Вадим Кожевников



Сторінка10/42
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.87 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42

17



 

Фашистська Німеччина точно розрахувала, вміло вибрала момент для розбійницького нападу на Радянський Союз. Могутній зосереджений удар струснув країну. І було б невірно зображувати рейхсканцлера Адольфа Гітлера тільки біснуватим істериком психопатом, як це роблять тепер, намагаючись переплюнути один одного, його однодумці. Багато корисних для німецького мілітаризму стратегічних ідей Гітлер запозичив у найвидатніших державних діячів таких могутніх імперіалістичних держав, як США, Великобританія, Франція. Вони не тільки заохочували Гітлера в його прагненні завдати головного удару на Сході, але й люб'язно надали йому грошові позики, стратегічні матеріали, сприяли порадами. Адольф Розенберг на обіді, даному на його честь в Лондоні, куди він прибув за особистим дорученням Гітлера, відповідаючи на люб'язність люб'язністю, обіцяв: «Німеччина знищить більшовиків з цілковитого схвалення і за дорученням Європи». І слід гадати, що Гітлер був не менш хитрий за багатьох глав великих імперіалістичних держав, якщо зумів примусити їх авансом, у рахунок оплати за майбутнє знищення Країни Рад, за платити фашистській Німеччині цілими європейськими країнами. Оця здатність організовувати міжнародні операції пояснює ту обставину, що не випадково саме на нього, а не на когось іншого імперіалістичні держави покладали свої найпотаємніші надії. Спочатку Гітлер не цурався скромної ролі найманого вбивці, він усіляко намагався зобразити, що керується нібито лише політичними мотивами і має намір спрямувати свої дії тільки проти одного народу — радянського. Та коли великі держави виплатили йому наперед усю європейську готівку і Франція сором'язливо оголила перед німецьким імперіалізмом свої державні кордони, Гітлер, нічим уже не стримуваний від спокуси, за п'ять тижнів зламав марний опір і заволодів і Францією, делікатно залишивши урядові Віші чудовий куточок на півдні країни для розмірковувань у солодкій знемозі про мінливість долі. Поразка в Дюнкерку англійського експедиційного корпусу знаменувала занепад могутності британських сухопутних армій. І з туманного неба на Лондон нещадно посипалась лавина німецьких авіабомб. Зовсім не з милосердя, а спонуканий спільністю імперіалістичної ідеології та інтересів, Гітлер послав 10 травня 1941 року в Лондон свого заступника Гесса з поблажливою пропозицією укласти мир. Правлячі кола Англії змушені були тоді ухилитися від зговору з фашистською Німеччиною, хоч і який спокусливий він був. Адже замість воєнної поразки вони зазнали б тяжкої економічної поразки, і не від кого-небудь, а від своїх головних конкурентів на світовому ринку — німецьких промислових магнатів. Крім того, навіть коли б вони й пожертвували інтересами ринку, в ті часи вже не можна було не зважати на англійський народ, бо його ненависть до фашизму могла впасти на голову уряду, що капітулював перед Гітлером. За свідченням фельдмаршала Вільгельма Кейтеля, «плануючи напад на СРСР, Гітлер виходив з того, що Росія перебуває на стадії створення власної воєнної промисловості і цей процес ще не закінчений, а до того ж Сталін у 1937 році знищив найкращі кадри своїх вищих воєначальників». Це і багато чого іншого вселило генеральному штабові вермахту непохитну впевненість у тому, що детально розроблений і таємно розмножений всього в дев'яти примірниках план нападу на Радянський Союз, план «Барбаросса», — найвище досягнення німецького воєнного генія. Війну проти СРСР гітлерівські стратеги сподівались провести за шість-вісім тижнів і принаймні за будь-яких обставин закінчити до осені 1941 року. Німецькі військові сили, таємно зосереджені на кордонах Радянського Союзу, на той час були найбільш могутні, високооснащені і найдосвідченіші з усіх армій світу. Фашистська Німеччина, захоплена воєнними перемогами, реакційно згуртована після того, як гестапо просіяло трудове населення країни крізь тюремні грати, а кращих синів народу кинуло в концентраційні табори, кладовищенські простори яких зайняли значні життєві простори, — ця Німеччина була надійним тилом, надійною опорою вермахту. Уже на літо 1940 року під контролем фашистської Німеччини й Італії опинилися країни з населенням близько 220 мільйонів чоловік, і всі економічні ресурси цих країн йшли на посилення могутності німецької воєнної машини. 8 липня 1941 року Гітлер віддав наказ: «Москву і Ленінград зрівняти з землею, щоб повністю позбутися населення цих міст і не годувати його цілу зиму…». «Що ж до Москви, — роз'яснював Гітлер, — цю назву я знищу, а там, де стоїть сьогодні Москва, я зроблю велике звалище». Про населення його директива була така сама коротка і ясна: «Слов'яни повинні стати невичерпним резервом рабів у дусі Стародавнього Єгипту чи Вавілону. Звідси повинні йти дешеві сільськогосподарські і будівельні робітники для німецької нації панів». 22 червня 1941 року, близько четвертої години ранку, на світанні, гітлерівські полчища напали на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу. Вона тривала 1418 днів і ночей.  

У другому ешелоні разом із штабами, службами тилу, господарськими взводами, ротою пропаганди, медичними батальйонами, кухнями, трофейними командами просувався і підрозділ майора Штейнгліца. Спека, задуха, курява… Обабіч шосе горіли села, ліси, хліб на полях, сама земля. І здавалося, не від сонця така спекота, а під палаючих згарищ. І якщо колона чогось зупинялась і змовкав гуркіт моторів, зразу западала глуха, немовби на дні прірви, тиша, і чути було тільки потріскування полум'я, шурхіт та глухі обвали палаючих колод… Небо було чисте, прозоре, ясне, і ритмічно, через точні проміжки часу, його неначе розтинав уздовж металічний гуркіт бомбардувальників, які щільним строєм летіли низько, і по землі повзли їхні сірі плавучі тіні. Та бомбардувальники пролітали, і знову все навкруги обволікала тягуча, як розплавлене скло, тиша. Біля переправи колони зупинилися. Усі вийшли з машин, розминалися, обтрушували пилюку. Тут тяглась оборонна смуга, очевидно, недобудована: валялися лопати, кирки, бочки з цементом, колоди для накатів, пучки арматури. І трупи. Безліч трупів. Траншеї всюди пересічені відбитками танкових гусениць — отже, кінець бою вирішила моторизована частина. Військовослужбовці тилових підрозділів з тією зневагою до мерців, на яку здатні лише люди, що зуміли викрутитися від небезпеки фронту, жадібним натовпом кинулись дивитися на вбитих більшовиків. Мабуть, тільки один майор Штейнгліц з виглядом знавця діловито оглядав трупи й перевертав їх, щоб переконатися в правильності своїх умовиводів. У більшості вбитих він побачив численні поранення, навіть тяжкопоранених перев'язували тут-таки, на полі бою, і по кілька разів. Виходить, і поранені не покидали позицій, вели бій, не відходили в тил. Судячи з документів, які Штейнгліц витяг з кишень убитих, це були молоді солдати, — вони не прослужили ще й року. Біля ручного кулемета лежав на боці солдат, голова його вдавлена в землю, обрубок лівої руки товсто перебинтований і біля плеча стягнутий джгутом з телефонного проводу в чорній гумовій оболонці. А ось іще один, теж без руки, а в зубах, як сигарети з міді, блищить вибухівник. Між колін — граната, так і схилився над нею… І всі вони, настигнуті смертю, завмерли, заціпеніли, немов зупинили плин часу, відтворивши своїми нерухомими тілами найнапруженіший момент бою. Жінка з санітарною сумкою, з розірваними пачками патронів у судорожно стиснутих руках лежить щокою на гвинтівці, і хтось безсоромно задер їй спідницю. Одні мерці в окопах, інші попереду, за бруствером, але немає жодного позад окопів, у ходах сполучень, у недобудованих бліндажах. У канонірі, куди, очевидно, зносили непритомних поранених, — купа мертвих тіл. Штейнгліц зрозумів: роздратований втратами німецький офіцер не захотів стримувати солдатів од розправи… Вернувшись до машини, майор до свого звичайного «поїхали» додав: — Не подобаються мені ці росіяни. — І пояснив: — Вести бій з переважаючими силами, не маючи елементарних умов для оборони, можуть тільки несамовиті фанатики. Через кілька кілометрів вони побачили на напівобгорілій пшеничній ниві розбиті радянські танки «Т-26», озброєні лише кулеметами. Вести на таких машинах танковий бій — однаково, що в стародавньому рицарському спорядженні починати двобій з гарматним розрахунком. Та серед цих сталевих трупів були й два німецьких танки. Видно, не випадково радянські танки зіткнулися з ними, таранили їх, запаливши пальним із розбитих баків. Штейнгліц зазначив мимохідь: — Росіяни не тільки не вміють робити свої машини, але й водити їх. — Довго дивився у вікно на неозорі ниви пшениці, схвально сказав: — О, тут багаті маєтки, я таких не бачив у Європі. Цікаво, де зараз їхні господарі? — Подивився на годинника: — Час обідній, у мене розгорівся апетит. — І наказав Вайсові зупинитися в найближчому селі, довідатися, де його староста, щоб умитися, пообідати й відпочити в нього. Це село горіло, як і всі інші села, але ніхто з тих небагатьох жителів, що лишилися тут, не пробував загасити полум'я. Майор вийшов з машини, підійшов до старого, що копав яму в палісаднику, і пояснив жестами, що хоче напитися. Старий зрозумів, устромив лопату в землю й так спокійно і повільно зайшов у палаючу хату, нібито це був не вогонь, а тільки яскраве світло вогнистого кольору. Він повернувся з корячком і подав його Штейнгліцові. Той підніс коряк до губів, надпив з насолодою і тієї ж миті побачив мертву молоду жінку, що лежала край ями. Старий поплював на долоні і знову почав копати землю. Майора жахнула думка, що вода отруєна. Але зразу ж, за властивим йому логічним мисленням, він прогнав цю думку, як безглузду: звідки в старого отрута, і потім він так спокійно поводиться… Штейнгліц витяг сигарети, запропонував старому. Той узяв машинально, важко спираючись грудьми на держак лопати, і, дивлячись променистими, якимись по-дитячому сумними очима, вказав на яму: — Ось, онуку ховаю. Ви її вбили, значить. Зрозумів? Ви! Штейнгліц вирішив, що він просить ще сигарет, і знову витяг з кишені пачку, взяв одну сигарету, подав старому. Той поклав її про запас за вухо і таким самим воркуючим голосом сказав: — Ти, німець, видать, добрий, та однаково я вас різатиму. Я тепер людина немилосердна, прощати не буду. Майор сприйняв ці слова як подяку і поплескав старого по плечу, а потім обернувся, збираючись іти до машини. І в цю мить старий, як сокиру, підняв лопату ребром над головою Штейнгліца. Майора врятувало лигає те, що він якраз послизнувся на глині, викиданій з ями. Лопата розітнула повітря і встромилася в дошки, наготовлені для могили. Засовуючи тремтячими руками пістолет у кобуру, майор вліз у машину й, незважаючи на задуху, підняв з обох боків стекла, нібито захищаючись ними. Він навіть не дозволив Вайсові зчистити глину зі свого мундира. Наказав швидше їхати в штаб найближчої частини СС, щоб зажадати розправи над усіма жителями за замах на його життя. Але Вайс дозволив собі висловити припущення, що старий, напевне, просто образився: адже майор вилив на землю воду, не допивши її, а тутешні жителі вважають це за найстрашнішу образу свого дому. — Справді? — здивувався Штейнгліц. — Яка дикість! Чи жалкував Йоганн за тим, що старий не вбив Штейнгліца? Ні. Якби це сталося, він втратив би канал для проникнення в службу абверу. І Вайс вирішив, що стримуватиме майора від небезпечних подорожей. Зараз Штейнгліц був йому особливо потрібен. Тільки зберігши йому життя, використавши його в своїх інтересах, Йоганн зможе відомстити Штейнгліцу за все і за смерть цього старого з очима дитини. І він сказав зовсім щиро: — Пане майор, за те, що я відпустив вас самого, я вважаю, мене треба повісити. — О! — Можете в мене стріляти, але тепер я не відступлю од вас ані на крок. Штейнгліц, розчулений такою відданістю, дозволив собі навіть пожартувати: — Добре. За винятком, звичайно, тих випадків, коли моя дама вважатиме твою присутність небажаною. — Майор вперше в житті пішов на таку фривольність у розмові з людиною, що стоїть нижче за нього. Відтоді як Йоганн побачив рідну землю, обпалену, скривавлену, розтерзану фашистами, його охопила рятівна, закрижаніла лють, якийсь мстивий спокій. Так, він тут, у безпеці, тягнеться в другому ешелоні, і за спиною в нього розвалився, насолоджуючись відпочинком, визначний німецький розвідник. І коли Йоганн вважатиме за потрібне, він запростака уколошкає його або купу таких самих фашистів з автомата. Може висадити в повітря штаб. Взяти за своє життя сотні ворожих. Може. Та не повинен. Не має права. Від нього, радянського розвідника, зараз вимагається незмірно більше — спокій. Подвиг бездіяльності, подвиг вичікування, подвиг мовчання, коли все в ньому, кожен його нерв кричить. Як же це так, казали: ні п'яді не віддамо! Хто ж винен, хто? Адже Бруно передав, передав же Бруно по рації про все! А хіба й він, Йоганн Вайс, не повідомляв кожного тижня про зосередження на кордоні гітлерівських армій, яких збирали тут у кулак з усіх окупованих країн Європи? В своїй останній інформації він передав, що в багатьох глибинних містах Польщі з'явилися митники і прикордонники. Це означало, що вермахт прийняв кордон від прикордонних частин. Хіба коли-небудь стихала ненависть до фашистів у радянського народу, хіба не жив радянський народ у мужньому чеканні битви з фашизмом? Хіба хоч в когось був сумнів, що війна неминуча? То чому ж фашисти застали його країну зненацька? Чому? На шосе з'явилися дорожні знаки з написами: «Увага! Небезпека! Об'їзд!» Колона, в якій вони їхали, звернула на путівець, і тепер машини тряслися на колодах настилу, пірнали у вибоїни, загрузали в низьких заболочених місцях, і весь час зліва, звідти, до липні носи шосе, долинали часті, але економно короткі кулеметні черги, глухі вибухи гранат, могутні залпи гармат. Скоро Вайс дізнався про причину об'їзду. Виявляється, малесенький гарнізон дота перекрив кулеметним вогнем рух на шосе й веде бій з німецькою артилерією і танками. Штабний офіцер сказав Штейнгліцу, що червоні ланцюгами приковують своїх солдатів до кулеметів і гармат. Штейнгліц іронічно порадив офіцерові виділити спеціальні підрозділи і спорядити їх слюсарним інструментом, щоб вони допомогли червоним звільнитися від ланцюгів. Вайс помітив, що куточки сухих губів Штейнгліца ображено обвисли, він роздратований і видовище слідів переможного прориву німецької армії не збуджує, а якось навіть пригнічує його. І справді, Штейнгліц почував себе глибоко ображеною, обійденою людиною. Східний фронт був для нього своєрідним засланням. Його спеціальність — Захід. Але після лондонської історії його позбавили звичного поля діяльності. Він не був боягузом. Під час війни в Іспанії він пробрався в республіканські частини, боровся в них і давав інформацію про те, як ефективно ручні гранати із висадниками миттєвої дії розриваються в руках бійців-республіканців, а снаряди, не розриваючись, падають в окопи франкістів, як непоправно відмовляють кулемети, як стволи гармат лопаються після першого ж пострілу. Усе це озброєння і боєприпаси гітлерівці продали республіканцям через підставних осіб. І Штейнгліц у бойових умовах перевірив, наскільки успішно здійснив цю таємну операцію другий відділ «Ц». Коли Каммхубер, який розробив план убивства німецького посла в Празі і довірив неабияку роль у цій операції Штейигліцеві, запропонував йому в 1940 році вирушити у Фрейбург, щоб під час нальоту на нього гітлерівської ескадрильї «Едельвейс» зразу ж організувати докази, що це німецьке місто розбомбили французькі літаки, Штейнгліц чудово справився з дорученням. Навіть осколки німецьких бомб, витягнуті хірургами з потерпілих під час нальоту, Штейнгліц замінив осколками бомб французького виробництва; виявив, хто з німців — жителів Фрейбурга — добре розуміється на силуетах літаків, і знищив їх, як небезпечних свідків. Це була чиста, захоплююча робота, до того ж вона дала нагороди і підвищення по службі. А що мав дати йому Східний фронт? Весь успіх припишуть собі армійські полководці, а блискавичне просування механізованих військових частин не дає змоги розгорнути сітку агентурної розвідки для серйозної диверсійно-терористичної роботи. Штейнгліц знав, що його колеги, спеціалізовані на східних районах, давно підготували з буржуазно-націоналістичних елементів диверсійні банди, в завдання яких входило знищувати зв'язок, сіяти паніку, вбивати ні в чому не винних людей. Він знав також, що десанти цих бандитів, переодягнених у червоноармійську форму, уже закинуті сюди, на російську землю, з німецьких літаків. Знав він і про сформований ще в кінці 1940 року полк особливого призначення «Бранденбург». Цей полк створили для проведення диверсійних актів на Східному фронті. Він був скомплектований з німців, добре обізнаних з російською мовою, його особовий склад обмундирували в радянську військову форму і видали радянську зброю. Та все це чужі, а не його, Акселя Штейнгліца, досягнення. Груба, примітивна робота, її може виконувати кожен старший офіцер вермахту. Фельдмаршал Браухіч напхав у цей «Бранденбург» вискочок із свого почту. Хто-хто, а вони таки напевне одержать рицарські хрести за успішне виконання особливого завдання. Ну й нехай одержують! Штейнгліц вважав принизливим для себе керувати безпечними масовими вбивствами довірливих радянських солдатів та офіцерів і зовсім не хотів, щоб йому доручили командувати такою диверсійною частиною. Це заняття для армійців. Професіональна гордість матерого шпигуна, досвідченого диверсанта була уражена вже самим тим, що йому, нібито він сміттяр, доручили збирати покинуті радянські документи. І переможне просування німецьких армій по радянській землі Штейнгліц сприймав у ці дні, як свою поразку, як крах своїх надій, як загибель кар'єри. Спочатку Вайс не міг зрозуміти причини пригніченого настрою майора, його похмурої, сумної заклопотаності. Але поступово з гидливих, іронічних реплік Штейнгліца стало ясно, що той невдоволений своїм теперішнім становищем, обтяжений покладеним на нього дорученням, ревнує до успіхів армійців. І після того, як довелося звернути з шосе в об'їзд, він зловтішався, що ні артилерія, ні танки не можуть так довго розправитись із самотнім радянським гарнізоном, який засів у доті і затримав пересування тилових колон. Він навіть похвалив старого, що мало не вбив його. Сказав, що росіяни, хоч вони й неповноцінні в расовому відношенні, однак, чимось нагадують йому іспанців і даремно капітан Дітріх сподівається, що шлях до Москви стане такою самою веселою прогулянкою, якою була для німецької армії дорога до Парижа. І Вайс зрозумів, що Штейнгліц засмучений неприємностями по службі, роздратований і, в свою чергу, ладен зробити неприємність будь-кому, аби тільки вгамувати образу, завдану йому начальством. Населений пункт, який, згідно з дислокацією, відводився для розміщення ряду спецслужб, був, як виявилося, місцем бойових дій. Радянський гарнізон, відступаючи, зайняв його і перетворив на вузол оборони. Ця несподіванка внесла сум'яття і розгубленість у колони другого ешелону, і офіцери не знали, що їм робити. Наказано було влаштуватися в цьому населеному пункті, а як влаштуєшся, коли він у руках противника? Порушити наказ неможливо. Виконати — теж неможливо. Порадившись, командири спецслужб розпорядилися зійти з дороги й розміщуватися поблизу населеного пункту, але в такому місці, де вогонь противника не міг завдати шкоди. У тому, іншому житті, де Йоганн був не Йоганн, а Сашко, він у туристських студентських походах, на полюванні з батьком навчився з найменшими невигодами пристосовуватися до найрізноманітніших умов, незалежно від природи, клімату і пори року. Та й служба в армії дещо дала йому. І зараз він у заболоченій місцевості вибрав сухішу місцинку, до купини були з бурим сухим відтінком, намітив лопатою квадрат, обкопав його з усіх боків канавою. Нарубав шелюги, виклав квадрат оберемками гілок, потім торфом, знов гілками і на цьому п'єдесталі розтягнув палатку. Розклав усередині її димне вогиище з гнилючок, викурив комарів і аж після того затягнув запоною. Штейнгліц неподалік розмовляв про щось із Дітріхом, при цьому вони нещадно стьобали себе по обличчях гілками, одмахуючись від комарів. Вайс доповів, що палатка готова і в ній забезпечена цілковита гарантія від комарів. Штейнгліц запросив Дітріха. Хотіли того обидва офіцери чи ні, але обійтися без Вайса вони не могли, хоч приймали всі його послуги як належне. Він прилаштував Дітріхів чемодан замість столу, застелив протиіпритною накидкою і навіть умудрився пристойно сервірувати. Швидко приготував на вогнищі гарячу вечерю і, стоячи навколішках — палатка ж бо низька, — обслуговував офіцерів. І, дбаючи про здоров'я свого хазяїна, наполягав, щоб той пив шнапс, а не вино, запевняючи, що комарі розносять малярію і немає кращого засобу уникнути хвороби, як пити спирт. Дітріх ще більш, ніж Штейнгліц, піклувався про своє здоров'я й тому пив безперестану. В палатці було темно. Йоганн спробував був знову розпалити вогнище, та від їдкого диму почало дерти в горлі і сльозилися очі. Довелося загасити вогонь. А Дітріх раз у раз занепокоєно обмацував своє розпухле від комариних укусів обличчя і неодмінно хотів подивитися на себе в дзеркало. Йоганн узяв порожню бляшанку, напхав у неї жиру від консервованих сосисок, надрізав трошки брезентові поворозки, якими з'єднувалися полотнища палатки, встромив у жир, розпушив і засвітив, як ґноти. І вийшов чудовий каганець. Обидва офіцери були п'яні, і кожен по-своєму. Штейнгліц вважав випивку турніром, поєдинком, в якому він мав вистояти, зберегти пам'ять, ясну свідомість. Алкоголь — добрий засіб розслабити волю, притупити настороженість партнера, щоб викликати його на нестримну балаканину. І Штейнгліц вміло користався цим засобом, а себе привчив долати сп'яніння, і чим більше пив, тим дужче в нього боліла голова, блідло обличчя, конвульсивно сіпалася ліва брова, але очі лишалися, як завжди, уважно-тьмяні, і він не втрачав контролю над собою. Він ніколи не відчував задоволення від сп'яніння і пив зараз з Дітріхом лише задля чемності. До Дітріха разом із сп'янінням приходило солодке почуття звільнення від усіх умовностей і разом з тим усвідомлення своєї цілковитої безкарності. Ось і тепер він сказав: — Слухай, Акселю, я зараз зовсім роздягнуся — залишу тільки кашкет і портупею з пістолетом, — вийду голий, підніму своїх людей і проводитиму стройові навчання. І, запевняю тебе, жодна свиня не посміє навіть здивуватися. Виконуватимуть усе, що я їм накажу. — І почав роздягатися. Штейнгліц спробував зупинити його: — Не треба, Оскаре, застудишся. Дітріх через силу висунув голову за запону палатки, перевірив. — Так, вогкувато… Туман. — Задумався на секунду й сказав, радіючи, що знайшов вихід: — Тоді я накажу всім роздягтися й командуватиму голими солдатами. Штейнгліц буркнув: — У нас з тобою різні смаки. Дітріх образився. Зневажливо глянув на Штейнгліца, спитав: — Як ти вважаєш, ми дотримуємося правил пристойності в своїх міжнародних зобов'язаннях? — А навіщо? — От! — зрадів Дітріх. — Добре! Сила і мораль несумісні. Сила — це свобода духу. Звільнення від усього. І тому я хочу ходити голий. Хочу бути, як наш дикий пращур. Штейнгліц мовчки курив, обличчя його пересмикувалося від головного болю. Вайс подав каву. Підставляючи пластмасову чашку, Дітріх сказав: — По суті, все можна зробити зовсім просто. Якщо дати кожному по одному метру землі, то людство поміститься на території трохи більшій як п'ятдесят квадратних кілометрів. Плацдарм на п'ятдесят кілометрів! Дай папір і олівець, я полічу, скільки треба стволів, щоб накрити цю площу, скажімо, протягом години. Година — і ф'юїть, нікого! — Підвів голову, спитав: — Ти знаєш, хто придумав версію, нібито Радянський Союз дозволив частинам вермахту пройти через свою територію для завоювання Індії? — І сам же відповів з гордістю: — Я! Адже чудове прикриття, інакше як пояснити зосередження наших військ на радянському кордоні? — Дитячий лепет, примітив, ніхто не повірив. — Даремно ти так думаєш. Дезінформація і повинна бути неймовірно примітивною, як малюнок дикуна. — Замислився, спитав: — Ти читав заяву ТАРС від 14 червня? — Він попорпався в сумці, витяг блокнота, прочитав: — «… За даними СРСР, Німеччина так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, з огляду на що, на думку радянських кіл, чутки про намір Німеччини порвати пакт і вчинити напад на СРСР позбавлені будь-якого грунту…» — Переклад звучав механічно точно. Штейнгліц свиснув. — Першокласна дезінформація. Наша робота? — Ні. — Голос Дітріха звучав сухо. — Це не робота нашої агентури. Ми вчора захопили важливі радянські документи. Уяви собі, на випадок нашого вторгнення Наркомат оборони наказує своїм військам не піддаватися ні на які провокації, щоб не викликати великих ускладнень, та й годі. В цьому я бачу вияв сліпої віри більшовиків у зобов'язання, в закони міжнародного права. — Дурниці! — одказав Штейнгліц. Дітріх втупився в блимаючий вогник каганця, сказав переконано: — Нам слід зібрати їх усіх докупи. — Ї показав руками, як це робити. — Скільки під них треба — десять-двадцять квадратних кілометрів, — і всіх… — Він підняв палець. — Усіх! Інакше вони нас… — І так різко махнув рукою, що од вітру погас каганець. Вайс знову засвітив гнотики і запитливо глянув на Дітріха. Той, напевне, сплутавши Вайса із Штейнгліцом, взяв його за плечі, пригнув до себе й прошепотів на саме вухо: — Акселю, ти осел! Ми влізли у війну, перемогу в якій принесуть не виграні битви, а тільки цілковите знищення більшовиків. Цілковите! Щоб жодного свідка не лишилося на землі. І тоді ми всі ходитимемо голі, всі. І ніхто не скаже, що це непристойно. — І знову спробував роздягтися, але ту ж мить звалився додолу, захропів. Вайс разом із Штейнгліцом поклали Дітріха спати. Вийшли з палатки. Болото курилося туманом, місяць просвічувався на небі масною плямою, кумкали жаби. Помовчали. Закуривши, Штейнгліц вирішив за потрібне пояснити Дітріхову поведінку: — Вчора капітан понервувався: допитував двох поранених радянських офіцерів, вони поводились, як хами, — визивно. Оскар ткнув одному з них в око сигарету, а той йому зухвало пообіцяв зробити з Берліна попільницю. А один полонений ударив головою йому в живіт. По суті, нічого такого від них і не вимагали: повернутися до своїх і запропонувати оточеній частині капітулювати. Могли б зрештою і обдурити. Дивна поведінка… — Потягнувся, позіхнув. І раптом похитнувся, встиг схопитися Вайсові за плече, признався: — Шнапс у ноги вдарив. — І поліз у палатку спати.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка