Вадим Кожевников



Сторінка33/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   42

54



 

Як завжди після вдало проведеної операції, Зубов з особливим запалом узявся за службові справи. На цей раз йому доручили керувати будівництвом складів для зберігання металолому. Власне, складів можна було не будувати, а обмежитися прилеглими до залізниці платформами, укріпивши їхній фундамент. Але Зубов підтримав проект архітектора Рудольфа Зальцмана, представника круппівської фірми і племінника одного з її директорів. Зальцманові надзвичайно хотілося побудувати монументальні, з гробоподібним дахом і строго суворі, в стилі Третьої імперії, споруди. Так і було вирішено, а це вимагало багато часу, додаткової робочої сили і цінних будівельних матеріалів. Канцелярія Зубова містилася в критій дрезині, і він легко подорожував по будівельних об'єктах, розпікаючи підлеглих за найменший промах. Демонструючи нетерпиму вимогливість, він примушував підлеглих переробляти вже наполовину зроблену роботу, твердячи, що йдеться про німецький технічний престиж. Зубов був такий зайнятий, що Йоганнові лише на другий вечір після операції вдалося побачитися з ним. Як уже не раз бувало після вдалих вилазок, Зубов доповів Вайсові про цю чудово виконану операцію надзвичайно лаконічно. Дуже вже йому хотілося, щоб Йоганн сам детально розпитав його. Але Йоганн, ніби з помсти за це неприховане торжество Зубова, вислухав його надто стисле повідомлення, як щось цілком закономірне, і ні про що не розпитував. Він лише поцікавився, чи не можна влаштувати побачення Шварцкопфа із звільненими німцями і чи може ця зустріч вплинути на Генріха в потрібному напрямку. Зубов образився: — Виходить, тобі ці німці потрібні були лише як співрозмовники для твого есесівця? Йоганн відповів стримано: — Якщо Генріх Шварцкопф буде з нами, вважай це за найкраще з усього, що ми тут зробили. Зубов недовірливо всміхнувся. Поміркувавши, він все-таки обіцяв усе влаштувати, але просив кілька днів на підготовку. Основні труднощі, як він пояснив, полягали не в тому, щоб організувати зустріч, а в тому, що треба було ще з'ясувати, чи ці німці придатні для розмови з Шварцкопфом, чи ні. А ось про те, як виконав своє завдання Ярослав Чижевський, Вайс розпитав Зубова з особливою ретельністю. І виявилося, що зовсім не все тут гаразд. Чижевський з'єднався з групою польських патріотів, передав їм матеріали, які незаперечно свідчили, що пан Душкевич — давній провокатор. І вся група розосередилася. Люди пішли в глибоке підпілля. Але замах на Шварцкопфа не анульований, лише термін пересунувся. Отже, життя Генріха, як і раніше, в небезпеці. І винен у цьому Йоганн, бо не вважав за потрібно вчасно розповісти про все Зубову. Тепер Зубов пообіцяв Йоганнові зробити все, щоб відвести небезпеку від Генріха. Він бачив, як турбується Йоганн за життя Шварцкопфа, і мимоволі його охопили ревнощі. Ніколи ще, навіть у хвилини смертельної небезпеки, Зубов не помічав, щоб Йоганн так хвилювався. І за кого хвилювався? За цього німця, хоч який би він там був потрібний і важливий для справи. Отже, Йоганна єднає з Генріхом, крім усього іншого, ще й дружба. А Зубов вважав себе тут єдиним справжнім другом Йоганна. Що ж це виходить? Виходить, він тепер тільки підлеглий, що виконує доручення. А Йоганн весь вільний час віддаватиме цьому німцю, і, можливо, цей німець важитиме для нього більше і навіть робитиме більше, ніж робив Зубов. З виразу печалі, гіркоти, що відбилися на обличчі Зубова, Йоганн чутливо збагнув, що ця розмова вразила товариша. Було щось наївне в його образі. Але одночасно і по-справжньому чисте. Люди, безстрашні перед лицем смерті, часто розгублюються, коли життя стикає їх з холодною розсудливістю, байдужою ощадливістю. — Ти зрозумів мене правильно, — лагідно звернувся він до Зубова. — Генріх ще дуже не стійка людина, він ніби в тумані блукає: може до нас прийти, а може і на нас піти. І я з ним, ну, як з хворим, чи що. — Добре, — сумно погодився Зубов. — Лікуй… Йоганн подумав, що міг би нагадати Зубову про Брігітту, але стримався, боячись уразити друга: адже для нього теж все це було до болю тяжко. Прощаючись, Зубов порадив Вайсові відвезти кудись Шварцкопфа на кілька днів, поки Чижевський знову налагодить зв'язок з польською групою. Це цілком влаштовувало Йоганна, тим більше, що він мусив виконати давнє доручення доктора фон Клюге. Крім того, не можна було не зважати на документи відрядженого, що давали суттєві привілеї. Відрядження давало також можливість розкрити перед Генріхом ще один бік підлої работоргівлі, від якої не тільки керівництво СС, але й німецькі промисловці та імперські чиновники мали великі прибутки. Генріх відразу ж, навіть не поцікавившись метою службового відрядження Вайса, погодився супроводжувати його. Йоганн вирішив поки що мовчати про цю мету, тим паче, що Віллі Шварцкопф доручив Генріхові перевірити, чи успішно виконує адміністрація табору секретний наказ про розробку проекту методологічної інструкції для тих есесівців, які, коли виникне така потреба, мали уподібнитися до в'язнів і загубитися серед них. Коли Вайс запитав Генріха, навіщо це керівництву СС, той відповів зневажливо: — А дідько їх знає! Але не думаю, щоб есесівці пішли на такі злигодні тільки з бажання доносити на в'язнів. — А все ж таки навіщо? — А пам'ятаєш, з якою насолодою фон Зальц філософствував про соціальну силу страху? — нагадав Генріх. — Я думаю, все через цей всеохоплюючий страх. — Не розумію тебе. — Ну як же! Ті, кого переслідує страх, намагаються позбутися його, сховатися де завгодно, навіть у концтаборі під виглядом в'язнів. Це і є порятунок від розплати. — Додав з усмішкою: — Недавно дядько показав мені ампулу з ядом — він тепер завжди носить її з собою в запальничці. І завжди з тривогою обмацує верхню кишеню кітеля — перевіряє, чи не забув цю запальничку. А як намацає, віриш, обличчя його стає нахабним, глузливим: ось, мовляв, що б там не було, я можу від усього відразу врятуватися; я-то вже викручусь! — Він серйозно думає про самогубство? — Ну, що ти! Він такий палкий життєлюб. Нізащо не наважиться. Але свідомість того, що він має таку можливість, підбадьорює його. — Виходить, твій дядько думає, що війну вже програно? — Та ні, що ти! Просто він боїться, що хтось за якийсь вчинок зрадить його і фюрер накаже вбити його. На випадок воєнної поразки у дядька, як і в багатьох таких, як він, що посідають вищі посади, є інші сприятливі можливості. — Які? — Ох і провінціал ти, Йоганне! — розсердився Шварцкопф. — Невже ти не розумієш, що спонукало більшість з тих, хто стоїть ближче до фюрера, умовити його не захоплювати, наприклад, Швейцарії? Вайс заперечно похитав головою. — Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал. — Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії. — Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін. — Коли закінчиться війна? — А ти що, дуже поспішаєш? — У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися з тобою, — щиро запевнив Вайс. — Я теж, — стримано сказав Генріх.  

І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув'язнювали й дітей. Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов'язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі. Обезкровлені вбивчим донорством, мляві, байдужі до всього, діти байдуже питали, коли бачили панів офіцерів: «Що, нас уже в газокамеру, так?» Коли вони запитували про це, їхні обличчя були нерухомі й безстрашні: адже ніщо в світі вже не могло налякати їх; вони пережили всі земні жахи і звикли до них, звикли до трупів, які вранці самі витягали з бараків. Все це так вплинуло на Генріха, що Вайс став боятися, як би він, доведений до розпачу, не наклав на себе руки або раптом не почав в упор стріляти з пістолета у представників охорони і адміністрації, що їх супроводжували. Вихід був один: вирушаючи в черговий концтабір, Вайс тепер змушував Генріха залишатися в готелі, де той на самоті звичайно напивався до нестями. Але що міг Вайс зробити? Треба було закінчити все, пов'язане з відрядженням, тим більше, що, крім дітей, яких належало продати родичам, він, користуючись своїми особливими повноваженнями, заніс до списків евакуйованих з табору багатьох із тих, кого ще можна було врятувати. Вайс уже повідомив Зубову, щоб той, об'єднавши своїх людей з польськими партизанами, готувався до нападу на охорону ешелону, в якому повезуть дітей, що не мають родичів. Цих дітей Вайс включив до окремої найчисленнішої групи. Передбачалося, що, коли дітей буде звільнено, їх візьмуть у свої сім'ї ті, хто захоче стати їм за батьків. Тільки після того, як Вайс шифровкою повідомив Зубову, де стоятиме залізничний состав і коли почнеться посадка в нього дітей, він зміг вважати своє завдання завершеним. Тим більше, що під виглядом конспірації всього комерційного підприємства СС йому вдалося домогтися, щоб дітей не супроводжувала спеціальна озброєна охорона; турбуватися про них було доручено дружинам керівників табору, хоч слід сказати, що багато хто з цих дам були не менше, ніж їхні чоловіки, жорстокі та уміли користуватися канчуком і пістолетом. Перед від'їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому, він застрелить його. — Добре, — сказав Вайс, — я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей. — Як?! — закричав Генріх. — Як? — Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв'яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити. — А ти? — Я в таких небезпечних авантюрах не беру участі. Звільни мене від цього, будь ласка, — сухо сказав Вайс. — Не хочу, щоб мене повісили в гестапо. — Боягуз! — Так, — підтвердив Вайс. — І не приховую цього від тебе. — А що ти раніше казав мені? В чому переконував? — Бачиш, — роздумливо мовив Йоганн, — одна справа — критично ставитися до того, що відбувається навколо, а інша — зважитися на відкриту боротьбу, тобто стати на бік тих, проти кого ми воюємо. — Виходить, ось ти який! Вайс стенув плечима. Він не мав зараз сили на іншу розмову. Його змучила, знесилила нездоланна, засліплююча зненависть. Він настільки знемігся за ці дні поїздок по таборах, що, здавалося, самовладання ось-ось покине його. Маленькі в'язні — підлітки й діти — втратили у таборах уявлення про інший світ, не схожий на той, в якому вони існували. Вони звикли до своєї приреченості. Вони знали, кого з них і коли поведуть або повезуть на тачці в «санітарний блок» — так називали тут газову камеру з глухими стінами без вікон і пологою підлогою, оббитою жерстю. Раніше, коли не було газової камори і крематорію, в'язнів розстрілювали по середах і п'ятницях. У ці дні діти намагалися ховатися, і дорослі допомагали їм сховатися. А тепер, коли муфельні печі крематорію працюють без перерви, вдень і вночі, сховатися від них неможливо. І діти не ховаються. Раз на тиждень для відправки в «санітарний блок» відбирають не менше двадцяти дітей — спочатку хворих, потім дуже виснажених, а коли хворих і виснажених для комплекту не вистачає, ті, в кого на грудях пришито жовтий клапоть, знають, що прийшла їхня черга. Знають задовго до цього дня. Старші пояснюють меншим, що це триває недовго і не так уже й боляче — скажімо, менше болить, ніж коли беруть кров. Трохи потерпіти — і потім уже не страшно, бо нічого не буде — ні табору, ні голоду, ні сплетеного з телефонного проводу батога. Нічого. У таборі діти розмовляли одне з одним на дивній суміші мов, і ніхто їх не розумів, окрім них самих. — Пане офіцер, — попросив Вайса метровий скелетик з виснаженим обличчям дорослого і величезними, по-дитячому ясними очима, — не відсилайте мене сьогодні в газовку. — І пообіцяв — Я можу дати ще кров, — Пояснив по-діловому: — Минулого разу кров не пішла. А звідки в мене може бути кров, коли мій пайок з'їли пацюки? Був це хлопчик чи дівчинка — Йоганн не зміг визначити. Єдиною ознакою, за якою можна було відрізняти дітей від інших в'язнів, був їхній маленький зріст, а обличчя у всіх тут однакові: старечі, висхлі, нерухомі, ніби гіпсові маски, зняті з мерців. Шарфюрер СС забезпечив Вайса цукерками, щоб йому легше було вивідувати в дітей про їхнє минуле. Але щоразу, коли Йоганн пригощав дітей, вони злякано відсахувалися і обличчя їхні ставали блідо-сірими, а ті, хто не міг стриматися, бачачи яскраву обгортку, все ж не наважувалися покласти цукерку в рот. Йоганн подумав, що вони не знають або забули, що таке цукерка. І коли він став наполягати, щоб хтось із дітей зараз же з'їв свою цукерку, хтось із них, на зріст вищий за інших, покірно скорився і чомусь ліг на землю. Через кілька секунд Вайс почув розпачливий зойк: підліток кричав, що йому дали погану отруту, вона діє повільно і, значить, довго доведеться мучитись. Вайс вихопив цілу жменю цукерок із свого пакунка, гарячково розгорнув і почав несамовито жувати, намагаючись переконати, що вони не отруєні. Але підліток не вірив йому і все кричав, що йому дали погану отруту. Інші діти мовчки, непорушно стояли поруч, і ніхто з них не тільки з обуренням, але навіть запитливо не глянув на Вайса. І коли підліток нарешті підвівся з землі, в його очах не було нічого, крім здивування, що він живий і не відчуває мук. Неможливо розповісти про Вайсові відчуття, коли він, намагаючись врятувати хоча б кого-небудь з в'язнів, відвідував так звані «молодіжні» табори. Здавалося, його намертво зсудомило, відібрало всі почуття, крім нездоланної жадоби помститися. Залізна захисна Вайсова зброя пекла його. Душевні сили зовсім залишили його, він зараз майже не міг розмовляти з Генріхом, якого опанувала прострація після першого ж відвідання дитячих таборів і тепер, у стані тупого сп'яніння, він белькотів лише, що це дивовижно, що людина — нікчема у своїй суті і всіх людей на землі після такого треба знищити, як паскудну комашню. Вайс забрав у Генріха пістолет, щоб він не заподіяв собі смерть або не застрелив першого ж есесівця, який захоче відвідати його із ввічливості. І коли виходив, замикав його у номері, наодинці зі шнапсом. Йоганн нічого не міг із собою зробити, і йому інколи здавалося, що він божеволіє. Він ловив себе на тому, що ніби здалеку уважно, допитливо і презирливо спостерігав за Вайсом, чує його голос, коли той обговорює з адміністрацією концтабору всі деталі відправки дітей. Чує, як Вайс каже недбало й цинічно: — Панове, не треба бути ідіотами. Половина здохне в дорозі. Отож, виходячи з цього розрахунку, слід комплектувати подвійну кількість. Начхати мені на картотеки! Я здаю певну кількість голів. Що? І знову він чує гнівний, верескливий Вайсів голос: — Ви гадаєте, гер шарфюрер, що ці виродки про щось пам'ятають? У такому разі, мушу вас запевнити, вам більше личить фронтовий підрозділ СС, ніж ваша посада тут: І я доповім про це. Що? Ну, тоді прекрасно! — доброзичливо вимовляє Вайс. — Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, який у вас товар? — І вже по-дружньому радить: — Але я вам скажу відверто: ставитеся ви до них поблажливо. Рекомендую притамувати свої почуття. Вчора вас могли покарати за м'якість, а сьогодні й завтра, можливо, повісять за те, що ви позбавляєте імперію нових джерел прибутку. — 1 Вайс глузує: — Ах, ви не знали? А вам і тепер належить, знати тільки те, що ви нічого не повинні знати. І ніби десь здалеку бачить він цю людину, цього Вайса. Але це не людина, це говорящий манекен. І раптом його з непереможною силою охоплює бажання, щоб цей манекен підняв свою руку, обтягнену рукавичкою, і з глузливою усмішкою, розчепіривши пальці, стиснув їх на худій шиї шарфюрера. І, скоряючись його волі, рука манекена піднімається, але раптом завмирає біля шиї шарфюрера, піднімається вище і поплескує його по одутлій щоці…  

Якби Йоганн міг разом із Зубовим рятувати дітей, коли їх привезли до залізничного ешелону, можливо, йому полегшало б на душі. Але так само, як і минулого разу, він заборонив собі брати участь у цій операції, не скористався можливістю навіть на деякий час скинути личину Вайса. Цієї зими, довідавшись, що до Варшави прибув ешелон з майже роздягненими, зовсім малесенькими дво-трирічними єврейськими дітьми, яким довгий час не давали води і їжі, польські жінки кинулися на охорону, розхапали, понесли дітей, і немало жінок загинуло на обледенілих дошках перону. Коли Зубов розповідав про це Вайсові, у нього тремтіли губи, і вигляд був такий розгублений, нещасний, ніби він один винен у загибелі жінок. Зубов несамовито бив себе кулаком по щелепі і палко запевняв Вайса: — Ну все! Я їм такий салют влаштую… Через кілька днів вибухнув состав бензоцистерн, що стояв поруч з ешелоном, в якому вирушала на фронт чергова есесівська частина. Зубов майже слідом прибув на своїй дрезині до місця катастрофи і активно допомагав витягати напівобгорілі трупи з-під уламків. І коли Вайс потім побачив Зубова, той задоволено сказав йому: — Частіше б випадала така робітка, і можна жити спокійно! А от Вайс не відчував щасливого задоволення, що полегшує душу. Останнім часом він усе частіше думав про те, що йому тут дуже необхідний справжній соратник. Коли б разом з ним діяла людина, що мала б не менші за нього, а значно більші можливості для проникнення в керівні кола рейху, це було б по-справжньому корисно для справи. Повертаючись назад до Варшави, Вайсові мало про що вдалося поговорити з Генріхом. Генріх був пригнічений, похмурий. Можливо, він просто погано почував себе після важкого запою на. самоті. Гснріхове обличчя запухло, очі були запалені. Його знову охопила відраза до життя, байдужість до всього на світі. Він одразу зажадав, щоб Вайс швидше гнав машину. — Асфальт слизький, небезпечно: можна розбитися. — Ну й розіб'ємося, велика біда! — бурчав Генріх. І, наїжачуючись, скаржився: — Я весь ніби в багні. Скоріше б викупатися. — Хочеш бути чистеньким? — Ти мене зараз краще не чіпай! — Добре, — погодився Вайс і запитав — Але ти скажеш, коли можна буде тебе чіпати? — Скажу. — Генріх заплющив очі, пробурмотів: — А все-таки непогано зараз розбитися вщент, щоб нічого більше не було. Вайс згадав, як у таборі діти казали про газову камеру: «Трохи потерпіти — і потім більше нічого не буде. Нічого!» Він глянув на Генріха, що напівлежачи заплющив очі. Не почуваючи ні жалості, ні співчуття, Йоганн намагався знайти в його забрезклому обличчі з набряклими темними повіками і сухими, потрісканими губами хоча б ознаки рішучості, волі — і не знаходив. Це було обличчя ослаблої, зневіреної людини, що втратила владу над собою. І ось на цю людину Йоганн вирішив зробити ставку. Він вів машину обережно, як ніколи. І не тому, що боявся аварії на слизькому від дощу шосе. Ні. Вайс вирішив, що завжди оберігатиме Генріха. Це єдино правильна тактика, і він повинен терпляче застосовувати її для того, щоб Генріх зрозумів, наскільки неоціненне життя, коли воно віддане боротьбі за звільнення свого народу. Тільки-но Генріх переступив поріг свого номера у варшавському готелі, як похмуро заявив, що насамперед прийме добру дозу снотворного, щоб забути про все… Тон, яким це було сказано, явно свідчив: Вайсова присутність небажана. Але Йоганн твёрдо вирішив, що до того часу, поки не одержить інформації про переговори Чижевського з польськими патріотами, він не одійде від Генріха. І сказав: — Ти не заперечуватимеш, коли я влаштуюсь тут, на кушетці? — 1 став роздягатися, ніби не сумніваючись, що Генріх погодиться. — У тебе, здається, є своя кімната, — пробурчав Генріх. Вайс, не відповів. Він зосереджено стягував чоботи, і, здавалося, його так поглинуло це заняття, що він нічого не чув. Коли Генріх вийшов з ванної і поглянув на Вайса, той, мабуть, уже заснув. Генріх погасив верхнє світло, засвітив у блакитному абажурі лампочку, що стояла на нічному столику, ліг на спину і закурив. У відчинені вікна не долинало ні звуку. Величезне затемнене місто затихло, ніби пустеля. Два бажання боролося в Генріховій душі, він не знав, що краще: випити чи ковтнути снотворне. І коли перше перемогло і він, човгаючи нічними капцями, почалапав до заставленого пляшками серванта, несподівано пролунав чіткий Вайсів голос: — Не треба, Генріху! — Ти що, не спиш? Стежиш за мною? — Просто турбуюся за тебе. — Якого біса?! — Мені здавалося, що тобі тяжко лишатися самому. — Правильно, — заспокоївся Генріх. — Але в такому випадку давай вип'ємо разом. — Навіщо? Аби не думати про те, що ми з тобою бачили в концтаборах, і прикидатися, ніби всього цього немає і не було? — Що ти від мене хочеш? — вигукнув Генріх. — Що? Вайс підвівся, взяв сигарету. Підійшов до Генріха і, прикурюючи від його сигарети, допитливо глянув на нього. Генріхове обличчя звела болісна гримаса. — Тобі ж недобре, я знаю. — Мені завжди недобре після випивки. — Ні, не тому. — Почекав: — Ти мені віриш? — Я тепер нікому не вірю, і собі теж. Вайс знову ліг на свого кушетку. — Про одне я хочу тебе запитати, Генріху, — пролунав його голос після тривалої мовчанки. — Як ти гадаєш, коли б твій батько повернувся на батьківщину, він став би на службу до наці? І Генріх мовчки випив, човгаючи капцями, відійшов од серванта, ліг, вимкнув світло. Через деякий час знову зажурив і раптом голосно сказав: — Ні. І Вайс нічого не відповів, ніби не чув. І Генріх прислухався і повторив: — Ні, батько не став би до них на службу. — Запитав: — Ти спиш, Йоганне? Вайс знову не відповів… Зараз він почув найголовніше. Генріхова відповідь підбадьорила, надихнула його. Йому хотілося встати із своєї кушетки, підійти до Генріха, заговорити з ним нарешті відверто, розповісти правду про вбивство його батька. Але Йоганн стримався. Він хотів, щоб співучасть Віллі Шварцкопфа в цьому злочині не стала основним для Генріха при остаточному вирішенні своєї долі. Удаючи, ніби спить, Вайс чув, як Генріх погасив сигарету об попільничку і налив у склянку води, щоб запити снотворне, як він ще довго крутився, поки його здолав тяжкий безтямний сон…  

55



 

Зубов повернувся до Варшави лише через кілька днів. Він був збуджений, радісний. Дітей врятували і благополучно роздали польським сім'ям. Зубов також повідомив Вайсові, що звільнення приречених до страти німецьких військовослужбовців не минуло безслідно. Гестапо і військова поліція заарештували чимало німецьких солдат: ті захоплено розповідали про зухвалий напад, хоча їм дуже суворо наказали мовчати про це. Що ж до справи, дорученої Чижевському, то тут не так уже й просто. Виявляється, з поляками, яким пан Душкевич вказав на Генріха Шварцкопфа, зв'язаний англійський розвідник. Власне, за його ініціативою ця група і сформувалася повністю з патріотично настороєної польської інтелігенції. Вони ненавидять окупантів, але не мають досвіду конспірації і тим більше вміння боротися із зброєю в руках. Цей англійський розвідник відрекомендував себе як керівник групи і, одержавши від Чижевського матеріали, які свідчили, що пан Душкевич — провокатор і замислене ним убивство Генріха Шварцкопфа має провокаційний характер, приховав їх від поляків. І Чижевський поки що нічого по може вдіяти, бо група перемінила місця явок і зв'язок з нею втрачено. Обміркувавши все це, Вайс і Зубов прийшли до висновку, що англійському агентові, очевидно, було спеціально доручено створити групу Опору з людей, які найменше пристосовані до збройної боротьби. Їхня загибель була б для поляків пересторогою, показала б безглуздість збройної боротьби з окупантами. До того ж гестапо мало б привід провести масові арешти серед польської інтелігенції, загнати у концтабори тисячі сімей чесних людей, що відмовилися служити в німців. Але і це ще не все. Буде організовано замах на племінника одного з найближчих сподвижників самого Гіммлера, і той, можливо, накаже застосувати гігантські каральні заходи проти поляків. А це, звичайно, імпонує Дітріхові. Він давно мріє продемонструвати боєздатність контр-розвідувального загону абверу в широко масштабній операції, про наслідки якої можна буде послати своє особисте донесення рейхсфюрерові. Вайс знав, що англійський агент діяв з відома Дітріха, під контролем розвідки абверу. І, в усякому разі, можна було не сумніватися, що кандидатуру Генріха вказав Дітріх через Душкевича. Порадившись із Зубовим, все зваживши, Вайс сказав, що саме Чижевському треба доручити турботу про безпеку Генріха. Що б там не було, Чижевському слід розшукати поляків, які входили в цю нечисленну групу, він знає їх в обличчя, і йому легше, ніж будь-кому іншому, відвернути замах. Так і вирішили. Покінчивши з цією справою, Вайс запитав, що за люди ці звільнені німці. Зубов пояснив, що він був у групі прикриття і ще не встиг ні з ким із них поговорити, але тепер обов'язково знайде час для бесіди. — Як? — Дуже просто, як з усіма іншими. Вайс глянув у сіро-сині весело поблискуючі очі Зубова і не міг стримати усмішки. Поступаючись їхньому безтурботному блиску, він, замість того щоб суворо вичитати Зубову за зневагу до правил конспірації, запитав: — Що ж, сядеш поруч і бесіду проведеш? Розуміючи, що Йоганн не вдоволений його словами, Зубов ухилився од прямої відповіді. — Операція була — суцільна винахідливість розуму, — хвалькувато пояснив він. — Нікого з гестапівців і пальцем не зачепили. Посадили замість в'язнів у фургон, замкнули, та й годі. Пташек сів за шофера, погнав іншою дорогою — прямо до залізничного переїзду. Дочекався поїзда. Ну, і порушив правила руху транспорту. А сам на велосипеді лише на ранок повернувся. Вайс спокійно вислухав ці слова, які звучали ніби докір за те, що він прискіпується до дрібниць. — Так, — сказав він твердо. — Виходить, операцію ти продумав, виконав і тепер ніби в розумовій відпустці? — Відпочиваю, — згодився Зубов. — Щоб на дрібниці провалитися? Зубов зітхнув, сказав, жалібно кліпаючи повіками: — Ти сказав: «Поговори», — ну, я і відповів: «Поговорю». А в тебе обличчя таке, ніби я в чомусь завинив! — Та в тому завинив, що себе не бережеш! — І, не даючи змоги Зубову виправдатися, Йоганн наказав: — Ти цих німців у тодтівський будівельний загін прилаштував. Так от, є там у тебе Клаус Келер, надійний антифашист. Хай він з ними і проведе бесіду. — Правильно! — з радістю погодився Зубов. — Він їх до кісток промацає. — А хто мені розповість про цю бесіду? — Та я ж! Келер мені розповість, а я тобі. — Ні, — заперечив Вайс — Треба, щоб інформація була точна. — А хіба я не зможу запам'ятати, що мені Келер скаже? — здивувався Зубов. — Треба, щоб під час самої бесіди, крім Келера, хтось іще зміг скласти думку, про цих німців. — Добре, я послухаю, що вони казатимуть. — Тобі не можна. — Чому? — Тобі, Альошо, треба було б не в ворожому тилу працювати, а на фронті батальйоном командувати. — А тут я погано воюю? — образився Зубов. — Так ось що. — Вайс підвівся. — Доручаю тобі бути присутнім на бесіді, але ніхто з них не повинен тебе бачити. — Здоровенькі були! Та що, я людина-невидимка? — Ти зрозумій, — почав уже благати Вайс. — Зрозумій, відчуй до кінця: найбільша вада в тебе, найнебезпечніша, що ти не хочеш боятися, ну, просто відчувати страх. — Що я, нікчема якась? — обурився Зубов. — Так от, — зупинив його Вайс. — Ти ж добре знаєш, що не тільки собою ризикуєш, але й мною, і всіма, хто входить до твоєї групи. І хоч як героїчно ти загинув би, твоя смерть по відношенню до всіх нас буде зрадою. Бо тебе вб'ють не як німця, а як радянського бойовика-розвідника і ти всіх нас потягнеш за собою. Зрозумів? До речі, затям: Брігітту тоді теж повісять. Повісять через якусь безглузду необачність, схожу на оцю ось, — Вайс перекривив: — «Поговорю». А якщо один з врятованих німців надумає потім покаятися і зрадить свого спасителя? Зубов не стримався, щоб не всміхнутися. — Правильно. Навіть у біблії такі факти записано. І через те, що не вивчив святого письма, я теж можу постраждати. Вайс не підтримав жарту: — Затям ще одне. Якщо ти загинеш, інший муситиме зайняти твоє місце. Ти знаєш, що це нелегко. Поки це влаштується, чимало наших людей, набагато цінніших за нас з тобою, загинуть. І ти, і я будемо винні в їхній загибелі. — Зрозуміло, — сумно погодився зрештою Зубов. Вайс усміхнувся і, подобрішавши, мовив захоплено: — Життя дається тільки одне, і хочеться прожити його бадьоро, змістовно, красиво. Хочеться грати визначну, самостійну, благородну роль, хочеться бути творцями історії, щоб наступні покоління не мали права сказати про кожного з нас: «То був нікчема», або ще гірше… — Хто це сказав? — зацікавлено спитав Зубов. — Чехов. — От не думав! — Чому? — Та він такий тихий, задушевний, і раптом… — Зубов на мить замислився. Потім сказав твердо: — Твоя правда, треба як у шашках: на три ходи вперед продумувати. Через два дні Зубов грунтовно інформував Вайса про бесіду Келера із звільненими німцями і про свої враження. Вайс вирішив, що для зустрічі з Генріхом з цієї четвірки найбільш підхожий Хеніг. Клеменсу Хенігу, врівноваженому й небалакучому, було вже за сорок. Демонстративно відмовляючись брати участь у страті радянських військовополонених, він сподівався, що його підтримають інші солдати, але цього, на жаль, не сталося. Він звинувачував у цьому себе: виходить, не досить активно вів антифашистську пропаганду в батальйоні, і тому його вчинок не дав того ефекту, на який він сподівався. — Серйозний німець, — схвально закінчив Зубов, переказуючи Хенігові слова. — Правильно, — погодився Вайс. — Кращої людини і не придумаєш. — І детально пояснив Зубову, яке доручення Келер, ніби від свого імені, повинен дати Хенігові. Незабаром Генріх зустрівся з Клеменсом Хенігом, але Вайс не став розпитувати Генріха про це. І Генріх, у свою чергу, не вважав за потрібне ділитися з Вайсом своїми враженнями про цю зустріч. Через кілька днів Зубов повідомив, що в призначений тайник Генріх Шварцкопф поклав копії дуже цінних документів. Тепер Вайс вважав, що можна запитати Генріха, яке враження справив на нього Хеніг. Генріх відповів скоромовкою, що цього німця врятувала партизанська група противника. Мабуть, він відмовився страчувати військовополонених не з політичних мотивів, а з гуманних почуттів. Ця раптова Генріхова потаємність порадувала Вайса. І взагалі поведінка Генріха змінилася. Він зробився небалакучий, зовсім перестав пити: навіть у ресторані в товаристві есесівських офіцерів наливав у свій бокал лише мінеральну воду. Якось один офіцер дозволив собі пожартувати з цього приводу. Генріх з нищівною зневажливістю втупився в жартівника і так зловісно запитав, чи не адресовано цей жарт одночасно й фюрерові, який є найвищим зразком стриманості, не п'є нічого, крім мінеральної води, що обличчя есесівця посіріло і він довго вибачався перед Генріхом, злякано зазираючи в його невблаганні суворі очі. Тепер, коли вони залишалися вдвох, ролі їхні мінялися: вже не Вайс допитував Генріха, в чому той вбачає мету життя, а Генріх наполегливо випитував про це у Вайса. І якщо раніше Генріх у гніві викривав мерзенну поведінку берлінських правлячих кіл, то тепер, коли Вайс намагався розповідати про звичаї старших офіцерів абверу, Генріх перебивав його, стверджуючи, що рейх не рай, а держава, яка відкрито оголосила насилля своєю політичною доктриною. І ті, кому доручено здійснювати політику рейху, повинні мати міцні нерви і таку ж мускулатуру. Щодо моралі й звичаїв, то аморально застосовувати ці поняття до людей, які звільняють життєвий простір для встановлення на ньому нового порядку. Вайс слухав просторікування Генріха, радіючи з тої швидкої метаморфози, що з ним сталася. Що не день Вайс усе більше поважав його. Генріх став надзвичайно обережний, не хотів бути відвертим навіть з ним, з Вайсом. Він зробився цілеспрямованим, стриманим. Зникла квола, нестійка істота-мученик, яку зовсім недавно називали Генріхом Шварцкопфом. І Вайс із задоволенням помічав, що Генріх ніби відходить од нього, заклопотаний «особливо секретним дорученням Берліна», як він сказав. Але якось Зубов повідомив Вайсові: Генріх вимагає, щоб Хеніг влаштував йому зустріч з радянським розвідником. Генріх пояснив, що має важливі відомості, і вважає, що необхідно передати їх не через когось із посередників, а лише в руки радянському розвідникові. — Гаразд, — погодився Вайс. — Я з ним зустрінуся. — І назвав найбільш підхоже для цього місце. — Краще я піду, — запропонував Зубов. — Може, ще рано тобі розкриватися? Все-таки не варто ризикувати. — Дякую. — За що? — запитав Зубов. — Ну, за обережність. — Та я за тебе хвилююся. — А я думав, за всіх нас. — Даремно ти до мене прискіпуєшся, — образився Зубов. Але довго ображатися він не вмів і одразу похвалився: — А я недавно промовищу втнув перед загоном тодтівців — не згірше самого фюрера. — Признався: — Правда, з папірця. Суцільні цитати. Але по-снайперськи в стиль попав. Надихнув усіх до очманіння. — Молодець. — Гидота, — махнув рукою Зубов. Хеніг повідомив Генріхові день, час, місце зустрічі з представником радянської розвідки, зв'язаним з німецькою антифашистською групою, а також пароль, відповідь, прикмети. Вайс ще здалеку побачив Генріха. Набережна Вісли була безлюдна. І хоча день видався сонячний, жаркий, на пляжі — лише німецькі солдати. Найсолідніші з них терпляче сиділи з вудочками. Вайс сперся на парапет і почав дивитися на воду, вкриту жирними плямами мазуту. Коли Генріх підійшов трохи ближче, він обернувся до нього всміхаючись. Але Генріх не зрадів цій зустрічі. Його обличчя відбивало скоріше прикрість, ніж здивування. Кивнувши, він запитав байдужим тоном: — Виявляється, ти полюбляєш свіже повітря. — Так, — сказав Вайс. — У місті пилюга і важко дихати. — І пішов поруч з Генріхом. — Тобі куди? — запитав Генріх, озираючись. — Байдуже, куди хочеш. — Пробач, — сказав Генріх, — але мені інколи хочеться побути на самоті. — Тобто ти просиш мене щезнути? — Ти дуже догадливий, — усміхнувся Генріх. Вайс простягнув руку і по-дружньому застебнув третій згори ґудзик на його кітелі, потім застебнув такий самий ґудзик у себе на грудях, пояснив значуще: — Ми з тобою сьогодні, здається, однаково недбайливі. Генріх, вражений, пильно подивився йому в очі. — Ну! — наказав Йоганн. — Рейн, — механічно пробелькотів Генріх. — Волга. — Цього не може бути! — запротестував Генріх. — Чому? — Та як же так: ти — і раптом?! — Генріх навіть відсахнувся. — Ну що ж, познайомимося? — Вайс простягнув руку. Генріх нерішуче потиснув її: — Все-таки це неймовірно або… — Я розумію тебе, — сказав Вайс. — Потрібні докази? Генріх кивнув. Вайс запропонував спуститися на берег і пройти на брандвахту, яку він ретельно оглянув раніше. Кращого місця для відвертої розмови важко було знайти. — Сідай. — Вайс показав Генріхові на дерев'яний, розщеплений і протертий канатами кнехт, схожий на гігантський трухлявий гриб. — А ти? — Читай, — наказав Вайс, подаючи Генріхові купку тоненьких аркушиків. Пояснив: — Це копія справи про вбивство Рудольфа Шварцкопфа. Тут зізнання Папке. Ти пам'ятаєш Папке? Я зробив так, що цього падлюку перекинули через фронт на парашуті і наші захопили його на місці приземлення. Але для радянських слідчих органів він цікавий лише як співучасник убивства радянського громадянина — твого батька. — Мій батько не був радянським громадянином! — Тут є фотокопія листа твого батька, де він повідомляв урядові Латвії, що вирішив прийняти радянське підданство. Читай, — повторив Вайс і додав співчутливо: — Я поки що залишу тебе самого, але буду поруч, погуляю по набережній. Генріх не відповів. Він жадібно припав очима до топких аркушів паперу, що тріпотіли на річному вітрі. Вайс повільно ходив по набережній. Йому було жаль Генріха, він розумів, як важко йому довідатися про жахливі подробиці вбивства батька, про які так детально повідомив слідчому Папке. Минуло досить часу для того, щоб прочитати документи, а Генріх все не з'являвся. Не дочекавшись його, Вайс знову піднявся на зруйновану палубу брандвахти. Генріх сидів на кнехті. Обличчя його було бліде. Він обернувся, очі жорстко блиснули: — Я вб'ю його. — Забороняю. — Вайс відчував, що Генріх саме так і скаже, і заздалегідь обдумав відповідь. Додав нарочито офіційним тоном: — Віллі Шварцкопфа судитимуть радянські органи, і Папке повторить на суді своє зізнання. — Коли? — Частково це залежить і від нас з тобою. — Не розумію, — обурився Генріх, — чому ти досі приховував усе це від мене? І це питання Генріхове було вже давно передбачено. — Я хотів, щоб ти сам для себе вирішив, — сказав Вайс. — Сам. І не лише тому, що Віллі убив твого батька. І ти розумієш, чому вбив: Рудольф Шварцкопф компрометував Віллі Шварцкопфа, заважав його кар'єрі. Я хотів, щоб ти сам зрозумів, що ввесь цей світ, світ Віллі й інших, таких, як він, став ворожий тобі. А коли б ти лише через почуття помсти прийшов до нас? Ким би ти тоді був? — А ким я маю бути? — Людиною, яка робить усе в ім'я процвітання своєї батьківщини, керуючись своїми переконаннями. — І для цього я повинен допомагати розгрому Німеччини! — Звільненню німецького народу, — сказав Вайс, — з нашою допомогою. — А потім? Потім завойовники диктуватимуть німцям свою волю? — Потім німецький народ сам виявить свою волю. Радянська держава беззастережно схвалить рішення народної влади. Генріх слухав, блукаючи поглядом. Не давши закінчити Вайсові, він жадібно запитав: — Але ти ще до війни став на радянський бік, бо ти комуніст, правда? — Та я ж росіянин, — просто сказав Вайс. Генріх схопився з кнехта: — Це неправда! Вайс розгубився: — Тобто як це неправда? — Коли я побачив тебе після Берліна, я був просто есесівець, але ти все-таки зустрів мене як колишнього друга і зрадів мені. Щиро зрадів. Я знаю: щиро. — Ну, правильно. — Як же так може бути: я твій ворог, німець, есесівець, і ти російський комуніст, і раптом… — Але я любив тебе колись як товариша, знав, що в тебе є багато хороших рис. Найнепростиміша помилка радянського розвідника, коли він не вміє розпізнати у ворогові людину. Ти знаєш, що зображено на емблемі чекістів? Генріх заперечливо похитав головою. — На ній щит і меч, — сказав Вайс, — і наш обов'язок, де б ми не були, захищати цим щитом людей, рятувати від злочинства. — Значить, ти зараз ніби розкрив наді мною цей благодійний радянський щит? — Ні, — сказав Вайс. — Просто ти сам узяв зараз у руки і щит, і меч. — Добре, — погодився Генріх. І поскаржився: — Але мені все-таки чомусь важко повірити, що ти росіянин. — Ну, а коли б я був не росіянин, а німець-антифашист, комуніст, хіба це вплинуло б на твоє рішення? — Мабуть, ні, — задумливо мовив Генріх і вимогливо зажадав: — Але все-таки поясни, як ти міг так ловко прикидатися? Це просто неймовірно! — Розумієш, — сказав Вайс, — я ще в шкільні роки був упевнений, що першою після нас, першою європейською країною, де відбудеться революція, буде Німеччина. Вчив мову, багато читав. Німеччина стала для мене ніби рідною. А коли до влади прийшли фашисти, я хотів боротися проти них разом з німецьким народом. І мені неважко було відчувати себе німцем. Але не просто німцем, а німцем з тих, кого я вважав за революційних борців. Найболіснішим було те, що такі довго не зустрічалися мені. Але ти й сам розумієш, абвер не таке місце, де їх можна знайти. — Так, ти дійсно росіянин. — Чому ти лише зараз повірив, що я росіянин? — Ти мені вибач, але так говорити можуть тільки росіяни. — Ти що, не згодний зі мною? — тривожно запитав Вайс. — Я просто хочу сказати, що ти дійсно саме росіянин. Відразу розкрив мені свою душу… — А як же інакше? — здивувався Вайс. — Ми ж тепер будемо разом. — Так, разом, — сказав Генріх. Підвівся, схвильовано поклав обидві руки на плечі Вайса. — Я тобі вірю. — І відразу зажадав: — Скажи твоє справжнє ім'я! — Розумієш, — збентежився Вайс, — без спеціального дозволу я не можу тобі його назвати. — І одразу запевнив: — Але прийде час — і я скажу. — Добре, — погодився Генріх, — я почекаю, але мені дуже хотілося б, щоб скоріше настав цей час. Вайс перший зійшов на сходні, що були перекинуті з брандвахти на мулкий берег. — Одну хвилиночку, — попросив Генріх. Вайс зупинився. Генріх дивився на нього сердито, у погляді відбилося розчарування. — Я думав зустрітися тут з людиною, для якої найважливіше за все буде одержати від мене деякі відомості. Вайс усміхнувся. Справді, його так заполонила гордовита радість, яку, мабуть, людина відчуває лише тоді, коли рятує іншу людину, що він забув про все на світі. — Ех ти! — сказав Генріх. — Чуйна російська душа. — Стенув плечима, сказав роздумливо: — Не розумію. Невже для тебе, радянського розвідника, моє визнання важливіше, ніж відомості, які я можу дати? Дивні ви люди. — Та взагалі це правда, — пробурмотів Вайс. — Уявляєш, я так зрадів… — І одразу з непохитною переконливістю промовив: — Адже найголовніше — ти. Твоє рішення. Вони знову повернулися на брандвахту. Коли зі справами було покінчено, Вайс промів Генріха до машини, яку той залишив біля скверу. Юнак і дівчина, що сиділи, обпившись, на найближчій лавці, поспіхом підвелися, як тільки побачили, що Генріх відчиняє дверці. Юнак, тримаючи руку в кишені, попрямував до машини, а дівчина відійшла за дерево. Звідкілясь із-за кіоска вискочив Чижевський, кинувся на юнака. Вайс устиг збити з ніг Генріха, упав на нього саме в ту мить, коли пролунали приглушені уривчасті звуки, ніби пробки вилітали з пляшок від пива, — так стріляє пістолет з глушителем. З тріском вилетіло скло, зашипів пробитий скат машини. Закриваючи Генріха своїм тілом, Вайс побачив скоса, як юнак плюхнувся на землю, звалений ударом у щелепу. А Чижевський, звиваючись, біжить до дерева, за яким стояла дівчина, кладе на зігнуту руку товстий ствол пістолета з нагвинченим на нього глушителем. Вайс устиг побачити, як Чижевський зробив швидкий рух рукою. Глухого звуку від пострілу він не почув. Все попливло перед очима, голову пройняв засліплений біль. Он воно що! Виходить, він не стукнувся головою об підніжку машини, як йому здалося. Це куля рикошетом від бруківки вдарила його…  

Отямився Вайс у кімнаті Генріха. І відразу ж подумав: який молодець Генріх. Не потягнув його в госпіталь, викликав лікаря в готель. Ця завбачливість обрадувала Вайса не менше, ніж повідомлення, що поранення його виявилося незначним. Голова, правда, все ще нестерпно боліла від контузії. Генріх, сяючи очима, радіючи, що Йоганнові так щасливо все обійшлося, запитав: — Здається, ви зволили врятувати мені життя? — Ну що ти! — Чому ж? Це так зворушливо. — Молодець, що не одвіз у госпіталь. — Я ж цікавий, — сказав Генріх, — і захотів перший узнати від тебе, з яких міркувань мене мало не вбили. Очевидно, твої соратники не знали, що я виправдав твої сподівання, і вирішили повестися зі мною так, ніби я їх не виправдав. — Додав сухо: — Однак твоє довір'я до мене базувалося на пістолетній гарантії. Я не докоряю. Просто констатую, що всі ви, хто займається такими справами, користуєтесь універсальними засобами. — Неправда! — гаряче вигукнув Вайс. — Неправда! Йому було важко говорити: кожний вимовлений звук відбивався в голові тяжким ударом. І все ж, перемагаючи біль, Вайс детально і точно розповів Генріхові всю історію цього спровокованого Дітріхом замаху. Генріх, не перебиваючи, вислухав Вайса і мстиво сказав, що гестапо сьогодні ж зацікавиться Дітріхом.. — Ні, — твердо промовив Майє. Він наполіг, щоб Генріх зустрівся з Лансдорфом і виклав йому всі обставини замаху. При цьому ні в якому разі не слід вимагати розслідування справи і покарання Дітріха. Навпаки, Генріх мусить надати розмові найлагіднішого характеру. Треба переконати Лансдорфа, що Генріх турбується лише про те, як би найкраще сконтактувати роботу СД і абверу. І коли Лансдорф повірить, що, незважаючи на замах, найпалкіше Генріхове бажання — зміцнити взаємини з абверівцями і не повідомити про цю подію в Берлін, — що ж, тоді можна вважати, що він попався на цей гачок. Генріх блискуче виконав рекомендацію Вайса. І тут дуже допомогла йому репутація безтурботного хлопця, який марнує своє життя і для якого доручення перевірити роботу «штабу Валі» є просто покарання за недостатню слухняність. Тому, щоб повернути Віллі Шварцкопфові хороший настрій, який для нього найважливіший за все, він дуже прагнув привезти в Берлін добре складений звіт обстеження. Бесіда з Генріхом справила найкраще враження на Лансдорфа. І коли Віллі Шварцкопф подзвонив йому з Берліна, щоб запитати про успіхи племінника, Лансдорф так прихильно відгукнувся про Генріха, ніби той був і його родич. Коли вони знову зустрілися, Лансдорф переказав Генріхові свою розмову з Віллі Шварцкопфом і поблажливо зауважив, що дозволив собі перебільшити позитивні риси його племінника, щоб іще дужче зміцнити дружбу з ним. Лансдорф сказав також, що Віллі Шварцкопф передав йому прохання бригаденфюрера СС генерала Вальтера Шелленберга, начальника шостого управління, що керує в Головному імперському управлінні безпеки політичною закордонною розвідкою. Треба було підшукати Шелленбергу серед офіцерів абверу молоду, скромну і здібну людину для особистих доручень. — Це прохання свідчить про високе довір'я бригаденфюрера до мене особисто, — не забув підкреслити Лансдорф. Генріх запитав: — Кого ж ви надумали? — Я гадаю, що відповідь на це запитання одержить сам бригаденфюрер. Усміхнувшись, Генріх вимовив з повагою: — Кандидатура Йоганна Вайса могла б свідчити про вашу далекоглядність. І про те, що людина, яка врятувала мені життя, матиме винагороду від вас. В цьому випадку зможу назавжди забути про цей сумний казус. Мабуть, Лансдорф і без допомоги Генріха міг прийти до такого висновку. Шелленбергові потрібна була людина, що не мала б ні родинних, ні приятельських зв'язків із співробітниками інших секретних служб, ні навіть знайомств у Берліні. І з цих міркувань кращої кандидатури, ніж Вайс, важко було знайти. Але зухвала настирливість племінника Шварцкопфа мимоволі дратувала. Лансдорф не зміг цього приховати. — Не раджу вам застосовувати методи, які ми іноді використовуємо для особливих цілей, — незадоволеним тоном сказав він. — Я не потребую поради, а тим більше поради під погрозою. — Чому ж? — щиросердо здивувався Генріх. — Я відчуваю себе боржником цього Вайса. Природно, що, втративши можливість висловити йому подяку, я змушений буду виконати вже свій не особистий, а службовий обов'язок. Доповім у Берліні, як недружелюбно поставився до мене другий ваш офіцер, гер Дітріх. До речі, ви так і не зібралися доповісти про його вчинок у Берлін? Ви може вирішили йото рекомендувати бригаденфюрерові? Це було б щонайменше оригінально! Лансдорф пробурчав похмуро: — Ви даремно намагаєтеся звинуватити мене в упередженому ставленні до будь-кого. Я керуюся виключно інтересами справи і сам думав зупинитися на Вайсові. Я вже не раз відзначав цього юнака. — Прекрасно! — Генріх, ледь помітно схиливши голову, вклонився. — У мене ні на секунду не викликали сумніву ні ваша далекоглядність, ні ваше добре ставлення до мене особисто.  

Повернувшись до готелю, Генріх у величній позі постав перед Йоганном, який лежав на ліжкові, і весело оголосив: — Наказую тобі найближчими днями їхати зі мною в Берлін. Працюватимеш у Шелленберга дідько його знає ким. Перед ним навіть Віллі Шварцкопф тремтить. Це одна з найнебезпечніших осіб в імперії. Сам Гіммлер вважає його підступність нездоланною і тому тримає Шелленберга при собі, як вірного друга… Дітріх, очевидно за порадою Лапсдорфа, відвідав Вайса. Тримався мін дуже невимушено. Сказав, що вчинив правильно, застреливши Душкевича. Той зізнався, що працює і на англійську розвідку. Вайс нагадав: — Про це було давно відомо і Штейнгліцу, і вам теж. — Душкевич працював під нашим контролем, — пояснив Дітріх. — Але коли він почав віддавати перевагу іншій стороні, він одержав те, що заслужив. — І додав значущим тоном, допитливо дивлячись Вайсові в обличчя: — Так само, як і ті поляки, що намагалися здійснити замах на вашого друга. Вайсове обличчя було спокійно-непорушне. Він знав, що Чижевський допоміг зникнути і юнакові, і дівчині. Тепер вони в надійному місці, та й уся їхня група знову пішла в підпілля. — Ви те саме зробили з англійським агентом, якого спіймали? — поцікавився Вайс. — З ним укладено джентльменську угоду, — неохоче сказав Дітріх. — Боюсь, що Берлін не оцінить вашої ініціативи у справі з поляками. Ви дуже швидко розправилися з ними. Там їхню страту можуть сприйняти тільки як ваші хитрощі, намагання ухилитись від розслідування справи. — Генріх Шварцкопф обіцяв не надавати цій події особливого значення, — запевнив Дітріх. — Стративши винуватців замаху, ви самі надали справі офіційного характеру. — Та взагалі, — промимрив Дітріх, — ми взяли кілька поляків, ну, як об'єктів для виконання вироку… — Я вам по-дружньому раджу, — сказав Вайс, — відпустити цих людей за відсутністю доказів. Ви так заплуталися у всій цій історії, що ваша голова може злетіти слідом за їхніми головами. — Мабуть, це так, — згодився Дітріх. — Що ж до англійського агента, — Дітріх поблажливо усміхнувся і тоном власної вищості пояснив: — Англійці забезпечують зброєю окремі терористичні групи. Але одночасно вони прагнуть, щоб поляки підтримували свій емігрантський уряд у Лондоні. Цей-таки уряд, як вам відомо, завжди провадив політику дружби з Німеччиною. На підтвердження нагадаю, що він, не без участі Черчілля, відхилив пропозицію Радянського Союзу укласти пакт про взаємодопомогу з Польщею. Тому в англійської агентури подвійні функції. З одного боку, вона формує численні групи терористів і в цьому розумінні є для нас до деякої міри небезпечною. З другого боку, вона виступає проти загального народного партизанського руху в Польщі, і окремі агенти навіть роблять нам важливі послуги, коли, передаючи по радіо в Лондон про подібні масові організації, не користуються шифром. Дітріх помовчав, сперся об спинку стільця і запитав торжествуючи: — Сподіваюся, мій дорогий, тепер ви розумієте, що деякі мої кроки зовсім не такі дивні, як вам здавалося. — І додав повчально: — Черчілль завжди хотів бачити Німеччину досить сильною для того, щоб вона могла вчинити напад на Радянський Союз, але одночасно не такою сильною, щоб суперничати з Англією на світовому ринку. Риси цієї двоїстості властиві й діяльності англійських агентів, яких до нас засилають. Звичайно, їхні дії завдають нам деяких збитків, але ці збитки цілком компенсуються. Адже вони рішуче виступають проти тих поляків, які вважають, що якась нова Польща мусить об'єднатися з Радянським Союзом для боротьби проти Німеччини. Тому я, як контррозвідник, зобов'язаний ставитись до англійських агентів з особливою обережністю. І коли б я на власний розсуд нерозсудливо вирішив долю якогось англійського агента, запевняю вас, моїй власній долі ніхто б не позаздрив. Дані, повідомлені Дітріхом, були корисні для Вайса. І він дуже щиро похвалив: — Ви тонко працюєте, Дітріх. І Дітріх, задоволений і заохочений Вайсом, відверто патякав з ним, аж доки прийшов Генріх. А коли Дітріх пішов, Генріх розповів Йоганнові новини. Через тиждень вони обидва повинні бути в Берліні. Наказ про відчислення Вайса в розпорядження СД уже підписано. Вайс почував себе ще не зовсім добре, але весь час до від'їзду він працював день і ніч: треба було передати своє «господарство» в абсолютному порядку. Вайс повідомив у Центр про все, що йому пощастило зробити тут за останні дні, і одержав дозвіл для від'їзду до. Берліна, а також нове, пов'язане із зміною місця, завдання. Зубов журливо сказав йому на прощання: — Значить, кидаєш мене? — От іще сирота! — усміхнувся Вайс. — Без тебе мені погано прийдеться. Звик я до тебе. — Буде інший товариш. — Послухай, — пожвавішав Зубов, — а що, коли ми з Брігіттою теж у Берлін гайнемо? Все-таки столиця. — Коли цей товариш дозволить, — не зовсім упевнено відповів Вайс, — то що ж, я буду дуже радий. — А якщо не дозволить? Вайс стенув плечима. — Ну хоч би у відпустку, — наполягав Зубов. — Яка ж відпустка під час війни? — Але у німців є відпустки, а я тут німець. — Не такий ти вже й німець, — усміхнувся Вайс. — А якщо буду справно все виконувати, як думаєш, відпустять? — Хто? — Та наші… — Ти тільки бережи себе, — попросив Вайс. — Обов'язково, — сказав Зубов, — як речовий доказ виняткової живучості…  

З великим жалем покидав Вайс Варшаву. Польська земля, хоч і полонена німцями, була близька його серцю. Тут він чув польську мову, схожу на російську, бачив обличчя польських робітників такі самі, як і російські, навіть поля й гаї були такі ж, як у нього на Батьківщині. І скільки разів відчуття того, що польський народ близький його Батьківщині, допомагало Вайсові перемагати розпачливу самотність! Радісно було усвідомлювати, що в разі небезпеки він завжди і без особливих зусиль знайде тут притулок і допомогу. І коли він ходив вулицями Варшави і ловив на собі гнівні погляди перехожих, серце його співало, він гаряче любив цих людей, що ненавиділи його, окупанта Йоганна Вайса, і ненависть їхня надихала його, допомагала залишатися Йоганном Вайсом і заради них також. Але він не мав права сумувати від розлуки. Треба було, як ніколи, зібрати свою волю. Він знав: Берлін буде для нього найголовнішим випробуванням, все минуле було тільки східцем до цього випробування.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка