Вадим Кожевников



Сторінка18/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42

33



 

На відміну від звичайних військових частин німецької армії у поведінці офіцерів абверу на службі і поза нею особливої різниці не було. Не було якоїсь підкресленої підтягнутості й офіціальності на службі, а тим паче за її межами. Солдати здебільшого рекрутувалися з інтелігенції і знали межу між шанобливістю і напівфамільярністю. Офіцери однакового звання і на службі, і поза нею зверталися один до одного на ім'я і на «ти». До вищих чинів, починаючи з генерала, а іноді полковника, якщо він обіймав генеральську посаду, зверталися за званням, додаючи слово «пан», а в справах служби — в третій особі. Поза нею — і в другій особі, особливо коли бачили начальника не вперше і розмова не була підкреслено офіціальною. Агенти зверталися до всіх офіцерів тільки за званням, не згадуючи прізвища й не додаючи слова «пан». Вітання було військовим: абверівці козиряли один одному, — а не партійним, як у СД, СС, гестапо, де салютували піднятою рукою. Власне, все це були старі спеціалісти, професіонали з мозолями на задах від довгочасного перебування на такого роду службі. Спритніші з них переметнулися в свій час у СД, в гестапо або, ставши довіреними підручними Канаріса, міцно осіли в Берліні. Дехто ще в юності пройшов практику в таємній поліції, інші — їх було більшість — набули фундаментального досвіду в роки першої світової війни на агентурній роботі в розвідці і контррозвідці. Будучи вузькими спеціалістами, переконаними в тому, що служба абверу завжди в пошані у правителів Німеччини, вони вважали себе людьми особливої касти, і ця кастова спільність створювала між ними атмосферу обопільного довір'я і поваги. Тому поява в їхньому середовищі новачка Йоганна Вайса викликала неприязнь і скептичне недовір'я, породжене не так політичного підозріливістю, як питанням етики. Крім кодексу офіцерської вихованості, тут панував кодекс професіональної етики. Він полягав у тому, щоб не називати речі своїми іменами. Найпідліші засоби, прийоми, страхітливі, звірячі цілі прикрашалися професорською елегантною термінологією і обговорювалися з академічною безпристрасністю. Навіть ті, хто, пройшовши практику в кримінальній поліції, досконало володів жаргоном професіональних злочинців і проституток, тут не одважувалися користатися цим багатим фольклором і намагалися висловлюватися вишукано науково. Хоч як дивно, але така атмосфера вихованості не ускладнила, а полегшила Вайсове завдання. Його неабиякі знання, знайомство з німецькою класичною літературою, філософією, роботами вчених у галузі техніки, працями стародавніх істориків і юристів, книжками з різних галузей знань, написаними в догітлерівські часи стали міцним фундаментом для того, щоб мати вигляд людини, якій чужа вульгарність типових наці і яка разом з тим досить гнучка і обізнана, аби не видатись із своїми знаннями дещо старомодною. Вже з перших зустрічей з новими колегами Вайс дав їм зрозуміти, що його «німецький консерватизм» — лише наслідок життя поза рейхом, у Прибалтиці, де прив'язаність до вітчизни могла проявлятися тільки в прив'язаності до всього того, що створив німецький народ протягом своєї історії. Це визнання справило найприємніше враження. Йоганн вважав за необхідне заявити також про те, що Німеччину нового порядку, коли він був далеко від неї, сприймав він особливо піднесено, романтично. Він почуває себе в боргу перед рейхом і тому будь-яку роботу, доручену йому тут, виконуватиме, не шкодуючи сил, і сподівається, що більш досвідчені й заслужені співробітники не відмовлять йому в добрих порадах і допомозі, а за це він, в свою чергу, готовий віддячити їм будь-якими послугами. Ця скромність і невимогливість дуже сприяли тому, що упередженість по відношенню до Йоганна зникла, а його люб'язна готовність виконувати чужі обов'язки була сприйнята прихильно. Разом з тим медаль і згадки про знайомство з окремими діячами гестапо і СД були якоюсь мірою попередженням: було ясно, що хоч Вайс і благодушний на вигляд, але він не простак, який шукає в кожного підтримки і покровительства. Він з тих, хто прагне досягти успіху в службових справах, але хоче тільки того, чого може домогтися. Спритність, тямущість і працездатність Вайса в перші ж дні формування школи були помічені й відзначені. Особливо старанно трудився він у канцелярії. Вивчивши особові справи, він з власної ініціативи склав спеціальну конспективну картотеку, де певними кольорами було позначено ступінь благонадійності кожного завербованого. Це було дуже зручно для командного складу, бо дозволяло вмить орієнтуватися в строкатому контингенті новачків. Поміняти ж у разі зміни характеристики кольорові кодовані позначки було зовсім не важко: досить тільки прикріпити скріпкою кольоровий квадратик до тієї чи іншої карточки. Картотека, що її створив Вайс, не мала офіціального характеру й призначалася тільки для внутрішнього, службового користування. Офіціальна картотека, складена за затвердженою формою, була більш громіздкою. Для своєї картотеки Вайс замовив додаткові комплекти фотокарточок і, оскільки це замовлення не могло бути внесене в платіжну відомість, заплатив фотографові своїми грішми. А те, що в нього виявився на руках другий комплект фотозамовлення, можна було вважати нагородою за енергійність, трофеєм. Щоправда, Йоганн все-таки вирішив за необхідне в присутності фотографа спалити зайвий комплект фотографій, загорнувши їх у старі газети. Це був досить нехитрий прийом, бо в старі газети він загорнув не фотографії курсантів, а стосик глянсуватого наперу, який відповідав за щільністю фотопаперу. І тепер Йоганнові не треба було знову виступати в ролі художника, повертатися до того, що йому одного разу, й досить успішно, вдалося зробити для постачання Центру розпізнавальних матеріалів. Тайник для зберігання фотографій він вирішив влаштувати в кімнаті обер-лейтенанта Гагена, з яким у нього склалися найдружніші стосунки, і, не довго думаючи, пластирем приліпив пакет з фотографіями з другого боку великого дзеркала, що висіло над умивальником. Усе це було цілком обнадійливим початком нової стежки Йоганна Вайса як перекладача-інструктора при розвідувально-диверсійному «штабі Валі».  

Вночі тут тихо, наче в глибокій ямі. І темрява за вікном здається в'язкою, холодною, як баговиння. На вішалці мундир і цивільний Йоганнів костюм. Лежачи на ліжку, він дивиться на цей свій німецький одяг і не почуває себе вільним од нього. Відпочинок не приходить. Він став погано спати. А йому будь-що треба вміти добре виспатись. Навіть коли зброю тримати весь час на бойовому взводі, спускова пружина слабне, метал слабне, і може бути осічка. Метал слабне від постійної напруги. А людина? Майже всі працівники «штабу Валі» провадять тут суворо регламентований, розмірений, гігієнічний спосіб життя. Більшість офіцерів — літні люди, і вони піклуються про своє здоров'я особливо старанно. Додержують дієти. Перед сном самотньо гуляють по плацу, розмірено карбуючи кроки. Зустрічаючись, розмовляють на легкі теми, що не обтяжують розум. Такий собі розмовний моціон. Про службові справи говорять тільки на роботі, в інший час такі розмови звучали б не тільки дивно, але й непристойно. Для цих людей їхнє поле діяльності — професія, та й годі. Хіба що тільки почуття корпоративності розвинуте дужче, ніж в інших. Роки досвіду виробили в них таке саме ставлення до агентів, котрих навчали, як в учителів-педантів до школярів: дисципліна — ось головне. Методика, прийоми навчання склалися десятиліттями величезної практики й перевірені діями навчених ними агентів у багатьох країнах. Деяким властива педагогічна марнолюбність, і вони гордо згадують тих своїх підопічних, чиї операції увійшли в хрестоматію німецької розвідки. Такі старі офіцери абверу, звиклі працювати з агентурою на західноєвропейському матеріалі, часто завербованому серед тих, хто займає вигідні пости чи посади або має солідне становище в світі комерції, досягнуте часом з допомогою тієї ж розвідки, — такі ветерани розвідки вважають доручене їм заняття — підготовку агентури з військовополонених — нікчемною, дрібною справою, зневагою до їхньої кваліфікації, використанням не за призначенням. Знайомлячись з особовими справами військовополонених, майбутніх агентів, вони нарікають на те, що серед них немає людей, які займали в себе на Батьківщині солідне, поважане становише або вищі офіцерські посади. З їхньої професіональної точки зору, це матеріал найнижчого сорту — нетривкий. Вже коли ці особи не змогли чогось кращого досягнути у себе дома, значить, вони не мають хисту до цього, значить, їм бракує даних, необхідних професіональним агентам-розвідникам. І серед них немає достатньо перспективних, придатних для довгого осідання, таких, які змогли б пролізти завдяки особистим якостям у важливі для розвідки радянські установи. Читаючи в автобіографіях перелік всіляких утисків і збитків, завданих Радянською владою усім цим людям, вони знизували плечима, думаючи, що людина розумна і спритна за будь-яких обставин, навіть вороже ставлячись до існуючого ладу, могла б знайти тисячі способів, не спускаючись на дно, випливти на поверхню. Колишнього карного злочинця з кличкою Чуб, що перелічив усі статті й терміни ув'язнення, до яких він засуджувався, а також обставини, за яких він попадався, вважали за постать малоперспективну. Адже коли він завжди діяв сам-один, виходить, позбавлений організаторських здібностей. А всі солідні європейські криміналісти-професіонали вже давно засвоїли практику поділу праці, здійснювану шляхом найсуворішої дисципліни і організованості. Ернст Гаген повчально казав Вайсові: — Зважте, Йоганне, росіяни здебільшого позбавлені практицизму й елементарної житейської мудрості. До речі, цю рису геніально підмітив Достоєвський, а більшовики розвинули її до краю. Ми даємо тут цим людям певні професіональні знання. Подальше виховання робить їх до деякої міри придатними для служби. Її специфіка в тому, що відпадає потреба в різних там моральних уявленнях. Я хочу сказати, що вони звільняються від багатьох норм, вироблених для того, щоб особа була суворо прикута до таких умовностей, як поняття батьківщини, обов'язку, честі тощо. Людина, яку вербують в одній країні для потреб іншої країни, звільняється від національної прив'язаності, політичного егоїзму і віддано, як ніхто інший, служить власним інтересам, самій собі. Саме таке усвідомлення свого призначення притаманне найкращим агентам, яких ми завербували в різних європейських країнах. А ці росіяни переживають якусь трагедію, не сплять, нервуються, і зовсім не тому, що на них чигатиме небезпека, коли їх закинуть у тил. Ні. Вони шукають самовиправдання. В чому? У тому, що, за логікою обставин, вони вчинили розумно і як переможені опинилися на службі в переможців! І, ви зважте, зовсім небагато з них запитують про форму винагороди. Спершу це мені здавалося підозрілим. Та згодом я переконався, що їх настільки поглинули болісні, чутливі спогади про своє минуле, що вони не здатні не тільки тверезо, по-житейському цікавитися своїм майбутнім, а навіть досить чітко оцінити своє сьогоднішнє, привілейоване становище, порівняно з тим, в якому перебувають їхні ж співвітчизники в наших концтаборах. Вони не здатні зрозуміти, втовкмачити собі те, що за таких обставин спадає на думку кожній нормальній людині. Якщо вони погодилися, щоб їх узяли з таборів, значить, ми їх врятували од смерті. Значить, їхнє життя належить нам. Вони позбавили себе права власності на своє життя, як позбавляється права на власність банкрут. Та ми повертаємо їм життя, їхню власність, зберігаючи за собою тільки право розумного й доцільного використання їхнього життя. — Ви не пробували переконати їх у цьому? — зацікавився Вайс. Гаген промовив замислено: — Пробував. Говорив з одним у такому дусі, але, мені здалося, він слухав мене, як християнин може слухати язичника. — Даруйте, я не зрозумів, — сказав Вайс, хоч він і зрозумів: йому хотілось уточнити слова Гагена. — Адже здебільшого вони атеїсти. — Я не в буквальному, а в переносному розумінні вжив слово «християнин» — як синонім такої собі несамовитої віри. — І хто це був? — Я не пам'ятаю, — ухильно відповів Гаген і додав суворо: — Це свідчить про те, що навіть тут трапляються екземпляри такі самі рідкісні, як і небажані. — Смію вам заперечити, — сказав Йоганн. — Серед них є чудові екземпляри — безсумнівні ненависники радянської державності. — Ви маєте на увазі тих, хто прибув до нас із Бєльчинської, Брайтенфуртської та Нойкуренської підготовчих шкіл? Вайс кивнув. Гаген знову замислився. — Найцінніші серед них — націоналісти. Їхні ідеї — найдійовіший підривний засіб для підкорення нами того народу, який вони представляють. Випробуваний метод Англії поділяти, щоб панувати, підтверджує цю істину. Та всі вони, власне, фанатики-фантазери. — Чому фантазери? — А тому, — повчально пояснив Гаген, — що ці націоналістичні елементи потрібні нам зараз тільки для того, щоб використати їх на окупованих територіях. Вони потрібні нам для розкладу противника, для послаблення його єдності. Але згодом існування націоналістів стане несумісним з германізацією і колонізацією національних територій навіть у тому випадку, коли ми розглядатимемо ці території тільки як експортний простір і сировинні придатки або, вже абсолютно ліберально, мов якихось сателітів. Це саме однаковою мірою стосується і монархістів, і тих, хто гадає, що з допомогою німецької армії в Росії буде реставровано буржуазно-демократичне правління в дусі Керенського. — А чому б і ні? — А тому, — сердито сказав Гаген, — що міжнаціональний Радянський Союз складається з націй, які на практиці випробували вигідність цього союзу. І вони вже звикли обчислювати свою могутність і велич сукупністю спільної економіки і, користуючись вигодою цієї сукупної економіки, звикли до певного рівня життя і правової рівності. — І що ж? — А те, що рубати їх на шматки, сподіваючись, що ці шматки не прагнутимуть возз'єднатися, — це однаково, що силкуватися клинком опорожнити водоймище. — Який же може бути шлях? — Я гадаю, — твердо промовив Гаген, — той єдиний, який ми обрали по відношенню до цієї країни. І якщо деяким підхід фюрера до розв'язання проблеми здавався раніше надто прямолінійним, то тепер ми переконані: іншого шляху немає й не може бути. Тільки застосовуючи крайню міру насильства, можна зберегти ці території за рейхом. Треба спорожнити гігантський людський резервуар, і спорожнити якнайрішучіше. А те, що залишиться на дні, використати як допоміжну робочу силу, регулюючи народжуваність так, щоб у майбутньому нам ніщо не могло загрожувати потопом. — Додав повчально — Зрозумійте, мій молодий друже: нації, які довгочасно перебувають під впливом радянського устрою і вигодувані його плодами, подібні до Ромула і Рема, вигодуваних вовчицею. Вовчицю можна вбити, та її молоко уже всмоктане. І ті, що, потрапивши до нас, називають цю вовчицю звіром і, закликаючи до її вбивства, звірствують над тими, хто має її за матір, можуть сподіватися на підтримку тільки окремих індивідуумів. Але не на плем'я. — На кого ж тоді нам покладатися? Гаген усміхнувся й сказав, підкреслюючи поблажливою усмішкою перевагу своєї логіки: — Саме на цих націоналістів, підтримуючи в них ілюзії самостійного сепаратизму, буржуазію демократичного реставраторства, і на тих, хто брав тут участь у стратах своїх співвітчизників, чим на все життя закріпив себе за нашою службою. Це той матеріал, з яким нам слід працювати.  

Що з цих міркувань Гагена було плодом його власних думок, а що — награною, професіональною навичкою дволикості, породженням механічної звички підловлювати співрозмовника, хоч би ким він був, визначити важко. Та все це розширювало уявлення Йоганна про своїх співробітників, відкривало йому ті звивисті способи, за допомогою яких вони промацували співрозмовника. В усякому разі, Йоганнові вдалося виявити слабку точку в надійно захищеному панциром професіональної обачності душевному організмі Гагена. Такою вразливою точкою була, як виявилось, авторська пиха. Гаген вважав себе теоретиком науки про розвідку. Він гадав, що прагнення до знань — це вже своєрідна форма розвідувальної діяльності. Стійкість державної влади залежить тільки від ступеня розгалуженості агентурної системи, і небезпека існуючому ладу може загрожувати тільки звідти, куди ця система не проникає. Ця концепція була плагіатом японської доктрини тотального шпигунства, систему якого Гесс вивчав у Японії і успішно переніс на грунт Третьої імперії. Далекозорий Гаген тримав сторінки рукопису на витягнутій руці й високим голосом читав Йоганнові вибрані місця. При цьому його пухле, бліде обличчя ставало урочистим і схожим на мармуровий скульптурний портрет Нерона, тільки трохи пом'ятий. Голосом декламатора Гаген заявляв пишномовно: — Бути всевідаючим — це означає бути всемогутнім. Знати противника — це бути всемогутнім. Знання противника — це наполовину здобута перемога. Ця істина така ж сама беззастережна й загальна, як те, що для підкорення нижчих істот вищій — людині — неминуче застосування такого регулятора придушення інстинктів, як голод, неминуче також застосування динамічних засобів, що викликають больові відчуття. Тільки надійна система секретних служб може забезпечити правлячих осіб відомостями про таємні слабості керованого ними суспільства й надані цим особам династичної стійкості. Вайс запитав з удаваною наївністю: — Але у фюрера, на жаль, нема спадкоємців? — Так, — згодився Гаген. — У фюрера величезний політичний темперамент, і все інше він приносить йому в жертву. Вайс зазначив з підкресленою серйозністю: — Ваша праця відкриває в нашій діяльності такі глибини, показує її в такому несподіваному аспекті, що я просто вражений. — І скромно додав: — На жаль, я не маю достатніх знань, щоб оцінити все значення ваших слів. Гаген, зворушений цією підступною похвальбою простодушного співрозмовника, пообіцяв: — Я вам дечим допоможу: моя бібліотека у вашому розпорядженні. Бесіди про книжки, взяті в Гагеиа, давали змогу Йоганнові поповнити знання про стилістичні засоби, що їх застосовували фашистські розвідники. Створюючи розвідшколи для підготовки агентів з радянських військовополонених, керівництво гітлерівської розвідки видало спеціальну директиву, в якій вказувалося, що керівники шкіл, викладацький та інструкторський склад повинні будувати свою роботу на повному довір'ї курсантів. З цією метою наказувалося в спілкуванні з ними бути люб'язними, вимогливими, але справедливими, щоб створити враження гуманності й високої культури. Переконувати курсантів, що німці виконують лише роль посередників, які сприяють антирадянським зарубіжним центрам у звільненні СРСР від більшовиків. Вселяти думку про те, що курсанти — сини своєї країни, тільки країни нового порядку, і діють добровільно, за власним бажанням, і німці не втручаються в їхнє внутрішнє життя, а лише подають їм посильну допомогу. Ця двоєдина тактика бича і пряника, покруч ката з кондитером, гібрид гієни з лисицею була добре відома Йоганнові. За книжковими джерелами спеціального фонду, складеного з покаянних свідчень шпигунів, що зазнали невдачі, він вивчав школу підлоти імперіалістичних розвідок, добре ознайомився з тими методичними хитрощами, які вони застосовували по відношенню до своєї агентури. І бачити, як ловці загнаних душ з бездоказовою знущальною майстерністю підступного лицемірства здійснюють свою тактику, було для Йоганна однаково, як щоденно, щогодинно спостерігати катів, що змагаються один з одним у вишуканій люб'язності до своїх жертв перед самою стратою. Які потрібні слова, щоб передати «задушевну» розмову Гагена з людиною з мертвими, застиглими очима на синюшному, забрезклому обличчі, на кличку Гога! У таборі цей Гога відмовився вибити табуретку з-під ніг засудженого до повішення. Йому пригрозили такою самою стратою, але він знову відмовився. Тоді той, у кого вже був зашморг на шиї, суворо наказав: — Не лізь мені в напарники! Добровільна смерть — значить на них працювати. — І попросив: — Не розгублюйся, товаришу! Гога зробив те, що здавалося засудженому необхідним для боротьби з фашистами і тому виправданим. Але в'язні не простили Гозі. Він підупав, опустився до посади капо. І тепер він тут, курсант. І цій людині з погаслим поглядом Гаген лагідно пояснює, що коли б комуністи не створювали серед військовополонених підпільних організацій і військовополонені корилися б усім встановленим правилам, то не було б ніякої потреби у військовій охороні таборів і системи покарань, що суперечать властивій німцям чутливості й викликають душевні страждання у виконавців, нестерпніші, ніж ті фізичні, що їх зазнають покарані люди. Що ж до обмеженого раціону харчування в'язнів, то пояснюється це ще простіше. Німеччина взяла на себе місію утримувати радянських військовополонених, але саботаж радянських громадян на окупованих територіях не дає їй змоги одержувати звідти таку кількість продовольства, яка могла б забезпечити і військовополонених. От і виходить, що радянські люди на окупованих територіях винні в тому, що радянські військовополонені вмирають у таборах від голоду. Усе це Гаген казав воркуючим тоном, співчутливо дивлячись у мертві Гогині очі. Гога сидів перед Гагеном на табуретці, витягнувшись, мов по команді «струнко!». Його руки покірно лежали на колінах, недокурок сигарети припікся до губи, але він наче її не помічав цього. Обличчя тупе, непорушне, і тільки права нога — та, якою він вибив табуретку з-під ніг засудженого на смерть товариша, безперервно тремтіла. Нахилившись до Гоги, Гаген казав із вкрадливою усмішкою: — Російський народ — чудовий народ, у нього добра, проста душа і є дуже гарні пісні. Він прекрасний, працьовитий хлібороб. Ми дуже любимо російський народ. І ми допоможемо вашим цілям, щоб Росія знову стала для вас затишною, як рідна хата. — Нагадав вкрадливо — У вас були дуже добрі імператриці — Катерина Перша, а також Друга. Німкені. О! Як вони дбали про російський народ! А народ називав їх «матінка», тобто мама. Як це чудово! — Гаген закотив очі, потім промовив суворо, осудливо: — Звичайно, ми, німці, винні перед вами, що не змогли своєчасно викрити перед усім світом злочинність ідей Маркса. Ви стали їхніми жертвами, і тепер ми несемо відповідальність за те, що Маркс народився на нашій землі, і змушені рятувати інші народи від його шкідливих ідей. Нам допомагають у цьому наші доблесні солдати. — Спитав турботливо: — Ти все зрозумів? Гога схопився, виструнчився: — Так точно! — Але його мертві очі, — Йоганн помітив це, — на якусь мить блиснули злісно й насмішкувато, а потім знову потьмяніли, вмерли. Коли Гога пішов, Гаген попросив Йоганна відчинити в канцелярії кватирку: — Від цих скотин смердить псиною. — Спитав жваво, з хвальковитою ноткою в голосі: — Ви помітили, як ця істота розчулилась, коли я сказав приємне про його плем'я? — Заявив: — Ми повинні дуже добре знати їхню історію, звичаї. Їм це лестить і пробуджує здорові інстинкти хліборобів. Кожен з керівників, викладачів, інструкторів відточував свої здібності, намагаючись якнайкраще виконати секретну директиву про те, щоб старанно добиватися довір'я курсантів. Довгими безмовними ночами, коли все, знесилене тишею, здавалося тут мертвим, пекучі думки обпалювали мозок Йоганна, не даючи йому заснути. В нього було таке відчуття, ніби він сам попався в пастку цієї підступної директиви, яка позбавила його можливості знайти шлях до зближення з курсантами. Якщо керівники, викладачі, інструктори, виконуючи цю директиву, добиватимуться довір'я курсантів з допомогою лицемірної доброзичливості, то, природно, у тих, хто потрібен Йоганну, рано чи пізно виникне гостре недовір'я до німців, які шукають зближення з ними таким шляхом, і цей шлях станс для Йоганна неприйнятним. Усе, що він спробує зробити, здаватиметься пасткою тим, хто ще має надію вирватися на волю. Дати зрозуміти людям, яких він намітить, що вся ця німецька дружня прихильність по що інше як пастка? Але як? Для цього він повинен спершу здобути їхнє довір'я. Та коли всі німці тут прагнуть того самого, як зможуть вибрані ним люди відрізнити його щире прагнення від прагнень його колег? І ще одне, дуже важливе. Йоганн, пройшовши попередню підготовку, змусив себе перевтілитися в німця, стати німцем, незмінно лишаючись при цьому самим собою. Граючи цю роль, він весь час удосконалював її, вдало переймаючи в навколишніх потрібні йому найдрібніші рисочки, які він невтомно підмічав і старанно збирав. Вірно вгадуючи психологію тих, з ким йому доводилося спілкуватися, він з механічною точністю відтворював їхні ідеологічні канонізовані фрази: вони були йому захисним засобом, таким собі офіціозним мундиром думки. Усе це виходило в нього досить вірогідно. Та проникнути в душу людини, яка зрадила Батьківщину, поставити себе на її місце, щоб старанно дослідити, що ж людське залишилось у ній в таких обставинах, а що загинуло намертво, — цього Йоганнові не вдавалося. Він ще міг уявити собі загнану, замучену, слабовільну людину, яка в момент відчаю одважилася «як розумний тимчасовий компроміс» зробити початкову поступку ворогові і, втягнута в перше коло виру, потім падає все нижче на погибельне дно, куди затягують її дедалі вужчі кола. Таку людину він мусить зрозуміти й зуміти знайти логіку переконання, щоб вселити їй мужність, так ганебно втрачену, і потім обнадіяти, примусити повірити, що, вчинивши подвиг, вона зможе знову вернутися до свого народу. І слід гадати, що такий шлях падіння пройшов багато хто з них. Та серед тих, хто став зрадником через свою слабкість, є й інші, ті, хто вчиняє зараз нову й ще підлішу зраду: легко клюнувши на брехливі обіцянки фашистів, ці боягузи набираються тут хоробрості, сподіваючись стати довіреними співучасниками в розбійницькому розтинанні їхньої Вітчизни на шматки. Вони вірять, що кожен такий шматок під прихильною егідою німецької імперії стане ізольованим заповідником всього стародавнього, патріархального і Німеччина дбатиме про підопічні хліборобські нації — свої сировинні придатки. До розпізнання отаких осіб Йоганн не міг підібрати ключі, не розумів їх. А такі були, особливо серед тих, кого привезли сюди з підготовчих шкіл, — вихованці різних буржуазно-націоналістичних антирадянських центрів. Їм ввижалася несмілива покірність своїх народів, повернених назад, до старих, патріархальних часів, тихе життя під солом'яними стріхами, «самостійне» існування. І заради нього вони ладні були винищувати свій народ, який влився в сім'ю інших радянських народів, що утворили найвеличнішу соціалістичну державу. Та разом з тим не можна було не думати, що, крім тих, у кого нав'язані ворогом погляди зрослися з плоттю, були й інші і для них ці погляди могли бути тільки захисним забарвленням, засобом самозбереження. Кожному курсантові на черговому занятті пропонувалося написати твір на тему «Чому я ворог Радянської влади». З одного боку, цей твір мав стати таким собі векселем, запорукою запроданої ворогам душі, а з другого — давав матеріал для дослідження. З нього можна було судити, наскільки вчинена зрада зв'язана з думками зрадника про свою Батьківщину. І хоч яке мерзенне було це чтиво, Йоганн відводив йому багато годин. Напружено, вдумливо аналізував він кожну фразу, шукав у ній прихований зміст, опір думки чи викручування, з допомогою якого можна ухилитися від необхідності ображати найсвященніше для людини. Він намагався розпізнати навіть ту зумисну тупість, за якою ховається, можливо, ще не цілком втрачена прив'язаність до рідної країни. Інші перекладачі, які не володіли російською мовою в такій мірі, не могли, читаючи твір, збагнути в усій повноті його потаємний зміст і тому не здатні були розкрити справжнє значення фраз, в яких Йоганн угадував зумисність, двозначність, таємний глум. А тупу злість, породжену втратою власності, злість наполовииу з надією, що цю власність повернуть, німецькі перекладачі сприймали як зухвале зазіхання раба на частку награбованого хазяїном. І таких брали на замітку як хворих на нікчемні ілюзії. Тут кожного заохочували пошити собі з брудного лахміття антирадянських пропагандистських покидьків який хоче прапор. Курсантам дозволяли вважати себе немовби негласними союзниками вермахту, але вони були всього-на-всього мов ті чорні пацюки, яких закидають на кораблі противника, щоб воші згризти в трюмах усе, що їм буде по зубах. Досліджуючи душі агентів за їх письмовими одкровеннями, співробітники обперу В чиновницькою запопадливістю підраховували кількість безсумнівних і сумнівних антирадянських виразів, і якщо баланс був на користь курсанта, йому ставили позитивну оцінку, якщо ж ні, твір доводилось писати заново. Йоганн теж мав свій реєстр. Він зберігав у пам'яті клички курсантів, у творах яких можна було підмітити ухильну двозначність або навіть такий викрутас, як написання слова «Батьківщина» з великої букви, і багато інших тонкощів. Можливо, тут був якийсь таємний задум, а можливо, й автоматизм ще не зжитої звички. Тупа злість не шукає оригінальної аргументації для доказу своєї готовності слухняно виконувати волю сильного. Доповідаючи Лансдорфу про отаких писак, Йоганн підкреслив збіги в їхній аргументації і обережно натякнув, що ці люди не викликають в нього довір'я, він сумнівається в їхній щирості: свідчення того — механічне повторювання тих самих антирадянських виразів. Лансдорф похвалив його за проникливість.  

Гаген розробив тактику засилання диверсантів на радянську територію. Він пропонував одночасно засилати по дві групи, розчленувавши їхні функції: одна з груп призначається безпосередньо для виконання завдання, а друга веде за нею паралельний контроль-нагляд і, якщо завдання виконано, знищує цю групу. Йоганн написав подібну ж доповідну записку, причому його пропозиції збігалися з розробкою Гагена, та через деякий час подав Лансдорфу рапорт, в якому детально викладав, чому він вважає свою доповідну помилковою. На перший план Вайс висунув міркування економічного порядку: амортизація транспортних засобів, витрата пального, комплектів озброєння, засобів зв'язку. На другий — звітність перед Берліном. Якщо для виконання кожного завдання засилати подвійну кількість агентів, а наслідки визначити діяльністю тільки половини цих агентів, то ефективність роботи школи буде наполовину знижена. І третій аргумент. Принцип фюрера — тотальне шпигунство, і, керуючись ним, слід проводити масове засилання агентури. Резерви матеріалу є для цього великі, і коли навіть буде певний відхід, то вони все ж таки не ухиляться від головного — вказівок фюрера. Лансдорф прийняв Йоганнову самокритику, а заодно не дав ходу й доповідній Гагена, заявивши, що пропонована ним тактика прийнятна лише для особливо важливих завдань. Так Йоганн підготував грунт для можливості паралізувати дії засланих груп у тих випадках, коли в них виявиться людина, здатна контролювати агентів і при потребі знищувати їх. Крім того, він вселив Лансдорфу думку про необхідність раніше примиритися з тим, що окремі групи не зуміють виконати завдання. Ці провали не матимуть особливого значення, бо кількість засланих груп з часом збільшиться. Прагнучи цього, Йоганн виходив з свого не відкинутого навіть тут переконання в тому, що прошарок зрадників серед військовополонених, по суті, мізерний і, вербуючи потрібні їм кадри, абверівці зачерпнуть не тільки цей прошарок, але й ті шари радянських військовополонених, які вберегли відданість Батьківщині, а коли ще попередити підпільні табірні організації, то в школи потраплять люди, яких самі підпільники пошлють на подвиг. Йоганн навіть вдався до расової теорії для того, щоб втовкмачити колегам, що представники нижчої раси не здатні виконувати складні агентурні завдання: інтелектуальна неповноцінність, примітивність психіки ставить перед ними неподоланні бар'єри. А Гагена він утішив, сказавши, що коли навіть деякі групи й проваляться чи перейдуть на бік противника, то це притупить пильність росіян і створить на якийсь час сприятливі умови для дій інших груп. Гаген погодився з Йоганном і назвав це тактикою розкидання принади. Він навіть сказав, що така тактика — щось нове в умовах специфічних дій, забезпечених великою кількістю матеріалу, послуги якого не потрібно оплачувати, як доводилося їх оплачувати на західноєвропейському театрі війни.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка