Вадим Кожевников



Сторінка31/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   42

52



 

Ступаючи по вичовганих плитках набережної, Йоганн розмірковував, чи правильно він діє по відношенню до Генріха. На перший погляд все здавалося логічним, виправданим складними обставинами і кінцевою метою. Треба врятувати зараз Генріха заради того, щоб перетягти його на свій бік. І все ж, детально аналізуючи розроблену ним операцію, Йоганн схильний був думати, що її не досить глибоко й всебічно обгрунтовано. Чи варто ризикувати життям Зубова і його інтернаціональною бойовою братією лише заради того, щоб позбавити Генріха небезпечного випробування? Звичайно, напад на есесівського офіцера ще раз доведе необхідність передислокації «штабу Валі». Але ж передислокація вже відбувається. Роботу «штабу Валі» на деякий час припинено. Отже, дії в цьому напрямку безглузді, невиправдані. А затівати все тільки заради того, щоб позбавити Генріха необхідності брати участь у страті, Йоганн просто не має права. Отже, у всій цій справі Йоганн помилився, щось не врахував. Йоганн згадував міркування Баришева. — План операції залежить від тактичної грамотності, тренування, витримки, дисципліни, — казав Баришев. — Але основне, визначальне, найвище — це ідея операції, то, заради чого вона відбувається… І це найвище — невіддільне від основної мети боротьби нашого народу, воно мусить розкривати, пояснювати її суть. Будь-яка силова операція, яку розвідник раніше готує, повинна бути обгрунтована високою метою боротьби народу. Тоді ця операція, крім її конкретного завдання, ніби освітлює те, в ім'я чого ми боремося з ворогами. — Виходить, що ми там повинні бути пропагандистами радянської ідеології? — висловив сумнів Бєлов. — А чому ж ні? — суворо зауважив Баришев. — Якщо обстановка дозволить, хіба бойове завдання не може набути пропагандистського значення? Бити ворога в тилу ворожому можна і треба. А як — це залежить від твого власного сумління і, звичайно, від твого таланту розвідника… Треба тільки при вирішенні будь якого завдання ні на хвилину не забувати, заради чого воно ставиться. Керуватися остаточною метою боротьби, не підкорятися вимушеним обставинам, а підкоряти обставини найвищій меті… А в даному випадку виходить: Вайс підкорився вимушеним обставинам. Операція, яку він готувався здійснити, не обумовлена найвищою метою і тому здається надуманою і навіть легковажною. Аж злякавшись такого висновку, Йоганн різко повернув і швидко пішов слідом за Зубовим. Але наздогнати Зубова йому не пощастило. Дійшовши до Саксонського саду, Йоганн сів на лавку. Почував він себе стомленим, спустошеним, як ніколи. Неприємно було в нього на душі. До лавки пришкандибав на милицях худий німецький солдат у мундирі, з сердитим обличчям і сів поруч. — Давно з фронту? — запитав Вайс. — Два місяці. — Тяжке поранення? — Ні. В минулому році записали б тяжке, а тепер вважають — легке. Виходить, знову на фронт. — Герой! — Побільше б таких героїв, — усміхнувся солдат, — тоді менше було б таких дурнів, як я. — Чому ти про себе таке кажеш? — Тому! — злісно відповів солдат. — Але все-таки?.. — Добре. Будь ласка. Побилися ми з приятелем так що лейтенант і штурханами підняти не зміг. Забрала нас військова поліція у тюрму. А вночі напали партизани. Ну, вони нас разом із своїми з тюрми і звільнили. — Смішно, — обережно сказав Вайс. — Це правильно, — погодився солдат, — комічний номер. Але тільки мій приятель у партизанів залишився, а я втік. — Молодець! — невідомо кого похвалив Вайс. — Потім зарахували мене в роту пропаганди розповідати, як над моїм приятелем партизани знущалися. — Що, і справді сильно мучили? — Супом, кашею і розмовами про пролетарську солідарність, — буркнув солдат. — Як в'язня фашизму. — А ти його поховав? — усміхнувся Вайс. — Ще б пак! Адже він потім через рупор на передовій позиції розповідав усе, як було. Ну і, звичайно, проти війни патякав. — Виходить, зрадив фюрерові? — І мені він зрадив! — люто сказав солдат. — І мені! — Витягнув скарлючену ногу. — Ось, свої ж мене і покалічили. Цілили в спину — попали в ноги. — За що ж? — За це ж саме. За те, що, мовляв, росіяни німців убивають тільки тому, що вони, німці, все живе нищать. — А хіба це не так? — Коли б… Тоді в мене свої ж не стріляли б. — Хто це «свої»? — Ви що ж думаєте, — обурився солдат, — вся ця шестимільйонна сволота, яка за комуністів голосувала, в концтаборах сидить? Ні, вони теж на фронті. — А твій приятель що, комуніст? — Ні, просто муляр з гамбурзької судоверфі. — То чому ж він перебіг до росіян? — Приголубили за те, що робітник. От він і розквасився. — А ти наці? — Хотів, але не прийняли: мій брат був червоним. — А де він зараз? — Батько погарячкував, голову йому молотком пробив, коли мене через нього в штурмовики не прийняли. — І солдат додав роздумливо: — Батько мене більше любив, ніж його. Я хлопець був здібний, багато міг досягти, коли б не брат. — Подивився на свої скарлючені ноги, сказав з надією: — От і добре було б, якби на фронті знову до роти пропаганди потрапити, — це краще, ніж передова. Я і в госпіталі часу не гаяв, як інші, і підчитував, що треба. Може, візьмуть… Йоганн уже неуважно слухав солдата. Його раптом заполонила одна думка, обпекла своєю ясною, простою і необхідною силою. Машинально кивнувши солдатові, він підвівся і швидко пішов до виходу з парку. І хоча він лише в крайньому випадку дозволяв собі відвідувати Зубова, зараз у цьому виникла гостра і невідкладна необхідність. Адже, як казав Баришев, у плані кожної операції має бути передбачено все, аж до її анулювання, поки це ще можливо. Йоганн був зосереджений на тому, що йому відкрилося зараз як основна мета операції. І поки віл ішов до будинку Брігітти Вейнтлінг, думка його працювала напружено, чітко, обачно, з тією холодною ясністю, яка приходить раптово. Він знайшов необхідну ланку, зумів відокремити основне від другорядного. Вихідним у задуманій операції, її першоосновою мусить бути не позбавлення Генріха Шварцкопфа від небезпеки, а врятування приречених до страти. Треба керуватися найвищою метою боротьби, а не пов'язаними з нею обставинами — похідними від основного. Тоді буде повністю виправдано риск, на який іде група Зубова. Подвиг його людей осяватиме благородна мета, без усвідомлення якої не можна йти на смерть. Адже навіть найвідчайдушніші сміливці, коли їх не надихає висока мета, відчувають щемливу тугу і невпевненість у собі перед лицем небезпеки. Врятування приречених до страти — це удар по головах і душах німців, нищівний удар по гітлерівській пропаганді. До приречених на смерть простягнеться рука борців-антифашистів, що ненавидять фашистську Німеччину, але співчувають тим німцям, які стали її жертвою. І ще одна обставина, навіть не одна, а дві: ця операція одночасно стане новим підтвердженням того, що «штаб Валі» перебуває ніби в оточенні партизан, і разом з тим врятує Генріха Шварцкопфа від моральної муки, небезпечної для нього.  

Зубов зустрів Вайса непривітливо. Повів його в кабінет з темними суконними портьєрами на вікнах, обставлений в стилі колишнього господаря незграбними меблями з чорного дуба, посадив у крісло з високою, вигадливо вирізьбленою спинкою і запитав з прикрістю: — Ну, що іще? — Всміхнувся. — Хоча викрадення твого есесівця з благородною метою — справа для нас надто розумова, хлопці згодилися. Але не до вподоби їм ця витівка, я так зрозумів. Ти пробач, звичайно. Тобі видніше. — Правильно! — радісно погодився Йоганн. — І правильно, що не до вподоби. — І, обійнявши Зубова, запитав: — Врятувати приречених до страти чесних німців ви згодні? — Не даючи відповісти, повторив: — Врятувати! Розумієте, як це буде здорово! Слухай: у зв'язку з передислокацією «штабу Валі» на четвертому кілометрі під розташування зняли есесівський контрольно-пропускний пункт. А ми його відновимо. Машина з в'язнями піде цим шосе. Тут звичайно кожну машину зупиняли і, незалежно від того, хто в ній, у кожного перевіряли документи. Ми так і зробимо, тільки й того. Ясно? Зубов хитнув головою, радісно всміхнувся, запитав і собі: — А ти знаєш, про що я, поки ти не прийшов, думав? Про те, що я найпослідущий мандражист і боягуз! Розумієш, так не хотілося через твого фашиста покійником стати. Навіть випив з горя, щоб не думати про це. — Виходить, ти п'яний? — Був, — твердо сказав Зубов. Поскаржився: — Розкис я від того, що мета завдання була дріб'язкова, а я мішень за габаритами велика. При такому співвідношенні тільки й лишалося, що текст промови про себе самого складати для траурного мітингу. — І додав уже серйозно: — А тепер пропорції витримано правильно, операція з великою політичною перспективою. — Міцно потис Йоганнові руку. — Отепер тобі спасибі! Операція гарна. Нічого не скажеш. — Попрохав улесливо: — Слухай, ти можеш обманути Брігітту, але тільки правдиво, щоб вона обов'язково повірила, ніби мені треба поїхати в Ліцманштадт у службових справах? — Будь ласка, скільки завгодно! — охоче погодився Вайс. І одразу запитав здивовано: — А ти сам що ж, розучився? — Та ні, просто по-дружньому прошу: візьми зараз на себе це навантаження. Зубов зник за дверима і за хвилину з'явився сяючий у супроводі Брігітти. Вона дивилася на Йоганна тривожно-вороже, хоча її губи й усміхалися. Простягаючи гостеві руку, запитала, пильно дивлячись прямо йому в очі: — Так що ви, пане Вайс, придумали, щоб допомогти моєму чоловікові? У нього, я помічаю, останнім часом бракує вже уяви, і йому все важче вигадувати досить переконливі приводи для того, щоб надовго зникати з дому. Йоганн, не стримавшись, люто глянув на Зубова. Той злякано запитав дружину: — Звідки ти це взяла, Брігітто? Чому такі дивні думки? Вона поклала долоню собі на груди: — Ось звідси. Із серця. — А! — зрадів Зубов. — Звичайно, я так і думав. — Поспішливо пояснив Вайсові: — Брігітта надзвичайно недовірлива. Правильно, я саме хотів сказати тобі, Брігітто… — почав було він. Жінка прийняла долоню із своїх грудей, затулила Зубову рот, попросила: — Будь ласка, не кажи. Я розумію, я все розумію. — І, звернувшись до Вайса, промовила з гордістю: — Я розумію, що йому тепер усе важче залишати мене. І він не вміє приховувати цього. І тому я йому все вибачаю. Все. Зубов почервонів, але очі його радісно блищали. — Піду приготую кофе, — допомогла чоловікові Брігітта і пішла з переможним виглядом. І як тільки двері за нею зачинилися, Зубов сказав винувато: — А що я можу зробити, коли вона мене так відчуває, чи що? Я навіть сам дивуюсь. Але це цілком природно. Навіть у літературі такі факти описано. Може, це нервові флюїди? — Флюїди! — перекривив його Вайс. — Від таких флюїдів тільки й чекай провалу, і більше нічого. Не така вже вона наївна і дурненька. Тобі повезло. Але за такий для тебе «дах» мені голову одірвати слід. — Пояснив суворо: — Боюсь я за тебе, ось що! Зубов лише переможно всміхнувся. Розливаючи кофе, Брігітта ніжно розповідала Вайсові про Зубова: — В ньому ще стільки хлопчачого, наївного й простодушного, що я, звичайно, завжди тривожусь за нього. Він — як Міхель з дитячої казки. Чорні пацюки напали на міста і селища, а він нічого не помічає, грає собі на сопілочці і крокує по землі, поглядаючи лише вгору — на сонце та на хмари. А все навколишнє таке жахливо похмуре. Зубов, не стримавшись, з усміхом глянув на Вайса: — Чуєш? А ти, пташенятко, боявся! Вайс, удавши, що не зрозумів натяку, запитав Брігітту: — Стривайте, звідки на нашій землі чорні пацюки? Зубов лукаво підморгнув жінці: — Брігітта зовсім не збирається робити натяк на гестапівські мундири. Що це тобі спало на думку запитувати, та ще таким тоном? Брігітту не збентежило Йоганнове запитання. З викликом дивлячись йому в очі, вона сказала твердо: — Мій покійний чоловік носив чорний мундир, і профіль його чимсь нагадував пацюка. Але, можливо, це мені тільки здавалося. Тепер Вайс втупився очима в Зубова. Але той, піднісши до губів чашку з кофе, спідлоба подивився на Йоганна, майже непомітно стенув плечима і пробурчав з удаваною образою: — Нехай моя дружина вважає мене за дурненького Міхеля, але мені здається, що про це їй не слід було говорити вголос, навіть у твоїй присутності, хоча ти і мій друг. Брігітта образливо стисла губи. Після кофе чоловіки пішли до кабінету і обговорили всі деталі, майбутньої операції. А коли Вайс ішов до себе в готель, його не покидала щемлива туга, що інколи охоплює самотню людину, яка мимоволі стала свідком чужого щастя, хай навіть короткочасного й неміцного. Зубов розповідав Йоганнові, що життя Брігітти з покійним чоловіком — старим і розбещеним — нагадувало домашній арешт. Вона ненавиділа його вперто, злісно, несамовито. І лише одурманена наркотиками, — до них привчив її чоловік, — ставала в'яло-покірною, до всього байдужою. І після смерті чоловіка вона ще довго жила нібито подвійним життям. Коли Зубов уперше побачив її, вона здалася йому напівбожевільною. Але потім він зрозумів — вплив наркотиків. Він сказав Йоганнові: — Що б там не було, а спочатку мені просто було її жаль, і більше нічого. Бачу, гине вона, ну й пожалів… А тепер Брігітта видалася Йоганнові зовсім іншою. Безмежно віддана, палко закохана, вона умить насторожувалася в моменти, коли безпомилкове жіноче чуття підказувало їй, що Зубову загрожує небезпека. Поруч з нею Зубов, високий, сильний, з могутнім конусоподібним тулубом і круглою мускулистою шиєю, здавався міцним дубком, що на гілля його стомлено опустилася яскрава зальотна пташка і раптом почала довірливо звивати гніздо, не відаючи, які згубні бурі шпурнуть на дерево свій шал, трястимуть стовбур, зриватимуть листя…  

Наступного ранку Йоганн вирішив зайти до Дітріха, щоб вивідати подробиці, що стосувалися страти німецьких військовополонених. В коридорі особняка, де розташувався замаскований під водолікарню філіал «Валі-III», він побачив пана Душкевича. Колись цей пан Душкевич допоміг майорові ІІІтейнгліцу підшукати на околицях Варшави садиби, придатні для розміщення розвідувальних шкіл. Відтоді Йоганн з ним не зустрічався. Душкевич щойно вийшов з кімнати, яка була відведена Дітріхові. Майже механічно, за давно виробленою звичкою, блискавично пов'язавши все, що стосувалося тієї чи іншої людини, встановлювати, чи має ця людина відношення до завдання, яке належало найближчим часом вирішити, і, згадавши слова Зубова про намір польських партизан вчинити напад на Генріха, Йоганн прикинув: «Пан Душкевич — агент-провокатор. З відома контррозвідки він також агент польського емігрантського уряду в Лондоні. Пробрався у середовище інтелігенції, де вербує одинаків-смертників для участі в ефектних терористичних актах, які щоразу завершуються самовбивством або ж викраденням героїв. Такі провокації служать СС також приводом для страти заложників і масових арештів серед польської інтелігенції нібито з метою виявлення «величезної» терористичної організації». Душкевич вийшов од Дітріха… А що, коли Дітріх доручив Душкевичу не просто залякати, а вбити Генріха? Коли так, його розрахунки ловкі. Вбивство племінника Віллі Шварцкопфа, сподвижника рейхсфюрера Гіммлера, — чудова, галаслива справа! Це вбивство викличе гігантські каральні заходи, і якщо Дітріх уже раніше визначив винних, то, коли спіймають їх, на нього чекає. подяка самого рейхсфюрера. І справді, чому контррозвідка не охороняла Генріха? Ну, зрозуміло чому: за званням йому не належить мати особисту охорону. Щоправда, могли взяти до уваги родинні зв'язки. Але не взяли… Обпалений своєю здогадкою, Йоганн зрозумів, що не можна втрачати ні години, але разом з тим не можна втрачати й голови. Не відповівши на ввічливий уклін пана Душкевича, він поманив його пальцем і, ніби ледве впізнаючи, запитав: — А, це ви… Хіба ми вас ще не повісили? — За що, пане офіцер? — Ходімо назад на хвилиночку. — І Вайс відчинив двері у Дітріхову кімнату. І як тільки двері за Душкевичем зачинилися, ударив його в щелепи. Душкевич звалився на підлогу і, мабуть зовсім оглушений, не пробував підвестися. Дітріх вискочив з-за столу. Але Вайс зупинив його рухом руки, наказав: — Сідайте! — І, схилившись до Дітріха, промовив чітко: — Тільки що мені ця мерзота похвалилася, що ви особисто доручили йому організувати замах на Генріха Шварцкопфа. Я вас заарештую, капітане Дітріх. — І, тримаючи свій пістолет у правій руці, лівою витягнув з кобури Дітріхів пістолет. — Неправда! — вигукнув, збліднувши Дітріх. — Я не доручав цього Душкевичу, він сам запропонував нам організувати замах. — А ви дозволили? — Дозволив, але лише для того, щоб виловити злочинців: на місце засади я збирався послати свою групу. І Шварцкопфове життя було б у цілковитій безпеці. — Напишіть стисло про все, що ви мені зараз розповіли. — Нащо? — А для того, що, коли на Шварцкопфа буде здійснено замах і він загине, з вами станеться те само. Тільки чекає вас не куля, а шибениця. — А якщо я не напишу? — Я зараз же повідомлю Віллі Шварцкопфові про ваш злочинний намір. — А де докази? — Ось! — Йоганн показав головою на Душкевича, який лежав на підлозі і почав уже подавати ознаки життя. — Добре, — погодився Дітріх і, з ненавистю дивлячись на Вайса, запитав: — Але потім ви мені повернете цей папір? — Можливо, — погодився Вайс. — Кажіть: хто виконавці? — Це службова таємниця. Я не маю права її розголошувати. — Ви хочете одержати назад папір? Дітріх ствердію кивнув у відповідь. — Так от, знайте: ви одержите його у день від'їзду Шварцкопфа. — Ви даєте клятву? — Годі, ми не в кадетському корпусі! Я сказав, і так буде. Дітріх показав очима на папку, де лежало донесення Душкевича. Пробігши його очима, Вайс вийняв папір з папки, акуратно склав і заховав у кишеню. — Що ви робите? Воно ж зареєстроване! — злякався Дітріх. — Нічого, — спокійно сказав Вайс. — У ваших же інтересах підкласти під цим самим номером якесь інше, донесення. — Це правильно, — погодився Дітріх, раптово змінюючи тон. — Сподіваюсь, Йоганне, ви не захочете зіпсувати мою кар'єру. — Так, — сказав Вайс, — саме так. Просто мрію, щоб ви стали фюрером. Дітріх сів за стіл і почав швидко писати своє власне донесення. Вайс пробіг його очима. Похвалив: — Ви справжній службист. Дуже точно все виклали. Це у вас талант — точність. — І, повертаючи пістолет Дітріху, запитав: — Ви не збираєтеся пальнути мені в спину? — Що ви, Йоганне! — здивувався Дітріх. — Як це так? Мені здається, ми все владнали? — І додав з повагою: — Я розумію вас. Генріх Шварцкопф — ваш друг, і ви вчинили навіть благородно. — Ну, тоді, все. Вайс недбало торкнувся козирка кашкета і вийшов з кімнати. У коридорі він несподівано відчув терпкий біль у потилиці. Перед очима, засліплюючи, попливли блискучі, райдужні плями. Руки й обличчя укрив липкий піт. Йоганн притулився до стіни. «Ну, звичайно, — подумав він, — нерви не витримують, нерви. — І раптом згадав: він не тільки не обідав, але навіть не встиг поснідати сьогодні. А вчора? — Це вже розпущеність, — засудив себе Йоганн. — Найганебніша розпущеність. — Пообіцяв собі мстиво: — Ти зараз що б там не було підеш у їдальню, і з'їси дві відбивні, і будеш ретельно пережовувати їжу, ніби тобі нікуди поспішати, ніби нічого немає такого, що може завадити тобі регулярно харчуватися і вести здоровий, гігієнічний спосіб життя». Він умовляв себе і все ж досить довго не міг зрушити з місця. Нарешті, перемагаючи слабість, Йоганн одірвався від стіни і повільно пішов довгим коридором, коли раптом із Дітріхової кімнати долинув звук пострілу. Йоганн повернувся назад, кинувся до дверей, розчинив їх навстіж. Дітріх, застібаючи кобуру, обернувся до Вайса і неохоче процідив крізь зуби: — Цей тип хотів напасти на мене. Намагаючись це дивитися на нерухоме тіло Душкевича, з огидою відвертаючись од цього видовища, Дітріх співчутливим тоном запитав: — Ви, мабуть, у відчаї? Отакої! Єдиний свідок — і раптом… Але що ж я міг зробити? Діяв, як при самозахисті. — Ви захищалися від СД, — сказав Вайс. — Од Віллі Шварцкопфа. — Ну-ну, ви не повинні більше лякати мене, — сказав Дітріх. — Тепер це тільки слова. Ви не маєте ніяких доказів. — А якщо поляки все-таки нападуть на Генріха Шварцкопфа? — Тепер ви вже самі думайте, що може статися, а мене в цю справу не вплутуйте. — І, трясучи папкою, Дітріх вимовив переможно: — Душкевича я все-таки змусив признатися де в чому. Тут лежить його маленька записочка… Я тепер повністю гарантований від усіх ваших намагань нав'язати мені будь-які незаконні наміри. Отак, дорогий Вайс. Ми з вами зіграли нуль-нуль. Здається, це так називається? Повернувшись у готель, Йоганн не хотів іти до себе нагору в номер, а відразу пішов у ресторан з твердим наміром добре пообідати. І хоча йому не хотілося їсти, особливо після всього, що сталося з паном Душкевичем, він, перемагаючи нудоту, що підступала до горла від запахів їжі, примусив себе зайти в зал ресторану. І відразу ж натрапив на столик, за яким у товаристві офіцерів СД і гестапо сидів Генріх Шварцкопф, уже напідпитку, в розстебнутому кітелі. Побачивши Вайса, він ледве підвівся і, намагаючись неслухняними пальцями застебнути ґудзики на кітелі, оголосив: — Панове, я змушений залишити вас. Він, — Генріх кивнув на Вайса, — прийшов за мною, щоб… — Поворушив зігнутим вказівним пальцем, ніби натискав на спусковий гачок. — Щоб він або я… — Насилу виліз із-за столу, підійшов до Вайса, сперся на його плече, наказав: — Веди мене до мене, зараз я зроблю із тебе труп. Ти хочеш стати трупом? Ні? А я не заперечую. Будь ласка, скільки завгодно! Пішли сходами нагору. Йоганнові довелося взяти у Генріха ключ і самому відчинити двері в його кімнату. Генріх важко гепнувся на кушетку, заплющив очі. Поскаржився: — Я потопаю, розумієш, потопаю! — Його руки й обличчя були бліді і мокрі від поту. Вайс зняв з нього кітель, намочив серветку водою із графина, поклав йому на серце. Генріх белькотів, тьмяними очима поглядаючи на Йоганна: — Ти розумієш, їх, перед тим як стратити, намагалися примусити кричати «хайль Гітлер!». Прострілювали тіло, щоб кричали. А вони мовчали. Мовчать, як тварини. — Ти що, вже повернувся з тюрми після страти? — Ні, мене возили в концтабір. — Усміхнувся. — На екскурсію. Я нализався зранку, от вони і повезли провітритися. — Ну і як, сподобалося? — Так, — сказав Генріх. — Але чому лише їх? Треба і нас усіх. Щоб нікого не лишилося. Сама порожня смердюча земля, і на ній нікого, жодної людини. Жодної! Людина гірша за вошу, гірша… Йоганн вичавив лимон у склянку з содовою водою, змусив Генріха випити. Генріх, хитаючи головою, судорожно ковтав воду. Потім, розкинувшись на кушетці, довго лежав нерухомо. Йоганнові здавалося, що він заснув. Але Генріх розплющив очі, сів і сказав тверезим голосом: — Ти прийшов, чудово! — підійшов до столу, не вагаючись, поспіхом написав записку, поклав у конверт, заклеїв і, даючи його Вайсові, недбало кинув: — Я готовий. — Дурниці! — сказав Вайс. — Все це безглуздо, як сновидіння ідіота. — Виходить, злякався? — Саме так! — розсердився Вайс. — Злякався. — Ну нащо ти брешеш? — запитав Генріх. — Нащо? — А якого дідька я казатиму тобі правду? — А колись ти казав… — Кому? — Ну хоча б мені. — А ти сам здатний казати правду? — Тобі? — Так! — Що ти від мене хочеш? — Хто ти тепер, Генріху Шварцкопф? Хто? — А ти не знаєш? Прочитай листа, здається, мені пощастило знайти собі титул. — Не буду, — сказав Вайс. — І взагалі ось що я зроблю. — Розірвав конверт, кинув папірці в попільничку. Поклав на папір запалений сірник і, спостерігаючи, як горить це крихітне вогнище, сказав з полегкістю: — Ось! Дурниці — прах! — Даремно, — заперечив Генріх. — Мені однаково доведеться залишити листа, але боюсь, що не зможу знову написати так палко і переконливо. — Та що з тобою? — Нічого. Просто я, як і всі ми, просмердівся здохлятиною, але на відміну від інших не хочу більше дихати цим смородом. — Сказав уїдливо і злісно: — А ти, звісно, принюхався і мрієш про те, як би вибитися на бойні з підручних у м'ясники. — Еге ж! — сказав Вайс. — Я так заздрю твоєму становищу на цій посаді! — От я й звільню її для тебе! — Яким чином? — А ось яким. — Генріх показав головою на папір, що тлів у попільничці. — Облиш, цим не кокетують, — докірливо промовив Вайс. — Зрештою якщо тобі й доводилося брати участь у акціях… — Я нікого не вбивав! — істерично крикнув Генріх. — Нікого! — Отже, ти вирішив почати з мене? — запитав Вайс. — Ти ж мене образив, і до того ж… — Генріх замислився, ледь помітна усмішка торкнула його губи. — Однаково я програв би тобі в будь-якому випадку: я вже давно вирішив. — Не розумію, — запитав Вайс, — нащо тобі, щоб я був співучасником твого самогубства? — Але з твого боку було б дуже люб'язно допомогти мені здійснити моє рішення: справа честі, такий чудовий привід… — Ти хворий, Генріху. Тільки хворий або божевільний може таке сказати. — Знаєш, — презирливо мовив Генріх, — ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною! — Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо? — Я боюсь іншого, — сказав Генріх. — Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина. — Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, — зауважив Вайс, — радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці — це одне, а німецький народ — зовсім інше. — Дурниці! — гаряче вигукнув Генріх, — Німці — це німці, і всі вони однакові. — У тебе сьогодні буде можливість засумніватися в цьому. Генріх зблід, сказав люто: — Так, я дав згоду поїхати в тюрму. Але знаєш чому? Я мушу знати, чому ці німці вирішили вчинити так: тому що боягузи і злякалися, що не зможуть стати катами, чи тому, що хоробрі і хотіли бути такими німцями, яких я не бачив, але хотів би бачити… — Нащо? Щоб брати участь у їхній страті? — Якщо такі німці є, то я вважав би для себе за честь… — Щоб тебе стратили п'ятим? — Нехай. — Непоганий подарунок Гітлерові! Племінник Віллі Шварцкопфа добровільно йде на страту. — Йоганн доторкнувся рукою до Генріхового плеча. — Знаєш, ти просто заплутався. Коли б ти відмовився бути присутнім під час страти, це вважалося б зрадою фюрерові. — Йоганн помовчав і сказав серйозно: — Я дуже хвилююся за тебе, Генріху. Але коли ти вирішив поїхати в тюрму, виходить, все гаразд. — Глянув на годинник, підвівся. — Мені вже час. — Одну хвилину, — твердо попросив Генріх і пильно подивився Йоганнові в очі. — Якщо ці хлопці відмовилися бути катами не тому, що боягузи, а тому, що хоробрі, клянусь тобі: або я їх визволю з тюрми, або приєднаюся до їхньої компанії! — Побачимо, — усміхнувся Вайс. Потім стримано зауважив: — Ти племінник Віллі Шварцкопфа і можеш багатьох стратити. Але врятувати від смерті навіть когось одного ти неспроможний. — Пообіцяв: — Я зайду до тебе, як тільки після всього цього ти помиєш руки. Сподіваюся, ти розповіси мені про свої враження? — Яка ти все-таки цинічна тварина! — обурено вигукнув Генріх. — Так! — весело ствердив Вайс. — Саме так! А з тебе, здається, не вийшла тварина? Можливо, тебе це не влаштовує? В такому разі пробач… Власне, вся ця розмова дала Йоганнові лише хистку основу для висновків про справжній душевний стан Генріха. І якщо в його збентеженні Вайс виявив нехай крихітні, але все ж надійні острівки совісті, то твердо покладатися на них поки що не було підстав. Адже під ними могла виявитися лише безодня легкодухості, розгубленості, та й тільки. Відомості про берлінське Генріхове життя, які вдалося зібрати Вайсові, були непривабливі: чванливий, пиячить, брав участь разом з Герінгом у нічному авіаційному нальоті на Лондон, свій у вищих націстських колах. Побував у Роммеля в Африці. І нібито порадив йому з метою самореклами відпускати іноді на волю полонених англійців. Повернувшись на батьківщину, вони без упину розхвалювали Роммеля, і це викликало заздрість у багатьох генералів вермахту. Потім Генріх деякий час працював під керівництвом конструктора «Фау» Вернера фон Брауна в Пенемюнде. Підказав Брауну кілька цінних технічних ідей, але не порозумівся з ним. Його дратували безглузді претензії Брауна: той вважав, що створені ним літаючі снаряди здатні знищити цілі народи разом з німецьким, якщо він не захоче визнати Брауна своїм новим фюрером. Його несамовита, бузувірська фантазія викликала в Генріха тільки глузливу посмішку. Технічний задум літаючих снарядів Брауна базувався на працях радянського вченого Ціолковського. Встановити першоджерело конструкції було дуже легко. Генріх уїдливо сказав про це вголос. Тоді Браун миттю допоміг йому без особливих неприємностей залишити засекречений об'єкт, де, ніби в комфортабельному концтаборі, на становищі в'язнів, хоч і не відчуваючи тих нестатків, що випадають на долю в'язнів, таємно жили і працювали німецькі вчені та інженери. Повернувшися до Берліна, Генріх поринув у розпутне життя, що цілком влаштовувало його дядька. Хижацьке пограбування Герінгом багатьох підприємств в окупованих країнах Європи викликало у Віллі Шварцкопфа не лише заздрість, воно стало йому за приклад. Цей приклад надихнув його на безстрашне мародерство. І грубий, жорстокий грабунок, яким займався дядько, ніби приховувався перед імперськими колами легковажною безкорисливістю племінника. До речі, Віллі Шварцкопф — не поодиноке явище. Таким самим грабунком займався весь генералітет вермахту. Спеціальний співробітник, що таємно спостерігав за гітлерівськими полководцями, доповідав Канарісові: «В дикому сп'янінні ці облагодієні долею люди кинулися на нові багатства. Вони ділили маєтки і землі Європи; верховоди одержували субсидії, командуючі арміями — блискучі дотації». Кращі будинки Берліна, які відвідував Генріх Шварцкопф, нагадували кубла розпусти, куди злодії несуть награбоване. І що визначніші були особи, яким належали ці приміські особняки, то більше їхні будинки нагадували хазу скупників краденого. Невтомне, божевільне, жадібне прагнення до наживи так заполонило представників вищих кіл імперії, що вони вже безцеремонно, не приховуючи, влаштовували у себе спеціальні вечори, де обмінювалися трофейними цінностями і раділи, коли при цьому щастило ще й ошукати когось із присутніх. Коли одного разу Віллі Шварцкопф познайомив племінника з одною із «пам'яток» СС по окупації Росії, де, крім усього іншого, було сказано й про те, що «росіянам треба буде вміти лише рахувати і писати своє ім'я», Генріх сказав іронічно: — Таку саму реформу насамперед слід було б провести в Німеччині: адже тільки повернувшись до дикості й варварства, ми зможемо перетворити весь наш народ на ідеальних завойовників. Віллі Шварцкопф не став сперечатися з племінником, але через кілька днів Генріха було направлено в есесівську частину, що дислокувалася в Прибалтиці. Там Генріх розшукав в одному з концентраційних таборів професора Гольдблата і одразу подав рапорт рейхскомісарові Лозе з проханням звільнити цього талановитого вченого. Рейхскомісар запросив Генріха до себе в резиденцію і сказав повчально: — «Єврейський народ буде викорінено», — так каже кожний член нашої партії, так записано в нашій програмі. Ми й займаємося викоріненням євреїв, знищуємо їх. Але іноді приходять до мене німці, такі, як ви, і в кожного з них є свій порядний єврей. Звісно, вся решта євреїв — свині, а цей — першосортний єврей. Я вірю їм так само, як і вам. І намагався в межах своїх можливостей допомогти кожному такому німцеві. — Отже, я можу бути впевнений? — Цілком. Рейхскомісар Лозе подав руку Генріхові і шанобливо провів його до дверей. Але коли Генріх другого дня приїхав до концтабору, йому повідомили, що Гольдблата за наказом Лозе стратили вночі. Лозе відмовився ще раз прийняти Генріха, а коли той з'єднався з ним по телефону, сказав глузливо: — Так, я обіцяв вам допомогти. І виконав свою обіцянку: допоміг арійцю звільнитися від ганебної для нього турботи про єврея. Генріх так одчайдушно погрожував, що Лозе не зоставалось нічого іншого, як вжити відповідних заходів. Того ж вечора, тільки-но Генріх вийшов на балкон готелю, з даху сусіднього будинку хтось вистрелив у нього із снайперської гвинтівки. Куля влучила в плече. Як людина розумна, Лозе представив Генріха до нагороди, мовляв, за участь у ліквідації групи латиських партизан, а коли здоров'я пораненого покращало, відіслав його на санітарному літаку в Берлін. В санаторії для есесівців Генріх спивався на самоті. Відрядження в «штаб Валі» з метою ревізії йому виклопотав Віллі Шварцкопф, сподіваючись, що це допоможе до певної міри скомпрометованому племінникові повернути своє колишнє становище в вищих колах. Звичайно, заради власного спокою Віллі Шварцкопф давно вже міг знайти спосіб спекатися племінника, але через одну обставину не міг зважитись на це. Гітлер був маніакально підозріливий і жодному своєму сподвижнику не вірив до кінця. Гестапо навіть сконструювало спеціально для нього каструлі з повітронепроникливими кришками і замками, ключі від яких зберігалися в самого Гіммлера. На одному з урочистих обідів у Гітлера був присутній і Генріх. І як бувало й на інших прийомах, він і тут напився і поводився занадто вільно. Гітлер звернув увагу на гамір, зчинений Генріхом, і втупив у нього гнівний погляд. Запала зловісна тиша. Генріх, розгублено й жалюгідно кліпаючи повіками, глянув на фюрера, несподівано ліниво всміхнувся, потер очі, поклав голову на плече сусіда, посовався на стільці, пробурмотів щось і… задрімав. Гітлер обережно виліз з-за столу і в супроводі двох здорованів-охоронців навшпиньках наблизився до Генріха. Зазирнувши йому в обличчя, він раптом радісно всміхнувся і порухом руки наказав усім тихесенько перейти з їдальні до зали. Тут фюрера, як він і сподівався, шанобливо й захоплено вітали. Ще б пак, він так чудово продемонстрував свій надзвичайний талант гіпнотизера! І фюрер був щасливий: йому була необхідна ця улеслива похвала після розгрому армій вермахту під Москвою. Про те, що Генріх прийшов на прийом уже п'яний як ніч і кількох чарок коньяку було цілком досить, щоб він поринув у сон, знав тільки Віллі Шварцкопф. Але Гітлера окрилив випадок з Генріхом: він ще більше повірив у те, що має сатанинську здатність підкоряти собі волю людей. І згодом він не раз з повагою запитував про племінника Віллі Шварцкопфа, стверджуючи, що саме такі арійці, які тонко відчувають свого фюрера, можуть бути підсвідомо віддані йому. Тому Генріха ніби оберігало якесь священне табу. І він міг дозволяти собі вибрики, за будь-який з них наці, які посідали вищі пости, давно б розквиталися власним життям. Навіть його високопоставлений дядько мусив рахуватися з ним як з людиною особливою, що виявилася надзвичайно сприйнятливою до вольових флюїд самого фюрера. А втім, з усього цього Йоганн Вайс знав тільки те, що Генріх Шварцкопф, незважаючи на розгульне життя і безкарні вибрики, за які іншого наці давно жорстоко покарали б, розкошував у Берліні і приймав запрошення в «кращі родини». І все ж, як з'ясувалося з розмов із ним, Генріх вважав себе глибоко ображеним і таким ошуканим, що не раз уже безцільно ризикував своїм життям, як зневірена людина, якій остогидло життя. Переконавшись у цьому, Вайс міг, звичайно, легко підштовхнути Генріха на остаточне вирішення, треба було тільки познайомити його із свідченням Папке. Але чи можна вважати блискавичний спалах мстивої ненависті до вбивці свого батька досить міцним грунтом для того, щоб викликати такі самі гнівні почуття до всіх гітлерівців, до всього того, що породило їх? Йоганнові здавалося, що він виявив у Генріховій душі хворобливу рану, яку той намагається приховати під удаваною невимушеністю і цинізмом. Але чи глибока ця рана — визначити поки що важко. Історія з Гольдблатом ще ні про що не свідчить. Лансдорф, наприклад, допоміг своєму домашньому лікареві-єврею емігрувати в Англію, жодного разу не вдарив на допитах полоненого, але, незважаючи на все це, Лансдорф був найзапекліший злодій, тільки досконаліший і витонченіший, ніж його соратники. Вже хто-хто, а Йоганн Вайс це добре знав.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка