Вадим Кожевников



Сторінка27/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   42

45



 

Ельза останнім часом мала зовсім поганий вигляд: схудла, змарніла. Тепер їй щодня доводилося двічі виступати у вечірніх виставах, і це було велике фізичне навантаження. Про Зубова вона сповіщала Вйсові тільки те, що безпосередньо стосувалося роботи. Та із стриманості, з якою вона говорила про нього, з її тужливого обличчя Йоганн бачив, що ті взаємини, котрі Зубов з її вказівкою встановив з Брігіттою, завдають, Ельзі душевного болю. Кинувши вар'єте, Зубов лишився без броні, що звільняла його від військової служби. Але завдяки зв'язкам Брігітти Зубов став інспектором з фізичної підготовки в організаціях гітлерюгенду, а найближчим часом сподівався і на щось більше. Зубов скаржився Ельзі, що Брігітта надзвичайно ревнива. Ночами він часто зникав з дому, щоб разом із своїми новими товаришами, серед яких було вже п'ять поляків, німець-фольксдойч, два словаки і один угорець, — з цим Інтернаціоналом, як він казав, — подихати «зовсім не свіжим повітрям»… Бо там, де полум'я пожеж на базах з пальним, пилюка від вибухів на складах з боєприпасами і стрілянина, — там нелегко дихається. І коли він на ранок повертався додому, Брігітта, яка не спала всю ніч в тривожному чеканні, ревнивим оком шукала на його обличчі слідів губної помади і нюхала запорошений одяг, боячись виявити запах чужих парфумів. Її відверті ревнощі не дуже обтяжували Зубова, навпаки, мабуть, навіть лестили його чоловічому самолюбству. Тому й тоді, коли він повертався після небезпечної операції смертельно стомлений, напівосліплений відблисками полум'я, оглушений гулом вибухів, він, хоч і невлад, обсипав Брігітту зливою найніжніших слів. При зустрічі з Ельзою, яку він вважав більшим знавцем тонкощів німецької мови, Зубов діловито випитував у неї ці слова, уважно повторював їх, запам'ятовував. І не помічав, що ці уроки німецької мови завдають їй болю. І коли Ельза презирливо відгукувалась про його німкеню, Зубов заперечував: — Ні, знаєш, вона все-таки нічого. Її старий полковник був добра гадюка, поводився з нею, як з бездушною лялькою, і схиляв до всілякої підлоти. — Мовчи, — у відчаї просила Ельза. — Я не хочу цього чути! — Але чому ж? Ти повинна все знати про цю публіку, — заперечував Зубов. — Адже Брігітта, по суті, славна… Не встигла закінчити гімназію, а її випхнули заміж. Знаєш, я її іноді просто жалію. — Ну от! — обурено сказала Ельза. — Ще трохи — і ти станеш зразковим чоловіком фашистки. — Та вона не фашистка, вона добра і трохи нещасна. Але зараз, здається, щаслива. — Похвалився: — І я навіть упевнений: тепер вона буде по-справжньому сумувати, коли найближчим часом знову овдовіє. — Отже, вона тебе любить? — В тім-то й річ. Я навіть сам не чекав. А за що? I Зубов стенув своїми могутніми плечима. Лице його було розгублене. — Ти, мабуть, там з нею зовсім обуржуазився, — гнівно сказала Ельза. — Розів'є вона в тобі барські нахили. — Та ні, вона хороша жінка, — заперечив Зубов. — Просто їй у житті не везло. І не така вже вона міщанка. Пропонує: втечемо у Швейцарію і там житимемо у гірській хатинці подалі від усього світу. — З любим рай і в курені, — роздратовано перебила його Ельза. Зубов сказав замислено: — Справді, я до неї тепер став якось по доброму ставитись. Розумієш, останнім часом помітив, що вона потайки від мене плаче. В чому справа? Випитував, випитував, і раптом вона зізналась. Стала на коліна і благає, щоб я їй вибачив. Ну, думаю, засипався в чомусь, і вона мене виказала. А виявилось, смішно й казати, у якогось її предка прабабка була не арійка. Ну от, вона призналась, що навіть на сповіді це приховувала. — Виходить, особливою довірою вона тебе одаровує? — Ну, як же, вона жінка принципова. Не захотіла обдурювати мене, через те що я, на її думку, найчистіший і зразковий арієць. — А до чого тут ти? — Але я ж її чоловік, з усіма наслідками, що випливають з цього. От і все. — Закохався? — Ну це ти даремно, — заперечив Зубов. — По-перше, ти мені сама наказала. По-друге, повторюю, я до неї ставлюсь тепер по-справжньому. А по-третє, через моє безпечне становище я можу тепер діяти активніше. З цим угорцем, Анталом Шімоном з міста Печ, колишнім шахтарем, ми розробили планчик операції на шахтах Фюрстенгрубена в околицях Освенціма, там найнеобхідніша сировина для «Фарбен». Дещо можна затопити, використовуючи паводкові води, а дещо й підірвати. — А ночами провадите силові операції? — Чех Ян Шишка виявився прекрасним снайпером, — ухилився од прямої відповіді Зубов. — А ти? Зубов усміхнувся: — Дилетант-спортсмен. Недавно виступив у жіночому атлетичному клубі. Знаєш унтершарфюрера з гестапо? Колишній чемпіон Мюнхена з вільної боротьби. І уяви собі, кидком через плече я шпурнув його на килим так, що він зламав собі ногу, тепер лежить у госпіталі. І я послав його дружині деяку суму, щоб цим гуманним вчинком заслужити прихильність місцевих жителів. — А вибух бомбардувальників у повітрі? — Це без мене. Вайс дістав у своїх спеціалістів у школі ампули, що вибухають од вібрації. Ящик з вибухівкою привіз на автосклад мій товариш, німець-шофер з автобази. Та й годі. І, як бачиш, наша техніка не підводить гітлерівських асів. Деяким навіть вдається приземлитися з парашутом і чекати закінчення війни на радянських харчах. — А про мене ти коли-небудь думаєш? — несподівано запитала Ельза. Зубов похнюпився, пробурчав неохоче: — Намагаюсь не думати… — Чому? — Адже я жонатий… — А я думаю про тебе, — різко сказала Ельза, — і багато думаю. — Даремно, — заперечив Зубов. — Я тепер наловчився діяти акуратно. І потім у мене тут такий надійний «дах». — Разом з коханою, цією німкенею… Зубов підвів голову і, дивлячись Ельзі в очі, серйозно сказав: — Для мене вона людина. І, коли хочеш знати, я їй вдячний багато за що. — Ну як же! — усміхнулась Ельза. — Очей не склепить, поки її коханець не зводить повернутись і переказати їй усі ті ніжні слова, що я його навчила. — А що? — сказав Зубов. — Слова хороші, сердечні. — Добре, — сказала Ельза, підводячись. Наказала: — Іди! І приходь тепер лише тоді, коли буде найбільша потреба. — Але я ж за тобою все-таки сумую… — заблагав Зубов. — Знаєш, як важко довго бути без радянської людини! Я навіть худну, коли тебе довго не бачу. — Воно й видно! — дошкульно сказала Ельза. І, холодно потисши Зубову руку, порадила: — Знаєш, ти все-таки себе бережи. — І додала пошепки: — Хоч би для того, щоб твоя мадам знову не овдовіла. Зубов пішов, не розуміючи, чому останнім часом Ельза так дивно почала поводитись з ним: уїдливо, кривдно і разом з тим з якимось прихованим жалем. Він мав до неї особливе почуття після того, як, ризикуючи життям, вона врятувала його від переслідувань гестапівців і зробила своїм партнером у вар'єте. Але спілкуватися з молодою жінкою і любити лише її чесноти — це було не в характері Зубова. Тому щоразу, коли вони повторювали свій акробатичний номер, Зубов, підхоплюючи її після піруету в повітрі, неохоче випускав із своїх обіймів. І коли Ельза якось дала йому ляпаса, він мусив признатися, що підкоряється цьому освіжаючому жестові тільки тому, що вона вища за нього за службовим становищем і він мусить покірливо дотримувати армійську субординацію. Щоправда, в Радянській Армії така поведінка з підлеглими суворо карається, але, оскільки обоє вони перебувають на ворожій території, все це цілком законно. Брігітту частенько відвідували знайомі її покійного чоловіка, і службове становище деяких із них було, по суті, вигідне для одержання інформації. Але Зубов не вмів вести безпосередні бесіди, в процесі яких можна було б ловко зачепити питання, що цікавлять нашу розвідку. І треба було мати велику витримку, щоб приховати свою радість, коли прибулий із Східного фронту командир дивізії, колишній офіцер рейхсверу, учасник першої світової війни, полковник Гельмут Фурст небагатослівно, надзвичайно серйозно охарактеризував небачену стійкість російських солдат і мужню безстрашність радянських офіцерів. Він розповів про нову російську зброю страшенної нищівної сили, що називалась жіночим ім'ям «Катюша». Порівняно з радянськими катюшами німецькі вогнемети — це те ж саме, що бензинові запальнички проти термітного снаряда. Полковник навіть іронічно відзначив, що німецький генеральний штаб дезінформував армію, розмалювавши невдачі росіян під час Фінської кампанії, але приховавши їхній успіх у прориві лінії Маннергейма, що не поступались у своїй силі лінії Мажіно. І сказав, що адмірала Канарка, який виявився неспроможний розгадати таємні, приховані до того сили противника, слід було б разом з його бездарними агентами повісити на Бранденбурзьких воротах. І уже між іншим Фурст відзначив, що радянський морський флот своєчасно одержав наказ про бойову готовність № 1 і тому несподівані атаки німецьких морських сил і авіації виявились у перший день війни неуспішними. — У зв'язку з цим я вважаю, — закінчив Фурст, — що війна з Росією матиме затяжний характер і це вимагатиме не лише виключної витримки нашого генералітету, але і безмежної відданості всієї нації. І одразу Зубов так захоплено запропонував випити за здоров'я полковника, що той навіть трохи зніяковів. Він зовсім не чекав такого уважного ставлення до себе, особливо після того, як у районі Єльні втратив майже весь особовий склад своєї дивізії. Розглядаючи на світло наповнений вином келих, Фурст сказав сумно: — На Дніпрі, в районі Соловйовської переправи, радянський офіцер, що командував зенітною батареєю, повернув зенітні гармати проти моїх танкових підрозділів. Я переживав деякі труднощі і вважав, що не зовсім зручно доповідати командуючому угрупування фельдмаршалові фон Боку про цей конфуз, який приніс нам значні пірати. Але коли на підступах до Тули російські зенітні гармати завдали ще вагоміших втрат цьому вискочці, улюбленцю фюрера, танковому королю Гудеріанові, мене це дуже втішило. Бо масштаби моїх втрат незрівнянні з конфузом Гудеріана. Але я сподіваюсь, — додав він заспокійливо, — що німецький технічний геній перевершить російську технічну думку. І коли нові наші машини відповідатимуть своїм дещо романтичним назвам, то «пантери» і «тигри» так само люто розквитаються з російськими військами, як хижаки, що вирвались із клітки на цирковій арені, з переляканою публікою. У всякому разі, ми твердо розраховуємо на такий наслідок.. — Ви вже бачили ці нові машини? — поцікавився Зубов. — О ні. Поки що їхнє виробництво і випробування на танкодромах зберігаються в суворій таємниці. Завдяки Брігітті Зубов одержав тепер нову посаду: в будівельній організації рейхсміністра доктора Тодта. Зубов керував тут напіввійськовою частиною. Вона складалася з німецьких громадян, що відбували трудову повинність на різноманітних будовах, пов'язаних з потребами вермахту. Через свою кмітливість Зубов досить швидко посів у цій організації міцне становище. І зовсім несподівано він виявив у собі хист тонкого і далекоглядного ділка. Так, наприклад, за особистим проханням керівників гестапо і СС, а також імперських особливих уповноважених він щедро віддавав вищі сорти цементу і сталевого прокату на спорудження в їхніх особняках широких і зручних бомбосховищ. А потім за допомогою своїх замовників або актував ці дефіцитні, дуже необхідні фронтові матеріали як недоставлені на місце в зв'язку з аварією на залізничному транспорті, або ж заміняв сортами, малопридатними для оборонних споруд. Коли Вайс похвалив його за те, що він почав краще працювати, Зубов признався, зітхнувши: — Перекваліфікувався на блатмейстера, та й усе. Я думав, у німців у цій справі порядочок: найсуворіший: облік, дисциплінка. А насправді що? Тягнуть собі все, що погано лежить. Ну й шахраї! — Ти тільки не здумай відмовлятися од подарунків, — суворо попередив Йоганн. — Виходить, вчиш брати хабарі? — Саме так. І відповідно до твого становища, щоб тебе поважали. — За хабарі? — Ні, не за хабарі. — Йоганн намагався трохи пом'якшити вислів. — Просто ти повинен пам'ятати про свій престиж і не розтринькувати його на дрібниці. Зубов випростав пальці, які до того сором'язливо стискував, показав два персні, прикрашені брильянтами, запитав зніяковіло: — Бачиш, до чого дожився? Вайс оглянув персні, попередив: — Дивись, щоб фальшиві не всунули. Дурнів тут не дуже полюбляють. І зваж, коли ще даватимуть, треба капнути на камінь, якщо крапля розливається, значить, фальшиві. А найкраще у кислоті потримати: якщо камінь не потьмяніє, значить, справжній. Людина, яка розуміється на коштовностях, заслужить більшої поваги в цьому середовищі, ніж та, яка прочитає зайву книжку. — Та на біса мені ці брильянти! — обурився Зубов. — Ти дурня не корч! — розсердився Йоганн. — Такий перстень при нагоді можна в таборі на людину поміняти, і, мабуть, навіть не на одну.  

46



 

Почався період, коли Олександр Бєлов цілком і остаточно перевтілився в абверівського офіцера Йоганна Вайса. Він навчився мислити і поводити себе так, як слід було мислити і поводитися Йоганнові Вайсу, обтяженому довір'ям вищестоящих начальників, керівників німецької розвідки. Він зумів заслужити їхню повагу не лише своєю бездоганною старанністю, але й ініціативністю — а це була якість, не така вже й розповсюджена серед німецького офіцерства. І поступово йому вдалося домогтися не тільки довіри до себе. Йоганн Вайс набув твердої репутації людини, здібної виконувати найскладніші, найделікатніші доручення, зберігаючи при тому мовчазну відданість до тих, від кого він одержував ці доручення. Але завоювати симпатії Лансдорфа, якого Вайс безпомилково визначив як людину неабиякого розуму, було не так просто, довелося звернутись до складнішого методу. Раніше Йоганн беззастережно згоджувався з усіма міркуваннями Лансдорфа. Тепер, хоч це було не завжди безпечно, він дозволяв собі, звичайно в межах пристойних, висловлювати судження, що не відповідали його думкам. Так, Вайс почав тонко і разом з тим настійливо переконувати Лансдорфа, що розвідувальні невдачі абверу на Східному фронті пояснюються зовсім не тим, що добір агентів нібито не досить ретельний і в їхній підготовці є недоліки. Вся справа в кон'юнктурі. І в окупованих районах, і в тилу населення Радянської країни настільки натхнене недавніми успіхами Червоної Армії і одночасно так обурено поведінкою частин СС, служб гестапо і армії вермахту, що, по суті, всі росіяни стали ніби добровільними співробітниками радянської контррозвідки. І в цих умовах найвидатніші агенти німецької розвідки терплять поразку зовсім не тому, що вони не досить підготовлені. Просто вони ніби попадають у становище людей, що опинилися раптом серед жителів іншої планети, звичаї і побут яких такі відмінні, такі незрозумілі, що пристосуватися до них неможливо. Як приклад Вайс навів недавню історію з агентом Байєном. Цього досвідченого провокатора, який ще в тридцяті роки пробрався в одну з комуністичних організацій Кельна, довго і старанно готували для того, щоб закинути в радянський тил. У кращому госпіталі його тримали на спеціальному раціоні, намагаючись зробити його таким худим, щоб він нагадував в'язня. В концтаборі Байєн збавив близько вісімнадцяти кілограмів своєї ваги. Потім його шмагали під місцевою анестезією, щоб залишити тілесні докази екзекуції. І заради нього організували групову втечу в'язнів з концтабору. Разом з ними він благополучно добрався в розташування радянських військ. Але коли Байєн, діючи нібито за дорученням підпільної німецької організації, запропонував радянському командуванню випустити фальшиві продуктові картки і розкидати їх з літаків над Німеччиною, щоб викликати перебої в постачанні населення продуктами і голод, ця його пропозиція здалася підозріливою. І пізніше радянська контррозвідка встановила, що Байєн — німецький агент. А всю цю операцію було придумано для того, щоб посилити в народі ненависть до росіян. Насправді фальшиві продуктові і промтоварні картки розкидали над Німеччиною англійці, намагаючись внести хаос у справу постачання продуктами німецького населення. Передбачалося, що в разі успіху операції Байєна відповідальність за цю провокацію вдасться звернути на росіян. Але росіяни з не зрозумілої для німецького розуму логіки не послухали Байєна і, замість того щоб розкидати фальшиві картки, забезпечили свої підпільні організації відомостями про масштаби грабунку продуктів харчування в окупованих областях, і листівки з цими відомостями розповсюджуються серед населення, посилюючи і без того сильне незадоволення низькими нормами постачання. Адже всім відомо, що значну частину продуктів в окупованих країнах грабують уповноважені міністерства економіки і потім вони потрапляють на чорний ринок. Звісно, Вайс вчасно інформував Центр про махінації щодо засилки провокатора Байєна. Так само як і про те, що Байєн передасть радянському командуванню карту, на якій буде помічено точку в одному з гірських районів Німеччини, де нібито є секретний науковий центр, що займається розробкою нової смертоносної зброї. І про те, що Байєн настійливо рекомендуватиме, щоб на цю точку було здійснено масовий наліт радянських бомбардувальників. Насправді ж, як вивідав Вайс, там був розташований лише дитячий туберкульозний санаторій. І «замовлення» на знищення цього об'єкта потрапило до абверівського агента Байєна особисто від міністра пропаганди Геббельса, який уже раніше написав для редагованого ним щомісячника «Дас рейх» палку, обурливу статтю про дике звірство більшовиків, що розбомбили притулок хворих німецьких дітей. Той факт, що туберкульозний санаторій виявився недоторканий, розлютив Геббельса. Вайс, тішачи гоноровитого Лансдорфа, висловив свою думку про те, що, оскільки війна з Росією набуває затяжного характеру, зараз слід було б подумати про створення великої розвідувальної групи для тривалого осідання в тилу ворога. Без зайвого поспіху варто було б створити розгалужену сітку. Причому не навантажувати поки що агентів скороспішними диверсійними актами і необхідністю передавати оперативну інформацію, а дати їм можливість акліматизуватися, враховуючи зміни в обстановці. І навіть якщо їхня бездіяльність набуде тривалого характеру, мати такий агентурний фонд для гера Лансдорфа однаково, що абонувати в найнадійнішому міжнародному банку персональний сейф, ключ від якого зберігатиметься тільки у нього. — Чому у вас виникають такі думки? — підозріло запитав Лансдорф. Вайс відповів високопарно: — Час руйнує навіть великі гірські вершини, перетворює на піщані пустелі. А мені не хотілося б загубитися у вирі різноманітних обставин, у ніякому разі, випасти з вашого поля зору. Лансдорф усміхнувся задоволено. — Що ж, — сказав він, трохи подумавши, — ідея створення інформаційного фонду, пов'язаного з тривалим місцеперебуванням найнадійніших агентів на території ворога, має смисл. — І похвалив Вайса: — У вас виявляються не лише тактичні здібності, але й поступово виробляється стиль стратегічного мислення. Здається, ви виправдуєте мої надії. — Зауважив буркотливо: — А от щодо майора Штейнгліца, колишнього вашого начальника, моя проникливість, як завжди, безпомилкова. Працює грубо і примітивно. У нас виникла підозра, що польський професор, колишній соціал-демократ, доктор медицини Лівійський користується популярністю у населення через свій антинімецький настрій. Я дав вказівку опублікувати у варшавській газеті, що виходить на польській мові, лист начальника ейнзатценгрупи Вольфа Губера, який особисто брав участь у страті польських патріотів. В цьому листі висловлювалась подяка цьому Лівійському за те, що той вилікував його від небезпечного захворювання. То була чудова публічна компрометація цього ліберала. Поляки оголосили йому бойкот. І нервовий інтелігентик навіть мало не покінчив самогубством. Але ось майор Штейнгліц, відчувши легку недугу, прийшов до Лівійського, щоб той подав йому медичну допомогу. Природно, Лівійський відмовився. І Штейнгліц не придумав нічого кращого, як пристрелити його. Дурень! Зіпсував нам таку витончену операцію. Плебей, що уявив себе носієм офіцерської честі! Вайс заступився за Штейнгліца: — Майор Штейнгліц будь-якої миті готовий, не вагаючись, віддати своє життя за фюрера. Лансдорф відповів, скрививши губи: — Він не зустріне з мого боку ніяких перешкод. Навпаки, я ладен всіляко сприяти тому, щоб для досягнення своєї мети він якомога скоріше відправився на фронт.  

Вайс двічі відвідав дім Брігітти Вейнтлінг на правах давнього знайомого Зубова. З'явившись перед Бєловим в ролі розбещеного комфортом і ніжною увагою дружини, випещеного і модно одягненого красеня, Зубов перші хвилини почував себе сконфужено і ніяк не міг подолати деякої ніяковості. Він сидів в обставленому важкими меблями похмурому кабінеті і сумував: — Живу так, ніби мене найняли зніматися в ролі чи то поміщика, чи то графа. Спершу щодня в кіно ходив: шукав фільми з великосвітського життя. А фашисти крутять лише політику, нема чим підковуватися. Доводиться читати на ніч історичні романи. Але пишуть у них бозна про що, а побутову інформацію — корова язиком злизала. Така це, розумієш, морока: оволодівати технікою справжнього пана. От, скажімо, рукавиці. Проста річ. А, виявляється, існує ціла наука, коли де які одягати. І кольори не можна плутати. То одну слід у руці тримати, то обидві. Інструментом для обіду я опанував. Але от хамством — не зовсім. Упаде, скажімо, виделка на підлогу і чекай, щоб старий офіціант її з підлоги підняв. Не дай господь подякувати, навіть кивнувши головою, людині за те, що вона тобі шинель подасть, двері перед тобою відчинить. Догоджають тобі, як в госпіталі інвалідові. І пика при цьому має бути бундючна, ніби перед тобою не людина, а так, опудало. Або ось Брігітта. Вона ревнива. Приходять у гості її знайомі дами і таке починають варнякати — тільки кивни, і будь здоров! Ну, я відмовчуюсь або про щось серйозне розповідаю. А потім Брігітта мені докоряє за невихованість. Я їй: «Та ти що, жартуєш?» Покладуть ногу на ногу так, що дивитись соромно, ну й розмова, м'яко кажучи, грайлива… А одна такою нахабною виявилась, я навіть обурився. Хіба можна? В чужому домі, та ще й у подруги. Сказав. А вона примружилась і відповіла: «Ви, виявляється, дуже стомлені… Бідна Брігітта! З вами вона прирекла себе на вічну вірність своєму покійному чоловікові». І таку презирливу міну скорчила, ніби я її смертельно образив. А що я мусив робити? Вайс усміхнувся, співчутливо порадив: — Ну, в усякому разі, міг би виявити чуйність у межах дозволеного. Зубов розсердився: — Дозволеного! Саме так — дозволеного. А вони тут вважають, коли війна, то все дозволено. — Зітхнув. — Як зберуться баби, відчуваю себе, ніби в оточенні. Невідомо, з якого боку чекати атаки. А коли переходжу в активну оборону, потім від Брігітти накачка: грубіян, нетактовний, не вмієш себе поводити, не розумієш жартів. А коли з якоюсь побалакаю про щось серйозне — скандал. Ревнощі. Запевняє: якщо чоловік на самоті з жінкою говорить про серйозне, цим він маскує свої легковажні наміри. А вголос при всіх можна будь-чиї вихваляти ніжки чи інші деталі — будь ласка, скільки завгодно… З чоловіками, правда, легше. Я, розумієш, корчу із себе такого собі гордого чванька, аматора полювання. Мовляв, це моя пристрасть. Щоправда, на одну підлоту наскочив: він майже у всіх країнах побував на полюванні. Але я його Бремом убив. — Тобто як це? — Ну, читав у свій час, ще в школі. І принизив знанням тонкощів тваринного світу. А так — більше в карти після вечері. Але, розумієш, незручно: програю. — Попросив жалібно: — Ти б сказав Ельзі, хай хоч позичить, чи як! Соромно мені у Брігітти брати. — А вона що, скупа? — Та ні, вона добра. Але негарно її гроші всякій сволоті програвати. Сама ж вона з сім'ї лікаря, віддали заміж за літнього полковника. Батько її з соціал-демократами колись водився, ну, от і довелося від фашистів дочкою відкупитись. — А чому ти такий блідий? — Та от усе голова болить. — Ти що, випивати почав? — Де там випивати!.. — Пояснив засмучено: — Обстріляли ми недавно на шосе колону вантажних машин, думали, там варта, а виявилось — консервні банки з газом «циклон Б». Ну й надихалися цієї отрути. — Ну, а з Брігіттою які у тебе стосунки? Зубов зніяковів. — Нестійкий я виявився, розкис. — Додав запобігливо: — Але ми все ж таки інтернаціоналісти. Не можна ж усіх німців на один кшталт міряти. — А до чого тут твоя дама? — А коли вона нічого, душевна? — Та ти що, закохався? Зубов похнюпився: — Не знаю, але тільки жалію її дуже… Така вона, розумієш, зараз щаслива, ніби я для неї подарунок на все життя. Каже, нічого їй на світі не треба, лиш бути разом. Уявила, ніби я такий хороший — далі нікуди, і таких не буває. А я що? Ну, ставлюсь до неї по-товариському. Дещо пояснюю, щоб не була така відстала. — Зарубай на носі, Зубов, жінки — народ підступний. Ще вскочиш із своєю щирістю. — Та ні, я з нею про політику не розмовляю — так, про життя… В трохи змарнілому обличчі Зубова Йоганн вперше помітив збентеженість, розгубленість, прихований смуток. Але все це явно не поєднувалось з його основною діяльністю, де Зубов ніколи не втрачав самовладання, непохитної рішучості, безстрашності. Увійшла Брігітта — тоненька, мініатюрна, напрочуд пропорціональної статури. І коли вона, стримано всміхаючись, зупинилась на віддалі, здавалося, все світло, що лилося з двійчастих вікон у цю простору кімнату, спрямовано лише на неї одну. Одягнена вона була скромно, просто. На високій оголеній шиї ніяких витребеньок, — а в той час у Німеччині входило в моду металеве позолочене намисто у вигляді нашийників. Брігітта зустріла Вайса дуже сердечно: — Чоловік мені стільки хорошого казав про вас! Йоганн, насупившись, скоса зиркнув на Зубова. Той швиденько пояснив: — Я розповідав Брігітті про твої подвиги на фронті. — Я виконував звичайний солдатський обов'язок. За сніданком розмова була трохи вимушена. Вайс побачив, що його стриманість і різкі судження, звичайні для наці, не сподобались Брігітті. Зубов майже весь час мовчав, і Йоганн вирішив поки що підкласти ту розмову з ним, заради якої він прийшов сюди. А вийшовши з дому Брігітти, з тривогою думав про те, коли б ця сентиментальна романтична історія не обернулася погано для їхньої спільної справи.  

Якось у розмові Лансдорф між іншим згадав про Ольгу і сказав Вайсові, що, коли в росіянки, гості в домі баронеси, вже налагодився зір і психічно вона заспокоїлась, її слід найближчим часом вивезти, бо все вже підготовлено, щоб закинути її в радянський тил. В такому ж плані йшлося і про Тихона Лукича. Хоч після ампутації нога ще не зовсім загоїлась, Гвіздок переконав Дітріха, що чекати по слід. У такому вигляді він викличе більше співчуття, a це полегшить йому можливість видати себе за патріота, що прагне працювати на оборонному заводі. Дітріх ставився до Гвіздка майже з ніжністю. Він пишався ним, як витвором свого блискучого і оригінального задуму. Вважав цю людину ніби своїм винаходом, що мусив прославити ім'я Дітріха, як прославили себе Мессершмідт, Юнкерс, Манліхер, Маузер, Зауер, що винайшли засоби вбивства, названі на їхню честь їхніми іменами. Але винайти інваліда, «героя війни», диверсанта-терориста — цього на сей момент не досягли ні геній Канаріса, ні Гіммлера, ні їхніх попередників. Тепер фон Дітріх впише своє ім'я в аннали новаторських методів ведення таємної війни. І його агента буде так само не виявлено, як і герцога Віндзорського, якому після висадки в Англії і арешту Георга VI фюрер пропонував зайняти престол гаулейтера, щоправда, із збереженням королівського титулу на знак поваги до монархічних традицій британців. І Дітріх був дуже вдячний Вайсові, коли той порадив не поспішати з виробленням диверсії на наміченому радянському об'єкті, а, забезпечивши Гвіздка відповідними орденами і документами, намагатися, щоб він там мав високу посаду і завдяки цій обставині забезпечив агентурну сітку на Уралі — в індустріальному серці Росії. Ніна-«Ольга» остаточно одужала. З очима тепер все було гаразд, та й самопочуття її значно покращало. Наступив день, коли Йоганн заїхав до баронеси, щоб відвезти Ніну в розвідувальну школу. Дівчина вважала, що під час цієї поїздки Вайс відкриється їй, скаже, як вона мусить тепер себе поводити, що робити. Сподівалась вона також, що він дасть їй завдання від імені радянського командування. Але Йоганн говорив мало. Діловито, майже суворо сказав, що вона мусить поки що беззастережно виконувати накази фашистів. А ці накази полягатимуть у тому, щоб пробратися в радянський армійський штаб — який саме, їй скажуть, — і виявити серед штабних працівників людей, придатних для вербування. — Що ж до наших з вами справ, Ніно, — сказав він на кінець цієї розмови, — то трохи пізніше я повідомлю вам пароль, з допомогою якого ми встановите зв'язок з нашими. І пам'ятайте: вам доручають велику справу. Від вас вимагається лише одне — витримка. Більше нічого. Йоганн подивився їй в очі. — Мушу вас попередити: якщо займатиметесь самодіяльністю, провалите завдання. Привізши дівчину в розвідувальну школу, Вайс здав її під розписку фрау Ауфбаум. Коли вони з фрау капітаном лишились самі, Вайс попередив Ауфбаум, що та розпрощається з життям, якщо ця агентка не буде підготовлена в будь-який момент виконати секретне завдання. «Особливо важливе», — додав він твердо. Прощаючись, Вайс з приємністю для себе довідався, що за обумовленим для них паролем Ауфбаум зачислила до школи чотири дівчини з жіночого табору Равенсбрук: польку, двох росіянок і словачку з Братіслави. І коли у «Валі-III», яким керував капітан Дітріх, дізнались, що ці кандидатури перевірив Вайс, у їхніх особистих картках одразу поставили штамп про те, що вони придатні для навчання в розвідувальній школі. Дівчата виявились дисциплінованими і цілком задовільно показали себе на заняттях з радіозв'язку.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка