Вадим Кожевников



Сторінка17/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42

31



 

Варшавську школу німецьких розвідників, як і деякі її філіали, було організовано в жовтні 1941 року. Вона безпосередньо підлягала діючому на Східному фронті розвідувально-диверсійному органові, що умовно називався «штабом Валі». Дислокувалася школа за 21 кілометр на схід од Варшави, поблизу населеного пункту Ромбертова і залізничної станції Мілосни, в містечку Сулеюовеку, на вулиці Падеревського. Там розмістився також один з філіалів «штабу Валі» і його могутня радіостанція. Лансдорф оселився в одній з кімнат «штабу Валі» з можливим для цього казарменого приміщення комфортом. Підлогу й тахту встеляли пухнасті килими, крізь скляні дверцята шафи виднілися строкаті корінці англійських і французьких книг, по кутках стояли два торшери, і все це, особливо квіти повсюди, робило кімнату затишною. Доповідаючи, Вайс привітно дивився в сухе Лансдорфове обличчя, але не бачив ні тонких, міцно стулених губ, ні тонкого носа, ні запалих, синюватих після бриття щік, ні круглого лоба з великими залисинами: він тільки пильно стежив, як мінявся вираз вирячкуватих, по-старечому злинялих, але ще з живим блиском очей свого начальника. Лансдорф лежав на тахті, підклавши руку під голову, і не змінив пози, коли ввійшов Вайс. Він був у піжамі й англійського походження теплому халаті з верблюдячої шерсті. На ногах хутряні шведські пантофлі. Верхнє світло було погашене, і яскрава лампа торшера освітлювала тільки Вайсове обличчя. І Вайс розумів, що не випадково стілець, на який запропонував йому сісти Лансдорф, стояв під торшером, і хоч різке світло било в очі, він і не подумав переставити стілець. «Прийом досить-таки дубовий для такого маститого розвідника, як Лансдорф», — відзначив Вайс. Такі самі примітивні були вираз нудьги і байдужості, з якими Лансдорф, здавалося б, неуважно слухав Вайса, і іронічні зауваження по ходу його доповіді: єфрейтор, як виявилося, був надто наївний у своєму захопленні діяльністю капітана Дітріха, його розумом і прожектами. Проте він не перебивав Вайса, коли той приписував Дітріхові деякі міркування, щоб з'ясувати реакцію Лансдорфа на них. І він казав, що капітан Дітріх проявив тонку й глибоку спостережливість і цілком має рацію, вважаючи, що російські військовополонені, легко погодившись стати зрадниками, так само легко можуть зрадити й Німеччину. І їхнє боягузтво, і ницість — не дуже надійна запорука, навряд чи можна сформувати з цих військовополонених здатних на все агентів. Орієнтуватися тільки на таких людей — значить обрати найлегший шлях. Та легкий шлях не завжди дає бажані результати. — Що ж ти пропонуєш? — перебив Лансдорф своїм невиразним рівним голосом. — Я? Нічого. Я просто кажу про те, що мені довелося чути. Вимовивши ці слова, Йоганн напружено думав, як краще запевнити Лансдорфа, що, крім людей, рекомендованих гестапо, абверівці самі повинні добирати в розвідувально-диверсійні школи найбільш підхожих військовополонених. За цієї умови Йоганнові буде значно легше відшукати й влаштувати в школу потрібних йому людей, щоб почати небезпечну, але таку необхідну зараз його Батьківщині роботу: відвертати злочинства агентів абверу й рятувати тих, хто готовий до боротьби, хто здатний на подвиг. І, намацуючи грунт, він докинув трохи невизначено: — Капітан Дітріх висловлював припущення, що, побоюючись відплати інших в'язнів, деякі тільки із самозахисту цураються контактів з нами. І це не що інше як специфічна форма маскування, а для такого маскування потрібні розум, витримка, терплячість — саме ті якості, що вимагаються від агента. Лансдорф жваво підвів голову, пильно глянув на Вайса, процідив крізь зуби: — Це, мабуть, оригінально. В усякому разі, не шаблонно… — І замислився. Та зразу ж, щоб не показати, що ця думка його зацікавила, стомлено прикрив білі повіки, поскаржився: — Ця нестійка погода — то заморозки, то відлига — розслабляє мене. В моєму віці люди стають чутливі до всяких змін. — І він мерзлякувато стенув плечима й млосно відкинувся на подушки. Та на душі в нього було тривожно, неспокійно. Днями він сам допитував полоненого радянського офіцера, майже свого ровесника. Полонений був сухорлявий, підтягнутий чоловік з твердим, спокійним лицем. Привертав увагу пронизливий погляд його трохи збляклих сірих очей у зморшкуватих повіках. Офіцера привезли до Лансдорфа з госпіталю, де йому спішно наклали шви на рани тільки для того, щоб зробити його транспортабельним. Переливання крові і введення у вену тонізуючих засобів на короткий час додали полоненому фізичних сил, яких у нього вже майже не лишилося: життя його згасало, він був украй слабий. І проте ціною неймовірного нервового напруження він проявив дивовижну силу волі, — аж не вірилося, що тільки добу тому ця людина лежала на хірургічному столі. Полонений не відмовився ні від запропонованої йому Лалсдорфом чарки коньяку, ні від сигарети. Тримався він із спокійною гідністю, можна було б сказати, із зухвальством, якби в його поведінці відчувався хоча б найменший відтінок нещирості. Дати якісь відомості він рішуче одмовився. Знизавши плечима, сказав з усмішкою: — Мені здається, я досить уже втомив молодших і енергійніших за вас слідчих, які повністю ознайомили мене з усіма прийомами гестапівської техніки. — Поцікавився: — Чи ви хочете застосувати щось незвичайне? Тоді не гайте часу. Лансдорф глянув на годинника: — Через сорок хвилин вас розстріляють. — Пояснив ввічливо: — Я одвертий з вами тільки тому, що, як офіцер, ціную мужність, байдуже, від кого вона йде. — Он як! — всміхнувся полонений і спитав з викликом: — Ви не вважаєте, що це схоже на капітуляцію? — З чийого боку? — З вашого, звичайно! — Не треба бравірувати. — А чому? — Ну, все-таки смерть — це єдине, на що треба всерйоз зважати. — О! Ви схильні до абстракцій. — А ви? Полонений офіцер кивнув на перекладача, спитав Лансдорфа: — Вам хочеться, щоб він потім захоплено розповідав вашим підлеглим про ваші банальні міркування? — Про ваші, — підкреслено одказав Лансдорф. — Саме про ваші. Померти за батьківщину — куди вже банальніше! — Ну що ж, — мовив офіцер, — ви зможете уникнути такої банальності, коли ми будемо допитувати вас. — А ви серйозно припускаєте таку версію? Я був би вам дуже вдячний, коли б ви пояснили, які є можливості для її здійснення. — Облиште! Облиште! — двічі суворо повторив офіцер. — Це ж наївний прийом. — Припустімо. — Лансдорф знову глянув на годинника, вказав пальцем на циферблат. Спитав — А чи варто? Може, ви ще подумаєте? — Пообіцяв з шанобливою інтонацією: — Я можу згодитися. Навіть коли не повідомите нічого істотного. Мені було б приємно зберегти вам життя. — Для чого? — Припустімо, в мене сьогодні добрий настрій, і я не хочу псувати його. — Грубо працюєте, — дорікнув офіцер. Додав зневажливо: — За старомодною шпаргалкою. Лансдорф нагадав: — Десять хвилин! — Може, у вас годинник трохи відстає? — сказав офіцер і сперся руками об стіл, щоб устати. Перекладач підняв пістолет, який весь час тримав у руці. Лансдорф сказав полоненому; — Прошу, не поспішайте, — Його голос звучав вкрадливо — Отже, ви гадаєте, що ми дозволимо вам померти героєм? Ви наївні. Ваш допит уже надруковано, і в кінці його чудово відтворено ваш автограф. І ми дамо прочитати ваші показання деяким вашим товаришам по службі, й, навіть якщо вони не будуть схильні зробити нам послугу, ми все-таки збережемо їм життя й навіть допоможемо комусь із них утекти й перейти лінію фронту. І про вашу зраду, — так, ми сфабрикували її, цю зраду, — стане відомо у вас на батьківщині. — Лансдорф відкинувся в крісло, спитав з холодною ненавистю: — А ви думали, що ми просто розстріляємо вас як полоненого офіцера? Ми знищимо вас як людину. Обличчя полоненого посіріло, дрібні краплинки поту зросили скроні, губи судорожно стислися, побіліли. Спостерігаючи його, Лансдорф промовив із задоволенням: — Ну от, я й догадувався, що для таких, як ви, прийоми фізичної дії неефективні. Сподіваюсь, ви аж ніяк не сумніваєтесь у тому, що ми зробимо саме так, як я вас щойно сповістив? Офіцер мовчав. Його зіниці звузилися, дихання стало уривистим, на шиї здулися вени. Страшним зусиллям він поклав здорову ногу на перебиту і, погойдуючи нею, раптом спитав хрипло: — Ну? — Що «ну»? — суворо перепитав Лансдорф. — Сорок хвилин минуло. — Я даю вам ще десять хвилин. — Лансдорф повільно розгорнув папку, так само неквапливо вийняв з неї кілька фотографій — жінки і дітей, — подав офіцерові. — Знайомі вам обличчя? — Пообіцяв: — Вони будуть соромитися вас. На все життя ви станете для них джерелом ганьби. Офіцер секунду жадібно дивився на фотографії. Очі його стали блискучими, аж наче засвітилися. І зразу ж він відкинувся на спинку стільця, зітхнув з полегкістю: — Вони не повірить! — Повторив урочисто: — Вони не повірять! — і спробував устати. Лансдорф натиснув кнопку дзвоника під столом. Вбігло двоє охоронників, кинулись до полоненого. Одного він ударив ліктем в обличчя, вивернувся від другого. Нерви в перекладача не витримали — пролунав постріл… Коли винесли труп, Лансдорф сердито сказав перекладачеві: — Передайте майорові Штейнгліцу, що в даному випадку я не можу вважати його пропозицію доцільною. Ясно, що в цього офіцера репутація дуже стійка, і застосовувати до нього таку версію було марною справою. І до кіпця службового дня Лансдорфа не покидало таке відчуття, нібито його безкарно образили, піймали на негарному вчинку. Це було дуже прикро відчуття, і воно ще поглиблювалося роздумами про те, що для формування розвідувальних кадрів йому вперше доведеться користуватися людським матеріалом, позбавленим звичного для Лансдорфа практицизму, який він завжди вважав за міцну основу для вербування. Ще замолоду, напередодні першої світової війни, Лансдорф по-дружньому співробітничав з одним французьким офіцером: постачав йому секретні матеріали і в обмін діставав такі самі документи. Це полегшило обом просування на обраній ниві діяльності: одному — в німецькому генеральному штабі, другому — у французькому генеральному штабі. І слід сказати, що жоден з них ні разу не обдурив другого, не принизив своєї офіцерської честі, не вдався до шахрайства і всі відомості, якими вони обмінювалися, мали рівнозначну цінність. І за все життя потім Лансдорфові й разу навіть на думку не спало, що він робив тоді безчесно. Сміливо, рисковано? Так, з цим він згоден. Та й тільки. Думки Лансдорфа знову й знову поверталися до радянського офіцера, і ці думки дратували його. Він почував себе так, ніби його обдурили. Не цей офіцер, ні, Він зовсім інакше уявляв собі той народ, без перемоги над яким існування Третьої імперії було хитким. І вперше за останні роки Лансдорф відчув якусь непевність. А втім, він заспокійливо приписав цю непевність утомі, вікові й тому занепокоєнню, яке з'явилося в нього після недавньої розмови з Канарісом. Фюрер уже кілька разів висловлював Канарісові своє невдоволення тим, що Радянський Союз був, як виявилося, єдиною країною, де всі спроби сформувати п'яту колону не увінчались успіхом. І коли Канаріс розповів про це Лансдорфу, той навіть не наважився доповісти йому, що в оборонних боях під Оршею брали участь в'язні з оршинської тюрми і тільки одиниці перебігли на бік німців. Потім, коли атаки німців було відбито, в'язнів знову відправили в тюрму. Проте командуючий радянською дивізією наполіг, щоб йому дозволили сформувати з них окремий підрозділ. Дізнавшись про це, Лансдорф наказав послати перебіжчиків у цей підрозділ для підривної роботи, але солдати, колишні в'язні, не зчиняючи шуму, придушили їх металевими касками. Це було для Лансдорфа несподіванкою, бо вірогідні джерела інформації беззаперечно твердили, що в Росії, після того, як одібрали землю в заможних селян, і різних репресій, що зачепили багатьох людей, створився досить сприятливий грунт для формування спеціальних підрозділів, здатних провадити широкі підривні дії. І хоч Берлін дав виразні вказівки про те, які саме анкетні дані військовополонених слід насамперед враховувати, вербуючи агентуру, ці вказівки часто так не відповідали поведінці росіян на допитах, що ставили співробітників у скрутне становище. Тому, продумавши слова кмітливого єфрейтора, Лансдорф вирішив, що, як виняток, можна дозволити працівникам першого відділу абверу відбирати для вербування в розвідувальні школи й тих військовополонених, які не зарекомендували себе в таборах відкритим зрадництвом і діяли в таких випадках самостійно, не вдаючись до консультацій гестапо. Але ж він, природно, не вважав за потрібне поділитися з Вайсом цими своїми міркуваннями. Того ж дня Лансдорф дав вказівку зарахувати єфрейтора Йоганна Вайса в підрозділ «штабу Валі» перекладачем, хоч і був поінформований про те, що в знаннях єфрейтора російської мови є вади, бо він не знає тонкощів радянської термінології й незнайомий з багатьма сучасними специфічно російсько-радянськими мовними новотворами. Усе це було природним для прибалтійського німця, який навчився російської мови в білоемігрантів. І, спілкуючись а перекладачами, Йоганн з найсуворішою пильністю стежив за своєю мовою, обдумуючи кожне російське слово, перш ніж його вимовити.  

В анналах розвідок капіталістичних країн зберігаються хвастовиті звіти про навальні операції, які можна вважати за нехитромудрий плагіат: відмити їх од крові й бруду — і перед вами старовинний шахрайський роман. Різниця тільки в тому, що його персонажі геть-чисто позбавлені живої уяви й зведені до ступеня дрібних виконавців не відомого їм задуму. Так, наприклад, коли в січні 1940 року верховоди фашистського рейху вирішили, що настав час завершити період «жартівливої», «іграшкової» війни з Францією, один з німецьких льотчиків дістав наказ туманного дня приземлитися на території Бельгії. Льотчик виконав наказ, і при ньому знайшли сумку з документами, які незаперечно свідчили про те, що Німеччина, повторюючи вже випробуваний у першу світову війну план Шлеффена, нібито готується до вторгнення в Бельгію. І англо-французькі полководці повірили цьому нехитромудрому шахрайству. Німці здійснили прорив у районі Седана, і союзні війська вскочили у пастку. Описи таких гостросюжетних операцій можна знайти в каталогах усіх розвідок світу, це досить цікаве чтиво. Але місія, яка випала на долю Йоганна Вайса, позбавлена була фейєрверкового блиску. Не бліцтурнір із заздалегідь визначеними ходами, а величезне випробування духовної міцності переконань, моральних уявлень, вміння не втратити віру навіть у тих людей, в яких відняли батьківщину і честь, закривавили совість, — ось що стояло перед ним, ось що ждало його. Він мусив долати такі самі неймовірні труднощі, які долає людина, котрій доручено умовити поранених, щойно винесених з поля бою і скорчених на хірургічному столі в палатці польового госпіталю, щоб вони негайно повернулися в стрій. Або терпляче вмовляти дезертирів, які зробили самостріл, негайно одважитись на подвиг. Йоганн Вайс мав працювати в тими, хто був жертвою програних боїв, але не загинув на полі битви. З людьми, для яких нема більше неба. Воно пошматовано, розстріляне, розтоптано в болоті, там, де трупи загиблих у бою припаяли себе власною кров'ю до поверхні покаліченої війною планети. Там, де громадяться обгорілі, перетворені на залізний брухт, випотрошені вибухами танки і тріснута шкаралупа їхньої броні обсипається сірою окалиною, де валяються гармати із задертими догори стволами, розчахнутими, розірваними останньою гранатою, кинутою в їхнє розпечене жерло. Там, де траншеї — могили, а бліндажі — склепи, переплетені сірими, колючими заростями рваного дроту, де по землі, начиненій мінами, наче скрученими плоскою спіраллю гадюками, стелиться чадний сирий туман, сморід тротилу, до все вкрила чорна, масна й липка кіптява від спаленої вибухівки, де перебито снарядами дерева й стирчать височезні пні, де такий сніг їдко рудий від іржі, де земля смертельно обпалена й засипана осколками снарядів і мін. Там, де було поле бою, — там немає неба. Небо. гасне над тими, кого фатальна доля програного бою заживо робить здобиччю ворога. Гітлерівські табори для військовополонених, вся їхня система, були спрямовані на те, щоб убити в людині все людське. І ці роздуми про побачене в численних таборах викликали в Йоганна складне і болісно почуття. Він знав, що тисячі радянських людей незримо ведуть у них боротьбу за те, щоб не втратити людської гідності, яка була для них дорожча за життя. Але з числа тих, з ким Йоганн безпосередньо мав працювати в німецькій школі розвідників-диверсантів, виключалися люди високого й чистого духу, непохитної волі. В школу прибували різні люди, здебільшого старанно відібрані покидьки, які ницістю, жалюгідною легкодухістю зарекомендували себе перед ворогом. Йоганн навіть у думці не міг порівняти їх з тими військовополоненими, які в таких самих мертвотних умовах лишалися радянськими людьми, не втрачали гідності, проявляли величезний героїзм і зоставались безвісними. Вони героїчно боролися за продовження існування не заради врятування життя, а заради того, щоб, не скоряючись, лишатися радянськими людьми до смертної години і самою смертю утвердити своє безсмертя. А інші — падло. І ненависть до цих живих мерців палила Йоганна. Він мусив заглушити свою ненависть і водночас не піддатися поблажливому жалю до тих, хто став жертвою власної слабкодухості. І не раз він згадував слова Фелікса Дзержинського: «Людина тільки тоді може співчувати суспільному нещастю, коли вона співчуває якомусь конкретному нещастю кожної окремої людини…» Звичайно, серед цих зрадників напевно є просто нещасні люди, що покірно скорились обставинам, не знайшли в собі сили для опору. Що ж, він співчуватиме слимакам? Та хіба щит Батьківщини не захищає й тих, хто втратив усе, але втратив не безнадійно і може бути ще повернутий Батьківщині? І цей щит Батьківщина вручила йому, Йоганнові Вайсу. Володіти щитом тут незрівнянно важче, ніж мечем караючим, та він мусить цього навчитися, щоб не віддати безповоротно ворогові тих, хто впав, але ще може підвестися, коли подати йому рятівну руку. От тільки чи стане в нього сили, рішучості допомогти, втримати людину, яка зависла на краєчку безодні, від остаточного падіння? Коли Бєлов осягав розумом у школі спеціального призначення всі премудрості, необхідні розвідникові, він був твердо переконаний, що набуті знання стануть надійним оснащенням у тій боротьбі, яку він має вести. І вірив: ці знання допоможуть йому розкрити задуми «уявного противника», який проголосив ідею «необмеженого насильства» і заявив, що земна куля — тільки перехідний приз для завойовника із свастикою на прапорі. Так, досі Бєлов вважав себе достатньо озброєним. Проте та робота, яку він повинен виконувати у фашистському розвідувально-диверсійному «штабі Валі», дещо бентежила його. Він матиме справу не з гітлерівцями, а з їхніми прихвоснями — колишніми своїми співвітчизниками. Кожен з них незримо обріс трагічною і брудною коростою підлот, слабкодухості. Як проникнути крізь цю коросту в чужі душі й терпеливо, неупереджено перевірити, чи згнила серцевина, чи тільки почорніла зверху, наче кров на рані людини, що стала рабом свого страху перед смертю? Адже повернути таким людям віру в життя можна, тільки примусивши їх знову стати на той шлях боротьби, якого вони зреклися. Йоганн згадував свої студентські роки, суперечки про Достоєвського. Який він був наївний, коли самовпевнено заявляв, що порпання в брудних сутінках підпілля покалічених душ — безглуздо любострасне катування, та й годі! Можливо, це мало якийсь сенс за часів Достоєвського. В наших людях нема й не може бути нічого такого, що викликало б потребу отаким чином проникати в їхні переживання і співчування їм в ім'я їхнього порятунку. А ось тепер він мусить порпатися в бруді людських душ, розпізнавати їх, щоб врятувати, вирвати з чіпких ворожих рук! І йому здавалося цілком посильним його завдання — не дати ворогові використати людей, які зрадили Батьківщину. Він вважав, що для виконання цього має досить способів і умови цілком підхожі. До того ж і Центр розробить точний план. дій.  

32



 

Майор Штейнгліц з деяким жалем розстався з Вайсом як із своїм шофером, однак ладен був вітати його як нового колегу по службі, співробітника абверу. Проте вважав за потрібне попередити: — Нам потрібні факти, а зовсім не ваші умовиводи. Робити висновки ми будемо самі. Пам'ять — це професія розвідника, — сказав він повчально. І вже менш офіційно порадив: — Треба іноді мати мужність видавати себе за боягуза. Агресивні завдання доручаються сміливцям, але нагороди одержують ті, хто керує з канцелярії. Штейнгліц досі не одержав сподіваної посади, як і раніше, виконував невизначені інспекторські функції і не переставав думати, що його обійшли. Дітріх, як тільки побачив Вайса на новому місці, діловито попередив його, що в штабі є російський перекладач — пан Маслов. Проте, хоч він і полковник царської армії, за ним треба наглядати, бо деяка частина білоеміграції, не вдоволена перемогами німецької зброї над Росією, має націоналістичні настрої. Командний, викладацький та інструкторський склад школи ще не був у зборі, майже всі жилі кімнати стояли порожні, і в Йоганна була змога вибрати для себе найкращу з них, але він зупинився на одній з гірших, гадаючи, що попервах не завадить показати себе скромним. Вплинули на його вибір і інші міркування. До цієї кімнати, розміщеної в самому кінці коридора, прилягали підсобні приміщення — комора і порожня зараз кухня. Сходи на горище теж були поряд, і при потребі Йоганн міг скористатися не тільки додатковою територією, але й запасним виходом, дарма що він вів на горище. «З метою контактування з курсантами в позаслужбовий час», — так висловився Дітріх, він порекомендував Вайсові змінити військове обмундирування на цивільний одяг, зазначивши при цьому, що німець у цивільному, який знає російську мову, скоріше викличе на відвертість, ніж той самий німець, одягнений у мундир переможця. Продумуючи, як триматися з новими своїми співробітниками, Йоганн вирішив з самого початку поставити себе з ними коли й не на рівну ногу, то, в усякому разі, так. щоб вони відчули в ньому людину серйозну, свідому власної гідності. Треба також дати їм зрозуміти, що він має певне уявлення про Росію і прагне фундаментально поповнити свої відомості, щоб спеціалізуватися в цьому напрямку не тільки як перекладач, але і в надії дістати з часом яку-небудь солідну посаду при гаулейтері, скажімо, московського генерал-губернаторства. Він вирішив також запозичити в прусського аристократа фон Дітріха манери і стиль поведінки, взяти їх на психологічне озброєння. Холодна, бездушна, карбована чемність, уміння обійтися в розмові набором банальних, пустих фраз, які майже нічого не означають і які однаковою мірою вживають лакеї та аристократи. Проте для аристократів вони становлять немовби пароль хорошого тону, вихованості й потрібні для того, щоб тримати співрозмовника на вигідній дистанції. Правду кажучи, Йоганн більше побоювався співробітників настирливо відвертих, невгамовно балакучих, ніж сухих мовчунів, відлюдькуватих і підозріливих. Спілкування з Лансдорфом теж дещо дало Йоганнові. Цю людину, певно так само як і інших визначних професіоналів, великих діячів німецької розвідки, розпирала пиха. Він прагнув розробити не бачену досі операцію, перевершити мистецтвом підступності найзнаменитіші служби розвідок. Щоб прославитись на цій ниві, стати всіма визнаним ловцем душ, увічнити себе, назавжди вписати своє ім'я в історію таємних воєн. Усі думки Лансдорфа були звернені до цієї невідомої операції, що, він був певен, якогось дня прославить його, ї він почував себе щасливим тільки вночі, коли можна було струсити весь буденний, докучливий клопіт і в тиші солодко обдумувати нескінченні варіанти, хитромудрі ходи цієї операції, смакувати сподіваний тріумф. Так було вночі, а вдень волею несправедливої долі йому доводилося віддавати свій час незначній роботі. І природно, що доручення вербувати військовополонених для масових шпигунсько-диверсійиих акцій Лансдорф сприймав так само, як сприйняв би бойовий офіцер наказ покинути стрій і вирушити в глибокий тил, щоб навчати там новобранців. А Лансдорфу, коли б цього забажало начальство, було де розвернутися. Психологічна лабораторія імперського військового міністерства, Вища школа розвідки, створена Гіммлером у Баварії, курси підвищення кваліфікації в передмісті Берліна, де періодично проходили перепідготовку найвизначніші розвідники, — ось підхожа для нього арена, там він міг би блиснути своєю професіональною обізнаністю, винахідливістю відомого своїми працями багатьом розвідкам світу майстра шпигунства. А тут доводилося морочитися з чорновою роботою, не достойною його кваліфікації і до того ж безглуздою. Лансдорф давно уже зрозумів, що стратегій, застосовувана до інших європейських країн, у війні з Росією виявилась неспроможною. Усі ці країни були завойовані двічі: спочатку незримо, тотальним німецьким шпигунством, що охоплювало усе, аж до правлячої верхівки, і тільки після того вермахт збирав свої армії в залізний кулак і блискавично трощив, кидав до своїх ніг держави, роз'їдені зсередини іржею заради. В Росії не було умов для здійснений тотального шпигунства. Німецька агентура в Росії зазнала поразки і в передвоєнні роки, і на початку війни. А проте напрямок — Східний фронт — вважався головним в усій системі німецьких розвідувальних служб. Не маючи сили створити в Радянській країні хоча б щось схоже на п'яту колону, німецька розвідна стала на шлях фальсифікації і догідливо вигадувала факти, що підтверджували висловлювання Гітлера про слабкість Росії. Така інформація допомагала фюрерові розгромити прихильників генерала Секта, котрий ще в 1920 році попереджав: «Якщо Німеччина почне війну проти Росії, то вона вестиме безнадійну війну». Широко використовувались фальшивки й для пропаганди, але вони не давали та й не могли дати справжнього уявлення про реальні сили противника. Знаючи усе це, Лансдорф розцінював масову підготовку агентури з військовополонених як захід підсобний, що не має вирішального значення. В Росії усе інакше, ніж у переможених європейських державах. Формування п'ятих колон на їхній території передувало воєнним акціям і впливало на їхню успішність. А тут перемога цілком залежить від військ вермахту. Тому Лансдорф був схильний пропустити через школи якомога більше людей, заздалегідь змиряючись з тим, що диверсійні групи не матимуть змоги поповнитися за рахунок місцевого населення. Значить, у школах треба готувати не організаторів, в тупих виконавців, покірних тим, хто їх послав. Покірні вони будуть від страху перед стратою і на бік своїх співвітчизників теж побояться перейти, бо знають, що росіяни не подарують їм зради. Фон Дітріх не поділяв скептицизму Лансдорфа. Він гадав, що серед завербованих знайдуться люди, здатні стати визначними агентами, які зуміють пробратися в органи Радянської влади. І він дуже сподівався, що виявити цих людей йому допоможе Йоганн Вайс. Тому Дітріх, всупереч своїй звичці, навіть почав проявляти до Вайса деяку поблажливу прихильність, причину якої той легко розгадав. А от чому Лансдорф почав ставитися до нього з байдужим холодком, Йоганн зрозуміти не міг.  

Їх привозили сюди в сірі сутінки по одному, по двоє, рідше — невеликими групами в критих грузовиках-фургонах із заґратованими дверцятами і завішаними брезентом віконцями. Есесівські охоронники, що їх привозили, мовчазні, понурі, з твердими, немовби з каменя, обличчями, були попереджені лише про те, що стріляти в цих людей можна тільки при явній спробі втекти. І коли машина після безлічі перевірок в'їздила в сектор і місцева охорона розписувалась про прийняття даної особи чи даних осіб, есесівці негайно поверталися назад. Ті, яких було привезено, насамперед просились у вбиральню. За всю дорогу, часто дуже довгу, їм згідно з наказом ні разу не дозволяли вийти з машини. Вони не знали, куди й навіщо їх привезли. І від болісної невідомості майже в усіх обличчя були однаково спотворені і тривожно тремтіли. Сюди добирали зрадників, переважно перевірених уже на практиці, тих, хто зарекомендував себе як капо, поліцай, провокатор. Бралися до уваги і відомості, які військовополонені повідомляли самі, намагаючись видати себе за непримиренних ворогів Радянської влади. Кожного з них до вербування всебічно вивчали через внутрітабірну агентуру й адміністрацію табору. А коли людина ця була родом з місцевості, окупованої німцями, то гестапо перевіряло її по захоплених там документах і опитувало про неї місцеве населення. Новоприбулим забороняли розмовляти. Охоронник з автоматом на шиї і палицею в руках сидів серед барака, в який їх замикали, і суворо стежив, щоб вони додержували карантину мовчання. На оформлення їх водили по одному. Йоганн Вайс виконував не тільки роль перекладача. Дітріх доручив йому проводити перший летучий контррозвідувальний опит, щоб, проаналізувавши правильність одержуваних відомостей, можна було або піймати завербованих на брехні, або виявити їхню психічну непридатність. З цього моменту кожному під страхом негайного покарання заборонялося називати будь-кому своє справжнє прізвище. Замість нього присвоювалась кличка. — Ну! — наказував Вайс. — Швидко й коротко. Обличчя його набрало в спілкуванні з цією публікою арійського, холодно-гордовитого, зневажливого виразу, який можна було б вважати вершиною мистецтва найталановитішого міма. Щоправда, цього разу він, мабуть, мимовільно передавав його щирі почуття. Чоловік, що стояв перед ним, одвик самостійно мислити й тому мовчав. На його товстій і довгій губі виступив піт, лисина на маківці теж спітніла. Вайс спитав ствердно: — Значить, Плішивий? Все так само мовчки чоловік цей згідливо закивав у відповідь головою. Вайс обернувся до писаря: — Запишіть: Плішивий, — і зловтішно подумав: «Нічого собі екземпляр, ще й з викривальною кличкою!» З самого початку Вайс вирішив, думаючи про майбутнє, присвоювати курсантам клички-прикмети, і в багатьох випадках йому це вдавалося. Плішивого посадили на табуретку перед білим простирадлом на стіні, і солдат абверу з відділу «Г» націлився «лійкою» у фас, а потім у профіль — так, як знімають тюремні фотографи. Вайс уважно стежив за Плішивим. В процесі фотографування його фізіономія показала готовність знятися з посмішкою. Вайс скомандував: — Струнко! І фізіономія Плішивого вмить набрала тупого і непорушного виразу. Заповнивши анкету, він старанно, чітко вивів свій підпис і взявся за автобіографію. Писав її довго, вдумливо, часто запитував: — Про те, як я їхніх кандидатів у Верховну Раду завжди викреслював, зазначати? — Сказав, як по секрету: — До суду багато разів притягався, тільки завдяки особистому вмінню кожного разу викручувався. Кінчивши з усіма формальностями, він так само розбірливо й чітко вивів своє прізвище під підпискою-зобов'язанням працювати на користь німецької розвідки, приклавши до неї вказівний палець, змащений на спеціальній байковій каталці мастикою, витер його і заявив з полегкістю: — Ну все — тепер чистий. — Хто? — різко спитав Вайс. — А ось пальчик, — злякано знітившись, пробелькотів Плішивий. — Я ж тільки про палець сказав. Таку процедуру оформлення проходили всі прибулі в школу. І вже з цього моменту, з самого початкового ознайомлення з ними, можна було вловити деякі індивідуальні особливості. Одні трималися з істеричною розв'язністю, немовби підкреслюючи відчайдушну готовність на все, що їм запропонують. Та, можливо, вони тільки прикривали цією своєю манерою поведінки муки сумління або ж навмисне вели заздалегідь задуману гру, удаючи з себе пропащих людей, яким море по коліна. Інші, з тьмяними очима мерців, зламані, пригнічені, спустошені, отупілі, покірні, мляво і байдужно виконували все, що від них вимагалося. Траплялися пронозуваті, кмітливі на вигляд — вони діловито цікавились умовами утримування в школі; або такі, які нагадували пошепки про свої табірні заслуги, тривожилися, щоб про їхню зраду не забули й не змішали їх потім з усіма іншими. Були й такі, які поводилися досить незалежно. Бони намагалися говорити по-німецьки й оголошували себе принциповими противниками радянського ладу. В анкеті такі обов'язково підкреслювали, що не були поранені й не попадали в оточення, а здалися в полон добровільно. Усі вони в своїх автобіографіях докладно описували, яке майно до революції мали їхні батьки. Відповідаючи на запитання: «Чи був у профспілці?», обов'язково приписували: «Був примусово». Один з розв'язних, кремезний, широкоплечий, з гострими вилицями, із жвавим, бігаючим поглядом, не чекаючи, сам квапливо підказав собі кличку: — Личак. Переглядаючи анкету, Вайс прочитав у графі «Посада в армії»: «Боєць похоронної команди». Таких підрозділів на початку війни не було. У відповідь на запитання про його професію було написано: «Швець». Вайс запропонував: — У нас є майстерні, я тебе запропоную. Личак знітився. Потім, зрадівши, що знайшов переконливий аргумент, усміхнувся, заявив ображено: — Мене ж не в шевці вербували — на шпигуна підписку дав. За що ж таке пониження в посаді? Личакова автобіографія була написана абсолютно грамотно, хоч він і твердив, що закінчив тільки три класи початкової школи. Вайс усе взяв на замітку, але не вважав доцільним до якогось часу затримувати свою увагу на будь-кому зокрема. Під час опитування, заповнення анкет і писання автобіографії полонені поводилися по-різному. Одні прагнули якомога більше розповісти про себе, інші, навпаки, обмежувалися короткими відповідями на обов'язкові запитання і вперто ухилялися від образливих епітетів, описуючи радянський період свого життя. Одному такому Вайс зробив зауваження. Той відповів похмуро: — Я ж дав підписку на співробітництво, чого ж ви від мене ще хочете? Вайс сказав: — Ти повинен дати політичну оцінку радянської системи. — Для чого? — А для того, що коли надумаєш стати перебіжчиком і на той випадок, коли оцей твій життєпис якось потрапить до рук радянських властей, то тебе повісять без жалю. — І без того, будьте певні, повісять. — Значить, ти волієш, щоб тебе стратили там, а не тут? — Що мені краще, ясно. Інакше тут не був би. — Ким був у таборі? — Людиною. — Я питаю, — суворо промовив Вайс, — які мав там заслуги перед нами? — А, заслуги?.. — мовби тільки зараз збагнувши запитання, повторив опитуваний. — Заслуги звичайнісінькі. Мені один тип показав підкоп, а я його придушив, щоб інших тікати не зманював. — А може, цей «тин» був нашим підставним «кроликом», — допитливо дивлячись співрозмовникові у вічі, спитав Вайс, — і ти його вбив? Чоловік аж змінився на лиці, але зумів взяти себе в руки. — Гестапо мною займалося, — промовив він крізь зуби. Підняв сорочку, показав рубці: — Ось, дивіться, штампи — перевірений… Один з тих, хто тримався солідно, — лисий, літній, з опалим черевцем і командирським баритоном, докладно роз'яснив Вайсові, чому він став на цей шлях. Так, він кадровий командир, але з його послужного списку виразно видно, скільки років він сидів на одній і тій самій посаді, по одержуючи підвищення в званні й особистих нагород. Він гадав, що війна відкриє перед ним перспективи для просування по службі, і діяв безрозсудно: наказав ввіреній йому частині піднятися з оборонної смуги і в невдалий для цього момент перейти в штикову атаку. Всі до одного полягли під вогнем противника, а він лишився живий і знав: на нього чекає воєнний трибунал. Він вирішив краще здатися. — До речі, — нагадав цей кадровий, — я ще в першу світову був у полоні і назавжди зберіг найприємніші спогади про гуманність німців. — Ви були тоді офіцером? — Тільки вільнонайманим. Але папери на присвоєння мені чину прапорщика було вже відіслано в полк. Деякі з цих людей, які одважилися на зраду Батьківщини, гадали, що їхню зраду німці якось по-особливому відзначать, і настійливо пробували вивідати в перекладача, на які привілеї вони можуть сподіватися. Найбільше їх цікавило, чи одержать вони після того, як виконають завдання, — якщо, звичайно, залишаться живі, — право на німецьке громадянство чи хоча б можливість зайняти вигідні посади на окупованій території. Одні запитували про це зацікавлено, по діловому, інші, як невиразно догадувався Вайс, тільки для того, щоб показати, нібито вони справді надіються на винагороду, намагаючись прикрити такими запитаннями те, що вони хотіли приховати тут від німців. Йоганнові доводилося допитувати з ранку до пізнього вечора. У бараку пахло дезинфекцією, взуттям, просякнутим потом, прогірклим брудом немитих людських тіл. Найважче було дивитись у вічі цим людям — в одних широко розкриті в мовчазному зойку відчаю, із зіницями, як ті запечені чорною кров'ю наскрізні рани. Такі німотно волаючі очі, певне, бувають у людей, що безповоротно прирекли себе на самогубство. У других — примружені, вузькі, як лезо, закрижанілі в люті на себе й на всіх очі, безоглядно готові на що завгодно. У третіх — меткі, жваво бігають, вони невловимі, і в цій їхній невловимості таїлася живуча сила підступної спритності. Були очі мертві, з нерухомим поглядом, як у людини, що зреклася життя і продовжувала існування поза своєю волею і свідомістю. Були блискучі, злі, і їхні зіниці зяяли чорнотою наведеного пістолетного дула. Патрони кінчилися, але в людини жевріє таємна надія, що лишився ще один, останній, і вона вагається: зберегти його в останню мить для себе чи вистрелити у ворога. Були білі, баранячі, які однаково дивилися на все, куди падає їхній погляд, погляд байдужої свійської тварини. Були сяючі, немовби палаючі зсередини, як у тифозних, охоплених маячнею, коли втрачається уявлення про час, про себе і правда так сплітається з вигадкою, що все, навіть власне існування, здається невірогідним, фальшивим. Були й такі, які могли зберігати непроникний спокій. І здавалося, нібито ці очі створені не з живої людської плоті, а із скла і, як штучні, служать тільки для того, щоб не страшити людей порожніми темними очними ямками. Були уважні й напружено чуйні, невтомно примружені, як у снайпера в засаді, котрий добре знає, що кожен його постріл — це не тільки втрата для ворога, але водночас і демаскування: адже цим пострілом він викличе на себе вогонь противника, і треба неквапливо все зважити, перш ніж натиснути на спусковий гачок. А може, це тільки здавалося Йоганнові. Йому дуже хотілося вірити, що серед тих, хто проходив перед ним, можна виявити людей з таємними думками. Людей, які не втратили остаточно всіх людських рис навіть після найжорстокіших випробувань. Побіжний медичний огляд завербованих провадився не для того, щоб установити їхню фізичну придатність, а з єдиною мстою — оберегти німецький персонал від можливої інфекції. Крім того, якщо на тілі були сліди багатьох бойових поранень, це викликало підозри, і завербованих додатково допитували, щоб встановити, за яких обставин він був поранений, чи не наслідок це колись виявленого героїзму, чи не є ці поранення доказами проти нього. І всі підозріливі докази записувалися в карточку завербованого. Були тіла сухі, костисті, і на шкірі, немовби на стародавніх письменах, можна було прочитати, якими знаряддями, засобами катувань доведена людина до того ступеня відчаю, що привів її сюди. Були хворобливо обрезклі в таборах від нагородних харчів, які вони поглинали потай, квапливо й жадібно, боячись, що їх помітять з цими харчами — незаперечним доказом їхньої зради. А зрадниками вони ставали заради цього їстива, заради звільнення від каторжних робіт і ховалися в одиночному карцері від усіх, як звірі в норі — в норі, що пахла кров'ю тих, кого кидали сюди знесиленими після екзекуцій. І на всіх Йоганн повинен був дивитися уважно, запам'ятати, виловити й класифікувати прикмети і все-таки не бути впевненим, що йому вдалося виявити хоча б одну точку, на яку можна спертися. Нічого обнадійливого поки що не було. Усі ці дні Йоганн відчував болісну тривогу, навіть розгубленість, бо, опинившись віч-на-віч з нескінченною низкою цих людей, що так низько впали, він зневірився, став сумніватися, чи зуміє все подолати, піднестися над болісною свідомістю, що серед його співвітчизників незримо і мирно жили, працювали, існували й такі, як вони. Як і багато молодих людей його покоління, Йоганн звик думати, що є тільки класові вороги з асортиментом очевидних прикмет, розпізнаних у боротьбі не раз, — прикмет таких самих явних, як родимі плями. Так, тут були й такі, з цими виразно позначеними прикметами. І з ними все було просто й очевидно, і усвідомлення цієї очевидності звільняло від болісної необхідності пояснити собі їхню зраду. Та були й інші — ті, кого не підведеш під звичну рубрику, що полегшує свідомість. Виходить, є що щось потаємне, що складається із суми моральних рис, втілених в особливостях вдачі. Валізо переконаності не зростається з душевним жиром себелюбства. Покірність обставинам позбавляє людину полі, вона неспроможна повстати проти них і не вчинити зради. Є ще підступність загнаного розуму, яка по-зрадницькому підказує людині в безвихідному стані ганебний і жалюгідний вихід, і людина не думає про те, що вихід, який вона знайшла для себе, штовхає її в безодню. Після першої поступки ворогові людина часом впадає в несамовитий відчай, втрачає силу опору й, ступнувши в гнилизну трясовини, все глибше й глибше спускається на дно. І якщо відомо, з яких чистих джерел черпав людина сили для боротьби, хоч би в яких жахливих умовах вона відбувалася, то не відомі до кінця всі ті отрути, згубні для її душі, й безсилі проти одної людської вдачі, й смертельні для іншої. Рішення всіх цих людей стати на шлях зради Батьківщини відтинало їх від Батьківщини, і самі вони, скріпивши це рішення власноручним підписом, немовби підписали собі вирок незаперечний. Здавалось, усе тут ясно, і Йоганнові лишалося тільки знайти способи, щоб виконати вирок, який самі собі підписали зрадники, і чим скоріше це звершиться, тим вірніше. він вбереже радянських людей від злочинів, знаряддям, яких стали в руках ворогів ці відступники. Та хіба дано йому право — право винести всім тим, хто тут проходить перед ним, огульний вирок? Ні, необхідно провести попереднє слідство, висновки якого спиратимуться на вивчення душ, бо інших матеріалів, вірогідніших за таких умов, у нього нема й не буде. І він мусить одважитися на це, скоряючись своїй переконаності: хоч би якою мертвотною судорогою була зведена душа цих людей, якщо вона не втратила живу часточку Вітчизни, е ще надія, що ця маленька часточка зможе перемогти все чорне, змертвіле в людині. І тут, серед запеклих ворогів, Йоганн повинен знайти собі союзників. І він допитливо вивчав, вдивлявся в кожного, хто проходив перед ним, уперто відшукував опорну точку, інколи навіть оманливу, уявну. Якщо така точка виявиться, необхідно розширити її, як передмостовий плацдарм для завоювання людини. Одважившись на подвиг, така людина знайде право стати його, Йоганновим, соратником. Що ж до безнадійних, не здатних спокутувати свою чорну провину, то тут все простіше — тут уся справа в техніці: Йоганн старанно продумав, які технічні засоби слід йому застосовувати. Він був достатньо добре оснащений професіонально, достатньо знайомий з оперативним мистецтвом, з методами організації розвідувальної роботи, які найдоцільніше застосовуються в даних умовах, і знав, що тут він не буде самотнім: після того, як вдома одержать його пропозиції, спеціалісти в цій галузі присвятять чимало копіткої праці їх плановій розробці. Разом з цим він роздумував про те, як поводитися, щоб співробітники по «штабу Валі» прихильно оцінили його службову запопадливість, як зробити, щоб, не викликаючи ревнивих заздрощів, показати їм, що їхній молодий співробітник має деякі здібності й головна сфера прояву їх — невтомна працьовитість. Це, з одного боку, викличе прихильність співробітників, а з другого — зекономить його час і сили, спрямовані на розв'язання головного завдання. Та без такої захисної броні він не може вийти на арену битви. Він знав, що це вимагатиме такого напруження всіх його духовних сил, якого вимагає істинний подвиг.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка