Вадим Кожевников



Сторінка29/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   42

49



 

Деякі відомі німецькі історики твердили, що справжній, чистокровний аристократизм передається з покоління в покоління і ця дорогоцінна якість не може бути властива жодній людині плебейського походження, яким би духовним і фізичним багатством її не обдарувала природа. Вони запевняли, що справжній аристократизм відразу видно. Можливо, Йоганну Вайсу не були відомі теоретичні аргументації цих учених. Можливо також, що для полеміки з ними з цього питання він не мав достатньої ерудиції. Але перед ним виникла практична необхідність якнайшвидше стати чванливим, пиндючним пруссаком, мислення якого складається з монолітного сплаву тупості і чванства, не досяжного ні для логіки, ні для словесного переконання. Пруссаком, пихатим настільки, що його необізнаність у багатьох питаннях стає ніби манерою поведінки, а зовсім не наслідком незнання деяких речей, з якими Йоганн знав це — йому доведеться зіткнутися. Йоганн разом із Зубовим детально розробив запропонований ним план звільнення Ельзи. Довелося витратити чимало душевних сил, виявити диявольський такт і навіть піти на жертви, щоб переконати Зубова, що план цей бездоганний. Спочатку Зубов назвав його жалюгідною і полохливою комедією, достойною лише людини, настільки звиклої до лицемірства, що вона не наважується відкрито ризикувати собою, щоб врятувати товариша, життя якого висить на волоску. — Чекістські вибрики, — казав Зубов. — Навчили вас там вигадувати ребуси! Це не бойова операція, а сюжетик для кіно! У запалі суперечки він посилався на авторитет Дзержинського, який сам, без будь-якої охорони, безстрашно з'явився у лігві повсталих анархістів. Не задовольнившись цим, Зубов обізвав Йоганна типовим розвідником бюрократичного типу, вигадником, а не бійцем. І все-таки йому довелось поступитися. Вичерпавши дружнє терпіння, Вайс перестав переконувати Зубова в доцільності запропонованого ним плану, підвівся і сказав з кам'яним обличчям: — Товаришу молодший лейтенант, я вам наказую. І Зубов скорився. Гравер «штабу Валі» Бабашкін встиг виготовити для Вайса всі необхідні документи. Довелося поспішати, бо весь технічний відділ штабу ось-ось мусив вирушити з автоколоною в Кенігсберг. Місцем збору групи було призначено лісистий гірський масив за сорок кілометрів од тюрми. Це місце позначили на карті. Зубову слід було прибути туди вночі разом зі всіма своїми людьми, спорядженням, зброєю, обмундируванням. Йому треба було дістати також одяг табірних в'язнів і, основне, наручники і кайдани, які застосовувало гестапо при арешті особливо небезпечних злочинців. Йоганн мав прибути до місця збору окремо. Провівши своїх товаришів і дружньо попрощавшися з ними, Вайс і сам рушив у дорогу. За кермом його машини сидів чех Пташек, довгов'язий чоловік з невимовно сумним виразом обличчя. Незважаючи на це, він успішно справлявся з роллю клоуна-силача у вар'єте, куди Вайс влаштував його через Ельзу, коли гестапо стратило актора, який зображав Чарлі Чапліна. Той дозволяв собі інколи якоїсь миті шаржувати образ фюрера і поплатився за це життям. Колись Пташек був відомий чеський спортсмен-десятиборець і мав не лише міцну мускулатуру, а й міцне обличчя. І так умів володіти ним, що вилиці робились сильні, як біцепси, коли він жонглював важкими кегельними кулями, і здавалося, що при цьому він зовсім не думає, а лише підморгує, трохи схиливши голову. Вайсові, коли він вербував Пташека, довелося добре напружити пам'ять, щоб згадати імена всіх відомих радянських спортсменів. Іншим доказам, що Вайс — російський розвідник, Пташек нізащо не повірив би. А повіривши, він з захопленням підкорився Вайсові і відчув себе таким щасливим, що обличчя його, правда залишаючись, як завжди, сумним, набуло ще й рис гордовитої зарозумілості, яку сам Пташек пояснював тим, що віднині він мусить викликати жах у фашистів. Справді, після того як Вайс повів Пташека до Зубова, вони почали діяти разом. І з відгуків Зубова всі операції Пташек проводив з таким професіональним спокоєм, ніби зустрічався на стадіоні з противниками, спортивні дані яких, як йому вже відомо, безперечно, поступаються перед його можливостями. Вайс якось закинув, що він зайве старається. Пташек відповів меланхолійно: — Якщо мене вб'ють, по очках я однаково їх переграв. — І, загинаючи жилаві довгі пальці, перераховував збитки, що завдав уже він противникові за час їхніх із Зубовим нічних прогулянок. Обидва вони без затримки дісталися до призначеного місця. Багато хто з бойовиків, що зібралися тут, бачили один одного вперше. Вони зустрілися зараз лише для того, щоб виконати завдання. І потім, коли доручену їм справу буде завершено, вони вже ніколи більше не побачаться. Адже в загальній системі розвідки існує сувора спеціалізація, розподіл праці — кожний на своєму посту. Завадити їхній зустрічі могла й інша причина, проста й природна, — загибелі, при виконанні цього бойового завдання. Всі вони таємно працювали в тилу ворога і не те, що пістолета — складеного ножа при собі не мали. Треба було маскуватися, додержуватись правил побутової безпеки з акуратністю обивателя, що примирився з окупантами і з рабською покірливістю працює на ник. Навіть на випадок провалу ці люди не мали права добровільно відмовитися від останнього шансу на перемогу. Вони до самого кінця вели поєдинок із слідчими СД, або гестапо, або контррозвідниками абверу, протиставляючи вигадливість згасаючого в муках розуму тупій ретельності катів. І часто вигравали поєдинок. Використання ампули з ядом ці люди вважали чимось схожим на капітуляцію, наслідком безвілля, втрати віри в останню можливість, яка обов'язково мусить бути і допоможе виплутатися із слідчих тенет. То була вища етика, що керувала розвідниками в їхній боротьбі. Її ніхто їм не приписував, але вона стала для них ніби духовним уставом. До кінця залишатися бійцем. Бійцем без імені. Твоє ім'я — Ніхто. І людей, які не назвали себе і страчені були безіменно, високо вшановують їхні соратники. Про таких кажуть: він загинув, як чекіст. Це означає: він нічого не сказав, і його, безіменного, стратили. Ворог не довідався його імені. Н і хт о — ось його ім'я для ворога. Безмовна безіменність — вища доблесть для людини, що ніби вибрала девізом свого життя слова прекрасного болгарського революціонера Василя Левського: «Якщо виграю — виграє весь народ, якщо програю, то тільки себе». В цих словах — суть роботи розвідника в тилу ворога. Цими словами визначається значення його подвигу…  

На світанку самокатник у формі служби гестапо доставив на мотоциклі начальникові тюрми секретний пакет на його ім'я. І цей пакет і документ з наказом прийняти в'язнів було виготовлено в майстерні «штабу Валі». Одночасно, ще вдосвіта, один з бойовиків засів у траншеї, викопаній під кабелем лінії зв'язку, що йшла з тюрми. Однак він не перерізав кабель, а лише замикав його, настільки порушуючи чутність, що будь яка телефонна розмова відбутися не могла. Надвечір група розмістилася у вантажній машині, строго дотримуючись усіх правил звичайною конвоювання в'язнів. Зубов у формі есесівця сів у Вайсову машину. Місце поруч з шофером Пташеком зайняв одягнений у форму гестапівця парашутист Мєхов, призначений бути особистим Йоганновим охоронцем. Зовнішня охорона, тільки-но Вайс пред'явив документ абверу, без перешкод пропустила машину за фортечну стіну… Операція пройшла, як і було задумано. Йоганнові запам'яталось відкинуте назад обличчя врятованої ним Ельзи на чорній цератовій подушці коляски мотоцикла. Худеньке, виснажене, безкровне, воно, після всіх мук, які витерпіла Ельза, виражало тільки втому. І волосся світле, гладенько зачесане, а по пухнасте, яскраво-рудо-бронзове, зухвало начесане, як колись. Сильні руки Мєхова, в саднах і синяках, лежали на рулі. З-за широких халяв з чобіт стирчали запасні касети до автомата, а з незастебнутої шкіряної сумки для інструменту виглядав вибухопакет великої руйнівної сили, більшої, ніж протитанкова міна. Слід гадати, Мєхов щасливо довезе Ельзу на місце. А потім її перекинуть через лінію фронту, і не буде більше зв'язкової Ельзи, і стане вона — ну, як її звуть? — Лена, Ліза, Надя, Настя, Ксеня чи Катерина? Зустрінуться вони колись на вулиці і пройдуть мимо, не пізнають одне одного. Що ж, можливе й таке… Вайс з Водицею відходили останні. Водиця, високий, худий, як і Пташок, але, на відміну від нього, чорнявий як смоль, був родом з Югославії. Серед товаришів Зубова він вважався найхоробрішим. Тому Вайс старався не спускати його з ока і до останньої хвилини хотів тримати його при собі. Якось Водиця тікав з концтабору таким способом: задушив вартового, кинув труп на проводи високої напруги і, спираючись на нього, як на ізоляційний матеріал, перебрався через мур. У Воєводині фашисти одрубали на базарній площі голови батькові і двом старшим братам Водиці і повісили обезглавлені тіла на стовпах, прикріпивши на груди дощечки з написом: «Партизан». У сімнадцять років Водиця вперше опинився в концентраційному таборі. Але не за те, що навчився вбивати ворогів одним ударом шила в спину, а за те, що украв хліб у німецькій армійській лавці. Водиця тікав з концтаборів, його ловили. Останній раз він утік з Освенціму, коли фірми «Топф і сини» ще не обладнала там крематорію і групи по спилювали, а закопували в рови за межами табору. З ночі Водиця сховався між трупами, складеними стосами на подвір'ї. І вранці його разом з покійниками шпурнули в кузов вантажної машини. З рову він устиг вибратися до того, як прибула команда могильників. З допомогою Ельзи Водицю, видаючи за італійця, бо він знав італійську мову, влаштували в ресторан при готелі. Найважче для Ельзи було переконати цього худого, жилавого хлопця з чорними, як агати, очима, що аж горіли, щоб він спокійно поводився на новій посаді. Для певності вона навіть повела його в костьол і там узяла з нього клятву. І Водиця слухняно присягнув на хресті. Але потім, коли вийшли з костьолу, похмуро сказав, що він не тільки не католик, але взагалі не вірить у бога, а один з його братів був навіть комуніст. — Ну тоді заприсягни мені як комуніст, — попросила Ельза. Водиця печально розвів руками: — Але я не член партії… — Ну тоді пам'яттю батька і братів. Водиця замислився, потім промовив зажурено: — Ні, не можу. — Але, побачивши відчай на Ельзиному обличчі, пообіцяв: — Добре. Не чіпатиму нікого з тих, хто ходить у ресторан. Перед від'їздом Вайс з Водицею вилізли на караульну вишку, щоб оглянути околиці. Вони дивилися звідти на пустельну дорогу, на силуети гір, на гігантський простір зоряного неба. — Поглянь, як гарно! — не стримався Вайс. Водиця похмуро похитав головою. — Ти не бачив Югославії. Ти не можеш знати, що гарно і що негарно. Але Вайс помітив, як жадібно хапали тонкі ніздрі Водиці чисте гірське повітря, з яким смутком дивився він на шпичасті силуети гірських вершин. І не заперечував.  

50



 

На світанку Вайс був уже в Варшаві. Багатий панський особняк, що стояв у глибині саду на Маршалковській, був своєрідним готелем для старших абверівських офіцерів, які прибували до Варшави у відрядження. Відомо, що справжнє службове становище розвідника часто визначається не його чином і навіть не посадою, а тим завданням, яке на нього покладається. Найчастіше — зв'язками з вищими колами і місцем, що посідає розвідник у цих колах. Тому одержання кімнати в цьому секретному абверівському готелі залежало не стільки від того, що стояло у службовому посвідченні співробітника абверу, скільки від того, як він тримався з комендантом, що сидів за столиком для куріння у вестибюлі. Комендант був у цивільному — такий собі напівпортьє-напівсищик. Він навіть не розкрив поданого йому посвідчення. Постукуючи твердим корінцем по столу, мило всміхаючись, запитав, звідки Вайс приїхав. Вайс у свою чергу ласкаво запитав коменданта, чи подобається йому Піцца, і запропонував: — Якщо подобається, вважатимемо, що я приїхав з цього чудесного містечка. — І одразу суворо, вже без усмішки попередив: — Про мій приїзд доповісте майорові Штейнгліцу не раніше, ніж я прийму ванну, приведу себе до порядку і побачуся з гером Лансдорфом. Він питав про мене? Комендант розкрив Вайсове посвідчення. — Голубчику, — докірливо сказав Вайс, — гер Лансдорф міг забути, що там написано, можливо, він поцікавиться тільки, чи не запитував про нього хтось із його друзів. Адже так?! — Переможно глянувши на коменданта, кинув подбало: — Так от, після того, як ви проведете мене в мою кімнату, можете повідомити герові Лансдорфу, що я вже питав про нього. Йоганн так уперто прагнув потрапити до цього готелю, бо хотів застати тут своїх начальників і встигнути поговорити з ними у позаслужбовій обстановці — вона завжди спонукає до щирості. Упокорений Вайсовою владною самовпевненістю, комендант наказав служителю провести його, гадаючи, що, поки приїжджий влаштовуватиметься у призначеній для нього кімнаті, можна встигнути навести про нього додаткові дані у чергового гестапо. Вайс уже було попрямував за служителем до ліфта, коли раптом побачив: по червоному килиму, що лежав на сходах, вниз іде Ангеліка Бюхер, а слідом за нею поважно виступає, як завжди, блідий і виснажений, полковник Йоахім фон Зальц. Вайс завмер, виструнчився і, стримано хитнувши головою, привітав цю пару. Він дозволив собі ледь посміхнутися і кинути на Ангеліку сяючий погляд. Той особливий погляд, що оцінює не так обличчя жінки, як її поставу. І жінкам з гарною поставою такі погляди не здаються образливими. — Ба! Йоганн! — сказала Ангеліка і простягла йому вузьку, затягнену в шкіряну рукавичку руку. Вайс галантно торкнувся губами рукавички. Полковник зупинився, не знаючи, чи слід йому пізнавати цю людину, чи не слід. Вайс на мить примружився, сказав Ангеліці: — Ви, як завжди, прекрасні! — Ви за кимось приїхали? — запитав полковник, бажаючи показати, що він згадав цього шофера. — Так, — сказав Вайс. — До гера Лансдорфа. — І вимовив байдужим тоном: — Мені треба з ним про щось порадитись. — Глянувши на годинник, додав: — Але, я гадаю, у мене буде ще досить часу для цього. — В такому разі ви поснідаєте з нами, — сказала Ангеліка. І, докірливо обернувшись до полковника, пояснила: — Фрау Дітмар казала мені, що гер Вайс успішно просувається по службі. Вайс значуще посміхнувся, схилив голову і, вже звертаючись до полковника, мовив: — Маю висловити впевненість, що ми тепер раніше дізнаємось, яка погода в Москві, ніж самі москвичі. Хайль Гітлер! — Пройшов до дверей ресторану і, пропускаючи вперед полковника і Ангеліку, недбало наказав комендантові: — Доповісте герові Лансдорфу і майорові Штейнгліцу, що я буду тут. Вайсові дуже хотілося, щоб обидва вони застали його в товаристві фон Зальца. Але одразу він подумав, що, мабуть, надміру вільно тримається, і попросив полковника: — Буде дуже люб'язно з вашого боку, коли ви запросите їх! Потреби в цьому проханні не було. Лансдорф і Штейнгліц уже снідали в ресторані, кожний за своїм столиком. І Вайс зумів так ловко відрекомендувати дамі спершу Лансдорфа, а потім і Штейнгліца, що полковник мусив запросити їх до свого столу. Штейнгліцу, без сумніву, було приємно опинитися у товаристві полковника. Що ж до Лансдорфа, то той відразу із старомодною елегантністю почав невимушено упадати за дівчиною, зовсім не зважаючи на те, подобається це полковникові чи не подобається. Розмовляв він з нею на такому витонченому регістрі пристойності й непристойності, що не можна було не дивуватися з його досвіду в цій галузі, яка могла служити для нього, як здавалося Йоганнові, лише сферою споминів. Цей сніданок, що почався так жваво, виявився дуже корисним для Вайса. По-перше, знайомство з полковником неабияк піднесло його в очах начальства. По-друге, комендант дав йому кімнату значно кращу за ту, яку спочатку хотів дати оцьому трохи нахабному абверівцю з невеликим чином, але, як з'ясувалося, з досить обгрунтованою пихою. Виявилося, що за дорученням полковника Ангеліка відвідала жіночу розвідувальну школу і була присутня на заняттях. Вона сказала Лансдорфові: — Дивно, у всьому, що стосується технічної підготовки, вони дуже кмітливі. Але коли я почала допитуватися про найелементарніші жіночі прийоми, необхідні для вербування агентури, то в цьому питанні вони продемонстрували дивну тупість. — Може, флейлейн познайомить мене з тими знаннями, які вона засвоїла і рекомендує? — грайливо запитав Лансдорф. — Можливо, я стану достойним учнем. Штейнгліц грубо реготнув: — Хай йому біс, фрейлейн, ви просто розумниця! Переконайте гера Лансдорфа створити школу з дівчат, що мають такі таланти, і ми всі готові стати кадетами в цій школі. Фон Зальц сказав невдоволено: — Фрейлейн Ангеліка порушує важливі питання про принципи підготовки жіночої агентури, бо сила жінки визначається її умінням впливати на слабкі струни чоловічі. — Якщо чоловік слабкий, то на нього вже ніщо не може вплинути! — зітхнув Лансдорф. — Браво! — вигукнула Ангеліка. — Ви просто неперевершені, гер Лансдорф! Штейнгліц, наливаючи собі коньяк, сказав заклопотано: — Баба-агентка… — І бридливо відкопилив губи. — Вони годяться в мирний час, і не проти росіян. — Але чому? Хіба бог створив їх інакше, ніж нас? — насмішкувато скривив губи полковник. Штейнгліц залпом випив коньяк і, зітхнувши, відповів грубо: — А тому, що ці дикуни, як монахи в сірих сутанах, кидаються зараз тільки на одну молодичку, що складається із самих кісток. І вона вже мчить у наш бік, як утікачка з солдатського дому, де їй дуже перепадало. — Не розумію ваших алегорій, — насупив брови полковник. Вайс пояснив: — Гер майор хоче сказати, що коли силою зброї не пощастило відразу переконати ворога в нашій перемозі, то на вряд чи жіночі чари змусить його змінити думку про нас. — Саме так, — буркнув Штейнгліц, — чари! — І, дивлячись на Ангеліку порожніми очима, галантно промовив: — Але коли б ви, флейлейн, працювали проти нас, клянусь, я склав би зброю. — Для жінки це найвищий комплімент, на який тільки спроможний розвідник, — сказав Лансдорф. Звертаючись до Вайса, Ангеліка мовила: — Там, у школі, заступник начальниці — росіянка. Одна половина її обличчя страшенно спотворена, а друга гарна, як профіль камеї… — Виходить, дволика особа, — перебив Штейнгліц. Вайс зрозумів, що йдеться про Люсю Єгорову. Стримано сказав Штейнгліцу: — Справжній розвідник — це людина з тисячею облич. А яке з них справжнє, може зрозуміти лише той, хто сам не втратив власного обличчя. Ангеліка кивнула, погоджуючись з Вайсом. — Однак у вас оригінальний смак, — тихіше сказала вона. — Наскільки мені стало відомо, ви були не байдужі до цієї дівчини? «Балакуче стерво! — подумав Йоганн про Клару Ауфбаум. — Це їй дорого обійдеться». І, усміхаючись, відповів: — Фрейлейн, ми, абверівці, володіємо майстерністю перевтілюватися в кого завгодно. Але при всьому тому залишаємось мужчинами. — Невже? — насмішкувато здивувалася Ангеліка. — У всякому разі, для мене це новина. Ви звичайно поводилися зі мною так скромно, що цю вашу скромність можна вважати тепер просто образливою. Вайс пообіцяв багатозначно: — Я заслужу вибачення у вас, фрейлейн, з вашого дозволу. — А в тієї, росіянки, ми теж спочатку питали дозволу? Лансдорф, що прислухався до цієї розмови, заохочувально підморгнув Вайсоні і сказав голосно: — О, виявляється, і непогрішимі теж грішать, але тільки скромно і таємно. — Він розсміявся і схвально поклав руку на Вайсове плече. Повільно наливаючи собі коньяк, Вайс зосереджено подивився на чарку, і раптом перед ним, наче видіння, постала Люся Єгорова, така, якою вона була, якою він уперше побачив її на піонерському зборі, — тоненька, радісна, осяйна. Вона йшла поруч з прапороносцем, і рука її, піднесена в піонерському салюті, ніби затуляла обличчя від сліпучого сонця, хоча день був дощовий, похмурий. І всім, хто дивився на цю струнку, як шахова фігурка, дівчину, здавалося, що вона випромінює яскраві промені, що вона сяє сонцем Артеку. Він покрутив головою, ніби струшуючи ману, і, піднісши чарку з коньяком до губ, багатозначно глянув у прозорі, холоднуваті очі Ангеліки. — За ваше найпалкіше бажання, фрейлейн. Ніби здалеку, до нього долинув стишений голос: — … мене дуже розчарувало, — розповідала Ангеліка. — Я думала, буде страта. А вони роздягалися ліниво, як перед купанням. Перемовлялися між собою, підходили по черзі до ями і навіть ні разу не глянули на нас, хоча ми були останніми, кого вони бачили перед смертю. Вони просто зухвало не вважали нас за людей. Я навіть не впевнена, бояться вони болю чи ні, розуміють, що таке смерть, чи не розуміють. І лише голі, ніби заради пристойності, прикривалися руками. Штейнгліц реготнув: — Ну як же, коли на страті була присутня дама… — Додав похмуро: — Працювати з росіянами — це однаково, що вчити ведмедя ловити мишей у хаті. Я ні на мить не почуваю себе з ними спокійно. Виконувати операції з такою агентурою — те саме, що цькувати зайця вовчою зграєю. Ніколи не знаєш, на кого вони кинуться — на зайця чи на тебе. — У вас сьогодні поганий настрій, — сказав Лансдорф. — Так, — відповів Штейнгліц, — поганий. — Повідомив стиха службовим тоном — Курсант по кличці Гога — ну, той, що брав участь у страті через повішання свого земляка, — влаштував у літаку побоїще. Майже всю групу знищено. Поранений пілот встиг зробити посадку на фронтовій території, доступній для ворожого вогню. — Стенув плечима. — А був цей Гога такий тихий, надійний, і от — знову неприємність. Вайс підвівся і, сяючи райдужною усмішкою, підняв чарку з недопитим коньяком: — Панине, пропоную тост за нашу прекрасну даму, фею рейху, фрейлейн Ангеліку Бюхер. Всі змушені були піднестися. І тоді Йоганн побачив, як запобігливо розчинилися двері ресторану і в елегантному есесівському мундирі у супроводі цілої свити чинів СД і гестапо увійшов Генріх Шварцкопф. Генріхове обличчя змінилося: змарніле, брезкло-пихате, непорушне, як у мерця. На вилицях червоні плями, очі тьмяні, запалені, губи міцно стулені. В руках він стискував стек. Вдаривши цим стеком по столику, що стояв у центрі залп, скомандував: — Тут! — і, незадоволено глянувши на компанію, що сиділа в кутку, голосно запитав у одного з офіцерів СД: — Ви певні, що тут немає осіб, присутність яких необов'язкова? Лансдорф підвівся з-за столу. Тієї ж миті до нього підскочив комендант і став шанобливо, але настійливо шепотіти щось на вухо. — А мені байдуже… — голосно сказав Лансдорф. — Хоч би він був племінник самого рейхсфюрера! — І ступив до Шварцкопфа, гордовито піднявши суху сиву голову. Полковник фон Зальц так заклопотано тер клаптиком замші скельце монокля, ніби саме від цього залежала незаплямованість його фамільної честі. Штейнгліц невловимим, блискавичним рухом провів по стегну, і в долоні його виявився «Зауер». Він засунув руку з пістолетом під скатерть і, примружившись, спостерігав за Шварцкопфом. Не було сумніву, що він готовий захистити свого начальника. Рухи Штейнгліца помітив гестапівець, що увійшов до залу разом з іншими супроводжуючими Шварцкопфа і залишився стояти біля дверей. Він миттю поклав на зігнутий лікоть парабелум з подовженим стволом і навів його у Штейнгліцову спину. «Ну от, цього тільки бракувало, — подумав Йоганн. — Вскочити в халепу через те, що когось тут уколошкають. Хоча це було б цікаво і до певної міри корисно: все-таки на одну сволоту менше». Але — що зробиш! — він не мав права на таке задоволення! І хоч які неприємні були для Йоганна п'яна чванливість, гордовита пиха переконаного в своїй безкарності есесівця, хоч який огидний був сам Генріх, довелося все ж узяти на себе роль миротворця. — Овва! Генріх! Де ти взявся, чорт забирай? — вигукнув він з ентузіазмом. Він зробив руками такий рух, ніби хотів обняти його. Щоправда, при всьому цьому Йоганн не зміг надати своєму обличчю виразу захоплення або хоч би привітності. Його очі були презирливо холодні. Генріх здригнувся. Його п'яне, зле обличчя стало раптом жалюгідним. — Це ти, Йоганне? — розгублено і здивовано запитав він. — Ну, знаєш, вражений! Така зустріч… — Сяючи усмішкою, обійшов Лансдорфа, ніби на його дорозі стояла не людина, а стілець, схопив Вайсову руку, притягнув до себе. Обійняв. Урочисто оголосив усім, хто його супроводив: — Панове! Рекомендую: мій найкращий друг Йоганн Вайс. — Шанобливо відрекомендувався Ангеліці, фон Зальцові, Штейнгліцу і Лансдорфу: — Маю честь — Генріх Шварцкопф. — Схилив голову, клацнув підборами, сказав вибачливим тоном — Якщо я повів себе нечемно, готовий накласти на себе будь-яке стягнення. — Гер гауптштурмфюрер, ви завжди і скрізь дієте так рішуче? — поцікавилась Ангеліка. — Чи тільки… — Заради бога, пробачте, — пробурчав Генріх і звернувся до Лансдорфа: — І ви теж, гер Лансдорф. — Додав значуще: — Ми з вами зустрічалися в Берліні у рейхсфюрера, коли ви зволите згадати. — Показуючи очима на Вайса, додав: — Я тоді ще запитував вас про мого друга. «Отже, Генріх не зовсім скотина, коли говорив про мене з Лансдорфом, — подумав Йоганн. — Ну що ж, заради корисної справи треба відновлювати взаємини». Поклавши руку на Шварцкопфове плече, він сказав усміхаючись: — Ми з Генріхом давні приятелі. — По суті, — люб'язно сказав Генріх, дивлячись Лансдорфові в очі, — я ваш гість. — І запитав уже офіційним тоном — Ви одержали депешу з Берліна? — Так, — сухо відповів Лансдорф, — Одержав. — Так от, цей особоуповноважений рейхсфюрера — я. — І Генріх ще раз уклонився, але цього разу стриманіше, з суворою гідністю. — Я до ваших послуг, — сказав Лансдорф. — Чудово! В такому разі попросимо вибачення у дами. — Стенув скрушно плечима: — Служба. — Обернувся до Вайса: — Тобі теж доведеться залишити приємне товариство — з тих самих причин, що і нам з гером Лансдорфом. Біля дверей у Шварцкопфові апартаменти, виділені йому в тому ж особняку, стояли на варті есесівці. «Виявляється, Генріх — птиця високого польоту», — визначив Вайс. У кабінеті, де були дні вогнетривкі шафи штабного тилу, а на столі кілька телефонних апаратів, Генріх запропонував Лансдорфу влаштовуватись на величезному шкіряному дивані і навіть завбачливо присунув до нього столик для куріння. Сідаючи на стілець поруч з Лансдорфом, Генріх сказав, як здалося Вайсові, з підступною скромністю: — Я, власне, телепень у ваших справах. Тому не чекайте в моїх запитаннях нічого іншого, крім бажання прислухатися до корисних порад такої високоповажної і дуже досвідченої людини, як ви. Лансдорф після паузи відповів насторожено: — Я готовий, гер гауптштурмфюрер, бути для вас корисним. — Мені — навряд чи, — сказав з посмішкою Генріх. — Рейхсфюреру! Обличчя Лансдорфа витяглося і, здавалося, ще більше висохло. Забрезкла Шварцкопфова фізіономія втратила вираз безтурботності. Низько нахилившись до Лансдорфа, він сказав жорстоко і неприязно: — Судячи з вашого повідомлення, в індустріальному центрі ворога ось уже кілька місяців успішно діє розвідувальна організація під грифом «VI». Ця організація неодноразово поповнювалася розвідгрупами і технікою. Очолює її агент Гвіздок. Так, коли я не помиляюсь, Гвіздок? Людина, якій ви ампутували ногу? Лансдорф мовчав. Генріх усміхнувся: — Ця організація інформувала нас про технологію виготовлення нових радянських танків. Відомості були вельми втішні. Круппівські спеціалісти, вивчивши цю технологію, зробили висновок, що броня радянських танків подібна до шкаралупи від горіхів. Прекрасно! Але моторизовані частини вермахту засвідчили протилежне. І через таке невелике розходження в оцінці нових радянських машин ми мали важкі втрати. За чий рахунок накажете їх віднести? — Я вважаю, — сказав Лансдорф, опускаючи білі повіки, — що… — Одну хвилину, — перебив Генріх, — я ще не закінчив. Далі. Ця ж група вчинила диверсію. Могутнім вибухом було знищено складальний цех. Так? Лансдорф кивнув головою. — Але, — знову посміхнувся Генріх, — наша агентура повідомила, що цей вибух був потрібний самим більшовикам для закладки котлована під новий цех, який вони тепер там будують. — Вів далі глузливо: — Чи не правда, яка дивна творча диверсія на користь ворога? Вас це не бентежить, гер Лансдорф? Мушу вас запевнити, рейхсфюрер був дуже здивований цим усім. Більш здивований, ніж у тому випадку, коли б вам пощастило знищити цілий завод. Рейхсфюрер просив мене дізнатися у вас, чи не зволите ви пояснити таку загадкову подію. Обличчя Лансдорфа зробилося сірим. Вайс, напружено вслухаючись у допит, учинений Лансдорфу — бо інакше назвати те, що відбувалося тут, не можна було, — розумів, в якій небезпеці перебуває вся операція, що провадилась за допомогою Гвіздка та імітувала роботу великої антирадянської організації в радянському тилу. Він мусить, не гаючи й секунди, знайти рятівний хід. Але як? Ліниво потягуючись, з капризною інтонацією в голосі Вайс запитав Шварцкопфа: — І через такі дурниці ти змусив нас залишити товариство фрейлейн Ангеліки Бюхер і для себе втратити радість познайомитися з нею якомога ближче? — Кинув докір: — Ти став справжнім чиновником, Генріху. Шварцкопф нетерпляче сіпнув плечем: — Серйозність справи настільки очевидна, що я не можу зрозуміти, як можна ставитися до цього питання так легковажно. — Але ж ти не мене запитуєш. — Коли б ти мене запитав, я б відповів. — Ну! — Вимогливо кинув Генріх. — Спробуй. — Та все це, пробач мені, до смішного просто, — скромно сказав Вайс. — Більшовики розробили примітивну технологію виготовлення нових танків відповідно до гаданої втрати рудних баз на Сході. І не вони винні, що армія вермахту не дійшла до намічених рубежів і в розпорядженні більшовиків, як і раніше, лишились рудні бази хрому, нікелю, кобальту. Ось чому технологія виготовлення танків виявилася іншою і їхня броня міцнішою, ніж ми думали. Але тут винна не наша агентура, а, пробач мені, генералітет вермахту. Що ж до диверсії, то тут все так само просто зрозуміти, як поставити яйце на площі, щоб воно не котилося. Для цього не обов'язково бути Колумбом. Наші агенти зірвали складальний цех, заклавши для цієї мети величезну кількість вибухівки. А більшовики, змивши сльози після диверсії, зрозуміли, що утворену яму можна використати під котлован, і тепер на місці старого складального цеху будують новий. Чим же можна докорити наших агентів? Тим, що вони заклали занадто багато вибухівки і після диверсії утворилася западина, яку більшовики вирішили раціонально використати? Ну, це вже, знаєш, занадто… — Стенув плечима: — Ви просто там, у Берліні, уявляєте, що наші агенти мусять бути далекоглядніші, ніж сам фюрер. Наші агенти, як і ми, вважають, що Росію розгромлено і її промисловість позбулася сировинних баз. Тому вони і повідомляють про те, що більшовики готуються робити танки і зброю мало чи не з самого заліза і чавуну. А ви їм у Берліні за це докоряєте. Дивно… — Додав рішуче: — Коли агент не впевнений в остаточній перемозі великої Німеччини, він уже не агент. Наш перший обов'язок — переконати його в цій думці. Це одне з найголовніших завдань у роботі з агентурою. Чи не так, гep Лансдорф? Лансдорф кивнув головою, його щоки порожевіли. Але голос його звучав так само нервово, коли він сказав: — Сподіваюся, гауптштурмфюрерові ваше роз'яснення здалося досить переконливим. — І трохи бадьоріше запитав: — Ще є запитання до мене? Подальша розмова, до якої Вайс вважав за краще не втручатися, була незначна і стосувалася деталей роботи «штабу Валі». Наприкінці розмови Лансдорф пообіцяв скласти для Шварцкопфа донесення, де будуть усі відомості, що цікавлять рейхсфюрера. — Чудово, — погодився Генріх і на прощання вже зовсім по-дружньому простягнув руку Лансдорфу. Сказав з повагою: — Я дуже щасливий, що мені довелося вести бесіду з такою авторитетною в галузі розвідки особою, як ви, гер Лансдорф. — Вайса ж він затримав: — Друзяко! Ми не можемо з тобою так розійтися. — Підморгнув: — Чи ти так само більше полюбляєш пиво, ніж коньяк, і воду більше, ніж пиво? — Проводжаючи Лансдорфа до дверей, сказав, обернувшись і ласкаво дивлячись на Вайса: — Ви не уявляєте, гер Лансдорф, який я радий зустріти давнього друга. Але, чорт забирай, скажіть: і на службі абверу він поводиться, як святий? — Я найкращої думки про обер-лейтенанта, — буркнув Лансдорф. — Він має не лише високе уявлення про мораль, але, що, безперечно, важливіше, невідступно дотримується її. Коли вони лишилися вдвох, Генріх підійшов до Йоганна, поклав руки на його плечі і, жадібно заглядаючи в його обличчя, запитав з недовірою: — Ти справді зовсім не змінився? — А ти? — в свою чергу запитав Йоганн, хоча добре розумів, що глибокі зміни відбулися не тільки у Генріховій зовнішності.  

Йоганн Вайс мав тепер усі підстави вважати своє становище в абвері солідним, міцним, а створену ним усередині абверу організацію — виключно надійною. Він підготував кандидатури, яким міг хоч зараз, не вагаючись, довірити керівництво цією організацією. І тепер лише чекав відповідних вказівок Центру, щоб, передавши роботу в «штабі Валі» у надійні руки, рушити далі, до нових тайно-сховищ німецьких секретних служб. Після зустрічі з Вайсом Генріх Шварцкопф, мабуть терзаючи себе запізнілим каяттям — адже, по суті, він кинув свого приятеля в Ліцманштадті напризволяще, — виявляв до нього зараз таку палку прихильність, що вона навіть стала обтяжувати Йоганна. Генріх вимагав, щоб увесь свій вільний від служби час Йоганн віддавав лише йому. Звичайно, дружба з берлінським співробітником СД, племінником гестапівського тепер уже оберштурмбанфюрера CС Віллі Шварцкопфа, підносила Вайса над його співробітниками по абверу і могла стати містком для переходу до іншої сфери діяльності, але в цій дружбі крилася й деяка небезпека, подолати яку Вайс не міг, хоч і намагався. Справа в тому, що Генріх справді змінився. Його пиха й зарозумілість легко пояснювались блискавичним просуванням по службі і правом влади над людьми, а грубість і хамство з підлеглими — визнаною манерою поводження серед службовців СД, і все це Вайс міг із самовладанням і тактом відводити од себе, не принижуючи власної гідності, але Генріхове п'янство було нестерпне. Напиваючись, Генріх ставав розпусним і небезпечно відвертим, не зважаючи частенько на присутність сторонніх осіб. Виявилося, що він багато чого знав про інтимний бік життя керівників Третьої імперії, і, коли вони бували вдвох, Вайс з інтересом слухав його і навіть заохочував своїм щирим здивуванням провінціала. «Та це ж відомо всьому Берліну», — казав Генріх. Він з іронічною посмішкою розповідав Йоганнові, що Гітлер страждає істеричними припадками. Несамовито ридаючи, він качається по підлозі і вигукує: «Я такий самотній!.. Я приречений на вічну самотність. Але всі великі люди самотні. Наполеон теж був самотній… І Фрідріх Великий… І Ісус…» До зустрічі Гітлера з Євою Браун партія намагалася одружити його на багатій родичці композитора Вагнера, а потім на вдові фабриканта роялей пані Бехштейн, щоб їхнє багатство поповнило спорожнілу партійну касу. Але фюрер наодинці з цими дамами поводився зовсім безініціативно або ж виголошував перед ними політичні запальні промови. Багатодітна мати пані Магда Геббельс користується особливою повагою Гітлера, але, на превеликий жаль її чоловіка, взаємини у неї з фюрером були чисто платонічні. Вона готує для нього що-небудь солодке, а він ласкавий з нею, гладить її, як кішку, — до більшого він і не прагне. Але навіть це викликало у Герінга заздрісну ненависть до Геббельса, і той, знаючи що Герінг полюбляє наркотики, через своїх таємних агентів щедро забезпечує його наркотичними засобами. Але у Герінга могутній організм, він заправляється наркотиками, як танк пальним. Гіммлер тих, хто пробував наблизитись без його відома до Гітлера, раніше знищував зовсім легко: тіло жертви пхали в бочку, заливали цементом і кидали на дно одного з озер на околицях Берліна. Між Геббельсом і Розенбергом теж іде боротьба за місце ближче до фюрера. Геббельс розповсюдив матеріали про те, що нібито Розенберг між 1917 і 1919 роками служив у французькому розвідувальному Другому бюро, що діяло проти німців. Розенберг, у свою чергу, розшукав свідків, які викрили Геббельсову брехню. Удаючи з себе мученика, він розповсюджував чутку, нібито під час першої світової війни, коли французи загарбали Рейнську область, його відшмагали окупанти. З допомогою підставних осіб Розенберг викрив Геббельсову брехню. Колись Гітлер був закоханий у свою племінницю Гелі, але, виявившись неповноцінним, зазнавши поразки в ролі полюбовника, отруїв її. І тепер примушує Єву Браун одягати вбрання своєї покійної племінниці. У віллі Гітлера у Берхтесгадені є лялька завбільшки з людину з рисами покійної Гелі — цю ляльку віртуозно зробив віденський майстер, і нею фюрер розважається, коли Єви немає. Що ж до самої Єви Браун, то це — дуже боязка і нерозумна істота. Працювала вона асистенткою особистого Гітлерового фотографа, який, одержавши монополію на розповсюдження фотографій фюрера, став мільйонером. Гітлер просто звик до її присутності. Але Єва якось, ридаючи, скаржилась своїй сестрі, що прирекла себе на роль весталки. Вдова Бехштейн зараз теж при фюрері — в ролі ясновидця. Ця дама явно несповна розуму. За наказом Гіммлера, в її кімнаті встановлено замаскований гучномовець, в його мікрофон один з агентів Гіммлера говорить замогильним голосом її покійного чоловіка, і потім удова Бехштейн пророче переказує фюрерові ці слова. У Гітлера над лівою кишенею кітеля висить залізний хрест першого класу. Але ті, хто знав його в роки першої світової війни, твердять, що він ніколи не брав участі у бойових операціях: спершу служив денщиком старшого сержанта роти Аммана, потім вістовим в офіцерській їдальні, а наприкінці війни — полковим кур'єром. Його контузія — наслідок істеричного припадку під час несподіваного вибуху снаряда в період відступу в обозі німецької армії восени 1918 року, і вона вплинула на його зоровий нерв: фюрер недобачає. Але окуляри не носить через свою гонористість. Генріх розповідав про все це трохи хвастовито (не кожен так поінформований), бездумно, ніби за таку балаканину не карають, а попивав коньяк маленькими ковтками з великого пузатого келиха. Набирався він поволі, старанно і цілеспрямовано, надудлюючись коньяку, і, намагаючись щоб там не було довше втримати при собі Йоганна, розважав його історіями з життя керівників рейху. Але розповідав він про все це таким тоном, яким говорять про деякі дивацтва, властиві знаменитостям, які мають право на дивацтва, бо вони знамениті. Заклавши ногу на ногу, Генріх казав, що фюрерові, крім усього іншого, притаманний здоровий комерційний інстинкт. На початку переможного шляху до вершин влади він добре заробляв від торгівлі своєю книгою «Майн кампф» і вклав увесь гонорар у фірму «Еггерт і К°». Ця фірма займалася не тільки видавничими справами, але й володіла всіма підприємствами партії по продажу мундирів і чобіт для штурмовиків і споряджений для гітлерівської молоді. Кожний член партії мусив купувати за власні гроші спеціальний одяг: коричневу сорочку, мундир, інше, чоботи, а також пісенники, револьвер… Навіть на випадок політичної поразки партії у фюрера лишався б на втіху чималеньким капітал. Гітлер вважає себе не тільки великим політиком, але й художником. Директор Мюнхенської академії художеств, який кілька років тому забракував екзаменаційні роботи Гітлера, відгукнувшись про них зневажливо: «… повністю відсутній талант», «… немає ознак необхідного артистичного імпульсу», був страчений у Дахау. Колекції картин, що належала фюрерові, можуть позаздрити американські архімільйонери. Спеціальні експерти, зараховані в штат гестапо, в супроводі агентів гестапо знищували тих, хто мав необережність придбати хоча б одне полотно знаменитого майстра. Тому можна сміливо сказати, що в гестапо є люди, що розуміються на мистецтві. Гіммлер — прекрасний організатор. В усі житлові будинки гестапо призначає чергових. Їхній обов'язок — стежити за кожним мешканцем і давати регулярні звіти черговому по вулиці, який очолює районний відділ гестапо. Вони можуть за власним бажанням відкривати відмичкою квартири і робити в них обшуки. Таким чином, життя народу ніби на долоні в керівників рейху. Гітлер — неперевершений оратор. Його особистий лікар твердить, що під час публічних виступів з ним діється щось схоже на припадок епілепсії — фюрер впадає у транс. Внаслідок величезного напруження голосових зв'язок у фюрера в горлі утворилися пухлини, але не ракові, а незлоякісні. Хірург вирізав їх, і фюрер знову міг по кілька годин підряд виголошувати свої промови. Фюрер годинами просиджував сам-один у власному кінозалі. Він захоплюється американськими сентиментальними любовними фільмами, а також фільмами з життя ковбоїв та гангстерів. Йому постачають і спеціальні порнографічні фільми; дивиться він їх удвох з Магдою Геббельс, але в цей час розмовляє з тією про щось високе, поетичне. Кажуть, що коли він дивився фільми Чарлі Чапліна, то голосно реготав і ляскав себе по стегнах, але потім заявив, що це «огидний взірець руйнівного єврейського гумору». І при цьому схвалив поновлення в деяких містах середньовічного звичаю ставити людей до ганебного стовпа. До цих звичаїв і справді зараз повернулися. Молодим німкеням, що підтримують знайомство з євреями, збривали волосся, а потім, повісивши на груди дощечку з надписом: «Я свиня. Я заплямувала свою німецьку честь спілкуванням з єврейськими свинями», возили на особливих повозках по місту. — До речі, — запитав Генріх, тебе ще не перевіряли за допомогою агента чисто арійського авангарду? Вайс відповів здивованим поглядом. — Неспеціальний розвідувальний загін партії, що складається з блондинок, обов'язково натуральних, з товстими косами, складеними круг голови. Одягнені вони в старопотсдамському стилі, дуже скромно: високі комірці, щільно припасовані блузки, туфлі на низьких підборах і ніякої косметики. Націсти висунули принцип: німецька жінка не потребує штучних фарб. Так от, цей загін арійок має на меті перевірити максимальну кількість вірнопідданих фюрера шляхом встановлення з ними інтимної близькості, в процесі якої вони провадять бліцдопит про політичні переконання. — Знаєш, — сердито сказав Йоганн, — часом мені здається, що по відношенню до мене ти взяв на себе функції, схожі на роботу цих дівиць. Ну на біса ти розповідаєш мені всі ці витребеньки? — Але ж ти правовірний, хіба можуть похитнути твої погляди такі дрібниці? — Ні! — твердо відповів Йоганн. — Мої погляди лише міцнішають від твоєї балаканини. — Справді? — запитав, примружившись, Генріх. — Цікаво. — І обличчя його зробилося неприязним. Йоганн тримався при Генріхові дуже обережно. Терпляче вичікував. І, лишаючись з ним на самоті, довго не розпочинав розмови, що стосувалася тих моментів Генріхового життя у Берліні, які могли б бути цікавими для нашої розвідки. Він повідомив у Центр про свою зустріч з Генріхом Шварцкопфом. Через деякий час зв'язковий доставив Зубову пакет на Вайсове ім'я. У цьому пакеті були матеріали слідства у справі про вбивство інженера Рудольфа Шварцкопфа. Як встановили органи радянської контррозвідки, Рудольфа Шварцкопфа було вбито за вказівкою його брата Віллі Шварцкопфа. Убив його Функ за допомогою Оскара Папке, який дав про це письмове свідчення, коли його затримали на радянському кордоні. Його свідчення теж було в цьому пакеті. Знову й знову гортаючи матеріали слідства, Йоганн вирішив: очевидно, Центр надіслав ці матеріали тому, що вважав за можливе ознайомити з ними Генріха ІІІварцкопфа, коли це буде доцільно. Але поки що необхідності в цьому не відчувалося.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка