Вадим Кожевников



Сторінка22/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   42

37



 

Перебування в льоху-льодовні не минулося для Йоганна безслідно: він захворів на запалення легенів. Але від госпіталю рішуче відмовився. Лежав у себе в кімнаті у розташуванні «штабу Валі». І нагороджував себе спочинком. Лансдорф кілька разів провідав його під час хвороби. Першого разу він тільки обережно пробував з'ясувати, як розцінює Вайс усе те, що сталося. Мимрив щось про честь мундира. Казав, що сумна слабина Хакке — це пляма на мундирі абверу, що Синиця, який так добре зарекомендував себе, виявився нездатним витримати найделікатніший спосіб перевірки. І все це дуже неприємно, бо служби СС і гестапо постараються роздути цей випадок, аби тільки дошкулити Канарісу. Але Вайсу нічого турбуватися: уже підписано наказ про присвоєння йому унтер-офіцерського звання й про нагороду його залізним хрестом другого класу за участь в операції по знищенню радянського десанту. І, ніби між іншим, Лансдорф розповів повчальний епізод з практики першої світової війни, коли один із співробітників розвідки, якою тоді керував полковник Вальтер Ніколаї, теж, як і Вайс, був нагороджений залізним хрестом за виняткову сміливість і відданість рейху. Цей співробітник продав жінкам кількох старших офіцерів генерального штабу противника ювелірні вироби із справжніх брильянтів, видавши їх за фальшиві. Потім він допоміг ворожій контррозвідці заарештувати себе, і в нього виявили список тих, кому він продав дорогоцінності. Офіцери дали зізнання, що жінки їхні купили дешеві дрібнички, що це жалюгідна імітація. А коли експертиза встановила, що брильянти справжні і величезної цінності, долю цих офіцерів було вирішено. — Тому, багатозначно промовив Лансдорф, — героїзм, доблесть — це все фейєрверк. Я прихильник операцій вишуканих, безшумних, але більш руйнівних, ніж навіть прицільно бомбометання. Йоганн не зрозумів: чи то Лансдорф хоче применшити значення його «подвигу», чи то пробує наштовхнути його на думку пошукати застосування своїх сил в зовсім іншому стилі роботи. Штейнгліц щиро радів успіху Вайса. Але так само, як і Лансдорф, скептично розмірковував про те, що в їхній професії сміливість — це наче солдатська доблесть. Нагороджують нижчих, а платять вищим. І розповів про те, як на догоду німецькому генералітету Гейдріх вдало скомпрометував фельдмаршала Бломберга, підсунувши фюреру незаперечні докази того, що дружина Бломберга — колишня проститутка. — От за таку роботу, — сказав Штейнгліц, — звичайно, не нагороджують. Але платять. І платять стільки, що однієї такої операції досить, щоб забезпечити собі старість. Вайс, усміхнувшись, сказав: — Та я ще не думаю про старість. — Даремно, — дорікнув Штейнгліц. — Молодість — це тільки засіб, щоб забезпечити старість. І більш нічого. З Дітріхом Йоганн тримався холодно, стримано, всіляко підкреслюючи, що не може змиритися з образою, якої той завдав йому, вирішивши випробувати його перевірною комбінацією. Нагадав, що під час історії з курсантом Фазою він, по суті, врятував Дітріха й випробування перевіркою пояснює нічим іншим, як тільки бажанням капітана спекатися свідка своєї службової ганьби. І рішуче заявив, що більш не хоче зберігати все це в таємниці… Така наступальна тактика вплинула. Дітріх злякався. На довершення всього Вайс сказав, що вважає Дітріха, який придумав безглузду перевірну комбінацію, прямим винуватцем безславної загибелі доблесних співробітників СС і солдатів комендатури. Це можна розглядати як зумисне вбивство, і за такий службовий злочин рейхсфюрер Гіммлер, мабуть, накаже, не розстріляти навіть, а ганебно повісити. 1 зараз Вайс почуває себе так, ніби переховує злочинця. Добре знаючи, з ким він має справу, Вайс попередив Дітріха, що, відчувши вже один раз на собі його підступність, він тепер подбає про свою безпеку. Виклав усе це на папері й відіслав одному другові, який в разі нещастя з Вайсом негайно передасть пакет в СД. Усе це Вайс говорив пошепки, і Дітріх відповідав йому теж пошепки. І обидва вони змовкали, коли кінчалася чергова пластинка, покладена на патефонний диск. Дітріх був жалюгідний. Він навіть почав радитися з Вайсом, чи не застрелитися йому, рятуючи фамільну честь. Але скоро Йоганнові набридло бути безжальним, та й противно було весь час бачити це вологе, тремтяче обличчя, що пахло пудрою. Він промовив владно: — Гаразд. Але пам'ятайте, Дітріх: ви мені зобов'язані всім, а я вам нічим. — І зловісно попередив: — І коли ви хоч на мить це забудете, я не забуду зробити те, про що я вам казав. Хакке до приїзду слідчої комісії тримали и карцері при розташуванні «штабу Валі».  

Курсанта з кличкою Фінік, який прибув до школи з експериментального табору за рекомендацією в'язня № 740014, Йоганн додатково перевірив через Центр. В групі радистів новачок одразу виділився своїми знаннями і чудовою підготовкою, і Йоганн, мимохідь сказавши Дітріху, що, очевидно, цей Фінік — підхожа кандидатура, зовсім не здивувався, коли через кілька днів дізнався, що курсант зарахований на посаду інструктора. Чого Йоганн, навіть з якимсь домішком поваги, не міг не оцінити, то це того бундючного самовладання і пихатої великонімецької офіцерської амбітності, з якими його абверівські колеги мовчки сприйняли катастрофічну поразку армій вермахту під Москвою. Ніхто в розташуванні «штабу Валі» не зронив про це ні слова. Здавалося, всі тут змагалися один перед одним в бездоганній майстерності прикидатися. Але коли раніше тут немовби витав дух дружнього потурання, породжений зневагою до противника і непохитного впевненістю в швидкому й переможному завершенні Східної кампанії, то тепер його замінила крайня підозріливість, нещадна дисципліна й бездоганно точна ретельність, будь-яке відхилення від якої негайно каралося. Якби Йоганн в цих умовах почав своє просування по службових щаблях абверу, навряд чи він стільки добився б. Відбір курсантів у розвідувально-диверсійні школи провадився тепер багатоступінчато, з витонченою старанністю. Кандидатів піддавали такій підступній перевірці, що витримували її тільки справжні покидьки, і чимало людей, підготовлених підпільними табірними організаціями, гинуло при цих перевірках — мети досягали одиниці. Режим у школах посилився, і за найменший відступ від правил розпорядку шмагали, а інколи й розстрілювали. Але становище Йоганна Вайса було вже зовсім інше, ніж напочатку. В школі у нього були свої люди. Він розставив їх, і по ланцюжку вони керували один одним. Тільки один з них знав Вайса, приймав од нього вказівки, а для інших він лишався ворогом, німцем. Штейнгліц, зайшовши провідати хворого Йоганна, пригнічено сказав, що тепер Гіммлер і Гейдріх, мабуть, спробують причини тимчасових невдач на Східному фронті звалити на абвер, який не зумів розвідати справжніх сил противника. Канаріс, не розуміючи небезпеки, що загрожувала йому, цілком віддався маневрам таємної дипломатії, зв'язався з англійцями. Але тепер пізно. Якщо до розгрому вермахту під Москвою Черчілль ще вагався, чи слід укласти сепаратний мир з Німеччиною, щоб спільними зусиллями продовжити війну з більшовиками, то тепер усьому кінець. — Дурниці, — сказав Вайс, — просто ти (він тепер був на дружній нозі із Штейнгліцом) ображений на те, що Берлін знову відмовився використовувати тебе як спеціаліста по західних країнах, хоч ти посилаєш уже не перше прохання про це. — А як же я можу не ображатись? — пожвавішав Штейнгліц. — Я знаю своїх колишніх хлопців, які зараз роблять кар'єру і гроші, давно беручи участь у всій цій тяганині з англійцями. — Поробилися дипломатами! — всміхнувся Вайс. — Ні, чого ж, працюють по спеціальності. Стежать за тими, хто таємно виконує дипломатичні місії або грає роль посередників у переговорах. — Запитав: — Ти пам'ятаєш тих двох глухонімих? Йоганн кивнув. — Навіть ці каліки непогано заробляли в Швейцарії. — Додав зловтішно: — Та їм не довелося одержати готівкою. — Чому? — Молодці Гіммлера ліквідували їх. — Зітхнув. — Очевидно, рейхсфюреру не подобається, що Канаріс надто багато на себе бере в переговорах з англійцями. — Але фюрер знає? Це ж зрада. — Ти дурень чи прикидаєшся? — розсердився Штейнгліц. — Ти що ж думаєш, Гесс, бувши першим заступником фюрера, без його дозволу, сторч головою кинувся на англійців з парашутом? Та кожному солдатові відомо, що фюрер зупинив Гудеріаиа перед Дюнкерком тільки для того, щоб той не знищив дощенту англійські експедиційні війська. Їм дали змогу перенести ноги й душі через затоку з тим, щоб англійський уряд на прикладі цього дружнього з боку фюрера акту переконався, що є ще можливість спілкування з нами проти головного противника — Росії. В цьому виявився геній фюрера. А те, що зараз Гіммлер, Герінг, Ріббентроп, наш Канаріс і ще дехто, кожен окремо, крутять з англійцями, то це не проти політики фюрера, а відповідно до його надій. Тільки кожен з них зацікавлений у тому, щоб краще взнати, про що розмовляють з англійцями його суперники. І тут для справжнього професіонала — такого, скажімо, як я, — виняткові можливості вискочити у велику політику. І дають не нагороди, а чеки: будь-який банк у будь-якій валюті… Вайс спитав, яка доля розвідувально-диверсійної групи, куди входив курсант Гвіздок. Штейнгліц сказав, що, хоч літак, який закидав групу в радянський тил, не повернувся на базу і двоє — старший групи і радист — загинули під час невдалого приземлення, керівництво над іншими трьома взяв на себе радист Варшавської школи Гвіздок. Він передав цінну інформацію, а зовсім недавно його група здійснила диверсійний акт, підірвавши військовий ешелон. Штейнгліц сповістив про успішну роботу групи без будь-якого натхнення. Може, тому, що це був для нього звичайнісінький, рядовий факт агентурної діяльності, а може, тому, що останнім часом надто був заклопотаний. Йому не давала спокою думка про те, чому ще в червні 1940 року адмірал Канаріс наказав знищити його, Штейнгліца, доповідну записку про надзвичайну слабість англійських збройних сил, що цілком відповідало дійсності, і наказав скласти інше донесення, в якому сили англійців брехливо перебільшувалися. А в Канаріса ж були найточніші статистичні дані про англійські збройні сили: шифрувальник американського посольства в Лондоні Тейлор Кеит передав абверу понад 1500 кодованих повідомлень, знятих на мікроплівку. Якщо за цим крилася якась політична комбінація, то Канаріс мав би, як це годиться, заплатити Штейнгліцу за послугу. А може, Канаріс примусив його написати брехливу доповідну, щоб потім тримати на гачку? Але навіщо? І так над ним висить постійна небезпека: Гейдріх знає, що він загнав агента гестапо в лапи Інтеллідженс Сервіс. І нікому нема діла, що він зробив так через незнання. Штейнгліца мучила також одна ганебна згадка. Через твого агента він дістав інформацію про те, що в березні 1940 року Герделер і Шахт, зустрівшись в Швейцарії з особою, близькою англійському і французькому урядам, сповістили йому, що Гітлер має намір рушити далі Данціга і Варшави, на Схід, і захопити чорноземну Україну і нафтові джерела Румунії і Кавказу. Штейнгліц вирішив, що до його рук потрапив найсвіжіший матеріал, який викривав двох високопоставлених осіб у шпигунстві на користь іноземних держав. І цей матеріал дасть йому можливість здійснити стрибок в раніш недосяжні сфери. Канаріс, одержавши його рапорт, зім'яв папір і навіть не знищив на спиртівці — кинув у кошик. Спитав: — Які прикмети у віслюка? — І пильно подивився на вуха Штейнгліца. — Ви гадаєте… — І торкнувся свого вуха. Всміхнувся. Тицьнув пальцем у кошик. — Ось вони, ослячі ваші прикмети. Тільки через кілька місяців після цього Штейнгліц довідався, що таким методом Герделер і Шахт за завданням фюрера вивідали, що Англія і Франція прихильно ставляться до німецької агресії на Схід. Ось вищий клас розвідки тих, хто належить до вищих правлячих класів рейху. А Штейнгліц їхній чорнороб. Тому його й не радувало, що одна з диверсійних груп, засланих у Росію, успішно виконує завдання. Не ті це масштаби, не ті. Песимістичний настрій не залишав Штейнгліца. Ротмістр Герд останнім часом був також заглиблений у самого себе і заклопотаний. Річ у тім, що він і його тесть були пайовиками акціонерного товариства «Дейч-амеріканіше петролеум АГ», капітал якого на 95 процентів належав американській компанії «Стандарт ойл», що постачала Німеччині половину всієї необхідної для країни нафти. На початок війни вона самого тільки авіаційного бензину дала на суму в 20 мільйонів доларів. Крім того, вона ж побудувала в Гамбурзі найбільший у світі нафтоперегінний завод і фінансувала будівництво заводів синтетичного бензину. І Герд мав терміново з'ясувати, чи згодяться американські фірми на те, щоб британські повітряні сили бомбили на німецькій території їхню власність, включаючи сюди підприємства автомобільної і танкової промисловості, що перебувають під фінансовим контролем Форда і «Дженерал моторс», чи не згодяться. І якщо згодяться, то тоді слід негайно продумати, в яке діло найрентабельніше вкласти свої страхові премії. Наприклад, у кавказьку чи румунську нафту. Кавказька, безперечно, перспективніша в розумінні колосальних дивідендів. Але хто переконає фюрера в тому, що розгром Москви зараз не такий істотний, як захоплення території України і нафтоносних районів Кавказу? Слід було б бути зараз у Берліні, де робиться політика. А він, Герд, змушений сидіти в передмісті Варшави і готувати агентів для засилання з тил Червоної Армії, коли головне і вирішальне зараз зовсім не тут. Розмисливши, Герд написав листа герцогу Карлу-Едуарду Саксен Кобург Готському, адже він — онук королеви Вікторії, носій титулу англійського герцога Олбаиі, і він же — групенфюрер СА. Доклавши до свого послання чек на пред'явника, Герд просив герцога групенфюрера СА Карла-Едуарда про дружню послугу: дати комерційну ділову консультацію з хвилюючого його фірму питання. Заклопотаний всіма цими надзвичайно важливими справами, ротмістр Герд схилявся до того, що капітали все-таки слід вкласти в кавказьку нафту. І хвилювався, коли б англійці під час наступу армій вермахту на Кавказ не переправили туди своїх агентів для проведення диверсій на нафтопромислах. Він пам'ятав, що ще до укладення договору з Румунією абвер заспав у її нафтоносні райони спеціальні групи для охорони промислів від диверсійних акцій англійців. І зараз Герд серйозно подумував, чи не слід йому наштовхнути керівництво абверу на думку про засилання таких груп і на Кавказ, щоб перед захопленням нафтоносних районів забезпечити їх від диверсій з боку противника. Герд так поринув у всі ці вищі стратегічні міркування, що в справах управління школою цілком поклався на Штейнгліца, обіцяючи йому за цю люб'язність яку-небудь добре оплачувану посаду після війни у фірмі свого тестя. Про все це Штейнгліц одверто розповів Вайсу. Інформацію про всі міркування Герда Йоганн передав у Центр.  

Навіть хворіючи, Йоганн Вайс не марнував часу, а працював, збираючи за допомогою своїх колег, котрі провідували його, інформацію, щоб бути в курсі подій, які становили для нього істотний інтерес. Так, він довідався, що остання радіограма, одержана «штабом Валі» від Гвіздка, мала трагічний характер: «Групу накрили радянські органи контррозвідки. Рацію знищуємо. Якщо вдасться втекти від переслідування, намагатимемося перейти лінію фронту». Значить, з Гвіздком все гаразд. Дітріх, спираючись на свій досвід, якого він набув під час допитів у таборах, відбираючи кандидатури для шкіл, прийшов до висновку, що в росіян надзвичайно розвинене почуття братерської взаємодопомоги, активного співчуття до тих, хто цього потребує. Крім того, в радянських доктринах є офіційні вказівки, які вимагають від громадян чуйності одне до одного. І головне, визначальне: радянське цивільне населення — фанатично патріотичне, і кожен радянський солдат чи офіцер, що став інвалідом після поранення, користується глибокою повагою співвітчизників, піклуванням і покровительством властей. В зв'язку з цим Дітріх вважав більш ніж доцільним розпочати пошуки в таборах інвалідів. А втім, він мало сподівався на успіх, оскільки завжди табірна адміністрація із суто економічних міркувань в першу чергу ліквідовувала військовополонених, що лишилися каліками, або створювала їм такі умови, за яких вони досить швидко гинули природним шляхом. Дітріх уже дав абвергрупам команду розпочати в таборах пошуки військовополонених без однієї кінцівки. А коли таких не виявиться, то намітити підхожі кандидатури, щоб після перевірки їхньої благонадійності під тим чи іншим приводом відправити «на лікування» в госпіталь. Там досвідчені медики у відповідності з одержаними вказівками ампутують їм руку або ногу. Та поки такий контингент надійде в школу, чи не слід намітити кілька кандидатур із підготовлених уже курсантів, які перебувають у незрівнянно кращому фізичному стані, ніж в'язні в таборах, і їхнє зцілення після операції забере значно менше часу? На думку Дітріха, найкраще ампутовувати нижню кінцівку. Це різко впадає в око, примітно й дає засланому в тил противника агентові можливість вимагати, оскільки руки в нього цілі, щоб його прийняли на роботу на яке-небудь оборонне радянське підприємство. Наявність рук дає змогу працювати, а відсутність ноги (природно, втраченої на фронті) — найкраща гарантія того, що агент, вступаючи на оборонне підприємство, не буде надто старанно перевірятися. Штейнгліц високо оцінив цю пропозицію Дітріха. Лансдорф, вислухавши обох офіцерів із нудно-гидливим виразом обличчя, процідив: — Щось схоже проробляли компрачікоси. Штейнгліц не знав, хто такі компрачікоси, і замислено кліпав. Дітріх, протестуючи, вигукнув: — Але військовополонені не діти! — Тонке спостереження для контррозвідника, — іронічно зазначив Лансдорф. Йому було водночас і прикро, і сумно, він тільки зараз відчув, що з віком поступово слабшає пам'ять і він починає забувати багато чого з своєї багатющої і колись досить витонченої практики. Ще в роки першої світової війни, під час боїв під Верденом, він придумав летючі розвідгрупи, які спішно інструктували окремих, легко поранених німецьких солдатів, переодягали у французькі мундири й витягували вночі на поле бою. Тут цих диверсантів підбирали французькі санітари й на своїх плечах приносили у фортецю. Під час війни в Іспанії один з колег Лансдорфа, що займав посаду радника при Франко, згадав про цей метод. Легко поранених франкістів переодягали в комбінезони республіканців, і ночами вони досить успішно орудували пістолетами й вибухівкою на вулицях Мадріда, а вдень виставляли напоказ свої товсто перебинтовані кінцівки, й, жваво шкутильгаючи на милицях по Ріо-де-Гранде, викликали захоплене поклоніння городян. Але для Лансдорфа це було б нижче його гідності — чванитись своїм блискучим минулим і нагадувати про свої заслуги так, немовби вони були недооцінені. Тому, віддаючи честь задумові Дітріха, він поблажливо згодився з ним. — Ваша пропозиція в своїй основі дотепна і психологічно невідпорна. Але… — Лансдорф склав перед собою долоні й, розглядаючи старанно відполіровані, з синюватим відтінком нігті (не те вже серце: з віком воно б'ється дедалі повільніше й повільніше), холодно заявив: — Але я рішучий противник, — помовчав, — екстравагантностей, як оце насильне оперування. Дітріх жваво перебив: — Ніякого насильства. Об'єкт потрапляє в госпіталь. Там його переконують в необхідності хірургічного втручання. При сучасних анестезуючих засобах у нього навіть не виникає больових відчуттів. Прокинеться і… Лансдорф скривився. Дітріх, помітивши це, сказав квапливо: — Зрештою нашим хірургам дозволено проводити деякі медичні експерименти на табірному матеріалі. Я сам бачив, буваючи у спецблоках, як… — Ви бачили, а я не хочу знати про це, — роздратовано перебив Лансдорф. — Але все це в ім'я високої загальнолюдської мети, — нагадав Дітріх. — Зараз не середньовіччя, коли лікарів засуджували до спалення на вогнищі тільки за те, що для проникнення в таємниці людського організму вони розтинали трупи. — Саме не слід забувати, що зараз не середньовіччя, а епоха цивілізації, яку ми несемо людству. — Цю фразу Лансдорф вимовив майже механічно, згадуючи про свою недавню поїздку до Берліна. Там він був на інтимному обіді у Геббельса, цієї всемогутньої нікчеми, заляканої скандальними нападами ревнощів своєї дружини Магди, — вона навіть фюрерові вибовкує про всі сластолюбні забаганки свого чоловіка і провісника нової німецької культури. Так от, після обіду Геббельс повів Лансдорфа в свою картинну галерею, де були розвішані полотна, викрадені з прославлених музеїв різних європейських країн. Багато з цих картин Лансдорф пам'ятав ще відтоді, коли їздив по Європі, виконуючи різні спеціальні місії, але, як людина освічена, знаходив час відвідувати пантеони мистецтва. Він поділився з Геббельсом своїми спогадами. Той сказав заклопотано: — Ви маєте рацію. Існує звичай розглядати ці вироби як національні цінності, своєрідну власність держави. Але я на особисте прохання фюрера, Герінга, Гіммлера, Ріббентропа та інших високих осіб імперії зібрав невеликий консиліум з найвидатніших юристів. І вони запевнили мене — про це я інформував зацікавлених осіб, — що міжнародні закони передбачають лише двадцятирічний строк давності, після якого особа, що вчинила будь-який злочин, кримінально не карається, а власникові цінностей потерпіла сторона не може пред'явити позову. — Чи варто було турбувати юристів? — спитав Лансдорф. — А чому ж? — і собі спитав Геббельс. І лукаво поцікавився: — Ви помітили, дорогий друже, що в наших колекціях відчувається сумна відсутність предметів з національних галерей Лондона, Нью-Йорка і, що найбільш прикро, поки що нічого немає з Москви, Ленінграда? Так от, — сказав він багатозначно, — якщо стіни моєї галереї не будуть прикрашені кремлівськими іконами і картинами з ленінградського Ермітажу, консультація юристів виявиться зовсім не зайвою. Як колекціонер, я виявляю далекоглядність вибачливу для колекціонера, і не тільки для колекціонера, хіба не так? Ця розмова з Геббельсом спливла зараз у пам'яті Лансдорфа не випадково. І, роблячи з неї такий самий далекоглядний висновок, Лансдорф сказав Дітріху офіційним тоном: — Як ваш начальник, я забороняю вам будь-які дії, що можуть суперечити принципам гуманності. — Перевів погляд на Штейнгліца, спитав: — Сподіваюсь, у вас добра пам'ять і ви за будь-яких умов зумієте згадати цю мою рішучу вказівку? — Замислився. Потім, дивлячись насмішкувато на видовжені, розчаровані обличчя офіцерів, повторив: — Так от, я забороняю всякі насильні дії. І якщо хтось із курсантів, скажімо, під час ознайомлення з новими вибуховими речовинами чи через недбале поводження із зброєю дістане травматичні пошкодження, як часто буває із солдатами під час бойової підготовки, я, безперечно, найсуворіше покараю того офіцера, який провадитиме ці заняття. Та коли потерпілий після одужання виявиться фізично придатним і висловить добровільне побажання продовжити свою агентурну службу, — така людина гідна всілякого заохочення. — Додав переконливим тоном: — А взагалі ваш намір використати інвалідів після поранення на фронті має гуманну мету: дати їм можливість набути професії і бути корисними рейху. До речі, звичайні каліки відчувають свою неповноцінність, їх мучить безперспективність у майбутньому, і тому вони найпіддатливіший матеріал для вербування. Не тільки абвер, але й інші наші розвідувальні й контррозвідувальні органи не раз переконувалися в цьому. Тут уже набуто багатого і плодотворного досвіду. Так, наприклад, майор Штейнгліц, очевидно, гадає, що одна високопоставлена особа з англійського міністерства іноземних справ робила нам послуги тому, що стала раптом прихильником ідей фюрера? Де там! Ми впливали на нього не ідеологічними, а методичними способами. Запропонували нашому співвітчизникові, знаменитому лондонському медикові, внушити своєму пацієнту, що він невиліковно хворий на рак, і навіть точно визначити термін його недовгого перебування на цьому світі. Природно, той у стані крайнього пригнічення турбувався тільки про те, щоб забезпечити сім'ю після своєї смерті. Ми й допомогли йому це зробити, високо платячи йому за послуги. Про те, що він постачав нас документами з вогнетривких шаф «Форейн-оффіс», ви знаєте. — Позіхнув, потягнувся. — Як бачите, панове, квіти нових ідей виростають з насіння, зібраного нами, стариками. Все-таки Лансдорф не втримався й задовольнив своє зачеплене самолюбство, давши Дітріху зрозуміти, що його пропозиція не така вже й нова, як він думав.  

Вайс був у курсі ідеї, з якою носився Дітріх. Лишалося тільки дізнатися, кого з курсантів намічено перетворити на інвалідів, а також з'ясувати, на якому підприємстві намічається диверсія. Вайс перш за все вирішив ознайомитися із заявкою на відбір відповідної радянської кінохроніки. Він уже неодноразово користувався цим способом, щоб збирати інформацію для Центру. Досі агентурі «штабу Валі» не вдавалося пробратися на жодне радянське оборонне підприємство. Незважаючи на гнівні вимоги Канаріса, майже всі операції, спрямовані на це, незмінно зривалися. Тепер диверсії стали готувати в атмосфері виняткової секретності. При, «штабі Валі» було створено особливий табір, куди мали допуск тільки вищі офіцери. А тим абверівцям, котрі працювали з групами, що готувалися в таборі, заборонялося виходити за його межі. Вайс не мав туди доступу. Створення цього секретного табору свідчило про новий етап діяльності «штабу Валі», про те, що перед ним поставлено серйозні завдання, про те, що зараз він, як ніколи раніше, являє велику небезпеку для Радянської країни. Найсуворіша дисципліна посилювалася ще й тим, що чекали приїзду Канаріса, котрий вирішив зробити інспекційну поїздку по всіх частинах абверу, спрямованих на Схід. За цих умов Йоганн мусив бути надзвичайно обережним, гнучким, вдумливо неквапливим навіть тоді, коли кожен день затримки в розкритті ворожих задумів наближав грізну небезпеку.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка