В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка8/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

9


Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому: — Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся! Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові: — Типове марення. — У ньому є система. Воно підкорено одній думці. Олег прислухався… — Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені? Олег повернувся до Анта. — Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети? — Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі… — То з ким же вони воювали? А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”. — Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв. Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега. — Ти? Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег. — Звідки ти взявся? — Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами. Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися: — Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися! — Хто? — Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув. Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…” “Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?” “Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”. “Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”. “Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”. “Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?” “Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?” У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова: — А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші? Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів: — Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат… Полуда спадала, погляд прояснювався. — Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас. Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття: — Мій брат був серед вас? — Так. “Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. Л Миронов усе бурмотів: — Твій брат… Де він тепер? Дивно… “Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?” Олег почув відповідь сигома: “Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”. Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”. Він глянув на сигома, і в його погляді — гіркота, відчай. Але й виклик. І тоді сигом сказав: — Річ у тому, Олег, що я був людиною. Не дивуйся. Мене звали Антоном. І в тому, людському житті у мене були дружина Оксана і дочка Віта. Коли я загинув, мене почали відтворювати спочатку як модель мозку в пам’яті кібернетичної машини. У мене запитали, чи хочу я бути таким, як раніше… — Але чому ти відмовився? — запитав Олег, і Миронов стрепенувся, переводячи погляд з одного на другого, намагаючись збагнути їхню суперечку. Ант замислився, як людина почухав перенісся. — Можна розповідати про небезпеки, яких я не міг подолати в колишньому житті; про друзів, яких не міг врятувати; про цілі, яких не міг досягти. Але скажу інше. Колись замолоду я пробував збагнути, що відрізняє людину від тварини. В чому велич людини? Можливо, її немає, і людина ніколи не вийде з визначеного кола? Я тоді не відповів на своє запитання. Олег на мить підвів голову, і на його обличчі не можна було прочитати, чи хоче він почути відповідь, яку знайшла людина, ставши сигомом. — Ти здогадався, Олег? Так, це зуміла тільки людина. Стрибнула вище за себе. І лишилася сама собою, хоч і стала сигомом. Поєднала несумісне. Виявляється, це все-таки можливо, друже. Розсіяний погляд Олега ковзнув по каюті, по приладах, По кнопках пульта. По всьому, що створили люди для того, щоб управляти кораблем. — Ти і Миронов лишайтеся в каюті, а я полечу шукати інших. І твого брата, — сказав Ант і подумав: “Якщо не пізно…” ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО
Повість


1


Сигом Ант кинувся вниз, крізь розріджені шари атмосфери. Він пробивав хмари, і вони струмували по його захисній оболонці, наче різнобарвні плащі. Ант на льоту аналізував склад їх, і в його пам’яті виринали спогади: сніг на горбах; формула розчину солі; музична фраза, акорд, що завмирав під стелею і видзвонював у люстрі; пергаментні щоки й широка біла борода старого; рівняння з кількома невідомими… Кожна згадка будила відгук у душі сигома, і його обличчя змінювало вираз: безліч виразів на секунду… А плащі все напливали і падали — білі, димчасті, сизі, сині, сірі… Сигом узнав, що його передбачення правильні, що на цій планеті справді існує життя — ритмолокатори намацали сліди його дихання в атмосфері, за сотні кілометрів од поверхні. Через те Ант не здивувався, побачивши ріденькі ліси і луки, табуни тварин, дахи якихось будівель, що сяяли на сонці. Спустився нижче. Перед ним лежало велике місто. Але скільки Ант не придивлявся, він не помітив ані руху, ані найменших проявів життя. І водночас будівлі не були зруйновані, на деяких дахах стояли якісь апарати-триноги. “Призначені для ходіння, — визначив сигом. — Але чому я не бачу жодного літального апарата? Атмосфера тут цілком придатна для польотів…” Він швидко оглянув будівлі, щоб мати уявлення про культуру аборигенів. У цехах заводів і фабрик відзначив характерну деталь: дуже мало приладів і апаратів для виробництва нового і дуже багато копіювальних машин. Копіювання було повне: однакові розміри, деталі. Навіть одяг шили за методом повного копіювання. Два-три фасони і розміри. Одяг було акуратно складено. Збереглися й склади сировини. Місто скидалося на виварений, безживний панцир черепахи. “Не схоже, що тут прошуміла війна”, — вирішив сигом. Він полетів далі, не сумніваючись, що знайде розумних істот і про все дізнається. Він уже навіть уявляв, які вони, і розумів, чому не побачив літальних апаратів. Господарі планети мали крила і, судячи з усього, чудово літали. Але ходили вони, мабуть, кепсько. Ант пролетів над кількома мертвими містами, що різнилися від першого розміром і плануванням. Йому стало сумно. Здавалося, що мертві міста тягнутимуться без кінця-краю. Але нараз дальнім зором Ант угледів узлісся, великі будинки-гнізда, що висіли на гілках. Кілька таких гнізд він бачив у мертвому місті, в будинку, схожому на музей. “Екскурсанти і не підозрювали, що це не тільки минуле, їм, певно, казали: у примітивних хатинах жили ваші предки — і розповідали про блискучі міста майбутнього. Хто міг знати, що їхні онуки ще повернуться у такі житла…” — міркував сигом. Кілька хвилин він витратив на те, щоб локатором обережно промацати гнізда й оцінити хист творців. Не всі гнізда були однакові. І це виключало тільки тваринний автоматизм — будування за інстинктом. Отже, якісь елементи творчості збереглися. В першому гнізді сигом побачив копіювальну машину для одягу — точнісінько таку, як на фабриці мертвого міста. А незабаром Ант уже літав над гніздами. Біля одного на гілці сиділа перната істота. Сигом упевнився, що правильно уявляв господарів планети. Істота мала могутні крила, складені під животом, чотири тонкі лапи. З-під короткого вбрання, застебнутого на грудях, вибивалася пухнаста сірувато-зелена шерсть. Тіло було геть вкрите блискучим пір’ям. Одне око блимало на верхній частині черепа, друге — на шиї. Вгледівши сигома, істота залопотіла крилами, витягнула голову, погрозливо заклекотіла. До неї одразу приєдналася ще одна істота. Обидві були схожі, як дві краплі води. Ант увімкнув випромінювачі і постарався заспокоїти пернатих. Він увесь час аналізував клекіт істот і, порівнюючи з даними телепатоприймачів, вивчав їхню мову. Через деякий час він уже міг “розмовляти”. “Я не завдам вам шкоди, не бійтеся мене”, — подумки мовив сигом і у відповідь почув клекіт: — Не боюся тебе. Що в, то є. Гіршого не буде. “Як мені називати вас?” — Коли хочеш, зви мене забутим ім’ям Тот, — водночас промовили обидві істоти. “Отже, і в них є щось подібне до імен та прізвищ, як на Землі”, — подумав сигом і спитав: “Я зрозумів, що ви брати, у вас одне прізвище, загальне родове ім’я. Але які ж ваші особисті імена?” — Не розумію, про що ти питаєш, — знову разом проклекотіли істоти. — Мене звуть Тот. Тот — і все. “Гаразд. Називатиму вас Тот Перший і Тот Другий. Згодні?” — Не заперечую. Але навіщо тобі виділяти в мені частини? Адже я не даю імені твоїй правій руці і лівій нозі… “Але ж вас двоє. Як же звертатися до одного й до другого?” — Не збагну твоєї нерозумноїі дикої системи лічби. Чому маєш мене за двох? Чи, може, це образа? Сигом помовчав і запитав, показуючи один палець! “Скільки?” — Один. “А тепер?” — Він показав два пальці. — Два. “Тепер?” — Три. “Отак лічу я. Чому ж ви не розумієте, коли йдеться про вас?” — Про мене? — спитали Тот Перший і Тот Другий. “Адже вас двоє”. — Дві частини одного цілого. Ім’я має істота, а не частина, — повчально проклекотіли Тоти. “Я так швидко опанував їхню мову, а от зрозуміти їх не можу”, — з досадою подумав Ант і передав: “На планеті, крім вашого роду, крім Тотів, є ще подібні істоти?” — Якого ступеня подоби? — уточнили Тоти. “Того самого виду. Розумні…” — Не знаю. Якщо взнаю, знищу. Подібних не повинно бути. На будь-якій планеті має жити тільки один розум, один Я, — непохитно відповіли Тот Перший і Тот Другий. Їхні відповіді все більше не подобалися сигому. “Невже все-таки війна? — міркував він. — Знищення розумних істот? Ті, що випадково вижили, лишилися дегенератами? Треба пошукати інших. До цих повернуся згодом…” Він рвучко злетів, аналізуючи склад атмосфери і намагаючись розпізнати в ній сліди застосування зброї, яка здатна викликати мутацію. Але нічого схожого не виявив. Дальнім зором Ант шукав інших розумних істот і незабаром знайшов їх. Здивовано відзначив, що вони схожі на Тотів, наче копії. Відрізнити їх можна було тільки по наросту на нижній щелепі у одного і садну на нозі у другого, по пилу й листю, що прилипли до одягу третього… Ант сів біля істоти з наростом і подумки проклекотів: “Вітаю вас, розумні!” І тебе вітаю, — незворушно відповіла істота. В її тоні не вчувалося ні здивування, ні радості, ні настороженості, ніби вона вже зустрічалася з сигомом. Голос був схожий на голос Тотів, правда, трохи хрипкий. Двоє товаришів поспішили до неї, вмостившись з одного і з другого боку. “Як тебе звати? — звернувся Ант до тієї істоти, з якою щойно вітався, а уже потім привітав і її товаришів. — Як звуть вас?” — Тот, — разом відповіли троє. “Але, друже мій, нещодавно я зустрів істот, які теж назвали себе Тотами. Це ваші брати?” — Поясни спочатку, що таке друг, потім — що таке брат, — проклекотіли троє Тотів. “Вони не відрізняються від тих, як не відрізняються на цій планеті мертві міста”, — подумав сигом і сказав: “Друг — це той, хто близький тобі думками, принципами, метою, хто допомагає тобі…” — Ти мені не близький, — безтурботно зауважили три Тоти. — І навряд чи я близький тобі. Ми байдужі один до одного. “Всі розумні викликають у мене зацікавленість, співчуття, дружелюбність. Невже ви ніколи не хотіли зустріти братів по розуму? — Ант пригадав, що в їхній мові немає поняття “брат”, і мовив: — Розумних?” — Звичайно, ні! — озвалися Тоти. — Я не дурень. Зустріч — війна. Подібних треба знищувати, як Огидних. “Хто це — Огидні?” — спитав Ант і здивовано побачив, як на невиразних обличчях Тотів синхронно й блискавично майнув вираз запеклої люті. Він швидко зник, бо Тоти закрили роти-дзьоби, побоюючись, аби не прохопитися необережним словом. А втім, Ант був меткіший і встиг зазирнути до мозку одного з Тотів. Сигнал, який він прийняв, відтворив у зорових ділянках Анта портрети істот, схожих на Тотів. Але видіння майнуло тільки на мить, а потім там знову замелькали збуджені сірі клітини чужого мозку, крила, що весь час лопотіли, і лапи з кігтями… Сигом відчув, як підступає до горла гидливість, злетів вище і завмер на хмарах, гірко думаючи:  

“Мабуть, я не можу терпіти інших істот. Замість того, щоб зрозуміти їх, я починаю їх осуджувати. Почуття виходять з-під контролю розуму так само, як у моїх предків-людей. Але люди не були винні в цьому — такими їх створила природа, а я винен, що не вмію користуватися органами Вищого контролю, обираю найлегший шлях. Певно, це своєрідний егоїзм”. “У мене надзвичайно мало спостережень, тому — спішні висновки. Треба стежити за ними уважніше. Зрештою, у мене є все, щоб зрозуміти будь-яку розумну істоту. Щодо цього, то я майже всесильний. У мене не вистачав тільки терпіння”.  



Він знизився і, надівши захисну оболонку, щоб стати невидимим, почав стежити за Тотами. Ант побачив, як один Тот заліз до гнізда і запустив копіювальну машину. Він поклав у неї матову кулю. Тепер у гніздо залізли і його товариші. Почали кидати в топку листя і гілки. Минули секунди — і через віконце машини посипалися кулі, точнісінько такі, яку Тот поклав у машину. Пернаті жадібно їли їх. “Так, у них життя безтурботне, — подумав Ант. — Одна така машина для виробництва їжі, друга — одягу, третя — для будови житла… — Він схаменувся, згадавши різні гнізда. — Мабуть, житло вони зводять самі… Отже, є віддушина… Стій! Не поспішай з висновками. Рано…” Сигом стежив за Тотами ще кілька годин і, не помітивши нічого особливого, вирішив пошукати інших істот. Довго мандрувати не довелося. Він помітив нове поселення, де мешкало кілька десятків пернатих. І всі вони були копіями Тотів. Ні дітей, ні старих, ні інших істот. Такого ж кольору очі, такий самий рот і крила, такий самий одяг… Проте і цього разу Ант упевнився, що не треба поспішати з висновками. Він помітив в одному гнізді горбату істоту. Коли сигом придивився і промацав горб локатором, виявилося, що Це росте нова копія Тота. Горбань сидів перед купою гілля біля копіювальної машини і гарячково уминав матові кулі. Іноді він ніжно гладив свій бік або лискучий живіт, іноді, вивертаючи лапи, пестив копію, що починала рости. У кожному його русі було стільки любові до себе, до свого тіла, до своєї шерсті, до своїх кісток і жиру, до своєї копії, що сигому стало важко керувати органами Вищого контролю, стримуючи почуття. Тепер Ант дещо розумів. Йому треба було тільки впевнитись у своїх передбаченнях. Тому він сів у центрі поселення поряд з пернатими і, майже завбачаючи відповідь, подумки проклекотів: “Вітаю тебе, Тот!” — Здрастуй! — відгукнувся пернатий. — Але ж ми вже з’ясували, що я не друг тобі. Чого ж ти хочеш? “Розкажи мені історію планети”. Тот подумав, подивився навкруги, полопотів крилами. Телепатоприимачі Анта вловили нові відомості про Тотів. Виявляється, вони перемовлялися між собою не тільки клекотом. Тоти передавали одне одному телепатично про свій стан, настрій. Коли один Тот сердився, сердилися всі копії на планеті. Ант додав: “Розкажи, коли не важко…” Тот заспокоївся і мовив: — Ну що ж, можу й розповісти. Мені не важко, хоча й не дуже хочеться… Він махнув крилами, вмощуючись зручніше, опустив припухлі повіки. Крізь вузенькі щілини на Анта дивилися підозріливі очі. — Мій рід жив на планеті Ця з давніх-давен. Не розповідатиму всієї історії з війнами і незлагодами, з недовгим миром, великими сподіваннями. Так само, як мир кінчався війною, а війна — миром, великі сподівання кінчалися великими розчаруваннями, А коли так, то чого варті війна і мир? “Яка причина війни?” — спитав Ант. — Геть усе… Воювали за ліс, за право літати над чужими угіддями, за право польотів на певній висоті, намагалися відвоювати найкращий шматок атмосфери…Надто жорстоко билися в період Великої Любові до Себе, за місце для двох чи трьох Себе. “Поясни мені це докладніше, — попросив Ант. — Я не знаю, що таке Велика Любов до Себе і чому саме вона Велика. А Любов до інших чи просто любов?..” — До інших? — здивувався Тот і закудкудакав, що мало означати сміх. — Хотів би я глянути на істоту, яку полюбили інші, на рід, де народилася любов до інших! Та він не проіснував би й кількох днів. Його б негайно підкорили і винищили ці інші. Природно. “Але хоча б любов до дітей, до подруг? — спитав Ант, — Зрештою, в дітях істота бачить продовження себе, і її любов до дітей — це те саме, що любов до себе”. — Що таке діти і подруги? “Пробач, відповідатиму питанням на питання: як ви розмножуєтеся?” — Природно, діленням. Воно починається з Великої Любові до Себе. Істота їсть вдвічі або втричі більше, дихає удвічі або втричі більше, дбає про себе набагато більше. Вона будує ще одне чи два гнізда. На спині істоти починає рости її друге Я. Настане час — перетинки відпадуть. Природно, це означає, що істота стала вдвічі або втричі дужча, зросли її можливості. Збільшаться і турботи. І, звичайно, не треба пояснювати, наскільки це гірше для інших, якщо на планеті ще збереглися інші. Вони всіляко намагаються перешкодити діленню. Тільки Велика Любов до Себе, яку заклала благодатна Природа, надає сили істоті боротися з ними, вижити, перемогти. Знаєш, скільки минуло віків, доки мені пощастило знищити всіх інших на Цій і затвердити тільки Себе?! “Тоді ви і покинули міста, перестали будувати заводи і фабрики, вивчати науку, техніку, мистецтво?” — спитав Ант, знаючи, що саме йому відповість Тот, думаючи: “Ось що буває іноді стимулом прогресу…” — А навіщо марні зусилля? Адже я переміг інших і добився всього, чого бажав. Настав час тішитися Щастям. Якби тільки не поява Огидних… Він розплющив верхнє око, і воно почало наливатися кров’ю. У двох його товаришів верхні очі теж налилися кров’ю, і сигом не сумнівався, що в різних кінцях планети у тисяч Тотів зараз точнісінько такі ж очі. Певно, це повторювалося завжди, тільки-но хто-небудь із Тотів згадував Огидних. Ант стрепенувся: “Розкажи про Огидних”. Тот одразу заплющив око, щоб не виказати себе, захитав головою, його товариші зробили те саме, і Ант зрозумів, що про Огидних він нічого не взнає. Але все-таки в мозку Тота помітив Огидних і впевнився, що вони схожі на Тотів. Була, правда, і суттєва різниця, яка викликала у Анта цікаві роздуми. Він вирішив дізнатися про них докладніше. “Хіба ти не хочеш знати більше про свою планету, про істот, які живуть на інших небесних тілах?” — Щоб без кінця воювати? — закудкудакав Тот. — Ти смішний, пришелець. Хіба знання потрібні не для перемоги і щастя? Тоді навіщо мені щастя незнання поміняти па знання? Ти маєш мене за ідіота? “Твоє щастя робить тебе ідіотом, — сумно мовив Ант. — Воно призвело тебе до виродження…” — Звідкіля ти це знаєш? — насторожився Тот, погрозливо витягуючи голову з могутнім ротом-дзьобом, і у Анта зажевріла надія. Він послав заспокійливий імпульс, і Тот вкрадливо спитав: — А чи ти знаєш засіб проти виродження? “І проти Огидних? — підхопив Ант. — Може, й знаю… — Він вирішив ухилятися від прямої відповіді. — Спочатку ти повинен розповісти мені про них усе. Не знаючи хвороби, ніхто не зможе боротися з нею”. — Соромно зізнаватись, але перший Огидний з’явився так само, як я. У нього було все, як і в мене, тільки поряд з верхнім оком був маленький отвір, затягнутий плівкою. Я спочатку навіть не помітив цю багатозначну потворність. — Тот обурено захитав головою, і сигом зрозумів, що пернатий ніколи не простить собі такої похибки. — Потім плівка зникла, і я побачив, що поряд з першим у нього виникло друге око. Він народився триоким! Він бачив у світі те, чого там не було, чого навіть я не міг побачити. А найгірше — він думав не так, як я. Огидний сперечався зі мною з будь-якого приводу. Він твердив, що речі мають четвертий і п’ятий виміри, що я складаюся з багатьох маленьких я. Він обстоював нісенітницю, доводив, ніби всі кольори мають відтінки, хоча я точно знаю, що цього не може бути. Його треба було винищити так само, як було знищено Подібних. Але він невідомо як спочатку зник з ущелини, а потім — із гнізда-пастки. Проте не міг же він побачити вихід там, де не бачив його я. Сигом відчував, як дедалі більше збуджуються ділянки мозку Тота, як по сірих клітинах циркулює у хитромудрому переплетінні електромагнітне поле, і ось уже б’ється справжня буря, де тріщать розряди, вирують іони, розбиваються молекули. Кружляють у вузькому черепі, вириваються з нього хаотичні сигнали, і судомить гачкуваті пальці, здригаються крила… Він не дуже ввічливо розпрощався з Тотом і полетів шукати Огидних. Це була нелегка річ. Внизу тягнулися ріденькі сизі ліси, мов острівці щетини; застиглі слюдяні озера, схожі на калюжі. Сигом сердився, намагався заспокоїтись, збагнути причину свого роздратування. Але варто було йому глянути на панораму, що пропливала внизу, і роздратування виникало знову. Нарешті він зрозумів: там немає ні полів, ні парків, до яких так звик. На планеті є розумні істоти, але немає обробленої землі чи лісу — нічого, крім мертвих міст і гнізд, захованих на деревах… Та ось його органи-локатори намацали за багато кілометрів незвичайні об’єкти. Сигом попрямував туди. За кілька хвилин він уже кружляв над містом-фортецею, розглядав циліндричні споруди на стінах і пернатих істот, що відрізнялися від Тотів лише верхнім оком і енергійністю рухів. Тільки-но сигом сів на центральній площі міста, навколо відразу зібрався натовп. Ант не знав, як звернутися до цих пернатих. Не звати ж їх Огидні. І він голосно мовив: — Здрастуйте, брати Тотів! Реакція була несподівана. Натовп розлетівся, сховавшись у будівлях-дотах. Циліндрична споруда на стіні повернулася, націлившись на сигома. Він подумав:  

“Здається, вони хочуть напасти на мене. Споруда — гармата. Чим вони стріляють? Ага, виявляється, тут уже створено вибухівку…” “Але чим я розлютив їх? Адже спочатку вони були до мене майже прихильні. Проте багато в чому вони схожі на Тотів, і поводитися з ними треба так само, як з Тотами”. “Як би там не було, треба продемонструвати їм свою силу і цим перешкодити їхнім намірам…”  



 

Всі ці розмірковування не забрали у нього й мільярдної долі секунди, а він уже приготувався до дії. Ант випустив промінь і легко зрізав кілька циліндричних споруд, одночасно передаючи: “Як бачите, воювати проти мене марно. Я не збираюся завдавати вам нічого лихого. Я хочу тільки поговорити з вами”. — Тоді не вимовляй імені Тотів! — вигукнув найсміливіший з пернатих, визираючи з-за укриття. — Ми не хочемо мати нічого спільного з цими виродками! Сигом з гіркотою пересвідчився, що пернатий вимовив ім’я братів так само люто, як ті промовляли ім’я Огидних. Він спитав: “А як же вас називати?” — Зви нас Огидні, — гордовито відповів пернатий. — Вся планета має належати Огидним. Тотам немає місця серед живих! Кожен сигом завжди пам’ятав про тих, хто створив його, вклавши в нього найкраще. Кожен сигом завжди пам’ятав, кому зобов’язаний своєю міццю й безсмертям, кожною хвилиною радості. Ант не міг зрозуміти пернатого. Він заперечив: “Але ж Тоти народили вас…” Три ока Огидних сповнилися люттю, що піною виривалася з дзьоба. Огидний заклекотів із свистом: — Тоти нічого не вміють, не хочуть працювати, хіба не так? Тоти хочуть знищити нас. Тоді вся Ця стане планетою мороку… Ант змушений був визнати, що Огидний каже правду. І все-таки він знав, що це тільки частина правди. Другу частину міг сказати Тот. Однак була ще й третя, четверта, десята… Ант спитав: “А що ви робите, що будуєте, що створюєте?” — Ходімо! — мовив Огидний. — Покажу тобі. Він повів сигома у штучні печери, де містилися заводи і лабораторії. Там сотні Огидних удень і вночі виготовляли зброю. Інші пернаті укріплювали будівлі і стіни фортеці, прокладали підземні шляхи. “Послухай, друже, — звернувся Ант до Огидного, — а коли ви знищите Тотів, то припините будь-яку діяльність і станете такими ж, як і вони?” — Що таке “друже”? — насторожився Огидний, повторюючи слова Анта. “Чи знаєш ти любов до інших?” — допитливо спитав Ант. — Так, — відповів Огидний, даючи сигому іскру надії. — Я люблю своїх братів, я знаю, що нас багато, і люблю нас усіх. Я хочу, щоб нас було ще більше. Тоді ми переможемо Тотів. “Спробую що-небудь йому пояснити, — подумав Ант. — Почати з нього і помогти Огидним встановити мир з Тотами — хай нетривкий і насторожений мир, але щоб вони жили поряд. Адже перемога однієї сторони означає цілковите винищення переможених і цілковите виродження переможців. Отже, на цій планеті пануватиме прихований закон війни. Вся діяльність і Огидних, і Тотів спрямована тільки на війну, і коли ті чи ті переможуть, діяльність припиниться”. Він передав: “Отже, ти знаєш, що можна любити ще кого-небудь, крім себе…” — Але Тоти цього не знають, — заперечив Огидний. — Вони думають інакше. Як каже мій народ, у них розум коротший на одне око. Тоти навіть не знають, що їх багато, кожен з них думає, що він один на Цій… “Там, звідки я прилетів, теж є прислів’я. Одне з них каже: благенький мир — це краще, ніж добра сварка. Чому б вам не спробувати порозумітися з Тотами?” — Коли інший думає не так, як ти, йому нічого не можна пояснити, — впевнено сказав Огидний, — бо коли він і слухатиме пояснення, то тільки після добрячого стусана. “Але ж ти не хочеш, щоб усі думали однаково, щоб життя у вас завмерло, як у Тотів?” — вів далі сигом. — У нас буде інакше, — гордовито промовив Огидний. Його клекіт став повчальний: — Невже ти не можеш зрозуміти найпростішу істину: будь-яка розумна істота намагається знищити інакомислячого. Або той знищить його. “Стосунки між розумними можуть будуватись інакше — навіть з Тотами”, — передав сигом і схаменувся: “Чому я кажу “навіть”, хіба для мене Тоти стали винятком? Чи замість того, щоб сіяти тут добро, я перейнявся зненавистю і нетерпимістю?” І він сказав, але вже не так упевнено: “Адже ми з тобою теж думаємо по-різному, проте не воюємо”. — Одного оберігає од війни його сила, другого — його слабкість. Ти довів мені свою силу. А ми тобі, як видно, не потрібні. Ні ми, ні наша планета… Краще поможи нам! Глянь угору! Звідкись раптово з’явилася темна хмара. Вона падала, грізно рокочучи, і сигом побачив, що це не хмара, а тисячі Тотів. Вони тримали в лапах величезні камені, брили скель. Із стін фортеці вдарили гармати. Огидні стріляли з укриття, з вікон. “Зачекайте, припиніть стрілянину, послухайте!” — передавав сигом. Огидні прислухались, на мить вогонь ущух. І Тоти скористалися з цього, вони всі одночасно кинули каміння, засипаючи місто-фортецю. І вже нова хмара пішла у грізне піке… “Зупиніться!” — громовим голосом закричав сигом. Його ніхто не слухав. Тоді Ант увімкнув випромінювачі, накривши місто захисною оболонкою. Тоти билися об неї і, відкинуті нездоланною силою, кидалися вниз удруге… втретє, вчетверте… доки не падали мертві. Ант почав розчищати від каміння місто. Але тільки-но йому щастило звільнити будинок, з вікон-бійниць, з усіх щілин почали стріляти гармати. Антові не лишалося нічого іншого, як увімкнути телепатичні органи і передати навіювання-наказ. Проте це було не так просто. В мозку сигома, у його телепатоприймачах вирувала лють, ненависть тисяч пернатих братів — Тотів і Огидних. Щосекунди їх ставало більше й більше, і вони заливали мозок Анта, заважали думати. “Хай вам біс, божевільні!” — закричав сигом, швидко вимикаючи телепатоприймачі і злітаючи вгору. Він летів крізь синяву, крізь хмари, і синява дедалі світлішала, фарби мінилися — замість зелених з’являлися оранжеві, фіолетові… Сигом уже пробивав розріджені шари атмосфери, виходячи в космос, відчуваючи навколо себе порожнечу і тишу, як благословення. Долаючи смуток і відчай органами Вищого контролю, він думав: “Я можу знищити або створити планету, запалити зірку, прочитати думку розумної істоти, як книгу. Але я не міг ні переконати, ні зрозуміти інших… Невже саме це — найважче? Може, є тільки один шлях, який люди приписували богові: щоб зрозуміти іншого, треба його створити?” Він думав так напружено, витрачаючи стільки енергії, що навколо його голови вирувала буря, спалахували, перехрещувалися, ламалися тисячі блискавок. І він вирішив зробити експеримент… 2


Ант знайшов порівняно швидко астероїд, що летів назустріч, переніс його на іншу орбіту, ближче до зірок. Важче було розкрутити астероїд під потрібним кутом, прискорити радіоактивний розпад у його надрах. Потім лишилося найважливіше — “одягнути” астероїд в атмосферу, перетворивши на маленьку планету. Ант діяв випромінюванням, пришвидшуючи створення і розвиток життя. Він користувався лабораторними методами пришвидшення, що їх винайшли його творці — люди, у яких час має особливу ціну через короткотривалість їхнього життя. І все-таки минули століття, перш ніж по берегах морів виросли густі ліси, в яких водилися пташки і звірі. Антові довелося кілька разів відпочивати, поповнюючи запаси енергії. Сигом був задоволений: він добре вивчив історію Землі, він зараз повторював її. Людиноподібні мавпи зійшли з дерев і довгими незграбними руками взяли сучкуваті гілки, щоб захищатися від хижаків… Це було дуже схоже на давні часи Землі. Усмішка не зникала з обличчя сигома. Він стежив за істотами, схожими на його творців — людей, Homo sapiens. Вони воювали за вогонь, будували перші хатини. Він помічав, як, наче вогнище, розгоряється розум, як він починає допомагати дикунам керувати їхніми вчинками. А втім, часто не розум, а інстинкт помагав їм уникнути небезпеки, діяти блискавично, аби: вижити. Спочатку це здавалося сигому загадкою, та згодом він зрозумів, що нічого таємничого тут немає. Інстинкт — це досвід предків. Перевірений і узагальнений. Подарований нащадкам, як готова відповідь. І коли ситуація повторювалась, інстинкт діяв безвідмовно, а коли в ній було щось нове — самого інстинкту було мало. Дикуни платили кров’ю і життям за крихту досвіду, однак ця кров і життя, як масло у вогонь, лилися в багаття розуму. Він спалахував яскравіше і яскравіше, і їхня мова ставала різноманітніша й складніша. Ант чув, як у відповідь їм у ньому самому, наче луна, бринять голоси його предків і його творців, записані в пам’ять. У ньому жили мільйони людей, досвід людства був основою пам’яті. Може, через те він так добре розумів дикунів, яких сам викликав до життя. Він знав про них усе, знав їхні характери і звички, їхні імена. Особливо він полюбив дівчинку Ехорі. Мабуть, тому, що вона була слабша і хворобливіша за своїх подруг. Ехорі була чутливіша і лагідніша за інших. Тоненька і гнучка, з копицею густого волосся, вона годинами сиділа на узліссі, стежачи за квітами і комахами. Вона була трохи схожа на іншу дівчинку, Віту, доньку людини — одного з предків Анта. Віта так само, як і її батько, тепер жила в пам’яті сигома, і він часто пересвідчувався, що ніколи не зміг би бути таким чутливим і добрим, коли б не її любов і добрість. Багато чого в світі лишалося б для нього незрозумілим, і ніде було б знайти ключі, незважаючи на всі його знання… Через те він так занепокоївся, коли одного разу Ехорі не повернулася з лісу. Сигом хвилювався, шукав її, розсуваючи руками дерева, ввімкнувши локатори. Він знайшов її на галявині. Ехорі стояла, прихилившись до дерева, і плакала. Сигом оглянув дівчинку, але ніяких ран чи подряпин не побачив. “Чого ж вона плаче? — здивувався він і вирішив: — Нехай це й буде початком досліду, який я задумав, першим і найлегшим завданням. Я знаю все про Ехорі, про її батьків, навіть можна сказати, що я сам створив їх. І тепер я повинен, не питаючи її, дізнатися, чого вона плаче. Обумовлю собі час на вирішення”. Враховуючи легкість першого завдання, він одвів одну секунду і почав міркувати:  

“Вітер такий, що пробирається навіть у самісіньку гущавину…” “Шкіра у Ехорі не така груба, як у її одноплемінників…” “Дівчинці холодно”.  

 

Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди. “Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу. Але Ехорі плакала. “Може, у неї щось болить усередині…” Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив. Ще одна частка секунди збігала. “Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…” Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому вони викликають у дівчинки сльози? Минула вже ціла секунда, почалася друга…  



“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…” “У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”. “Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”  

 

Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?” Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав: “Чому ти плачеш?” Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі,і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя. — Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками. — Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант. — Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні. Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі: — Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір… — Хто не виходить? — спитав сигом. — Птахи. І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів. — Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати. Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело. — Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому… — А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може. — Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом. Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”. “Побувати в його шкурі, стати ним, прожити його життям — і тільки тоді? Невже тільки тоді?” Кошлата дощова хмара пропливла внизу, і Ант уявив, як вона розіллється мільярдами крапель, оддасть їх землі, а тоді проросте деревами, квітами, травами. І коли потім увесь їхній досвід, усе, що вони пережили, знову зібрати в таку ж хмару… Він зрозумів, що схопився за ниточку важливого висновку, і, не випускаючи її, подумав:  



“Мені треба стати таким самим. Навчитися ділитись і збиратися воєдино. Тоді я зможу набагато швидше накопичувати досвід… Але як уподібнитися хмарі? В якому вигляді відтворити себе, з якого матеріалу?” “Речовина, з якої мене створено, — далеко не ідеальна для розумної істоти. Вона не дає можливості міняти зовнішність, структуру”. “А що краще? В усякому разі не речовина, а енергія, що здатна переходити в ту чи іншу речовину і знову повертатися, ділитись і збиратися воєдино, залежно від мети…”  

 

І все-таки Ант не був певен, що, навіть створивши себе в ідеальній формі, навчиться розуміти інших. Згадав, як його предки і творці часто не розуміли самі себе. Він викликав У пам’яті багато людей, почув їхні голоси, їхні запитання, їдо лишилися без відповіді, їхні заклики, що не мали відгуків, відчув їхній біль, відчув самотність у натовпі і в сім’ї. І ще подумав: “Як же я зрозумію істоту з іншого світу, у якої зовсім інша будова і інший досвід? Невже розуміння — Це не найважче, а неможливе, і кожен розум лишається врєщтою наодинці з собою в порожнечі, ще холоднішій і байдужішій, ніж порожнеча космосу?” 3




Ант зустрів об’єкт уже недалеко від сонячної системи. Мерехтливу оболонку не могли пробити промені та хвилі, і сигомові пощастило встановити тільки, що під нею є щось кругле, схоже на величезний аеростат. Сигом спробував підійти до об’єкта з іншого боку, але об’єкт трохи повернувся навколо своєї осі. Сигом зробив ще кілька маневрів і впевнився, що об’єкт реагує на його рухи. Можна було припустити, що це система, якою хтось керує, можливо навіть — жива істота чи корабель… “Аби з’ясувати, що це таке і які його наміри, доведеться перетнути йому шлях до сонячної системи, — подумав Ант. — На всякий випадок…” Коли сигом згадав людей, у його мозку виникло складне почуття — лагідність, жаль, ніжність, співчуття, гордість… Він пригадав нервового і самовпевненого юнака Антона, який заприсягся подолати бар’єри часу, його поспішні судження і запальність, з якою він їх обстоював. Антон ріс, платив молодістю і здоров’ям за досвід, ставав досвідченіший і обережніший, іноді вважав себе гіршим, ніж замолоду. Він змінився і змужнів, але його мрії лишилися загалом ті самі, і виявилося, що він їх не зраджував. Сигом побачив у своїй пам’яті дівчину Оксану, яка стала його дружиною, і той день, коли вона з донькою проводжала його в лабораторію на Дослід, під час якого він загинув, щоб повернутися безсмертним сигомом. Він розпізнав у своїй пам’яті поряд з Антоном друзів — Іва і Марка, почув їхні суперечки і навіть рип снігу під лижами. Коли це було? “Татку, ти такий дужий”,казала донька Віта. “Ти ж добрий”, — запевняла вона батька, знайшовши бездомне цуценя. Він знав: там, на Землі і планетах — на батьківщині людства — людей і сигомів — мільйони дівчаток кажуть те саме своїм батькам. Там чекають на нього, Анта, розвідника і захисника Всесвіту. Все, що змогли, вони віддали йому, і тепер він повинен застосувати все це і той досвід, який набув у мандрівках, щоб розгадати незрозумілий об’єкт, а коли буде треба, захистити від нього людей. Він покликав на допомогу Пастера, Паскаля і багатьох учених: біологів і астрономів, математиків, конструкторів — і вони одразу відгукнулися в його пам’яті. Він покликав найголовніших своїх порадників — письменників-фантастів, і вони показали йому на сторінках творів сотні істот, схожих на об’єкт, який він зустрів. Але схожі — це ще не такі самі. Як встановити ступінь подібності? Ант розтягнув свою енергетичну оболонку двома крилами, розгорнув їх так, щоб схопити об’єкт у півкільце. Сигом думав: “Я ж уже знаю, що найважче — зрозуміти іншого. І коли я не можу зрозуміти Тотів, чиї думки читав, і навіть дівчинку Ехорі, то як же я зрозумію об’єкт? Чи знайдеться що-небудь, що може стати місточком між нами, а чи всі мої зусилля даремні?..” Ант помітив, як об’єкт розвернувся, з його оболонки висунулися загрозливі щупальці. Він став схожий на величезних восьминогів, яких сигом бачив на одній із планет сузір’я Ліри. Однак ті не мали енергетичних оболонок, і Ант зміг розгадати їхню незлобиву суть, перевтіливши на деякий час у одного з них частину власної енергії.  

“Коли я не можу розгадати його, то повинен хоча б розпізнати дії. Він ніби намагається перетнути мені шлях. Шлях до сонячної системи?..” “Тепер я можу перевтілюватися, набирати різного вигляду. Я міг би перевтілитися в нього, побути ним і таким чином розгадати його, але не знаю будови об’єкта…”  

 

Сигом здійснив ще кілька маневрів, більше й більше переконуючись, що об’єкт справді намагається перетнути йому шлях… Його дії були схожі на дії Анта, ніби у нього була… така ж мета… Хвилювання Анта досягло меж, розчинилося невидиме вікно, показало те, що досі було заховано. “Мета. Мета… Мета дій, мета пошуку, мета життя, єдність мети…” — стукало в мозку. Сигом зібрав енергію у психовипромінювач і, до краю напруживши мозок, подумав про свою мету — про пізнання і творчість, про те, що треба вивчити і перебудувати. І ще він подумав про своїх творців, повторюючи слова, які вони придумали. І він почув… 4


Сигом Фер наштовхнувся на неї під час чергового патрульного обльоту сонячної системи. Туманність була дуже дивна — вона рухалася по короткій прямій, швидко міняючи форму. Фер увімкнув локатори, але промені відбилися від туманності, не проникнувши в неї. Статут патрулів точно вказував, що треба робити за таких обставин, і Фер, визначивши потрібну цятку в просторі, швидко метнувся до неї, щоб перетнути шлях туманності. Але туманність повелася так, ніби мала розум. Вона блискавично подолала величезну відстань і підійшла до заповітної цятки раніше за Фера. “Може, вона й думає, але психохвилі гасить енергетична оболонка, і через те я не можу їх спіймати. Так було в сузір’ї Андромеди, де я вперше істотно змінив свій організм, — подумав Фер. — Поки що ясно тільки одне: треба перетнути їй шлях до сонячної системи”. Сигом розумів, що це небезпечно — туманність уже продемонструвала свою силу. В пам’яті Фера виникло обличчя першого вчителя — людини, що рано вмерла від хвороби, — бліде лице з синіми кругами втоми під очима. Він був математик і музикант, працював, поки не відмовила свідомість. Його розуміння чисел і звуків, його пам’ять, ставлення до світу, любов, смуток, ненависть — усе, що становило особистість, лишилося в сигомі. Вчитель зумів оддати йому навіть більше — свою довіру. В останні хвилини, коли свідомість його згасала, він підключився до мозку сигома, щоб той — безсмертний — знав, що таке біль і смерть і щоб його вибір був завжди вільний. Нараз у мозку Фера з’явилася стороння думка, почулося здивоване: “І я думаю про людину…” Вона продувала так виразно, наче хтось думав чи говорив поряд. Звідки з’явилася ця думка, це радісне здивування? Фер усе ще продовжував марні маневри, бачачи, як туманність перетинає його шлях до відступу. Вона діяла так, ніби у неї була та сама мета, що й у нього. Вони були вже — досить близько одне від одного, їх відділяли тільки сотні кілометрів, і Фер здивовано відчув, що від загадкового об’єкта іде хвиля дружелюбності. Тієї ж миті він почув запитання, яке задавала людина: “Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”. Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку: “Пізнати і зробити щасливішим”. Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів: “Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!” ГІСТЬ


Повість


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка