Вадим Кожевников



Сторінка15/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42

26



 

Штейнгліц співчутливо поставився до мотивів, якими Вайс пояснив своє спізнення. — Мати постійну коханку гігієнічніше, аніж бігати кожного разу до нової дівки. — Та я по-справжньому закоханий, пане майор. — Сентиментальність — наша національна ахіллесова п'ята. Лансдорф лишився задоволений покупками, але причину запізнення визнав неповажною: — Жінку чоловіки вигадали для того, щоб виправдувати свою дурість. Лансдорф промовив повчально: — Нам потрібні люди мовчазні й рішучі, які вміють у самотині задовольнятися непомітною діяльністю і бути постійними. Йоганн жваво погодився: — О, ці прекрасні думки Фрідріха Ніцше, як ніщо інше, відповідають і моєму ідеалові. А сам подумав: «Оце вдало вийшло! Молодець я, запам'ятав. Не вірив, що згодиться, а от, виявляється, згодилося». Кістяне обличчя Лансдорфа, здавалося, стало ще твердішим. Він підійшов до Вайса, оглянув його так, нібито збирався приміряти на нього щось. — Ви його любите? — Він додав перцю в нашу кров! — Як? Повторіть! — Лансдорф підняв сухий палець. — Чудово! Безмірна здатність до властолюбства і така ж безмірна здатність до підкорення і послуху — в цьому могутність німецької нації. Вайс клацнув каблуками, задер підборіддя й запитав догадливо: — Які будуть накази далі, пане Лансдорф? Дітріхові доповісти про спізнення не вдалося з тієї причини, що капітан за цей час посварився із своїм шофером — гарненьким хлопцем із капризним, безвольним ротом, а тепер помирився з ним, і йому було не до Вайса. Курт, Дітріхів шофер, збирав капітанові речі, і капітан метушливо допомагав йому, видко, дуже задоволений, що помирився. Вайсові він сказав, щоб той приготувався до поїздки, з ними поїде й Курт: він, Дітріх, не може терпіти самотності… Йшов дощ із снігом. Ледь торкнувшись землі, сніг танув. І все було брудне. І небо в брудних низьких хмарах, і земля в брудних калюжах, і розкисле від грязюки шосе, і кольору землі вода в річках, і стекла машини, заляпані грязюкою. Дітріх сів поруч шофера, і Вайс вільно вмостився на задньому сидінні. Світло ледве проникало в машину крізь забризкані грязюкою стекла. Похмуро, клонить на сон. І Вайс куняв і думав про свою зв'язкову, яку він навіть у думці змушений був називати Ельзою: цього вимагають правила конспірації. … Машина догнала танкову частину. Танки йшли один за одним з рівномірними інтервалами. Баштові люки відкриті, з них стирчать голови командирів машин. Йоганн припав до вікна. Ще думаючи про дівчину, ще в думках чуючи її приглушений шепіт, він машинально запам'ятовував номери машин, емблеми на броні, кількість білих кілець на стволах гармат, що означали підбиті цілі. До корми танків прив'язані колоди. Виходить, ці танки братимуть участь у операції на заболоченій місцевості. У колоні німецьких танків йшли два наших «КВ». Вони були свіжопофарбовані — значить, після ремонту. У відкритих люках «КВ» видно голови в наших ребристих шкіряних шоломах — значить, радянські танки призначалися для провокаційно-диверсійної операції. Йоганн фіксував це майже машинально, а сам, мов за інерцією, все ще думав про дівчину. Вона між іншим розповіла йому, що вдома займалася в гуртку художньої гімнастики і це їй згодилося тут. Коли вона прийшла найматись у німецьке вар'єте, хазяїн сказав: — Давайте. — Але я не взяла костюма. — Ет, — сказав він гидливо, — мене можете не соромитися. Я вже давно не боєздатний — майже як євнух. Постукуючи монетою по столу, він заспівав дитячу пісеньку про кролика й кізочку, і вона під цей акомпанемент виконала вправи, з якими виступала на змаганнях, але від хвилювання взяла надто високий темп. — Добре, — сказав хазяїн. — Я вас беру. Але ви занадто серйозно працюєте. Менше спорту, більше сексу. Пам'ятайте, зараз на вулицях дуже багато самотніх жінок. І якщо чоловіки платять гроші, щоб побачити на естраді жінку, то вона не повинна викликати в них згадок про гімназичні спортивні свята. Ельза пожалілася Вайсу: — У мене по два виходи на день, фізичне навантаження чимале, й тому весь час хочеться їсти. Мені навіть вночі сниться їжа — хліб, або картопля, або молоко, а інколи все разом. По карточках так мало дають… Та я ще ділюся з однією німкенею. Вона вважається поза законом: її сина розстріляли за дезертирство. Така нещасна жінка… Йоганн вдивлявся у танкістів, які виглядали з круглих баштових люків. Обличчя їхні мокро вилискували від дощу й здавалися неправдоподібно маленькими під величезними шоломами. Ось промайнула остання марсіанська голова в танку. Машина обігнала цю гуркотливу сталеву стіну, од якої аж двигтіла земля, вирвалась на безлюдне шосе й повільно переїхала мостом через похмуру брудну річку з низькими заплавними берегами, порослими очеретом і вербами. І коли переїжджали цей металевий міст, Йоганн прикинув, під який просій найефективніше закласти вибухівку, коли, скажімо, прийти сюди під виглядом колійного робітника, якого прислали відремонтувати дерев'яний настил для пішоходів. І хоча річка вузенька, метрів одинадцять, ні, може, навіть десять, і неглибока: якщо судити по обмілині — метра півтора-два, не більш, — але дно в неї грузьке, мулисте, а заплави величезні, болотисті. І коли висадити в повітря міст, то відбудувати переправу менш як за два тижні не вдасться, отож діло варте уваги. Йоганн опустив скло й викинув на міст зім'яту газету. Вартовий бачив це, але не зупинив машину із штабним номером, навіть одвернувся, щоб показати, нібито нічого не помітив. Вартовому років сорок. Комунікації скрізь охороняють солдати старшого віку з напівінвалідних команд. Йоганн знав: є цілі батальйони з людей, хворих на шлунок, сформовані чистини із солдатів з слабким зором, з пониженим слухом. Треба було б з'ясувати їхні номери. А взагалі що ж, у дуже погану погоду можна на великій швидкості проїхати через міст І кинути пакет з вибухівкою. І не десь там кинути, а біля тієї он протипожежної бочки з піском. За бочкою пакета не буде видно, тільки треба, щоб він ліг під металеву балку, — тоді вона обвалиться від динамічного навантаження. Щоправда, прогін залишиться цілий, але вже ні поїзди, ні танки по мосту не зможуть проходити, а можливо, й прогін упаде, коли на нього обваляться верхні ферми… Закінчився асфальт, вони виїхали на путівець, машину почало кидати в різні боки, кілька разів вона загрузала в баюрах. Йоганн запропонував Куртові змінити його за кермом, і коли Курт перебрався на заднє сидіння, разом з ним туди перейшов і Дітріх. Низький густий туман лежав у долині. Йоганн ввімкнув світло, але фари обліпила парка піна туману, і ніщо на могло пробити її. Йоганн вів машину немовби помацки, довелося відчинити дверцята, дивитися вперед і, тримаючись однією рукою за дверцята, другою крутити баранку. Потім дорога пішла вгору, почалися ліси, чорні, мокрі, із запахом льоху. Під деревами, наче біла пліснява, тонким шаром лежав сніг. Йоганн згадав, як одного разу в таку саму погоду він із своїм курсом їздив на суботник у радгосп. Це тільки так називалося — «суботник»; тривав він два тижні. Студенти копали картоплю на полях у річній заплаві, яку заболотила руда, дощова й холодна осінь. Мокрі й брудні, вони йшли після роботи в їдальню, де їм давали цю саму картоплю: на перше — густий картопляний суп, на друге — картопля, смажена на маргарині, який вони привезли з Москви. А ночували всі разом на сіннику над корівником. І староста групи Петя Макаров кожного разу патетично вигукував: — Товариші! Юнаки і дівчата! — Чому «юнаки», а не просто «хлопці»? — Ну добре, — згоджувався Петя, — нехай — хлопці. Однаково ви повинні високо тримати прапор радянської моралі й поводитися пристойно. І вдосконалювати свою особистість. Аліса Босоногова, найвродливіша дівчина в інституті, що через те безбоязно натягла на себе стьобану кацавейку і батькові штани, одного разу сказала капризним голосом: — А я не хочу удосконалювати свою особистість. Я волію шаленого кохання при місяці. І хоча місяця не видно, якщо напружити уяву, обличчя Павки Мохова мені його цілком замінить. Іди до мене, Мохов, зігрій мене. Рудий як вогонь, веснянкуватий Мохов, сором'язливо всміхаючись, переліз через хлопців, що покотом лежали на сіні, сів поруч Аліси. Вона діловито поцікавилась: — Конспекти при тобі? — І пояснила: — Опір матеріалів — найкраще снотворне. Ти, Павле, читай, а я умліватиму біля тебе й мріятиму про п'ятірку. Сіно було сухе, і пахло не сіном, а тільки пилом, однак усе перебивав гострий і терпкий запах корівника. Сашко Бєлов слухав, як лопотить дощ, слухав монотонне бубоніння Мохова й Алісині зітхання, що зрідка переривалися вигуками-стогонами: — Я нічого не розумію! Повтори популярно і, будь ласка, своїми словами… Хтось із дівчат спитав з надією в голосі: — Як ви думаєте, хлопці, нам цей суботник зарахують при заліках? Фізмату, кажуть, зарахували… Ніхто не відповів, а Гриша Медведєв, — його батько тоді боровся в Іспанії, — замислено промовив: — Гвадалахара. Мені здається, вона чорна. І ще червона, гаряча, як розрив снаряду. — А ти звідкіля знаєш, як снаряд рветься? — Мені весь час батько сниться. Там, на фронті. Ми фашистів і не бачили, хіба тільки на карикатурах, які Борис Єфімов малює. А вони там, в Іспанії, людей убивають. Комуністи борються з ними, людство від фашизму захищають — це справжнє життя. А ми тут лежимо собі в теплі під дахом з ситим черевом і в киви морги граємося, віджартовуємося від життя. — Ну, сказав Сашко, — у нас своє завдання є: мені зараз найголовніше — диплом захистити. Це зараз моє головне завдання на землі. Та диплома він так і не захистив. Не встиг. В управлінні Держбезпеки він склав інструкторам екзамени з багатьох дисциплін, але жодна з них, окрім німецької мови, не входила до курсу інститутського навчання. Майор, викладач німецької мови, сказав Бєлову: — Одна помилка у вимові — і в кінці речення поставлять свинцеву крапку. Тому незаслужено одержати в мене п'ятірку так само недостойно, як благати собі життя у ворога… А Сашко й не збирався нічого одержувати незаслужено. Де вони зараз, його однокурсники? Може, воюють десь поряд? Цікаво, де Аліса? Коли в інституті дізналися, що він раптом на кілька років поїхав на Північ, як поставилася до цього Аліса? Вона завжди твердила, що смуток їй шкодить. Заплакала вона? Мабуть, ні. А що в неї на душі, ніхто ніколи не знав. Вона вміла мило базікати, говорити про різні дрібниці, аби не згадувати про головне для неї, про її таємницю. А в неї була таємниця. Одного разу після зустрічі Нового року вона в дверях зіткнулася з Сашком. Аліса завжди співала на інститутських вечорах: у неї було приємне контральто, і багато хто навіть радив їй вступити до консерваторії. І несподівано вона сказала в своєму звичайному жартівливому топі: — Ану, ледарю, проведи чарівну дівчину додому, зроби собі таку приємність. І цілу дорогу вона жартувала й розігрувала Сашка. А коли підійшли до її парадного, злякано оглянулась, підвела обличчя й попросила: — Поцілуй мене, Сашо. — І додала жалібно: — Можна в губи. І Сашко невміло торкнувся її невмілих губів. А потім вона зняла з його шиї свої руки, винувато опустила їх, зітхнула: — Знаєш, більше не будемо. — Ніколи? — спитав Сашко. Аліса ясно й твердо подивилася на нього, але голос її затремтів, коли вона сказала: — Взагалі, коли хочеш, я можу вийти за тебе заміж. — Підвела очі, щось вираховуючи. — Другого вересня сорок другого року. — І пояснила: — Це день мого народження — раз… — А що два? — Мені ж потрібен час, щоб переконатися в твоєму коханні. — Добре, я напишу число, щоб не забути, — пожартував Сашко, удаючи, що до Алісиних слів він ставиться як до жарту. Він не міг вчинити інакше, хоч і зрозумів, відчув, як це все серйозно для неї. Та, правду кажучи, йому й самому було не до жартів. Але він тоді вже був зарахований у спецшколу і вчився там, не залишаючи поки що інституту й не знаючи, яка йому випаде доля. Аліса дістала з сумки блокнот, звеліла: — Запиши! З її голосу Сашко зрозумів, що вона ніколи не подарує йому цього жарту. І хоч йому було дуже гірко, він, продовжуючи гру, з веселим виглядом поставив у блокноті дату й підписався під нею. Аліса видерла цей аркушик, розірвала його, кинула клапті в калюжу. — Все! — сказала вона гордо і гнівно. — Все! — І пішла. І більше вони отак от, удвох, ніколи вже не бачились. А потім він для неї, як і для інших, поїхав на Північ.  

27



 

Дорога до експериментального табору «О-Х-247» йшла через сосновий бір. Тут було селище табірного персоналу — казарми охорони і будиночки начальницького складу. Сам табір містився внизу, в безлісому котловані; раніше там був піщаний кар'єр. Низина заболочена: очевидно, із схилів стікають струмочки; на дні її — сивий туман, пропахлий гниллю. Селище табірного персоналу подібне до дачного: тенісний корт під маскувальною сіткою, піщані доріжки обкладені керамічними плитками, куртини троянд дбайливо вкриті солом'яними матами. Є і дитячий майданчик: дерев'яний загінчик з гіркою піску, гойдалки, веселі, строкаті грибки від сонця, плавальний басейн — тепер тут влаштовано ковзанку. Черговий ротенфюрер з есесівської внутрішньої охорони провів Дітріха і Вайса в будинок для приїжджих, люб'язно пояснив, де розміщені туалетні кімнати, відкрив шафу — там лежали піжами і повстяні капці. Високі ліжка з двома перинами. На тумбочках біблії в чорних дерматинових оправах, в кожній тумбочці фаянсова нічна посудина і машинка для скидання чобіт. Біля ліжок пухнасті килимки. Підлога, натерта воском, блищить, трохи липне до підошов. На вікнах голубенькі занавіски і важкі штори з крученими шнурами. В туалетній кімнаті глечики з холодною і гарячою водою, фаянсові тази, мохнаті рушники. Мило в нерозпечатаній обгортці, тюбики із зубною пастою, одеколон, туалетний оцет. В аптекарській шафці медикаменти, на кожному латинська етикетка й, крім того, точно визначено по-німецьки, в яких випадках слід їх вживати. Як тільки приїжджі опорядили себе, з'явився вістовий і доповів, що їх запрошує оберштурмбанфюрер Франц Клейн. Не одягаючи плащів, вони пройшли піщаною доріжкою до оштукатуреного будиночка, повитого бурим декоративним плющем. Над його парадними дверима були прибиті величезні оленячі роги з білою лобовою кісткою, які за формою нагадували щит. У прихожій з дубовими панелями, освітленій масивними мідними канделябрами, їх зустрів сам оберштурмбанфюрер. Він був у бриджах, чоботах і картатій домашній куртці. Очевидно, Клейн мав подвійну мету: хотів настроїти гостей на дружню невимушеність і водночас показати їм, що не вважає за потрібне одягати мундир на честь людей з такими незначними званнями. Проводячи Дітріха і Вайса в кабінет, заставлений масивними старовинними меблями, весь у важких величезних килимах — вони лежали на підлозі, висіли на стінах, — він познайомив приїжджих з двома офіцерами: зондерфюрером Флінком — лисим, огрядним, із солідним черевцем, і унтерштурмфюрером Рейсом — соромливо усміхненим юнаком, з косими бачками, а також з професором психології Штрумпфелем — літнім чоловіком, який жував велику чорну сигару, у візитці й смугастих штанях, з бридливим набряклим обличчям. Сам оберштурмбанфюрер Клейн відзначався витонченістю і невимушеністю манер. Обличчя в нього було червоне, ніс з горбочком, сиве хвилясте волосся всупереч армійській моді не пострижене коротко, а спадає кучерями на шию, недбало пов'язану шарфом з яскравого кашеміру. Він курив сигарету в довгому мундштуку з слонової кістки. У високій, аж до стелі, шафі з вузькими відділеннями зберігалися пластинки. На підставці з червоного дерева стояв патефон з відкинутою кришкою — очевидно, до приходу гостей тут слухали музику. Скляний столик на коліщатах був заставлений пляшками і бокалами, тарілками з солоним мигдалем і сухариками. Та, очевидно, алкоголем тут не захоплювались: відкорковано було тільки вузьку пляшку рейнського і мінеральну воду. Перервана розмова відновилася. Клейн твердив, що Гете — найвидатніший поет усіх часів і народів не тільки тому, що його поезія пройнята глибокою загальнолюдською філософією, але й тому, що вона милозвучна, музикальна, і він завжди чує в ній могутню чарівну симфонію. Професор зазначив, що достоїнство справжньої поезії не в її милозвучності: насамперед вона повинна підноситись до найвищих вершин думки. І коли б Гете був навіть недорікою, але створив образ Фауста, його велич була б так само безсмертна. І побідкався, що молоді німці, хоч вони й полум'яні націоналісти, недостатньо знають своїх великих класиків. Звернувшись до Рейса, він сказав: — Пане унтерштурмфюрер, я був би щасливий, коли б ви мені заперечили, нагадавши хоча б кілька рядків з нашого великого поета. Рейс на мить розгубився, та зразу ж весело і добродушно заявив: — «Хорст Вессель», будь ласка. — Ой, яка недосконала ваша освіта! — поблажливо докорив йому Клейн. Він спинив погляд на Вайсі й, певне, щоб ще енергійніше висміяти абверівського єфрейтора, спитав: — Ну, а ви, юначе? Ви, мабуть, теж запропонуєте заспівати «Хорст Вессель»? Це простіше. Навіщо тривожити старого Гете? Йоганн знизав плечима й відповів з гідністю: — Якщо дозволите… — і продекламував:  

Лиш гідний той життя й свободи,


Хто кожен день за них іде на бій!

 

— Браво, — мляво сказав Клейн. — Браво. — І, ніби аплодуючи, склав перед собою долоні. Флінк похмуро докинув: — Адмірал Канаріс добирає собі кадри, як римський папа: за принципом ученості і спритності. Дітріх додав: — І особистої хоробрості. — Виразно скосив очі на власні груди, прикрашені орденом, кивнув на Вайсову медаль, пояснив: — Єфрейторові Вайсу різнобічні знання не завадили вчинити подвиг на фронті. — Абверівці на фронті — це новина, — здивувався Флінк. — Панове! — вигукнув Клейн. — Ми ж зараз відпочиваємо. — Підняв бокал з мінеральною водою. — За моїх дорогих гостей! До кабінету зайшла фрау Клейн. Золотисте волосся її було хитромудро зачесане, а на обличчі, певне, навічно застигла тріумфуюча усмішка вродливої жінки. Вона подала всім руку, білу, теплу, запашну, в перснях. І майже ту ж мить вістовий вніс до кабінету немовля в мереживному, із шовковими бантами конверті. Усі почали висловлювати своє захоплення. Фрау Клейн сказала: — Це наш подарунок фюрерові. Ми назвали його Адольфом. Гості вихваляли, сюсюкали, робили пальцями «козу». А коли вістовий одніс немовля, Клейн широко відчинив двостулкові двері в їдальню: — Без церемонії, будь ласка, в нас тут по-домашньому. Прошу наперед вибачити за скромний обід. За столом Йоганн сидів поруч Рейса. Унтерштурмфюрер, як виявилося, був простацьким хлопцем. Він по-дружньому підкладав Вайсові на тарілку побільше різних смачних страв і коньяк наливав не в маленьку вузеньку чарочку, а у великий синій бокал, призначений для білого вина. Сам він їв досить енергійно, та дещо встиг-таки розповісти Вайсові. Що служба тут неважка і, хоч Клейн надзвичайно суворий і вимогливий начальник, ладнати з ним можна, треба тільки вміти коритися. Що Флінк такий похмурий не через важку вдачу, а через виразку шлунка, і, коли його не мучать приступи, він дуже добродушний чоловік, великий любитель крокета. Що ж до професора Штрумпфеля, то це визначний учений, і навіть сам пан Гейдріх просив максимально сприяти його роботі. Та хоч він і професор, однак, очевидно, гав не ловить, бо приїхав сюди з молоденькою асистенткою і кімнату їй виділили поряд із спальнею Штрумпфеля. За столом більше говорили господарі. Фрау Клейн розповіла, як важко було тут, на піщаному грунті, розбивати квітники. А штурмбанфюрер хвалив місце в сосновому бору: клімат тут дуже здоровий, навкруги гарні краєвиди, люди зібралися приємні, спокійні, й тому навіть білки стали зовсім ручні. На зиму він наказав спорудити кілька десятків кормушок для птахів і впевнений, що навесні тут можна буде досхочу втішатися музикою і пташиним щебетом. Після обіду чоловіки повернулися до кабінету. Пили каву, курили. Слухали музику. Рейс одну за одною ставив пластинки із записами «Тангейзера». Клейн заявив, що Вагнер — найвидатніший композитор. І всі мовчки з ним погодилися. І в цій обстановці ситої, розімлілої напівдрімоти Клейн підсів до гостей на диван і, по дружньому поплескуючи Дітріха по гострому коліну, туго обтягнутому бриджами, сказав, що готовий всіляко сприяти його місії. Картотека в'язнів у цілковитому розпорядженні Дітріха. Зондерфюрер Флінк проконсультує по першому-ліпшому об'єкту. І, посмоктуючи сигарету в довгому кістяному мундштуку, Клейн коротко розповів, що вже з тридцять третього року — відколи при кожному полку СС були створені концентраційні табори — він спеціалізується в цій галузі. Попервах концтабори були вкрай примітивні. Матеріал становили комуністи, ліберали, профспілчани — взагалі червоні, відсів не був організований, відбувався головним чином природним шляхом: внаслідок епідемій, виснаження, ну і в зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку. Пропускна спроможність таборів значно збільшилася, коли почалося масове поповнення євреями й запровадили спеціальну техніку умертвіння. Тут своє слово сказали великі фірми, які постачали устаткування і хімікати. І досягнення в цій галузі були такі значні, що дали змогу голові данцігського сенату Раушпінгу звернутися до фюpepa із запитанням, чи немає в нього наміру винищити одразу всіх євреїв. Але Гітлер відповів: «Ні. Тоді б ми змушені були знову когось шукати. Істотно важливо завжди мати перед собою відчутного противника, а не голу абстракцію». Тепер, у сучасних історичних умовах, це, звичайно, вже не має значення, бо з'явився новий матеріал. І створено великі, чудово обладнані концентраційні табори з колосальною пропускною спроможністю і майже необмеженими можливостями, такі, як Дахау, Бухенвальд, Равенсбрук, Заксенхаузен, Флоссенбург, Нейєпгамм. Їхні функції — каральні і залякувальні, бо ж вони знищують небажаний матеріал, який надходить з найрізноманітніших нових територій. Раніш експериментальні табори мали суто навчальний характер: вони призначалися для тренувань, вироблення нових ефективних засобів придушення, а також для навчання методів керівництва. Таким, наприклад, був табір Флоссенбург, де багато співробітників СС набули початкового досвіду. Експериментальний табір «О-Х-247», яким має честь командувати Клейн, трохи відрізняється від своїх попередників, а також від інших подібних до нього концентраційних таборів. Разом з розв'язанням спільних завдань в обов'язки адміністрації входить виявлення, обробка й підготовка окремих екземплярів для використання їх з певною метою службами СД, гестапо і, звісно, абверу. На закінчення Клейн сповістив, що професор Штрумпфель вніс багато цінних пропозицій, які стосуються психічної перевірки осіб, пропонованих спеціальним службам. Дітріх подякував Клейнові, однак зазначив чванством, що він достатньо обізнаний з табірною системою. Все, про що тут так люб'язно розповів пан оберштурмбанфюрер, відомо кожному есесману. А його цікавить кількість кандидатур, які пан оберштурмбанфюрер може запропонувати абверу. — О, — жваво вигукнув Клейн, — я не запропоную вам жодного екземпляра, даруйте вже! Це на вашу відповідальність. — І докинув єхидно: — Я великий бюрократ. Картотека у вашому розпорядженні. Але попереджаю: все на вашу відповідальність. Тут я умиваю руки. — І стріпнув своїми пещеними руками, немов струшуючи з них бризки води.  

28



 

Унтерштурмфюрер Рейс, очевидно, пройнявся симпатією до Йоганна; можливо, виникла вона тому, що вони були ровесники, а його тут оточували люди тільки старшого віку. Навіть солдати охорони всі були літні. З молочно-рожевим обличчям, з волоссям, що стирчало йоржиком, і чудернацькими широкими бачками на вузьких щоках, Рейс був особливо зворушливий, коли, забувши, що він старший за Йоганна званням, турботливо допомагав йому надіти чорну клейончасту пелерину, просочену якимось смердючим дезинфікуючим розчином. Клейн наказав Рейсові супроводити абверівців по табору, але Дітріх, побоюючись підхопити якусь інфекцію, пішов у канцелярію вивчати картотеку в'язнів. Був холодний, свіжий ранок. Сосни з оранжевими стовбурами, вкриті тонкою плівкою інею, блищать голками хвої. Трава теж посріблена інеєм, і пісок на доріжках рипить під йогами, як сніг у мороз. Пахне смолою, льодом і гіркувато-жухлою травою. Небо прозоре, сонячне, прохолодне, як вода з льодом. І тільки в низині, де розташовано табір, лежав вогкий, схожий за кольором на більмо, непроглядний туман. Рейс заїхав по Йоганна на мотоциклі. Йонанн сів у коляску, простягнув ноги, накрився клейончастим фартухом. Рейс мовив привітно: — Я залюбки одвіз би тебе в місто. І ми б повеселилися. Тут така нудьга, як у школі святого апостола Павла. — Ти що, вчився там? — Батько хотів, щоб я став пастором. Йоганн скоса глянув на Рейсів есесівський кашкет з оксамитовою чорною околичкою і бляшаною емблемою черепа із схрещеними кістками, сказав: — Ця штука щось не дуже схожа на розп'яття. Рейс усміхнувся: — Мій батько до першої світової війни був місіонером в Африці. Влучав із манліхера в підкинутий ґудзик. — А що, він стріляв тільки в ґудзики? — Коли негри поводилися пристойно, тільки в ґудзики. — Зрозуміло, — сказав Йоганн. І спитав: — Ти давно тут? — Зразу після Тремблінки. Це теж експериментальний табір, але призначення його завжди було тільки ліквідаційне, знищували головним чином євреїв. — Пожалівся: — Дуже небезпечна була служба. Розумієш, там вперше почали застосовувати пару, а потім у трикамерному відсіку — газ. У мене майже завжди боліла голова: чадний газ, змішаний з парою, довго не розсіювався. Одного разу навіть був приступ астми. — І тому тебе перевели сюди? — Через якийсь час. Річ у тім, що до нас приїхав із своєї резиденції в Кракові генерал-губернатор Ганс Франк і лишився дуже невдоволений адміністрацією табору. Він констатував, що неприпустимо занижено пропускну спроможність. Перед від'їздом він зібрав усіх офіцерів і спитав: «Що нам робити з євреями? Ви думаєте, що ми оселимо їх в Остланді? Навіщо вся ця балаканина? Коротше кажучи, ліквідуйте їх власними засобами. Генерал губернаторство повинно бути так само вільне від євреїв, як і рейх». — А до чого тут ти? — Ну як же, керівництво гітлерюгенду послало мене в школу Адольфа Гітлера. Я закінчив спеціальне відділення: вивчав роботу контррозвідок серед населення. А в Тремблінці, після того як табір відвідав Франк, у мене вже не було умов для такої роботи. — Чому? — Та як ти не розумієш? Блокшрайбери тільки встигали скласти список прибулих у черговій партії, як їх одразу ж доводилося ставити в список вибулих. І я поскаржився штурмбанфюреру, що мене використовують не за призначенням. — А хіба ж тебе змушували бриги участь у стратах? — Та що ти! Там у нас в'язнів засуджували до страти надзвичайно рідко. — Ну, а як же… — Та це ж були не страти, — перебив Рейс, — якщо ти маєш на увазі ліквідації. Страта — це офіційно обставлена каральна акція. А це… — Що це? — Ну, це просто усунення неповноцінної частини населення звільнюваних територій. — Додав квапливо: — У нас була навіть спеціальна інструкція, в якій зазначалося, що вся процедура ліквідації має робитися так, щоб об'єкти не сприймали її як кару. Тому, коли їх посилали в газові камери, вони думали, що йдуть у гігієнічні душові або в госпітальні блоки. Там навіть вивішували прапор з червоним хрестом. Частину в'язнів ліквідували під виглядом вимірювання їхнього зросту. Постріл робили в проріз вимірювальної планки, якраз над потилицею, і об'єкт навіть не встигав зрозуміти, що з ним робиться, не відчував болю. — А ти звідки знаєш? — Наші лікарі казали, що куля, влучаючи в мозочок, викликає таке саме больове відчуття, як виривання зуба без анестезії, тільки що коротше. А отруйна дія газу відчувається протягом п'яти хвилин, потім свідомість притупляється, і об'єкт тільки механічним скороченням м'язів реагує на дальше умертвіння. — Та ти, я бачу, в своєму ділі професор. — Ми всі це мусимо знати: адже коли не знаєш, таки впливає на психіку, якщо день у день те саме… — А коли знаєш, на психіку не впливає? — Тих, хто розкисав, списували на фронт або забирало гестапо. — А ти ні разу не розкисав? — Я багато молився, навіть ночами. — І допомагало? — Я намагався думати, що це просто бойня, а вони всі не люди, а тварини. — Ти молодець, здорово придумав… — Звичайно! І я, знаєш, навчився не запам'ятовувати їхні обличчя. Це дуже важко — навчитися нічого не пам'ятати. — А коли раптом згадаєш? — Це ж навіщо? — А якщо тобі колись нагадають? — Хто? Хто нагадає? — неприязно спитав Рейс й аж загальмував мотоцикл. — Тих ніколи більше не буде. А ми навіть зараз про це не говоримо, начебто нічого такого нема й не було. — Ти вважаєш, війна вже кінчилася? — Що ти? — збентежено спитав Рейс. — Що ти? — Нічого, — миролюбно сказав Йоганн. — Просто я вважаю, що війна ще не закінчилася. І коли-небудь вона закінчиться. — Ну, аякже, — згодився, заспокоюючись, Рейс. — Візьмемо Москву — і все людство ляже до наших ніг. — І до твоїх? — І до моїх теж. — Ноги в тебе путящі. Просто чудові ноги. З такими ногами бігати добре. Йоганн говорив крізь зуби й не забував всміхатися. І треба ж було завести таку розмову, коли всього його аж судомило. Не роз'ятрювати себе він повинен, а зібратися в залізний кулак, підготуватися до зустрічі з радянськими людьми, щоб стійко, з байдужим виглядом пройти повз них так, наче їх немає. Низина лежала в холодній імлі туману. Під колесами мотоцикла рипів пісок, тріщала щебінка. Стрімкі стінки кар'єру з випаленим по схилах чагарником були чорні. Силуети дерев'яних вишок, сітчасте дротяне загородження в кілька рядів. На сірих стовпах біліють великі ізолятори — отже, через дріт пропущено струм високої напруги. Забовваніли кам'яні низькі будівлі а високими цегляними димарями. — Крематорій? — Ні, це печі для випалювання керамічних плит, — охоче пояснив Рейс. Помовчав. — Але їх теж використовують… Іноді… Проминули одні, потім другі ворота, густо обплетені колючим дротом, по краях бетонні ковпаки з кулеметними амбразурами. Мотоцикл залишили біля входу до комендатури — барачного типу одноповерхової дерев'яної будівлі, без фундаменту поставленої на колоди. Цегляним тротуаром вийшли на безлюдний апельплац. Піщаний грунт тут був твердо втоптаний, а піт і кров з розбитих ніг стали в'яжучим матеріалом для піску, перетворили його неначе в асфальт. Вся інша табірна площа була поділена дротом на клітки загонів, в кожному з них стояло по два низьких бараки, до їхнього даху середня на зріст людина могла дістати рукою. Ці бараки тут називали блоками. За кілька метрів від дротяних загороджень тяглися білі вапнякові смуги. В'язня, що ступив на цю межу, карали так само, як і за втечу. Ані кущика, ані засохлої травини — рівний чорний простір, що добре проглядався з будь-якої підвищеної точки. Вікна в бараках, хоч і вузькі, тяглися майже на всю довжину стін, а дерев'яні витяжні труби — майже через кожні десять метрів, але поставлені вони чогось не вертикально, як мають стояти труби, а стирчать із стін куцими ящиками. Рейс пояснив: — Це для прослухування. — Потім сказав з гордістю: — Гер Клейн впровадив багато удосконалень. Він, наприклад, уникає прилюдних страт. Але кожен карцер обладнано такими засобами, що винний може сам розправитися з собою, якщо, звичайно, пан оберштурмбанфюрер вважає його ліквідацію доцільною. — Виходить, організується самогубство? — Ну, чого ж самогубство? Просто свобода вибору. Побачивши смугасту колону в'язнів, що йшла назустріч, Рейс порадив Йоганнові звернути на них увагу: — Принцип знеосіблення — теж ідея гера Клейна. Починається з того, що кожен в'язень має тільки свій номер — більш нічого свого. Жодної речі не дозволено їм мати, тільки номер. З цією метою кожен в'язень міняє щоденно барак, місце на нарах і групу, в якій перебував. Ми їх тасуємо, як колоду карт. Особливо в радянських в'язнів розвинутий інстинкт організованості. А таким способом ми перебиваємо цей інстинкт. Ну й легше підсилати слухачів. — Донощиків? — Слухачів. Це паш термін, він точніший. — І багато їх? Рейс відповів загадково: — Це особисті кадри оберштурмбанфюрера. — Отакі хлопці нам і потрібні! — з ентузіазмом вигукнув Вайс. — Сподіваюсь, ви нам деким поступитесь? — Як накаже оберштурмбанфюрер. Йоганн поклав руку Рейсові на спину й, по-дружньому напівобнімаючи його, попросив: — Ану, по-приятельськи. Парочку міцненьких. А то, я бачу, вони всі тут охлялі. — Ну не всі, є один кролик надзвичайно живучий. Вайс сказав сухо: — Ті, на яких провадяться медичні експерименти, нам не потрібні. — Та ні, цей зовсім з іншої породи, — засміявся Рейс, — з гончаків. Ну, розумієш, кролик-гончак. Ми вказуємо йому місце проходу в загородженні, він підбиває групу до втечі. Ну й, звичайно, таким простим способом ми виявляємо ще не знеосіблені об'єкти й позбавляємось од них. — Здорово, — похвалив Йоганн. — Шаблонний прийом, — скромно сказав Рейс, — тягнемо його ще з Тремблінки. Йоганн обвів очима колону в'язнів, попросив: — Ану, покажи мені цього хлопця. — Та ось він, навпроти — 730012. Розуміючи, що йдеться про нагрудний номер на куртці в'язня, Йоганн досить швидко знайшов його. Такий самий, як і всі тут. Нічим особливо не вирізняється. Обличчя сизе, набрякле, вуха круглі, широкі, сутулуватий, з одвислим задом. От хіба що права брова від рубця лиса. — Не годиться для нас, застарий, — сухо мовив Йоганн. — Та йому й тридцяти немає. Вони всі тут схожі на старих. Йоганн, відчуваючи неймовірне напруження душевних сил, дивився на обличчя в'язнів, дивився їм у вічі. Та його погляд зустрічав тільки скляне, мертве мигтіння очей, які, здавалося, не бачать його і не хочуть бачити. Він не існував для цих людей — ось що означали їхні погляди. Не існував, та й годі. Він був для них ніщо. Ніщо в сірому мундирі. Ніщо, голосові якого вони скорятимуться так само, як голосові репродуктора. Рейс ворухнув пальцем і промовив: — Сімдесят чотири два нулі чотирнадцять. Блокфюрер вигукнув: — 740014, до пана унтерштурмфюрера! Чітко карбуючи крок, з рядів вийшов скелетоподібний чоловік, зняв з голови смугасту матер'яну шапку, притупнув, виструнчився. — Поговори, коли хочеш, — дозволив Рейс Йоганнові. Йоганн, пильно дивлячись в обличчя цієї людини, голосно і виразно спитав по-російськи: — Ви бажаєте пропонувати свої послуги як зрадник Батьківщини? В ім'я перемоги великої Німеччини і слави фюрера? — Не розумію, — глухо сказав № 740014. — Я погано пояснив по-російськи? — спитав Вайс. — Я не розумію. — Що ви не розумієте? — Не розумію, та й годі. — Не хочете розуміти? В'язень мовчав. Рейс занепокоєно спитав: — Що він тобі відповів? — Він хоче подумати, — сказав Вайс. Рейс попросив: — Скажи йому, що я вже починаю думати, чи не слід його полікувати в енецблоці. У нього поганий вигляд. Йоганн переклав. Обличчя в'язня ще більше посіріло. Він усміхнувся однією щокою, сказав хрипло: — Ясно! — Що вам ясно? — спитав Йоганн. — Все, — сказав № 740014. І додав: — Значить, злазь, приїхали. — Марш! — наказав Рейс і недбало наказав блокфюреру, що підскочив до нього: — Цього — на фініш. — Момент, — сказав Йоганн. І з усмішкою попросив Рейса: — Дозволь мені самому його трусонути. — Відставити! — наказав Рейс блокфюреру. Гупаючи по плацу дерев'яними підошвами, в'язні розійшлися в бараки. На плацу запала в'язка мертва тиша. І зразу став відчутний кислий сморід туману, чадний запах людського поту і мокрого лахміття, гострий запах дезинфекції. Біля дротяного загородження сірими тінями металися вівчарки. Вони ніколи не гавкали, їх привчили без звуку кидатися на людей. Рейс, обережно ступаючи, щоб не стати в калюжу, казав: — Наш табір відбірний. Матеріал приходить до нас після значного відсіву, однак трапляються і комуністи. Це дуже небезпечно. — І зараз є підозрілі? — Авжеж, та ще й кілька. — Ти мені потім скажеш їхні номери, щоб я не марнував часу? — Звичайно, — погодився Рейс. — Це завжди дуже хитрі типи. Вони вміють берегти таємницю, і тільки коли йдуть на страту, то виказують себе. — Чим саме? — Безглуздою демонстрацією хоробрості. Йоганн ішов чорним плацом і думав про те, що в таборі вбивають спочатку тих, хто не хоче продовжувати своє життя і вважає за краще зразу вмерти, аніж повільно вмирати в муках. Є тут і міцні люди, яких тільки смерть здатна зломити. А є інші, теж міцні, та вони гнуться додолу, гнуться, щоб раптом якоїсь миті розпрямитись і, розпрямившись, стати знову людьми собі на погибель. І треба знайти таких людей. Це потрібно для справи, якій служить Йоганн, і такі люди для нього неоціненні. Та як знайти їх? Ось цей № 740014. Хто він? Що він? Номер у картотеці? А, коли б Йоганн опинився в полоні, хіба він казав би правду? Звісно, ні, він брехав би. Але цього, № 740014, Рейс уже прирік до смерті. Може, тепер він скаже про себе правду? А навіщо? Якщо він раніше не відкупився зрадою, чому він зробить це зараз? Чи збреше, щоб вижити? Але ж він пройшов багато перевірок, отже, через щось він опинився у відбірному таборі. Треба поговорити сам на сам. Може, він просто боявся інших в'язнів. Навіть цей удосконалений метод тасовки не позбавляє слухачів від помсти: їх часто знаходять у відхідниках мертвими. Виходить, хтось тут карає зрадників. Адже одному це не під силу, потрібні організовані дії. Нема такого променя, з допомогою якого можна було б побачити людину наскрізь. Нема й не буде. Але Йонанн мусить знайти спосіб. Мусить… Туман став мокрий, майже непроглядний. Рейс увімкнув на мотоциклі фару. Білий диск стирчав у туманній задушливій імлі. Вони виїхали з низини. В бору було сухо, чисто. Пісок рипів під шинами, у вікнах будиночків табірного персоналу затишно світилися шовкові різноколірні абажури… Дітріх сказав Вайсові, щоб він взявся за картотеку. Хитро підморгуючи, запропонував: — Я переглянув особові справи і склав список. Ти теж склади такий список. Якщо номери збіжаться, це буде добре: дві голови завжди непогано. — Потім побідкався: — Пан Клейн — великий шахрай: не захотів розшифрувати грифи на особових справах. Есесівці звикли працювати тільки на себе. І ось усі вечори й навіть ночі Йоганн став просиджувати в канцелярії. Службове старання його було викликане не тільки вказівками Лансдорфа, хоч ними теж не слід було нехтувати. В Йоганна були свої, далекосяжні міркування: він вирішив насамперед виявити слухачів-донощиків. По суті, Рейс, розкривши «кролика», дав Йоганнові в руки кінчик ниточки, тримаючись за неї, він і почав свої мандри по канцелярському лабіринту. Йоганн не торкався картотек у полірованих шухлядах, не цікавили його поки що й папки з особовими справами в'язнів. Відомості продуктового постачання, записи комірника — ось що насамперед було йому потрібно. Всі військовополонені приречені тут на повільну смерть від виснаження. І карають есесівці голодом: тим, хто попадає в штрафний блок, зовсім нічого не дають. Продовжити життя в таборі може тільки їжа. От есесівці й заохочують потрібних їм людей їжею. Додатковий пайок одержують старости блоків — капо, як їх тут називають. Зрадникам теж належить додатковий пайок, а найвища нагорода для них — тютюн і шнапс. Йоганн старанно вивчав хитромудрі позначки на продуктових відомостях, аналізував підшиті до них розписки блокфюрерів. Номер «кролика» був для нього ключем де розшифровки цієї складної бухгалтерії. І невдовзі Йоганн переконався, що обрав правильний шлях. У списках людей, відісланих у спецблок, де на даху майорів білий прапор з червоним хрестом, він помітив кілька разів номер «кролика». Але ж із спецблока ніхто не повертався живим. І дати перебування «кролика» в спецблоку збігалися з датами розписок блокфюрера про одержання додаткового пайка, тютюну і шнапсу. Таку саму закономірність Йоганн виявив і в списках штрафного блоку: дата «покарання» «кролика» завжди збігалася з датою одержання додаткового пайка блокфюрером штрафного блоку. Після багатьох ночей у канцелярії Йоганн встановив, що не тільки «кролик» щасливо повертався з камер смерті. В списках було ще кілька номерів, які не раз потрапляли в спецблок і штрафний блок, і їхнє перебування там кожного разу пов'язане було з тими самими розписками блокфюрерів. Так Йоганн виявив зрадників. Картотека згодилася йому лиш для того, щоб замінити номери іменами. Зашифрувавши імена, він сховав список під устілкою чобота, а номери записав у блокнот. Продуктові відомості більше не цікавили Йоганна. Тепер він взявся за особові справи в'язнів. На деяких з них гестапівець Флінк зробив позначки. Розібравшись у них, Йоганн зрозумів, що в'язні, на особових справах яких були позначки Флінка, приречені на смерть. Але не через надмірне фізичне виснаження, а тому, що всупереч йому вони тримаються бадьоро і тим самим шкідливо впливають на інших. Йоганн виписав імена і номери таких в'язнів. Серед них виявився й № 740014 — той в'язень, якому він так недвозначно й одверто запропонував стати зрадником Батьківщини. Йоганн назвав речі своїми іменами, хоч навіть найнахабніші фашисти такі пропозиції висловлювали в більш обтічній і невизначеній формі. Нервове напруження безсонних ночей давалося взнаки, проте Йоганн був задоволений. Він відкрив методику розшукування, виявив тих, кого слід виявити, розкрив імена в'язнів, які доблесно пройшли через усі муки і зустріли смерть з гідністю, яку Рейс, знизуючи плечима, назвав безглуздою, їхні імена Йоганн теж зашифрував: він хотів виконати свій обов'язок перед страченими, хотів, щоб на Батьківщині дізналися про їхній подвиг, щоб навічно збереглася про них пам'ять. Вийшовши на світанку з канцелярії, Йоганн попрямував до кар'єру, до працювали в'язні, і годинами пильно стежив за номерами, які його цікавили. Він помітив, що донощики не дуже обтяжували себе, але охорона не чіпала їх. А тих, кого Флінк намітив на знищення, вони змушували працювати в неймовірному темпі, нещадно били. І, одначе, ці приречені знаходили ще в собі сили й допомагали ослаблому товаришеві зрушити тачку з важким, мокрим піском, підняти кам'яну брилу. Всі ці спостереження збігалися з канцелярськими висновками Йоганна, підтверджували правильність його висновків. Невдовзі Йоганн міг уже скласти список, якого ждав од нього Дітріх. Одібрав він тих зрадників, хто і за фізичними, і за інтелектуальними даними найменше підходив до ролі парашутистів-диверсантів. Йоганн розмовляв з ними не раз і побачив, що ці тупаки не здатні розв'язати навіть простої арифметичної задачки або запам'ятати три двозначні цифри. А про те, щоб накидати на папері маршрут від барака з керамічними печами до апельплацу, годі й казати. Ото вже й терористи-розвідники вийдуть з них! Могутнє підкріплення дістане фашистський вермахт! Та запідозрити Вайса ніхто не міг. Підставою для правильності його вибору були особові справи тих, кого він вважав за потрібне включити в свій список. А в їхніх особових справах чорним по білому було зафіксовано все, що охоче вибовкували фашистським слідчим ці боягузливі й підлі люди. Неначе змовившись, вони всі твердили, що постраждали від Радянської влади, були її жертвами. Звідси напрошувався висновок, що вони ладні відомстити за пережиті в Радянській країні страждання. Можливо, звичайно, деякі в'язні просто брехали, аби врятувати власну шкуру. Хоч як там було, такі показання були безсумнівним документальним свідченням, що Вайс добрав кандидатури за політичним принципом, а це не міг не схвалити Лансдорф. Через кілька днів, хоч погода була й погана, Дітріх запросив Вайса прогулятися лісом. Очевидно, він гадав, що всі стіни тут мають вуха, а йому хотілося поговорити без свідків. Тільки-но вони заглибилися в ліс, як Дітріх почав роздратовано ремствувати на Клейна. Він зовсім не впевнений, що Клейн добросовісно допомагає йому добирати потрібних людей. Очевидно, гестапо не збирається віддавати найбільш підхожих в'язнів. Йоганн шанобливо вислухав нарікання Дітріха, кивком голови згодився з ним: так, завдання випало важке, — почекав, поки капітан одведе собі душу, і, вибравши момент, запропонував йому посидіти на пеньку. Поки Дітріх вмощувався, Йоганн витяг з планшета свій список кандидатур і виписки з особових справ для його обгрунтування. Урочисто вручивши папери, Йоганн, нібито тільки через скромність і особливу симпатію до Дітріха, попросив його вважати виконану ним роботу своєю. Дітріх дуже уважно ознайомився з паперами й, очевидно, лишився задоволений. Прикинувши в думці, він вирішив подати Вайсів список як результат своєї особливої пронизливості, сподіваючись, що це значно підніме його престиж, та й взагалі престиж абверівців в очах Клейна. І ось, виявляється, досить цієї дрібниці, щоб Дітріхів настрій враз і дуже помітно покращав. Обличчя стало самовдоволеним, нібито й справді він сам так вдало добрав кандидатури і вся заслуга тут належить саме йому й нікому іншому. Він уже не звертався до Вайса, не помічав його. Він навіть не відчував до нього вдячності. Подумаєш, велике діло! Його підлеглий єфрейтор, майже солдат, добув для нього деякі корисні матеріали. Але ж це його підлеглий, старався ж він для нього, на нього працював. Виходить, йому, капітанові Дітріху, як щось само собою зрозуміле, й належить право користатися плодами цієї роботи, вважати її за свою. Тут нема про що й говорити. І, насвистуючи, Дітріх рушив по мокрому снігу лісової стежини. Він був такий задоволений, так поспішав до Клейна, що всупереч своїй звичці навіть не боявся замочити ноги — ступав у тонких чоботях куди попало. Як і гадав Йоганн, ознайомившись із списком в'язнів, що їх одібрав Дітріх, Клейн і Флінк не дуже зраділи. Флінк пробурчав сердито: — Пане капітан, ви нещадні. Ви хочете забрати в нас очі й вуха в таборі. Я протестую. Дітріх застережливо підвів брову. — Наскільки я вас зрозумів, ви протестуєте проти рішення генералітету вести війну всіма доступними нам засобами? Клейн не дав сварці спалахнути, втрутився, сказав примирливо: — Я схиляюсь перед вашим, пане Дітріх, блискучим талантом першокласного розвідника. — З широкою усмішкою налив вино, простягаючи бокал, попросив — Сподіваюсь, ви поділитесь з нами, розповісте, яким загадковим чином вам пощастило виявити весь контингент інформаторів і обеззброїти нас. Хоч Клейн говорив усе це начебто засмучено, його очі тріумфуюче поблискували. Він змовчав про те, що найцінніші, на його думку, інформатори не попали в список Дітріха й, крім того, в списку опинилася парочка безперечних комуністів, кандидатів на знищення. Від Йоганна це не сховалося, а Дітріх нічого не помітив. Постукавши себе по лобі, він заявив глибокодумно: — На жаль, ключі від цього сейфа тільки в адмірала Канаріса. — О, я так і думав! — шанобливо вигукнув Клейн. — Абвер — це чудовий інструмент для розкриття чужих секретів, але водночас і непроникна скеля, коли йдеться про зберігання професіональних таємниць. Я розумію. — І його очі знову лукаво блиснули. Другого дня Йоганн поскаржився Рейсові, що марно він тут старався, не спав ночей: капітан Дітріх виявився таким досвідченим контррозвідником, що впорався й без нього. І навряд чи начальство розцінить цю Вайсову командировку позитивно. Рейс поспівчував Йоганнові, та, як розраду, міг запропонувати тільки те, що одвезе його своїм мотоциклом у місто, у той будинок з дівками, до якого прикріплений начальницький склад табору. Всі ці дні Йоганна не покидала думка про в'язня № 740014. Знову й знову гортав він його особову справу і поступово прийшов до деяких цікавих для себе висновків. Так, в анкеті місцем постійного проживання було названо Горлівку, а в графі про професію значилося «селянин-одноосібник». А який може бути одноосібник в самому серці промислового Донбасу? До того ж в анкеті № 740014 стояло російське прізвище, хоч тут-таки значилося, що за національністю він українець. Йоганн прикинув, як звучатиме це прізвище, якщо переробити його на український лад, і раптом збагнув, що це прізвище відомого всій країні шахтаря. Ім'я в анкеті, видимо, було вказано справжнє, і воно теж збігалося. Увечері Йоганн прийшов у спецблок, викликав блокфюрера й безапеляційним тоном заявив, що з відома пана оберштурмбанфюрера Клейна капітан абверу Дітріх уповноважив його допитати двох в'язнів. Так само категорично він наказав привести на допит № 740014, а рівно через годину після цього — «кролика» з лисиною на брові. Добре вишколений, і, очевидно, звиклий беззаперечно коритися, блокфюрер провів Вайса у відсік, спеціально одведений для допиту в'язнів, і залишив його тут самого. Йоганн оглядівся. Його увагу насамперед привернула висока, до самої стелі шафа з нещільно причиненими дверцями. Йоганн відчинив дверці й сахнувся. Шафа призначалась для підвішування, розтягування в'язнів під час допитів. Це була навіть не шафа, а футляр, що приховував змонтоване в ньому особливе хитромудре обладнання. Зі стелі звисали на блоках ручні кандали, а внизу лежали каидали для ніг. Йоганн спробував підняти їх і не зміг: такий важкий був прикріплений до них бетонний вантаж. Видимо, честь винаходу цього страхітливого розп'яття належала Флінку. Він якось кинув мимохідь, що з дитинства не може бачити крові. І завтра, а можливо, ще й сьогодні Йоганн зустрінеться з цим Флінком, і потисне йому руку, і всміхнеться йому, і поцікавиться його самопочуттям, і говоритимуть вони про якісь там незначні дрібниці: про погоду, про нові пластинки… Йоганн причинив шафу, сів за стіл і щосили стиснув гумову палицю з нанизаними на неї металевими гайками. І враз його пальці розтулилися. Він зрозумів, що перед ним цього разу Рейсів винахід, яким той не раз чванився, жартома називаючи це знаряддя «жезлом з обручками». Постукали. Блокфюрер завів в'язня № 740014, виструнчився біля дверей, чекаючи наказу. Йоганн знову взяв у руки гумову палицю, підійшов, наказав блокфюрерові вийти з камери. Розмахуючи палицею перед лицем в'язня, спитав по-російськи: — Ну, що скажеш? — І нібито випробовуючи знаряддя допиту, щосили вдарив по одвірку. Потім відчинив двері, визирнув. Коридор був порожній. Йоганн підійшов до столу, сказав: — Сідайте. В'язень глибоко зітхнув, як перед стрибком у воду, і сів на вгвинчену у підлогу масивну табуретку. Пильно дивлячись йому у вічі, Йоганн назвав його справжнє ім'я. Додав: — Стахановець. Шахтар. Комуніст. Так? В'язень, не підводячи очей, похмуро розглядав свої руки. Обличчя в нього лишалося незворушним, мертвим. Йоганн закричав: — Кажи, тварюко, кажи! — І вдарив палицею по столу. — Кажи! Шахтар повернувся до нього спиною, звично обхопив голову руками. Вайс сів, запропонував: — Покуримо… В'язень вражено втупився в нього. — Правильно, — схвалив Йоганн. — Все правильно. Молодець. — А ти сволота, — дуже спокійно, з гідністю промовив шахтар. — Пес у вовчій шкурі. — Зрозуміло, — сказав Йоганн, — точне формулювання. — Порадив: — А ви все-таки візьміть усю пачку, ну як трофейну, чи що. Шахтар недовірливо потягнув до себе сигарети, швидко запхнув за пазуху. Спитав: — Купити думаєш? — Ну, коли б ви були продажний! — Такий, як ти?.. — Ну ось що, — попросив Вайс, — досить. — Нахилився. — А коли я тобі вірю? — Купуєш, — уперто повторив шахтар. Йоганн простягнув до нього руку й мало не звалив зі столу велику жерстянку з розведеним гіпсом. Спитав машинально: — На якого біса це тут? — Розігруєш? — так само спокійно спитав шахтар. — Прикидаєшся новачком? Мало ти нам роти гіпсував, щоб під час мордувань не кричали? — Так, цікаво. — Йоганн злегка вмокнув пальця в холодну рідину в банці. Він подивився на годинник, звелів: — Підійди до мене. Той покірно наблизився. Йоганн відчинив шафу. — Ставай. Шахтар звично простягнув руки до кандалів. — Не треба. Поворушись, порухайся. Шахтар виконав і це. — Тепер стань, зіпрись об стінку й щоб ані звуку, ані шереху. Зрозумів? — І, востаннє суворо глянувши в розгублене, здивовано обличчя шахтаря, зачинив шафу і вийшов. У коридорі нікого не було. Перед спецблоком — теж ані душі. Табір, оповитий промозглим туманом, що аж смердів гнилим баговинням, здавалось, вимер. Різке, якесь мертвотне світло прожекторів клубочилося разом з туманом. І відчуття нереальності всього навколишнього на мить охопило Йоганна. Та тільки на мить. З напівзабуття його вивів блокфюрер. «Кролик», який прийшов з ним, виразно підморгнув, указуючи на шафу. Блокфюрер сказав з повагою: — А я думав, пане єфрейтор, вам асистент потрібен, а ви самі впоралися. Втрьох вони зайшли до камери. Йоганн сів за стіл. «Кролик», що тримався з догідливою розв'язністю, теж сів, не чекаючи запрошений. — Встати! — крикнув Йоганн і, схопивши гумову палицю, з розмаху вдарив нею по голові. «Кролик» схлипнув, затулив обличчя руками. — Мовчати! — наказав Йоганн і махнув рукою блокфюреру. Коли той вийшов, Йоганн ледь прочинив дверці шафи, пильно подивився на «кролика». — Ти!.. — І назвав номери ще трьох інформаторів, причому вимовив це голосно, чітко. Потім розвалився на стільці й, похитуючи головою, вів далі: — Усі ви четверо, — він знову виразно повторив номери, — своєю роботою на гестапо заслужили підвищення. — Дякую, пане обер-єфрейтор! — Мовчати! Я не закінчив. Служба абверу бере вас у свою систему. А ти… — Вайс подав «кроликові» аркуш паперу й олівець, — пиши, хто тут за твоїми даними підлягає негайній ліквідації. «Кролик» схопив папір, почав квапливо писати. Від старання його лоб заросився потом. Коли він простягав списаний папір Вайсові, од попередньої його розв'язності не лишилося й сліду. Йоганн переглянув список. — Усі? А тепер геть звідси. І запам'ятай: ми, абверівці, повісимо тебе, якщо патякатимеш. — Визирнув у коридор, наказав блокфюреру, що чекав там: — Одвести його, та не забудь дати кілька разів по пиці, щоб він мав такий вигляд, як і належить мати після виклику в спецблок. — І провів їх до дверей. Повернувшись, почекав трошки, знову визирнув у коридор, потім відчинив шафу. — Виходь. — Спитав: — Усе чув? Шахтар кивнув головою. — Поглянь на список. Шахтар підійшов до столу. — І мій номер виписав, гадюка… — Так, — сказав Йоганн, — це добре, що він тебе не забув. — Кому добре? — Ну, скажімо, мені. — Спитав суворо: — Тепер ти зрозумів? Шахтар знову кивнув. Вайс суворо попередив його: — Через два дні — не раніш. — Гаразд, — спокійно сказав шахтар. — Через два дні задушимо. Йоганн сказав суворо: — Даси згоду вступити у фашистську школу диверсантів-розвідників. Трохи покомизишся — і згодишся. Але зваж: я тебе більше не знаю, і ти мене там теж не знаєш. — Ясно. — Ходім, — наказав Вайс і попрямував до дверей. І раптом долинуло таке рідно слово. — Товаришу! — покликав шахтар. Йоганн обернувся. — Треба мені теж, дай як слід. — Шахтар показав кулак, заплющив очі, зажадав: — Бий! — Не можу… — Тобто як це не можеш? — обурився шахтар. — Як це не можеш, коли треба? — Не можу, — повторив Йоганн. — Нікчема, — зневажливо кинув шахтар. Подумав і додав: — Неврастенік. Побачивши, що це не справило на Вайса враження, шахтар якусь мить подумав і рішучо взяв зі столу гумову палицю, геть вкриту металевими гайками. — Не треба, — попросив Йоганн. — Думаєш, обійдеться? — спитав шахтар. — Обійдеться, — сказав Йоганн. Вони разом вийшли із спецблоку. Попереду, важко тягнучи ноги, плентався шахтар, позаду, тримаючи руку на відстебнутій кобурі, йшов Вайс. У комендатурі він наказав черговому солдатові охорони одвести в'язня в барак. А другого дня Йоганн запропонував Дітріхові, начебто за рекомендацією Рейса, включити до списку відібраних ними кандидатур ще в'язня № 740014. І коли потім Йоганн подякував Рейсові за рекомендацію підхожої кандидатури й назвав номер в'язня, Рейс вражено вирячився на Йоганна. Та зразу ж він осміхнувся й відповів, що радий зробити йому послугу. Очевидно, цей гестапівець гадав, що вдало обкрутив абверівця. Він добре пам'ятав, що в'язень № 740014 — найближчий кандидат у смертники, а за якими мотивами саме його відібрали абверівці, — це Рейса не цікавило.  

Тепер, коли список відібраних для диверсійної школи в'язнів було складено, капітан Дітріх мав усі підстави вважати свою місію в експериментальному таборі завершеною, і, як вія гадав, завершеною успішно. Радувало й те, що йому пощастило не ходити до табору, бо він боявся інфекції. Перед від'їздом оберштурмбанфюрер Клейи запросив Дітріха і Вайса на сніданок. І все було, як і минулого разу на обіді на честь їхнього приїзду. Клейн, Флінк, Рейс і Штрумпфель, розвалившись у кріслах, неквапливо розмовляли, тільки тепер предметом їхньої розмови була не музика, а живопис. Після смачного й ситного сніданку Клейн знову запросив усіх до себе в кабінет. Професор Штрумпфель повчальним тоном широко ділився з Дітріхом своїми знаннями. Оскільки людина не що інше як різновид тварин, просторікував він, то стимуляторами мають бути найбільш економічно вигідні засоби впливу: голод як покарання і додаткова годівля як заохочення. Прилюдні екзекуції і страти матимуть виховний вплив тільки тоді, коли індивідууми, яких піддають їм, жваво, активно реагують на всі процедури, тобто поводяться природно. Якщо ж вони, що буває частіше, реагують цинічно й протиприродно, то це справляє на глядачів зовсім протилежний вплив. Огидне ділове повчання, до того ж іще прибране в якусь науковоподібну форму, викликало в присутніх саму лиш шанобливу нудьгу, але перебити професора ніхто не наважувався. І всі пожвавішали, коли Рейс, розімлівши за чаркою шнапсу, дозволив собі перервати надто довгу лекцію: — А ми, гер професор, у Тремблінці обладнали «госпітальну» приймальну. Там були плюшеві дивани й навіть оленячі роги — в'язні вішали на них одежу. А потім — «прошу». Двері відчинялися — рів. І просто сюди. — Рейс показав собі на потилицю. Зневага, ненависть, гнів — усе це для розвідника Олександра Бєлова було неприступними розкошами. Йоганн сидів, як і всі, розвалившись у кріслі, курив. Скориставшись з хвилинного мовчання, шанобливо звернувся до Клейна: — Гадаю, гер оберштурмбанфюрер, усі ці чудові спостереження являють собою волику наукову цінність, і певен, що шановний професор широко опублікує їх. — О так, — згодився Штрумпфсль. — Це мій обов'язок. — Але не зразу, — квапливо втрутився Флінк. — Поки не утвердиться світове панування імперії, ми повинні дотримуватися повної стриманості в деяких питаннях. Коли йдеться про інші нації. — Та це зрозуміло, — згодився Штрумпфель. Клейн нагадав: — Щодо голландських євреїв, наприклад, ми виявляли навіть люб'язність: повертали прах родинам у запаяних металевих банках. І брали за банку по сімдесят п'ять гульденів. Рейс підтримав розмову: — Кажуть, в Аушвітці, де комендантом Рудольф Гесс, волосся обробляють парою, а потім його напаковують, щоб використати для виробництва матраців. І ще я чув, що в Дахау кістки перемелюють на добрива для полів. Для цього там поставлено спеціальну машину. — Там колосальні масштаби, — із знанням справи сказав Флінк. — Якби вони не застосовували широко технічні засоби, їм були б потрібні додаткові території для поховань. Клейн вигукнув з докором: — Панове, мені здається, бесіда на такі теми не може сприяти травленню. — Авжеж, — улесливо згодився Рейс, — сніданок був, як завжди, чудовий, особливо смачні були збиті вершки. — Ви ласун. — Я згадав матусю, — мрійливо сказав Рейс, — вона так чудесно готувала! — Так, усі ми колись були дітьми, — млосно зазначив Клейн і, простягнувши ноги в теплих капцях, подивився у вікно. Йшов дощ із снігом. Клейн додав сумно: — А тепер моя голова в тужному снігу сивини. Нещодавно я довго розглядав, себе в дзеркало й побачив немало зрадливих зморщок… — До речі, — жваво сказав Вайс, — капітан Дітріх і я, ми надзвичайно вам вдячні: ви так люб'язно передали нам список ваших інформаторів! Це величезна послуга абверові. Флінк кинув на враженого Клейна підозріливо-мстивий погляд. «Добре! — подумав Йоганн. — Ви, сволота, тепер зчепитеся, як павуки в банці. Флінк напевне накапає донос, і ти, вилощений кате, від нього не відстанеш — теж строчитимеш». — Стривайте, стривайте, — збентежено промимрив Клейн, — тут щось не так… Вайс не дав йому закінчити, встав, потиснув руку, мовив, приємно всміхаючись: — Найкращі побажання вашій шановній дружині і вашому чарівному малюкові. — Потім обернувся до Рейса: — Унтершарфюрер виявив нам особливу люб'язність, рекомендувавши в'язня № 740014: виявляється, це був його особистий інформатор. Воістину висока жертви на вівтар абверу! — Вклонився всім, клацнув каблуками й попрямував до дверей. Дітріх попрощався стриманіше й не вважав за потрібне комусь там дякувати. Він твердо вирішив, що добуті тут матеріали припише виключно власній ініціативі та особистій проникливості. Інакше перед Лансдорфом не вислужишся. Він добре знав цю людину. В роки першої світової війни Лансдорф, друг фон Папена, під керівництвом Вальтера Ніколаї провів чимало блискучих розвідувальних операцій у найбільших країнах Європи. І тепер він на особливому становищі в СД, Гейдріх і Гіммлер звикли покладатися на нього. І все-таки він в опалі: розійшовся з імперським керівництвом у поглядах на єврейське питання. У перший період, коли наці ще тільки прийшли до влади, Лансдорф вважав винищення єврейської частини населення доцільним, бо це, як він висловився, «привчало необстріляну молодь до м'яса». Але згодом, після блискавичного захоплення Польщі і Франції, він почав прокламувати ідею, що не слід цілком винищувати євреїв. Найбільш працездатних, за прикладом рабів Стародавнього Риму, треба запроторити у вибрані рудники й шахти, щоб вони в спеціально обладнаних там майстернях виробляли різні цінності. Так само треба зробити і з єврейськими вченими: зібрати їх, ізолювати, але при цьому створити такі умови, в яких вони зможуть займатися наукою. Ну, а всі їхні досягнення стануть надбанням німецьких вчених, які на свій розсуд розпоряджатимуться ними. Це ревізіоністське судження про одну з істотних доктрин Третьої імперії було розцінене, як лібералізм, і Лансдорф не одержав високого поста, якого заслуговував. Крім того, в Лансдорфа був украй своєрідний погляд на своїх співвітчизників, призначених для розвідувальної служби. — Ми — німці, — міркував Лансдорф, — наділені здатністю досконально оволодівати всіма формами державного послуху. Інстинкт дисципліни, сліпого виконання у нас надзвичайно розвинений. Це необхідні якості для розвідника. Але нам не вистачає артистизму французів і слов'ян. Особливо слов'яни — їм притаманні риси реалістичної фантазії. Не випадково саме росіяни подарували людству Достоєвського, Толстого, Чехова. І відчайдушність! Здійснили ж вони, хай їм чорт, цю революцію! Тому Лансдорф був дуже скупий на похвалу своїм співробітникам. Він завжди вбачав у їхніх операціях схильність до зайвих силових акцій, а позапланові терористичні акти вважав ознакою неврастенії — роботою на публіку. І до Штейнгліца ставився зневажливо: ну, який це розвідник — звичайний різник, позбавлений уяви. Дітріх знав, як важко заслужити схвалення Лансдорфа. А от Вайс не знав, як пильно приглядається до нього Лансдорф. Саме в цьому молодому єфрейторові, що прислужував йому, він підмітив той артистизм, якого так бракувало німецьким розвідникам. Він тонко підмітив цей артистизм, коли Йоганн читав йому вголос нуднющий французький роман. У Йоганна був майже підсвідомий талант перевтілення. І він, дуже тонко модулюючи голосом, передавав інтонації, тональність, манеру вимови тих персонажів, довжелезні монологи яких читав куняючому у ванні навченому досвідом, визначному німецькому розвідникові, що однаково віддано служив і кайзерові, і Гінденбургу, і Гітлерові, — як, власне, і весь генералітет Третьої імперії.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка