Вадим Кожевников



Сторінка25/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42

42



 

Білий, чистий сніг. Світле, ясне, глибоке, наче літнього дня, небо. Сосни з рожевуватими стовбурами і ніжно-зеленою хвоєю на кінцях лапчастого гілля. Холодне, мов джерельна вода, повітря, і на сніговому насті сонячні барвисті іскри. Йоганн вів машину на великій швидкості тільки тому, що мав поспішати в маєток баронеси до своєї підопічної, — стрімкий рух імпонував його душевному станові. Зустріч з Гвіздком глибоко схвилювала його. Тихон Лукич, після того як Вітчизна повернула його собі, став зовсім інший. Змінився вираз обличчя, спокійну упевненість випромінювала його плечиста постать, з'явився живий блиск у мертвотно-тьмяних колись очах. І ці зміни Гвіздкові були такі відчутні, що навіть тривожили Йоганна: чи не викличе це підозри в німців? Йоганн бачив перед собою обличчя Тихона Лукича, очі осяяні внутрішнім світлом щастя, і душа його теж повнилася щастям: він виконав свій чекістський обов'язок — повернув до життя втрачену було людину. Він ладен був усміхатися до снігових шапок, що лежали на соснових гілках, пронизані гострою хвоєю і тому схожі на білих їжаків, що вилізли на дерева. І йому хотілося доторкнутися до них долонею, погладити їх. Йому хотілось усміхатися до дерев — це ж родичі тих, що росли а нього дома, помацати їхню пошерхлу кору, древесну суху шкіру, що чисто і терпко пахла смолою. Все навкруги радувало Йоганна. Він опустив бокове скло машини, вдихав морозне повітря. І разом з цим чудовим повітрям зринули спогади… Він згадав першу радянську дрейфуючу станцію «Північний полюс», ті дні, коли папанінці опинилися на уламку крижини самі в океані і їхнє життя було в смертельній небезпеці. Сашко Бєлов невідривно сидів тоді біля своєї саморобної аматорської рації і, блукаючи в ефірі, слухав схвильовані запити майже на всіх мовах світу про відважних радянських полярників. Весь світ охопила тривога за долю чотирьох радянських людей, що безстрашно вели роботу на ламкій крижині, яка щогодини зменшувалась. І в цій тривозі людей планети була така прекрасна загальнолюдська одностайність, що здавалося неможливим, щоб вони коли-небудь дозволили втягти себе у побоїще війни. Здавалося, що віднині всі стануть кращі, цінуватимуть життя кожної людини. В той час відомство Геббельса заборонило не лише повідомляти у пресі про радянську полярну експедицію, але навіть згадувати про Північний полюс. І тому тривога німецьких радіоаматорів, їх незчисленні запити про те, чи встигли зняти папанінців з уламків крижини, були особливо зворушливі і хвилюючі: адже таємна поліція могла розправитися з кожним із них. Згадав Йоганн і фашистське судилище, де на весь світ гордо прозвучав викривальний голос комуніста — голос Георгія Димитрова. Мільйони радянської молоді готові були так само, як Димитров, стати на боротьбу з фашизмом і, якщо треба, віддати своє життя, щоб врятувати людство від коричневої чуми. І Сашко Бєлов тоді бачив себе у мріях одним з таких бійців за звільнення німецького народу від тиранії фашизму. Стати розвідником… Діяльність розвідника здавалася йому суцільним подвигом. Він і уявити не міг, що це головним чином неймовірно терпелива, обережна робота, успіхи якої залежать від безлічі повсякденних дрібниць. 1 що ці дрібниці можуть спричинитися до його загибелі. Адже ворог міг звернути увагу і на манеру зав'язувати шнурки на черевиках, і на звичку машинально подавати оточуючим безкорисливі послуги. Ніколи розвідник не повинен забувати, що користолюбство, жадоба власної наживи найкраще й найнадійніше свідчать про належність до того суспільства, де кожний — за себе і ніхто — за всіх. Найнезначніше відхилення загрожує розвідникові загибеллю. Щоб діяти у ворожому таборі, легенда розвідника мусить мати бездоганну життєвість, природну достеменність кожної найдрібнішої деталі. Вияв найменшої підробки карається тут на смерть. Ось чому Вайс не дозволив собі довго віддаватися радості та зберігати на долоні тепло руки Тихона Лукича. Треба було думати про Ольгу. Хто вона, чому видає себе за іншу, що замислила, яка небезпека криється в ній? Йоганн правильно вгадав, що, гостинно приймаючи за проханням абверівця російську військовополонену, баронеса думала не так про послуги для німецької розвідки, як про власні вигоди, про те, що дочка радянського полковника може стати в пригоді їй самій. Хто знає, як усе ще обернеться. Баронесу дуже налякала поразка під Москвою. З цих самих міркувань вона покровительствувала нащадкам стародавнього княжого роду — двом старим полькам, яких покинули родичі, виїхавши до Англії. Але, крім політичного спокою на майбутнє, баронеса ретельно і по-діловому турбувалася і про своє матеріальне забезпечення в даний момент. І в цьому їй максимально допомагав, хоча й не безкорисливо, імперський радник доктор Йоахім фон Клюге. Уже на схилі віку граф фон Клюге одружився із знаменитою дівчиною-пілотом, спокусившись не так славою «повітряної валькірії рейху», як могутніми рельєфами її постаті. Дівчина ця, ставши дружиною імперського радника, швидко, з допомогою своїх націстських залицяльників, сфабрикувала проти чоловіка судове звинувачення в аморальності і, розлучившись на цій основі, загарбала більшу частину його майна. Але, відчуваючи деяку жалість до колишнього свого чоловіка, розореного нею, вона з допомогою тих самих націстських друзів улаштувала його на посаду партійного чиновника. Оплачували цю посаду не дуже добре, зате відкривалася перспектива для збагачення вельми своєрідними способами. У радника стало розуму скористатися ними, хоча великого розуму для цього і не вимагалося. Радник так викладав баронесі суть своєї «роботи»: — Наше завдання — забезпечити продовольством населення окупованих територій в такому обсязі, щоб не втратити почуття реальності. Людством керують шлунки, а не голови. Правильно організувати недостачу продовольства — це більше, це цінніше, аніж виграний бій. Цілі армії поліцейських не зможуть придушити опір так успішно, як це робить голод, що виснажує фізичну й моральну силу людську до опору. Армія-переможниця здатна грубими, примітивними способами забрати лише національні скарби переможених держав. Адже в руках населення залишаються величезні цінності, доступ до яких воєнним способом виключається. І тут може стати вирішальним лише економічний та фінансовий геній нації-переможниці. Щоб правильно, рівномірно і справедливо розподілити обмежені запаси продовольства між усіма верствами населення окупованих країн, існує карткова система. Керує нею влада, висунута з членів даної національності. Але оскільки друкарні, які друкують продуктові картки, перебувають у нашому розпорядженні, ми маємо можливість на основі закону одержувати по таких картках значну кількість виділеного даній країні продовольства і повертати його населенню вже через так званий чорний ринок. Таким чином ми збираємо приховані людьми цінності без застосування насильницьких засобів, на основі цілковитої добровільності. Так, наприклад, у деяких промислових районах Франції смертність дітей збільшилась у чотири рази порівняно з довоєнним рівнем. Такі ж явища спостерігаємо і в Бельгії. Діти помирають від недостатнього харчування. Тому ціни на продукти на чорному ринку неймовірні. Однак коли нещастям свого народу користуються місцеві спекулянти, ми їх нещадно розстрілюємо, щоб завоювати симпатії голодного населення. Звичайно, репресіям підлягають лише місцеві жителі, — знову повторив радник. І це була правда. Баронесі, наприклад, радник за певні проценти допомагав збувати на чорному ринку все, що давав її маєток, і одночасно домігся для неї значного зменшення обов'язкових поставок на армію. Він також допомагав їй скуповувати різні художні цінності, жартома називаючи їх «приданим». Ці його слова могли свідчити про те, що, коли розміри приданого будуть солідні, радник вважатиме для себе за честь просити руки підстаркуватої нареченої. Баронеса познайомила Вайса із своїм можливим женихом. У коротконогого, гладкого, лисого, хворого на астму радника були такі округлі щоки, що здавалось, ніби він безперестану дме на гаряче. Це був весельчак, життєлюб, любитель фривольних розмов. Коли баронеса залишила чоловіків удвох, радник спробував обережно з'ясувати, в яких стосунках перебувають Вайс із своєю підопічною, цією російського дівчиною, до якої баронеса так уважно ставиться. Вайс коротко відповів, що він виконує особливе, делікатне завдання вищого командування і успіхи цього завдання залежать значною мірою від баронеси. Радник, відчувши стриману холодність у словах Вайса, перевів розмову на іншу тему. Посмоктуючи велику чорну сигару, яка заміняла ліки — він хворів на астму, граф став багатослівно розпатякувати на загальні теми: — Завоювати країну — це тільки початок підкорення. Для другої, вирішальної стадії необхідна не хоробрість, а доблесть державно мислячого розуму. Так, керуючись генієм наших ділових кіл, ми, імперські чиновники, перетворили французькі, чеські, бельгійські, голландські заводи не тільки на постачальників озброєння для вермахту. Ми так реконструювали їхню виробничу могутність, що тепер кожний завод випускає тільки певні деталі, які відсилають потім для складання до Німеччини. Ми не лишили на місці устаткування, що застосовувалося раніше для вироблення готової продукції, а розкидали його по всій Європі, спеціалізуючи підприємства для виготовлення лише якоїсь однієї деталі, однієї частини механізму. І коли ці підприємства виявляться одрізаними від Німеччини, їх спіткає економічна катастрофа. Таке розчленування економічних комплексів рівнозначне тому, що, коли б розібрати механізм ось цього мого чудового швейцарського годинника, — він постукав нігтем по циферблату, — розкласти деталі в окремі коробочки, подарувати коробочки своїм знайомим, а потім запитувати в них, котра зараз година. Подібні економічні витівки колись ми, юні кадети, виробляли з дівчатами легкої поведінки. Розривали банкнот на частини, і, щоб зібрати його, дівчина мусила приділяти увагу не одному, а всім, у кого опинились клаптики банкнота. Такий спосіб ми і застосували для європейської економіки. — Усміхнувшись, радник додав зневажливо: — Я навів цей приклад, щоб ви зрозуміли суть наших зусиль. І, запевняю вас, все це дужче тримає в полоні економіку Європи, ніж присутність там наших окупаційних частин. Вайс сказав обережно: — Пане граф, мені здається, незважаючи на всю вашу далекоглядність, у ваших словах відчувається деяка невпевненність. Радник відразу кинувся в наступ: — А ви гадаєте, ми, старше покоління німців, не зважаємо на сумний для нас досвід першої світової війни? Помиляєтесь, дорогесенький. Ви, молодь, дуже самовпевнена і не сприймаєте досвід історії. Для вас, наприклад, концтабори — лише засіб знищення нижчих рас, а понад мільйон іноземних робітників — тільки раби для виробництва зброї. А для нас, старшого покоління, це дещо вагоміше. — А що саме? — запитав Вайс. Граф, прикриваючи тугими повіками опуклі очі, відкинувся на м'яку спинку крісла і повільно вимовив сонним, байдужим тоном: — Для нас, політиків, це гарантійний людино-фонд, який ми завжди можемо пустити в оборот. — Яким чином? — В розсудливих умовах розсудливі німці стримають нерозсудливих від знищення заложників. Та й годі. — А чому, наважуюсь я запитати, особисто вас ця проблема так цікавить? Радник відповів, самовдоволено усміхаючись: — А тому, що я довірена особа деяких високопоставлених осіб імперії і, перебуваючи на території генерал-губернаторства за дорученням згори, цікавлюсь, хто із в'язнів концтабору являє собою цінність, за яку можна одержати від зацікавленої сторони певні матеріальні цінності. І думаю, що ви, як співробітник абверу, могли б зробити мені деякі послуги в цьому напрямку. Адже ви займаєтесь чимсь подібним, але у вузьких межах своїх можливостей. Капітан фон Дітріх, до якого я дозволив собі звернутися, атестував мені вас з кращого боку. Вайс схилив голову і виявив своє бажання допомогти раднику всім, чим зможе. Радник поскаржився: — Мені важко приходиться з адміністрацією табору. Я мушу виступати, як представник Червоного Хреста, щоб привернути до себе деяких в'язнів, викликати в них щире ставлення. Тим із них, хто являє особливу цінність, я намагаюсь забезпечити раціон, який продовжив би їхнє існування. Але представники служби гестапо, що дотримуються наших догм занадто ретельно і догматично, безцеремонно умертвляють контингент, що мені довірився. Мені здасться, що такий поспіх пояснюється просто зацікавленістю в тих скромних посилках, які я, як щедрий ангел, вручаю деяким в'язням. — Суворо сказав Вайсу: — Для вас, молодих людей, погроми і знищення євреїв у Німеччині були лише природним виявленням расових інстинктів. А ми, економісти, підходили до цього фактора з позицій не почуття, а розуму. Рейх одержав мільярди золотих марок, що належали неарійцям, це переважило позики, які давали нам США і Великобританія. — Ляснувши себе по товстому коліні, радник заявив: — Ось, мій дорогий, що таке чистий розум в його абсолютному виявленні! — Сказав ущипливо: — Ви, молодь, у концентраційних таборах зміцнюєте свою нервову систему, навчаючись стріляти по напівтрупах, а ми, серйозні німці, змушені копирсатися в цих напівтрупах: треба ж здобувати рейхові золото й валюту. Вайс, щоб розпекти радника, сказав: — Пане граф, ви маєте на увазі золоті зуби, мости і коронки мерців? То, запевняю вас, для цього поставлено спеціальних людей з кліщами. Радник не образився чи не вважав за потрібне образитись. Його зовсім не зачепили Вайсові слова. Він пояснив свою думку: — Я маю на увазі самих в'язнів, точніше деяких із них. Тих, чиї родичі встигли не лише емігрувати на Захід, але й захопити з собою чималі кошти або вже мали значні вклади в банках США, Англії, Швейцарії. Моя ідея, про яку я доповів рейхсфюреру Гіммлеру, полягає в тому, щоб стати над расовими забобонами і запропонувати тим, хто зараз живе розкішно, користуючись гостинністю західних держав, потурбуватися про своїх нещасних родичів і перевести відповідні суми на рахунок наших контрагентів. Вайс запитав по-діловому: — Отже, ви пропонуєте торгувати в'язнями? Радник зневажливо скривився: — На мові ділових людей це звучить інакше. Скажімо, відшкодування втрат на утримання осіб, не зайнятих продуктивною працею внаслідок необхідності їхнього перевиховання в специфічних умовах. — Допитливо дивлячись на Вайса жаб'ячими, вологими очима, радник нагадав: — Капітан Дітріх рекомендував мені вас після того, як я дещо розвідав. Виявляється, ви добре знаєте всі тонкощі режиму в таборі і, як помічник капітана Дітріха, відвідали багато концтаборів. Через це я пропоную — за певну винагороду, звичайно, на чисто діловій угоді, — щоб ви використали вашу агентуру в таборах для виявлення осіб, що мають матеріально забезпечених родичів за кордоном. — Я вважаю, — поважно сказав Вайс, — про це нам слід повідомити наше командування, і, коли буде відповідний наказ, наша агентура, безумовно, його виконає. Радник знову скривився: — Зрозумійте, — сказав він трохи роздратовано, — це особисто моя ідея. Я розповів про неї деяким високопоставленим персонам в імперському керівництві, і вони зацікавились. Але коли про заплановану операцію буде розголошено в будь-якій формі, навіть у формі секретного наказу, інші можуть теж зацікавитись нею, і тоді, хоч яка велика була б одержана сума, вона зменшиться відповідно до числа зацікавлених осіб і стане вже не такою значною. — Отже, ця «операція» має чисто діловий, комерційний характер, пов'язаний з інтересами певного кола людей? — Інакше, — з гідністю заявив радник, — нашу державу могли звинуватити, як ви самі щойно висловились, у торгівлі людьми. А це, мій друже, повернення до чорних часів середньовіччя. До того ж ви повинні запам'ятати, що ця операція має гуманний характер: повернімо дітям батьків і матерів або дітей — матерям і батькам. До речі, не забудьте уважно обстежити дитячі табори. І зверніть увагу на таке: у нас є певна кількість фотографій дітей, яких розшукують батьки, що мають значні кошти. Перебування в таборах, наскільки я зрозумів, накладає на зовнішній вигляд їхніх маленьких мешканців певний відбиток, і деякі риси схожості з фотографічними портретами втрачаються. Майте на увазі цю обставину. Крім того, дитяча психіка і пам'ять в умовах табору менш стійкі, ніж у дорослих, тому, коли якась дитина буде схожа на фотографію, але свідчення цієї дитини не співпадуть з даними про її минуле, треба так твердо вбити в голову їй ці дані, щоб у момент вручення дитини батькам у тих відразу ж не виникло сумнівів. — Помітивши щось таке в очах Вайса, що йому не зовсім сподобалося, радник додав суворо: — Вважаю за необхідне нагадати вам, що особи, зацікавлені в цій операції, мають необмежені можливості усунути будь-кого, хто поводитиметься нескромно, зважаючи на ту довіру, яку, скажімо, я до вас зараз виявив. — І, діставши з бумажника чистий бланк з печаткою, де стояв підпис, показав його Вайсові. — Коли ми прийдемо до спільної згоди, — сказав радник, — то в цьому куточку буде наклеєно, вашу фотографію. І, припустімо, звання оберштурмфюрера вам забезпечено, це однаково, що обер-лейтенанта. — Запитав: — Вам, очевидно, відомий найсуворіший наказ фюрера про присвоєння вищих офіцерських звань лише фронтовикам? — Твердо запевнив: — Все це буде оформлено найзаконніше. Вайс підвівся. — Дякую вам, пане імперський радник, за довір'я. Радий служити вам. — А ви прекрасний хлопець, гер обер-лейтенант Вайс, — поплескав його по плечу радник. — Капітан Дітріх абсолютно точно вас охарактеризував. Ви людина, яка не вимагає більше, ніж вона варта. Хоч ця похвала й мала двозначний характер, Йоганн вважав її в даних умовах за найвищу оцінку своїх заслуг і ще раз вдячно усміхнувся радникові.  

Присутність жениха не відбилася ні на зовнішності, ні на поведінці баронеси. Вона не вважала за потрібне звертатись до рятівних засобів косметики: підмальовувати зморшки, красити збляклі, сухі губи. І одягнена вона була, як завжди, недбало. Так само не змінився й вираз її обличчя: суворий і в'їдливий. Про Ольгу вона сказала невдоволеним тоном: — Ця дівчина поводить себе так, ніби її присутність становить для мене велику честь. Ледве відповідає на запитання. Сидить, втупившись у одну точку, я запропонувала їй оглянути маєток, вона відмовилась. Я ознайомила її зі своїм родом. Вона зухвало відповіла, що в Росії родовідні книги цінують лише тваринники для відгодівлі племінної худоби. Я не для того так терпляче поставилась до цієї росіянки, щоб моє старання виявилось марним. — Ваші заслуги оцінить абвер, — нагадав Вайс. — Ну що може для мене зробити ваш абвер! — зневажливо кинула баронеса. — От коли б мені запропонували інший, прибутковіший маєток. Адже я змушена сама про себе дбати. — І наказала Вайсові: — Ідіть до своєї підопічної. Вона у вітальні. На звук відчинюваних дверей дівчина повернулася, не кліпаючи, якось дивно глянула кудись повз Вайса. Погляд її нічого не виказував, крім очікування. Вона запитала: — Ну? — Що з вами? — Ах, це ви! — І сказала вона це так, ніби не бачила, хто увійшов, а впізнала Вайса лише після того, як він звернувся до неї. Вайс запропонував прогулятися до парку. Ольга рішучо відмовилась. — Я дуже прошу, — ще раз настійливо повторив своє прохання Вайс. — А коли я все ж не погоджусь, ви мене приневолите? — Так, я буду змушений. Мені необхідно поговорити з вами. У вестибюлі він знайшов її пальто і подав їй. Спускаючись сходами, вона трималася за поручні. Вайс хотів ввічливо пропустити її вперед, але вона зупинилась і стояла доти, поки він не пішов попереду. Вона невпевнено йшла по розчищеній від мокрого снігу алеї, не дивлячись на землю, ступаючи по калюжах так, ніби спеціально хотіла намочити ноги. Обличчя її мало дивний, болісно-заклопотаний, зосереджений вигляд. Коли Вайс звернув на бокову доріжку, дівчина, ніби машинально, продовжувала йти алеєю. Вайс гукнув її. Вона повернула на його голос, пробираючись крізь чагарник. Вайс зупинився і, коли дівчина наблизилась, різко махнув рукою перед її обличчям. Вона навіть не відсахнулась, не примружилась, тільки повіки ледь здригнулися. Вайс знав, що від голодування на якийсь час втрачали зір не лише більшість в'язнів у концтаборах, але й ті, кого гестапо специфічним способом допитувало. Такі періоди сліпоти наступали раптово. Дівчина, очевидно, не бачачи Вайса або, можливо, ледь розрізняючи його, ніби крізь туман, мабуть, відчула на собі уважний погляд. Вона поспіхом відвернулась. — Ніно! — рішуче сказав Йоганн і, взявши її за плечі, примусив повернути до нього обличчя. — Ніно, — повторив він. — Я все про вас знаю! Дівчина напружилась усім тілом і раптом, вирвавшись з Вайсових рук, спотикаючись, побігла по доріжці. Йоганн наздогнав її. — Ну, — наказав він, — не робіть дурниць. Він старанно продумав інформацію Центру про цю «Ольгу», і висновок, до якого він зараз прийшов, здався йому єдино правильним. Він заговорив з нею спокійно, впевнено: — Ольга евакуювалася разом з інститутом у Свердловськ. А ви Ніна. Ваш батько живий, і ніхто його не репресував. Єдине, що мене зараз цікавить: з якою метою ви видаєте себе за Ольгу? І добре, коли ви скажете правду. Від цього багато чого залежатиме для нас з вами. — А коли я нічого не скажу? — Як хочете, — сказав Вайс. — В такому разі залишайтесь тією, за яку ви себе видаєте. — А хто я зараз? — Наскільки мене інформовано, німецька агентка. Зрадниця Батьківщини. Так? — Слухайте, — тихо вимовила вона, — ви хочете мені довести, що ви не такий німець, як усі? — Припустімо… — А можливо, ви просто… — Ви не вгадуйте, — порадив Вайс. — Добре, — сказала дівчина і гірко додала: — Власне, мені зараз уже нічого втрачати. — Саме так, і коли командування довідається, що ви майже нічого не бачите, вас однаково кинуть як непотрібну назад у табір. — І Вайс додав безпощадно: — Кому потрібні сліпці! Ось що Йоганн почув од дівчини. Так, дійсно, її батько взяв у свою родину Ольгу, дочку репресованого полковника. Потім, коли почалася війна, Ніна стала санінструктором в частині, де комісаром був її батько. Попала в полон. Якийсь зрадник доніс німцям, що вона зовсім не дочка комісара. Вирішив він так тому, що батько поводився з нею на фронті суворо, зовсім не так, як рідний. До того ж зрадник цей знав од когось, що комісар узяв у свою родину дочку репресованого полковника. От він і подумав, що Ніна не комісарова дочка, а дочка репресованого. Так він і доніс німцям, додавши, що батько дівчини колишній начальник штабу, визначний військовий діяч. На допитах Ніна спочатку все це заперечувала. А потім товариші порадили їй не чинити опору гестапівцям, назватись тією, за яку її вважали, — Ольгою — і підписати всі папери, як вимагалося. У розвідувальну школу вона пішла, сподіваючись, як тільки закинуть у тил, знищити свого напарника і втекти. І коли дівчина, закінчивши розповідь, сказала, що тепер Вайс може видати її гестапо чи розквитатися з нею на свій розсуд, він відповів не одразу. Він вагався. Чи повірить йому Ніна? Чи зуміє, коли довідається, хто він, стримати радість, яку — Йоганн знав до зі свого досвіду — іноді важче приховати, ніж найгіркіше розчарування? Він сказав удавано байдуже: — Я так і думав, що ви обманюєте. Але мене все це не стосується. Мені доручено супроводжувати вас під час вашої відпустки. Та й годі. Затямте: цієї розмови між нами не було. Все залишиться по-старому. Ви Ольга. Про очі не турбуйтесь: знайдемо лікаря і використаємо останні дні на лікування. — Ви сам не той, за кого себе видаєте! — переможно сказала дівчина. — Ви що ж, думаєте, серед нас, німців, немає порядних людей? — І промимрив: — І, крім того, ви така гарненька, що я, безумовно, можу відчувати ніжність до вас. — Ніжність? — презирливо сказала дівчина. — Зовсім ви не такий. — А який? — А якою ви хочете, щоб я була? Вайс поклав руку їй на плече, попросив: — Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете? Дівчина кивнула головою. — І намагайтесь бути люб'язною з баронесою. Власне, вона не така вже й відьма. Її гостинність вам ще знадобиться. — А більше ви мені зараз нічого сказати не хочете? — Хочу, але не можу. Дівчина розплакалась. — Ну от, — сердито сказав Вайс. — На що ж ви здатні! — Ну трішечки ж можна? — попросила дівчина. — Будь ласка! — Нічого ми не можемо, — сказав Вайс. — Нічого не можемо собі дозволяти. Зрозуміло? — Він витер їй обличчя своєю хусточкою, наказав: — Усміхніться! Не так жалібно. Нахабно усміхніться. Так, як ви це вміли робити. Ну так, мабуть, нічого, підійде. — Тільки одне запитання, — сказала дівчина, — тільки одне… — Шкварте. Тільки одне. — Кіно «Ударник»? — На вулиці Серафимовича, — сміливо відповів Вайс. — Ви знаєте, — скапала вона, стискуючи його руку, — я зараз така щаслива! Вайс сердито перебив її: — Ну все! Чули? Все! Коли вони повернулися в дім, дівчина сказала люб'язно баронесі: — У вас така чудова садиба, шкода тільки, що занедбана. Алеї не розчищені від снігу, я навіть ноги намочила. — І, вагаючись, додала: — Шкода, звісно, що я не все добре роздивилась. У мене щось з очима. Коли баронеса повела її нагору переодягтися, Вайс попросив радника викликати окуліста. Він сказав, що компенсує всі витрати, пов’язані з перебуванням агентки абверу в домі баронеси, бо на це йому відведено спеціальну суму.  

Вайс час від часу навідувався до баронеси і радів, що здоров'я дівчини з кожним днем помітно кращає. Виконуючи Вайсів наказ, вона своєю скромністю і вдячністю домоглася прихильності старої баронеси. Спостерігаючи за дівчиною, Вайс помітив, як вона змінилася. Обличчя її стало спокійне, вона усміхалась. Йоганн боявся цього щасливого виразу, але зараз він не був небезпечний: його можна було сприйняти як подяку за гостинність і турботу. В один з Вайсових візитів радник, що весь час енергійно наповнював свій бокал, повеселів і, схиляючись до Йоганна, розповів йому: — В 1930 році, пам'ятаю, я був гостем Герінга. Він жив тоді у Шенебурзі, в буржуазній квартирі, не дуже великій за розміром, і його перша дружина, дуже мила жінка, яка страждала тяжкою хворобою серця, пригощала мене гороховим супом, поданим у фаянсовій тарілці вартістю в півтори марки. А тепер гер Герінг — власник концерну і славиться як найвитонченіший гурман. Лише один його золотий сервіз коштує стільки, скільки великий маєток. Як бачите, справи політичні можуть давати такий самий прибуток, як і фінансові операції. Або ще таке. Загальновідомо, що фюрер скромно харчується. Він вбачає радість зовсім в іншому. Я пам'ятаю, як ще до воєнних успіхів фюрера в Європі його довірений запропонував на одному аукціоні у відомого антиквара 90 тисяч золотих марок за картину Дефрегера. Як велика людина, фюрер дозволяє собі вкладати капітали тільки у безсмертні твори мистецтва, вартість яких перевищує вартість майна багатьох великих промисловців. І коли; фюрер всенародно оголосив, що він не має поточного рахунку в банку, він сказав правду: кожний банк в інтересах власного розпитку вважає за честь робити йому будь-які фінансові послуги. Так, фюрер безмежно любить мистецтво. Він особисто дає живописцям вказівки щодо техніки, змісту, стилю. Вони повинні керуватися цими вказівками, коли хочуть, щоб їхні твори купували. Музичні смаки фюрера також певні й сталі, як і в живописі. «Мейстерзінгерів» Вагнера він завжди примушує повторювати для себе десятки разів. Високо цінує військову музику. Але особливо захоплюється він виконанням «Веселої вдови» Легара. Він почуває від цієї музики істинно високу насолоду. Його наближені суворо стежать за тим, щоб який-небудь сміливий нахаба не наважився бовкнути фюрерові, що Легар був одружений з єврейкою. Це було б трагедією для фюрера, крахом його ідеалу. Але ще більше фюрер схиляється перед фінансовим і промисловим генієм видатних діячів рейху, девіз яких подібний до девіза, вигравіруваного на щиті барона Вернера фон Веслінгена: «Я, князь Вернер фон Веслінген, вождь численної банди, ворог бога, милосердя і жалю». Фюрер радіє з уміння ділових великих німців у сюртуках захоплювати позиції у світовій економіці. Наприклад, «ІГ Фарбеніндустрі», цей чудесний сплав монополій і картелів, домоглася прав контролю і впливає на дослідні роботи і виробництво головних хімічних і металургійних фірм снігу. Ще до війни за допомогою патентів та іншими шляхами ми домоглися контролю над виробництвом багатьох важливих для потреб війни продуктів. Але ми не зупинилися на цьому. Ми йшли далі, захищаючи наші промислові інтереси. Коли німецькі фірми реєстрували патенти в іноземних державах, деякі важливі моменти процесу приховувались, а формули пояснювались тим, що відбувався вибух, коли якийсь іноземний вчений намагався за цими методами одержати синтетичний продукт. Так, метод одержання фарб, запатентований Зальцманом і Кругером за № 12096, завдав істотної шкоди видатним іноземним ученим, які гинули так, ніби місцем для прогулянок обрали мінне поле. Фон Клюге переможно сказав Вайсові: — Вам, молодому абверівцю, слід було б зрозуміти, що порівняно з успіхами в подібних операціях наших видатних концернів діяльність вашої служби нагадує, ну, щоб не образити адмірала Канаріса, піратські наскоки, тоді як ми, чорні сюртуки, безшумно завойовували континенти в економічних битвах самими картельними угодами. — А що ж ви виграли для себе в цих битвах? — поцікавився Вайс. Радник прикро махнув рукою: — Ви чули про крах кінофірми «Фобус» ще в довоєнні роки? Пан Канаріс вклав у неї мільйони і примусив мене стати його компаньйоном. — Ви вчинили легковажно? — Зовсім ні. Просто у пана Канаріса були документи, що стосувалися деяких моментів моєї колишньої діяльності. І він запропонував мені найбільш делікатну форму одержання паперів, що мене цікавили. От я і вклав велику суму в цю фірму. — Він вас примусив викупити папери? — Ні-ні, просто це був найбільш розсудливий і витончений спосіб зберегти наші дружні взаємини. — Ви і зараз друг адмірала? — Безумовно. Це кришталево чиста людина. І коли він став банкротом, то не дозволив собі знову представити мені неприємні документи, хоч і зберіг їхні копії. Він мужньо пережив нещастя. І за його рекомендацією я брав участь під час інфляції у фінансових операціях старого Тіссена. — Ви знайомі з паном Гердом? — Так, це серйозний ділок, який став на правильний шлях, поєднуючи інтереси фірми свого тестя з політикою наці. Досвід роботи в абвері, безперечно, доповнить його освіту економіста. Він зможе ознайомитись з методикою і прийомами дослідження економічних потенціалів Сходу. За вечерею говорив лише пан радник. Баронеса і Ольга майже весь час мовчали і не прислухалися до бесіди чоловіків. О десятій годині баронеса звеліла Ользі йти відпочивати і наказала Вайсові провести дівчину до відведеної для неї кімнати.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка