Вадим Кожевников



Сторінка26/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   42

43



 

В один з вечорів у баронеси зібралося невеличке товариство: літні, одягнені із старомодною ретельністю, виховані люди. Вони були їй близькі не тільки тому, що з ними вона віддавна мала теплі, родинні зв'язки, але й тому, що всі вони, як і сама баронеса, були землевласники або ж вклали значні капітали в надійні підприємства із сталими прибутками. Незважаючи на поважний вік і цілковиту забезпеченість, всі вони охоче посіли службові посади, запропоновані їм націстами, що прийшли до влади. Адже передати свій досвід новому керівництву імперії був їхній патріотичний обов'язок. Мабуть, вони думали, і до того ж небезпідставно, що їхні юнацькі ідеали часів монархії не тільки не застаріли зараз, але відроджені фюрером, поспіхом і енергією, з властивими діячам минулого століття. Доктор фон Клюге, щоправда, дозволяв собі брати під сумнів і ці позитивні якості Гітлера і твердив, що Карл Лампрехт ще в дев'ятисоті роки з більшою навіть красномовністю, ніж фюрер, виголошував: «Після кривавих перемог світ буде перебудовано шляхом онімечування». Гості трималися так невимушено, наскільки можливо це серед людей, рівних за становищем, яке займають вони в суспільстві. Гер Кранц, високий, жилавий, худий, з маленькою прилизаною голівкою на високій тонкій шиї і з моноклем у лівому оці — праве завжди було презирливо примружене, — в час першої світової війни служив уланом. Він вважався тонким знавцем коней, і, очевидно, тому в концерні Круппа йому запропонували посаду головного інспектора в управлінні робочою силою. Він дозволяв собі досить сміливо критикувати фюрера на те, що той зневажає кавалерію, віддаючи перевагу мотомеханізованим з'єднанням «цього вискочки Гудеріана», який вихваляє танки так, ніби працює в рекламному бюро машинобудівної фірми і одержує проценти з кожної одиниці збутої продукції. У Пруссії Кранц мав кінний завод, але, на жаль, купував коні його не вермахт, а тільки поліція. Густав Крупп був особистий друг фюрера. В 1933 році він запровадив фонд Адольфа Гітлера, давши націсгській партії величезні суми для СА, СС, гітлерюгонду та інших подібних організацій. Кранц не без підстав вважав фюрера боржником фірми. Кранц прибув у генерал-губернаторство, щоб організувати в Освенцімі будівництво підприємств, що мали виготовляти деталі для автоматичної зброї. Він вимагав від есесівського керівництва виділити для цієї мети з концтаборів ще відносно сильних в'язнів. Залізши на підвищення посеред апельплацу, він наказував ганяти в'язнів по кругу, а сам спостерігав їх у бінокль, яким звичайно користувався під час скачок на іподромі. Тих, хто після кількох кругів ще міг зберегти вертикальну позицію, Кранц відзначав для себе. Записував їхні табірні номери і наказував відправляти одібраних ним людей у спеціальний концентраційний табір фірми. За кожного в'язня, який мав певну спеціальність, він платив у фінансові органи СС чотири марки, а за тих, хто не мав професії, — по три марки, і все це разом складало досить значні суми. Оскільки Кранц не був упевнений, що більшість одібраних ним в'язнів зможуть довго витримати важкі роботи, він пробив у контракті спеціальну примітку: усунення ослаблих покладається на адміністрацію таборів, причому ті, хто вибув, замінюються без додаткової оплати. Домогтися примітки в контракті було нелегко, довелося пробити цінні подарунки місцевим керівникам СС. Але для цього Кранц мав непідзвітні суми, спеціально виділені йому на такі справи. І вважав угоду вкрай вигідною, через те що смертність ув'язнених, які працювали на різних роботах, була надзвичайно висока, а транспортування і поховання кожного трупа за попередньою калькуляцією коштувало б фірмі в середньому 30–50 марок. Успіх усіх цих ділових операцій став причиною чудового настрою гера Кранца, і він був один з найприємніших гостей баронеси, бо думки його у вітальні скеровувалися лише на те, щоб усім подобатись і бути привітним усіма. Хоч другий гість, гер Шік, представляв конкуруючу організацію, що давно розвинула тут гігантську діяльність і захищала інтереси концерну «ІГ Фарбеніндустрі», Кранц добродушно посміювався з нього. Шік у противагу Кранцу був огрядний і коротконогий, до того ж він дуже обрюзг і був нервово стурбований, це не покидало його навіть у домі баронеси. На хімічних підприємствах концерну, крім в'язнів, працювали люди, насильно вивезені в окуповану Польщу із багатьох європейських країн. Гер Шік планував збільшення виробництва головним чином за рахунок використання рабської праці в'язнів і нервував, справедливо вважаючи, що пріоритет у доборі робочої сили із таборів мусить належати «ІГ Фарбеніндустрі», що заснувала свої підприємства в Освенцімі задовго до нашестя представники круппівського концерну. Але, знаючи, який прихильний фюрер до Густава Круппа, він улесливо вихваляв ділові здібності Кранца, приховуючи за зливою брехливих слів своє незадоволення його діяльністю. Серед шановних гостей був і відомий мюнхенський терапевт професор Віртшафт, що одержав у одному з освенцімських таборів спеціальний блок для проведений медичних експериментальних робіт. За ці роботи професора нагороджено званням штурмбанфюрера, але він, як людина суто цивільна, ніколи не носив есесівського мундира. Професор зворушливо турбувався за свою руду таксу, на кличку Амалія. Він ніколи і ніде з нею не розлучався, сам купав її і на ніч клав поруч з собою у постіль. У нього було важке, м'ясисте обличчя і добрі, яскраво-коричневі, заплилі, вузенькі очиці. Він казав: — Якщо раніше вважали, що війни обіцяють людству розвиток хірургічної майстерності, то тепер перед усією медициною відкриваються такі можливості дослідження людських організмів, про які навіть найсміливіші уми не могли й мріяти. Гер Шік мав деяке уявлення про методи роботи професора, бо спочатку, ще в березні 1941 року, рейхсфюрер Гіммлер думав побудувати у Верхній Сілезії поблизу Освенціму завод синтетичних жирів під керівництвом СС. Але Герінг, щоб не допустити надто великого впливу СС на економіку рейху, поламав ці плани Гіммлера і передав будівельні площадки концернові «ІГ Фарбеніндустрі». Про те, яку сировину малося на увазі використати для виробництва синтетичних жирів, Шікові стало відомо з медичної документації, на основі якої було знайдено вихідні дані про склад жирових речовин у матеріалі, призначеному для переробки. Але обурений він був не стільки як християнин, скільки як людина, що розуміється на виробництві синтетичної продукції: основною вихідною сировиною для неї мусять бути мінеральні, а зовсім не органічні речовини. Більш успішні й вагомі були експерименти професора щодо опіку третього ступеня, а також численних штучних кровотеч і тривкого заморожування. І хоч працював він із ослабленим матеріалом, доставленим йому з молодіжних і дитячих таборів, піддослідні часто не витримували до кіпця всю програму експерименту, — низка статистичних висновків професора уявлялася вже чимось новим. Адже не було ще випадку в історії, щоб хтось спромігся на подібну жорстокість заради лише встановлення, наскільки здатна людина витримувати найжахливіші страждання. Хоч що б там було, професор Віртшафт вважався хорошим лікарем, прекрасним діагностиком і давав друзям багато корисних порад щодо того, як краще зберегти найцінніше для людини — здоров'я. Щоправда, про своє дорогоцінне здоров'я він зовсім не піклувався. Багато і жадібно їв, пив, курив міцні сигари і, як холостяк, людина самотня, був зовсім не перебірливий щодо жіночої статі… Якщо в роки першої світової війни в кращих родинах Німеччини з пошаною приймали авіаторів незалежно від їхнього походження і військового звання, то тепер авіаторів замінили абверівці: таємнича діяльність оточувала їх заманливим ореолом чорних рицарів потаємних способів ведення війни. І коли баронеса рекомендувала гостям Йоганна Вайса, чоловіки міцно і багатозначно тисли йому руку, а моложава дружина Шіка усміхнулась йому так ніжно, сором'язливо і значуще, що Йоганн навіть на секунду зніяковів і не зумів одразу відповісти на її запитання: як давно він наважився віддати своє життя воєнному шпіонажеві, такій романтичній, сповненій пригод професії? Не поспішаючи, він скромно промовив, що, на його думку, у кращих німецьких розвідників ця схильність звичайно виявляється ще в дитинстві. Чоловікам він ніби між іншим сказав, що вище офіцерське звання для співробітника абверу до деякої міри незручне, бо розвідник ніде і ніколи не повинен звертати на себе увагу зовнішніми атрибутами. І всі негайно погодилися з ним. З гером Кранцом він підтримував розмову про коней-скакунів, скориставшись з тих відомостей, які почув у спортивному динамівському манежі від свого інструктора, колишнього бійця Першої Кінної армії. З гером Шіком обмінявся думками про значення хімії. В інституті Олександр Бєлов вивчав хімію, і тому він мав змогу зацікавити Шіка своїми знаннями в галузі переробки бурого вугілля. Професора Віртшафта Вайс зацікавив повідомленням про те, що вже стародавні єгиптяни робили трепанацію черепа, — про це він чув од екскурсовода в ленінградському Ермітажі. Вайс давно помітив одну цікаву й важливу для нього закономірність. Хоч до якого роду служби або групи людей належали б тут німці, вони неухильно і розсудливо стримувалися від розмов, що стосувалися їхньої особистої діяльності і вищестоящих осіб даної групи, але все, що було за межами цієї групи, обговорювалося охоче, з всебічною обізнаністю. Від співробітників гестапо, наприклад, він довідувався про керівників абверу більше, ніж від самих абверівців. А його спільники по службі казали про роботу гестапо таке, що ніколи і нікому не посмів би сказати жоден із співробітників гестапо. Есесівці зі складу табірної адміністрації розповіли Вайсові про свої зв'язки з найбільшими концернами Німеччини, які вони постачають робочою силою, і про ті колосальні суми, що виплачують фінансовому управлінню СС за подібні послуги різні фірми. Що ж до уповноважених цих фірм, то вони звичайно скаржились Вайсові на службу СС. Отож чи не кожний, з ким зустрічався тут Вайс, умів зберігати секрети, пов'язані з діяльністю служби, яку він репрезентував, але охоче розповідав про свої досить-таки широкі відомості відносно таємних справ інших служб, тим паче, що це було безпечно: жодні закони, правила і устави не наказували зберігати чужі таємниці. Вайс успішно з цього користувався. Так, про будівництво нових підприємств він довідувався від адміністрації табору, а про створення нових таборів — від представників різних фірм, які розглядали табори як джерела рабської робочої сили і або ж наближали свої нові підприємства до цих джерел, або ж домагалися від керівництва СС, щоб нові табори створювалися поблизу вже існуючих підприємств. Кожний із гостей баронеси цікавив Вайса. Науково цікавив, якщо можна так висловитись. Навіть побіжного знайомства з ними було досить, щоб зрозуміти, як сильно втілювали вони в собі те, що становило сутність устрою, який породив фашизм. Щиро, по-людськи зацікавив Вайса лише один гість баронеси — інженер-хімік Карл Будгофт, що працював на провідному «ІГ Фарбеніндустрі» будівництві заводу штучного каучуку. Це був значний спеціаліст з виробництва синтетичного каучуку, що його гостро потребувала Німеччина. Будгофт належав до когорти необхідних рейхові людей і тому тримався зовсім незалежно. Він міг дозволити собі багато дечого, знаючи, що навряд чи хто насмілиться його хоча б пальцем зачепити. Сивоголовий чоловік з моложавим обличчям, нервовий, дразливий, він був схильний до необачливих, дошкульних суджень. На запитання, де він живе, Будгофт відповів: — У поганенькому провінціальному містечкові Освенцімі, яке незабаром уславиться у віках як світовий центр работоргівлі. — Скажіть краще, Карле, — запитав його професор, — що нового ви збираєтесь подарувати науці? Будгофт усміхнувся. — Працю про вплив тісних мундирних комірців на зір солдатів. — Але це ближче до медичної проблеми, — усміхнувся професор. — Ви жартівник, Карле! З вашим розумом і знаннями, — улесливо додав він, — ви давно могли б подарувати рейхові що-небудь незвичайне. — Професоре, — жваво обізвався Будгофт, — я цілком до ваших послуг. Вам треба кислотні розчинники для трупів умертвлених вами немовлят? Скільки палива можна заощадити! Адже ви, здається, відправляєте їх у крематорії? — Вам не слід багато пити. І, до речі, серед моїх пацієнтів немає ніяких немовлят. Ви все перебільшуєте. — Применшуєте, ви хочете сказати? — Облиште, Карле! Кожен із нас робить своє діло. — Робить, але по-різному. Професор, ніби не розчувши, люб'язно налив по вінця коньяку у вузький зверху і широкий знизу келих, який тримав у долонях Будгофт. Той машинально зробив кілька ковтків. На запалих скронях інженера виступили крапельки поту. Дивлячись на пана Шіка, він запитав: — Слухайте, пане Шік. Знаєте, як карають військовополонених у нас на будівництві? — Якщо порушення не дуже злісного характеру, кладуть на козли і дають не більше як 25 ударів по м'яких частинах тіла. — А хто лічить ці удари? — Звичайно, сам винний. — А коли він після 10–15 ударів втрачає свідомість? — Роблять перерву. — І хто ж мусить потім лічити далі? — Він же. — Але людина, що тільки-но прийшла до пам'яті, не спроможна лічити. — Звичайно. — 1 тоді його забивають на смерть? — Солдати діють за інструкцією, — нагадав Шік. — Лічити мусить винний, і йому ж гірше, що він не використовує цього права. — Запитав уразливо: — Вас самого хіба не шмагали в школі? І батько не шмагав? Дивно! Щоб пригасити лютий спалах Будгофта, Вайс запропонував йому прогулятися парком. Той, трохи зніяковілий через свою запальність, охоче погодився. Темні шеренги лип з цурпалками обрізаних гілок, льодова кірка на доріжках, тонкий жалібний місяць… Обличчя Будгофта було майже таке ж біле, як його волосся. Він сказав Вайсові з відчаєм у голосі: — Ви не уявляєте, яке це пекло — табори!.. — Чому ж не уявляю? — Йоганн усміхнувся. — Ви, очевидно, забули, до якого роду служби я належу? — Але ж ви не гестапівець? Вайс відповів: — За переконанням — ні. Будгофт підхопив жваво: — Ви маєте рацію, серед нас є гестапівці не за фахом, а за складом мислення. — Ви маєте на увазі тих? — Вайс кивнув у напрямку до будинку. Будгофт запитав: — Ви вважаєте, що я був не правий, коли сказав, що Освенцім — центр работоргівлі? — Я думаю, ви помиляєтесь. — А чому? — Є й інші райони таборів, не менші за масштабами. — О! — радісно вигукнув Будгофт. — Ця ваша поправка дає мені надію, що ви не засуджуєте мене за мої слова. — Навпаки! Я просто вважаю, що ви були не зовсім точні, характеризуючи наше місто. Будгофт поскаржився: — Готель, де я живу, переповнений представниками різноманітних фірм, що прибули придбати робочу силу. І, оскільки я тут уже майже абориген, вони звертаються до мене за порадами. Адміністрація табору збуває їм людей, які перебувають у такому стані, що половина з них помирає в дорозі. Це не так збитково, як дещо незручно для фінансової звітності, яка мусить зберігатися в архівах фірми. — І що ж? — Ну, як ви не розумієте! — розсердився Будгофт. — Адже в бухгалтерських книгах Стіннесів, Фліків, Борзігів значитимуться сотні тисяч трупів, за які було сплачено гроші. — А до чого тут ви? — Ну як же! Філіали «Фарбен» тут заснувалися давно, і співробітники управління робочою силою концерну вдалися до особливої бухгалтерської методики, щоб зашифрувати такі збитки. — Виходить, представників інших фірм турбує етична сторона справи? — запитав Вайс. — Так. І, очевидно, тому, що все це злочинно і мерзенно. — Але це запроваджено імперським урядом — виходить, законно. І, я чув, навіть встановлено сталі ціни, щоб не було спекуляції людьми. — Ви серйозно? — А хіба до цього можна ставитися інакше, ніж серйозно? — в свою чергу запитав Вайс. — Але я просто констатую, що ми, німці, узаконили торгівлю людьми і це не зовсім співпадає із загальнолюдськими законами. — Але людство нас ненавидить! — у відчаї вигукнув Будгофт. — Ви гадаєте, що ми, німці, заслуговуємо ненависті? — В очах інших народів — так. — Але оце ваше визнання свідчить про те, що є різні німці. — Ви хочете сказати, який я німець? — Ви вже сказали. — Я не все сказав. — На блідих щоках Будгофта виступили червоні плями. — Серед німецьких робітників, які керують на будівництві військовополоненими, є такі, що, незважаючи на те, що самі можуть опинитися в становищі цих в'язнів, всіляко їм допомагають. Адже цих наших робітників відібрало і перевірило гестапо як найбільш надійних і відданих рейху. Але ось недавно одного з них стратили за те, що він допоміг втекти групі в'язнів. І він не сам допомагав їм. Та коли втікачів спіймали, вони нікого не видали. Це справило дуже важке враження на всіх наших робітників. — Чому важке? — Ну як же! Росіяни — наші вороги, і вони могли назвати імена десятків німців, помститися нам, бо всіх тих, кого назвали б, безперечно, стратили б. А вони жодного не назвали. Під час втечі вони вбили охоронників, а наших двох робітників тільки зв'язали. — Здасться, у радянських це називається почуттям пролетарської солідарності? — Я не знаю, як це у них називається, але, як наслідок, існує думка, що серед наших робітників виникло щось на зразок таємної організації допомоги росіянам. — Ви повідомляєте про це мені як співробітникові абверу? — Ні, зовсім ні. Просто мені здалося, що ви… — Будгофт завагався. — Що вам здалось? — суворо запитав Вайс. — Ну просто, що вам не дуже симпатичні гості пані баронеси, товариство яких ми залишили. — Ви помиляєтесь. — Ні, — рішуче заявив Будгофт. — Я настільки не помиляюсь, що заявляю вам тут: я симпатизую моїм робітникам більше, ніж усім цим панам. — Вам не варто багато пити, — делікатно докорив йому Вайс. — І ще більше не варто в такому стані будь із ким бути відвертим. — Слухайте, — захоплено заявив Будгофт, — ну їх до біса! — Він махнув рукою. — Їдьмо зараз до мене в Освенцім. Я вас познайомлю з чудесними хлопцями. Один — учитель, другий, як ї я, — хімік, але вони, розумієте, справжні німці, не з коричневих. — Є ще інші кольори, — ухильно сказав Вайс. — Наприклад? — запитав Будгофт. Потім раптом, ніби догадавшись, заспокійливо сказав: — Та ні, вони зовсім не червоні. Ви подумали, що я співчуваю червоним? Ніколи. Просто мої друзі, як і я сам, соромляться того, що зараз діється. Вайс сказав: — Але там, де розташовані військові заводи, тепер діряве небо, і запрошувати туди — це однаково, що запрошувати в гості на фронт. Будгофт лукаво всміхнувся. — Ви забуваєте, що «ІГ Фарбеніндустрі» не лише представник німецької імперії. Американська авіація не буде бомбити наші цехи. Це однаково, що бомбити у себе дома дюпонівські хімічні заводи: завдавати удару загальним капіталовкладенням. — А англійці? — Дві тисячі англійських військовополонених працюють тут, на наших підприємствах. Гестапо організувало втечу двох англійців. Вони повинні попередити Черчілля: адже не можна бити по своїх! — Здорово! — Так, у правлінні «Фарбен» засідають розумні голови. Якщо Німеччина виграє війну, американські акціонери чесно одержать свою частину. А програє концерн «Фарбен» не буде обділений своїми заокеанськими компаньйонами. Для них усіх війна — безпрограшна. — А для вас? — Для мене? — машинально повторив Будгофт і, мабуть, одійшовши на свіжому повітрі, поспіхом сказав: — Знаєте, ходімо назад, я чогось замерз. — Запитав: — Не дуже підло буде, коли я вибачусь перед Шіком? — Виправдовуючись, пояснив: — Йому нічого не варто зробити якусь підлоту. Вайс не відповів.  

Лансдорф недавно прилетів з Берліна і зараз відпочивав, лежачи на дивані з книжкою в руках. Не відводячи очей від сторінок книжки, він вислухав рапорт Вайса. Похвалив: — Це ви добре придумали: скористатись вашим знайомством з баронесою для того, щоб справити хороше враження на нашу російську агентку. Що ви думаєте про неї? Вайс ухильно відповів, що почуває вона себе непогано. — Я запитую, чи вірите ви, що, даючи згоду працювати на нас, вона дійсно мала бажання помститися за свого репресованого батька? Йоганн побачив Лансдорфові очі. Звузившись, ніби щілини в прицілі, вони дивилися прямо в його очі поверх сторінок книжки, і з таким жорстоким виразом, який буває, коли людина прицілюється, щоб убити. Він зрозумів, яка небезпечна для нього зараз найменша неправдоподібність. І він сказав рішуче: — Ні, не вірю. Лансдорф опустив книгу. Він усміхнувся, очі його стали лагідніші. — Я теж не вірю, — сказав він. — І не вірю не тому, що в гестапо могли відомими методами переконувати її в цій думці, і, очевидно, переконали. Я не вірю їй тому, що останнім часом відвідував третій відділ під час допиту росіян, яких мали ліквідувати, і побачив вельми цікаву закономірність. Під час допитів працівники коитррозвідки намагалися домогтися в росіян, щоб ті підтвердили або доповнили факти, які характеризують деякі погані моменти з їхнього життя. І росіяни заперечували ці факти, хоча слідчі знали про них з радянської преси. І знаєте, чому заперечували? Тому, що вважають, що про погані моменти в їхньому житті не мусять говорити з ворогом. Це ображає їхню радянську гідність. Адже вони переконані, що всі негативні риси в їхньому житті — лише тимчасове явище. — Ви тонкий психолог, гер Лансдорф. — Ні, тут справа не в психології. Ця риса характерна для представників молодого покоління росіян. Наша агентка, як і ті, інші, бреше нам. Навіть якщо її батька заарештували, вона впевнена, що це судова помилка — і нічого більше. — Але ж хтось персонально винен у тому, що його репресували, і нею, можливо, керує почуття помсти. — Комуністи проти терористичних акцій. — Вона не з політичних мотивів, а з особистих… — Ви кажете дурниці, — відрубав Лансдорф. — Ні, не дурниці, — рішуче заперечив Вайс. — Вона неврівноважена, інфантильна, з хворобливою уявою. Викинула на дорогу мої гроші. Мало не втекла від мене з готелю з якимось красенем. Вона, зрештою, просто істеричка. Але разом з тим поводила себе у баронеси з великою гідністю, як і належить дочці визначного військового діяча. — Це цікаво, — в задумі промимрив Лансдорф. — Психічна неврівноваженість плюс збуджена уява… — Запитав уривчасто: — Ви знаєте про вплив на людський організм сколопатина разом із снотворним? — Якщо не помиляюсь, вперше цей препарат вдало застосовано на Ван-дер-Люббе? — Можливо, — сказав Лансдорф. І суворо додав: — Але мені це невідомо. — Слухаюсь, — шанобливо нахилив голову Вайс. — Отже, ви мене зрозуміли? — Безумовно. — І додав гірко: — Очевидно, я не виправдав ваших сподівань. — Чому? — Ви замінюєте мене препаратом. — Он як, — усміхнувся Лансдорф. — Ну що ж, спостерігайте, як ви вважаєте за потрібне, цю дівчину, Йоганне, а тепер ідіть. Я хочу відпочити. Вперше Лансдорф назвав Вайса по імені. Це було радісною несподіванкою. Адже за цим приховувалось найосновніше — особлива Лансдорфова довіра, яку Вайс не тільки не втратив, а ще більше зміцнив.  

44



 

Всі дні, поки дівчина гостювала у баронеси, Вайс займався своєю звичайною службовою роботою у розташуванні «штабу Валі». Серед інших, недавно прибулих курсантів виявились люди, рекомендовані підпільними організаціями таборів. Але Вайс тепер мав можливість безпосередньо з ними не спілкуватися. Для цієї мети у нього був зв'язковий по кличці Ніж — моряк-десантник, який успішно справлявся зі своїми обов'язками і теж мав зв'язкового. Коли від обледеніння лопнув один із тросів на високій антені радіостанції штабу і німецькі солдати були безсилі усунути пошкодження, Ніж з дозволу Вайса виліз майже на тридцятиметрову мачту і, працюючи, як акробат під куполом цирку, підняв і закріпив трос. Це дало можливість Вайсові влаштувати його на посаду ремонтника. Ніж сподобався німцям своєю відчайдушною сміливістю. На допиті у Дітріха він так пояснив мотиви, за якими вирішив піти на службу до німців: — Я ж циркач. — І дав помацати тверді бугри своїх біцепсів. — Силовик міжнародного класу. А дома в нас мускулатуру не цінують — значок або медальку почеплять, і все. А у вас, кажуть, за кожний вихід — великі гроші. — Попрохав: — Ви ж мене, будь ласка, як відслужу, в цирк направте, віддячити згоден вам особисто відрахованими процентами. — Справжнісінький дурень, — із задоволенням відзначив Дітріх. Шість курсантів загинули під час занять від несподіваного вибуху підривних снарядів. Ніж сказав Вайсові, хитро примружившись: — А я при чому? Мене там не було. Не додержали техніки безпеки — і все. А потім — чого їх жаліти? Сволота. Спробував був розпропагувати — нізащо. От бог їх і скарав. — Виходить, цей бог наловчився так вибухівку ставити, що вона завчасно діє? — На те і бог: мізкує! Але замість них ще двох переконав. — Як? — Дуже просто. Кажу одному про другого: ти в його речах пошукай, особливо під устілками черевиків, щось знайдеш — доповіси. 1 другому таке саме завдання дав. Доповідають потім: нічого немає. Все зрозуміло, хлопці перспективні. — Чому? — Та я ж особисто їм листівки підкладав. От, виходить, обидва й попались, як цуцики. Побив я кожного, звичайно, обережно, щоб не покалічити. Не признаються. Ну, тоді я їм признався. Зраділи. Зарахував у кадри. Таких щасливо виявлених людей Вайсові вдавалося направляти в інші школи. Кожна трійка мала одного зв'язкового, якому доручалося тримати зв'язок через тайники. Це була копітка, скрупульозна робота, що вимагала педантичної точності і постійного спостереження. Найважче, мабуть, було стримувати самодіяльну ініціативу: люди, зрадівши, що знову можуть боротися з ворогом, нетерпляче поривалися до боротьби. Так сталося і з Гвіздком. Він усе-таки погодився лягти в госпіталь. Дітріх, з упертістю маньяка, одержимий своєю «новаторською ідеєю», умовив Гвіздка полікувати ногу, хоч Гвіздок і знав, чим йому загрожує госпіталь. І навіть прямо сказав про це Дітріхові. Але Дітріх зовсім не збентежився: — Це буде геніальний спосіб маскування. Диверсант-інвалід. Грандіозно! Такого ще ніколи не було. Я дуже прошу вас. Такий випадок слід записати на скрижалях історії. Вайсові пощастило переконати Лансдорфа, щоб той заборонив небезпечний експеримент. Він сказав, що в результаті буде втрачено цінного, вже перевіреного агента. Людина, ставши інвалідом, рано чи пізно усвідомить свою неповноцінність і, втративши спокій, сподіваючись на жалість оточуючих, зрештою прийде з повинною. Але Вайс запізнився. Коли він прийшов у госпіталь з наказом Лансдорфа, біля Гвіздкового ліжка він застав Дітріха. Капітан був надзвичайно задоволений мужністю, з якою Гвіздок витерпів операцію, і його бадьорим станом після неї. По-дружньому поплескавши свого підопічного по плечу, він пішов розшукувати хірурга, щоб подякувати його за вдалу операцію. Залишившися з Гвіздком наодинці, Йоганн запитав зажурено: — Нащо ж ти дозволив отак себе покалічити, Тихоне Лукичу? — І взяв його важку стомлену руку в свої долоні. — Так не весь же окіст, — сказав Тихон Лукич, — лише трохи нижче коліна. Акуратно, під протез. — Додав засмучено — А серед німців теж є нічого люди. Двох лікарів гестапівці забрали за те, що відмовились мене різати. Ледве третього знайшли, поступливішого. — Усміхнувся. — А Дітріх, він теж поступливий. Я йому раджу: ви мене перекиньте ще до цілковитого заживлення. Із свіжою раною я в якусь лікарню забреду, полежу з тиждень, а потім поїду з довідкою. Документ. Не те що німецькі липові. Ну, він схвалив. Сказав, що в мене голова добре працює, вмію мізкувати. А так що ж, Дітріх свого слова дотримує. Відвідує. Раціон офіцерський наказав давати. Пиво, вино, сигарети. В окрему кімнату поклав. Обіцяв медаль виклопотати. Що ж, вважаю — заробив. Носитиму вдома. Свастику навиворіт, а на лицьовій видряпаю: «Від вдячних покійних фріців незабутньому Тихонові Лукичу». Смішно? Вайс дивився на Тихона Лукича. У того від болю мимоволі сіпалася щока. Скроні запали. Але загальний вираз обличчя умиротворений, пройнятий спокійною гідністю, і очі блищать живою надією і навіть заповзяттям. А Тихон Лукич казав Йоганнові: — Ти тут нам хто? Радянська влада. Коли я зрозумів що ти за людина, — воскрес. Хлопці, тепер наші співробітники, мене теж Радянською владою величають. — Сказав жалісливо: — У мене один засипався: під час практичних занять з підривної справи заряд украв. Взяли його в конторі Дітріха в роботу: на викручених руках до шафи підвісили. Потім повезли. Викликає мене Дітріх. Каже: «Ось, домоглися визнання». Я похолов. Перекладач читає: «Викрав снаряд з метою підірвати вночі на ліжкові старшину групи, по кличці Гвіздок за його зраду Вітчизні». Яка людина! Йому смерть в очі заглядає, а він думає, як мій авторитет у німців більше зміцнити. І зміцнив. А самого його повісили. Ви ж його, будь ласка, в шифровці відзначте! Герой! — Нога як? — А що нога! Людина — не тварина. Це тварині без ноги погано. А в людини головний предмет — совість. — Сказав зажурено: — Ось про що я все думаю. Бачиш, частину ноги відрізали, а я її все відчуваю, і навіть п'ятка болить. А її нема. Але є люди, у котрих пам'ять про Вітчизну одбило. А Вітчизна, вона ж однаково, що ти сам: де б ти не був, вона є і болить, Коли її навіть немає. Хто ж вони, ці виродки? Ненависники, слабодухі чи просто гади? — Помовчав. Поскаржився: На німців у мене нервів вистачає: у очі дивитись. А на цих терпіння немає. Згадую, як тоді гранатою у хвіст літака бабахнув. Особисто велике задоволення одержав. — Повідомив довірливо: — Собі в компанію я цілий гадючник зібрав. — Тільки ти гляди не гарячкуй. — Все буде акуратно. Я розумію. І ні разу, навіть натяком, Тихон Лукич не поскаржився на те, що став жертвою жорстокого замислу. Він навіть радів таємно, що перехитрив Дітріха, ніби піймав його в його ж пастку. Розповів Вайсові: — Кажу цій сволоті: «З моєю ногою ви здорово придумали. Вам, може, тепер залізний хрест дадуть. То ви масове виробництво диверсантів-інвалідів організували б». І рекомендую йому для цієї справи найбільшу підлоту. Він клички записав. Пообіцяв продовжити досвід, коли зі мною буде все гаразд. Знатимуть гади, як Батьківщиною торгувати. Повертаючись разом з Дітріхом з госпіталю, Вайс мусив вислухати похвалу на адресу Гвіздка. — Це справжній російський Іван, — казав Дітріх. — Простодушний, довірливий. Я хотів би мати такого слугу, тільки з здоровими кінцівками. Він мені навіть сказав, по своїй російській наївності, що з однією ногою жити дешевше: вдвічі менші витрати на взуття. Я був такий зворушений — адже він зовсім на мене не сердиться, — подарував йому пляшку рому. Вайс дивився на вузьку потилицю Дітріха, на його тонку білу шию, на худі, високі, безмускульні плечі, і йому було нестерпно важко зберегти спокій. Переборовши себе, він поринув у думки про Тихона Лукича і про тих людей, котрі, як і Тихон Лукич, тут побачили в ньому, у Вайсові, представника Радянської влади. А ті, хто заслужив покарання… ті від покарання не втечуть. Уже в кількох школах Вайсові співробітники навчилися майстерно налагоджувати вибухівку для гранат і підривних зарядів блискавичної дії. Диверсійні групи, оснащені такими вибухівками, самі підривалися на них раніше, ніж встигали застосувати зброю в тилу Радянської країни. І закинені в радянський тил з фальшивими документами, які позначив Вайс або хтось з його людей — в певному місці документи проколювали голкою, — диверсанти виявлялись міченими не тільки цим: скрупульозно, так що позаздрив би будь-який кадровик, у картотеці радянської контррозвідки, завдяки зусиллям Вайса та його помічників, педантично і акуратно було зібрано всі відомості про таких диверсантів. А коли до групи щастило залучити свою людину, як це було з Гвіздком, така група довгий час працювала на холостому ходу, влаштовуючи безпечні вибухи в тих місцях і в той час, як вказували чекісти. І весь розвідувальний штаб абверу розробляв донесення групи, підконтрольної чекістам. Донесення, пройняті дезінформацією, з якої терпляче спліталася пастка, що часто мала не менше значення, ніж безшумний розгром цілої ворожої дивізії. Чекісти люб'язно забезпечували таких абверівських розвідників прекрасно виконаними кресленнями, над якими довго сушили голову радянські конструктори, щоб з найбільшою технічною переконливістю вигадати вразливі ділянки броні нових радянських танків. І потім по цих ділянках акуратно й прицільно, але безуспішно стукали німецькі бронебійні болванки. Загальний список праці радянської розвідки можна було б продовжувати безмежно. Але первинним вихідним поштовхом для всього цього складного творчого процесу була робота таких, як Вайс. Про наслідки від початку своєї роботи Йоганнові Вайсу було відомо не завжди. Але він знав, як часто первинне, достовірно точне повідомлення ставало основою для розробки операцій, над якими працювали сотні спеціалістів різних галузей знань. Встановити зв'язок із старим гравером Бабашкіним, який готував у майстерні «штабу Валі» фальшиві документи, Вайс доручив Ножеві через одного з його підлеглих. Через тиждень Ніж доповів, що старий спочатку виявився твердим горішком. На докори він відповів: — Я що? Тільки фальшиві папери роблю для фальшивих людей. А все життя ремонтував людям годинники різних іноземних фірм. І думав, що коли немає радянських годинників, то це нічого. Можна й старі ремонтувати. Але зате у нас роблять свої гармати і свої літаки. Я зважав на такий факт і працював на утилі. А де вони, наші гармати і літаки, коли німці із своїми гарматами і літаками та із своїми годинниками, — які, між нами, гірші за Мозеровські, я вже не кажу про Буре, — нахапали наших міст, наших людей, як вам відомо? 1 цим я здивований і ображений на Радянську владу більше, ніж на фінінспектора, який під чиє, непу оподатковував мене як власника механізованого підприємства. А весь мій верстатний парк складався із токарною верстата для обточування осі годинника, який міг вміститися в коробці від цигаркових гільз. Але все своє життя я обминав замовлення на будь яку липу. А тепер став професійним шахраєм і роблю липу для бандитів. І служу німцям за гонорар: продовження мого життя як моєї особистої приватної власності. Тому не морочте мені голови з совістю! Та поступово старий здавався. Дуже важко було чекістам розшукати дочку Бабашкіна і його далекого родича, теж старого. І ті разом написали йому листа, сповненого гніву й презирства. Після того, як гравер прочитав листа і за проханням одного з підлеглих Ножа спалив на вогні спиртовки, він здув попіл і запитав просто: — Так у чому справа, товаришу? Чим можу вам допомогти? І відтоді всі документи, що побували в майстерних руках гравера, стали неминучим доказом проти тих, хто ними користувався.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка