирнувся і сказав своєму низенькому супутникові, який в очікувальній позі стояв біля відчинених дверець: — Непогана місцевість! Як вона називається? — Ходімо, — замість відповіді запропонував низенький, штовхнув перед Вайсом білі дверці в котедж і, вказавши на крісла в холі, запропонував: — Сідайте. Він вийшов і через деякий час з'явився уже в супроводі хирлявого білоголового старика з владним сухим обличчям. Це обличчя здалося знайоме Вайсові, але зараз не час було замислюватися над цим. Старик узяв посвідчення, що йому передав низенький, так само уважно, як і всі попередні, звірив фотографію з оригіналом і, так само, як і всі вони, заховав документ у кишеню свого піджака. Кивнув, відпускаючи низенького, а Вайсові сказав сухим, скрипучим голосом: — Ходімо нагору. Ваша кімната там. Кімната була невелика, обставлена простими і зручними меблями, на вікнах білосніжні серпанкові занавіски. Старик сказав: — Можете називати мене Франц. Вайс відрекомендувався: — Йоганн Вайс. — Ні, — суворо сказав старик. — Немає Йоганна Вайса, є Петер Краус. — Запитав: — Запам'ятали: Петер Краус? — І наказав: — Ви приймете ванну. — В такому разі я хотів би принести сюди свій чемодан. — Ні, — сказав Франц. — Вам усе видадуть з нашого гардероба, все необхідне, відповідно до предметів, що є у вашому чемодані. Стенувши плечима, Вайс пішов у ванну. — Візьміть купальний халат, — нагадав Франц, вказуючи на шафу.  

Робити якісь здогади не мало сенсу. Попереду — невідомість. Від нього вимагатиметься напружена настороженість, зосередженість всієї нервової енергії. А зараз, коли вже випала така нагода, необхідно відпочити, щоб набратися сил. І Вайс з насолодою, бездумно хлюпався у ванні. Коли він у купальному халаті повернувся у свою кімнату, його мундира там не було. На дерев'яних плічках висів цивільний двобортний темно-сірий костюм у смужку, а на крючку біля дверей — дощовик. Все, решта, лежало в чемодані — не шкіряному, з яким Вайс прилетів у Берлін, а в інакшому, фібровому. Хтось старанно замінив кожну його річ інакшою, ідентичною, хоча й не все було нове і такої ж якості. «Робота груба, але акуратна, нічого не скажеш», — подумав Вайс і почав одягатися, дивуючись точності розмірів всіх предметів одягу й взуття: все було саме раз. Все, кожну дрібницю, замінили з педантичною скрупульозністю, навіть сірникова коробка з незнайомою етикеткою була, як і попередня, заповнена лише наполовину. Покоївка з незворушним обличчям внесла піднос і мовчки сервірували сніданок на дві персони. І зараз же ввійшов Франц. — Я з вами за компанію, — сказав він. Наливаючи кофе, промовив: — Поговоримо, щоб вам не було сумно. З перших же слів його стало ясно, що це зовсім не розмова, а звичайнісінький допит, і провадив його Франц з механічною послідовністю, характерною для всіх допитів. — Послухайте, Франц, — у голосі Вайса звучала нестерпна нудьга, — якщо мене хочуть тут заново процідити через фільтри, то я й сам не новак. В абвері ми працюємо витонченіше. Франц міцно стис сухі губи. — Не поспішайте, Петер, усе в свій час. — І вів далі дерев'яним голосом. — Отже, ви твердите, що в «штабі Валі» були задоволені вашою роботою? — Нічого я не тверджу, — запротестував Вайс. — Так чи ні? — Так. — Звідки у вас така тверда впевненість? — Ось звідси. — Вайс постукав долонею по сидінню свого стільця. — Інакше я не сидів би тут, на цьому стільці. — Ви дуже самовпевнені. Генріх Шварцкопф — ваш друг? — Так. — Чим викликана його прихильність до вас? — Тим, що я завжди пам'ятаю, хто я, і не претендую на дружбу з тими, хто посідає вище службове становище. — Однак зі мною ви тримаєтесь трохи нахабно, — сказав Франц. — Я поважаю ваш вік, але підкоряюся тільки старшим за званням. — Непогано сказано, — в задумі сказав протяжно Франц. — Непогано ви намагаєтесь випитати, хто я такий. — О, ви метр! — простодушно погодився Вайс. — Саме це я і хотів узнати. У Франца блиснули очі — це свідчило, що Вайе правильно намацав його дошкульне місце. Нахилившись до старика, він тихим голосом довірливо сказав: — Я схиляюся перед вашою проникливістю. — Ну-ну, не перебільшуйте, — задоволеним тоном вимовив Франц, збираючи в куточках очей сухі зморшки, — що означали усмішку.  



Свій життєвий шлях Франц почав у готелі «Адлон» хлопчиком-ліфтером і дослужився до високої посади портьє. Для таємних і явних дипломатів, агентів різних секретних служб готель «Адлон» був традиційною міжнародною біржею. Тут вони укладали угоди між собою: торгували державними таємницями і відомостями, що викривали державних і політичних діячів, — тут не гребували нічим: ні ганебними доказами, ні розбещеними нахилами. Ціни балансували залежно від міжнародної ситуації. Німецька таємна поліція невтомно турбувалася про безпеку клієнтів цього фешенебельного притулку міжнародних розвідок, ретельно стежила, щоб тут не порушувалися норми етикету і правила пристойності. Тому кожного службовця готелю найсуворіше перевіряла німецька таємна поліція і він був її агентом. Зупинившись у «Адлоні», іноземний клієнт міг бути абсолютно впевнений: численний і висококваліфікований штат готелю оберігатиме і його, і його папери від цікавості секретних агентів усіх інших держав. Що ж до самої німецької розвідки, то за свої послуги вона оподатковувала клієнтів «Адлона» ніби незримим налогом і з вишуканою делікатністю вивідувала їхні таємниці. Прекрасно підготовлений персонал готелю користувався для цієї мети спеціальною технікою, яку випускали фірми «Філіпс» і «Телефункен». Будинок готелю «Адлон» стояв між Бранденбурзькими воротами та імперською канцелярією. Коли пан Ріббентроп відав міжнародним відділом націонал-соціалістської партії, яка ще не прийшла до влади, він, для поповнення партійної каси, через довірених осіб, а іноді й сам особисто торгував у готелі «Адлон» копіями дуже важливих документів німецького міністерства іноземних справ, які перехоплював він сам. Франц добре засвоїв правила служби. Передусім чесність. Він не раз був свідком, як непомітно зникали службовці готелю, що збільшували власні прибутки, надмірно догоджаючи тому чи іншому іноземному клієнтові. Кожний такий службовець несподівано помирав тихою смертю в підвальному приміщенні готелю, де зберігалися продукти, і тіло його вивозили в залізному циліндричному контейнері для сміття за місто, на сміттєспалювач. Ще скромність. Формувалася вона тими самими обставинами. Коли хтось із службовців дозволяв собі з усмішкою вітатися з кимось із карателів, він негайно зазнавав тієї самої операції. Правила готелю диктували обслуговуючому персоналу таку скромність, за якої ні в якому разі не слід було підкреслювати своє знайомство з вищими за рангом. Техніка фотографування, делікатні тонкощі обстеження речей клієнтів, вміння виявити тайники навіть у механізмі наручних годинників, де вміщувалися мікрокопії різних документів, а також схеми найновіших типів зброї, рецептура щойно створеної вибухівки або замінників стратегічних матеріалів, — усе це Франц опанував. І, посівши посаду портьє, не тільки з чарівливою гостинністю приймав кожного клієнта в оселю видатних діячів таємного ремесла, але й з нещадною вимогливістю командував обслуговуючим персоналом готелю — людьми, вимуштруваними, як солдати, безстрашними, як штурмовики, і спритними, як шулери. Колись у «Адлоні» зупинявся і Баришев. Він люб'язно давав Францові, який сподівався знайти в його чемоданах тайники і сховані документи, можливість порпатися в його речах. А ті відомості, заради яких прибув сюди Баришев, зберігалися у з'єднаній з ключем від його кімнаті дерев'яній груші, і ключ з цією грушею Франц щодня одержував з рук Баришева, не підозрюючи, що фотографії фізіономій таємних агентів, які зупинилися в «Адлоні», зберігаються, ніби в альбомі, в якомусь предметі, що належить готелю. Серед фотографій таємних агентів була й фотографія самого Франца. Колись Баришев показав її Сашкові Бєлову і, підкресливши видатні здібності Франца як шпига, сказав: — У нього два дошкульних місця. Перше — він смертельно боїться бути викритим і через це втратити посаду, а разом з нею і життя. І друге — таємний болісний гонор невизнаного генія розшуку. Мені якось довелося розмовляти з ним. Я висловив своє захоплення кількома детективними романами. Він заперечив мою думку, навівши при цьому таку незвичайну аргументацію, що вона навіть для мене була якоюсь мірою цінною. Знає багато європейських мов, але ні разу не виїздив з Німеччини. Берлін знає тільки за путівником — все життя його минуло в готелі. Резиденція Гітлера та його сподвижників містилася в той час у готелі «Кайзергоф», і Франц іноді передавав мені деякі істотні «плітки». Адже службовцям заборонялося розмовляти з клієнтами лише про те, що стосувалося мешканців «Адлона». Всі інші теми не були заборонені. Але потім, коли я переселився в «Кайзергоф» і заходив іноді до бару «Адлона», Франц, ображений цією зрадою, перестав мене пізнавати. — А вам тоді пощастило хоча б раз побачити Гітлера? — Я навіть розмовляв з ним, — усміхнувся Баришев. — Яким чином? — Дуже просто: купив «Майн кампф» і, коли Гітлер проходив через вестибюлі, із свитою своїх головорізів, шанобливо попросив у нього автограф. — І він погодився? — Аякже! Іноземець у смокінгу — і раптом читав його маячню. Це тоді було рідкістю. — Про що ж він говорив з вами? — Мені важливо було не про що, а як він говорить. Хотілося вияснити психологічний тип, чи здатний він до логічного й послідовного мислення? — І що ж? — Психічна неврівноваженість, надзвичайна обмеженість, самозакоханість, схильність до жорстокості, притаманна натурам, які страждають хворобливою підозріливістю і збудженістю. Все це тепер уже не новина. Йоганн пригадав цю розповідь Баришева і, вдивляючись у Францове обличчя, з радістю пізнавав риси, знайомі йому з фотографії. Фотографія робилася давно, і Франц був на ній значно молодший. Цього ж дня Вайс пройшов медичне обстеження. Але лікаря, мабуть, щонайменше цікавило його здоров'я. Запропонувавши Йоганнові роздягнутися, лікар підійшов до нього і почав диктувати своєму помічникові-стенографу анатомічні дані з такою деталізацією, ніби відбувався опис якихось речей. Від першого лікаря Вайс перейшов до другого. Цього разу обстеження тривала значно довше і завдало чимало турбот. Відбувалося воно в підвалі, перетвореному на бомбосховище. Посадивши Вайса, цей лікар насамперед запропонував йому прочитати сторінку машинописного тексту, що мала багато цифр і назв, а сам став за його спиною. Не встиг Вайс дочитати до кінця, як лікар несподівано вистрелив над його головою з пістолета і одночасно вибив з-під нього стілець. І зажадав, щоб Вайс одразу ж повторив усе прочитане. Уважно підрахувавши удари пульсу на руці пацієнта, лікар здивувався. — Чорт забирай! — вигукнув він. — У вас феноменальна пам'яті, і надзвичайне самовладання! І те, й друге допомогло Вайсові зробити деякі висновки. Колись він уміло наштовхнув Штейнгліца на спогади про те, якій перевірці ще в догітлерівські часи підлягали агенти при доборі у вищі розвідувальні школи. Виходить, техніка випробовувань залишилась старою. А потім лікар зробив уколи в литки Вайсові. І хоча засліплюючий біль так зсудомив його м'язи, що хотілося вити, він, перемагаючи себе, мляво читав уголос якусь статтю із запропонованої йому газети. Лікар задумливо дивився на годинник. А коли Йоганнові здалося, що від нестерпного болю у нього вже розвалюється череп, лікар нахилився і знову зробив уколи, від яких біль швидко втих. Відчуваючи, мабуть, повагу до Вайса, він сказав заохочувально: — Ну, якщо ви й попадете до чужих рук, я впевнений, під час допиту у вас стане самовладання давати відомості, але вже відомі противникові. — Я не збираюся здаватися живим, — хвальковито, промовив Вайс. — Ваше самовладання допоможе вам лише уникнути тривалого катування. Тоді вам удасться приховати найважливіші, не відомі противникові відомості, які при іншій нагоді з вас, без сумніву, витягнули б цим тривалим катуванням. — Сказав повчально: — Є певна межа терпінню будь-якої людини, якою б твердою і загартованою вона не була. — Помовчав і закінчив: — Якщо, звичайно, сама природа не потурбується про неї і не позбавить розуму. Гестапівці Гіммлера не раз перехоплювали зарубіжних агентів Ріббентропа, коли ті прибували в Берлін з дуже важливими відомостями. Агентів умертвляли, перед цим вичавивши з них усе можливе, а доставку відомостей гестапо приписувало собі. Отак щезло кілька визначних агентів абверу, а потім не Канаріс, а Гіммлер доповів фюрерові про матеріали, які могли дістати лише ці агенти, що загинули безслідно. Вайс слухав про все це і радів з відвертості лікаря. Значить, його випробовують на придатність до певного роду служби, а все інше не викликає сумніву. Франц повчав Вайса, як уникнути спостереження за собою, якими способами зберігати секретні документи в малюсіньких контейнерах, виготовлених із звичайнісіньких предметів, і як миттю знищити ці документи. Перші дні Вайс нікуди не виходив, сніданок, обід і вечерю акуратно приносили йому в кімнату. Але через деякий час йому дали можливість спілкуватися з іншими мешканцями котеджу. Переважно це були люди середнього віку, і їхні обличчя відбивали стомленість, глибоку зосереджену заклопотаність. Знайомлячись, називали тільки ім'я. Всі, як один, були бездоганно виховані, надзвичайно ввічливі. І хоча серед них були й молоді чоловіки, і кілька привабливих дівчат, всі тут ставилися одне до одного з цілковитою байдужістю, яка свідчила, що робота поглинає їх повністю, не залишаючи часу для будь-яких емоцій. Тут за старшого, якого Вайсові не відразу пощастило виявити, був сутулий, важко човгаючий при ході, миршавий і мовчазний чоловік з глибоко запалими очима і тихим голосом. Звали його Густав. Ставився він до всіх однаково урівноважено, та й йому нібито ніхто не віддавав переваги. Але варто було Густавові сказати комусь кілька зовсім незначних слів, як обличчя людини, до котрої він звертався, миттю набувало виразу бездоганної слухняності. Так, люди тут були добре вимуштрувані. В одному з флігелів містилася чудова довідкова бібліотека з картосховищем і читальнею. Кожний столик у цій читальні був відгороджений ширмою, що не давало можливості з'ясувати, над якими матеріалами працюють. Залишати готель дозволялося, треба було лише точно сказати Францові, коли маєш повернутися. Ніякої військової варти не було: її функції виконували воротарі, садівники, двірники. Майже в усіх кімнатах стояли телефонні апарати, але включалися вони в загальну мережу через місцевий комутатор. І коли взяти трубку, відповідав завжди той самий голос, а іноді — Франц. Вайс подзвонив Генріхові і, даючи йому зрозуміти, що розмови підслухують, жартівливо запитав, з ким той розтринькує своє життя. Генріх здогадливо підхопив цей тон. Вони нічого не могли сказати один одному, але Вайсові важливо було повідомити Генріху, що в нього поки що все гаразд. Кілька разів Густав давав йому однакові доручення: зустріти в аеропорту людину, фотографію якої Вайс мав можливість бачити лише мимохідь, і супроводити її до певного місця. Адресу Густав щоразу називав досить невиразно. Вайс виконував ці доручення так точно, як від нього вимагалося. Одного разу пасажир, якого він зустрів на залізничному вокзалі, почав настійливо вимагати, щоб Вайс непомітно взяв у нього пошарпаний путівник по Парижу і відразу ж передав Густавові. Вайс рішуче відмовився. Пасажир, так само пошепки, почав загрожувати. Вайс був невблаганний. Привізши пасажира за вказаною Густавом адресою, він ввічливо розпрощався з ним, хоча у відповідь почув лайку і погрози. Коли Вайс доповів Густаву про це, той пожував сухими губами, сказав байдуже: — Очевидно, вам пропонували передати надзвичайно важливий і невідкладний матеріал. Шкода, що я не одержав його відразу. Але ви вчинили правильно, і я вам не докоряю. Те, що Густав поставився спокійно до зволікання в доставці важливого матеріалу, свідчило не лише про виняткове становище, яке він займав, але й про те, що ця людина рідкісної сили волі й самовладання. Крім того, Вайсові стало ясно, що дисципліна тут цінується більше, ніж ініціатива, і що коли йому дають такі доручення, то, виходить, він уже пройшов істотну стадію перевірки. І хоча з цього пошарпаного путівника, мабуть, пощастило б узнати дещо про справи, якими керував Густав, він не шкодував за втраченою можливістю. Вайс знав: лише терпінням і витримкою він доможеться винагороди за свою бездоганну слухняність. І нібито на знак особливої прихильності Густав запросив його зіграти вранці партію в теніс. Хирлявий на вигляд, занадто млявий, Густав у грі несподівано виявив несамовиту рухливість, удари його ракетки відзначалися силою і різкістю. Вайс з ганебним рахунком програв усі гейми. Але коли Густав підійшов до сітки, щоб за традицією потиснути руку переможеному, Вайс, затримуючи його гарячу, суху долоню, сказав з лукавою усмішкою: — Я не так захоплений вашою спортивною майстерністю, гер Густав, як майстерністю приховувати такий бурхливий темперамент. Густав досадливо скривився, але одразу усміхнувся зморщеним сухим ротом: — А ви, Петер, розумний. — Якщо це не обмін компліментами, мені надзвичайно приємно почути це саме від вас, — без усмішки сказав Вайс, підкреслюючи, якого значення надає він словам Густава. Такого чоловіка, як цей своєрідний тип, вульгарна й примітивна похвала могла тільки роздратувати, але розумні й делікатні лестощі повинні були принести йому задоволення. У душовій Густав запитав Вайса: — Що ви думаєте про Франца? — Експонат для музею криміналістики.  

Шелленберг, посівши посаду керівника шостого відділу імперської служби безпеки, не вніс у роботу ніяких нововведень, але намагався підібрати свої, особливі кадри. Він вирізняв людей матеріально забезпечених, із стійким становищем у суспільстві та університетською освітою, даючи їм перевагу перед ставлениками Мартіна Бормана, який прагнув забезпечити шостий відділ надійною агентурою націстської партії. Борман був досить точно поінформований про всю підступність Шелленберга. Але дружба з Гіммлером захищала Шелленберга від спроби Бормана накласти свою лапу на шостий відділ СД. Вайс не мав ніяких сумнівів у тому, що Гейдріх користувався послугами Франца ще в ті часи, коли очолював таємну поліцію, і, перейшовши в гестапо, він, звичайно, не відмовився од цих послуг. Судячи з усього, зібрані тут люди були новими кадрами Шелленберга. Досвідчені співробітники секретної служби не здавалися б такими вимученими роботою і не ставилися б одне до одного з такою відвертою байдужістю. Відрізняла їх не лише відданість своєму шефові. Ніхто з них ніколи не брав до рук газети: про політичні новини вони, мабуть, дізнавалися із зовсім інших джерел. І фронда до офіційної пропаганди була не випадкова. Вона наче підкреслювала, що цим людям відомо те, чого не знає ніхто інший.  



Густав нічого не сказав у відповідь на зневажливу репліку Вайса про Франца, але, одягаючись перед дзеркалом і стежачи у дзеркало за Вайсом, раптом запитав: — Хто був найдостойнішою людиною у «штабі Валі»? — Лансдорф, — не вагаючись, відповів Вайс. — І, ви вважаєте, його місце там? — Ні. — Чому? — Лансдорф — майстер політичних комбінацій. На Сході вони неможливі. Довго і ретельно зав'язуючи галстук і продовжуючи стежити за Вайсом, який не вважав за потрібне приховувати, що бачить, як за ним стежать, Густав промовив повільно: — А ви цікавий суб'єкт. — Мені б не хотілося, щоб у мені навіть що-небудь для вас було неясно. — Мені теж, — погодився Густав. Поляскав Вайса по плечу: — У нас з вами попереду ще багато часу. — Порадив: — А чому б вам не провідати Генріха Шварцкопфа? — Це для вас бажано? — А для вас? — Генріх — мій друг. Але його дядько Віллі Шварцкопф — визначний діяч гестапо. — І що ж? — Моїх здібностей вистачає лише на те, щоб служити там, де моя служба. — Значить, ваш візит буде корисний тій службі, до якої ви належите. Якщо вам це ясно, то в мене по відношенню до вас не лишається нічого нез'ясованого. Вайс схилив голову, клацнув підборами. Густав сказав поблажливо: — Тут, у нас, таку форму висловлювати свою готовність не визнають. На відміну від абверу, ми відрізняємо співробітників не за званнями, а за їхніми здібностями розуміти більше, ніж їм сказано. Після цієї багатозначної бесіди, ніби за помахом чарівної палички, зникла невидима перепона ввічливої, холодної відчуженості між мешканцями котеджів і Вайсом. І хоча розмовляли з ним більше на абстрактні теми, Вайс відчув уже не байдужість, а допитливий інтерес до себе.  

Віллі Шварцкопф жив на Фрідріхштрасе у будинку дивної архітектури — суміш модерну з цейхгаузом. Колись у нього тут була квартира з трьох кімнат, але після того, як будинок арієзували, він захопив для особистої канцелярії весь поверх. Племінникові він дав одну з кімнат у колишній своїй квартирі. На поверсі, так само, як і в вітальні, чергували есесівці. Сніданок був накритий у Віллі Шварцкопфа в кабінеті, обставленому з навмисною казарменою убогістю і суворою невибагливістю. Солдатське ліжко. В головах столик, заставлений армійськими телефонними апаратами. Посеред кімнати великий стіл без ящиків. Величезна карта, запнута полотном. У стіну вмуровані великі вогнетривкі шафи. Фарбовані металічні двері з малюсіньким круглим віконечком, прикритим сталевою засувкою. Біля ліжка на килимі ліниво дрімала величезна вгодована вівчарка. Моду на цих сторожових псів увів фюрер. Сервірування було тож казарменого типу: алюмінієві ложки і вилки, армійські ножі-напівтесаки. Але їжа дорога і, так само, як і вина, переважно іноземного походження. Мундир на Віллі був досить поношений, лише чоботи блищали, мов лаковані. Прийняв він Вайса приязно. Розвівши руками, признався, ніби вибачаючись: — Коли німецький народ усе віддає фронту, ми, його вожді, наслідуєм дух спартанців. Генріх тільки усміхнувся з цієї хвалькуватої брехні. В Шарлоттенбурзі, в одному з найаристократичніших кварталів Берліна, Віллі мав розкішний особняк, який він перетворив на склад найрізноманітніших цінностей, але про це знали тільки найближчі йому люди. Обнімаючи племінника, Віллі сказав самовдоволено: — Якби Генріх на початку своєї діяльності був таким, яким повернувся зараз з Варшави, чорт забирай, я не здивувався б, одержавши наказ з'явитися до нього в рейхсканцелярію з доповіддю. Коли б не було його, я зараз не впорався б і з половиною своїх справ. Хлопець переказився і взявся за розум. Під час сніданку Віллі багато їв і пив. А Генріх майже не їв і пив тільки мінеральну воду. — Ну, як вам сподобалися люди Вальтера? — запитав Віллі і, не дочекавшись відповіді, почав обурюватися: — Набрав особистий дипломатичний корпус із плюгавців. Салонні шалапути, випещені синки багатих батьків, що мають родинні зв'язки у всіх країнах Європи. Які вони, в біса, агенти! Адже будь-хто з них, як тільки попаде до рук найпаршивішого розвідника-хлопчака, накладе в штани і почне патякати, як на сповіді. А цей Густав! Добра штучка. В свій час на Альберхштрасе, вісім, він зумів примусити заговорити найупертіших, а тепер зробився гувернером у цих щенят на псарні Вальтера. Що ви скажете про Густава і взагалі про його пансіонат? — Я б не виправдав рекомендацію гера Лансдорфа і вашу також, — глибокодумно всміхнувся Вайс, — коли б дозволив собі не лише висловлювати думки про моїх співробітників, але й розповідати коли б то не було про те, що стосується моєї нової роботи. — Та облиште! — весело вигукнув Віллі. — Тут, за броньованими дверима, як у Христа за пазухою. — І додав поважно: — У нас один хазяїн — Генріх Гіммлер. — Слуги, у яких дуже довгий язик, як правило, не затримуються в хорошому домі, — відповів Вайс. — О, ви он який, виявляється, камінчик! — У голосі Віллі звучали ноти невдоволення. — Нічого, я все-таки сподіваюся, ми з вами подружимося. — Я теж, — сказав Вайс. І вважав за потрібне додати: — Мушу вас запевнити, мої найкращі враження про вас залишаться так само недоторканними, — він кивнув на вогнетривкі шафи, — як папери, що там зберігаються. — Однак ви людина твердих правил! — пробурчав Віллі. — Ні, — сказав Вайс, — але я вмію твердо підкорятися тим правилам, які мені рекомендують старші. — Ловко сказано! — розсміявся Віллі і звернувся до Генріха: — А цей твій приятель, виявляється, не такий простачок, як мені здалося тоді в Ліцманштадті. — І одразу докорив Вайсові: — Ви людина не дурна і повинні були зрозуміти, що коли вже старий Віллі робить послугу ближньому, то при цьому він завжди розраховує на взаємну люб'язність. — Я ладен докласти всіх зусиль, щоб виконати будь-яке ваше доручення, — шанобливо схилив голову Вайс, — якщо, звичайно, воно не піде врозріз із зобов'язаннями, які я на себе взяв. — Добре, добре, — грубувато-поблажливо поляскав його Віллі по плечу, — я сам ніколи не забуваю тих, кому зробив якусь послугу. Мабуть, він чекав іншого від Вайса, але, прикинувши, що не часто трапляються в рейхові люди, що з такою впертістю відстоюють свою службову честь, заспокоївся і сказав: — Освічені люди зараз рідкісне явище. Незначну частину їх ми зберігаємо в тюрмах. — Розреготався. — Недавно треба було зробити експертизу художніх цінностей, що прибули з окупованих областей. Якби ви бачили пики цих інтелігентів, коли ми привезли їх у підвали сховища! В деяких картин вони буквально злизували пилюгу й грязюку. Але коли я зажадав од них, щоб вони встановили вартість кожного предмета, негідники заявили, що це неможливо, бо національні реліквії, мовляв, не мають продажної ціни. Ну їм так всипали за саботаж, що нашим хлопцям довелося на руках тягти їх назад у тюремний фургон. Генріх пояснив коротко: — Дядькові доручено підготувати матеріальні фонди СС до евакуації. У банках нейтральних держав для цього абоновано спеціальні сейфи. Віллі насупився, але відразу ж знайшов, що сказати: — Ми просто хочемо врятувати національні реліквії переможених країн від бомбардувань, зберегти їх. — Але ж сейфи абонували певні люди. — Ну й що? — сердито запитав Віллі. — Імперія — це і є певні люди. Не було б їх, не було б і імперії! — Ви надзвичайно точно висловились, — погодився Вайс. Віллі помітив, що Генріх усміхнувся. Він збентежився, пробурчав: — Народність німецького руху Третьої імперії — це не щось безплотне: вона втілена у фюрерові. — Вважаю, що і в таких, як ви, — зауважив Вайс. — Так, — самовдоволено згодився Віллі. — Я, дійсно, ветеран націонал-соціалістської революції. Вайс повторив запитливо: — Революції? — У свій час фюрер скористався термінологією марксистів, і це дуже стало нам в пригоді. — І Віллі розгорнув свою думку: — Коли ми були слабкі, а червоні сильні, такий камуфляж допоміг нам щасливо розв'язати багато питань. — Наприклад? — Ми так голосно трясли цими брязкальцями перед стадом, яке ладне було йти за червоними, що оглушили його. І не встигло воно опам'ятатися, як опинилося в нашому загоні і ми примусили його іти в ногу під дроб наших барабанів. Розмова на цю тему, мабуть, набридла Віллі. Обвівши очима кабінет, він сказав Вайсові: — Як бачите, навіть удома я не належу собі — все підпорядковано роботі. — Підвівся і запросив Вайса йти за ним. Вони пройшли цілу анфіладу кімнат, де за конторськими столами сиділи люди в цивільному. Коли заходив Віллі, всі вони миттю, як по команді, схоплювалися і витягали руки в партійному вітанні. Віллі не вважав за потрібне їм відповідати. Вайсові він пояснив: — Я навіть своє, скромне житло перетворив на особисту канцелярію, і всі службовці перебувають тут на казарменому становищі. Ми працюємо й ночами. Але зате, коли рейхсфюрерові треба терміново одержати особливі довідкові матеріали, я негайно доповідаю йому про все, що його цікавить. — Хіба в служби безпеки не вистачає апарату для цього? Віллі усміхнувся загадково: — Довідки для шефа ми готуємо в одному екземплярі. Ми даємо об'єктивний аналіз, тому шеф завжди має можливість бути в курсі справ дійсного становища в імперії. — Я думав, що таке завдання стоїть перед службою безпеки в цілому. — Безперечно. Але є Борман, є Кальтенбруннер, і кожний з них аж горить першим доставити фюрерові інформацію, не обтяжуючи себе її збиранням. Але основне не в цьому. Основне в тому, що це моя особиста канцелярія і я особисто доставляю рейхсфюрерові наші матеріали. І оскільки їх одержано не з офіційних джерел, він сам вирішує, доповідати про них чи не доповідати. Інколи вони можуть викликати лише роздратування у фюрера, а інколи — люте незадоволення тими, хто приховав од нього справжній стан речей. Так, наприклад, промислові кола, з якими фюрер змушений таки рахуватися, наполягали, щоб генералітет вермахту, вносячи суттєві зміни в стратегічний план «Барбаросса», скерував військові дії насамперед на захоплення територій, багатих сировиною. З допомогою агентури в свій час ми встановили, що нашій промисловості поки що вистачає сировини для забезпечення воєнного виробництва на термін, визначений для бліцкрігу. Але під тиском промислових кіл різні міністерства дали інші довідки. Оскільки принцип бліцкрігу був керівним, ніхто не зважився визнати, що війна на Сході набирає затяжного характеру. І рейхсфюрер, з одного боку, зміг довести фюрерові, що керівники окремих міністерств не вірять у швидку перемогу і тому неправильно ведуть економічне планування, вчиняючи злочин перед рейхом. А з другого боку, маючи точні дані про сировинні ресурси країни, він підтримав перед фюрером вимогу промислових кіл — насамперед захопити багатющі райони стратегічної сировини на Україні і Кавказі, що зрештою відповідало потребам рейху. — І Віллі похвалився: — Мені було доручено зібрати об'єктивні дані про запаси рідкісних металів. — А іншим? — Ви мудрий молодий чоловік, — заохочувально усміхнувся Віллі. — В рейхові достатня кількість подібних спеціалізованих дослідних філіалів. — І, потерши руки, глузливо промовив: — А ваш Канаріс виявився профаном. Ми виділили йому незчисленну кількість техніки і гігантські грошові суми на створення сотень розвідувальних шкіл. У його розпорядженні було все населення окупованих районів, табори військовополонених, прекрасні кадри, які набули багатющого досвіду в період першої світової війни і відшліфували його в рейхсвері. Але до цього часу ми не одержали від його агентури хоч якоюсь мірою значних даних про економічний потенціал Росії, хоча основне завдання абверу хаме в цьому й полягає. Що ж до союзників Росії, то тут ми й без абверу одержуємо досить повну і точну інформацію. Й не від якихось там агентів, а з перших рук — від представників іноземних фірм, які не поривають ділових зв'язків з нашими концернами. Тому я вам раджу не дуже афішувати, що в абвері ви займалися східним напрямком. У Берліні служба абверу викликає більше ніж незадоволення. До речі, — самовдоволено сказав Віллі, — ваш колишній начальник, ротмістр Герд, переконавшись у безперспективності діяльності Канаріса, визнав, що доцільніше запропонувати свої послуги нам. Герд непогано відгукувався про вас, оцінив вашу відданість і мужність. — І одразу Віллі сказав поблажливо: — Ви виявили відданість і мужність, відхиливши мою пропозицію. Але, мушу вас запевнити, від цих прекрасних якостей ви ще матимете неприємності. «А він не дурний, — думав Вайс, слухаючи розпатякування Віллі, — хоча, мабуть, виконує в СД лише роль робочої коняки. Але працювати він уміє і, судячи з його особистої канцелярії, уміє примусити працювати й інших». Потім, коли Віллі пішов од них, Генріх привів Вайса у свою кімнату і запитав: — Ну? — Ділова людина і дуже поінформована, — сказав Вайс, розуміючи, що Генріх чекає на його думку про Віллі. — Тут ти помиляєшся, — заперечив Генріх. — Він вихвалявся перед тобою. Функції його обмежено вузьким завданням: знати стан справ у промисловості так, щоб планувати доставку робочої сили з концтаборів. Адже прибуток від неї надходить у СС. Та й годі. — Коли б твій дядько навіть у цих межах ознайомив мене з матеріалами, що є в його розпорядженні, я б вважав це надто люб'язним. — Зрозуміло, — сказав Генріх. — Тепер ти захочеш, щоб племінник виявив тобі цю люб'язність. Ну що ж, візьми мій подарунок! — І Генріх простигнув руку до однієї з книжок, що стояла на полиці. Вайс суворо зупинив його: — Оцього тобі робити не слід. — Чому? Я вирішив. Безповоротно. Хіба ти ще сумніваєшся в цьому? Думаєш, так просто бути племінником убивці свого батька? — Я розумію тебе. Але й ти мусиш дещо зрозуміти. — Тобто? — Треба не лише хотіти, але й уміти. — Ти вважаєш, що я діяв необережно? — Недисципліновано. — Мабуть, забув запитати твоєї вказівки?! — розсердився Генріх. — Пробач, забув, що ти тепер нібито як мій начальник. — Ну навіщо ти ображаєшся? — докірливо сказав Вайс. — Просто ми повинні спочатку розробити, підготувати все, що хочемо зробити, і тільки потім зробити все, що ми хочемо. — Добре, гер професор. Я ладен у будь-який зручний для вас час прослухати курс наук. — Я радий, що в тебе такий хороший настрій. Цікаво тільки, чим він викликаний? — Побаченням з тобою, — щиросерде сказав Генріх. — Просто я радий, що знову бачу тебе. Хоча все ж ніяк не звикну до думки, що ти росіянин — отже, особа неповноцінна в расовому відношенні. — Недолюдок, — підказав Вайс. — Саме так, — погодився Генріх. — Напівтварина, — нагадав Вайс. — Ну, а ти якого біса веселий? — в свою чергу запитав Генріх. — З тих самих причин, що й ти. Коли Вайс уже виходив, Генріх знову спробував дати йому книгу, і знову Вайс відмовився взяти її. — Боїшся? — докорив Генріх. — Ні, — заперечив Вайс. — Просто не хочу бути співучасником непродуманих дій. — А коли мені небезпечно зберігати цю книгу? — Ну що ж, — сказав Вайс, — в такому випадку доведеться взяти, але ти штовхаєш мене на ризикований крок. — Ні, — сказав Генріх. — Облиш. Я зрозумів. Твоя правда. Але мені так хотілося відразу ж почати працювати… — Мені колись теж хотілося відразу ж все почати, — признався Вайс, — але виявилося, що терпіння вимагає мужності.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка