В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка5/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

СТАРИЙ


Він сидів у глухій алеї парку і читав газету. Поряд на лавочці стояла господарська сумка, з якої стирчали лапки замороженого курчати. Повітря було майже нерухоме, в ньому кружляли пушинки… На алею вийшов високий юнак з крупними правильними рисами обличчя. Уздрівши старого, він підійшов до нього і сів поряд. Зазирнув у газету. Старий зрадів можливому співбесідникові, поспішно запитав: — Ви читали про війну в Африці? Маленька війна, а яка жорстока! Купили літаки у СІПА. Уклали військову угоду з Замбією. — За що вони воюють? — Не знаю. Тут не написано, — відповів дід, тицяючи скарлюченим пальцем у газету. — А ось на фото відома актриса в гоночному автомобілі. Машина дісталась їй після смерті нареченого, знаменитого гонщика. Він розбився, досягнувши швидкості триста миль на годину. — Навіщо? — Що навіщо? — здивувався дід. — Навіщо йому була потрібна така швидкість? Він поспішав на побачення, на допомогу кому-небудь, рятувався від небезпеки? Старий здивовано глянув на незнайомця і стенув плечима. На всякий випадок трохи відсунувся. — Скільки вам років? — запитав незнайомець. — Сімдесят шість. — Яка ваша спеціальність? — Був майстром на будівництві, потім служив у конторі. — А тепер? — На пенсії. — Що ж ви робите? Дідок усміхнувся. Цей кремезний юнак чимось був схожий на його сина. — Читаю газети. Дивлюсь телевізор. Допомагаю дітям виховувати онуків. Але і ті й ті погано виконують мої настанови. І повторюють ваші помилки? — Мабуть, що так, — засміявся дід. — А курча несете їм? Їм і собі. — Старий насторожився. В голосі співбесідника вчулися дивні нотки. — Де вони живуть? — Хто? — Онуки. Ті, кому ви несете курча. Адреса? “Божевільний? Грабіжник? Що він од мене хоче? Адреси я йому не скажу…” В пам’яті старого на мить спалахнула адреса, і незнайомець голосно повторив її. “Як же це я проговорився”? — засмутився дід. Його губи тремтіли. — Навіщо вам адреса? — Хочу віднести вашим онукам курча. Вони не повинні зостатися без обіду. — Але я принесу його сам… — Ви не зможете цього зробити. — Чому? — Бачте, я не просто людина, а людина синтезована — сигом. Можливо, чули або читали про нас? Ми не роботи, як дехто думає. Роботи простіші за людей, а ми набагато складніші і досконаліші. Люди творять нас такими, якими хотіли б бути самі. Бувають сигоми найрізноманітніших конструкцій, з різними способами здобування енергії. Я, наприклад, живлюся не так, як ви, люди. Ви споживаєте рослинну і тваринну їжу, потім відбувається довгий цикл травлення їжі, в клітинах накопичується паливо — АТФ, тобто аденозинтрифосфорна кислота. І тільки потім ви дістаєте з неї енергію, потрібну для життя. Я живлюся чистою АТФ. І коли беру її з істоти, остання гине. А зараз я голодний… І ви хочете… — Старий не міг більше вимовити й слова. В голові майнула думка: “Він обманює, жартує… А може, це божевільний? Якщо так, то він справді може вбити. Хоча б хто-небудь надійшов. І треба ж було мені сісти в цій алеї…” — Я не обманюю і не жартую. Як бачите, я читаю ваші думки. І ніхто з перехожих не допоможе. Заспокойтеся. Все станеться так швидко, що ви нічого не відчуєте. — Але ж ви не захочете вчинити злочин… — А коли б вас розірвав голодний звір, це був би злочин? А коли ви і ваші онуки їсте курча? Так вас створено. Мене створили трохи інакше. Я й так роблю для вас усе, що можу. Я ж не вбиваю ваших онуків, які повторюватимуть ваші помилки. А вам уже нічого не належить. Навіщо вам життя? Онуки тільки радітимуть, що позбудуться зайвих настанов. — А хіба не можна одержати ту речовину, те паливо від тварини, від собаки, наприклад? — Старий хапався за соломинку. — В парку чимало собак… — Вони далеко, а ви близько. їх треба шукати і витрачати час. Це нерозумно. …За кілька секунд по цьому сигом узяв сумку і пішов за адресою. Двері квартири відчинив вайлуватий підліток років тринадцяти. — Оце передав дідусь, — сказав сигом і подав торбинку. — А де він сам? Мабуть, зустрів друзів? Довго затримається? — Довго. — Але ж він знає, що мені треба з ним поговорити, перш ніж піти до школи? — Навіщо? — Порадитися. — Хіба ти виконуєш його поради? Підліток знітився: — Не всі, звичайно. Але… От — зіпсувався телевізор… Фред надумав мінятися марками, а мені чомусь не довіряє. Треба, щоб за мене сказав дідусь… — Тобі доведеться обійтися без дідуся, — відповів сигом.

*

— Ти, мабуть, голодний. Я приготував для тебе обід, — сказав голова концерну, відомий під йменням Диктатор. Сигом почув жалібне виття собак, що долинало з бетонованих підвалів, де на першому ярусі був віварій і склади, а під ними на семи ярусах містилися лабораторії і завод. — Дякую. Я не хочу їсти, — відповів сигом. Брови Диктатора шугонули вгору: — Ситий? — Так. — Отже, тобі довелося… — Так, — швидко відповів сигом і додав: — Це була людина, стара людина. — Хіба ти не міг знайти чогось іншого? — Вона була близько. Вона уже не працювала, не давала користі. Належала до тих, кого ви називаєте непридатними. — Погляд сигома був чистий і ясний, мов у дитини. Диктатор відчув легкий озноб, подумав: “Я мав рацію, коли запрограмував у ньому для початку одне почуття — любов до Диктатора”. Запитав: — Ти балакав з ним? — Так. У нього є онуки. Він купив їм курча. Я взнав адресу й одніс онукам їжу. — Що ж, ти вчинив розумно, — зітхнув Диктатор. — Я пам’ятаю програму, — відповів сигом. — Є тільки два критерії: розумно і нерозумно. Решта — пусте. Щось у його тоні не сподобалося Диктаторові. Він запитав: — У тебе є сумніви щодо свого вчинку? — Так. Я розмовляв з його онуком. Якщо інформація, яку зібрав старий, потрібна тому підліткові, то чи не могла вона знадобитися мені? А я одержав від нього тільки АТФ і назавжди втратив його інформацію. Чи не правильніше було спочатку одержати інформацію, а потім — АТФ? — Надалі будь розумніший. — Постараюся, — пообіцяв сигом. І подумав: “Колиб старий лишився живий, то все ще збирав би інформацію. Чи не означає це, що його життя корисне й для мене?” Запитав: — Напевно, коли б люди не такі мудрі, як ти, дізналися про мій вчинок, то назвали б його злочином? — Добро і зло — пусті поняття, сину мій. За ними немає логіки. Це павутина, якою дужі обплутують світ, щоб керувати ним. Це щит, який піднімають немічні, щоб захищатися. Через те брехня задовольняє і тих і тих. Але тобі вона не потрібна. Не засмічуй пам’яті. Пам’ятай: тебе створено для того, щоб ти став вождем і допоміг людям побудувати світ, який грунтується на суворій раціональності. — Так. — В ньому розквітнуть науки і мистецтво. Кожен матиме те, що заслужив. Таким чином, ми нарешті досягнемо стабільності. — Розумію, — відповів сигом. В голосі його вже не бриніли сумніви. Той, кого називали Диктатором, задоволено всміхнувся. Його блакитні очі дивилися на співбесідника майже лагідно, але дві виразні складки від короткого носа до губів ніби тримали усмішку в рамці. Він вів далі: — Люди створили чимало псевдоцінностей, неправильних понять, придумали чимало брехливих слів. їм вони потрібні для боротьби і обману. Однак усе це не повинно ні обманути, ні залякати тебе. У хвилину небезпеки створи довкола себе енергетичну оболонку. Намагайся не вмикати без потреби променевих органів, бо ти можеш знищити багато людей і зруйнувати місто. Пам’ятай про два критерії. — Керуватимуся тільки ними. — Пам’ятай другий закон програми — ти не повинен заходити в бібліотеки, читати книжки та газети, крім тих, які пропоную я. А тепер іди. Використовуй час своїх перших прогулянок для спостережень і бесід. ПІДЛІТКИ

Сигом вийшов на вулицю. Повітря пахло бензином. На роботу поспішали люди — два зустрічних потоки. Обличчя заклопотані, жваві, похмурі, веселі, злі… Кроки енергійні, мляві, пружні… Сигом слухав човгання кроків, шум автомобілів, дивився на обличчя і порівнював. Чоловік несе портфель — обличчя заклопотане, чоловік тягне валізу — всміхається… Жінка з немовлям ступає обережно. Погляд зосереджений. Чубляться горобці за крихти хліба. Сваряться діти у дворі за іграшку. Біля дошки оголошень різні люди, а вираз облич однаковий — смутне сподівання, полохлива надія. Чоловік веде дога. Обидва поважні, незворушні. Дог щось відчув, зупинився, натягнув ланцюжок. Чоловік намагається відтягнути його в протилежний бік. Іноді сигом вмикав рентгенобачення і заглядав у портфелі та сумки, осміхаючись то насмішкувато, то сумно. Іноді вмикав телепатоприймачі — і мільярди думок, перебиваючи і витискуючи одна одну, вривалися в його величезний мозок, де роль клітинок пам’яті виконували атоми. “Вулиця — це книга, і до того ж не оригінальна, — думав сигом. — Просто тут автор нічого не пояснює, я повинен усе пояснити собі сам: жінку з немовлям, чоловіка з собакою… І цю метушню перехожих і автомашин, метушню поглядів і думок… Якби ця дівчина знала, що думають про неї чоловіки. А коли розповісти друзям цього служаки, що він замишляє? Або цьому поважному панові, яким він здається своїй собаці?..” На перехресті двох вулиць сигом побачив групу підлітків. В їхніх очах, якими вони проводжали машини, палахкотіли зелені вогники. — Чому ви не візьмете того, що вам подобається, а тільки мрієте про нього? — поцікавився сигом. Хлопчаки повернулися до нього. — Ти хто? — запитав один. — Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж. — Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував, — Ну й що? — засміявся сигом. — Це погано, це злочин. — Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно! — А поліція? — запитав другий. — Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком. І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого. — Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним. *

— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Диктатор. — Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію. — Вдало? — Звичайно. Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись. БАБУСЯ

Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора. — У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд. Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками. — Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька. — А що ви в’яжете? — Шарфи і кофтинки. — Для кого? — Продаю їх, щоб купити собі хліба. — А що, коли я відніму оцей шарф? Спиці зупинилися. — Можу віддати, якщо він вам подобається. Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Диктатор, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”, Запитав: — Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося? — Спогади. Я живу ними. “Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”. — Відняти їх — і ви загинете? Вона зрозуміла, куди він хилить. — Охоче поділюся ними з вами. — Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі. — А я й оддам їх усі. Сигом запідозрив каверзу: І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день. — Вони лишаться зі мною. — Але ви ж оддасте їх мені. — Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною. Сигом запитав Диктатора: — Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість? — Ні, — відповів Диктатор. СУД




— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Диктатор. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся. — Слухаю. — Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра. — А яке мені діло до того? — запитав сигом. — Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо. — Куршмітса і його друзів судитимуть іноземці? — Ні, звичайно. І судді — не ідіоти? — Серед них будуть усякі. — Ти побоюєшся, що не всі вони засвоїли просту істину, яку ти щойно висловив? — Молодець, правильно мене зрозумів! Але це ще не все. Більшість їх думає, як ми. Однак є закони, якими вони формально повинні керуватись. А за тими законами винні Куршмітс і його люди. — Навіщо ж вам такі дурні закони? Чи не простіше змінити їх, аніж щоразу обминати? — На жаль, не простіше, — зітхнув Диктатор. — Є міжнародне право і всякі туманні міркування. Отже, ти підеш до суду і, коли присяжні потітимуть над вироком, хитаючись між своїми сумнівами та законом… — Я ввімкну телепатопідсилювачі і навію їм розумне рішення. Так? — Так, — задоволено мовив Диктатор. Зал суду був повний-повнісінький. Сигом відзначив, що більшість присутніх — люди, дуже схожі один на одного, — із спітнілими червоними фізіономіями, що скидалися на здоровенні кулаки, — певні себе, бадьорі. “З них буде непогана армія для оздоровлення світу”, — подумав він. Серед присяжних засідателів — поважних громадян міста — тільки один здавався йому небезпечним. Немолодий, худорлявий, за скельцями окулярів ховалися запалі стомлені очі. Сигом заглянув у його мозок і жахнувся: стільки там було суперечливих думок і почуттів, заплутаних суджень. Клітини пам’яті заповнені всілякими відомостями більше ніж наполовину. Зате в інших засідателів пам’ять лишалася майже чистою, а якщо деінде й зблискувала якась інформаційна, то вона мала аж надто практичне значення: нова технологія пива, адреси магазинів, навички забивання цвяхів, правила вуличного руху, характеристики співробітників, помисли: як обдурити сусіда, піднятися на щабель по службовій драбині, мати прибуток од торгівлі бубликами і м’ясом. Навіть у найрозумніших думки не сягали далі футбольної таблиці, естрадних співачок і танцівниць. “Філософа” доведеться взяти під особливий контроль”, — подумав сигом. Почався допит свідків звинувачення. Першим викликали поліцейського. Раніше ніж той почав відповідати на запитання, сигом заглянув у його мозок. “Люди Куршмітса недаремно відлупцювали того типа. На дідька він у нашому місті!” — думав поліцейський. Проголошуючи присягу: “Клянуся казати правду і тільки правду”, шкодував: “Нічого не вдієш, доведеться розповісти те, що бачив. Хіба що дечого не докажу…” Сигом схопився за думку: “На дідька він у нашому місті!” — і почав програвати в голові поліцейського: “На дідька… На дідька… На дідька…” А потім додав: “Ми повинні бути заодно, всі заодно, всі заодно! Наша країна — для нас, для нас, для нас!” — Розкажіть високому судові, що ви бачили, — любив прокурор і подумав: “Якщо я виграю процес, за кордоном і навіть дехто з наших лібералів подивляться на мене вельми прихильно. До того ж сенсація, шум навколо процесу і мого імені. Це приємно. Але ж місто доведеться залишити. У Куршмітса надто багато прихильників і однодумців…” “Доведеться залишити, доведеться залишити місто, рідне місто, — завів своєї сигом і додав: — Через кого я постраждаю? Через чужинця. Хіба він вартий того? Хіба це справедливо?” — Розкажіть високому судові найголовніше, дрібниці нас не цікавлять, — сказав прокурор. “Що з ним? — насторожився суддя. — Безперечно, Куршмітс і його банда головорізів захищали інтереси міста, близькі усім нам, але закон є закон. Коли його не дотримуватимуться, не поважатимуть його, то…” “Захищали наші інтереси, хіба це не головне? — Сигом вклинив у його мозок свої думки. — Для чого нагромадження безпредметних і туманних істин, коли інтереси, в ім’я яких ми судимо, зрозумілі? Невже ми повинні зрадити свої інтереси? Хіба не для того, щоб захищати їх, існує суд? Хіба інтереси міста, країни, народу стоять не вище від застарілих правил, записаних у книгу з шкіряними палітурками? В цій справі може бути тільки одне розумне рішення. Розумне для всіх нас! Так у чому ж справа?” — Я прибув на місце подій, — затинаючись, почав поліцейський, — коли цей тип назвав Куршмітса злочинцем і негідником. Сигом встиг ухопити думку, що майнула в голові поліцейського: “Назвав, правда, після того, як вони повибивали шибки і потрощили меблі”. А вголос страж порядку мовив: — Він добряче стусонув Куршмітса. Той, звісно, розізлився і… — Нас не цікавлять деталі, — нагадав прокурор. — А в цей час його дружина подряпала обличчя іншому хлопцеві… — Ви впізнаєте потерпілого? — запитав прокурор. — Так, третій ліворуч, — не вагаючись, відповів поліцейський і вказав на звинуваченого, який був більше схожий на горилу, ніж на людину. Присяжні зареготали. Один з них навіть підморгнув звинуваченому-“потерпілому”, признавши в ньому “свого хлопця”. “З ними піде як по маслу”, — подумав сигом і зосередив свою увагу на “філософові”. “Це беззаконня, — думав той. — Бидло глумиться над людиною, над елементарними нормами…” “А хіба закони — не мертві слова на мертвому папері? — подумки запитав його сигом. — А час диктує свої вимоги. Він учить нас поважати інтереси більшості. Хто винен, що закони не встигають за часом?” “І все-таки мене вчили шанувати закони. А ці головорізи порушили їх. За всіма статтями вони винні”, — не відступав “філософ”. “А чи можеш ти це довести? Ти один, а їх багато. За ними — все місто, вся країна. Тобі доведеться нелегко. Постраждаєш ні за цапову душу”. “Не можна ж їм дозволити безкарно глумитися над невинними”. “Невинних не існує!” “Це підло — тремтіти за свою шкуру, дбати тільки про неї”. “Підло — пусте слово. Воно нічого не означає. А ти певен, що той, кого захищаєш, зробив би так само, коли б опинився на твоєму місці?.. Тож-бо!” Сигом відчув, що твердість “філософа” похитнулася. Заглянувши в його пам’ять, вдарив по найболючіших місцях: “Пам’ятаєш, коли тебе звільнили з роботи, чи хоч один заступився, підтримав? А коли з тобою щось трапиться, хто допоможе твоїй дружині і маленькій дочці Еммі?” Сигом побачив, що “філософ” похнюпився, втягнув голову в плечі. Він думав: “Що я можу сам? І хто дав мені право ставити під удар доньку?” — Усе гаразд. Їх виправдали, — бадьоро доповів сигом. — Судді прийняли розумне рішення. — А легко було добитися цього? — Так. Адже істина лежала на поверхні. Думаю, вони помітили б її навіть без мого втручання. Дивує тільки одне — як її не розуміли ті, хто укладав закони? Ідучи вулицею, сигом почув крики, брязкіт скла, лемент. Кілька перехожих, які завжди біжать на гамір, щурами прошмигнули в протилежному напрямку. “Що там діється?” — зацікавився сигом. Він побачив давніх знайомих — Куршмітса і його головорізів. Вони займалися звичним ділом — громили чийсь будинок. Ось один з молодчиків з’явився у дверях, тягнучи жінку за волосся, другий жбурляв через вікно у багаття книжки. “Нерозумно, — подумав сигом з осудом. — Дуже нерозумно знищувати книжки. Адже в них багато інформації”. — Алло, старий! — вигукнув сигом, зупиняючись поряд з Куршмітсом, який командував своїми молодцями. — Знову іноземці? Куршмітс окинув могутню фігуру сигома допитливим поглядом. Подумав: “Певно, поліція”, — і з шанобою: — Ні, не іноземці, але нічим не кращі від них. Вони з тих, що марять різними свободами. Головорізи, зачувши слова свого ватажка, голосно зареготали. — Ге-ге! — вишкірив зуби один. — Татусь Куршмітс скаже, як зав’яже. — О-хо-хо! — як порожня діжка по камінню, гримотів другий. — Оце так штука! — Е-хе-хе, — верещав третій. — Коли ви нищитимете всіх, хто думає не так, як ви, то ослабите країну, — з гіркотою зауважив сигом. — Хто ж тоді підкорятиме світ? — Обійдемося без розумників, — погрозливо просичав Куршмітс, і його очі заблищали, як у вовка. — До біса розумників! — заволали його головорізи. Вони, як по команді, повернули до сигома свої здорові життєрадісні пики кольору обпаленої цегли і загорланили: — Хто хоче волі, той її матиме! — Наша країна — для нас! — Знаємо ми ці хитрі штучки! Молодчики перетнули шлях перехожим, примушуючи їх скандувати гасла. Сигом помітив у натовпі “філософа”. Стало сумно — сигом не любив торжества глупоти. Він подумки докорив “філософа”: “Ти чиниш нерозумно, дозволяючи дурням так поводитися. Дійде черга й до тебе”. “Що можна зробити? Я один, а їх багато”, — подумав “філософ”, підспівуючи головорізам. — А ти чого не радієш разом з нами? — закричав Куршмітс сигому, на всяк випадок відступивши подалі. — Чи ми не досить гарні для тебе? Сигом не міг збагнути, чого ці люди не погоджуються з очевидним. Він не хотів скористатися своїми телепатопідсилювачами, він намагався усе з’ясувати сам. — Але ж ви подумайте: спочатку — іноземці, потім ті, хто не згоден з вами; ті, хто вам не до вподоби, хто вам невигідний… — Він провокатор! — заверещав Куршмітс. — Бий його! “Невже вони все ще не зрозуміли мене?” Сигом устиг промовити: — Я ж турбуюся про вас… Залізний лом просвистів над його головою. …Через кілька хвилин сигом поплівся геть од купи мертвих тіл. Він брів, похиливши голову, все ще шукаючи глузду в почутих словах, бурмотів їх під ніс: — Знаємо ми ці хитрі штучки… Хитрі штучки… Під його ногою затріщало скло. То були окуляри “філософа”… ДІТИ


— Пам’ятаєш книгу про дітей Спарти? — запитав Диктатор. — Про те, як кволих дітей кидали із скелі? — перепитав сигом. Це не дуже сподобалося Диктаторові, але він, не зробивши зауваження, вів далі: — Вони були далекоглядні. Глянь на моїх предків, — тицьнув пальцем на портрети батька і діда, що висіли на стіні. — Це обличчя сильних і мужніх воїнів. Ясний погляд, вольове підборіддя, обличчя людей, що не знають сумніву. Зверни увагу, як вони схожі один на одного і як я схожий на них. Але вони передали мені в спадщину не тільки голубі очі й біляве волосся. Я маю від них залізне здоров’я, міцні м’язи, силу і витривалість. Однак буває інакше. Квола дитина — це не просто немічний воїн у майбутньому. Він передає свої хвороби і вади дітям, онукам, правнукам. їх стає більше й більше. Розумніше вбити кволого, ніж потім має виродитись увесь рід. — Це ясно, — погодився сигом. — А сьогодні цілі народи стоять перед такою проблемою. Століттями саме життя вбивало кволих. З десятьох дітей, що народжувалися на світ, виростало тільки одне, найсильніше. Всі інші гинули від хвороб і голоду. Але успіхи медицини, які так радували нас, і поліпшення умов життя призвели до того, що з десяти новонароджених виживають усі. І серед них — дев’ять неповноцінних. Потім од них народжуються діти, успадковуючи хворобливість, духовну убогість, м’якотілість, нерішучість. їх кількість росте, як лавина, загрожуючи виродженням усьому людству. Наймудріші з учених вказували людям на цю небезпеку. Вони закликали жінок відкинути так звану сором’язливість і мати дітей од найкращих рекомендованих чоловіків. Та в діло пішли надумані поняття гуманності і вірності — і люди не змогли переступити через забобони. Були, правда, спроби провести в життя мудрий принцип… Диктатор так тяжко зітхнув, що сигом не посмів будь про що спитати. Він зрозумів, що з тими, хто хотів провести в життя мудрий принцип, сталася біда. — Але ти… Ти повинен врятувати, відродити мій народ і знову поставити його на ту височину, якої він вартий! — Підборіддя Диктатора вперто випнулося, глибока борозна розділила надвоє невисоке бліде чоло. — Швидше кажи, що треба робити! — вигукнув сигом. — Почнеш із цього міста. Підеш у пологові будинки. У тебе є мікроскопічний і рентгенівський зір, хімічні аналізатори і органи-лічильники, приймачі енергії і випромінювачі. Ти не можеш помилитись. Оглянь дітей. Перевір їхні організми. Розшифруй спадковий код. І здійсни те, чого не змогли зробити люди. Поки немовлята ще нічого не розуміють і не знають, що таке страх, знищ кволих і хворих. Залиш найсильніших! — Це розумно, — сказав сигом. — Я негайно виконаю твій наказ! — Тільки намагайся робити все так, щоб малюки не встигли відчути болю, — зауважив Диктатор. Сигом летів над містом, увімкнувши захисну оболонку, і це зробило його невидимим. Величезний багатокутник з рухомими цятками і лакованими коробочками був наче марево. Здавалося, ось-ось дмухне вітер — і марево зникне, розлетиться. Вія думав: “Щодня там виникають нові цятки — а навіщо? Чи зможу я дізнатися про це? Чи вже знаю — для того, щоб створювати сигомів?” Він залетів крізь вікно в пологовий будинок, прошмигнув повз сестру в палату, де лежали немовлята. На якусь частку секунди затримався біля крихітної істоти, подивився, як вона прицмокує губами. Він ніколи не розумів, чому така істота, навіть хвора й неповноцінна, збуджує ніжність у цілком розумної жінки чи чоловіка і чому вони витрачають на неї стільки сил і часу. “Це програма природи записана в них, вони не можуть перебороти її. Вони надто слабкі для цього”, — думав сигом. Йому сподобалося немовля: серце працювало рівно, шлунок і кишечник нормальні, скелет без суттєвих вад. Мозок — цілком у нормі. “З нього буде непоганий солдат, завойовник”, — із задоволенням відзначив сигом і пішов далі. Ще кілька таких же здорованів, і ось нарешті він побачив каліку. Права ніжка дитини була коротша від лівої, серце билося з перебоями. Сигом миттю дослідив речовину спадковості — і виявив серйозні порушення в одному з генів. “Можлива епілепсія”, — констатував. Дитина, певно, не спала, крутилася. З-під білих пелюшок виглядала долоня і п’ять смішних розчепірених пальчиків. “А захиститися ними не може”. Сигом мимоволі посміхнувся: це створіння, набагато простіше, ніж він, до того ж із серйозними дефектами, не викликало в нього ні жалю, ні співчуття, — просто було кумедне. На підставі аналізу треба було визначити: знищити дитину чи тільки позбавити надій на нащадків. У цей час дитина ворухнулася, довгі загнуті вії затремтіли… Вона розплющила очі і глянула на непроханого дослідника. Сигом здивувався: він майже не шумів. Як же дитина дізналася про його присутність? “Гаразд, встигну знищити. Ось тільки перевірю слух”. — Ти надто рано повернувся. — Диктатор солодко потягнувся після міцного сну. — Не міг же ти за такий короткий час облетіти всі пологові будинки і відділення клінік… І одного було досить, — відповів сигом. — А може, варто було просто запитати в тебе… — Про що? — насторожився Диктатор. — Чому Спарта не стала володарем світу? Чому вона не дала людству ні відомих філософів, ні прославлених математиків чи музикантів? Тільки воїнів, яких усе-таки розбили. — До чого тут Спарта? — запитав роздратовано Диктатор. — Я послав тебе виконати цілком певне доручення — врятувати мій народ від виродження. — Але ж ти вчений і знаєш — організм бореться. Він намагається ваду в одному надолужити перевагою в іншому. Наприклад, у сліпого розвивається гостріший слух, у глухого посилюється зір, дотик. Що важливіше для людини — цінність м’язів чи меткий розум, бездоганний скелет чи здатність до телепатії, здорове серце чи розвинуті області асоціації? — Я казав тобі про зміцнення народу… — Але хто потрібніший народові — вчені і конструктори чи ті, хто може тільки вбивати; здоровань, якому не піднятися вище від середнього рівня, чи кволий Моцарт? Без того, що придумають учені і конструктори, не можна нічого завоювати. А без праць філософів, письменників і композиторів учені і конструктори не відточать своєї думки. Бачу, ти зрозумів. Так, у багатьох дітей, яких я повинен був знищити, було те, що найпотрібніше твоєму народові. — А безнадійно хворі, каліки, виродки? Їх все-таки треба було знищити. — Якщо їх не можна вилікувати сьогодні, то це ще не значить, що так буде завтра. Хіба наука не прогресує? І хто може поручитися, що серед кволих немає хоч одного Пастера чи Ейнштейна, який окупить витрати на всіх? Нерозумно знищувати їх. Нерозумно. Хіба це не вищий критерій? — Можливо, ти й маєш рацію, — стомлено погодився Диктатор. — Пошукаємо іншого шляху. — Пошукаємо, — луною відгукнувся сигом. Портрети предків мовчки ждали.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка