Вадим Кожевников



Сторінка20/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42

35



 

Для засилання на завдання формувалися невеликі групи. Старшим групи звичайно призначали радиста, але не виключалося, що старшим міг бути й розвідник-ходок. Більшість слухачів школи розвідників-радистів раніше радіосправи не знали. Попадаючи в полон, радянські бійці-радисти, як правило, вперто ховали від ворога свою військову професію. А ті з них, хто ставав на шлях зради Батьківщини, теж, хоч з інших міркувань, приховували, що вони радисти, і в школі, хто більш, хто менш прикидалися, нібито вперше вивчають радіосправу. Заняття в класах, обладнаних передавачем зумером і телефонними навушниками, проводилися по сім годин на день. Після місячного навчання тих, хто був нездатний або прикидався нездатним засвоїти прийом азбуки Морзе на слух, звільняли із школи радистів і посилали в барак розвідників-ходаків. Цих звільнених Йоганн уважно вивчав, щоб виявити, хто з них справді не має здібностей, а хто захотів утвердити за собою, репутацію напівграмотного тупиці. Строк підготовки радистів-слухачів становив від трьох до чотирьох місяців, залежно від здібностей і старанності учня. Групи радистів мали парні номери, групи ходаків — непарні. Спостерігаючи слухачів школи, Йоганн особливу відразу відчував до радиста з кличкою Фаза. Цей юнак років дев'ятнадцяти, з московських ополченців, очевидно, був до війни радіолюбителем, але виділявся він тут не тільки здібностями до радіосправи. Вкрадливою ввічливістю, гнучкими лестощами він зумів завоювати прихильність багатьох керівників школи, тим більше, що за короткий час перебування тут навчився добре говорити по-німецьки. Він був нахабний, розв'язний, на його худому гостроносому обличчі постійно блукала іронічна посмішка. З курсантами тримався зарозуміло, ні з ким із них не зближувався. Його твори на обов'язкову тему позначалися не тільки хвастовитою пишномовною літературністю, але й захопленими міркуваннями, які вихваляють фашистський кодекс всевладдя сильної особи. Якось Вайс викликав Фазу на бесіду. Він тримався без будь-якої улесливості. Обачливо й розумно пояснив, чому він поділяє фашистські переконання. І навіть дозволив собі дорікнути Вайсові в старомодних поглядах на категорію моральності. Заявив, що не збирається такі абстрактні поняття, як батьківщина, військова честь і т. п., підносити до ступеня вищої моралі. Сказав, що розумом здравомислячої людини управляє дійсність, і коли фашистська Німеччина практично довела, що вона сильніша, ніж Радянський Союз, то природне право кожної вільної індивідуальності стати на боці сильного. Він цитував напам'ять для підтвердження своїх висловлювань місця з антирадянських брошур, що їх щедро постачали курсантам. Але цитував з такою переконаністю, що в Йоганна не лишалося аніякого сумніву в тому, що перед ним не тільки завербований німцями зрадник, а й рідкісної підлоти тип, який щиро й безповоротно зрадив свої радянські вірування. Його трохи неврастенічне збудження Йоганн відніс на карб тому зухвалому нетерпінню, з яким цей тип хотів зайняти привілейоване становище, що підносило його над іншими курсантами. Вивчаючи інформацію про благонадійність курсантів, що надходить з різних джерел, Дітріх виділив Фазу й після співбесіди з ним вирішив, що той заслуговує особливого довір'я, а здібності, якими він тут, безперечно, визначався, дають усі підстави затвердити його інструктором радіосправи. Вайс, розуміючи, які додаткові труднощі в його діяльності створить зарахування Фази до викладацько-інструкторського складу школи, пробував, але, на жаль, марно, заперечувати Дітріху. Йоганнові на подив, його заперечення проти цієї кандидатури підтримав заступник начальника інколи обер-лейтенант Герлах.  

Герлах пройшов нелегкий життєвий шлях. Його батько — інвалід війни, злидарював. Герлах ще юнаком пограбував крамницю дрібних товарів. Але невдало: попався. Відбув покарання в тюрмі для малолітніх злочинців. Вийшовши з тюрми, довго лишався безробітним. Вступив у штурмовики, спочатку спокусившись самим лише казенним обмундируванням та дармовими сніданками. Поступово став одержимим фанатиком, таким самим, як і багато інших наці, ладних віддати життя за фюрера не тільки через відданість його ідеям, але й тому, що бачили в ньому людину, схожу на них, яка вийшла з самісіньких низів. Герлаха ріднила з його фюрером ненависть до євреїв і до інтелігенції. На євреях можна було безкарно зігнати свою злість і помсту за все пережите. А зневага до інтелігентів, переслідування їх немовби ставили його, люмпена, вище за освічених людей, підкоряла їх його лихій, дикунській волі. Гітлерові вдалося підняти весь бруд із дна суспільства. І оці покидьки, що спливли на поверхню, вбачали в ньому свого апостола, ватажка, що промовляв на площах зрозумілою для них мовою крові, погромів, грабежів. До Дітріха, цього бундючного аристократа, Герлах почував потаємну неприязнь. Спочатку, засліплений соціальною демагогією Гітлера, він гадав, що рух наці обмежить права німецької аристократії, потомствених юнкерів-поміщиків, юнкерів промисловців. Та розправа над Ромом і його штурмовиками, зроблена на догоду вимогам рурських магнатів і генералітетові вермахту, показала, що його мрії були ілюзією. Гітлер зміцнюється у своїй владі, зміцнюючи владу пануючих, правлячих класів. І все ж таки відданість Герлаха фюрерові не слабшала. Навпаки, вона перейшла в нестямне, сліпе поклоніння. Він вірив тільки фюреру, й більш нікому. Герлах був незвичайно працездатний, він нікому нічого не доручав, намагався все зробити сам. Підозріливий, понурий, упертий, він не довіряв навіть старшим за званням і посадою. Безстрашно відстоював те, в чому був упевнений, переконаний, що його бездоганне фашистське минуле є надійним захистом для нього. Він був небезпечний Вайсові не тільки своєю невсипущою підозріливістю: він був тут, власне, єдиний, хто свою роботу в розвідувально-диверсійній школі вважав не просто проходженням армійської служби, а своєрідним служінням вищій істоті і самозречено, самозабутньо віддавав усі свої сили справі, не цікавлячись нічим іншим, окрім справи. До радянських військовополонених він почував звірячу ненависть і навіть думки не припускав, що ці низькі істоти можуть служити Німеччині, спонукані чимось іншим, крім страху смерті. Тому він не вірив, що курсант Фаза надійний. І приєднав свої аргументи до Вайсових заперечень. Та Дітріх неухильно стояв на своєму. Ця впертість була викликана, певне, неприязню, яку він, з свого боку, відчував до Герлаха, цього нахабного вихідця з низів. Начальником розвідувально-диверсійної інколи був ротмістр Гельмут Герд — зять фабриканта Вентлінга. Колись Герд, як і його тесть, дотримувався монархічних поглядів і до тридцять п'ятого року був в опозиції до Гітлера. Але згодом повірив у фюрера як у главу Третьої імперії, Імператора пової, великої Німеччини. І хоча з інших мотивів, ніж Герлах, але так само, як і той, з фанатичною відданістю став служити фюрерові. Імперіалістична агресія фашистської Німеччини обіцяла фірмі Вентлінга можливість зайняти монополістичне становище серед найбільших верховодів у фінансовому світі, а східні сировинні придатки — казкові бариші. Герд, так само, як і Герлах, працював багато і сумлінно. Та це була лише чиновницька запопадливість, позбавлена пристрасті. Він думав тільки про те, щоб ті рапорти і звіти, які він посилав у Берлін, мали солідний, показний вигляд. Герлах знав, що Герд не захоче через якогось там курсанта ускладнювати свої стосунки з офіцером відділу «ІІІ-Ц», і тому змушений був поступитися наполяганням Дітріха. Та все-таки порадив Вайсові подати рапорт про свої міркування щодо курсанта з кличкою Фаза. Після занять, що провадилися на об'ємному макеті одного з радянських міст, і перегляду хронікального фільму про металургійний комбінат, розташований у цьому місті, — завод намічався об'єктом для диверсійного акту, — до Йоганна підійшов курсант Хрящ і сказав пошепки, що в нього є секретна інформація. Хрящ видавав себе за сина колишнього кіннозаводчика із Сальських степів, що служив у роки громадянської війни ад'ютантом у генерала Гнилорибова. За Радянської влади Хрящ працював ветеринаром кінного заводу на Дону. Казав, що він козак, хоч насправді був сином орловського пристава. У таборі для військовополонених Хрящ подавав прохання, щоб йому дозволили сформувати козачий ескадрон, але при перевірці виявилося, що він не знає кавалерійської служби. Білобрисий, з пухлим бабським обличчям і світлими баранячими очима, боягуз, ледачий і дурний, Хрящ, опинившись у розвідувально диверсійній школі, обмовляв усіх, як тільки міг. Та курсанти цуралися його. Він дратував їх своєю причепливістю, ниттям, грубими спробами випитувати про заборонено, і його, траплялося, навіть нишком лупцювали. Хрящеві доноси були такі дріб'язкові, що Дітріх наказав викреслити його із списків інформаторів. Звичайно викладачі та інструктори вислухували доноси у спеціально для цього одведеній кімнаті поруч з канцелярією. Це була малесенька комірчина з окремим виходом у двір. Хрящ розповів Вайсові, що чув, як курсант Туз, розмовляючи з курсантом Гвіздком, сказав: «Краще красиво і гордо померти за справу, ніж підлотою відігрувати собі життя». І Гвіздок згодився. І сказав, що він подумає. Вайс сказав переконано: — Я гадаю, він мав на увазі справу великої Німеччини. Хрящ знітився, але, набравшись хоробрості, одказав: — Неточність. Він зовсім навпаки думає. І з іншими теж перешіптується. — Гаразд, — перебив Йоганн. — Зрозуміло. — Наказав — Коли ще щось узнаєш — донось тільки мені особисто. Я сам візьмуся на Туза. — Слухаюсь! — Хрящ пом'явся, прошепотів: — А ще оцей, з інтелігентів, Фаза… Він роз'яснював, нібито Гітлер дав вказівку, щоб в окупованій Росії всім жителям дозволяти лише чотирикласну освіту. І ще заборонити всілякі щеплення, щоб ото, виходить, діти мерли вільно. Регулювати там будуть кількість населення. Одним словом, втовкмачував нам песимізм цей Фаза. — Навіщо? — А щоб ми журилися, а він, падлюка, вигравав перед нами своєю бадьорістю. Вайс замислився. Наказав: — Пиши мені про нього рапорт. Рапорт Хряща з доносом на Фазу Йоганн підписав, поставив дату й поклав у папку для доповідей обер-лейтенанту Герлаху. Він все-таки не втрачав надії, що замість Фази йому вдасться підібрати більш підхожу кандидатуру на посаду інструктора з радіосправи. Що ж до Туза, то треба постаратися якомога швидше звільнити його із школи. Йоганн знав, що Хрящ не обмежиться доносом тільки йому, а нашіптуватимо всім іншим викладачам та інструкторам. Скориставшись скаргою адміністрації експериментального табору на те, що капітан Дітріх, забравши в школу майже всіх внутрітабірних агентів, поставив керівництво табору в скрутне становище, Йоганн під цим приводом порадив Дітріхові повернути Туза назад у табір, і на Дітріхове запитання, чи являє хоч якусь цінність цей курсант, Вайс відповів зневажливо: — Психічно неврівноважений, схильний до ностальгії. Вкрай виснажений фізично. Тільки в таборі йому й місце. Дітріх підписав наказ, і Вайс викликав Туза, щоб напутити його, як надалі слід виконувати функції внутрітабірного агента, Туз дістав од Йоганна важливі рекомендації, що стосувалися роботи Союзу військовополонених. Насамперед Вайс порадив на всіх листівках, випущених Союзом військовополонених, ставити адресу: Берлін. Так буде солідніше. І замаскує справжнє місцеперебування організації. — Геній! — сказав Туз. — Ну просто геній. На тих курсантів, яких Туз запропонував замість себе, Йоганн раніше звернув увагу і зрадів, що їхні спостереження збіглися. Простягаючи Йоганнові на прощання руку, Туз промовив сердечно: — Хороший ти хлопець. — Помовчав і додав: — Я вашого брата чогось не дуже шанував. А тепер бачу, які у вас є люди: партійної закваски. — Всміхнувся: — Тепер ми всі тут проти фашистів чекісти. Цивільні й нецивільні, а чекісти. — Гаразд, — сказав Вайс. — Бережи себе. — Обов'язково, — пообіцяв Туз. — Я ж тепер державна цінність…  

Обер-лейтенант Герлах вирішив, однак, вчинити-таки перевірку Фази й досить хитро розробив план цієї перевірки. Він виписав йому звільнювальиу в місто й видав пістолет із сточеним бойком і патронами, з яких висипали порох. Сповістив унтершарфюрера Флінк, щоб та спорядила відповідну дівку. До того ж доручив агентові, який виконував роль табірника-втікача, викликати співчуття до себе в молодого курсанта. Підготувавшись так грунтовно, Герлах з нетерпінням чекав результатів. Та результати перевірної комбінації виявилися катастрофічними для всього керівництва школи. На шосе знайшли обеззброєного мотоцикліста з проваленою головою. Цей мотоцикліст мав одвезти Фазу у Варшаву. Сам Фаза зник. Але зникли також радіокоди. Їх, безперечно, викрав Фаза: очевидно, він гадав, що ці коди використовуються не тільки для занять. З Берліна прибули до школи слідча комісія. Про все це Йоганн Вайс не знав. Того дня, коли Туза відправили назад у табір, Вайс виїхав у відрядження. Він дістав завдання відібрати з трофейного фонду радянські хронікальні кінофільми, придатні для навчання агентів, яких готували для перекидання в певні міста і райони. Сидячи в порожньому, затхлому, пропахлому пилюкою кінозалі, Йоганн три доби переглядав фільми, і життя Батьківщини проходило перед його очима. Це було незмірно хвилююче відчуття — він немовби повертався у справжнє життя, єдине, здавалося, для людини можливе, єдине реальне в світі. Це було пробудження після брехливого, важкого сну. Йоганн знав, що ці стрічки для його країни вже минуле. Зараз вона стала іншою — суворою, напруженою в своєму трагічному єдиноборстві. Але тут, на екрані, була вона, його Вітчизна, і він сам такий, яким він був недавно. І за все це він ладен був віддати своє життя, як віддають його мільйони його співвітчизників, що пішли з цих святково-радісних стрічок на фронт, на смерть. І ці стрічки будуть уважно дивитися ті, хто став на шлях зради Батьківщини, дивитися для того, щоб якомога вміліше шкодити народові, який вони зрадили. Це були тяжкі для Йоганна три доби. Він повернувся в «штаб Валі» знесилений, немов після хвороби, коли гарячка і маячня так виснажують фізичні і нервові сили людини, що вона може заридати від дрібниці — від неприязного слова, від несподіваного шуму — і впасти в істерику, якщо ґудзик на сорочці не застібається. І зразу ж Вайса викликали в штабний флігель на допит. Члени слідчої комісії сиділи за столом. Керівники школи — на стільцях віддалік. Вайс не міг не помітити, яке бліде, видовжене обличчя в Дітріха, як тріумфує Герлах, який стривожений Штейнгліц, який заклопотаний Лансдорф. Лише Герд сидів у байдужній, спокійній позі, немовби все тут його не обходило. Хоч якою неймовірною здалася Йоганнові втеча цього Фази, у змученому, стомленому мозку його не майнуло нічого, окрім подиву. І Йоганнове обличчя відбило цей подив. У нього не було зараз навіть сили в думці покартати себе за глуху, злісну ненависть, яку він відчував до цього юнака. Він просто тупо здивувався — і все. Певне, каяття, гнів за свою недалекоглядність, на відсутність тонкощів у спостереженні прийдуть пізніше, обов'язково прийдуть і гризтимуть його безжально, нестерпно. Але тепер його вистачило тільки на те, щоб здивуватися. Здавалося, що все це відбувається уві сні. Ні про що не хотілося думати. По суті, в усій цій історії з цим хлопцем він зовсім чистий, і ніщо йому не загрожує. І це відчуття безпеки немовби присипляло всі його почуття. «Ну, в чім річ?» — мляво думав Йоганн. Він же заперечував Дітріхові, разом з Горлачом вважав, що цього молодика не слід робити інструктором, попереджав начальника школи. Через цього Фазу капітан Дітріх почав останнім часом значно холодніше ставитися до Вайса. Ну й нехай тепер за це поплатиться. Так, Дітріх поплатиться. Але хіба Дітріх більш не потрібен Вайсові? Замість нього прийде другий. Хто? І як він ставитиметься до Вайса? А Штейнгліц, він все-таки вважає себе приятелем Дітріха, йому вигідніше дружити з Дітріхом. Що буде із Штейнгліцом, коли Дітріха усунуть? Ну, а Лансдорф, він же прихильний до Дітріха, і не тому, що вбачає в ньому здібною працівника: він ціпить у ньому німецького аристократа. Хто ж від усього цього виграє? Герлах. Фашист, фанатик, службист, найкорисніша тут для школи людина. Раз найкорисніша, значить, найнебезпечніша для Вайса. В міру того як ці думки спочатку мляво, а потім усе швидше снували в голові Йоганна, відновлювалася звична для нього напружена й чітка ясність, бойова озброєність мислення, яку він був утратив, гадаючи, що потреби в такій зброї зараз немає. А вона є. І коли б у нього не було зібраності думки, він міг би безповоротно втратити те, що так довго й терпляче, з неймовірною гнучкістю й чуйністю шукав у зближенні з цими людьми. Йоганн різко підняв підборіддя, його очі блиснули, і він стримано й байдужно сказав главі слідчої комісії: — Пане штандартенфюрер! Я визнаю, що спочатку не мав негативних матеріалів про колишнього курсанта з кличкою Фаза, але капітан Дітріх наполегливо наказував стежити за ним. Потім я одержав донос на курсанта Фазу від курсанта Хряща й надіслав його панові обер-лейтенанту Герлаху, але той лишив інформацію поза увагою. — Оглянувся на Герлаха. — Адже ви, обер-лейтенанте, стояли на точці зору, прямо протилежній поглядам капітана Дітріха, і я змушений був згоджуватися з вами як ваш безпосередній підлеглий. — Дивлячись у вічі штандартенфюреру, додав — Донос із датою і моєю візою лежав у папці рапортів обер-лейтенантові Герлаху. Есесман за наказом штандартенфюрера вийшов з кімнати й приніс папку. Донос Хряща пішов по руках членів комісії. Йоганнові сказали, що поки що він може бути вільний. І більше його не викликали. Герлаха вивезли із школи під охороною есесівців. Та тільки один Штейнгліц одверто оцінив вчинок Вайса. Зустрівши його в коридорі, він підморгнув, поплескав по плечу, сказав по-дружньому, торкнувшись пальцем його лоба: — А в тебе тут дещо є! Ротмістр Горд став поводитися з Вайсом з особливою чемністю, за якою ховалася настороженість. Лансдорф зазначив якось з усмішкою: — Нижчий чин рятує життя офіцерові. Ти, виявляється, хитрий, пруссачок. Я думав, ти наївніший. Що ж до фон Дітріха, той став уникати Вайса, а зустрівшись, так допитливо-уважно, неприязно й підозріливо поглядав на нього холодними очима, немовби хотів дати Йоганнові відчути: хоч як там було, він, капітан Оскар фон Дітріх, — контррозвідник і ні в які благородні людські імпульси не вірить. Йоганн чимало роздумував про те, чим загрожує йому ця несподівана неприязнь Дітріха, і намагався встановити її причини. Можливо, гонористому, бридливому аристократові Дітріху гидко, що він завдячує нижчому чинові своїм порятунком. Не виключено й інше: вдавшись до брехні, його мучить тепер те, що Вайс, так само як Лансдорф і Штейнгліц, став свідком його приниження. Можна припустити й інший варіант: Дітріх, якось зв'язавши тепер з Вайсом свою долю, з відразою жде, що той нагадає про свою послугу й навіть більше того — зухвало зажадає нагороди. Але ж, власне, Вайс нічого такого не зробив, він тільки сказав членам слідчої комісії, що Дітріх займав позицію, протилежну точці зору Герлаха. А те, що Дітріх при безперечній підтримці Лансдорфа і Штейнгліца зумів потім енергійно вискочити через відкриту для нього лазівку, це Вайса вже не обходить, це — справа самого Дітріха. Що ж зробити? Дати Дітріхові відчути, нібито він, Йоганн, не надає своєму вчинкові ніякого значення й навіть не розуміє, як круто могла покотитися вниз капітанова кар'єра? Ні, рятівна простодушність тепер уже виключена з Йоганнового арсеналу. Він так утвердив за собою репутацію тямущої, недурної людини, що удавана наївність в даному разі може тільки нашкодити, викрити його. Значить, найкраще терпляче ждати й, весь час пильнуючи, холоднокровною байдужістю умиротворити Дітріхове роздратування.  

Через кілька днів Йоганн побачив у тайнику, вказаному Ельзою, довгожданого листа, про який він запитував Центр, і листа від дружини курсанта Гвіздка своєму чоловікові. Рекомендація Туза і безпосередні спостереження за Гвіздком зміцнили впевненість Вайса, що з цією людиною можна почати роботу. Викликавши Гвіздка на чергову політичну співбесіду, він почав здалека: — Як заявив маршал Герінг, в інтересах довготривалої економічної політики усі нові окуповані території на Сході експлуатуватимуться як колонії і з допомогою колоніальних методів. Тому окремі представники східних народів, що віддали себе служінню великої Німеччини, можуть сподіватися на деякі привілеї порівняно зі своїми одноплемінниками. — Зрозуміло, — сказав Гвіздок. — Спасибі за роз'яснення, а то деякі гадають: німці тільки проти більшовизму. А виходить, ви розумні, по-хазяйськи міркуєте. Колонія — і годі. — За звільнення народів Сходу від більшовицького іга, за таку послугу Німеччина повинна одержати економічну компенсацію, і це справедливо, — зазначив Йоганн і несподівано спитав суворо й різко: — Ви здалися в полон добровільно? Гвіздок насторожено подивився Йоганнові у вічі. З його обличчя зійшла посмішка, вилиці напружилися. — Був непритомний, через контузію, поводився дуже делікатно, зовсім як живий покійник. Вайс сказав зневажливо: — Значить, як боягуз, здалися. — Повторив злісно: — Як боягуз! Гвіздок напружився, збираючись встати. Схаменувся, розслабив стиснуті кулаки. — Правильно, — Нахилився, спитав: — А вам хотілося, щоб я хоробрий був? — Хотілося! — Це в якому ж розумінні? Щоб, значить, я на фронті ваших бив, а потім таким самим маніром своїх? Цього ж не буває! Хто ваших на фронті старанно бив, той своїх не зачепить. Розірви його на шмаття — не зачепить! — Виходить, ви вважаєте, ви всі тут тільки боягузи? — Ні, навіщо ж? Герої! Куди вже далі! Далі їхати нікуди. — Нікуди? — Ні, чого ж, є адреска: на шибеницю. — Де? — І тут, і там. — А де вам краще? — Та ви мене не ловіть, не треба, — поблажливо попросив Гвіздок. — Ви комуніст? — Здоровенькі були! Хочете все заново мотати? — А Туз — комуніст? — Це хто такий? — Член комітету Союзу військовополонених. — Нікого й нічого я не знаю. — Гаразд, поговоримо інакше. — Бити хочете? Це нічого, це можна. Після табору я трішки одвик, звичайно. Та, виходить, даремно одвик. Вайс вів далі, немов не розчув: — Туз дав показання, що ви погодились виконати його завдання. Гвіздок понуро подивився собі під ноги, запропонував: — Ти ось що, єфрейторе, кинь чіплятися. Досить мені горлянку словами дерти, я на таке не піддаюся! — Он як! — Йоганн розстебнув кобуру. Гвіздок усміхнувся. — Нащо ж у приміщенні підлогу бруднити? Ваше начальство буде потім невдоволене. — Ходім! — наказав Йоганн. Він привів Гвіздка до паркана за складською будівлею. Поставив лицем до брусованої стіни, злегка потицяв стволом пістолета йому в потилицю й сказав: — Ну, востаннє питаю? — Шквар, — відповів Гвіздок. — Шквар, фріц, не марудься. — Нахилися, — сказав Вайс. — Та ти що, гад, хочеш, щоб для зручності я тобі ще й уклонявся? — Гвіздок рвучко обернувся і, розлючено дивлячись Йоганнові у вічі, зажадав: — Пали в пику! Ну! Вайс поклав пістолет у кобуру. — Я змушений був вдатися до цього. — Показавши на колоду неподалік, запропонував: — Посидимо? — Витяг згорнутий у сигаретний циліндрик лист на цигарковому папері, простигнув Гвіздкові. — Це від вашої дружини. — Пояснив: — Сподіваюсь, тепер не буде ніяких сумнівів. Гвіздок недовірливо взяв паперовий циліндрик, розгорнув, став читати, і поступово його обличчя втрачало твердість, розслаблювалося, а потім почало тремтіти, і раптом Йоганн почув чи то кашель, чи то хрипле ридання. Він встав і відійшов убік. По небу повільно пливли сирі, ніздрясті від снігу лілові хмари. В просвітах мерехтіли зорі. Від землі, вкритої рідким, нечистим снігом, пахло кислим брудом. Високий тюремний паркан з навислим дощаним козирком, обплетеним колючим дротом, кидав чорну тінь, нібито біля парканів зяяв нескінченний рів. Було тихо, наче в ямі. Підійшов Гвіздок. Обличчя в нього за ці кілька хвилин змарніло, але очі блищали. Спитав пошепки: — Ви мені дозволите сказати вам «товариш»? Це допустимо? Чи ще не можна, поки не доведу чимось? Йоганн простягнув йому руку. Пояснив: — Із зрозумілих вам причин лишаюсь для вас єфрейтором Вайсом. Гвіздок з почуттям потиснув йому руку. — Механік-водій, сержант Тихін Лукін. — Так от, сержанте Лукін, — сказав Йоганн діловито. — Перше завдання. Вчитися так, щоб вийти у відмінники з усіх предметів. З політичної підготовки теж. Не гребуйте всією цією антирадянщиною: згодиться для розмов з іншими курсантами. А то, я помітив, гребуєте. Через п'ять днів зверніться до мене після занять з яким-небудь запитанням. Я викличу на співбесіду. Все. Ідіть у барак. — Товаришу, — раптом попросив Лукін жалібно. — Дозвольте, я тут трошечки посиджу. — Винувато признався: — А то ноги чогось не держать, все ж таки смертоньку я од вашої руки пережив. Коли ви пістолет наставили, весь твердо зібрався. А зараз відійшло, от я й ослаб. — Добре, — згодився Вайс. — Відпочиньте. — І ще раз попросив — То ви все таки мені пробачте за ваші переживання. — А лист дружинин не можна зберегти? — стогнучим шепотом попросив Лукін. — Ні, — сказав Йоганн. — Ні в якому разі. Він спалив цигарковий папір, затоптав попіл і пішов, не озираючись. Йому здавалося, що його обличчя світиться в темряві: таке раптом охопило його щастя. Адже це щастя — врятувати людину від найстрашнішого, від згубного падіння. Щастя діяння, добуте з глибоких спостережень найтонших відтінків людських почуттів, хоч інколи й здавалося, що той, на кого Йоганн звернув увагу, безповоротно впав у прірву зрадництва, що нема тут справжніх людей, самі тільки покидьки. Це був поєдинок на смертоносному вістрі. Поєдинок за людину. Людина ця заслужила кари, але Йоганн боровся за те, щоб врятувати її од відплати, давши їй зміну подвигом спокутати свою провину. А як це важко проникнути в душу людини, розчавленої тягарем вчиненої зради… Цей юнак, з кличкою Фаза… Його піймали через кілька днів після втечі. Переслідувачі загнали його на дах будинку, де він ховався на горищі. Він відстрілювався до останнього патрона і сплигнув з даху на землю так, як, певне, плигав з трампліна у воду, — ластівкою. Умираючого, його притягли на допит. Мовчав. З останніх сил склав дулю, але підняти руку, щоб тицьнути її в нахилене обличчя перекладача, не зміг. Так і вмер із складеними в дулю пальцями. У Йоганна було таке відчуття, начебто це він винен у смерті юнака. На яке ж потаємне в страшній самотності маскування прирік себе цей хлопчина, щоб сміливо, відчайдушно помститися ворогам! А Йоганн не знайшов навіть віддаленого, примарного напівнатяку на те, що коїлося в його душі. Курсантам сказали, що курсанта Фазу переведено в один з філіалів школи. Йоганн відкрив Гвіздкові правду й рекомендував, не забуваючи про обережність, розповісти про все тим, кому Гвіздок довіряє. Він також інформував Центр про героїчний вчинок Фази — ополченця Андрія Андрійовича Басалиги, 1922 року народження, студента МДУ, як з'ясувалося з особової справи курсанта. Думаючи про Андрія Басалигу, Йоганн відчував одночасно і скорботу втрати, і почуття захоплення перед цим чудовим юнаком, чиє майстерне прикидання він не зміг розгадати. Такому прикиданню вчився і Вайс, усі тонкощі його він осягав тут день за днем. І немовби в новому сяйві Йоганн усвідомлював свій обов'язок, і чим явніше меркнув ореол його власної винятковості, тим дужче зміцнилася надів знайти тут вірних соратників. Втеча і «зрада» курсанта Фази плямою лягли на Центральну показову школу розвідників при «штабі Валі» і викликали посилений нагляд всіма доступними засобами не тільки за курсантами, але й за викладацько-інструкторським складом. Дітріх разом з підлеглими йому співробітниками контррозвідувального відділу розробив цілу систему відповідних заходів, і перевірним випробуванням мали бути піддані навіть досить поважні співробітники абверу.  

Виконуючи Вайсові вказівки, Гвіздок став помітно виділятись успішністю серед інших курсантів. Ревне читання антирадянської пропагандистської літератури дало йому змогу досить розсудливо схвалювати політику Гітлера. До того ж він тепер являв собою приклад бадьорості й життєрадісності, і це справляло найприємніше враження. Усе це було підставою, щоб призначити Гвіздка старшим групи, виділеної для виконання особливо секретного завдання. Цю групу перевели в окреме приміщення. Тут офіцер абверу ознайомив курсантів з двома найновішими німецькими снарядами для диверсійних дій і терпляче вчив, як треба з ними поводитись. Перший снаряд призначався для підриву залізничного полотна. Це була металева конусоподібна трубка, начинена в основі клеєподібною масою, що склеює будь-який предмет. На верхівці трубки — ковпачок, що одгвинчується, до якого прикріплена шворка од висадника. Снаряд слід приліпити до рейки, а потім, одгвинтивши ковпачок, смикнути шворку й чимдуж тікати в укриття, бо вибухав снаряд майже тієї ж миті. Другий снаряд — для зруйнування телеграфних стовпів і щогл електропередачі — скидався на ковбасу. Тістоподібна речовина загорнута в непромокальний папір. Перед вибухом у «ковбасу» втикається капсуль, насаджений на кінець бікфордового шнура. Крім того, офіцер продемонстрував курсантам набір запалювальних засобів, виготовляють їх німці, як відомо, з великою майстерністю. З усього цього видно було, що група виконуватиме диверсійні завдання. Прочитали завершувальні лекції: роз'яснили, як уникати стеження, як поводитися в разі затримання і на допитах. Як слід поводитися в місцях заслання, учив солідний лектор, надмірно товстий і тому хворий на ядуху. Він так яскраво і мальовничо, з таким чудовим знанням справи розповідав про тюремні звичаї і способи пристосування до них, так вихваляв свою власну спритність і хитрість, що мимоволі виникала думка, нібито перебування в тюрмах — найкращі сторінки життя цього типа. Але в його відповідях на запитання було тяжке протиріччя. З одного боку, він мусив вселити курсантам бадьорість і надію й тому не міг залякувати їх суворістю тюремного режиму. А з другого боку, він мусив погасити усі їхні надії і так залякати ув'язненням і жахами тюрми, щоб вони вибрали самоліквідацію, аніж добровільну явку з повинною. Тому, ухиляючись від прямих відповідей, він головним чином посилено рекламував пілюлі з отрутами як шедевр німецької хімічної промисловості, що діє вмить і, отже, майже безболісно. Інструктаж про порядок користування фальшивими документами проводив охлялий плішивий чоловік із зниділим вузьким обличчям. Своїх зубів у нього не було, їх заміняли вставні, і коли він говорив, щелепи клацали, немов паща капкана. Німці звільнили його з тюрми, де він відбував черговий строк за спекуляцію валютою. Це була його спадкова спеціальність, і, схильний до неї, він добре вивчив діловодство радянських адміністративних органів. Дивлячись безнадійно на свій обвислий живіт, він мимрив: — У командировочному розпорядженні ви самі проставите дату, на добу раніше за день вильоту. Строк командировки, згідно діючого закону, — п'ятнадцять діб. Тож, після того, як пройде цей строк, акуратно заповніть нове командировочне розпорядження. Не зберігайте цивільні і військові документи в одному місці. В разі чого, в першу чергу знищуйте військові. Якщо виявлять, що ваші цивільні документи фальшиві, можете відговоритися тим, щ купили їх, аби уникнути служби в армії. Найбільше — пошлють на фронт. А якщо виявлять обидва комплекти документів — і цивільні, і військові, — то буде важко доводити, що вас не підіслано. Коли прибудете в призначений пункт, відмітьтесь у коменданта міста. Але не поспішайте. Якщо помітите, що черговий прискіпливий, зачекайте до наступного дня. Оселяйтесь у приватних будинках, а не в готелях, найкраще у вдів. Звільнення від військової повинності дається повторним оглядом. Статті доберіть самі. Бажано, щоб у вас на них були хоч маленькі ознаки. Якщо немає, беріть психічні хвороби. Як треба симулювати, вас проконсультують додатково. — Сказав, випнувши в посмішці синюваті зуби: — Особисто в мене переконливо виходила манія переслідування. А також хвороба рака, через що не раз у місцях заслання добивався дієтичного харчування. — Заявив шанобливо: — Німецька поліграфія на такій недосяжній висоті, що краще за німців лип ніхто не робить. — Додав обережно: — Але якщо вдасться на місці обрости справжніми документами, скажу: береженого бог береже. Особисто від себе раджу: на хабарі не покладатися. Візьмуть, але й тебе за шкірку теж. Маю на такі випадки з особистої практики сумні прецеденти. Майстерня по виготовленню фальшивих документів знаходилася в приміщенні без вікон, за оббитими залізом дверима. Старий гравер, колишній працівник артілі «Годинники, печатки, оптика», на прізвище Бабашкін, був тут в ув'язненні. Спить він на розкладушці, а вдень прибирає її. На ньому вся техніка заповнення документів і погодження необхідних даних. Він-таки підписує документи різними перами, різним чорнилом, неоднаковим почерком. Кожного курсанта тричі сфотографували: один раз у військовому обмундируванні і два в різному цивільному одязі — для паспорта й посвідчення. Знімки були хімічно оброблені, щоб вони не мали на документах вигляду новеньких. Йоганнові вдалося роздобути зразки «почерку» друкарської машинки, на якій друкували текст посвідчень, і виявити, що на фальшивих партквитках обкладинка трохи яскравіша, і якщо глянути вздовж неї, то ясно видно іскристий відблиск. Він помітив також, що, коли Бабашкін відрізував від розрахункових книжок комскладу талони на одержання грошей, маленькі ножиці, якими він користувався, лишали на корінці книжок зигзагоподібний слід. Усі ці відомості, а також зразки клею, яким тут приклеювали фотографії до документів, він переправив через тайник у Центр. Перед тим як видати курсантам документи, ротмістр Герд зібрав групу для останніх настанов. Він сказав суворо, що чекає чіткої роботи. Вигадувати розвіддані марна річ: усі відомості будуть ще раз перевірятися. Будь-яка спроба звернутися до НКВС призведе тільки до загибелі самого розвідника, а німецькому командуванню завдасть лише незначної матеріальної шкоди. Потім він підвівся і, приязно всміхаючись, запропонував: — Хто вагається чи боїться, нехай заявить про це зараз. Вам дається остання можливість вирішити: працювати з нами чи ні. Якщо хтось відмовиться, йому нічого лихого не зроблять. Відправлять назад у табір або в інше місце, де робота буде йому під силу. Герд почекав. Наївних простаків — охочих на такі визнання — не знайшлося. Про всю цю процедуру Вайс попередив Гвіздка, а той ще двох найвірніших людей із своєї групи. За кілька днів до від'їзду тих, що засилалися, почали обмундировувати. Вони одержали теплу білизну. Кальсони білі бумазейні й оранжеві трикотажні. Сорочки голубі. Джемпери сірі, із зеленою каймою на комірі і рукавах. Радянські онучі теплі, фланелеві — їх розрізали навпіл, і вони стали квадратні. Штани на складі лишилися тільки червоноармійські — діагоналеві, а шинелей комскладу РСЧА й зовсім не було. Чоботи переважно кирзові. Цивільний одяг іноземного крою: на штанах дві задніх кишені, піджаки однобортні з дуже заокругленими фалдами. Сорочки верхні, як правило, без комірців. Іноді їх пришивають у майстерні, викроюючи з пелени, і це зразу помітно, а коли сорочка смугаста, то смужки на комірі виходять не горизонтальні, а вертикальні. Майже всім видали сірі брезентові полуботинки з чорними головками. Одержаний одяг і взуття носити в таборі не дозволяється: зразу ж після примірки все має бути упаковане. Якщо група чомусь затримується, обмундирування здається на склад з ярличками, на яких позначено, що кому належить. Усі оці дрібні й, здавалося б, зовсім незначні деталі, що їх точно підмітив Вайс, мали істотне значення: вони будуть доказами для розпізнання злочинців. Навіть те, що німці не дають своїм агентам можливості обносити одяг, може стати прикметою для пильної спостережливості радянських людей. Необношений одяг в роки війни й злигоднів — мундир щонайменше шахрая або дезертира. Штейнгліц скептично спостерігав процедуру примірки обмундирування. До нападу на Радянський Союз, в ході війни з європейськими державами, Гітлер надав побічним воєнним діям широкого розмаху, вкладаючи в них особливий зміст. Він сподівався на вільних і невільних агентів із правлячих класів цих держав, на їхню своєкорисливу честолюбність, авторитарні нахили. Найбільші фінансисти, промисловці успішно співробітничали із своїми німецькими партнерами по міжнародних концернах, багатіючи за рахунок незалежності своїх країн. Досі німецьке командування основну увагу приділяло не стільки прямим воєнним діям, скільки нападові на противника з тилу в тій чи іншій формі. Штейнгліц знав: раніше Гітлер починав війну з деморалізації і дезорганізації противника. Отруїти, зламати волю противника до опору — ось найвища мета таємної війни. А хто ці так звані «агенти»? Покидьки. Падло, поставлене на ноги, щоб, як скотину, гнати на укріплення противника, на його мінні поля. Їхня загибель мала сприяти виявленню таємної небезпеки у ворожому таборі, розставлених там пасток. Він згадав досвідчених, солідних агентів, завербованих у процвітаючих європейських країнах. І хоча ці люди й були чужі йому, з ними він завжди знаходив спільну мову, добивався взаєморозуміння. Адже й вони, і він мали спільну життєву мету. Вони, як і він, вбачали свій добробут у сумі, записаній на їхньому рахунку в одному з іноземних банків, ї якщо вони зраджували, то не свої власні інтереси, а свій уряд. В разі воєнної поразки змінився б тільки уряд, але не сутність і мета життя кожного, хто хоче і вміє робити гроші байдуже якими способами. А ці? Ну, вб'ють, підірвуть, передадуть агентурні матеріали. Та хіба вони здатні отруїти, послабити волю противника по боротьби, викликати в якихось радянських колах співчуття, підтримку? Вивчаючи радянських військовополонених, Штейнгліц давно почав підозрівати, що політична стратегія війни проти Росії була побудована на хибній думні, міфі про існування в Радянському Союзі реальної опозиції ладу і режиму. Адже коли б це відповідало дійсності, абверівцям досить було б виявляти серед військовополонених відповідно настроєних людей. Та, на жаль, усе було зовсім інакше. Головний контингент завербованих становили легкодухі, ті, хто, зламані табірним режимом, обрали шлях зради, а не шлях до крематорію. Ще на початку своєї кар'єри, працюючи в кримінальній поліції, Штейнгліц переконався, що найкращі поліцейські. центи — це колишні карні злочинці. Але їм не потрібне було перевиховання так само, як і політичним агентам абверу, завербованим в інших капіталістичних країнах. І в цьому запорука їхньої надійності. А ці? Він зневажав їх так само, як відомий професіонал-криміналіст зневажає тих, хто краде тільки із страху перед голодною смертю. Штейнгліц мовчки, насмішкувато спостерігав, як агенти приміряють обмундирування. І навіть оцей дешевенький їхній одяг, без якогось європейського лоску і шику, викликав у нього огиду. Очевидно, те саме відчував і Лансдорф. Він був знайомий з Беніто Муссоліні ще в роки першої світової війни, коли той подвизався як рядовий агент «Другого бюро»: працював на французьку розвідку, не відмовляючи в послугах і Лансдорфу, багатому німецькому аристократові-розвіднику, прийнятому в найкращих родинах Парижа, Рима, Лондона. Сам Уїнстон Черчілль почав свою політичну кар'єру розвідником, і, хто зна, коли б Лансдорф, бувши знайомий з ним у ті роки, вгадав його майбутнє, багато чого було б інакше… А Гітлер? Не випадково при ньому німецька розвідка досягла такого процвітання. Гесс свою дисертацію написав, піддавши роки вивченню японської системи тотального шпигунства, і цю систему потім з колосальним розмахом перенесли на грунт рейху. Випадок з курсантом Фазою справив на Лансдорфа тяжке враження. Він не зумів розгадати цю сильну особу.  

Бесіда з ним вселила йому надію, що цей енергійний освічений юнак, лікарів син, повіривши у фашистські догми, зможе виконати ускладнене, з далеким прицілом завдання. Ї як же він промахнувся! І тепер, керуючись інстинктом суто службової безпеки, він самоусунувся від нових спроб знайти серед курсантів такого блискучого агента, яких йому вдавалося вербувати в багатьох європейських країнах. Тепер Лансдорф обмежувався доповідями ротмістра Герда, вимагаючи од нього не усної, а тільки письмової інформації, щоб у разі чого пред'явити спеціально підібрані документи й знищити ті, які можуть свідчити не на його користь. І тільки Дітріх, розлючений випадком з курсантом Фазою, з незвичайною і, мабуть, не властивою йому енергією прискіпливо стежив за всіма етапами підготовки спеціальної групи. Так, він помітив, що один з курсантів недбало приміряє взуття, а коли комірник звернув увагу цього курсанта на те, що підметка на одному черевику начебто відривається, той сказав легковажно: «Ет, дарма, хай уже…» І цього було досить, щоб Дітріх ту ж мить зняв курсанта з особливої групи. Вайс зробив з усього цього висновок, що напружена увага Дітріха стає зараз особливо небезпечною і для нього самого. Він тримався з Дітріхом з підкресленою старанністю і уникав розмов, що безпосередньо не стосувалися служби. Спроби Дітріха вивідати, яке враження справила на нього смерть курсанта Фази, Йоганн обірвав недбалими репліками: — Істеричне хлопчисько. Боявся агентурної роботи, тому й утік. — Але ж він відстрілювався до останнього патрона! — Від страху перед покаранням за втечу. — І додав з усмішкою: — З відчаю. Боявся пороття, та й годі.  



Старшиною шкільного табору був військовополонений з кличкою Синиця — обважнілий, брезклий, надзвичайно владний і нещадно вимогливий до курсантів. В роки першої світової війни він попав у полон до німців. У тридцятому році, перебуваючи в складі радянської торговельної делегації (він мав доручення купити барвники для текстильного виробництва), лишився в Німеччині. Одержував допомогу від білогвардійського центру, доносив у гестапо на прорадянськи настроєних емігрантів. Закинутий агентом у Радянський Союз, злякався. Гроші розтринькав по ресторанах, гульбиськах. Відкликаний назад, був посаджений у концентраційний табір, де доносив на ув'язнених німецьких комуністів, викликавши їхнє довір'я тим, що видавав себе за радянського громадянина, схопленого гестапо. Провалився. З табору його забрали в абвер як спеціаліста по Росії. Виявив необізнаність. Став перекладачем. Одружився з вуличною дівкою. Відрахували з абверу за таке непристойне одруження. Жив на заробіток дружини. Коли дружина опинилася в спеціальній лікарні, працював швейцаром у нічному готелі. Прийшов у радянське посольство. Якимсь чином зумів обдурити. Його пожаліли й дозволили повернутися. Призваний до Червоної Армії в липні 1941 року, перебіг до німців. Синиця казав курсантам: — Росіяни — це нація мужиків і солдатів, а генералами у нас завжди були тільки німці. У німців, певне, душі немає. Душа — це в нас, у слов'ян. Від неї фантазія і глупота. Німець що любить? Порядок, чистоту, акуратність. Те, чого в нас немає. Додержуй — і будеш цілий. Грубий, тупий солдафон, він намагався ще більше підкреслювати ці свої якості, щоб домогтися довір'я начальників. Ротмістр Герд вважав Синицю зразковим екземпляром слов'янина. Ставши помисловим, Дітріх вбачав у Синиці таємного прибічника російських монархістів, прихильників єдиної, неділимої великої Росії, тих, хто наївно гадав, ніби, як тільки Росія буде звільнена від більшовиків, її престол займе російський цар, а німці добровільно поступляться. Дітріх вважав, що такий спосіб думок породжує не тільки нікчемні, але й шкідливі ілюзії. Росія, Україна, Кавказ — безкомпромісні колонії великої Німецької імперії. І ніякі інші форми управління цими територіями неприйнятні. Інакомислячий викликає підозру, Дітріх встановив нагляд за Синицею. Не викликав у Дітріха довір'я і радист штабної радіостанції, колишній штурмовик Хакке, якого він підозрівав у співчутті Рему, страченому фюрером разом з іншими ватажками штурмовиків 30 липня 1934 року на догоду вимогам німецького генералітету. Член націонал-соціалістської партії з 1930 року, Хакке був таким самим відданим наці, як і обер-лейтенант Герлах, але трохи розумніший за нього. Вірніше, йому не забракло розуму збагнути, що після того, як штурмовики виконали найчорнішу, катівську роботу — тероризували німецький народ, а Гітлер завоював визнання німецьких магнатів і дістав од них команду готувати під опікою генштабу війну, — націстським низам за всі їхні брудно-криваві подвиги відводиться всього-на-всього роль бездумних, шалених фанатиків, допоміжних ударних, каральних сил вермахту. І тому Хакке, як і Герлах, відчував темну неприязнь до Дітріха, вбачаючи в ньому одного з представників споконвіку правлячого класу — прусської. аристократичної вояччини. Так само він ставився й до Герда, розуміючи, що для Герда співробітництво з наці — це тільки форма взаємодії капіталістичних монополій з націстською верхівкою. Але не більш. Він почував себе обманутим у своїх надіях. Бувши ветераном націстського руху, він сподівався на видніше місце, ніж йому відвели, зарахувавши в кадри таємної агентури націстської партії, щоб стежити за політичною благонадійністю кожного наці, незалежно від посади й звання. Його спроби промацати Вайса той відбивав з допомогою хитромудрого прийому. Достатньо обізнаний з історією Стародавнього Риму, Йоганн захоплено розповідав Хакке, які ритуали й символи запозичили наці у римлян і що вони означали в своєму первородному вигляді. Це давало змогу Йоганнові ухилятись од відповідей на каверзні запитання й одночасно демонструвати свої глибокі знання в деталях фашистського катехізису. Проте Вайсове життя тут полягало не тільки в тому, щоб уловлювати всілякі відтінки ставлення до нього всіх навколо і, грунтуючись на них, продумувати тактику поведінки з кожним. Не міг він зосередити всі свої сили й на тому тільки, що в сукупності становило його роботу розвідника: збирати, обробляти, організовувати матеріали й транспортувати їх, а також вивчати тих, хто був у полі його зору. Для того щоб мати змогу здійснювати своє безпосереднє завдання, він мусив насамперед вважатися справним службовцем абверу. І оскільки він не був особою командною, а лише виконавцем команди, підлеглим багатьох інших, то, природно, йому доводилося виконувати не тільки свою роботу, але й частину роботи тих, кому він був підлеглий. І не просто виконувати, а викопувати з блиском, з тією педантичною точністю, яка — так гадали абверівці — в крові в істинних німців. Вайс знав: досить припуститися найменшої помилки по службі, хоч кому-небудь здатися несправним — і його безповоротно жде відчислення на фронт. І йому весь час доводилося проявляти подвійну пильність: з одного боку — службову, ні на секунду не забуваючи, що він абверівець, а з другого — пильність радянського розвідника, успіх роботи якого безпосередньо залежить від успішності його служби в абвері. І природно, що Вайс не міг у зв'язку із своїм перевантаженням по одній лінії послабити роботу по другій. Навпаки, як тільки він одержував завдання в одному напрямку, зразу ж гармонійно, як у човниковому русі, виникала потреба посилити діяльність у напрямку протилежному. Джерелом, з якого Олександр Бєлов черпав запаси сили, була холодна, обачлива розважливість. Він привчив себе спати без сновидінь, щоб його мозок міг хоч і короткочасно, але цілковито відпочивати. Він привчився — звичайно, в тих випадках, коли була змога, — немовби виключати свою свідомість, «робитися дурником», гасити на якийсь час нервове збудження. Надівши на себе личину напруженої уваги, він удавав, ніби шанобливо слухає нудні настанови начальства підлеглим, а сам в цей час блаженно розслаблювався й ні про що не думав, не згадував, щоб відпочила голова. Такі виключення допомагали Йоганнові блискуче, з неухильною точністю справлятися з двоїстістю свого становища, що вимагала всіх його сил. Хоч які короткочасні були поїздки у Варшаву, Йоганн намагався використати їх з максимальною користю. Так, одного разу йому вдалося познайомитися з дрібним імперським чиновником із групи, що інспектує заготівлю шерсті в генерал-губернаторстві. Йоганн зробив чиновникові незначну послугу, влаштувавши його машину на ремонт в армійський гараж. За це чиновник, певне й собі прагнучи піднестися у Вайсових очах, похвалився, що доручене йому завдання має особливо важливе значення. Донедавна планувалася заготівля зимового обмундирування тільки для окупаційних частин. Проте зараз одержано наказ забезпечити теплими речами всі армії Східного фронту. Це свідчило про те, що, незважаючи на обіцянку Гітлера та його генералітету покінчити з Росією до кінця 1941 року, генштаб помалу готується до затяжної війни. Особливу увагу Йоганн виявляв механікові — спеціалістові по лічильних машинах, присланому з Берліна для налагодження криптографа — шифрувального апарата, встановленого у приміщенні радіостанції. Криптографи випускала шведська фірма, але кілька років тому гітлерівцям вдалося купити контрольний пакет акцій і стати її фактичними господарями. Фірма постачала свої вироби спеціальним службам багатьох країн світу. І от несподівано вона відмовилася замінити швидко зношувані запасні частини криптографів, установлених у тих європейських країнах, на які гітлерівці готували напад. Апарати виходили з ладу саме в той час, коли від спеціальних служб цих країн вимагалась особливо інтенсивна діяльність. Механік тримався з професорською поважністю. Йоганн зустрів його на варшавському вокзалі, привіз у розташування «штабу Валі» й навіть віддав йому свою кімнату, діставши за це право вечорами бесідувати з ним. Деяке уявлення про конструкції подібних машин Йоганн мав. Академік Линьов вважав, що з часом їх можна буде використати як казкову інформаційну комору пам'яті, і твердив, що в таких машин велике майбутнє. Вайс, розмовляючи з механіком, іронічно й ущипливо піддавав сумніву можливість чіткої і бездоганної комбінаційної роботи механізмів, подібних до криптографа, чим невимовно дратував співрозмовника. Але свій консерватизм Вайс підкріплював технічною обізнаністю. І, для того щоб заперечити Вайсові, механік не тільки грунтовно й докладно ознайомив його із схемою будови криптографа, але й пояснив у запалі суперечки, накресливши на папері, як він налагоджує систему кодування, як забезпечується самоконтроль шифрувальних знаків і які саме деталі своєю нечіткою роботою можуть порушити правильність шифровки і дешифровки. І, роз'яснюючи, вказував на зразках браку, де, в якому місці бували несправності. Йоганн передав усі ці розрізнені відомості в Центр, і там було знайдено ключ до розшифрування коду. Як відомо, цю таємницю тримають у сейфі, що відмикається одночасно двома ключами, які зберігаються в різних осіб, крім того, існує шифр-набір для особливого, третього замка, що міняється майже щотижня. Для викрадення подібних таємниць в інших іноземних служб абвер розробляв операції із застосуванням підкупів, убивств, вибухівки, і участь у них брали цілі групи найбільш досвідчених розвідників. Йоганнові допомогли не тільки його вигадливість і кмітливість, але головним чином неабиякі математичні здібності, які він віддав у жертву своєму новому, трудному полю діяльності. І хоч код періодично мінявся, на якийсь час, поки він діяв, Центр мав змогу розшифровувати кореспонденцію радіостанції «штабу Валі». Усе це входило в повсякденну працю розвідника Олександра Бєлова, невідривну від праці єфрейтора Йоганна Вайса. Адже, крім щоденної перекладацької роботи в школі, він був завантажений складанням канцелярських звітів і конспектів з різними відомостями про радянські райони, куди мали закинути диверсійні групи. Чимало часу забирали також всілякі доручення командного складу, починаючи від відправлення посилок родинам і кінчаючи фінансовими звітами, які Вайс писав за помічника начальника школи по матеріально-господарській частині. До того ж треба було невтомно спостерігати тих курсантів, яких Йоганн намітив для своєї мети. І Гвіздок обережно вивідував їхні потаємні думки, досить швидко навчившись коротко доповідати про них Вайсові під час зустрічей на ходу — від плацу до барака. Незважаючи на надмірне навантаження, справи Йоганнові йшли добре. Тим більш несподіваним для нього був раптовий наказ ротмістра Герда сісти з ним у машину, щоб супроводити особливу групу до прифронтового аеродрому. Ротмістр дозволив відлучитися тільки на хвилину: замість черевиків узути чоботи й захопити з собою пару теплої білизни. Йоганн помітив, що поряд з шофером грузовика фургона, в якому розмістилися агенти, сидів з понурим лицем радист Хакке. А серед агентів чомусь опинився і старшина табору Синиця, котрого не готували для закидання в тил. Ротмістр супроводив групи на аеродроми дуже рідко. Звичайно це доручалося комусь із офіцерів. Він майже всю дорогу милостиво розмовляв з Вайсом і навіть поділився з ним міркуваннями на тему про те, яка корисна служба в розвідувальній школі. Йому особисто, наприклад, вона багато чого дає, бо тут він набуває цінного досвіду, який, безперечно, застосує в своїй подальшій комерційній діяльності. Вайс, очевидно, знає про існування Бюро «Н-В-7» — економічної розвідки «ІГ Фарбеніндустрі», що дає цьому величезному концерну змогу діставати інформацію з перших рук. І досвід агентурної роботи «штабу Валі», безперечно, збагатить прийоми комерційної розвідки, без якої жодна солідна фірма не може успішно розвиватися. І він доброзичливо порадив Вайсові спеціалізуватися в галузі економічної розвідки, бо й тоді навіть, коли Німеччина заволодіє світовим простором і не буде конкуруючих держав, залишиться конкуренція між світовими німецькими концернами і їм потрібні будуть послуги досвідчених агентів розвідки. Йоганн неуважно слухав ротмістра, прикидаючи, які справи лишилися незавершеними через несподіваний від'їзд і чим викликана така несподіванка. Роздумував він також про те, що несподіванка ця не випадковість, а прийом, спрямування якого він не міг виявити, хоч як намагався перевести розмову на те, що так тривожило його. Тільки-но Вайс зачіпав цю тему, як Герд зразу ж починав заклопотано супитися і замовкав. Поведінка Герда змушувала Йоганна дедалі більше впевнюватися в своїй догадці, що несподіваність його від'їзду заздалегідь хтось передбачив. Але хто? Все навкруги завалив чистий, сухий од холоду сніг. На ротмістрі був авіаційний комбінезон з електропідігрівом, шнур від нього він ввімкнув у запасні акумулятори, спеціально для цього поставлені долі в кабіні. Крім того, в держалках стояли два великі термоси з гарячою кавою. Але ротмістр, наливаючи собі а термоса, кожного разу забував запропонувати кави Вайсові, так само як не поділився з ним і сніданком, покладеним акуратно в дорожний несесер з прикріпленими до кришки пластмасовими тарілками, складаними наборами ложок, виделок, ножів і навіть соковижималкою. Закружляла метелиця. Крізь білий рухливий присмерк Вайс бачив, як населення навколишніх сіл і містечок згортає під наглядом солдатів сніг з дороги, і не в усіх у руках лопати — горнуть і дошками. Ротмістр спав. Уві сні його обличчя обм'якло, губи одвисли, і здавалося, що це не живе людське обличчя, а маска. Біла, сипка, снігова імла шурхотіла об стекла машини. Розмірений, подібний до метронома, скрипучий рух «двірників», що протирали вітрове скло. Сонне погойдування їх було схоже на коливання маятника, що невідомо кому відлічував повільний, тягучий час. Аж тепер, у цьому стані неробства, Йоганн відчув — мав нарешті час відчути, — як незмірно він стомився, вимотався. Позначився майже миттєвий перехід до спокою від неймовірного напруження, від необхідності постійного гострого комбінаційного мислення, розв'язання рівнянь з багатьма невідомими, безнастанного жорстокого самоспостереження і чуйно збуджуваної, настороженої уваги до всіх інших. Усе це скидалося на невтомний поєдинок одного з усіма, що нескінченно тривав щодня, щохвилини.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка