Вадим Кожевников



Сторінка16/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42

29



 

І потяглися нескінченні табори: прифронтові, збірні, транзитні, сортувальні, відбірні, штрафні… Нескінченні відкриті кладовища, де живі мерці були поховані в дощаних склепах бараків. Холод, голод, епідемії значилися тут у графі найекономічніших засобів умертвіння, і що вищий був процент загибелі людей, то плодотворнішою вважалася робота табірної адміністрації. Вайс розмовляв з комендантами, слухав їхні скарги, нарікання, роздуми. Скарги скрізь були приблизно однакові. Адміністрація змушена давати табірні ємкості не тільки для військовополонених, але й для усунення зайвих їдців на «звільнених територіях». Розстріли — надто марнотратні: вони поглинають значну кількість боєприпасів, необхідних для фронту, та, на жаль, лише великі концентраційні табори обладнані капітальною технікою знищення. Вайс висловлював глибоке співчуття комендантам таборів. Він сподівався прихилити їх до себе, більше вивідати й про інші труднощі, з якими стикається адміністрація. Йому треба було, добути матеріали про підпільні комуністичні організації, які діяли в таборах. Цікавили його також найбільш практично корисні відомості про способи втеч, він хотів знати, як здійснюється система охорони, яким чином запобігають втечам, як переслідують і розшукують втікачів. І ці «задушевні розмови», в яких Йоганн лише підтакував і захоплено співчував, давали йому чимало корисного. Відомості, почерпнуті в табірних картотеках, і безліч інших матеріалів, що назбиралися в Йоганна, потребували особливо місткого сховища. І ось, передбачливо загорнувши свої багатства у вату й надавши їм форми довгої тонкої ковбаси, Йоганн змушений був одного разу порізати автомобільну камеру, щоб умістити в неї свій архів. Переконавшись, що все буде ціле, він заклеїв камеру, засунув у покришку, накачав повітря і поклав у багажник. Змонтований ним запасний скат на випадок чого міг бути не гірший від інших чотирьох. За ці дні незмірного напруження Йоганн вкрай вимотався, але голова його лишалась ясною, думка працювала чітко, а постійна збудженість, хоч як це дивно, допомогла йому гостріше сприймати події, відокремлювати головне від побічного, чіпко схоплювати на льоту кожне слово, яке могло бути корисним. Він виконав гігантську роботу, конспектуючи, шифруючи табірну документацію, записуючи на мікроскопічні клаптики паперу розташування таборів, дислокацію охоронних частин і підрозділів. На цих самих клаптиках він розміщував і списки табірного командування, сповіщав статистику умертвінь, імена героїв і зрадників. Особливу увагу він приділяв засобам вербувань, до яких вдавався ворог. А засобів цих було безліч. Наприклад, в'язня, приреченого стояти кілька днів у вузькій бетонній камері штрафного блоку, несподівано витягали звідти, ставили під теплий душ, голили, натягували на нього пристойний цивільний костюм, садовили в машину й привозили в один з міських «веселих» будинків. Потім, напоївши, одводили до дами. А вдосвіта — знов у машину, знов у штрафний блок, у страхітливий кам'яний футляр. Минало кілька днів. Співробітник гестапо викликав в'язня. І той мусив обирати: або смерть, або зрада. Існували й більш витончені методи, наприклад, підсилання провокаторів, які видавали себе за антифашистів. Мета тут була подвійна: з одного боку, викликавши симпатїї до себе, виявити справжнє обличчя в'язнів і, з другого — це було складніше, — зблизитися з непокірними в'язнями, втовкмачити їм, що боротьба безглузда, переконати їх, що всіх радянських військовополонених при поверненні на Батьківщину в усіх випадках жде кара. І для більшої переконливості не раз інсценували втечу окремих провокаторів, а потім їх перекидали через лінію фронту або до партизанів, щоб ці зрадники оббріхували тих, хто і в таборах зберігав мужність, стійкість, відданість Вітчизні, знаходив у собі сили боротися з ворогом. Поступово Йоганн навчився виявляти зрадників. Насамперед він звертав увагу на тих в'язнів, які і в штрафних блоках одержували краще харчування. Потім, щоб переконатися в правильності своїх думок, вивчав продуктові відомості. Підтвердженням було й те, що в канцеляріях він не знаходив ні копій рапортів вищому командуванню про втечу, ні наказу про розшук з переліком прикмет втікача. Не значилися вони також у списку втікачів і не входили в ту графу звіту, яка підсумовувала кількість втеч за місяць. І ніхто з їхніх приятелів по табору не був страчений, а їхніми приятелями завжди були капо. Іноді таких зрадників сама адміністрація включала в групову втечу — адже всім було відомо, що вони часто попадають у карцер, чим же більше можна зарекомендувати себе! Але в книзі, де з німецькою ретельністю записували всіх в'язнів, яких карали, проти їхніх номерів ніколи не вказувались причини покарання. І хоч вони часто попадали в штрафний блок, їхні номери не стояли в списках тих, хто підлягав знищенню. Розібратися в усьому цьому Йоганнові було не просто. Величезна, надзвичайно копітка робота вимагала гігантського напруження сили, розуму, кмітливості, логічної вправності, колосальної місткості пам'яті. І Йоганн зовсім не був незворушно спокійний, коли морочився з сотнями кілограмів паперу, поринувши в трудомістку слідчу роботу. Постійна загроза висіла над ним. Він розумів, що його чекає, коли в руки гестапівців попаде хоч один його запис, і він не зможе розумно пояснити, з якою метою це зроблено. Закласти міну під ворожий ешелон, висадити в повітря бензосховище, знищити маститого гітлерівця — все це було ефектніше, гучніше, зриміше, аніж копітка канцелярська робота, що її виконував Йоганн. І стомлений, виснажений фізично, Йоганн відчував приплив холодної розважливої ненависті, мстивого піднесення, і це робило його відчайдушним, самовпевненим, бадьорим, як ніколи. Йоганн зрозумів, що його канцелярська робота нараз в багато разів важливіша за так звані силові акції. І коли Центр одержить його матеріали, оперативні групи радянських розвідників після штабної розробки цих матеріалів будуть не тільки вірно й точно націлені проти зрадників, що пробралися за лінію фронту, але й тут, у ворожому тилу, вони зроблять те, що треба. А від скількох мужніх, чесних радянських воїнів, які попали в полон, буде відведена брудна рука провокаторів, що намагатиметься очорнити їх! Хіба це не дорівнює врятуванню життя й навіть більше, ніж життя, — честі людей? На першій чекістській емблемі зображені щит і меч. Так, чекіст вражає ворога караючим мечем, але не для того, щоб обороняти себе, вручено йому щит, — для того, щоб захищати всіх радянських людей. Так казав йому чекіст-дзержинець, його наставник. — Щит — це твоє серце комуніста, і ніщо так надійно не захистить радянську людину від біди, як чисте серце комуніста. Що ж, Йоганнові хотілося знищити зрадників, перевертнів, яких він тут виявив, самому вбити їх. Певне, того «кролика» в експериментальному таборі шахтар уже усунув, може, й не сам: у них там велика підпільна організація. Та хіба дізнатися, хто ховається під № 740014, хіба знайти шахтаря було менш важливо, ніж виявити зрадника? Тепер Йоганн повідомить про нього Центр, і шахтарева сім'я дізнається, що чоловік і батько, який пропав був безвісти, гідний великої поваги, й пишатиметься ним.  

Командировка кінчилася. Машина мчить назад до Варшави. Мокрий снігопад, дороги, розквашені танками, руїни міст, мертві, чорні згарища сіл — пошматована земля, зрита оборонними спорудами, і непоховані трупи радянських воїнів. Дітріх дрімає, притискаючи до грудей планшет. У ньому списки полонених, пропонованих для вербування, і доповідна записка Лансдорфові, складена Вайсом під диктування капітана в енергійній, хвастовитій манері, що відповідає духові імперської стилістики. Дітріх дуже задоволений Вайсом і обіцяв, що той одержить унтер-офіцерське звання. Йому подобалися завжди рівна, послужлива Вайсова скромність, його суто німецька працьовитість і та зухвала напористість, з якою він домагався в табірного начальника матеріалів, щоб виконати роботу, яку, власне, мав робити Дітріх. Гітлер обіцяв: «Я вирощу таку молодь, пород якою здригнеться світ. Ця молодь буде жорстока і владна. Ні про яке інтелектуальне виховання не може бути й мови. В прусських юнкерських родинах — а Дітріх належав саме до такої родини — жорстока воля до влади здавна вважалась ознакою істинно німецького характеру, а військове виховання — єдино можливим для її нащадків. І Дітріх гадав, що солдатів противника, які здалися в полон, слід страчувати на місці для повчання власним солдатам. Табори для військовополонених він вважав зайвими розкошами й досить скептично ставився до можливості завербувати там надійних диверсантів. Табірний персонал він зневажав: в його очах це були тиловики, що наживаються на крадіжках табірного провіанту і стараються урвати щось для себе. Правда, не треба й особливої спостережливості, щоб помітити величезні свинарні при кожному таборі. Не можна було не звернути уваги й на грузовики, які під'їздили до просторих складів: тут оптом продавали набиті в паки одежу і взуття умертвлених в'язнів. А кістяне борошно продавали для удобрення полів. Жодна дрібничка не пропала марно в дбайливої табірної адміністрації, і в спеціально для того обладнаних приміщеннях зубні коронки страчених переплавляли на газових пальниках у золоті десятиграмові брусочки. Та Дітріхові було байдуже до всього цього, і взагалі він не хотів себе нічим обтяжувати, а тим більше бабратися в табірному бруді. Та надміру пихатий Дітріх розумів, що, коли б не довготерпляча працездатність єфрейтора Вайса, навряд чи вдалося б йому так успішно справитись із своїм службовим завданням. І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих. Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов'язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав. Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров'я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова. Сп'янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров'ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в'язнях. А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в'язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в'язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню. Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п'є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати. І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію. Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..  

30



 

Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку. І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря — а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, — то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого. І він був просто в захваті від цієї свідомості своєї влади над ними. Над усіма цими тевтонськими рицарями, які чванилися своєю родовитістю, своєю фамільною чесно, своїми військовими заслугами перед рейхом. А він, колись дрібний австрійський шпигун Шікльгрубер, єфрейтор, невдаха живописець з фізіономією кельнера, він піднісся над ними силою обставин. Імперії потрібен був вождь, заради всього здатний на все, але такий, який не втратив би при цьому практичного глузду й не забував, що істинний господар становища зовсім не він, а справжні володарі Німеччини — Круппи, Стіннеси, Тіссени. І хоч стратегія плану «Барбаросса» — вершина німецької воєнної думки, однак вона потребує поправок імперських магнатів. Адже це вони відкрили німецькому фашизмові кредит, і з ними треба невідкладно розплачуватися вугіллям і металом Донбасу, нафтою Баку, треба вносити в обіцяні строки проценти у вигляді сировинних додатків до їхніх індустріальних володінь. Захопити Москву і Ленінград — цю ефектну перемогу верховне командування вважало за головну стратегічну мету. Генералітет звик на європейському театрі війни мислити столицями, бо після падіння столиць завжди завершувалися війни: європейські держави традиційно капітулювали. Та хоч він сам твердив, що Радянський Союз — це «колос на глиняних ногах», у глибині свідомості він почав поступово відчувати, що війна з Росією сповнена стихійних несподіванок і розгадати, відвернути їх не в силі ні його соратники, ні він сам. Ще третього липня начальник генерального штабу сухопутних військ генерал-полковник Гальдер доповів по телефону в ставку: — Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що кампанію проти Росії було виграно за чотирнадцять днів. І сам він, фюрер, змушений був недавно, 7 жовтня, брехливо заявити, нібито Червону Армію остаточно розбито і війну з Росією фактично закінчено. Він брехав свідомо, маючи певну мету: хотів цією заявою втягнути Японію у війну з Радянським Союзом, створивши в її правителів враження, нібито росіяни напередодні поразки. Він політик, а брехня в політиці — це виправданий метод для досягнення найближчої мети. Він сам проголошував: — Моя перевага в тому, що мене не стримують ніякі міркування теоретичного чи морального порядку. Проте коли йому догідливо брешуть, як брехав Гальдер і інші уславлені німецькі полководці, він, колишній єфрейтор, не може не відчувати до них прихованої і поблажливої зневаги. І коли вони з його рук брали ордени, як беруть чайові, він бачив на їхніх обличчях лакейський вираз. І коли він, майстерно збуджуючи себе, несамовито і образливо горлав на них, якщо вони допускалися помилки, вони із звичною покірністю, демонструючи цим дух прусської військової дисципліни й послуху, терпіли брутальні слова, кожне з яких змусило б почервоніти й асенізатора. Він розумів, що його лицемірство виявляється завжди надто швидко, що воно дуже грубе, і частенько заздрив своїм генералам, які невимушено, з бездоганною довершеністю вихованців вищої кайзерівської школи володіли цією майстерністю. Та зараз він був заклопотаний іншим. Він викликав начальника абверу адмірала Канаріса, щоб дати йому прочухана. І відпочивав перед тим, як розпалити в собі нестямну лють, приступи якої були корисні для нього: вони збуджували розум. Канаріс умів лагідністю, улесливістю і вкрадливими манерами заспокоювати цю розбурхану бурю. Він хвалився Гейдріхові: — Людина стане на вашу точку зору, якщо ви її не дрочитимете. Тільки тоді вона може бути розсудливою. Цей підступний лис, Канаріс, — гієна в сиропі. Ще в 1934 році Інтеллідженс Сервіс заслала в Німеччину своїх спеціальних агентів-психологів, щоб вони вивчили психічні нахили Шікльгрубера-Гітлера. Усім їм роздали розшукові карточки: «Середній зріст, вуха петлями, ніс прямий, великий, очі балухаті, сині, волосся темне, будова тіла нормальна, надмірно збудливий і дратівливий, що природно для особи, яка стоїть на чолі нового політичного руху. Особливих прикмет немає». Ці англійські розвідники, як брудні репортерчики, зібрали найінтимніші відомості про фюрера. Вони дізналися навіть, що всі його численні спроби завести потомство були плачевні, і вони ж твердили, нібито йому подобається запах власного поту й тому він, піднімаючи руку, нібито нюхає під власною пахвою. А його схильність до містики вони пояснювали якимсь підлітковим ґанджем. І отакі «матеріали» Канаріс насмілився вручити йому, фюрерові, главі імперії, нібито виявляючи цим дружню секретну послугу, немовби розкриваючи перед ним усі сейфи німецької контррозвідки. Гітлер догадувався, що справжній текст донесень англійських агентів Канаріс приховав, а цей зварганив сам або разом з покійним Ремом, який теж претендував на роль фюрера й намагався дошкулити Гітлерові, натякнувши, що в тайниках абверу переховується і його брудна білизна. Гітлер знав, що Канаріс любовно колекціонує у себе в сейфах всю гидоту, яку тільки могли зібрати його шпигуни про імперську верхівку. Таким самим колекціонуванням з не меншою запопадливістю займаються Гіммлер, Гейдріх, Ріббентроп. Ці картотеки — їхній особистий золотий запас, який в разі чого вони можуть обміняти на валюту якої-небудь світової держави. Але Гітлер знає про них більше, ніж навіть вони знають про себе, бо кожен з них старанно, з ентузіазмом доносить йому на іншого. І коли вже говорити про справжні особисті заслуги Гітлера перед рейхом, то принаймні одна з них безперечна: ставши главою Третьої імперії, він зумів використати свій досвід дрібного поліцейського шпига і створив грандіозну систему тотального шпигунства. Гігантську охоронну систему безпеки тих, хто підніс його на вершини влади. І Круппи, Стіннеси, Тіссени — всі ці магнати, справжні володарі Німмеччини, що б там потім не сталося, повинні, так, повинні скластися й відлити йому монумент з частки того золота, яке нестримним потоком несли в їхні банки ріки крові, що залили зараз усю Європу.  

Канаріс дріботливою ходою зайшов до кабінету фюрера. Схиливши набік рум'яну фізіономію із сивим прилизаним чубом, він удавано часто дихав, показуючи цим свою службову запопадливість: прибути секунда в секунду. Та він зовсім не захекався: понад годину покірно чекав, поки його викличуть, у приймальні рейхсканцелярії, розважаючи фюрерових ад'ютантів веселим базіканням. Він умів патякати, нічого не вибовкуючи і викликаючи при цьому співрозмовників на небезпечну зайву одвертість. Через фюрерового ад'ютанта, свого таємного агента, Канаріс знав, навіщо його викликали. І Гітлер знав через Гейдріха, що Канарісові відомо, навіщо його викликатимуть. Знав він, і від кого відомо, бо один з найближчих Канарісових співробітників, що готував йому матеріали для представлення фюреру, був таємним агентом Гейдріха. А чи правильно доповів про все фюрерові Гейдріх, перевірить, у свою чергу, Гіммлер, він має своїх агентів в апараті Гейдріха. І про все це знав Канаріс. І те, що Канарісові про все це відомо, фюрер теж знав. І приймав це як належне. Бо ж дивно було б, якби один з його підручних у створенні системи тотального шпигунства не розумів її всеосяжності. І, знаючи, що Канаріс чудово поінформований, чого його викликали, знаючи, що в того у папці лежать всі матеріали й навіть заздалегідь готова пояснювальна записка, Гітлер, однак, вирішив все-таки. розлютитися, щоб раптово напасти на Канаріса й застукати його начебто зненацька. Недарма Канаріс казав з любовним захватом, що раптовість — універсальний і безвідмовний фюрерів прийом і що це можуть підтвердити навіть деякі особи слабкої статі. Ревниве суперництво гестапо, служб СД і абверу, їхнє прагнення стати найнадійнішим джерелом секретної інформації для глави Третьої імперії Гітлер вміло використовував, щоб перевіряти кожного інформатора. І про кожного з них він мав такі матеріали, які свідчили проти них і могли правити за офіційну підставу смертного вироку. І це було відомо кожному з них. І про свого улюбленця Герінга фюрер теж мав такі відомості, такі документи, які завжди можна було використати проти нього. Герінг, як одержимий, шахраював, плекаючи мрію переплюнути рурських магнатів, одержати більше прибутків від свого концерну, ніж одержують вони. І хоч таємним указом його ще в 1934 році призначили наступником Гітлера, він все-таки гадав, що справжню непохитну владу над людьми дає тільки багатство, і нестримно мародерствував в усіх окупованих країнах Європи й, виправдуючись, викручуючись перед фюрером, брехав, нібито його охопила пристрасть до колекціонування творів мистецтва. Щодо Геббельса, то за ним значилися пригоди з юними танцівницями, для яких у його маєтку було влаштовано цілий гуртожиток, такий собі гарем. Це підлягало кримінальному покаранню. І Гітлер поблажливо пояснював непереконливість багатьох його пропагандистських виступів, навіть таких, які у вигляді листівок додавалися до хлібних картонок, тим, що Геббельс занадто виснажує себе на іншому полі діяльності. І отак кожен власть імущий лишив свій слід у Гітлеровому зведенні чорних діянь. У цьому списку значилися й німецькі магнати. Гітлер мав документи, що незаперечно свідчили про співробітництво найбільших німецьких концернів з американськими та англійськими фірмами, втім, в інтересах Третьої імперії. Та при нагоді він міг одважитись і звинуватити у зраді рейху декого з німецьких промисловців, звичайно, з дрібніших. Він тримав про запас цей козир, хоч взаємний обмін патентами, воєнними винаходами, торгівля стратегічними матеріалами, зброєю, боєприпасами, паливом та інші подібні справи провадилися з відома і схвалення імперського керівництва, а в США та Англії власники найбільших концернів теж не робили з такого співробітництва, особливої таємниці. Гітлер змушений був слухняно виконувати роль демонічної особи, схильної до ясновидіння. Офіціальні біографи приписували йому ці риси, намагаючись фантастично прикрасити банальні, провінційні смаки невігласа, а підозріливість неврастеніка подати як запальність генія. Виконуючи цей свій обов'язок бути тим, ким його хотіли бачити, він поводився так, щоб поведінка змушувала забувати про ординарність його натури. От і зараз, звично збуджуючись, мовби впадаючи в транс, він розлючено закричав і, п'яніючи від свого крику, відчув, що до нього приходить приємне легке забуття, як після прийняття невеликої дози наркотика, що бадьорить і освіжає нервову систему. I фюрер репетував, погрожував і кричав нестямно, самозабутньо, втішаючись цим дурманливим самозабуттям. Канаріс, як і годилося в такі моменти, звично викривлявся, поперемінно й майстерно зображуючи на своїй повній фізіономії страх, жах, принижене благання. Він гримасничав мовчки, довго, і від цієї важкої мімічної роботи в нього заболіли лицеві мускули, за вухами покотився піт і судорожно ворушилися в чорних лакованих черевиках пальці. Так тривало, аж поки обидві сторони переконалися, що кожен з них гідно виконав спою роль і кожен з них при цьому поводився саме так, як йому й годилося поводитись, і тоді Гітлер спокійно й задоволено наказав Канарісові доповідати. І, вислухавши діловий рапорт, з властивою йому прискріпливістю копирсаючись у Канарісових паперах, Гітлер з повним, до тонкощів, розумінням і знанням справи чітко й коротко заявив, що розвідувально-диверсійна діяльність абверу проти Радянського Союзу, хоч витрати на неї становлять на рік 31 мільйон рейхсмарок, а це дорівнює 11 мільйонам 700 тисячам доларів, налагоджена незадовільно. І коли до червня 1941 року діяльність агентури абверу була паралізована радянськими органами контррозвідки і впертою відданістю населення міфам комунізму, то зараз слабкість німецької агентурної роботи нічим не можна виправдати. Тут Гітлер знову забувся, знову впав у транс, набрав відповідної пози й почав пишномовно просторікувати, начебто перед ним була величезна аудиторія, а не один-єдиний слухач, який до того ж чудово все це знав. Він починає нову війну проти росіян і вестиме її особливими методами тотальних диверсій, тотального шпигунства і тотальних підривних дій. Він підірве Радянську країну зсередини. Вона вкриється гейзерами крові, уламками заводів і фабрик. Смерть ширятиме над кожним, і від жаху терору народ заціпеніє. Почнеться епідемія вбивств, і вчинятимуть їх спеціально для того закинуті агенти — люди без честі й совісті, без батьківщини. Вони сіятимуть смерть під страхом страти, бо таким самим агентам доручать знищити кожного вбивцю, який не виконав волю тих, хто послав його вбивати. Усі великі заводи, фабрики, електростанції на території Радянської країни необхідно висадити в повітря. Цей фейєрверк обійдеться рейху дешевше за будь-яке бомбардування, а влаштують його ті, хто, тремтячи за своє життя, щоб врятувати його, вбиватиме своїх співвітчизників. І Гітлер промовив натхненно: — Ми повинні здерти зі східних військовополонених тонкий шар радянського лаку і, обернувши їх на звірів, тисячами закидати на парашутах, щоб вони, як тифозна нужа, вкрили землю, перетворили її на пекло. Канаріс побожно, молитовно дивився на фюрера, терпляче вибираючи момент, коли можна буде поновити ділову розмову. Треба було обговорити його доповідну записку про створення широкої сітки диверсійно-розвідувальних шкіл для масового навчання агентів, призначених діяти проти Радянського Союзу. І хоч як важко було вислухувати пишномовні думки фюрера, Канаріс був цілком згоден з ним: у зв'язку з таким прикро уповільненим просуванням армій вермахту на Сході, необхідно вжити екстрених заходів і провести їх у величезному масштабі, щоб сприяти швидшому успішному завершенню походу на Росію іншими засобами — засобами таємної війни, війни без лінії фронту, ще жорстокішої, ніж звичайні воєнні дії. З такою метою Канаріс і пропонував створити під грифом «Валі» особливий розвідувальний штаб в якомусь передмісті Варшави і розгорнути при ньому сітку розвідувально диверсійних шкіл. Він давно розклав на величезному столі фюрера схеми розташування цих закладів з позначенням усіх об'єктів, а також пояснювальну записку, приблизний кошторис і списки командно викладацького складу. І все це він уже встиг зареєструвати в рейхсканцелярії як надсекретні об'єкти, рівні за шкалою секретності ставкам на східних територіях. Фюрер перестав нарешті просторікувати й взявся за пояснювальну записку. Читаючи її, він захоплено длубався у вусі кінчиком олівця, гмукав схвально, а часом дзвінко цвікав зубом, як завжди, коли робота була йому приємна. Зробивши багато слушних і дуже корисних зауважень, які свідчили про серйозне знання предмета й навіть здібності до якогось новаторства в цій дуже стародавній галузі ведення війни, він поставив на проекті створення нової сітки диверсійних закладів свій підпис, схожий на слід від удару прутом. Адмірал Канаріс полегшено зітхнув. І цю ж мить Гітлер несподівано одірвався від паперів і заявив урочисто: — Я маю вас порадувати, адмірале. Вчорашня моя недуга виявилася несерйозною. Сьогодні я чудово випорожнився. — Я безмежно щасливий, мій фюрер! — щиро вигукнув Канаріс, сяючи своєю знаменитою усмішкою. Він справді був щасливий з цієї обставини, бо, коли б не вона, хто зна, чим би кінчилась сьогоднішня його доповідь. І щоб привернути до себе Гітлера ще більше, доповів йому, що, за інформацією Лансдорфа, в експериментальному таборі в'язні задушили чотирьох агентів. А якийсь унтер-офіцер абверу сповістив Лансдорфа, що ці агенти були б особливо цінні як диверсанти і він хотів зарахувати їх у школу, та адміністрація табору вирішила краще віддати їх в'язням, аніж запропонувати службі абверу. І фюрер прихильно згодився притягнути до відповідальності керівництво експериментального табору, пообіцяв, що накаже гестапо зробити це, щоб надалі ніхто не ставав на заваді високій місії абверу, не заважав підготовці тотальної агентурної атаки на Сході. — Хайль Гітлер! — вигукнув Канаріс. — Хайль! — немовби салютуючи самому собі, відповів фюрер. Він вимовив привітання машинально, бо його тьмяний, стомлений погляд був звернений у цю мить на власний, яскраво намальований найкращими фарбами концерну «ІГ Фарбеніндустрі» парадний портрет, піднесений 20 квітня — на день його народження. Власникам цього концерну він також завдячував своєю величчю, як і концерн «ІГ Фарбеніндустрі» був зобов'язаний Гітлерові гігантськими надприбутками, невичерпна золота лавина яких зростала з кожним новим воєнним роком. Фюрер твердо обіцяв арміям вермахту, які діють на Східному фронті, що різдво вони зустрінуть у Москві. І сам він теж був не від того, щоб справити різдво у скореній російській столиці. В усякому разі, генерал-квартирмейстер армії «Центр» припне на цей випадок в обозі другого ешелону сервіз з ініціалами фюрера.  

Падав мокрий сніг і танув. Сірий Берлін волого блищав. У сірих каналах білими грудками плавали качки і чайки. Вони були зовсім ручні. Добрі перехожі кидали їм крихти хліба. До будинку гестапо одна по одній підкочували машини, з них, зчепивши руки на потилицях, виходили люди — такі самі німці, як і ті, хто їх привіз. Вони піднімалися сходами й вистроювалися вздовж коридора, уткнувшись обличчями в холодні, вкриті олійною фарбою стіни. Після допитів деякі з цих людей, заляпуючи кахляну підлогу кров'ю, самі добиралися до камер, але більшість не могли йти, і їх одвозили на ношах з велосипедними колесами. В гестапо, як на військовому заводі, працювали цілодобово — в три зміни… У місті було добропристойно, тихо, і мокрий сніг, що ліниво падав із сірого неба, не міг вибілити його вулиць. Сніг падав і танув, розпливаючись холодними слизькими калюжами, і в них масними плямами відбивалися вогні цього гонористого міста, збудованого з сірого каменю.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка