Вадим Кожевников



Сторінка24/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42

40



 

Публічні шахові турніри одноразової гри на багатьох дошках, що успішно проводять титуловані гросмейстери і екс-чемпіони світу, змагаючись з нетитулованими майстрами, які мріють про почесне звання в шаховій ієрархії, — предмет загального захоплення. Та й як не захоплюватися віртуозними здібностями людського розуму демонструвати на цих змаганнях силу пам'яті, блискавичні комбінаційні рішення і таку ж миттєву розгадку манери мислення противника, його психологічних особливостей! І якщо на такому турнірі чемпіон і програє комусь, то це розцінюють як поступку партнерові, дарунок і заохочення, майже як акт королівської ласки. Звичайно, високе звання чемпіона діє на противників гіпнотично, пригнічує їхню волю до перемоги і дає змогу чемпіонові запровадити певну тактику, певну систему ходів, варіанти яких він заздалегідь підготував і склав у багаж своєї пам'яті. А Йоганну Вайсу доводилося щодня і щогодини вести небезпечний турнір з великою кількістю противників, і досить було програти лише одному з них, щоб розплатитися за програш життям. Цей поєдинок одного з усіма тривав уже багато місяців. Незчисленну кількість разів мінялася арена, противники, комбінації, способи і прийоми боротьби. І що довше тривав цей поєдинок, то більше виникало нових, несподіваних ситуацій. Вайс мусив розв'язувати їх негайно і часто в умовах непередбачених і зовсім різних, не схожих між собою, як не схожі між собою люди. Дресирувальник, що виступає на арені цирку з комбінованою групою хижаків, повинен знати не лише хижі звички кожного звіра, не лише тримати найнебезпечніших з них на відповідній дистанції. Входячи у клітку, він мусить завжди пам'ятати, що, крім люті до людини, хижак ладен розірвати звіра іншої породи. І опинитися серед хижаків, розлючених цим, іноді небезпечніше, ніж залишитися сам на сам з будь-яким із них. Щось схоже на це відчував Вайс, коли йому доводилося бути свідком невщухаючої боротьби між різними німецькими розвідувальними службами за владу. Великий контрнаступ радянського народу у битві під Москвою повідав усьому світові про силу першої в світі соціалістичної держави, зрозуміти якої не в змозі була найхитромудріша служби німецькою шпіонажу. Поразка армій вермахту під Москвою була й нищівним ударом по престижу абверу, і тріумфом СД, тріумфом Гіммлера і Гейдріха, які зловтішалися з приниження Канаріса, що не зумів викрасти у більшовиків найдорогоціннішу таємницю їхньої могутності. Органи абверу, бажаючи реабілітувати себе в очах фюрера, намагалися створити тепер міцний розвідувально-диверсійний пояс безпосередньо у прифронтовій зоні, перекрити розвідувальними резидентурами всі основні вузли комунікацій, що з'єднували фронт з промисловими центрами, щоб організувати постійний нагляд за перекиданням на фронт військ, бойової техніки, боєприпасів, спорядження. Але виконання всіх цих крупномасштабних заходів вимагало багато часу, ретельної роботи. Тут не було надій на негайний, блискавичний і галасливий успіх. Канаріс це добре розумів. Керівна верхівка Німеччини, використовуючи засоби таємної дипломатії, злякавшись поразки під Москвою, почала з новою силою шукати можливості для зближення з імперіалістичними колами Англії та США. А заходами секретних служб вона розробляла провокації, які могли б стати причиною негайного втручання і Японії, і Турції у війну проти СРСР. Те, що Лансдорф став глибоко цікавитися японською Квантунською армією, Йоганн помітив не тільки з книжок і довідників, географічних атласів і карт, які почали витісняти в його книжковій шафі романи минулого століття. Дітріх, знову здійснюючи вербувальні поїздки по таборах, шукав підхожі кандидатури, щоб заслати їх у радянський тил на довгий час. І коли відібрані ним люди прибували в розвідувально-диверсійну школу, допитував їх сам Лансдорф, хоч раніше він цього ніколи не робив. Доручення, що зобов'язувало Вайса відновлювати душевну рівновагу дочки репресованою полковника, мало безпосередній зв'язок з усім цим. Живучи в чужій країні, Йоганн Вайс мусив знати правила поведінки, що диктували законопокірним громадянам, і неухильно виконувати ці правила. А завдання, що постало перед поміркованими громадянами рейху, полягало в тому, щоб неухильно керуватися правилами, які рекомендують вищі нижчим. Засвоїти цю істину і вивчити звички виконавця цієї істини Вайсові вдалося бездоганно точно. Але він ставив собі іншу мету. Він хотів пробратися до такого кола німців, життєве правило яких полягало в тому, щоб не зважати ні на які правила, норми, звичаї, морально-етичні уподобання. 1 що зухваліше представники цих кіл нехтували законами, то вище було їхнє становище в суспільстві. Ці люди і становили панівну еліту. Що ж до політичної програми самого Гітлера, то кожний німецький буржуа досить добре знав, як чекала Німеччина свого фюрера з того самого дня, коли було підписано Версальську угоду. Це ясно навіть з німецьких шкільних підручників. І для тих, хто страждав манією національної величі, вже не мало такого великого значення, як називатиметься цей фюрер — Шікльгрубер чи інакше. Для них видавалося важливим лише одне: щоб він був покірливо, фанатично відданий традиційній політиці здирства і грабунку і водночас достатньо підготовлений для артистичного виконання в заміському круппівському маєтку ролі самозваного імператора, який ні за яких обставин не забуває про те, кому саме завдячує він своєю стрімкою кар'єрою. Коли б психологічна майстерність розвідника Йоганна Вайса полягала лише в умінні, прикидаючись щирим, розповідати про себе небилиці і так само сумлінно виконувати обов'язки абверівця в межах статутних правил, може, він і просувався б поступово по службі, але ніколи не зумів би домогтися того особливого довір'я керівних осіб, яке має значно важливіше значення, ніж високе військове звання і нагороди. Якось Вайс був присутній при вельми відвертій розмові між Лансдорфом і Гердом. Ротмістр Герд буркотливо і пихато висловлював представникові СД своє невдоволення з приводу невдач на Східному фронті. — Ми, німецькі промисловці, — казав роздратовано Герд, — секретно субсидуємо майже всіх наших полководців. Під Москвою вони не виправдали не стільки надії фюрера, скільки ті суми, які ми переводимо на їхні особисті рахунки. Час піти на деякі поступки, розсудливо домовитися з США і Англією та разом з ними рішуче покінчити з Росією. — Я гадаю, — ухильно відповів Лансдорф, — ці проблеми стосуються лише фюрера і партії. — До чого тут партія? — сердито заперечив Герд. — Я і мій тесть не члени націонал-соціалістичної партії, але наша фірма такими великими грішми кредитувала рух коричневих на самому його початку, що ми маємо всі підстави вважати себе акціонерами з правом ухвального голосу. Я прибічник поміркованості: кордон — до Уралу, — солідно вів далі Герд. — І дуже важливо, що фюрер прислухався до мудрих голосів наших промисловців і виявив чудові здібності в галузі економічного мислення, почавши наступ на Кавказ. А Кавказ — це нафта. І коли генералітет не спроможеться поновити втрати в живій силі, яких ми зазнали в недавніх боях, то, наказавши військам вермахту наступати в напрямку Кавказу, фюрер зможе поновити наші економічні витрати. Таким чином він знову зміцнить свій престиж і викличе довір'я тих осіб, котрі, забезпечивши його матеріально, допомогли стати тим, ким він зараз є. — Ви хочете сказати… — почав було Лансдорф. — Але повернемось до нафти, — перебив його Герд. — Ми, німецькі промисловці, відкидаємо критику, якій піддали фюрера деякі представники генералітету за те, що він не зосередив усіх зусиль на взятті Москви, а поспішив придбати кавказькі нафтові ресурси. Лансдорф на цей раз промовчав, і Герд вів своєї після паузи: — Я нагадав би деяким нашим генералам, що прихід Гітлера до влади був вигідний для офіцерів рейхсверу з точки зору їхніх професіональних перспектив. А нам, промисловцям, зацікавленим у сировині, Гітлер забезпечував економічні перспективи. Генералітет мусив докласти тут максимум зусиль. — Німецький генералітет не залежить від партій, — зауважив Лансдорф. — Він керується тільки чисто воєнною метою. — Ще б пак! — зареготав Герд. — Але ж за таємним проханням досить впливових представників генералітету, що заздрять генералам Бломбергу і Фрічу, яких фюрер занадто наблизив до себе, Гіммлер зумів скомпрометувати обох. І цих генералів ганебно зняли з посад і замінили менш здібними, але й менш небезпечними полководцями. Адже так? Виходить, генералітет звертається за допомогою до націстської партії, коли йдеться про шматки від жирнішого пирога. — Ви вважаєте, було допущено помилку? — Я вважаю, що фюреру потрібні воєнні виконавці, а не радники, якими намагалися бути Бломберг і Фріч. І Гіммлер приструнив їх, та й годі. Інтереси німецьких промисловців і генералів завжди були спільні. Ми взяли курс на фюрера. — На Адольфа Гітлера, коли він ще не був фюрером? — Я повторюю: на фюрера, — переконливо сказав Герд. — На диктатуру особистої влади. Що ж до самої особистості, то це як на чий смак. Крупп, наприклад, вважає, що в Гітлера виявилося більше політичних здібностей, ніж ми собі уявляли. Але їх могло виявитися й менше.  

41



 

На одній із зустрічей Ельза сказала Вайсові: — Центр повідомив, що Ольга, дочка репресованого полковника, зараз у Свердловську, вчиться в інституті. Після арешту батька її взяв у свою сім'ю старший батальйонний комісар Олександров, у котрого дочка Ніна — однолітка Ольги. Ніна, яка служила санінструктором, пропала безвісти на Західному фронті, під Вязьмою. — Так, — сказав Вайс. — Цікаво. Ельза попередила: — Остерігайтесь, Бєлов. Мені здається, що через цю дівчину німці хочуть нам влаштувати пастку. — Гаразд. Що з Зубовим? Ельза сказала гидливо: — Спутався з німкенею. Вона потрібна нам. — Хто вона? — Вдова полковника СС. — Непогано! — Противна баба! — Поважна особа? — Яке це має значення?.. Молоденька. — Ну, це — інша справа. — Причепилася до нього, як блудлива кішка. — А він? — Спершу тікав од неї. — А тепер? — Бреше, ніби вона хороша. — Чому ж бреше? Може, й справді так? Ельзине обличчя враз стало нещасне, але вона опанувала себе і настійливо повторила: — Остерігайтесь, Бєлов. Ми за вас дуже боїмось. — Хто це «ми»? — Ну, я і Зубов. — А про себе він не турбується? — Через цю німкеню він зробився зовсім одчайдушний. — Тобто? — Вона познайомила його з приятелями свого чоловіка. Нахабно збрехала всім, що він її кузен. Зубов їздив з нею в Краків, на прийом у резиденцію Ганса Франка. Під час концерту пішов з офіцерами у спортивний зал і там встряв у якесь спортивне змагання. — Ну і як? — Хвалився мені, що оберштурмфюрер СС Отто Скорцені, дуже досвідчений диверсант і вбивця, улюбленець фюрера, — він був у каральній команді есесівської дивізії «Дас рейх», а тут проїздом, їде лікуватися після Східного фронту, — публічно потис йому руку. Ну, мені вже час іти. Так прошу вас… — втретє нагадала Ельза. — Гаразд, — погодився Вайс і попросив: — Все-таки не хвилюйтеся, Ельзо. Олексій — хороший хлопець, чистий, до нього погане не прилипне. Ельза сумно всміхнулася і, не відповівши, пішла. До Брігітти Вейптлінг, вдови есесівського полковника, яка останнім часом почала вчащати у вар'єте, Зубов в самого початку ставився поблажливо, як до прихильниці його атлетичного таланту. Вона замовляла собі завжди одне й те ж місце в першому ряду і приходила тільки на вихід «Два-Ніколь-два», а потім негайно зникала. Але якось, соромлива і схвильована, вона прийшла в артистичну. З виразу Ельзиного обличчя Зубов зрозумів, що мусить бути більше ніж уважний з цією дамою. Він так і поводив себе з нею. Через тиждень, доповідаючи Ельзі про виконане завдання, він так докладно змалював усі подробиці, що вона вигукнула обурено: — Ти забуваєш, що я все-таки дівчина! Зубов збентежено стиснув плечима: — Я ж тобі як старшому товаришеві. Тоненька, мініатюрна Брігітта Вейнтлінг, відтоді як призналася йому, що дуже сумувала після смерті чоловіка, і, піддаючись якомусь чисто містичному захопленню, перший раз у житті пішла у вар'єте, здавалася Зубову просто смішним і цікавим створінням. Її покійний чоловік, полковник, обер-фюрер СС, був чиновником расового політичного управління партії. Уже вдівцем він вирішив одружитися з Брігіттою, навіть не знаючи її особисто, але одержавши від співробітника управління довідку про її расову бездоганність. Батьки наполягали на одруженні дочки. На жаль, поважний вік і підірване здоров'я не дали полковникові можливості з доблестю сприяти продовженню такого расово чистого роду. Брігітта сказала Зубову, що знайомство з ним — перший в її житті ризикований крок. Тримала вона себе з ним до смішного сором'язливо, але всім знайомим сміливо оголосила, що це її далекий родич, безтурботливий, дивакуватий юнак (посварившись із сім'єю, став акробатом), якому вона має намір всіляко сприяти. В її товаристві на обличчі Зубова завжди блукала усмішка, що була викликана, як здавалося Брігітті, радістю зустрічі з нею. А Зубов ніяк не міг позбутися відчуття, ніби йому раптом дали роль у п'єсі іноземного автора. Але він справлявся з цією роллю, справлявся тому, що, залишаючись самим собою, із спокійною гідністю поводився із знайомими фрау Вейнтлінг. А його щиру зацікавленість до всього навколишнього вони сприймали як провінціалізм, як свідчення деякої інтелектуальної обмеженості, властивої спортсменам. Отто Скорцені, з яким Зубов зустрівся на прийомі, гігант, здоровило, з обличчям, порізаним шрамами, теж вважав себе спортсменом. Він славився у Третій імперії, як великий майстер таємних убивств, і завжди діяв власноручно. Але у серпні, ще під Єльнею, есесівська дивізія «Дас рейх» втратила майже половину особового складу. А після поразки під Москвою Скорцені в паніці записав у своєму щоденнику: «Оскільки поховати своїх убитих у наскрізь промерзлій землі було неможливо, ми склали трупи в церкві. Просто страшно було дивитись. Мороз скував їхні руки й ноги, що в агонії набули найнеймовірніших положень. Щоб надати мерцям так часто описуваного стану умиротворення й спокою, нібито властивого їм, довелося виламувати суглоби. Очі мерців оскліло втупились у сіре небо. Зірвавши заряд толу, ми поклали в утворену яму трупи загиблих за останні день-два». Розсудливо вигадавши собі хворобу жовчного пухиря, цей «гігант рейху» поїхав у тил на лікування. Ганс Франк влаштував прийом на честь гітлерівського улюбленця, який повертався з фронту. Після випивки, забувши, що він небезпечно хворий, Скорцені вирішив здивувати запобігливих перед ним тиловиків своєю могутньою мускулатурою. І в спортивному залі став демонструвати свої таланти. Але щоразу його погляд натрапляв на поблажливу і ліниво усміхнену фізіономію Зубова. Скорцені високо підкидав обома руками важку порожньотілу мідну кулю і потім ловив її. І раптом кинув кулю над головою Зубова, крикнувши: — Ви! Стережіться! Зубов, не виймаючи рук з кишені, трохи нахилився і, присідаючи, м'яко прийняв удар на шию. Опустивши кулю на руку, підкинув її і недбало сказав: — Дитячий м'ячик. Скорцені злісно запитав: — Ви хто? Зубов спокійно відповів: — Як бачите, ваш шанувальник. — І схилив голову так, ніби знову готувався прийняти кулю. Скорцені якусь мить мучила нерішучість. Потім, зрадівши, оголосив: — Ось з отакими безстрашними, міцними хлопцями ми підхопимо на свої плечі всю планету! Брігітту надзвичайно тішило те, що її «кузен» справив таке чудове враження на знаменитого Отто Скорцені. І Скорцені був у захопленні від улесливих для нього слів Зубова, коли на запитання, чому він не на фронті, той відповів, мило всміхаючись: — Як тільки ви мене запросите, я з радістю складу вам компанію. Скорцені подарував Зубову свою фотографію з автографом, наголосивши, що вона йому стане в пригоді, в чому той не сумнівався. Повернувшись з Кракова у Варшаву, Брігітта почала ділову переписку з впливовими родичами покійного чоловіка, що проживали в Берліні. Мова йшла про спадщину. Вона мала тепер намір піти на деякі поступки, якщо натомість буде виявлено високо протегування її гаданому чоловікові. Брігітта викликала у Зубова почуття якогось жалісливого здивування. Він ніколи не думав, що в цьому середовищі можуть бути такі нещасні люди, знесилені від постійного відчуття страху перед чимось невідомим. Вона була забобонна до смішного, недовірлива. Не могла заснути без снотворного. Часто без причин плакала. Згадувати любила лише своє дитинство. Зубова дратували її нав'язливість і те, що вона потай користувалася наркотиками, до яких звикла після важкої операції. В неї було гарне обличчя з суворими і тонкими рисами, але коли вона говорила не про себе і про своїх знайомих, а на якісь абстрактні теми, то верзла таку неприємну нісенітницю, що обличчя її здавалося йому дурненьким, як у красуні на обгортці мила. Вона гнітила його, він скаржився на неї Ельзі. Але та, хоч і зневажливо всміхаючись, наказувала йому не втрачати зв'язок з Брігіттою, бо це давало можливість бувати серед есесівців. Зубов, зітхаючи, корився, з жалем помічаючи, що Ельза з кожним днем тримається з ним усе офіційніше, як з підлеглим, і очі її, коли вона дивиться на нього, вже не теплішають, не світяться радістю, а лишаються холодними.  

Повідомлення Центру про Ольгу, переказане Ельзою, збентежило Йоганна. Думка про те, що гестапівці вимучили з цієї дівчини згоду, тепер відпадала так само, як і версія помсти за батька. І він схильний був до того, що Ольга або авантюристка, що ловко набиває собі ціну у гітлерівців, або агентка, що виконує по відношенню до нього нову перевірку. Її міг влаштувати навіть Дітріх, якого гнітила його таємна залежність від Вайса. Йоганн вирішив разом з Ольгою відвідати баронесу в її маєтку. Коли ця дівчина — авантюристка, то знайомство з баронесою буде приємне для неї, і це якось виявиться. Вайс уявляв собі, що його абверівський мундир дозволяє йому сподіватися на прихильність баронеси. Він вважав, що вона хоч і навіжена, але стара з розумом і звикла про все мати свою незалежну думку. Йоганн, коли вони приїхали в маєток, попросив Ольгу побути в машині і сам увійшов у будинок. Як він і сподівався, його мундир справив на баронесу належне враження. Забувши про те, що вона, власне, нічого не зробила для Вайсової службової кар'єри, баронеса вже вважала, що його візит — це ознака подяки за якусь нібито допомогу йому; і поставилась до гостя дуже люб'язно. Йоганн, ніяково всміхаючись, повідомив, що приїхав не. сам, а з військовополоненою — дочкою російського полковника. Він уклінно просив баронесу прийняти її і поговорити з нею. Згодом дівчина ця може стати дуже корисною для рейху… — Ну ще б пак! — сказала в'їдливо баронеса. — Тепер, коли росіяни стукнули вас під Москвою, ви завбачливо починаєте упадати коло полковникових дочок. Вайс у відповідь лише розвів руками, даючи зрозуміти, що він тільки виконує волю старших начальників. — Кличте! — наказала баронеса. Вона ревно взялася виконувати роль гостинної господині. Високопоставлена полонена справила на неї найкраще враження своєю неприязною, похмурою суворістю, яку баронеса вважала виявом гордості. Баронеса шепнула Ользі: — Нехай ваш солдафон забирається звідси, коли ви, звичайно, не заперечуєте. А ми з вами придумаємо що-небудь таке, не дуже сумне. — Обернувшись до Вайса, сказала: — У вас, мабуть, є справи в місті? Вважайте, що ви на деякий час вільний. Йоганн вирішив скористатися часом, який випав йому, щоб побувати в «штабі Валі». По дорозі він заїхав на базовий склад трофейних кінофільмів і тут довідався, що, коли його не було, майор Штейнгліц відібрав кілька коробок хронікальних фільмів, зроблених у різний час на Челябінському тракторному заводі. Нині він випускає танки. Тепер стало зрозуміло, на який об'єкт націлювалася нова, особливо засекречена група. Доповівши ротмістру Герду, що він заїхав до штабу тільки взяти особисті речі, необхідні на час подорожі з агенткою, Вайс почув од нього, що Гвіздок, виконавши завдання, щасливо повернувся і перевіркою встановлено, що він діяв бездоганно. І тепер його готують до нового, важливішого завдання. Вайс обережно натякнув, навмання, що для такого завдання краще відібрати тих, хто знайомий з тракторним виробництвом. Одна справа — підривати ешелони, мости, а друга — найбільше в світі машинобудівне підприємство. Герд твердо запевнив наприкінці розмови: — Нічого, навчимо. За ті дві-три години, які мав Вайс, він навряд чи міг добути якусь додаткову інформацію. Адже ж необхідно було ще зустрітися з Гвіздком. І діяти треба дуже обережно. Сподіваючись на те, що зараз перерва на обід і в цейхгаузі нікого немає, Йоганн вирішив викликати туди Гвіздка. Свою машину він поставив поруч з цейхгаузом. Увійшов у порожню канцелярію і надрукував на аркуші паперу: «Курсанту Гвіздку негайно з'явитися у речовий склад». Старшина табору обідав окремо, за перегородкою, і звичайно приходив до їдальні останній. Вайс поклав біля його тарілки аркуш з викликом, узяв ключ у прохідній і пішов до цейхгауза.  

Майже вслід за ним увійшов Гвіздок, зупинився. Після денного світла він погано бачив у тьмяних сутінках приміщення. Вайс покликав його в тісний прохід між штабелями обмундирування. — Здорово! — Гвіздок простягнув руку. — Ну? — запитав Вайс. — Доповідай! Завдання виконав? — З абсолютною точністю. — Доповідав Гвіздок скупо: — Ну, належало плигати першим. Ну, підійшов до люка, шпурнув акуратно у хвостовий відсік гранату і викинувся. Під час вибуху літака ударною хвилею зім'яло купол парашута. Став падати каменем. Думав, на смерть. Обійшлося. Майже біля самої землі парашут роздуло — приземлився, ніби на пружині. Як передбачали за планом, так і вийшло. Приземлився в визначеній точці. Ну, ваші чекісти, яким ви про мене повідомили, мене й узяли. — Тобто як це «узяли»? — Ну. в машину, в газик. Відвезли спочатку в їдальню, потім побачили, що я ногу вивихнув, — у медпункт. Я ж наче божевільний був, нічого не відчував. Засоромився перед своїми, мало не втратив свідомості. Ну, потім що? Інструктували. Почав я в ефір виходити в належний час, а передавав те, що мені давали. Потім спеціально заради мене диверсію організували, підірвали на запасній колії порожняк. Все це я «штабові Валі» доповів як свій власний подвиг. Отак і працював. Наостанок повідомив: групу накрили. Одержав вказівку виходити. Ну, переправився через лінію фронту. Тепер знову тут. — Замислився, додав: — Вам сердечний привіт від товариша Баришева. — Повеселів: — Три шпали в петлиці, а такий не гордий. «Ми, — каже, — не можемо наказувати, щоб ви назад до німців повернулися…» — «Тобто як це не можете? — Я навіть розхвилювався: — Виходить, я не солдат, так? Особа без прав і без звання?» Пояснив мені. Ну, я зрозумів. Треба з мого боку добровільну згоду, нібито я активний громадський діяч, чи як. Тепер з Баришевим домовився, що, на випадок чого, честь по честі: похоронну сім'ї вишлють як про загиблого воїна. — Чому через тайник не сповістив про прибуття? — Не встиг. Сидів у кутузці прифронтової абвергрупи, поки вони з штабом мою особу перевіряли. Як тільки прийшло підтвердження, одразу перевели в санчастину: коли фронт переходив, попав під обстріл, ногу під час вибуху снаряда землею вдарило. Із санчастини привезли сюди. А я все ще трохи кульгаю. Капітан Дітріх довідався, дуже тепло поставився. Каже, слід би до хірурга звернутися. Але мене чомусь бере сумнів. Навіщо до нас у школу двох одноногих зарахували? Потім одного списали: значить, не захотів. А другий — вже так його Дітріх опікав — по іншій лінії виявився непідхожим: припадочний після контузії. Раптом хтозна-чого упав, і почало його крутити. Дуже капітан Дітріх розхвилювався. От я зараз і думаю: чому він мене вмовляє здоров'я берегти, ногу лікувати? Вайс сказав, що Дітріху потрібний інвалід для організації диверсії. Гвіздок, поміркувавши, сказав: — Кажуть, німці — мастаки різати. І якщо під новокаїном, як зуби рвуть, нічого, витримаємо заради справи, коли їм конче інвалід потрібний. — Ти про що? — Нічого, — сказав Гвіздок. — Просто міркую. — Потер долонею коліно. — Болить забите місце, однаково нога погано згинається. — Я не можу тобі таке дозволити. Гвіздок підвів обличчя, подивився уважно, допитливо: — А мені товариш Баришев прямо сказав: «Бажаєш добровільно — будь ласка. А наказувати так не можна». Так от без вашого наказу. На основі власної ініціативи. — Додав глузливо: — І капітанові Дітріху буде дуже приємно. Чого ж його кривдити, коли він за таку люб'язність мене в особливу групу як головного всуне? Йоганн попросив схвильовано: — Ти мені вибач, будь ласка, Тихоне Лукичу, що я тебе так байдуже зустрів. — А що? — здивувався Гвіздок. — Правильно! В тайник не сповістив. Припустився порушення. Все точно. — Підморгнув: — Я відразу зрозумів, як ти мені велів доповідати, яка серйозна буде розмова. Дисципліна в нашому ділі — перша річ. — Сказав заспокійливо: — А відносно ноги моєї ви не турбуйтеся. Може, ще збережемо на пам'ять про дитинство. Коли, звичайно, вона мене не мучитиме, а то ніби голобля стирчить, у коліні не згинається. Така штука теж ніби ні до чого. — Поки я не повернуся, — суворо наказав Вайс., — ніяких госпіталів. — Якщо ви тут головний начальник, будь ласка, — ухильно сказав Гвіздок. — Запитав лукаво: — То, може, тепер все-таки привітаємося? Йоганн обійняв Гвіздка, прошепотів: — Знаєш, я такий радий тебе бачити! — Ну ще б пак, — сказав Гвіздок. — Все сам і сам, а тепер нас тут уже двоє радянських, отже, сила. — І почав розповідати про Москву.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка