Вадим Кожевников



Сторінка21/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   42

36



 

Ротмістр Герд вільно розвалився на сидінні, безцеремонно відтіснивши Вайса до броньованої холодної стіни всюдихода. Після затишного сну в електроопалювальному авіаційному комбінезоні, після кави із значною порцією коньяку він у добродушному настрої був не від того, щоб побазікати з Вайсом. Очевидно, Герд забажав роз'яснити своєму супутникові, що хоч у нього невеликий чин — він тільки ротмістр, — але становище його в німецькій промисловості дорівнює генеральському й навіть більше. І, по суті, люди, подібні до нього, які володіють великим капіталом, незалежні настільки, що можуть дозволити собі говорити такі речі, яких не посміють висловити безкарно вголос навіть найзаядливіші наці. Про Канаріса він сказав зневажливо, що в роки першої світової війни той працював агентом разом із знаменитою Мата Харі, але, цілком імовірно, виказав її французам і цим врятувався від пастки, розставленої йому «Другим бюро». Тепер становище Канаріса незавидне, бо Гіммлер рано чи пізно, але однаково доб'ється об'єднання, підпорядкує собі всі розвідувальні служби й практично стане другою особою в імперії. Що ж до Гейдріха, то ходять чутки, нібито він наказав викрасти з могили своєї баби старий надгробок, де значилося її ім'я — Сара Гейдріх, і замінив іншим, на якому висічено тепер тільки ініціали. Про це знає Канаріс. І Гейдріх знає, що це відомо Канарісу, і тому вони змушені ладнати між собою. Найдалекогляднішим з усіх наці Герд вважав Герінга. Слабина його до орденів і чинів простима, тому що Герінг став на солідний шлях і його концерн дасть змогу йому ввійти в коло істинних правителів Німеччини, таких, як пани Стіннес, Борзіг, Крупп, Тіссен. Саме вони й представляють Німецьку імперію. Політичний хист Гітлера саме в тому, що він зрозумів це раніше, ніж усі інші керівники націонал-соціалістської партії. Герд сказав, що, коли вищі чини генерального штабу, розробляючи плани майбутньої війни, проводили в 1936 році в Дрездені навчання, на них були присутні Бош, Феглер, Ширінгорум, Сіменс, Тіссен, Крупп, Борзіг, а також інші великі промисловці, які готували економічне забезпечення цієї наступальної війни. Та коли німецький генеральний штаб й імперський уряд мислять у рамках вузьконаціональних інтересів, то для великих промисловців характерна широта мислення, а їхні міжнародні економічні зв'язки не залежать від того, перебувають держави в стані війни між собою чи не перебувають. Так, наприклад, Крупп ще до першої світової війни уклав угоду з англійською воєнною фірмою «Вікерс — Армстронг»: продав їй патент на висадник для ручної гранати. При укладанні угоди було обумовлено, що за кожну використану гранату платиться по одному шилінгу, а англійці відповідно до цієї умови виплачують Круппу дивіденди. Такі самі прибутки одержують інші німецькі фірми за оптичні приціли. У свою чергу, німецькі промисловці виплачують дивіденди за подібні угоди іноземним фірмам, в тому числі найбільшим концернам США, так само, як і ті їм. — Тому, — повчально сказав Герд, — наш похід на Росію — це немовби священна війна, зв'язана не тільки з інтересами рейху, але й із головною метою: покінчити з комунізмом, який небезпечний тим, що намагається підірвати в народів Європи довір'я до цивілізації, а вона стоїть на непохитних підвалинах. Йоганн спитав: — Якщо я вас правильно зрозумів: чим більше англійські солдати кидатимуть у нас гранат з висадниками нашої системи, тим більший буде приплив до нас англійських фунтів? — Цілком вірно, — згодився Герд. — Тому хоч би якою руйнівною була війна між цивілізованими державами, в результаті вона зміцнює економічну і фінансову міць наймогутніших промислових об'єднань, не зачіпаючи політичних і економічних підвалин. Саме завдяки цим обставинам ми вийшли з вогню першої світової війни, як птах фенікс, і з ще більшою енергією й оснащеністю вступили в нову силову акцію. — Ви, безперечно, будете міністром! — сказав Вайс. — У вас винятковий аналітичний хист. — Я тільки називаю речі своїми іменами, — поскромничав Герд. Додав добродушно: — Деякі наші молоді люди вважають представників ділового світу ледарями, які живуть в розкошах і неробстві. Як бачите, я віддаю всі свої сили роботі, терплю злигодні разом з усіма іншими офіцерами, не дозволяю собі нічого зайвого. І служу фюрерові з відданістю і вдячністю за ту виняткову рішучість, з якою він широкими насильними заходами врятував нас від червоної небезпеки. Адже ця небезпека загрожувала цілісності системи, яка склалась історично і керується тими, хто гідний за правовими принципами власності.  

На нічліг зупинилися в Гомелі, в розташуванні абвср-групи № 315. Як завжди, абверівці, офіцери цієї групи, були в цивільному. Трималися вони один з одним вільно, по-приятельськи. Здебільшого це були вихідці з інтелігентних родин, виховані й тактовні, і представникам «штабу Валі» вони виявили приємну, без найменшого підлабузництва, але разом з тим підкреслено шанобливу гостинність. Розмови з гостями мали характер світських теревень. Абверофіцери були не від того, щоб побазікати, й приязно висміювали різні дрібні пригоди, учасники яких досить терпляче ставилися до того, що їх обрали мішенню для жартів за столом. Так, за вечерею, влаштованою на честь Герда і Вайса, об'єктом дружнього розігрування став зондерфюрер Віллі Крахт. Натякали на його донжуанські пригоди, це йому, безперечно, лестило. Начальник зондергрупи Дресс розповів, між іншим, про нього одну цікаву історію. Віллі Крахт примусив до співжиття радистку з парашутної групи, якусь Раю Мокіну. Згодом з'ясувалося, що ця Мокіна — зрадниця і працює на ворога. Її вдруге заарештували, цього разу органи СД у Гомелі, де начальником був Віллі Шульц, великий друг Крахта. І ось, щоб покепкувати з Крахта, він під час допитів жив з нею. Потім вони обидва були присутні, за обов'язком служби, при її страті, а вона рантом почала благати: «Віллі! Віллі!» Та, оскільки вони обидва були Віллі і мали з нею однакові особисті стосунки, їхнє становище виявилося таким комічним, що навіть унтер-офіцер, що керував стратою, не міг приховати посмішки. І Дресс, намагаючись показати себе рицарем без страху та докору, роз'яснив свою розповідь: — Як бачите, почуття гумору скрашує деякі похмурі сторони, зв'язані з. виконанням нашого обов'язку. — Помітивши, що з усіх присутніх тільки Герд і Вайс не посміхнулися, сказав уже іншим, суворим і осудливим тоном: — Але взагалі я не прихильник таких розваг. — І звернувся до Крахта: — Ви пам'ятаєте, Віллі, ми тримали на відпочинку після тривалого перебування в тюрмі й досить енергійних допитів гестапо якусь Милу, у минулому друкарку якоїсь маленької установи? Гарненька дівчина, щоправда, надто худа і виснажена. Але деяким саме такі подобаються. І ось старші офіцери з Берліна, що гостювали в нас, після вечері з напоями забажали порушити самотність цієї дівчини. Що ж зробив я? Помчав уперед на машині й вивіз її на дачу. Берлінські друзі були цим не тільки засмучені, але й обурені, і це загрожувало мені несхвальним відгуком про нашу роботу. Агентку мали наступного дня закинути. Але, подумайте, як би вона могла виконати завдання після такого візиту, причому кількох чоловіків? І тут я поклав край їхнім намірам з усією рішучістю, не вагаючись ані хвилини. — А де ж зараз її худорба? — поцікавився Герд. Віллі Крахт не міг стримати посмішки, але Дресс, суворо глянувши на нього, з готовністю пояснив: — На жаль, пане ротмістр, мушу вам доповісти: розбилася. При першому ж стрибку з парашутом. Не розкрився. Але, гадаю, не через технічну несправність. Деякі з них, знаєте, обирають такий обурливий спосіб для того тільки, щоб ухилитися від виконання завдання. — Додав шанобливо — Звичайно, контингент вашої школи становить більшу цінність. А ми змушені миритися з такими втратами. Вербуємо наспіх, по тюрмах. Одержуємо матеріал фізично вкрай знесилений. Як тільки стають на ноги, засилаємо. Час на підготовку досить обмежений. Трапляються й цінні екземпляри — синки тих, в кого більшовики колись позабирали велику земельну власність. У цих розвинуті здібності до терористичних актів. Але, на жаль, вони знову падають жертвами тих, хто скористався їхньою землею. — Поскаржився: — Ви бачили білоруські села? Мужиків? Азія! У порівнянні з селянами, що мають землю в будь-якій європейській країні, — старці. І от загадка. Тікають цілими селами в партизанські загони, б'ються, як дияволи. Мені здається, вони розбещені політично значно сильніше, ніж ми думали. Тому тільки поєднаними зусиллями частин СС і вермахту пощастить здійснити масову ліквідацію зайвого населення на цих окупованих територіях. Це не гуманна, але єдино доцільна дія. Віллі Крахт запропонував Вайсу переночувати в його кімнаті. Стриманість гостя Крахт сприйняв за таку собі манірність, властиву вихідцям з дворянських родин, і, щоб привернути його до себе, розповів докладно історію свого зближення з Раєю Мокіною. Після вина Крахт був настроєний сентиментально і, лежачи на ліжку й курячи сигарету в довгому костяному мундштуці, говорив, мрійливо прикривши очі: — Ви собі уявити не можете, яка це була цікава істота. Як люто вона мене спочатку ненавиділа! Але я, щоб зм'якшити її, зробити приємнішою, користуючись своєю дружбою з начальником місцевого відділу СД Віллі Шульцом, попросив його про деякі тимчасові поступки для в'язнів, які, за Раїним твердженням, були абсолютно ні в чому не винні. І навіть передав їй листа від них. Ну й дозволив собі також бути об'єктом її пропаганди. Принизив своїх батьків до ступеня робітників. Розповів про себе різдвяну казку: бідний хлопчик збирає пфеніги, щоб учитися в школі. Уявіть, ця змучена бесідами в СД істота стала навіть жаліти мене, як вівцю, що заблудилася в вовчій зграї. Її наївність була така зворушлива і захоплююча, що, одверто між нами, я просто закохався. На жаль, наодинці зі мною вона говорила таке, що мені довелося офіційно доповісти Шульцу про її неблагонадійність. — І що ж було далі? — Ви ж чули: її стратили. — Були підстави? — Так, деякі підстави у Шульца були… Хоч Шульц, цей грубий баварський мужлан, міг би зачекати хоча б з поваги до моїх почуттів. — Ви її згадуєте? — Так, звичайно. Це хоч і радянська, але, безумовно, Гретхен, з властивою їй наївністю, чистотою і впертим переконанням. Йоганн дивився на Віллі Крахта — такого делікатного, добре вихованого. Дивився на його високу акуратну шию. На його обличчя, трохи бліде, вузьке, з правильними рисами. На його випуклі, голубуватого відтінку очі. На його по-жіночому безмускульні руки. На теплу тілогрійку, яку Віллі завбачливо надів, щоб не застудитися вночі навіть під периною, привезеною, очевидно, з дому. Він бачив на тонкій шиї Віллі золотий ланцюжок із в'язкою медальйонів-образків, які той, прошепотівши молитву, перш ніж лягти в постіль, дбайливо поцілував. Віллі показав Вайсові портрет своєї сестри. Сказав, що вони близнята. Ніжно люблять одне одного. І один з медальйонів — талісман, який його сестра придбала за великі гроші у відомого в Мюнхені астролога, і цей талісман повинен вберегти його від наглої смерті. І, дивлячись на тонку шию, на якій висів талісман, Йоганн не міг дозволити собі навіть подумати про те, з якою насолодою він стиснув би своїми пальцями цю шию. Напівзаплющивши очі, він у думці повторював номери автомашин, що, як йому вдалося помітити, розвозять по конспіративних квартирах абверу в Гомелі пайки з продуктами. Знаючи номери цих машин, оперативна група чи партизанські групи зможуть встановити місця явок німецьких агентів. І поки він вдруковував усю цю нумерацію в свою пам'ять, Віллі, зручно вмостившись на подушках, знизивши голос, натякав. Говорив він головним чином про свого начальника. — Капітан Дресс — п'яниця. Нещодавно він, зовсім п'яний, ввалився до коменданта міста, старого прусського служаки, що відзначав свій день народження. Бухнув на стіл — просто перед носом враженого полковника — запилену напівзасохлу пальму, яку він витяг з абвергрупівської їдальні, й, перебивши промову, яку той саме виголошував, довго тиснув і трусив його руку. Потім сів за стіл і заснув, поклавши голову на тарілку. Всього кілька днів тому він пив тут, у цьому будинку, з ротмістром фон Вальде, та коли ротмістр покинув дружка й пішов спати, Дресс увірвався в його кімнату й зажадав продовжити випивку. Вальде відмовився. Тоді Дресс заявив, що, коли той не повернеться до столу, він помочиться тут-таки, в кімнаті Вальде, на грубку. Вальде взяв пістолет, що лежав на нічному столику, й прицілився. Насилу вдалося виволокти Дресса з кімнати. Постійний капітанів дружок по випивці, начальник гомельської жандармерії, і той почав його уникати після того, як Дресс вночі вдерся в жандармерію і пішов довгим коридором, стріляючи в лампочки. Жандарми вирішили, що це напали партизани, і все могло кінчитися жахливо, коли б начальник жандармерії не пізнав голосу Дресса, що кричав при кожному пострілі: «Хочу пити, хочу пити!» Але взагалі Дресс — непоганий служака. Добрий до своїх колег по службі, турботливий. А вади його можна пояснити. Адже допити місцевого населення контррозвідувальний відділ провадить уночі. До того ж у людей нижчої раси настільки притуплені больові відчуття і так не розвинений природний для кожної живої істоти страх смерті, що доводиться вдаватися до особливих заходів, і це вимагає від працівників другого відділу колосального самовладання і такої грубої фізичної роботи, в порівнянні з якою праця каменяра чи різника — дитяча забавка. Про себе Віллі сказав, здригнувшись, що він не може терпіти криків. І не може зрозуміти, як їх терплять інші його колеги. І взагалі це жахливо, що ми, німці, змушені так принижувати свою гідність з цими людьми, які не хочуть розуміти всієї безглуздості опору новому порядку. Вайс запитав: — Ну, а коли нам трохи м'якше ставитися до місцевого населення? — Що ви! — жахнувся Віллі. — Вони сприйняли б це як вияв слабості і стали б ще частіше нападати на нас. Ні-ні, хоч як це жорстоко, але жорстокість — єдиний засіб. Ви ж знаєте, вважається, що ми у тилу. Але небезпеки, в якій ми тут живемо, анітрохи не менше, ніж на фронті. — Поскаржився: а нагород дають менше. Це несправедливо. — Ви своє матимете, — твердо сказав Вайс. — Це я вам обіцяю. — І тон, яким він це вимовив, йому самому здався непростимо відвертий. Та Віллі нічого не помітив. — Звичайно, ви можете замовити в «штабі Валі» добре слівце про мене, — сказав він. І чемно побажав: — На добраніч, друже! Вранці, ще до сніданку, Йоганн нагадав Віллі Крахту про його бажання бути атестованим «штабу Валі» з кращого боку і в зв'язку з цим попросив, як про люб'язність, суто по-приятельськи поінформувати його про позитивні риси і вади агентів, що працюють на групу № 315. Вайс пояснив, що ротмістр Герд має доручення підібрати кандидатів для розвідувальних шкіл, але, з цілком зрозумілих мотивів, капітан Дресс захоче кращих агентів залишити при своїй групі й тому може необ'єктивно охарактеризувати їх. Крахт, зам'явшись, нагадав про правила користування секретною документацією. Вайс вражено знизав плечима. — Але хіба я прошу, щоб ви давали списки мені в руки? Зовсім ні. І читатиму їх не я, а ви. Просто я гляну на те, що ви читаєте, і, якщо агент не заслуговує довір'я, ну… ви обмежитеся самою лише мімікою. — Поклавши руку Крахту на плече, Йоганн сказав довірливо-дружньо: — Тільки між нами, ви знаєте, чий зять пан Герд? — О! — вигукнув Віллі. — Ще б пак! — Так от, ротмістр Герд не має деяких якостей, необхідних для офіцера абверу, й, очевидно, не прагне їх набути. Капітан Дресс легко обдурить його. Але якщо Герд дізнається, що ви зробили йому цю маленьку послугу… — Вайс, звівши очі вгору, промовив замислено: — Зрештою після війни нам з вами, Віллі, як і багатьом молодим людям, подяка співвласника такої фірми, яку представляє Герд, може дати значно краще становище в суспільстві, аніж залізні хресні всіх ступенів. Я особисто саме так думаю і так роблю. Крахт завагався. — Але як я можу бути впевнений у тому… — Він трохи помовчав, вилиці його порожевіли. — Ну, в тому, що ви не припишете собі мою заслугу? — Якщо ротмістр не висловить вам подяки, ви можете без будь-яких церемоній представити мене перед ним у найневигіднішому світлі, — рішуче заявив Вайс. І додав з посмішкою: — Але клянусь вам, Віллі, у вас не буде потреби робити це. Віллі Крахт виконав прохання Йоганна Вайса. Натренована пам'ять допомогла Йоганнові з автоматичною точністю майже зримо запам'ятати те, що його цікавило. Залишався Герд. Тут потрібна була робота на чистому уявленні. Йоганн спитав Герда, чи не вважає він за розумне взяти як сувеніри кілька ікон з старовинного російського храму. У найбагатших домах Німеччини ікони зараз вважаються модною прикрасою. Герд зрадів. Тоді Йоганн промовив тоном змовника: — Капітан Дресс збирається добути їх для себе, але зондерфюрер Крахт, щоб зробити вам приємне, сказав мені, де міститься цей храм. — Чудово. Я йому надзвичайно вдячний. Вайс сказав настійливо: — Я думаю, пане ротмістр, ви висловите Крахтові свою подяку, але тільки в загальних рисах, щоб не поставити його в скрутне становище перед капітаном. — Можете бути певні, — рішуче пообіцяв Герд. І він виконав свою обіцянку. Гаряче потиснув руку Крахтові, дав свою візитну карточку. І багатозначно заявив, що не забуде його люб'язності. Про церкву, перетворену на склад боєприпасів, Йоганн дізнався від колишнього диякона, що працював на службі абвергрупи № 315 візником. Вайс не раз розмовляв з «цим типовим російським бородачем», котрий цікавив його головним чином тому, що розвозив продукти агентам, які жили на квартирах у різних кінцях міста. По дорозі на аеродром вони заїхали на склад, і Герд одразу ж одержав «модні прикраси» для свого заміського будинку.  

На секретному аеродромі абверчастини, де стояло тільки кілька транспортних літаків, Вайса підстерігала перша й дуже неприємна несподіванка. Тут виявилась група агентів, підготовлених у школі «Зет». І хоч вони й не відзначалися такою фундаментальною і старанною технічною підготовкою, як агенти Варшавської центральної школи при «штабі Валі», проте мали інші особливості, властиві стилю цієї спеціальної школи. Майже всіх їх змушували бути виконавцями страт, і фотографії таких моментів замінювали в їхніх особових справах письмові роботи курсантів Варшавської школи, в яких ті пояснювали, «чому вважають себе ворогами Радянської влади». Їх тренували в техніці вчинення терористичних актів. Це були отупілі, здатні на все, закінчені мерзотники, що втратили людські почуття. Групу Варшавської школи включили в групу агентів школи «Зет», і старшим виявився вже не Гвіздок, на що надіявся Вайс, а агент із школи «Зет» з кличкою Хлист, який здійснив уже не одну операцію. Відповідно до інструкції, за годину до вильоту Вайс видав своїм курсантам карту об'єкта розвідки масштабу 1:30 000. Карту шляху від місця висадження до об'єкта масштабу 1: 100 000. Нагани з патронами. Компас — один на двох. Кишеньковий електричний ліхтар — один на двох. Радянські грошові знаки — по 10 тисяч карбованців кожному. Наручні годинники. Складані ножі. Як виняток, наказав радіоінструкторові випробувати разом з Гвіздком його позивні і позивні його кореспондента. Ще раз перевірив букву, що позначала його підпис, пароль на випадок переходу назад через лінію фронту, особистий номер для пред'явлення в штабі будь-якої німецької частини. Видав гранату, якою Гвіздок був зобов'язаний в крайньому разі знищити рацію. Вайс знав, що керівництво ніколи не змішувало в одній операції вихованців різних шкіл. Незвичний вчинок з боку педантичного начальства його насторожив і примусив бачити за всім цим щось недобре й небезпечне. З виразу очей Гвіздка він зрозумів: той уже догадався, що план зривається і Хлист із своїми людьми займає пануюче становище. Вайс затримав Гвіздка під тим приводом, начебто хотів перевірити, як той припасував ременями собі на груди загорнуту в одежу рацію. — Погано? — прошепотів Гвіздок. Йоганн кивнув. — Мені б хоч першим виплигнути. — Для чого? — Є міркування. — Він подивився Йоганну у вічі й твердо додав: — Треба. Йоганн знав, що, відповідно до інструкції, посадка в літак провадиться в порядку, зворотному порядку викидання (той, хто сідає останній, викидається перший), і сказав про це Гвіздкові. На довершення всього Гвіздкові раптом було наказано зняти з себе рацію і передати її радистові з школи «Зет». Тим самим втрачалася можливість повідомити в Центр радіосигналами про місце знаходження групи після приземлення. Але новий радист, взявши у Гвіздка рацію, забув забрати в нього до неї гранату, і вона залишилась у Гвіздка. Перед самою посадкою Гвіздок сів на землю й став перевзуватися. Через цю затримку він піднявся по трапу останнім. Оглянувшись на Йоганна, — що тужливо і розгублено дивився йому вслід, Гвіздок раптом заспокоєно і тріумфуюче всміхнувся.  

Повернувшись з льотного поля у штабний барак, Вайс застав тут Хакке і Синицю. Спочатку його здивувала їхня подорож разом з курсантами, але потім він якось не задумувався про це, і тільки зараз, побачивши їхні стривожені обличчя, він зрозумів, що все це неспроста й, певно, має якесь відношення й до нього, тому що обидва вони глянули на нього явно неспокійно й запитливо. Увійшов ротмістр Герд разом з комендантом аеродрому й, тримаючи в руках телеграфну стрічку, прочитав, запинаючись, наказ штабу. Наказувалось негайно висадити в тилу ворога для виконання особливого завдання групу в такому складі: Вайс — старший, радист — Хакке, Синиця. Про мету завдання групі буде повідомлено зразу ж після її приземлення. Комендант, як тільки Герд закінчив чіпати наказ, зажадав, щоб члени групи здали свою особисту зброю для заміни її радянськими пістолетами «TT», і ту ж мить солдат вніс радянське обмундирування: білизну, шкарпетки, чоботи й навіть радянські цигарки і сірники. А комендант розклав на столі армійські документи, виготовлені в майстерні абверу. Для Вайса була заготовлена орденська книжка. Переодягнувшись, Йоганн намагався зрозуміти, для чого в нього одразу відібрали особисту зброю. Якщо не дадуть іншої, значить… Але що значить? Де він міг допустити помилку, необачність? І потім він же не один, з ним Хакке, Синиця. Ні, тут явно криється щось інше. Та ось і комендант. Приніс пістолети й, звіривши за номерами, поклав поряд з документами. І навіть гранати-лимонки виклав на стіл. Значить, тут інше. Вайс підійшов до столу й, посміхаючись, попросив коменданта роз'яснити, чи є якісь особливості в радянської зброї, які слід врахувати. Комендант з чемною готовністю дав необхідні пояснення. Але Вайс помітив, що ротмістр подивився на нього при цьому запитливо і здивовано. Йоганн зрозумів, що він переграв. Адже в школі вивчали всі зразки радянської зброї. І зразу ж Йоганн заявив комендантові, що йому добре відомі конструктивні особливості радянської зброї. А спитав він для того, щоб дізнатися, чи пристріляний його пістолет і які при цьому виявлені особливості, бо всяка зброя має свої особливості і їх слід враховувати при стрільбі. Комендант сказав: — Ні, не пристріляний. — Даремно, — покартав Вайс. — Значить, якщо я промахнусь, відповідатимете ви. — Правильно, — згодився Герд. — Це серйозний недогляд. Комендант глянув на годинника: — Пора. Пообідати доведеться в літаку. Солдат допоміг їм надіти парашути. Вайс, підійшов до Герда, простягнув руку: — До побачення, пане ротмістр. Але Герд, наче не бачачи простягнутої руки, з неприступним виразом обличчя промовив сухо: — Бажаю вам з честю виконати ваш обов'язок. Йоганн мимохіть піймав тьмяний, неприязний погляд Герда й зробив висновок, в якому, щоправда, ще не був остаточно впевнений. Перекидання їх в тил Герд не розглядає як подвиг. Це ясно. Герд не зумів прикинутись, нібито проводжає його як героя на подвиг, і тим самим дещо розкрив Вайсові. Він чимось заклопотаний. Чи не тим, бува, що так одверто розмовляв з Вайсом і, коли вони були в абвергрупі № 315, надто підкреслював перед офіцерами свою до нього прихильність? Але чому це його тепер турбує? Йоганн вирішив першим піднятися трапом у літак, щоб стрибати останнім. Навіщо? Щоб вигадати зайві хвилини. Вони можуть згодитися. Вікна в кабіні літака були заклеєні чорним папером, в який завжди загортають фотоплівку. Літак викотився на зліт зразу ж, як тільки зачинилися дверцята за Хакке, у Хакке на грудях було підвішено рацію, він увійшов останнім. Батареї з живленням були в Синиці. Кілька хвилин летіли в суцільному мороці, потім спалахнула лампочка в плафоні на стелі. Синиця заявив, що помирати на голодне черево не збирається, і розгорнув свій пакет з їжею. На кожного була пляшка горілки. Хакке майже не доторкнувся до їжі, але, тримаючи пляшку в руці, часто надпивав потрошку з шийки. Синиця їв і пив смачно. Він швидко захмелів, став балакучий. Підкидаючи на долоні ампулку з отрутою, промовив, ніжно на неї поглядаючи: — Кажуть, мить: раз — і готовий. — Хто каже? — спитав Вайс. — Ті, хто пробував? — Правильно, — зареготав Синиця. Потім спитав з надією: — Все ж таки хімія, а ви, німці, в ній великі майстри, не те що ми, сиволапі. — Зітхнув: — Ех, Росія! — Дмухнув на другу долоню: — Була — й немає. — Поскаржився: — А я все ж таки хухрик. Вайс запитав: — Хухрик? Це що по-російськи? — Так… — сказав засмучено Синиця. — Як оті, хто самі себе обмахльовують, а інших не вміють. Не бійсь, ті, що розумніші, сидять собі в Берліні на засіданнях і вигадують контрреволюції, а простих, таких, як я оце, шпурляють, наче сміття з балкона на голови перехожих. — Вам це не подобається? — Ні, чому ж! — насторожився Синиця. — У кожного своя доля. Хакке явно зневажав Синицю, невдоволений, очевидно, тим, що цього росіянина пославили з ним немовби врівні. Він сказав довірливо Вайсу: — Я гадаю, що цей тип повинен бути тільки нашим носильником. Вайс кивнув. Знову ковтнувши з пляшки, Хакке пробурмотів роздратовано: — Я гадаю, мою кандидатуру обрав пан ротмістр тому, що я поінформував партію про деякі його надзвичайно розв'язні погляди. — І що ж? — спитав Вайс. Почервонівши, Хакке відповів розлючено: — Мені дали якнайсуворіше зрозуміти, що пани, такі, як Герд, просто недосяжні. І ми, наці, зобов'язані їм, а не вони нам. Як це вам подобається? — Наскільки я пам'ятаю, — суворо сказав Вайс, — усі найбільші промисловці і фінансисти підтримали фюрера на самому початку його шляху, про що я вам не рекомендував би забувати. — Так, — згодився Хакке, — це вірно. Але я проливав кров за фюрера. — Авжеж, тільки не на фронті й не свою. Хакке замислився, потім сказав ображено: — З гестапівцями так не поводяться, як зі мною, їх не посилають на такі завдання, вони працюють у тилу… — Чому ж на вашу долю випало таке? Хакке знову приклався до пляшки, ще більше почервонів, закашлявся, витер рота долонею і прошепотів, дихнувши Вайсу в обличчя перегаром: — А тому, що я, як і багато інших ветеранів руху, забагато знаю про дещо таке… Тому ось, — Хакке поплескав себе по спині, де, як горб, стирчав парашут, — менше свідків. Людвіг Рем попереджував нас, що фюрер піде за наш рахунок на угоду. От і вийшло, — він скривив рота, — пан Герд — фігура. А я, старий ветеран, наці, — в цього фабриканта під каблуком… І фюрер теж? — Пане Хакке, — осудливо мовив Вайс, — я не бажаю слухати ваші розмірковування. Хакке відкинувся до стінки кабіни, уважно й довго дивився на Вайса, потім сказав зовсім тверезим тоном: — Це не мої розмірковування. — А чиї ж? — А ти як думаєш, — грубо заявив Хакке, — мені байдуже, з ким я працюватиму? Ні, хлопче, не байдуже. Я тебе промацав. Зрозумів? — І що ж? — А нічого, — сказав Хакке. — Нічого. Зійдеш за ангелочка. Тільки от, думаю, радянські тебе враз відгадають. — Чому? — Надто вже ти німець, з тих, кому ще в гітлерюгенді втовкмачували, яким має бути німець. — Авжеж, я такий, — з гордістю згодився Вайс. — Але ніхто не знатиме, що ти із зашморгом на шиї захочеш прогорлати «хайль Гітлер!». Ніхто. — А ти де в цей час будеш? — спитав Вайс. Попередив: — Ветеран! Запам'ятай: злякаєшся, я тебе зразу ж до твого Рема відправлю… — Правильно, — мовив Хакке. — Правильно кажеш, командире. Справжні слова, — і простягнув руку. Але Вайс не подав своєї. Сказав холодно: — Гаразд, побачимо, який ти там будеш. — Теж правильно. — І Хакке, задоволено всміхаючись, заявив: — Міцний ти хлопець — саме такий, які нам потрібні. І, слухаючи Хакке й розмовляючи з ним, Йоганн невпинно думав, чим викликане рішення «штабу Валі» закинути його в тил. Він засік час зльоту, за його розрахунками, літак уже мав би проминути лінію фронту і летіти над радянською територією. Але мотори чомусь працюють на однаковому режимі, і немає розслабляючого відчуття висоти. Вайс знав, що за інструкцією літаку належить брати над територією противника стелю від 4 тисяч до 6 тисяч метрів і кабіну споряджено кисневими апаратами. Дивно. Потім він думав про те, що йому доведеться зразу ж заволодіти рацією Хакке. Треба попередити Центр про небезпеку, яку являє зараз група, куди входить Гвіздок, а також сповістити, де він приземлився. Але як заволодіти рацією? Застосувати зброю? Він може пристрелити і Хакке, і Синицю ще в повітрі, коли ті висітимуть під ним на парашутах: адже він стрибає останнім. Але тоді безповоротно, назавжди загине Йоганн Вайс. Залишиться тільки Олександр Бєлов, який, по суті, згубив єфрейтора абверу Вайса, безцінну людину. А його обов'язок — врятувати Вайса, зберегти Вайса й повернути Вайса туди, де він має зараз бути. А як тоді одвернути злочинства групи, де Гвіздок опинився блокованим агентами школи «Зет»? Заодно з ним тільки двоє — він встиг привернути на свій бік двох і в свій час сповістити про це Йоганна. До кабіни зайшов другий пілот і наказав готуватися. Парашути були напівавтоматичної дії: шпильку кришки смикає не парашутист, а канатик, прикріплений до літака. Над люком для скидання протягнутий сталевий трос, а на кришці парашута вкладено змійкою канатик довжиною 8-10 метрів з карабіном на кінці. Перед стрибком частина канатика відпускається, карабін защіпається на тросі, і розвідник вниз головою сповзає по жолобоподібному люку. Ніякого спеціального парашутного тренування, навіть пояснень, як треба стрибати, курсантам не дається. Попереджують лише, що, приземляючись, ноги треба тримати разом, а падати на бік. Ці самі рекомендації дістали Вайс, Хакке і Синиця. Командування «штабу Валі» вважало недоцільним витрачати моторесурси і пальне на навчання курсантів парашутних стрибків. І оскільки, як завжди, під час приземлення хто-небудь з агентів діставав тяжкі травми, старшого групи зобов'язували безшумно збутися пораненого. Командування «штабу Валі» — так само як і керівництво інших розвідувальних шкіл — прагнуло максимальної економії всіх матеріальних коштів, і з надзвичайною старанністю домагалося зниження витрат. Навіть зимове обмундирування агентам видавали розпароване: до суконної гімнастьорки — бавовняні штани або навпаки. Ось чому добротні радянські офіцерські шинелі не одержував ніхто. Їх, коли вони були, розпорювали й одсилали в посилках своїм домашнім. Першим сповз по жолобу Хакке, за ним Синиця. Світний зоряний простір океаном повис над головою Йоганна. Він почав підтягувати стропи з одного боку, щоб приземлитися трохи далі од своїх напарників, сподіваючись на можливість випадкової зустрічі з кимось із радянських людей, коли він піде на зближення. Дивлячись униз на спливаючу назустріч землю, Йоганн помітив виразну випуклу сітку меж, яку не міг покрити слабенький шар снігу, а трохи далі промайнув шпиль кірхи. Ось розгадка того, чому він так марно шукав пояснення! Йоганн став швидко підтягувати стропи, тепер уже для того, щоб приземлитися ближче до напарників. Пізно. Він підібгав ноги, торкнувся землі й звалився на бік, на здуте полотнище парашута. Відстебнувши й закопавши парашут, квапливо попрямував до місця приземлення напарників. Але раптом зупинився, вийняв пістолет, сів навпочіпки, скинув шапку й, засунувши в неї руку з пістолетом, натиснув спусковий гачок. Клацнув гачок. Пострілу не було. Відтягнув ствол, повторив усе спочатку — пострілу не було. Він вийняв з гранати запал і оглянув його: латунна трубка з вибухівкою виявилася порожньою. «Здорово. Значить, он вони що зі мною утнули. Гаразд». Йоганн уже не йшов, а біг через галявину до узлісся, де, як він і гадав, його ждали напарники. Хакке, уже з навушниками на голові, сидів коло рації. — Наказано йти прямо просікою, в лісникову сторожку, і там ждати дальших вказівок. Сторожка виявилася нежилою, занедбаною. Біля грубки Йоганн побачив напівобгорілі клапті польського букваря, а на порожній консервній бляшанці, що стояла на підвіконні, була датська етикетка. Поки Хакке переплітав антенним канатиком вірьовку для білизни, що висіла в дворі, щоб замаскувати антену, Вайс у думці збирав докупи все ним підмічене, виявлене й остаточно переконувався в тому, що став об'єктом перевірної комбінації, задуманої і зімпровізованої Дітріхом. І усвідомлення того, що тепер він може приймати рішення не всліпу, вселяло в нього бадьорість і впевненість у собі. Вайс заборонив розводити вогонь. Повечеряли всухом'ятку. Наказавши Синиці чергувати першим, він запропонував Хакке виспатись як слід. І сам теж ліг на дощаний ослін. У сторожці пахло гниллю, сирістю. Спати на голих дошках було твердо, холодно. Але Йоганн наказав собі заснути, ні про що не думать, бо треба відпочити, повернути свіжість ясної і чіткої думки. І, думаючи про те, що не треба ні про що думати, він заснув.  

Їх взяли на світанку. Синиця сидів на землі, погойдувався, стогнав, притискаючи долоню до закривавленої голови. З ним не церемонились, стусанами змусили підвестися. Хакке, зв'язаний, корчився, скреготів зубами. Але його ніхто не бив, як не били й Вайса, тільки нили руки, скручені за спиною куском антенного канатика. Два парашути, замазані землею, як докази внесли в сторожку. Чоловік з двома шпалами в петлицях і зіркою політпрацівника на рукаві командував бійцями, які захопили їх. Хакке і Вайса одвели в льох-льодовню поряд із лісниковою сторожкою і замкнули там. Значить, допит вирішили почати з Синиці. Вони добре провели операцію, ці хлопці. Але якщо вони особісти, чому ними командує батальйонний комісар? І чому вони зразу ж виявили два парашути на точці приземлення і не могли знайти третій, який Вайс, загріб не на умовленому місці, тільки злегка прикидавши землею? Усе підтверджувало Вайсову догадку. Один з тих людей безперестану, як заведений, старанно лаявся матом, інші перемовлялися неголосними й короткими фразами, підкріпляючи їх жестами, начебто не були впевнені, що їхні слова можна зрозуміти. Батальйонний комісар у лайкових рукавичках. Цікаво. Бойова операція, а він у рукавичках. У рукавичках! Яка ж може бути точність стрільби в рукавичках? Ясно, він не думав, що доведеться застосовувати зброю. А чому не думав? Адже він переконаний, що взяв німецьких парашутистів. І правильно переконаний: хіба радянські військові будуть викидатися самі в себе в тилу на парашутах? Адже парашути знайдено. Крізь дерев'яну витяжну трубу льоху долинули зойки і страдницький вереск Синиці. В темряві Вайс не бачив Хакке, але чути було, як той перевертався на соломі, покладеній на льоду. Хакке спитав хрипло: — Чуєш? — Додав глухо: — Та я не дам такого концерту росіянам. Нехай хоч шкіру здеруть. — Потім поцікавився: — А може, вони хочуть нас тут живими заморозити? — Не думаю, — сказав Вайс. Від холоду його голос тремтів. — Боїшся? — Поки що не дуже. Синиця перестав репетувати. Викликали Хакке. Він намацав у пітьмі Вайсову руку, потиснув. Пообіцяв: — Від мене ти ані звука не почуєш, я краще одкушу собі язика. Двері клацнули. Йоганн лишився сам. Прислухався. Крім вовтузіння, падіння тіла й глухих ударів, — нічого. Оце-то Хакке! Міцний чолов'яга. Йоганн уже не сумнівався в тому, як йому слід тепер триматися. Зараз він турбувався тільки про те, коли б не застудитися в льоху: адже самого цього досить, щоб у кращому разі лишитися інвалідом. Тільки не сидіти непорушно, бо замерзнеш. І він став підстрибувати, ворушив пальцями на руках і ногах, звивався, стукався об кам'яні стіни льоху. Нарешті викликали і його, привели в сторожку. «Комісар» сидів за столом. Він, як і раніше, не зняв рукавичок. Долі мовчки лежав Синиця. Хакке стояв обличчям до стіни з піднятими руками, стогнав. Його бриджі звисали, на оголеному тілі здулися рубці. В кутку сидів солдат з навушниками. Рація в брезентовому чохлі стояла перед ним. Йоганн кинув уважний короткий погляд на шкалу діапазону. Стрілка показувала діапазон, на якому працювала штабна радіостанція «Валі». Радист підвівся й подав чоловікові з непорушним, холодним обличчям, одягненому у форму батальйонного комісара, папірець, де було записано прийняту радіограму. Той прочитав і подер папірець. Кивнувши на Синицю, що лежав долі, сказав: — Він видав вас. Вас закинули до нас у тил як диверсантів. — Тицьнув пальцем: — Ти Йоганн Вайс, він Зігфрід Хакке. — Витяг з розстебнутої кобури наган і, націливши Вайсу в живіт, наказав: — Ну?! Швидко, — Почекав. Спитав: —Ти відморозив язика? Гаразд. Ми тебе зігріємо екзекуцією. «Бути відшмаганим? Е, ні!» Йоганн нахилився й попросив: — Добре. Я згоден. Та тільки, — він показав очима на Хакке і Синицю. — розв'яжіть руки, я дам письмові зізнання. Йому розв'язали руки. Він взявся за табуретку, повільно потягнув її до столу і раптом ривком підняв і щосили опустив на офіцера, водночас лівою рукою вихоплюючи в нього пістолет. Кинувся до дверей. Вистрелив і побіг через двір, стріляючи в солдат, що кинулися врозсип. За коморою стояв мотоцикл. У колясці, застебнутій брезентовим фартухом, сидів солдат. Він не встиг схопитися — Йоганн ударив його по голові ручкою пістолета, розігнав машину з пагорка, стрибнув у неї й помчав просікою. Тримаючи однією рукою кермо, другою розстебнув фартух і з ходу викинув солдата на землю. Опинившись на шосе, Йоганн ввімкнув повний газ. Він запам'ятав, у якому напрямку височіла шпиляста кірха. Велике селище. Там, напевне, має бути німецька комендатура. Не доїжджаючи до селища, Йоганн скинув гімнастьорку: надто вже небезпечно було з'являтися тут у повному радянському обмундируванні. В'їхав на головну вулицю селища. Легко, по скупченню машин біля однієї з найкращих будівель, зрозумів: тут. Загальмував коло самих ніг враженого вартового. Промовив владно: — Гер коменданта. Надзвичайно важливе повідомлення. Його провели в приміщення комендатури. Черговий офіцер, перш ніж доповісти про нього комендантові, зажадав пояснень. Вайс тупнув ногою: — Ти, тилова крисо! У вас під носом висадилися радянські парашутисти, а ти ще смієш перед агентом абверу удавати тут із себе штабного ад'ютанта! — І, владно штовхнувши ногою двері, зайшов до кабінету. Від участі в операції по знищенню радянських десантників Вайс ухилився, пославшись на необхідність негайно продиктувати радистові інформацію в «штаб Валі» про все, що сталося. Черговий офіцер, після того як «штаб Валі» змушений був підтвердити належність Вайса до служби абверу, став надзвичайно люб'язний ї навіть віддав Йоганнові свій запасний комплект обмундирування, щоб той міг мати пристойний вигляд. Того дня Йоганнові не вдалося побачитися ні з своїми напарниками, ні з тими, хто організував на них облаву. Його, очевидно за наказом «штабу Валі», протримали понад дві доби в деякій і досить комфортабельній ізоляції. І тільки після того, як сюди приїхали Штейнгліц і Дітріх і Вайс пробув з ними сам на сам якийсь час, потрібний для того, щоб клятвено запевнити обох офіцерів, що про всю цю історію він доповідатиме саме так, як вони домовилися, його випустили на волю. І не тільки це: Штейнгліц і Дітріх офіціально оцінили поведінку Вайса, як героїчну. Було складено рапорт, слухняно підписаний і комендантом гарнізону, про те, що в даному районі такого от числа висадилася група радянських десантників. Під час її знищення загинули — далі перелічувалися імена військових з підрозділу СС, якому було доручено провести операцію, а також солдат німецького гарнізону, що загинули при перестрілці з тими, кого вважали за радянських десантників. Три сторони: серйозно покалічений ударом табуретки офіцер підрозділу СС, комендант гарнізону і майор Штейнгліц з капітаном Дітріхом — домовилися в ім'я врятування своєї репутації, і не тільки своєї, про кількість знищених радянських парашутистів. За основу прийняли співвідношення 1:3 — втрати, звичайні для будь-якого наступального бою. Синицю того ж дня розстріляли за зраду. Хакке, витримавши екзекуцію, не витримав, коли «комісар», допитуючи його після екзекуції, сказав, що він гестапівець. І Хакке признався в тому, що він співробітник абверу, а до гестапо не має ніякого відношення, і заявив, що гестапівці — це кати, а абвер — військова служба розвідки і тому не можна, не треба його вішати, а треба взяти його в полон і поводитися з ним як з військовополоненим.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка