В. В. Головачов Художнє оформлення


МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ Оповідання



Сторінка4/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ
Оповідання


1

— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями. Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив: — Чудово. Перевіримо і передамо заводові. Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його: — Ви прийдете сьогодні на вечір? Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі. — Я не зможу бути на вечорі. — Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув. Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях. Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав: — Зараз викличуть вас. Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково… На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися. Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію. Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене: — А де ж твій новий працівник? — Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде. Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали. Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл. Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь… Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було. — Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича. — Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо. — Куди? — здивувався я. — Побачиш. — Він багатозначно звів брови. Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник. — Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини. Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку: — Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику… Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші. Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила: — Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина. Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав: — Він не людина, а сигом. Ліда заперечила: — Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись… Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?” Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною… Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання… “Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”. Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: “Це геніально! Тепер стратоплан подолає бар’єр. Ми подолаємо бар’єр!” Нескінченно повторюючи: “Тепер ми подолаємо бар’єр!”, я навіть силувано всміхнувся: — Ви завжди виручаєте мене… — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста. Він запитав: — А хто такий Мефістофель? — Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов’язково знати. — А іншим людям його знати обов’язково? Навіщо? — Культурним людям — так, — уточнив я. — Кожен великий письменник по-своєму пояснює світ, людей… — Людей? — перепитав Юлій Михайлович. В його очах блиснула цікавість. Вони стали схожі на очі дитини. Він не втримався від запитання: — Ви сказали “кожен великий письменник”. Отже, їх було багато. А я знаю лише кілька віршів. Ось такий, наприклад… “Я из лесу вышел, был сильный мороз…” — Некрасов, — сказав я, стримуючи усмішку. — А були іще Пушкін і Лермонтов, Уеллс, Жюль Верн, Бальзак, Свіфт, Маяковський, Чапек… — Одну хвилинку, — попрохав він, — повторіть ще раз. Я запам’ятаю їхні прізвища. — Це надто довго, — зауважив я, відвертаючись до стіни, щоб він не побачив виразу мого обличчя. — Назвіть хоча б найвідоміших, — не відставав Юлій Михайлович. Довелося поступитися. Я довго називав прізвища письменників. На другий день я поїхав у відрядження і повернувся за тиждень. Виявилося, що і Юлія Михайловича весь тиждень не було на роботі — він попросив у Григорія Гурійовича дати йому відпустку. Прийшов він у понеділок і, задоволено всміхаючись, сказав: — Я втомився, як Сізіф, але досяг успіхів, як Геракл. Чи… як Робінзон на безлюдному острові. Адже я й сам був наче той безлюдний острів, на якому нічого не росло. До кінця дня і по тому він сипав цитатами, сам складав порівняння. Намагався заводити дискусії про героїв Жюля Верна і Достоєвського. Особливо його вразили хемінгуеївський старик і “Маленький принц” Сент-Екзюпері. Він міг їх цитувати годинами. А втім, Юлій Михайлович декламував і Шекспіра, Фейхтвангера, Єфремова, Бєляєва і багатьох інших. Я здивувався: — Ви ж сказали, що знаєте лише кілька віршів. — То було тиждень тому, — пояснив він. — Я ходив у публічну бібліотеку і перечитав усі книги, які там є. — Сотні тисяч томів? — запитав я. — Звичайно, — спокійно відповів він. — Це було мені конче потрібно. Я став краще розуміти людей. На якусь мить я уявив собі можливості сигома, і мені чомусь стало не по собі. Більше я ніколи не пробував глузувати з нього. Якось Григорій Гурійович сказав мені, що тепер у нього лишається багато вільного часу і він навіть почав збирати сірникові етикетки. Я відчув, що всі ми мріємо повернути ті ненависні дні, коли не змогли вирішити проблеми і нам доводилося сидіти в конструкторському бюро до пізньої ночі. Я вже готувався писати доповідну записку в управління, коли нам дали спішне завдання, складніше за попереднє. Ми доручили Юлієві Михайловичу накреслити додаткового двигуна, а самі сіли за конструкцію рульового управління. За тих умов, для яких призначався новий стратоплан, це було головне. “От і вирішено питання взаємовідносин з Юлієм Михайловичем, — думав я. — Ніхто не заважає нам знову працювати до знемоги”. 2

Уже до кінця кварталу ми зрозуміли, що не виконаємо завдання. Мене викликали до начальника. Наш спортсмен і серцеїд Коля Букайчик, який раніше майже не розмовляв з Юлієм Михайловичем, запросив його пограти в теніс. Григорій Гурійович у розмові про сигома прохопився: “Наш рятівник”. А мені під час чергового розносу в директора спало на думку: “Коли нам давали це завдання, то розраховували на сигома. І зрештою, він — мій підлеглий”, Неважко здогадатись, яке завдання дістав Юлій Михайлович. Того дня я повертався додому раніше ніж звичайно. Нараз попереду помітив знайому постать. Юлій Михайлович кудись поспішав. Він міг би ввімкнути гравітатори і полетіти, але чомусь не робив цього. Я йшов, намагаючись не випускати його з поля зору, і вперше за весь час нашого знайомства подумав: “А як йому серед нас?” Правда, Юлію Михайловичу ніхто не забороняв зустрічатися з іншими сигомами — двоє чи троє з них лишалися на Землі, решта розвідували для людей Венеру і Марс. Однак більшу частину доби він все-таки перебував серед нас. Юлій Михайлович звернув на бульвар і зупинився біля воріт школи. Я підійшов ближче і сів на лавочку поруч з бабусями. До Юлія Михайловича підбігли двоє хлопчиків. Один із них розмахував якимсь предметом. Хлопчики навперебій заговорили: — Я зробив модель, як ви сказали. Ох і здорово! — А сьогодні ми підемо ловити рибу? — Вітька розсердився, його вважали за першого конструктора. Я побачив, як засяяли очі у Юлія Михайловича, підвівся, намагаючись непомітно зникнути. “Діти, — подумав я, — глина, з якої можна виліпити геть усе. Благодатний грунт для нових задумів, нових ідей… Він знайшов те, що йому бракувало. Знайшов безкорисливих друзів…” За два дні Юлій Михайлович приніс мені розрахунки і креслення. — Перевірте, — сказав він, — можна передавати в експериментальну лабораторію. — У нас не лишається часу для перевірки, — зауважив я. Вперше він заперечив, насупившись: — Але якщо там випадково вкралася помилка, то для створення наступних моделей треба буде витратити більше часу. Я не міг не погодитися з ним, хоча був певен, що помилки немає. Ми перевіряли його розрахунки більше для годиться. І коли Семен Олександрович вигукнув: “Їй-богу, тут помилка! І суттєва!”, ми поставилися до цього більш ніж скептично. Та ось Семен Олександрович разом з Григорієм Гурійовичем перевірили розрахунки ще раз, їхні обличчя аж розпливлися в радісній усмішці. — Тут помилка, — врочисто сказав Григорій Гурійович, обіймаючи Семена Олександровича. — Чого ж ви радієте? — запитав я. Григорій Гурійович ніби й не чув мого запитання. — Наш сигомчик не врахував елементарної речі. Та щоб її врахувати, треба бути людиною, а не сигомом. Я глянув на аркуш і одразу помітив помилку. Юлій Михайлович передбачив такі віражі і перевантаження, котрих жоден людський організм не витримає. Правда, завдяки цьому стратоплан мав деяку перевагу у швидкості на зльоті. Я відвів погляд од креслень і в склі шафи побачив своє відображення. Моя фізіономія розпливлася так само, як і в моїх колег. Я поквапливо зігнав усмішку, подумав про те, що тепер ми не зможемо виконати замовлення в строк. Та навіть і це діяло погано. — Юлія Михайловича до мене! — сказав я секретарці. Він увійшов, трошки зігнувшись, ніби намагався стати меншим. І хода в нього останнім часом була якась непевна. Наче він боявся когось ненароком зачепити. Я запросив його сісти і вперше без остраху глянув йому в очі. Сьогодні мені здавалося, що він знає не більше за мене. Мені не треба було докладати зусиль, аби говорити з ним як з рівним. Я більше не відчував безодні, котра розділяла нас. — Вам доведеться ще попрацювати над останнім проектом, — сказав я, стримуючи тріумф. — А в чому річ? — Він ледь опустив голову, і мені стало краще видно його могутнє чоло, на якому ніколи не збиралися зморшки. — Бачите…Тільки не засмучуйтесь. Ви припустилися суттєвої помилки. Зараз я поясню вам, і ми разом подумаємо, як її усунути. Я неквапно розклав на столі креслення: не міг собі відмовити в приємності прочитати йому невеличку лекцію про будову людського організму і висловити кілька простих банальних істин, які ми, люди, зрозуміли вже давно. — Техніка має служити людині, а не навпаки, — казав я. — Про це повинен пам’ятати кожен конструктор… Він вдячно кивав головою, повторюючи мої слова. Прощаючись, я щиро потис йому руку і побажав успіхів. Звістка про помилку Юлія Михайловича блискавично облетіла весь відділ. Ставлення до сигома різко змінилося. Танули відчуження і настороженість, хтось навіть назвав його просто на ім’я — Юлій. І він усміхався новим друзям широчезною усмішкою, ніяково розводив руками, коли йшлося про стратоплан, ніби заздалегідь вибачався за ті помилки, які ще можуть трапитися. Далі за всіх у своїх симпатіях зайшов Григорій Гурійович. Він запросив сигома на свій день народження. Юлій Михайлович того вечора був чарівний. Він танцював по черзі з усіма жінками, що прийшли в гості, навіть з бабусями і восьмикласницею Тасею. Він розповів кілька анекдотів, випив дві пляшки аличівки і навіть трохи захмелів. Він програв мені дві партії в шахи і зумів одіграти тільки одну. Словом, він був звичайною людиною. Дорогою додому ми з Лідою балакали про Юлія Михайловича і зійшлися на тому, що він досить таки симпатичний. А на другий день Юлій Михайлович прийшов до мене в кабінет просити поради, де краще запланувати надувні подушки сидіння. Звичайно, я не шкодував часу для пояснень. Ми разом зробили креслення, а коли він пішов, я згадав, що забув пояснити, де приховати важелі, і попростував до його столу. Помітивши мене, Юлій Михайлович чомусь знітився, намагався заховати якийсь аркуш. Та зробив це незграбно, і аркуш упав на підлогу. Юлій Михайлович забурмотів: — Я робив начерки сидіння перед тим, як іти до вас. Наші думки збіглися. Але я з першого погляду зумів одрізнити начерк від закінченого креслення. — Ходімо, нам треба поговорити, — сказав я. Він слухняно пішов за мною. Я пропустив його перед себе і щільно причинив двері кабінету. Глянув на його великі руки, які безпорадно опустилися на бильце крісла. — У вас помилка. — Так, так, ви мені вже пояснили її, — погодився він. — Ні, не в кресленнях. Ви недооцінили людей. Він хотів заперечити, але я вів далі: — Ми все одно рано чи пізно здогадалися б, що ваша помилка в кресленнях — гра. У його очах майнула така туга, що я мимоволі промовив: — Розумію, ви самотні серед нас, і не ваша вина в тому… Я схаменувся: адже кожен керівник повинен не тільки співчувати, а й радити, спрямовувати. І я сказав: — Обман — не порятунок. І ви забули про дисципліну, про справжню дисципліну, внутрішню… Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи. — У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь? Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову: — Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам’ять — книги, архіви — пам’ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки… Але ви їх не вважаєте рівними собі. Він зітхнув, заперечливо похитав головою, певно, відповідаючи на свої думки, і вів далі: — А коли б я зміг стати таким, як усі, то нам довелося б знову створювати сигома. Все спочатку: і неприязнь, і проблему взаємовідносин. І ви знову не хотіли б мати такого підлеглого, а коли б він зник, шукали б його, тому що люди повинні йти до своєї мети, навіть коли заради цього їм доводиться змінюватися. Власне кажучи, люди вже давно почали удосконалюватись, і сучасна людина відрізняється від пітекантропа більше ніж від сигома. В цій вічній зміні по висхідній — велич людини! Коли б ви могли визнати мене за рівного собі, за свого товариша… Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це. — Спробую ще подумати… “Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати? “ Він узявся за ручку дверей і сказав мені: І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина? 3

Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме… Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома: — Невже немає іншого виходу? — Ні, — відповів Юлій Михайлович. — А якщо зачекати?.. — Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин. Він замовк. — Коли відлітаєте? — запитав я. — Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі. Він помітив і зрозумів мій жест. — Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу… — Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету. “Він вирішив остаточно. “Жайворонка” доведеться здавати без нього… Полетять усі строки…” Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи. — Добре, — промовив я поквапно. — Подумаємо… Але спочатку треба здати “Жайворонка”. Отже, поки що вам доведеться лишитися… УЧИТЕЛЬ


Оповідання


1

Іди, дурню! — А ще хто? Пролунали два удари. Плач. Вигук. — Ти знаєш, хто ти? — Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи! Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла. — Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так? На когось сипався град сильних ударів. Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки… Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів: — Пустіть… Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив. Він обм’як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі. — Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?! Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий. — Хай не дражниться. Бо я їй покажу… який я… каліка… Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він “перевиховав” мене — перетворив на неврастеніка. Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози… Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім’я біблійного красеня: Йосип. Його вирвали з кайданів паралічу, є надія, що згодом пощастить, зробивши кілька операцій, виправити горб. Але як виправити його тупість? Його дику лють і до дорослих, і до дітей? Я намагався залучити його в гурток малювання і ліплення, але навіть мовчазні люди викликали в ньому напади люті, і він, коли мене не було, навмисно псував полотно, розбивав гіпсові фігурки. Тільки тварини не викликали у ньому люті. Помітивши це, я доручив йому доглядати кролів, але одного він одразу ж підсмажив на багатті. На мої запитання відповів, втупивши погляд у землю і облизуючись: “Смачно”. І навіть після цього я все-таки чогось сподівався, настільки я був самовпевнений. Я не хотів здаватися, признатися, що тут потрібні нелюдські нерви і терпіння. Хоча б для того, щоб до довгого списку його жертв не додати ще й ім’я вихователя, який збожеволів. — Ходімо! — крикнув я, схопивши його за руку. Я втягнув Йосипа до кабінету директора. Вираз мого обличчя був досить красномовний, і директор похилив голову. — У спецінтернат! — гримнув я. — З мене досить! — Гаразд, дорогий колего, гаразд, тільки заспокойтеся. — Директор подав мені склянку з водою, яку я випив одним духом. Вихованець, що дивився на нас зацікавлено, трохи занепав духом. Його обличчя, яке пожвавлювала тільки лють, стало тупе і жалюгідне. 2

Цієї ночі мені було не до сну. Ганьба, прикрість, сумніви не давали спокою. Подушка ставала гарячою, і я весь час перевертав її. Зрештою я почав розпізнавати в темряві предмети і виявив, що авторучка, яку я марно шукав ось уже три дні, виблискувала за кріслом, наче таємниче око. Я зрозумів, що вже не засну, тому, надівши халат і різко клацнувши вимикачем, пішов у свою майстерню. Гіпсові зліпки підозріливо втупилися в мене порожніми очними ямками, з полотна дивилися різноколірні обличчя. Тут були сотні ескізів, сотні лиць і виразів, намальованих на папері, на полотні, виліплених з глини, пластмаси, вирізаних з каменю. Я прагнув створити те єдине обличчя вчителя, якому діти, тільки глянувши на нього, вірили б. Але у мене те обличчя виходило або потворне, або надзвичайно гарне, що, зрештою, не так уже й далеко одне від одного. Іноді мені здавалося, що нарешті диво сталося: цей ніс — його ніс, це чоло — його чоло. Та тільки-но я з’єднував їх на портреті, мої сподівання розлітались, як пожовкле листя. Я твердив: не будь віслюком, ти поставив собі завдання, яке може здійснити тільки великий майстер… Не помагало. Тоді я вдавався до хитрощів: бідолаха, як ти не розумієш, що завдання взагалі нездійсненне, такого лиця не може бути. Але я хитрував із самим собою, тож одразу й відповідав: це обличчя виникає в моїй уяві. Чому ж я не можу відтворити його в матеріалі? Я глянув на останній ескіз, який ще вчора здавався мені вдалим: частина обличчя, губи, підборіддя… Та сьогодні я не міг не спитати себе: а чи повірить Йосип цим губам?.. Світанок настав, наче рятунок. Одягаючись, я вирішив, що вчора зробив правильно, що, зрештою, і не міг зробити інакше, що жодна людина не терпітиме Йосипа. Однак, прямуючи вузенькою стежкою через сад до будинку канцелярії, я з жалем думав про паскудного хлопчину. Знав, що в спецінтернаті Йосипові буде непогано. Просто йому не буде з кого знущатися. Там нема неслухів, точніше — вони стають слухняні. Йосип попаде до вихователя, якого не зможе роздратувати. Проти нього будуть нелюдські нерви і нелюдське терпіння. Адже його вихователь — істота, що матиме вісім або десять сигнальних систем, органи найвищого контролю. Я ніколи не належав до тих, хто ненавидів чи боявся сигомів, цих надлюдей, яких створили в лабораторіях. Я бачив їх, — і не тільки по телевізору, — велетнів і геніїв з “чудовими, вольовими, виразними обличчями героїв”, як писали в газетах. Надто чудовими, надто вольовими, надто виразними! Недаремно на них працювала вся планета, всі ми: фізіологи і хіміки, генетики й лікарі, математики й інженери, найкращі художники і скульптори, які створювали форми носа, губів, вилиць, надбрів’я, лобів, плечей… Природа ніколи так не працювала для нас. Що ж, усе правильно. Нехай сигоми тепер дякують своїм творцям, нехай попрацюють для нас. Вони можуть освоювати інші планети, зоряні системи, збагачувати наші знання, посилати на Землю сировину й енергію. Вони можуть навіть лікувати нас і оперувати — їхня колосальна пам’ять, швидкість мислення і реакцій, могутні руки дадуть можливість зробити це якнайкраще. Але довіряти їм виховання наших дітей? І яких — найважчих, вразливих, калік… Так, сигом може, як і звичайна людина, прочитати “Сліпого музику”. Він може жахнутися від страждання нещасного. Прочитає, жахнеться, поспівчуває — і забуде… Чуже горе лишиться чужим горем, чужий біль — чужим болем. Так бував навіть із звичайними людьми. А сигом? Істота, яка безболісно добудовує і перебудовує свій організм? Адже це найголовніша якість, якою ми наділили сигомів на відміну від матері-природи, котра не наділила цим нас. Саме вона і не дає їм відчути всієї глибини людської безпорадності… Йосип і директор уже чекали на мене, але не на посадочній площадці, а в кабінеті. Я намагався уникати погляду директора, який ніби питав: “Невже ми самі не впораємося а ним?” — Ну що ж, коли ви вирішили остаточно… — мовив він. — Остаточно, — сказав я, ніби розрубав колоду. Директор натиснув кнопку виклику гравіплана… Ми пішли на посадочну площадку. Йосип схлипував і щось жалісно мурмотів. Але тільки-но він зрозумів, що вороття нема, мурмотіння вже не було жалісне. Я почув його найулюбленіше слівце: “Гади!” 3

За півтори години, лишивши позаду майже сім тисяч кілометрів, ми приземлилися на території спеціального інтернату для важковиховуваних дітей. Нас зустріли два хлопчики, всупереч моїм сподіванням, — два зовсім звичайні хлопчики, не дуже вимуштрувані і не дуже ввічливі. — Учитель зараз на першому спортивному майданчику, — сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе. — Мене звуть Родик, — коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут небуло. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо: — Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого… Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає. Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися. На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків. — Здрастуйте, — привітався з ним Родик. — Новенький? — кивнув лісник на Йосипа. Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало: — Ні пуху ні пера! Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки. Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол. — А ось і вчитель, — мовив Родик. Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”… Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його? Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав: — А я коли-небудь зможу так стрибнути? — Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому. Мені тут більше нічого було робити… Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти… — Уже впорались? Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив: — Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько? — Вчитель, — відповів я. Усмішка зникла з його обличчя. — Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу? “Це не лісник”, — подумав я і спитав: — Хто ви? — Моє прізвище Штаден. — Той самий? Він знизав плечима. — Так. Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і повинно бути! — Вчитель — ваше творіння? — спитав я. — Так, — з погано прихованою гордістю відповів Штаден. Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов. — Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя? Він трохи помовчав. — Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія… — Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями. Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою: — Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей… Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув: — Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе… СИГОМ І ДИКТАТОР
Повість


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка