В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка6/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ

— Час не чекає, — сказав Диктатор. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони. — Постараюсь. Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню. “Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами… — Добридень! — Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного? — Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як. — Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино… — Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом. — Новий сорт тюльпанів? — О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом. — Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу. — У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу. — Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати. — Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти? — Ні, — осміхнувся садівник. — З них пошиють одяг? Збудують житло? — Теж ні. — Яка ж од них користь? — Вони дають людям радість. — Невагомі слова. В них порожнеча. Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав: — Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки… *

Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю: “Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…” — Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий вигляд. — Екзамени на носі, тут не до вигляду. — Може, тобі варто змінити заняття? — Ви маєте рацію, Тільки спочатку треба скласти сесію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилився над книжкою. — Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба знати що ти збираєшся робити потім? — Коли? — Після навчання. — Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду. — А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш? — Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент. — Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу. — Ого! А зможете? — Я сигом. Знаєш, що це таке? — Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Адже ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина? — Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів. — Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фізики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю… Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь. — Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную… — Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця? — Отже, ти не підеш зі мною? — Шкода, але я не дозрів для такої місії, — знову засміявся студент, — і тому поступаюся перед вами і цілком довіряю її вам… разом з усіма наслідками. А моя доля — зубрити. Щоб завоювати світ, не завадить спочатку зрозуміти його. Хтось сказав, що зрозуміти світ навіть важче, ніж створити його… — Я не жартую, — образився сигом. — Мій професор теж. Особливо на екзаменах. Не відволікайте мене, будь ласка. “Для повернення молекули в її нормальний стан…” *

— Чудова погода, правда? Дівчина сором’язливо всміхнулася. “Симпатичний, навіть вродливий, — подумала, непомітно кидаючи погляди на сигома. — Тільки знайомиться надто вже по-старомодному. Але це непогано”. Вона не уявляла, що сигом дуже пишався, вважаючи, що видумав універсальну фразу для знайомства. — Погода справді чудова, — відповіла дівчина, беручи ініціативу в свої руки. — Вам теж у цей бік? Вони повільно йшли поряд. Сигом мовчав, і дівчина запитала: — Ви приїжджий? Що робите? — Я хочу завоювати світ і зробити його розумним… — Сигом ждав, що вона скаже, і зітхнув з полегкістю, вперше почувши: — О, це чудово! Тоді сигом вирішив не гаяти жодної секунди. — А ви пішли б зі мною? “Чого це він так одразу? Справді, якийсь дивний. Таких тепер майже нема. Як у кіно!” І вона прощебетала: — Згодна. — Уявляєте, ми проходимо різними країнами, ламаємо вікові забобони! — Чудово! — проворкувала дівчина. — Ми будуємо свій світ, що грунтується на розумові… І коханні… — прошепотіла вона. Сигом вів далі: — Всі посядуть те становище, на яке заслуговують. Сильні будуть панами, кволі — рабами. — Даруйте, рабою я не згодна! — Вона рішуче хитнула головою. — Ви будете панею, адже ви прийдете в цей світ завойовницею. — Разом з тобою. — Вона вирішила, що пора вже переходити на “ти”. — Ми збудуємо стійкий світ тут, на Землі, а потім полетимо на нові планети… — Завжди мріяла мати свій літак… — Не перебивай, слухай уважно. Там, на далеких планетах, ми насадимо ті ж розумні принципи, ми не допустимо слинтяйства і розхлябаності. Там, у зірковому морі… — Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі. — Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир… — А твоя квартира? Він різко зупинився. — Яка квартира? — Ну, в якій ми житимемо. — Я кажу про завоювання країн, континентів, планет! — А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про цілий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчинка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас ходять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти? *

Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки. “Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника. — Видно, нелегкий випав день? Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш. — А багато заробляєте? — Тепер заробиш… — А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя? — Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити? — Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад… Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір: — Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш! — Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність. — Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе. *

Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко. — Здрастуйте, професоре. Як ся маєте? Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього. — Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив. — Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу. — Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор. — Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб. — Дякую за відвертість. — Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво? — Хто ви такий? — спохмурнів професор. — Сигом. — Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть? — Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Диктатор і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче. — Розумію, — мовив професор. На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було. Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини. — Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте. — Але ж вас створила людина. — Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі. — Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі. — Чому? — З якої тканини вас створено? — В основному з штучних пластичних білків. — Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи… — Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів… — Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику. — Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу. — Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь. — Не маю часу — виконую наказ Диктатора: готуюсь до завоювання світу. — Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок? — Тільки ті, що дає мені Диктатор. Там цього не було. Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому: — А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону! *



— У тебе чудовий вигляд, — сказав Диктатор, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми? — Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь. — Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Диктатор, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль. — Це неможливо. Їх вистежила поліція? — Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого. — Шкода. А інші люди? — Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні. Диктатор забарабанив пальцями об стіл. — Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію. — Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Диктаторові незнайомим. — Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати… — Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося. — Звідки тобі відомо? — З книжок. — Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки. — Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно. Диктатор докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі. — Що я чую? Ти повторюєш чужі слова? — Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її. — Що ти ще зрозумів? — запитав Диктатор, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет. — У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся? Диктатор ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи. І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе. Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет. І нам більше не потрібен Диктатор. Гримнув постріл. Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив: — Це розумно. “НАСТАНЕ ДЕНЬ…”
Оповідання


1

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”. Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали, — подумала вона. — Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під добіркою дали б коментар…” Погляд спинився на заголовку одного з віршів — “Нащадкові”. її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки: Настане час — спливуть тривожні роки — І космосу славетний капітан, Нащадок мій, веселий, ясноокий… Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ніби теж тремтіла. “Того не може бути, — думала вона. — Бути не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…” Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима. Настане час — спливуть тривожні роки — І космосу славетний капітан, Нащадок мій, веселий, ясноокий, На Марс спрямує свій ракетоплан. Метеорити будуть ніби птахи… Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати: …Кружляти й розбиватись об броню, І Землю всю — сріблясту та блакитну, В прожилках рік, далеку, близьку, рідну Побачить мій нащадок… Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. Б єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. її не варто і враховувати. Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16-9”. На псевдонім не схоже… Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо набрала номер, доки юначий голос відповів: — Редакція. — У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і змовкла. — Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові. — Під ними підпис — “Екс. 16-9”. — Пам’ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася настороженість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що має справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесідник здався: — Вам сподобалися вірші? — Ви хочете знати тільки це? Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично, що він не встиг й отямитися. — Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш… — Хто це ми? — Ну… редакція… автор… автори вірша… — Екс. 16-9? — Так. — Це псевдонім? З невизначеного гмукання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне: — Як розшифрувати підпис? — Експеримент шістнадцять-дев’ять. Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит: — А хто автори експерименту? — Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єднаний науковий центр. Але ви ще не сказали свою думку про вірш. А для нас це… — Колись неодмінно скажу. Вона поклала трубку і натиснула кнопку запам’ятовування. Потім увімкнула канал зв’язку з інформбюро і запитала відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, нині він працює, як повідомили їй нещодавно тридцятилітні “дівчата” з десятого “А”, у Другому ОНЦ. Водночас Катерина Михайлівна намагалася пригадати цього Петра Вахрамцева. І раптом він зринув з її пам’яті — гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виникала його матір — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: “Як на вашу думку, чи не занадто мій син захоплюється спортом?” За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і набравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайомий голос: — Вахрамцев слухає. — Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки зауваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран візора. Вона якось забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачилися на вечорі-зустрічі випускників, і трохи збентежилася, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою поміж брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в посмішці: — Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзвінок! А ми збиралися навідатися до вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське. — Не виправдовуйся, Петре. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя? — Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їхні позивні? — Не треба, Петре. Найближчим часом я зустрінуся з тобою. — Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно. Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості його слів. — Петре, ти не чув про експеримент шістнадцять-дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі. — Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший… “Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — винуватець рекорду”, — завважила стара вчителька. — В такому разі до завтра. — Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та доки вони зберуться… — Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, то хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учневі: — Нічого надзвичайного не сталося. Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалася поміж білястих брів: — А чому ви зацікавилися нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів… — До побачення, Петре. Я все скажу тобі під час зустрічі. 2

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорилися ще в аеропорту. З’ясувалося, що летять до одного міста і майже в одній справі. Німцю хотілося довідатися, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції. Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташувалося літнє англійське подружжя — довгообразий неприступний джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вустами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де багато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Однак потім вона довідалася, що прадід англійця загинув у Лондоні від німецької авіабомби під час другої світової війни. У просторому, на триста місць салоні аеробуса було ще кілька іноземців — троє африканців, болгари, датчани. Ввійшла стюардеса із списком пасажирів, і з’ясувалося, що майже всі вони їдуть в аеропорт “Наука”, який обслуговує Другий ОНЦ. М’яко світилося табло, гулу двигунів майже не було чути, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали… В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів, його сухорляве обличчя розквітло посмішкою, однак в очах інколи спалахувало занепокоєння. Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і ледь скуйовдила її, як бувало колись. — А ти подорослішав, Петре. — Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петроі глибоко зітхнув. Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, й зітхання. — Не буду тебе морочити, Петре… Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вахрамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поміж брів поглибшала, підборіддя випнулося. Він мить подумав, перш ніж відповісти. — Вам відомо, що робить наш науковий центр? — Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твердять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом дивилися по телебаченню випуск першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: “Сигоми допомагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану”… Раптом вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилася на колишнього учня: — Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином? Петро уник погляду. Він дивився кудись убік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потай стежить за нею. — Програма для п’ятої моделі сигома називається “Продовжувач”… Стара вчителька завважила, що він ретельно добирає слова. — Академік Туровський так виклав нам свій задум… Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дипломатом…” А Петро якомога глибше вдихнув і, виставивши праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, з якоюсь урочистістю мовив: — Можливо, найцінніше в інформації, яку тільки можемо знайти у нашому з вами світі, — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків… — Зажди, зажди-но, Петре, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. А в академіки тобі зарано, — присадила його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала вірші свого сина… Але теперішнього Петра не так просто загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох. — А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, — “за матрицею”, його особистість з алгоритмами мислення… — Я хочу його бачити! — твердо сказала Катерина Михайлівна. Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий, малознайомий Вахрамцев, і погляд у нього гострий, пильний. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, в кожному разі нічим не виказала деякого збентеження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такими, як ми передбачали?” Вахрамцев кивнув і розважливо мовив: — Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки з’ясую години прийому. Він пішов до телефонної будки. Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, розмірковувала про те, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав: — Я домовився. Але доведеться зачекати до ранку. 3

Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Бориса, який він на фото. Можливо, якби Борис став старший… Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайоме обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий на жодного з людей, котрих досі зустрічала. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювалися так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати. Академік Туровський поруч сигома здавався маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі: “Продовжувач” — так ми назвали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби їхнє узагальнення, їхня колективна особистість, в якій помножено й посилено їхні здібності у багато разів. Сигом не просто пам’ятає й розуміє задуми й діла загиблих — він продовжує їх, особливо вирізняючи те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які він не встигне відповісти сьогодні, під час зустрічі, відповість завтра та позавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів… Він зустрівся поглядом з Катериною Михайлівною і вмовк на півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі біля дошки силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, наче в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі й лишилося плавати, як серпанок… “Твої слова промовисті й виважені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше вони зовсім не йнятимуть віри обіцянкам”. Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома… Катерина Михайлівна впевнено сказала “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилася перед Продовжувачем і могла краще розгледіти його і пересвідчитися, що він справді аніскілечки не схожий на її Бориса, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече, і здається маревом. “І ця істота могла сама по собі відтворити Борисові вірші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості коханої… Є грані людської особистості, куди зась усіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…” Вона була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях є присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, в ньому поєдналися материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона ні за що не зізналася б навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал умить вщух, коли вона спитала сигома: — Ти впізнаєш мене? “Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски…” Люди напружено чекали затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них проступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлася на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулася на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики перестали жартувати, ніби враз утратили свій гумор… Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулася, почувши його відповідь: — Так, мамо. Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах. їй здалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михайлівні не треба напружувати пам’ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося знати, як може одна істота містити в собі кілька людських сутностей, як вони вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитає його наодинці, як спитала б рідного сина. Вона випросталась і вказала на інших людей: — Поговори з ними. Я почекаю. В залі стало гамірно й невимушено, наче хтось зняв напруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувалися крізь натовп, ближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав англійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача: — Чудове обличчя у цього хлопця! Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце “хлопець” було не для сигома, але чомусь англієць не відвів погляду, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь: — Таким я й хотів би бачити свого сина. Вони приязно всміхнулись один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача. Катерина Михайлівна заледве протовпилася до академіка Туровського: — У мене запитання до вас. — До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Авжеж, будь ласка, коли тільки зможу… Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка із стомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — найголовніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозуміє вона правильно мої слова?” — Продовжувач, за вашим задумом, — єдине призначення сигома? — А, ось ви про що, — здивовано примружився академік. — Як вам сказати… А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалася, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталася до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як змінився б світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув німцю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопчина!” Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварилися і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини. “Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лізуть до голови! — обурювалася вона, але очей не відводила, думала: “Ні, хоч би що там говорили, Продовжувач — не єдине і навіть не найважливіше призначення і покликання мого сина…” ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?
Оповідання


Стенограма уроків філософії у початковій школі XXII століття, виконана класною обчислювальною машиною УРОК ПЕРШИЙ

Одержимий

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облетіло повідомлення про те, що в сузір’ї Великої Ведмедищ спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком. За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал — потрійне повторення літери “О”. *

— Я чекаю, поки ви вгамуєтесь, — промовив Учитель. Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя — на них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що з нас невідкладна справа — обговорюємо загадку Великої Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з їхніх облич цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість полягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де, здається, вже нічим не зарадиш. — Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бентежить, — запропонував він. Діти пожвавішали. — Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську тему “Що таке людина?”. Чи не так? — запитав Учитель. — Так, — відповіла Нетерпляча дівчинка. — Але ж ви щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що нас хвилює. — Правильно, — відповів Учитель. — Тему “Що таке людина?” ми почнемо із загадки Великої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого всі знають, його прізвисько — Одержимий. Він заслужив його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному кабінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не спатиме, поки не з’ясує природу гравітаційного поля. — А що з цього вийшло? — запитала Нетерпляча дівчинка. — Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив почекати. — Я б так зробив, — мовив Упертий хлопчик. — Адже головне — досягти мети. Учитель схвально кивнув головою і вів далі: — Усі ми колись та замислюємось над тим, чому народжуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть думати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя проблему не розв’язати, а те, що буде після них, їх не хвилює. Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку — кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий, адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможливого — отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого життя. Він став філософом-експериментатором і засипав Академію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для дослідження простору-часу. І хоч йому не дозволили проводити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам. Один із дослідів став для нього фатальним, — із камери Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку, що зберігалася в спеціальному футлярі: “На випадок смерті прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота”. Учитель обвів поглядом дітей і запитав: — Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот, який мав мозок Одержимого? — Він поставив дослід, — одночасно відповіли Нетерпляча дівчинка і Упертий хлопчик. — Так, той самий дослід, що коштував йому життя, — підтвердив Учитель. — Тепер він уже не боявся ні високого тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей дослід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся до мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі з магнітним захистом до зірок класу червоних карликів. Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все ж він допустився помилки. Його корабель упав на зірку… — Він загинув, не досягнувши мети? — схвильовано запитав Упертий хлопчик. — Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив магнітний знімок свого мозку. Вся пам’ять і набуті методи роботи були закодовані й записані електромагнітними імпульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили новий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку збереглись пам’ять і специфіка мислення Одержимого, що були основою його особистості. Так Одержимий вдруге переступив через свою смерть і став людиною синтезованою — сигомом. До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, врахувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і відкриття він повідомляв Академію наук, його радіодоповіді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді — й через кілька років. І він знайшов відповідь? — запитала Нетерпляча дівчинка. — Ні. Все ще ні, — відповів Учитель. — Але на шляху до зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цього мало? І все-таки відповіді ще немає, — насупився Упертий хлопчик. — Для чого ж ви розповідали про Одержимого? І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої Ведмедиці, — нагадала Нетерпляча дівчинка. — Я й розповів про неї, — мовив Учитель. — Власне кажучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли телескопи прийняли три “О”. Адже це позивні Одержимого. Можливе, він запалив нову зірку, а може, сам став зіркою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це з його повідомлень… УРОК ДРУГИЙ

Заповіт

Довідка. Епідемія “Perpetuum mobile” заполонила світ. На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники, генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні неуки. Кожен намагався створити вічний двигун. Саме тоді й з’явився Великий Скептик. *

Старший брат Великого Скептика, талановитий Майстер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що стала сенсом його життя. Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ремінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав: — Бачиш? Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, знаючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата, він не знав, і його губи прошепотіли: — Бачу. Але що це за апарат? — Вічний двигун! — вигукнув Майстер. — Пам’ятаєш, ти твердив, що створити його неможливо? — Тверджу, — упівголоса поправив брата Скептик. — Як? І зараз — коли він перед тобою? — здивувався Майстер. — Це двигун, та не вічний. Тертя з’їдає частину енергії, і її доведеться поповнювати. Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки й сказав: — Ти — скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і нічого не створюєш! Менший брат спокійно заперечив: — Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й застерігають від фатальних кроків. — Дай спокій зі своїми повчаннями! — заволав Майстер. — Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром не став, а залишився підмайстром. — Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним шляхом. — Це — мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я вчиню з ним ось так! — Майстер схопив залізну кочергу й зав’язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигукнув: — А тепер — геть з мого дому! Скептикові нічого не лишалось, як піти. А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс його у міську ратушу на суд учених мужів… Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруївся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слушність”. Його поховали на цвинтарі під простим грубим каменем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет, щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на надгробку. Ці гроші довелося платити його братові. Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до університету. Він повернувся в рідне місто відомим математиком. Скептик викупив будинок, який колись належав його братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над розрахунками. Так минали роки… Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю: “Чому неможливо створити вічний двигун”. Він довів, що частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неминуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі. Його праця порятувала не тільки роки виснажливих пошуків багатьох майстрів — вона врятувала їхні життя. Скептик нікому не казав, що це пам’ятник братові, котрий наклав життям у нерівному бою із законами природи. Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поставити собі нерукотворний пам’ятник, і зробив він це своїм заповітом… Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку забув, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу. — У його заповіті було тільки три слова, — сказав Учитель. — Ось вони… Вій ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав: “Перевірте мої розрахунки”. — Запам’ятайте ці слова, — вів далі Учитель. — Адже саме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного двигуна… УРОК ТРЕТІЙ

Планету назвали Благодатною

Замість довідки. — Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву, — почав свою нову оповідь Учитель. — Але вона народилася одразу, як тільки вони побачили її — з прозорими озерами, в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було цілюще, і люди зовсім не почували втоми… *

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями кружляли навколо планети. — Передаю наші позивні, — сказав Командир. Космолінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля полетіли сигнали… Відповіді не було… Корабель робив виток за витком довкруж планети, то наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли фрагменти радіоі телепередач. Космолінгвісту не важко було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася, близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові програми й передали їх у ефір. Результат був той самий. — Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні їхніх приймачів? — розмірковував Космолінгвіст. — А чого не в наших передавачах? — іронічно озвався Радист, який не терпів наскоків на техніку. Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі на земні, чітку мережу доріг… Мешканці Благодатної працювали собі й веселились, але не бажали помічати братів по розуму. Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від поселень і посадили корабель. П’ять чоловік сіли у всюдихід і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами машини пропливали ліси — не дуже рідкі, але й не густі, зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком. Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі якийсь рухливий об’єкт, Командир наказав зупинитись. Не виходячи з усюдихода, земляни стежили за об’єктом. Кібернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-спрямований пошук. Апарат аналізував дії об’єкта, порівнюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам’яті. За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформацію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків”. Не гаючи часу на подальші спостереження за автоматом, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора з’явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з тривогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з’їхав на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хвилин, і повз земну машину промчало на великій швидкості щось обтічне й сліпучо-яскраве. — Схоже на автомобіль, — мовив Водій, що відзначався миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю. — Вони не могли не помітити нас, проте не зупинилися, — замислено сказав Командир. — Це міг бути автомат без розумних істот, — підказав Філософ. Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спалахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В ньому — біологічні істоти”. Командир зрозумів, що настав момент, коли треба вирішувати негайно. Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма — відображення машини й кивнув Водієві: — Поїхали. Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від земного. Тільки будинки були одноманітніші, — кілька типів, без оздоб. Усі вулиці — ідеально прямі — сходилися до круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істоти, їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба що схожі вони були один на одного, як близнюки. Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами, подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим вийшов із усюдихода Філософ, за ним — Кібернетик і Командир. — Що в цьому будинку? — поцікавився Командир в одного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали ще перед тим, як вирушити в експедицію. — Це відомо всім, — відповів благодатець і, не зупиняючись, пішов геть. — Доброго дня! — привітав Філософ другого аборигена. Благодатець вклонився у відповідь: — Доброго дня, радий бачити вас здоровим. — Даруйте, — квапливо сказав Філософ, бачачи, що й цей не хоче затримуватися, — зупиніться, будь ласка, на хвилинку. — Прошу, — одказав благодатець, привітно усміхаючись. — Але пам’ятайте, що з хвилин складаються години і що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї планети. — Наша розмова, безперечно, послугує благу планети, — запевнив Філософ. — Адже ми прилетіли з іншої зіркової системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започаткувати дружбу. — Найголовніше — заповіді, — врочисто мовив благодатець. — А нова інформація? — спитав Кібернетик. — Пам’ять не безконечна. її не можна перевантажувати. Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою. Це — перша заповідь. На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але він швидко опанував себе: — Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету. — Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте. До зустрічі. Він пішов далі, карбуючи крок. Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, потім повернувся до Кібернетика й попросив: — Налаштуй аналізатор на дії благодатців. Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його електронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід під’їхав до будинку, що споруджувався і де працювало кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців, Філософ поставив аналізатору навідне запитання. — Оціни головну різницю в роботі розумних істот і машин. На екрані аналізатора спалахнув нуль. Філософ поставив нове запитання. — А чи живі це істоти? На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили, що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалахнув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з’явилася схема організму благодатця. Час від часу апарат повідомляв про свої висновки. Нарешті він підсумував: “Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх ознак”. — Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу, — звернувся Філософ до Командира. — Я поставлю кілька запитань мешканцям Благодатної і повернуся: — Не заходь далеко, — попередив Командир. Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша, Філософ сказав: — Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епоха, Великий імпульс. Водій розвернув машину і повів її до майдану. Разом з безперервним потоком благодатців космонавти увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний, як і сам будинок. На всіх стінах висіли численні портрети одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи: “Великий Імпульсатор”, “Велике Світило”, “Великий Рятівник”. А нижче від написів висіли таблички з цитатами, і в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора, який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок, що його він запровадив… Командир уважно вдивлявся в портрет. — Місцевий фюрер, — сказав він товаришам. — Зверніть увагу на цю цитату. — Філософ, ставши навшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Вона повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не зайшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти шукаєш попереду?” Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До музею історії”. Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими стінами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благодатець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники, він зовсім не здивувався, що перед ним — люди з іншої планети. — Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого Імпульсатора, — мовив Командир. — Прошу, — сказав екскурсовод і натиснув на педаль біля стіни. Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед землянами з’явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись, земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не підмальованого пензлем маляра. — Великий день настав! — горлав Імпульсатор. — Ми досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять деякі вчені, нам завжди їх не вистачає. Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно розшифрували код спадковості й навчилися змінювати спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення. Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах. Кожен одержить їх так само, як і інстинкти, — через спадковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба буде сушити собі голову над вибором професії й місця в житті — його шлях буде наперед визначений і зумовлений. А паша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі просунеться вперед. З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх товаришів, закричав: — Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хочете загинути. Пам’ять не безмежна. Через кілька поколінь вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання. Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це — смерть!.. — Чуєте?! — істерично перепинив його Імпульсатор. — Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю зухвалість? З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав. — Народ сам розпорядився його долею! — вигукнув Імпульсатор. Натовп мовчав… Філософ сказав Командирові: — Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами. — Ось до чого довів Великий імпульс, — мовив Командир і пішов разом із товаришами із зали. На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із благодатцем. — Прощавай, хлопче, — розчаровано сказав йому землянин. — Доброго дня, радий бачити вас здоровим, — привітно усміхаючись, одказав благодатець. Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув його за руку. — Ходімо. …Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За планом ми повинні були відвідати ще дві планети сузір’я, але команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися додому. Космонавти працювали напружено, майже не розмовляли один з одним. Усі згодилися на подвійне перевантаження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній орбіті. Бачу їхні обличчя — такі різні навіть зараз, коли всі вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихода — виклик і відчай, а погляд Філософа — спустошений і непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів, вони — мовби частина мене самого: щезни вони зараз — і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для них? Мій погляд привертають оглядові телеекрани. Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із розумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Сонячної системи, зупиняю кадр: — Дивіться! Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називається Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя… …Вчитель замовк. — Значить, вони так і не врятували мешканців Благодатної? Не відродили цивілізацію? — запитала Нетерпляча дівчинка. — Чому вони не сповістили космічні рятувальні станції? — здивувався Розсудливий хлопчик. — Адже навіть після вибуху в сузір’ї Кассіопеї не всі Співдружності розумних загинули. Ви й самі не раз казали… Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, вони добре запам’ятали все, чого він їх навчав. І він мовив: — Я казав правду: розум може перемогти будь-яку небезпеку… — Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще запам’ятати те, що він скаже, й закінчив: — Якщо він своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити… УРОК ЧЕТВЕРТИЙ

Що ж таке людина?

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка