В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка3/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
2


Контрольний механізм попередив мене вдруге, що я веду літак надто ризиковано. Я роздратовано клацнув вимикачем, і екран контролю згас. Далеко внизу засвічувало вогні вечірнє місто. Повз мене сяючими іскрами проносились інші машини. Я увімкнув вертикальний гвинт, налагодив автопілот на хвилю відеофону і натиснув кнопку виклику. На екрані виникло обличчя Майї. Я намагався відшукати на ньому те, задля чого мене викликав професор Пирін — ознаки небезпечної хвороби, але з боязкою радістю не знаходив їх. Можливо, професор помилився? Якби ж то так! Ледь штурхонуло: вертоліт сів на дах мого будинку. Я спустився сходами на кружну стежку, швидко йшов, майже біг, намагаючись стримувати свій крок. Натиснув кнопку запобіжного дзвінка і відвів пластмасову завісу. Я побачив двох жінок, схожих на сестер-близнят: дружину і дочку. Альті минуло двадцять п’ять, на два роки менше, ніж було Майї, коли та одержала безсмертя. (Я вперто не вживав обережніших слів на зразок: “довголіття”, “рівновага процесів” тощо, якими користувались інші). Альта успадкувала від матері не тільки зовнішність, але й рухи, і ходу — на щастя, скляний посуд, який б’ється, залишився тільки з музеях. А ось на вдачу вона була іншою, ніж дружина, — її м’якість нагадувала м’якість котячої лапи, а впертість була непробивною. У хвилини сварок Майя запевняла, що в дочки мій характер. У погляді Альти, спрямованому на мене, я вловив турботу і прихований докір. Але чому докір? — Професор зараз буде, — сказала Альта. Я сів на ліжко Майї, розповів про події дня, про те, що розпочали нову серію дослідів по класифікації пам’яті. Іноді переводив погляд із спокійного обличчя дружини на напружене обличчя Альти. її гнучкі пальці вистукували якийсь ритм. Минуло двадцять сім років від початку нашого Досліду безсмертя, а Академія все ще не дозволяє проводити масові випробування на людях. Більше того, вона не дозволила мені поки що включити до числа піддослідних власну дочку. Та не може ж Альта старіти на очах у нестаріючих батьків, які знають, що здатні відвернути від неї це прокляття природи. Я відчував, що в мені з похмурим бурчанням росте роздратування. Почувши легкий гуркіт моторів, поспішив назустріч професорові — нарешті хоч одна безвість скінчиться. — Давно вас не бачив. Маєте непоганий вигляд, — привітав він мене. Я запитально дивився на нього. Він, відвівши погляд, сказав: — На жаль, це дуже серйозно. У неї починалась ангіна. Щоб припинити хворобу, я промив мигдалини. Боюсь, що це стало поштовхом… Він говорив з паузами. Я різко спитав: — Поштовхом до чого? Він зіщулився, голова увійшла в плечі. — Бачите, коли ви виводили лінії зв’язку назовні, до приладу “С”, то викликали мутацію тканини… — Він голосно прочистив горло. — Зрозумійте мене правильно. Я не ставлю це у пряму залежність. Більше за всіх винний я. Треба було спочатку порадитися з вами. Адже коли б не було поштовху, застосуй я при лікуванні не радіоактивний розчин… Він був нестерпно загайний в розмові. Здогадка визріла. Мабуть, мої губи ворушилися в лад думкам, і професору нічого іншого не залишалось, як підтвердити: — Так, переродження… Тепер я все зрозумів. І переродилися саме ті ділянки тканини, де ми викликали мутацію? — Почалося з них. — Захоплює весь організм? Він у відповідь нахилив голову. Ми увійшли до будинку. Тепер я розумів, чому Альта дивилася на мене з докором. Адже я уявляв себе переможцем над природою. Я подивився на бліде обличчя дружини з легкими темними колами під очима, на западинку на переніссі. Я пригадав назву старої книги про війну “Мертві залишаються молодими”, потім змінив її на “Молодими, залишаються мертві” і за аналогією подумав, що я хотів переступити це правило, хотів, щоб і живі залишалися молодими. Адже природа спочатку і створила життя нескінченним. Найпростіші організми безсмертні: вони передають за спадковістю всю свою сутність. Безсмертні спори мікробів мандрують в айсбергах і навіть у метеоритах. І лише найскладніші створіння, такі як людина, не вміщують свою багатющу різноманітну сутність ні в які гени, жодна хімічна мова не в змозі описати людську особистість. Саме тому людина є смертною більше за інших. Можливо, особистість взагалі не має для природи ніякого значення і важливо лише те, що лишається в генах? Ні! Абсурд! Нараз я знову виповнився ненавистю до долі, яку дала нам природа. Я думав про людей — про братів по нещастю. В яку пітьму, в яку муку від самого народження ми кинуті матір’ю-природою! І в цій пітьмі нас веде лише одна свічка, один смолоскип — наш розум. Він є для нас слабеньким, але ж і невгасимим вогником в країні, де північ і південь — умовні напрямки і де шлях із пітьми не обов’язково є шляхом до світла. А чи щасливішу долю дала природа іншим своїм створінням? Мені дуже схотілося бодай погладити по спині нещасну антилопу, яку живцем жерли вовки. Колись я бачив її в кінофільмі “Походження життя”… Так я мучився, вболівав, думав про різні істоти і явища, аби тільки відвернутися від найтяжчих думок — про Майю і мою відповідальність за дослід, який не був як слід підготовлений… Крізь весь безлад плутаних думок пробилась і оформилась одна, дуже проста і чітка: треба опанувати себе. Вона приходила до мене завжди як порятунок. Можливо, саме тому мене і вважали людиною вольовою. Я викинув з голови всі непотрібні зараз спогади, назву старої книги, сліпу зненависть. Силоміць, як воду по трубах, щоб змити накип, погнав до нервах наказ спокою. І став іншою людиною — не таким, яким знав себе сам, а яким знали мене інші. І яким, можливо, я й був насправді. Я взяв у професора показання електронного діагноста і відвіз їх до інституту. Звідти подзвонив до Об’єднаного центру космічної біології, яким керував Степ-Степанович. Мені відповіли, що директор зараз у Місячному філіалі, і порадили, як з ним можна зв’язатися. Потім викликав по відеофону Юрка і попросив його швидше прибути. Тепер я так розраховував свій час, щоб кожну хвилину витрачати для спасіння Майї. Через кілька днів переродження охопить великі ділянки і врятувати її стане неможливо. Доки прибув Юрко, я встиг скласти програму для обчислювальних ліній, Я витиснув із своєї свідомості відчай і сумніви, але їх місце лишалося порожнім — обманювати себе я не навчився, а підстав для сподівань на краще поки що не було. Обчислювачі розрахували розвиток хвороби у найближчі двадцять шість годин. Тепер я бачив ворога в обличчя. Тільки-но Юрко приїхав і вислухав повідомлення, як одразу запропонував: — Я викличу Перший медичний, — у його прозорих очах промайнули почуття, які він волів би приховати. — У них працюють провідні біофізики. Потім моя лабораторія почне пошук серед нуклеопрепаратів. Ти візьмеш на себе решту, згода? Я пильно подивився на нього. Він уже встиг остаточно заспокоїтися: адже те, що загрожувало Майї, загрожувало й нам усім. Це й додавало сили в боротьбі. Я відповів на виклик відеофону. На екрані з’явилась овальна споруда з антенами, напівпрозорими круглими віконцями, за якими щось мерехтіло і пульсувало. — Хто мене викликає? — запитав я. — Вас викликає ДАКС, — почувся знайомий голос, але на екрані застигли все ті ж апарати. Я не міг пригадати, як розшифровується ДАКС, що це за організація. Тому я ще раз спитав: — А хто говорить від імені ДАКСа? — Від імені ДАКСа говорить він сам, — чітко пролунала відповідь. Я пригадав людину, що померла понад тридцять років тому. Цей голос належав йому, Я зрозумів, як розшифровується ДАКС — двійник Артура Кіндратовича Степанова. Я не впізнав його зразу тому, що він дуже змінився за кілька років: добудував у себе блоки пам’яті, переробив окремі вузли, створив нові органи-апарати. — Здрастуйте, — ввічливо привітався я, пригадуючи, що ДАКС виступає консультантом з питань синтезу білка. — Здрастуйте, ми давно з вами не бачилися, — відповів він. — За цей час ви майже не змінилися. Втішно. — Але моя дружина… — почав я, не знаючи, як краще повідомити про те, що трапилось, і попросити допомоги. — Я вже все знаю, — промовив ДАКС. — Одержав результати аналізів й висновок електродіагноста. Що ви робите? Я розповів про те, що вже встиг зробити. Він схвалив мої дії, звернув особливу увагу на необхідність дослідження енергетичного стану вражених ділянок. — Може, використати вузол “С” для того, щоб надіслати сигнали, що припиняють хворобу? — запропонував він. — Я доберу повний код сигналів відновлення клітини, і ви пустите їх через вузол “С” на ділянки, що перероджуються. До побачення. Екран відеофону згас. Я опустився в крісло й заціпенів. Невже все вирішиться так просто? Відчував своє тіло, тремтіння м’язів лівої руки, пульсацію артерії на скроні. Так само кволо в моєму стомленому мозку почала пульсувати надія. Я пригадав символічну фігуру — Артура Кіндратовича, який немов увіходив у свого двійника, його спокійну, лагідну посмішку. Мені здалося, що він передав двійникові не тільки модель свого мозку, а й почуття — наприклад, добре ставлення до мене. Коли приїхав Степ-Степанович, хвороба Майї вже почала відступати. Я почув гучний голос, що виповнив коридор інституту, і поспішив назустріч. Степ-Степанович крокував перевальцем, покрякуючи, випромінюючи заклопотані посмішки і розгризаючи на ходу живильні горішки-жарти. Він мав вигляд помолоділого, обличчя вкривала місячна засмага, сивина зовсім зникла. Стиснувши мене у ведмежих обіймах, примовляв: — Здрастуй, здрастуй, брате! Нарешті він відпустив мене і трохи відхилився. В цей час з кишені його куртки з’явилася блискуча голівка з вусиками. Вона подивилася на мене смарагдовим оком. Степ-Степанович вловив мій погляд, встромив руку в кишеню і вийняв мініатюрний кишеньковий автомат. Такі кібернетичні іграшки були тепер у багатьох людей. їх муштрували, створюючи умовні рефлекси, навчали, а потім вони виконували всілякі дрібні доручення. Її звати Ритою, — сказав Степ-Степанович. — Ця кібернетична черепашка вміє зачісувати мене, чудово виводить плями на одязі, виконує нескладні розрахунки. Хочу зробити її ще й спортивною болільницею. Кібернетична Рита поповзла по куртці Степ-Степановича: їй, вочевидь, щось не сподобалось, і вона спішно сховалася у кишені. — Розкажи, як мається, — попросив Степ-Степанович. Я почав розповідати, а думкою чомусь повертався до “черепашки”, що сховалася у кишені мого давнього приятеля. Прибіг Юрко, з льоту зупинився, придивляючись до Степ-Степановича. Кілька секунд вони стояли мовчки, і сухорлявий Юрко на тлі могутнього Степ-Степановича мав вигляд справді “такого собі шкелета з вухами”, як його дражнили. А потім затріщали Юркові кістки в гарячих обіймах, і я пригадав, що вони не бачилися майже два роки. Я розповів Степ-Степановичу про те, що трапилося. Втрьох ми пройшли до кімнати Майї. Вона зразу заусміхалася кожною зморшкою змарнілого обличчя, сіла на ліжку, простягнула назустріч обидві руки. Короткі рукава легенької кофточки затріпотіли, як крильця пташеняти, я помітив невеличку підпухлість на лівій руці, на місці вливання. Подумав, що всього цього, скороминущого, на можна відтворити ні в якому двійнику. Ми поринули в спогади, перебиваючи одне одного, розповідали про різні новини. Ми четверо та ще дружини Степ-Степановича і Юрка почували себе найближчими родичами, нас зріднив Дослід безсмертя — спільна надія і спільна тривога. А через кілька днів ми святкували одужання Майї у нас вдома. По радіо передавали “Апассіонату”. Дослухаючись до линучих звуків, я згадував про давні часи, в які жив композитор, і думав про те, що посіяні ним зерна проростають і сьогодні і будуть давати сходи ще дуже довго. Наскільки Ж виявилося сильним погане в людях, якщо навіть таке мистецтво не могло зразу виправити їх, і наскільки величним і могутнім виявлялося добре, якщо навіть за тих умов вони створювали таке мистецтво! Музика скінчилась, а ми й далі сиділи мовчки. І в цін срібній тиші якось дивно пролунав Юрків тост, порушивши зачарування. Зразу всі загомоніли. Дружина Степ-Степановича, красуня Наталка, струнка й довгонога гімнастка, суворо стежила, щоб ми не пили надто багато, категорично говорила “забороняю”, радіючи з можливості пограти у командира. Юркова Алла співала старовинні романси — у неї було приємне контральто і не менш приємна м’яка вдача. Навіть за бажання з нею важко посваритися. І все ж таки в наших веселощах вчувався гіркий присмак тривоги: які ще небезпеки чатують на нас у майбутньому? Ми не боялись їх, адже від початку знали, на що вважились. Треба бути готовим до всього, як тим мандрівникам, що перейшли межу у незвідані землі. Степ-Степанович, певне, давно вже збирався поговорити зі мною про щось потаємне. Того вечора він наважився. — Послухай-но, — сказав він, — хай навіть ми безсмертні — що з того? Безсмертні, але вразливі. Чого варте наше дуже довге життя, якщо його так же легко обірвати, як і звичайне? Я не можу працювати на супутнику Плутона через надмірну радіацію і змушений посилати туди роботів; мій помічник не може освоїти нової планети — це робить його КД. Люди не здатні без автоматів керувати зіркольотами, в кожному разі здійснювати складні маневри на великій швидкості, адже для таких швидкостей наші нервові реакції занадто повільні. Ми — люди, однак з водіїв перетворюємося на пасажирів, з дослідників — на звичайних спостерігачів, з добувачів — на споживачів. Можливо, ми прагнемо недосяжної мети, і безсмертя — не справжній дар, а лише зволікання. Я заперечив йому: — Ти забуваєш, що без подовження життя нам не вдасться накопичити достатнього досвіду, необхідного для переробки організму, а без цього людство не зможе досягнути справжньої могутності. Степ-Степанович насупив кошлаті брови: — Таж поміркуй, в якому посуді зберігаємо ми цей не оцінний досвід? Чи вартий посуд того, щоб витрачати стільки зусиль для його оновлення? Чи не розумніше створити інші форми — на інших принципах, з іншого матеріалу? Це питання не було для мене новиною. Його ставив перед собою не раз я сам і тепер відповів Степ-Степановичу тими ж доводами, що й собі. Уже було запізно, коли я вийшов з дому, щоб провести гостей. Біля Юркової машини стояли його син і Альта. Побачивши нас, вони замовкли, тому я й звернув на них більше уваги, ніж звичайно. Погляди цих молодих людей були звернені до нас з одним і тим же виразом. Біль пройняв моє серце. Глянувши в їхні очі, я з особливою гостротою подумав: те, що сталося 8 Майєю, віддаляє й для них вступ у безсмертя. Наскільки? Ніхто нам не дозволить, та й ми не маємо поки що ніякого права ризикувати і залучати до дослідів нових людей. І ще я згадав старе прислів’я: “Гірко дітям переживати смерть батьків, але ж горе тим батькам, які не вмруть раніше за своїх дітей”. Невже й це судилося зазнати тим, хто торує дорогу в безсмертя? Невже нам, нестаріючим, доведеться побачити, як наша донька стане немічною бабусею? Минуло кілька днів, і Майя вже почала виходити з дому. Ми часто блукали алеями міста — суцільними зеленими коридорами, за якими бовваніли пластмасові дахи будинків, Йшли до експериментального будівельного центру, до оазисів пахощів і кварталів літаючих будинків. Тут зелені не було, замість дерев невисокими стовпчиками піднімалися фотохімічні установки. Між ними виднілись альтанки. Тут можна замовити собі будь-яке повітря — від хвойно-лісового до морського. Ми сіли в альтанці спочити. Я дивився на птахів, що шугали високо в синій порожняві, де немає для них ніякої їжі, потім перевів погляд на годівниці, розставлені біля альтанки, і раптом зрозумів одну істину, над якою раніше просто не замислювався. Ми знаємо, що у тварин є лише ті інстинкти, без яких вони не виживуть. Природа вміє бути й економною. Навіть вільний політ птахів — не випадковість. Він запрограмований природою. Навіщо? Для чого ось цим стрімким пернатим носитися в повітрі, виконуючи граційні піруети, марно, безцільно витрачаючи енергію, коли їжа заготовлена для них у годівницях. Чи не означає це присутність іншого, вищого ряду інстинктів? Вони пробуджуються, коли задовольняються найпростіші та найнеобхідніші інстинкти, коли тварина врятувалася від небезпеки, наїлась і напилася. Вважалося, що боротьба за існування є мало не єдиним рушієм прогресу, вдосконалення серед тварин. Але й складніші і, можна сказати, вищі інстинкти слугують тій самій меті. їх немало: інстинкт руху, інстинкт свободи, інстинкт цікавості… Завдяки їм тварина швидко нагромаджує досвід… Я провів поглядом голуба, що перекидався, і подумав: чи завжди ми, люди, знаємо, чого схочемо, коли наші насущні бажання будуть задоволені? Які нові бажання прокинуться в нас — і запрограмовані природою, і ті, які ми створимо самі? Я нечітко пам’ятаю день, коли Постановою Академії наук і Уряду нам було дозволено перенести дослід на всіх бажаючих. Цей день, здавалося, не мав кінця і був виповнений веселим хаосом: шквалом телефонних дзвінків, вітальними промовами, водоспадом оплесків. Вже опівдні мене всього ламало і плечі боліли так, неначе на них натисла багатопудова вага. Я зрозумів, що це і називають “тягарем слави”. Посмішки квітли на обличчях людей і робили їх схожими один па одного, як дерева в цвіту. Так поєднує людей тільки дуже велика радість. Кожен намагався зробити іншому щось приємне. І хоч у формулюваннях Академії наук наш дослід називався довголіттям, у натовпі дедалі частіше виблискувало золотою рибкою слово, яке я вперто повторював у своїх промовах, — безсмертя. І сам я вірив у нього. Вірив, хоч і знав, що вчений не має права вірити. Віра починається там, де кінчається наука. А радість переливалася через вінця і несла мене, вже знесиленого, у своєму потоці. Я заснув на світанку на чужому плечі так само спокійно, немов у власній постелі. Останнє, що я запам’ятав, засинаючи, — захоплений шепіт; “Тихіше! Він спить…” Срібна амальгама хвиль коливалася над моєю головою. Ми з Майєю опускалися все глибше і глибше. Чи знайоме вам почуття, коли виразно відчуваєш кожний мускул і всі вони підвладні волі? Створюється враження дивної радісної невагомості, і ми говоримо, що за спиною виросли крила, Далеко внизу виднілося піщане плато, на якому де-не-де лежало каміння. Майя, притиснувши руки до боків, вигнувшись, ковзнула вниз. Я побачив м’яку лінію її талії, стрункі сильні ноги — роки втратили владу над цим прекрасним тілом. Майя помахала мені рукою. Я зробив гребок руками, перебираючи ластами, швидко підплив до неї й обійняв. Вона повернула до мене голову, її губи посміхалися зовсім близько. Майя показувала рукою вниз. Пригледівшись, я помітив нагромадження скель і темний отвір підводної печери. “Певне, це там”, — подумав я, і передчуття близького фінішу пройняло тіло дрожем. Обіймаючи Майю однією рукою, я разом з нею повернув донизу. Майя вислизнула з обіймів і, обігнавши мене, безстрашно пірнула в печеру, На мить вона опинилась у вузькій кам’яній пащі, ладній стиснути і розчавити її, потім зникла:і поля зору. Коли я наздогнав її, вона вже ввімкнула прожектор, і стіни печери виблискували всіма відтінками, фіолетово мінилися дрібні черепашки, звичайні камені здавалися рубінами, сапфірами, опалами… Тепер я вже відчував тиск води, особливо на грудях. Мабуть, Майї теж було нелегко, і ми підбадьорювали одне одного посмішками. Раптом Майя штовхнула мене в плече і показала вбік. Там, біля стіни, на великому камені, як на п’єдесталі, стояла прозора скринька. Всередині її виднілася золота фігурка спортсмена в ластах. Я схопив скриньку, але виявилося, що вона міцно прикріплена до каменя ланцюгом. Треба було роз’єднати кільця, та ніяких інструментів у нас не було. Я взяв важкий камінь і почав щосили гамселити ним по ланцюгу. Майя з усміхом дивилася на мої марні зусилля, а потім підпливла, відсторонила мене вибачальним рухом і підняла ланцюг, вивчаючи його. Затим, наче фокусник, легко роз’єднала кільця, розгадавши їх секрет. Вона передала скриньку мені, ніби їй важко було тягнути її. Насправді вона просто не хотіла принижувати моєї чоловічої гідності. В таких справах вона незмінно виявлялась і винахідливішою, і делікатнішою за мене. Я вдав, що приймаю все це як належне, і ми, відштовхуючись від стін, випливли з печери. Ще кілька хвилин повільного підіймання — і тягар зник, тіло знову набуло дивної легкості і злагодженості, до якої ще додавалася радість перемоги. Енергійно працюючи ногами, залишаючи пінявий слід, ми, як дві торпеди, подолали решту відстані і випірнули на поверхню. Правою рукою я високо підняв скриньку. Тієї ж миті заспівали фанфари, вітаючи переможців і сповіщаючи про закінчення змагань. З містків нам щось вигукували, вітали, простягали руки. Інші, не такі вправні нирці, давали нам шлях до східців. Майя піднялася на місток першою. її оперізували довгі сяючі нитки, з яких падали перлина за перлиною. Вона скинула маску і шапчину, струсила волосся, розбризкуючи краплі води так, що присутні зі сміхом розбіглись. А потім нас підняли на руки і понесли до почесного п’єдесталу. Я відповідав на привітання і дивився на Майю з тим же почуттям, що й у воді. В ці хвилини ми, мабуть, були схожі на пустотливих молодих звіряток. Я подумав, що сьогоднішня перемога — подарунок Майї до дня народження. Завтра їй виповнюється сто сімдесят вісім років… 3


Круглі тільця беззвучно вдарялись одне об одне і зупинялися. Яскрава пляма світла перемістилася, показались низенькі, вбиті в землю будиночки. Дахи — із безлічі якихось тонких трубочок. Пригадалося: це не пластмаса, а природний матеріал. В давнину називався соломою. Моє тіло напружилося для стрибка. Тривожний голос диктора: — Перериваю всі передачі. В заповідних джунглях Амазонки гине людина. Її координати… Всім гравільотам, що перебувають у цьому районі, всім експедиціям, всім станціям рятування, всім… У заповідних джунглях гине людина. Її координати… Я зрозумів, що мова йде про мене. Мене врятують! Але бритоголові мавпи натягли на мою голову залізні обручі і почали закручувати гвинти. Холодна рука торкнулася мого лоба, і я побачив над собою стривожене обличчя Майї. — Тобі знову наснилося щось страшне? — запитала вона. Я примусив себе посміхнутися: — Все гаразд, рідна. Йди досипляй… Стурбовано вдивлявся в її обличчя з рисами, які загострилися. Що з нею діється? Чому вона так сторожко спить, часто прокидається? Чому слідкує за мною і плаче по ночах? Невже помітила? Але ж ці сни, коли я схоплювався липкий від поту, повторювались усього разів сім-вісім на рік. Чому я подумав “повторювались”? Вони були подібні один до одного, ніби з тієї ж серії. Характерною для всіх них була плутанина спогадів минулого і сучасного. Але чому Майю так лякали мої сни, коли вона не знала їх змісту? Я думав про себе і про неї. Лише про себе і про неї, а не про те, що нас оточує. В колишні далекі часи ми не вміли так думати. Стільки часу приділяли різним речам, що вони ставали ніби частиною нас самих. Ми навіть згадували кого-небудь у певному костюмі або за певним заняттям і не вміли згадувати тільки його самого без речей і обставин. Людина тоді вчилася створювати речі, її життя ставало впорядкованішим. Але це ще не означало щастя. Ми не могли тоді відчувати себе й інших як одне ціле. Не знали, скільки в кожному з нас живе людей і які вони. Часто не знали, кому з них віддати перевагу. І не вміли зробити так, щоб людина у нас постійно перемагала звіра. Тепер звір загнаний далеко, в дуже незначні куточки нашої істоти. Залишилися в нас люди, але люди різних епох. Важливо, щоб завтрашня людина постійно перемагала вчорашню. Тоді не буде “я” і “вони”. Цьому ми вчимося все життя. А чи можна навчитися бути щасливим? Напевне, ми з Майєю так і не навчилися… Між нами вперше за шістсот років спільного життя пролягла каламутна смуга відчуження. Що було в ній? Невиразні похмурі тіні, які не мали обрисів. Чому так трапилося? Можливо, тому, що я думав про Майю, ніби вона була часткою мене — моєю рукою, моєю шиєю, а не самою собою. І ніби в неї не зосталося таємниць, своїх власних таємниць, як тоді, коли вона була ще не моєю дружиною, а лаборанткою, яка била посуд. І, можливо, зараз я просто повинен був проникнути в її таємниці, розгадати цю забуту і знову відкриту Майю. З кожним місяцем стосунки ставали все напруженішими, і найстрашнішим було те, що я не знав причини. Я пройшов лікування радіосном, і привиди більше не тривожили. І все ж Майя остерігалася мене. Чи тому, що боялася повторення снів, чи в моїх вчинках було щось негоже? Я почав стежити за собою, за своїми рухами, словами, але нічого дивного у них не знайшов. А якщо збоку видніше? Кілька разів намагався поговорити з нею відверто. Вона відмовчувалася, відводила очі, кидала, як нелюбу, холодні заспокійливі фрази. Майя почала дуже повільно працювати, часто перевіряла ті самі результати. Якось запитала в мене: — Що означає слово “нукопропор”? — Нукопропор? — я марно намагався пригадати. — Так, — нетерпляче сказала вона, кинувши спідлоба підозріливий погляд, — ти часто вимовляєш його. Я ладен був заприсягтися, що чую це слово вперше. Холодок поповз від шиї до поперека, ніби з дерева впала за комір грудочка снігу. А через кілька днів я прокинувся пізно вночі. Крізь прозорий дах світили зірки. Я подумав: “Можливо, ми линемо в далекі світи інстинктивно, тому що спори занесені звідти. Так нестримно скеровуються риби туди, де були колись відкладені ікринки, з яких вони народилися”. Тривожне передчуття застукало у мою скроню раніше, ніж я почув незрозумілі звуки. Прислухався. Розрізнив жалібний плач, схлипування. Потім у нічній тиші виразно почувся протяжливий стогін відчаю. Я вбіг у галерею саду і побачив Майю. Вона сиділа під деревом, розгойдуючись, обома руками стиснувши голову. Побачивши мене, попросила крізь сльози: — Не дивися на те, що стоїть переді мною. Я, звісно, виконав би її прохання, як це належало б зробити кожному з моїх сучасників. Але воно пролунало запізно. І я встиг помітити, що перед Майєю стояв апарат для дітей, які починають навчання. — Степ-Степановичу! — покликав я. Людина не змінила своєї величної ходи, не обернулася. Я вже почав сумніватися в тому, що це він, але про всяк випадок вирішив наздогнати і переконатися. — Степ-Степановичу, та що з тобою? — тривожно запитав я, заступаючи йому шлях. Він вимахував лозинкою поперед себе і йшов просто на мене, не виявляючи наміру звертати. — Степ-Степановичу! — це пролунало, як заклинання. Він зупинився переді мною так близько, що було видно пори на шкірі його обличчя, і зареготав, як мені здалося, вдоволений своїм жартом. — З чого це ти радієш? — з докором запитав я. — Та як же, — давлячись сміхом, відповів він, — всі звуть мене Стьопкою, а ти — Степ-Степановичем. Мені приємно. І він раптом підплигнув і боляче цьвохнув мене лозинкою по плечу. — Ану, давай на шпагах! — запропонував він, стаючи в позу фехтувальника. Я завмер від цілковитої розгубленості, не знаючи, як поставитися до його вчинків і слів. А він зашепотів голосно: — Я знаю, як рятуватися. Це дуже просто. З’їж вовчих ягід — і повернешся в дитинство. В його буйному волоссі застрягло кілька довгих пластмасових стружок. Коли він хитав головою, вони розгорталися і знову згорталися в кільця, наганяючи на мене страх. — Слухай, — шепотів він. — Ми вважаємо старість патологією. А чому не вважаємо патологією дитинство, адже наша психіка в дитинстві чимось подібна до психіки старості. А період статевого визрівання, коли наша психіка нестійка? О, ми великі хитруни. Але я нарешті обманув усіх. Я став дурником і схопив за хвіст жар-птицю. Він застрибав на одній нозі й забурмотів: — До біса, до біса всі лабораторії, всі досліди. Мені нічого цього не потрібно. Ні Місячного філіалу, ні “копійки”. Тільки хліб і повітря. Поверни кубик іншим боком — і ти побачиш другу частину малюнка. Але ти не побачиш усього малюнка. Це неможливо. Я не хочу бути ні розумним, ні безсмертним. Його обличчя хитро скривилося: — Мені набридла наука. Це вона згубила мене. І вона стішить усе живе. Знаєш, в чому полягає велика істина, яку я відкрив? Нікому по розповідав — тобі скажу. Людина не повинна ні про що дізнаватися за допомогою приладів. Тільки те, що принесуть органи почуттів, — її надбання. Хай вона краще дивиться в себе, прислухається до бурчання свого голодного черева, а коли воно наповнене, хай став ще чутливішою і відшукає в собі душу. Це дасть їй заспокоєння. А якщо вона не зможе наповнити черево без допомоги приладів, нехай вб’є сусіда і забере в нього їжу. Але вб’є його без зброї, тільки руками і зубами. Розумієш? Він зробив крок до мене, і я квапливо ступив два кроки назад. А він схопився за голову і заволав: — Я хочу бути твариною і ні про що не думати! Хочу тільки відчувати! А якщо не можна твариною, то хоча б поверніть мене в дитинство, щоб я міг почати все спочатку. Я б ніколи більше не розкрив книги, повбивав би вчителів, підпалив школу. Я б жив одним життям з природою — істина в цьому! Він задер голову і подивився на небо. Його великий кадик заплигав, з рота тоненькою цівкою потекла слина. Я зрозумів: він збожеволів. Степ-Степанович зірвав з дерева листок і почав розглядати його на світло. Потім розтер і понюхав. Я почув його бурмотіння: — Цікаво знати, як він влаштований? І раптом вмить все змінилося. Широка посмішка сяйнула на його обличчі. Але ось вона зникла, поступившись стурбованості. — Що з тобою, брате? — запитав він. — Чому ти так дивно поводишся? Я не міг витиснути з себе жодного слова. — Перевтомився, певно? — лагідно запитав він. — Відпочивати треба більше. Хочеш, махнемо з тобою до місячних заповідників? Ти кілька тижнів не будеш ні про що думати — тільки дивитися і дивуватися. Гаразд? Його м’яка сильна долоня була відкрита, наче посадочний майданчик. А я мовчки дивився йому в вічі і думав: так хто ж із нас — я чи він? Я чи він? Вже біля самого Наукового центру мене зустрів похмурий з вигляду юнак. Риси його обличчя були геометричні і різкі, ніби їх вирізьбили на скелі. — Унар, — назвався він. Це був один з найталановитіших моїх учнів, про якого я чув, а бачив оце вперше. — Ми змінили ДНК за твоєю формулою, вчитель, — сказав він. — Протоплазма, що утворилася, цілковито відповідає твоїм передбаченням. Ми одягнули апарати махаючих крил — всі інші види транспорту на території Першого Наукового центру були заборонені — і, пролетівши понад двісті кілометрів, приземлилися на ромбічному майданчику. Посеред нього височів будинок лабораторії, до якого вели чотири стежки. На майданчику не було жодного деревця, замість них по краях стежок вишикувалися прозорі стовпи. У них мінилися блакиттю спіралі, спалахували і згасали іскри, звивався дим, поступово заповнюючи порожнину всередині стовпа, вириваючись тоненькими цівками з кількох отворів. Повітря на території центру було стерильним, щоб жоден сторонній фактор не міг перешкодити точності дослідів. Ми йшли дуже повільно, доки я не здогадався, що Унар, пам’ятаючи про мій вік, боїться стомити мене швидкою ходою. Я всміхнувся і пішов так, що він ледве встигав за мною. Двері лабораторії піднялися з нашим наближенням. Ми вступили в коридор, і доки йшли ним, автомати встигали обробити нас ультрафіолетом і розпиленими препаратами. Коли екран показав, що ми вже достатньо стерильні, відчинилися другі двері — і ми ввійшли в демонстраційний зал. Почулися привітання. Я обернувся, але не встиг розгледіти того, хто стояв за пультом. На стіні-екрані попливли кадри, і моя увага переключилася на них. — Ти бачиш коротко хід досліду, — із запізненням сказав Унар. З’явилися формули. Цифри були написані моєю рукою, вони ніби підстрибували від нетерпіння, від непереборного бажання прискорити події. Потім на стіні одна по одній виникли кілька карт розташування нуклеотидів у ланках ДНК. — Ми йшли визначеним тобою шляхом, але вносили і свої зміни, — сказав Унар. — Ти помилився, визначаючи роль тридцять шостого і сто дев’яносто другого… (Він сказав це дуже суворо, і я відчув свою провину). Але в цілому ти був правий. Ми синтезували ДНК за цією формулою, ввели в розчин. І одержали ось такі нагромадження клітин. Стіна освітилася зсередини. В ній, наче в акваріумі, плавало кілька драглистих клубочків. — Збільшую температуру розчину до кипіння, — сказав Унар. З’явилися пухирці, вони лопалися, рідина в стіні завирувала, скаламутилася… — До п’ятисот градусів… Розчин став жовтогарячим. Такого ж кольору набули і клубочки. — А тепер обробимо ці утворення потужними енергетичними зарядами, — сказав Унар. — Вмикаю рентгенівські установки, електричні поля, прискорювачі протонів… Жодна жива тканина не змогла б витримати таких ударів. Але драглисті клубочки відповіли на потоки енергії утворенням захисних енергетичних оболонок і всередині них почувалися добре. Я подумав про те, якими могли б бути тканини наших організмів, якби в “первісному бульйоні”, де зародилося життя, було трохи більше заліза і менше азоту. А якби ланцюжки ДНК випадково розташувалися ось так… — Я покажу вам гігантську бактерію, синтезовану на основі нової ДНК, — мовив Унар. В стіні з’явилися створіння, схожі на гусінь. Я наблизився, намагаючись краще їх розгледіти. Тіла цих експериментальних моделей були створені так, щоб бачити процеси, які в них відбуваються. — Ці моделі можна вбити лише променями Кейля… Я поглянув на Унара. Він не знав того, що пам’ятав я, тому не вбачав у цьому досліді нічого протиприродного. А ось я думаю, що, мабуть, добре, коли розвиток науки не обганяє соціальних відносин. Бо мене лихоманить на саму думку про те, що сталося б із людством, якби вчені створили такі бактерії в ті часи, коли точилися війни між державами… Голос Унара повернув мене до реальності: — А тепер подивіться на синтезовану тканину для заміни шкіри… Вона мінилася райдугою кольорів — могутня захисна оболонка. Якби природа мала розум і створила шкіру людини із таких тканин… Ніби хтось повернув вимикач у моєму мозкові, і думка згасла. Я розгублено дивився на людину, яка стояла поруч, і ніяк не міг пригадати, про що тільки-но думав. Лише через кілька хвилин зітхнув з полегшенням, згадавши: я думав про те, що було б з нами, якби природа мала людський розум. — Можеш поздоровити, — сказав Юрко. — Завершуємо досліди. Нарешті доповіси про результати, і на нас більше не вішатимуть собак… “Ну й живучі оті старовинні прислів’я!” — думав я. — Як ввічлива людина, міг би хоча б як-небудь висловити радість, — роздратовано сказав Юрко, і його відстовбурчені вуха ворухнулися і почервоніли. — Ти стаєш відлюдкуватим і незворушним, як… “Як що? — подумав я. — Як наскельне зображення… Або як оцей мій стіл… Але чому саме стіл?” — Ти мене не слухаєш, думаєш про щось своє, — обурився Юрко. — Чуєш, ми завершуємо досліди! — Так, так, — мовив я, не в змозі виборсатися з хаосу власних думок. Він промовисто махнув рукою, мовляв: хай йому біс! — Унар розповідав про свої досліди? Як вони змінили формули? Нарешті вдалося зосередитися на його словах. Я з готовністю ввімкнув проектор, щоб записати для нього змінені формули. Перо самописця креслило якісь кола й трикутники — зовсім не те, що було потрібно і що я намагався вгадати. — Ти став занадто розумним, твої жарти я не можу сприйняти! — Юрко вже сердився по-справжньому. Я відчув, як на лобі проступають краплини поту від марних зусиль “видоїти” свою пам’ять. Самописець малював тепер квадрати, а в них — зламані переплутані лінії. Вся картина була схожа на частину стіни в лабораторії, де плавали драглисті кульки. Більше я нічого згадати не міг. Вимкнув проектор і зізнався Юркові: — Забув. Розумієш, Юрасю, геть-чисто забув. Вибач. Пам’ять щось не слухається моїх наказів. В погляді Юрка з’явилася занепокоєність. — Гаразд, — сказав він. Підійшов до дверей, ще раз обернувся і стурбовано глянув на мене… Я зостався один. Ні про що не думав, тільки намагався будь-що пригадати змінені формули. Зараз це було для мене найважливішим. Врешті-решт довелося включити стимулятор пам’яті. Я крутив ручку настройки, і лічильник показував, як росте напруга. Я згадав свої формули. Як же змінив їх Унар? Спалахнуло червоне вічко-сигнал небезпеки. Гранична напруга, автомат відключив стимулятор. Я так і не зміг пригадати змін у формулах. В моїй пам’яті наче й не було їх, хоча вони, безперечно, мають бути саме там… Несподівано завітали в гості Юрко й Алла. Додзвонитися по відеотелефону вони, звісно, не змогли, бо коли б Юрко не заводив мову про сабантуй, я завжди змінював тему розмови. І ось вони прийшли “на правах завойовників”. Юркові великі вуха постійно рухалися, та він намагався не виявити хвилювання, метушився, надто вже бадьоро виголошував: — А пам’ятаєте ту лижну прогулянку? Майя, знаєш, де тепер твої колишні лижні супутники? Нулик та Віктор працюють на штучному супутнику Венери, а Петро Авдюхов живе у підводному місті. Між іншим, він член Вченої Ради Землі. Замовк на хвилинку, одразу ж про щось пригадав і весело вигукнув: — А як ти їх тоді провчив! Що може бути гіршого за невідомість! …Ми всі говорили лише про далеке минуле. Воно хвилювало нас більше, і ми пам’ятали його краще, ніж сьогодення. Тут і таїлася біда, про яку ми намагалися не думати. Нарешті Юрко і Алла попрощалися. Ми вийшли проводити їх. Алла наспівувала якусь пісеньку, та мені здавалося, що їй невесело. Повільно, не дивлячись один на одного, ми з Майєю поверталися з вечірньої прогулянки додому. У передпокої нашого будинку сидів у кріслі якийсь юнак. Його обличчя вкривала типова для космольотчиків червонувата засмага. Він підвівся і пішов нам назустріч. У нього були довгі ноги, ступав він непевно, ніби намацуючи підлогу. — Добрий день, — сказав юнак, не знаючи куди подіти руки. Він трохи випинав губи, ніби ображався на когось. — Я ваш сусіда, — відрекомендувався він. — Мене звуть Кімом. Працюю космольотчиком на вантажних… Я чекав, що скаже ще ображений юнак. — Хотілося б поговорити з вами обома, — він благально дивився на нас. Навіть крізь червонувату засмагу на його обличчі проступав рум’янець. — Говори, — не надто люб’язно озвалася Майя. — Нещодавно одружився, — сказав він, з викликом дивлячись на нас. — Вітаю. — Дружина чекає дитину. — Тобі краще порадитися з лікарями, — зауважила Майя. — Але… тут лікарі не допоможуть… Людина просить допомоги. Серед моїх сьогоднішніх сучасників відгук па таке прохання спрацьовував як безумовний рефлекс. — Якщо ми зможемо… — сказав я. — Так, так, саме ти і вона, — він вказав поглядом на Майю. — З вашим досвідом. Ви більше, ніж хтось інший, — він зрадів, подолавши рубіж. — Розумієте, вона стала нервовою, вередливою. Якби ви змогли зайти іноді, поговорити з нею. Просто завітати в гості і… Ми а Майєю перезирнулися. — Зараз? — запитав я. Він посміхнувся, і обличчя його стало задоволеним. Ми пішли за ним. — Тут неподалік. Хвилин двадцять, якщо бігти. Ми побігли, збиваючи росу з трави. Нам стало весело. Давно вже я не бігав ось так в гості до незнайомої людини в незрозумілою місією. — Ось ми і вдома, — сказав він, пропускаючи нас у свій дім. Молода жінка підвелася назустріч, подала руку: — Магда. Вона радо посміхнулася, ніби давно вже чекала на нас, Я відчув за всім цим таємницю, якийсь хід. Ми говорили про спортивні змагання в Африці, про проблему навчання, — Магда виявилася викладачем естетики в школі першого ступеня. Перейшли до питань виховання… Настрій Магди часто змінювався, вона раптом вмовкала, замикалась у собі. Тоді Кім з надією дивився на нас, підбадьорював поглядом, і ми кидались у наступ. Майя намагалася розважити Магду, і це їй легко вдавалося. Мабуть, дуже легко… Майя була задоволена собою. Вона підкреслено уважно ставилася до мене, весь час цікавилася моєю думкою. Спочатку просто вдавала перед ними, що ми “зразкове подружися”, потім увійшла в роль, захопилася. Магда дивилася на Кіма з лагідним захопленням. А він супив брови, видаючи себе. Коли ж я перехопив його змовницький погляд, то почав розуміти, яка сцена тут розігрується. Добре, що Майя, здається, ще не зрозуміла. І все ж мені не хотілося йти від цих дітей. Мені було хороше з ними. І Майї теж. Вона дала Магді багато порад, яких сама в свій час не виконувала. А я спостерігав, як вони намагаються приховати радість від того, що їм вдалося розважити нас, як вона захоплюється ним, а він — нею. Я відкинув необгрунтовані підозри, ніби вони змовилися з нашими друзями, з Юрком і Аллою, які сьогодні приходили до нас з такою ж місією. Напевне, вони з ними не були навіть знайомі. Дивно, що їх не дуже вправна гра виявилася дійовішою, ніж розрахунок наших давніх друзів. Дорогою додому Майя була надзвичайно лагідною і трохи замисленою. Легкі хмаринки пробігали її чолом, туманили очі. Вона притиснулася до моєї руки, запитала: — Ти не ображаєшся на мене? — З чого б це, люба? Вона важко зітхнула: — Мені сняться привиди. Нічого не можу запам’ятати. Я забуваю… — Що забуваєш? — Все. Про тебе, про роботу. Забуваю найелементарніші речі. Таке враження, ніби відмовляє пам’ять. Я відчув, як у мене холонуть ноги від жахливої здогадки. Нічого не міг їй втішного сказати. Якщо моя підозра підтвердиться, то нічим допомогти не можна… Вона дивилася на мене, чекаючи розради. Я зробив зусилля над собою, намагаючись посміхнутись. Очевидно, вийшла бридка міна, бо Майя спішно сказала: — Не треба. Ми йшли мовчки, взявшись за руки. Я не міг захистити її. “Хай те, про що я думаю, виявиться неправдою”, — заклинав я. Ми проходили біля входу в парк космольотчика Крафта, повз пам’ятник з палаючими кристалами. — Йди додому. А я побуду тут, скоро прийду, — сказала Майя, погладжуючи мої руки. — Мені треба побути самій. Я поцілував її, притиснув до себе і відпустив. Швидко пішов стежкою. Я думав про силу людини і силу природи, про добрість людини й байдужість природи, про мудрість людини і сліпу обмеженість природи, про те, що проміння зірок виявляються гострими і ранять. Раптом долинув сигнал відеофону. Викликали по першій повідомній. Я натиснув кнопку вмикання. Почулося: — Говорить служба допомоги. Слухайте всі, хто перебуває в квадраті М-272. Біля входу в парк Крафта…. У мене щось обірвалося всередині, перш ніж я розібрав наступні слова: — …Плаче жінка. Хто знає її, відгукніться. На екрані виникла знайома зігнута фігурка. Майя по-дитячому розмазувала сльози кулачком, намагаючись опанувати себе. — Хто знає цю жінку, відгукніться. Хто знає причину її горя, негайно повідомте, хто знає, чим їй можна допомогти? Я знав цю жінку, я здогадувався про причину горя. Але я боявся, що цього разу навіть служба допомоги — найпоширеніша служба на Землі — не зуміє допомогти. Степ-Степанович дихав важко, з присвистом. Великі виразні риси обличчя спотворювалися судомами. Його левова голова то підводилася з подушки, то опускалася, ніби він вглядався у щось і не міг побачити або на когось чекав. Він дивився на нас очима, сповненими болісного напруження, відчайдушного зусилля, і не бачив нас. Лікар, який стояв за його спиною, розвів руками… Юрко кусав губи, Майя безсило опустила руки на коліна, дружина Степ-Степановича дивилася кудись поверх його голови. І всі ми думали, думали, намагаючись знайти вихід із пастки. В діагнозі сумніватися більше не доводилося, стільки разів він був перевірений. Власне кажучи, я міг би визначити його раніш, якби не був таким впертим. Міг би передбачити його ще тоді, коли ми розпочинали дослід. Адже пам’ять послаблюється не через вік, а через вантаж. І дитина запам’ятовує краще, ніж дорослий, в основному тому, що в її “коморі” багато вільного місця, що дошка її пам’яті чиста, вільна від записів і кожне слово на ній виразно видно. Але я помилився, вважаючи, що коли людина забуває про щось, то вона зовсім викидає це з осередку пам’яті, вивільняючи її для нового вантажу. Пам’ять нічого не викидає. Вона тільки посуває це у віддалені кутки комірок, часто спускаючи їх у найнижчі поверхи, роблячи переміщення, щоб асоціативні галузі завжди мали поблизу, “під рукою”, те, що на даний момент важливіше. А коли момент змінювався, знову робилися переміщення багажу пам’яті. У хвилини складних теоретичних розрахунків людина пам’ятала про логарифми і синусоїди, а в хвилини небезпеки в її пам’яті раптом зринали давно забуті відомості про те, як гасити пожежу або як перебиратися через багнище. Пам’ять людини багатогранна, рухлива, скупа і небезмежна. Дві останніх її властивості й загрожували нам. Тепер я розумів, що коїлося зі мною і з Майєю, чому я не міг запам’ятати нових відомостей. Чому бачив жахливі сни, де плуталося минуле й сучасне. У Майї, як видно, стан був ще гірший, тому вона і поводилася так дивно. І зовсім погано довелося Степ-Степановичу. Його пам’ять завантажила в свої комори всі ті мільйони біт інформації, на які була спроможна і… перевантажена йшла на дно. Це не можна було назвати хворобою — так виявлялися властивості наших організмів. І щоб боротися проти цього, потрібно було боротися проти самих себе. Я дослухався до тиші страшного чекання, і мені здавалося, що тхне митами, які залишилися тільки в зоопарках. У нас зоставався єдиний вихід, але говорити про нього було важко. Він називався “змив пам’яті” — звичайно, не всієї, а її частини, але це було те ж саме, що відітнути частину своєї особи, адже наше “я” — це в основному те, що ми пережили і запам’ятали. — Щоб врятувати його, — я не впізнав власного голосу, — ми змиємо пам’ять випромінюваннями у вузькому діапазоні… — Так, більше нічого не придумаєш, — сказав Юрко 1 полегшено зітхнув. Я здивовано дивився на нього: як легко він сприйняв мою пропозицію! Я чекав іншого… — Так ми врятуємо і його, і себе, — прошепотіла Майя і посміхнулася мені, підбадьорливо, як у давні часи. Дружина Степ-Степановича замислено дивилася на чоловіка, спершись на руку. Можливо, вона думала, чи згадає він її після “змиву”. Всі вони вдавали, що не бояться небезпеки і не знають, хто в ній винний. І я подумав, що ми знаємо людей тільки за їхніми вчинками і словами. Але людина часто діє так або інакше не тому, що вона така, а тому, що так складаються обставини. Себе ми нібито знаємо, але ніколи до кінця не впевнені, як діятимемо за тих чи інших обставин, чи не виявляться вони сильнішими за нас. У нас є право вибору, але ми ним погано користуємося. І чи не є найвищим досягненням людини вміння правильно скористатися з права вибору, зробити правильний хід у шаховій партії після того, як вже зроблено стільки ходів навмання? Ця дивна руда людина, сухорлява і гнучка, як юнак, з широкими плечима і тонкою талією, чекала на мене в моєму домі. — Поглянь, який прекрасний гравіліт я тобі пропоную, — сказав він, заводячи мене на ескалатор. — Власна конструкція, автопілот керується і твоїми бажаннями, і безпекою. Він тягнув мене до гравільота, а я намагався пригадати, де я його бачив і як його звуть. І тому, коли він запитав: “береш?”, — на знак згоди кивнув головою. Його задерикувате обличчя у ластовинні сліпучо всміхалося, показуючи міцні білі зуби з синюватими дужками. — Спасибі за подарунок! — вигукнув він, і я не зрозумів, на що він натякає і чого від мене хоче за свій апарат. — Дозволь запитати, — почав він і, дочекавшись кивка, вів далі: — Бачиш, мені колись автомат історії повідомив про зовсім незрозумілих людей, які жили у двадцятому столітті. Вони називалися фашистами… Він змовк, і губи його тремтіли. Але він не звернув на це уваги. Певне, ця людина не знала про те, що його губи здатні тремтіти. Я не розумів, чому його так хвилюють події двадцятого віку. — А потім те ж саме мені розповів дід. І ще про нашого предка, ім’я якого не збереглося через те, що воно не гідне пам’яті. Спочатку його звали грабіжником — він займався тим, що входив у чужі домівки і забирав одяг… На його тремтячих губах промайнула слабка посмішка, а я не бачив у тому, що він розповідає, нічого смішного. Потім зрозумів: він не пам’ятає того, що пам’ятаю я. Саме тому він посміхається, пригадуючи про злодія. — Його схопили, ізолювали в спеціальному будинку, де стіни були непрозорі, а на вирубаних у них квадратах були залізні грати. (Знову на одну лише мить його губи склалися у слабку посмішку). А потім інші люди звільнили його, прийняли в своє суспільство. Він став фашистом, служив начальником табору. Це був табір, куди людей зганяли силоміць. (Більше він не посміхався). Дід розповідав, що той предок палив у печах живих людей і одержав за це великий чин… Хвилювання рудого посилювалося. З усього видно, він готувався заговорити про найважливіше. В повітрі війнуло сіркою і квітами. Його блакитні очі перелякано дивилися на мене. — Бачиш, я, звичайно, як і всі, трохи знаюся на геології та медицині. Але в основному, якщо пам’ятаєш, я конструктор. Тепер я пригадав. Його звали Гей. (Від стародавнього імені Гейнц). Гей — творець “Пошуку”. Я бачив його того дня, коли “Пошук” стартував з космічної бази. Гей стояв па спостережному пункті, що опускався, і все задирав голову догори, щоб ще й ще бачити своє дітище, яке зараз понесеться до зірок. Він здавався мені людиною величезного зросту. Його обличчя було рухливим, а очі зіркими, як спостережні прилади. Мені навіть не вірилося, що зараз переді мною стоїть та сама людина. І як важко йому не було, але він наважився вимовити: — У нас у роду всі темні, а в мене волосся руде, як у того предка. І очі блакитні. Як у нього. І коли робота не йде на лад, у мене бувають напади гніву. Такий самий темперамент, збудливість, те, що називають неврівноваженою психікою. Бувають хвилини, коли я можу розірвати креслення, наговорити грубощів товаришу. Розумієш? Він зиркнув мені в очі. І я зрозумів, що він ще не сказав найголовнішого, що він боїться не за себе. — У мене є син. І зовні він дуже схожий на мене… До, буде, коли він виявиться слабким і не зуміє притлумити в собі спадкову пам’ять? Я щось чув про спадкові спалахи раз у кілька поколінь… Нарешті я зрозумів, чого він боїться. Тепер настала моя черга посміхнутися, і його обличчя вразу посвітлішало, ніби моя посмішка освітила і його. — Це не успадковується, — сказав я таким тоном, щоб у нього не зосталося сумнівів. Мені здавалося дивним, що якийсь там фашист міг бути подібним, хоча б і зовні, на творця “Пошуку”. Та хіба байдужість природи мав межі? Він боляче стиснув мою руку, його голос одразу ш змінився, набрав сили: — Ну, тепер спасибі тобі ще за один подарунок. Велике спасибі! І тут, як при спалахові блискавки, я зрозумів, чому він дякував мені за гравіліт, який я прийняв від нього, що він мав на увазі під словом “подарунок”. Пам’ять знову пожартувала зі мною. Я жив у двадцять сьомому віці, але слово “подарунок” сприйняв так, як його б сприйняли кілька століть тому, коли речей для всіх не вистачало і люди залежали від них. А зараз Гей дякував мені за те, що я прийняв створений ним гравіліт, вробивши тим самим подарунок йому. Адже я мав можливість вибрати апарат, запропонований іншим конструктором. Хіба міг Гей не посміхатися, згадавши про людину, яка займалася зовсім незрозумілою йому справою — грабуванням? Я побачив Степ-Степановича востаннє… Власне кажучи, не його, а те, що від нього лишилося. Уламки апарата, на якому він літав, мерехтіли жовтогарячими цяточками. Я терпляче чекав, доки закінчать обстеження, передбачав результати. Паличкою колупаючи землю, розбивав зліплені грудочки. — Він вимкнув автопілот і перейшов на ручне управління, — сказав один із членів комісії. Інший злякано подивився на мене, штовхнув його ліктем, і вони перейшли на шепіт. “Нічого іншого нам все одно не зоставалось”, — думав я. — Змив частини пам’яті або божевілля, божевілля або змив пам’яті”. — Він загинув через власну необачність, але… — почав голова комісії. Я урвав його! — Не намагайтеся мене розсмішити. В такій ситуації це не вийде. Він стомлено махнув рукою. Степ-Степанович загинув тому, що з його пам’яті були змиті відомості, необхідні для управління гравільотом. Ми розвантажували нижні поверхи. Хіба могли ми знати, що викидаємо з кожної “комори”? Ми могли викинути навіть правила ходіння або відомості про власну особу. А в Степ-Степановича змили поняття “праворуч” і “ліворуч”, і один поворот рукоятки розбив його безсмертя, як крихку старовинну вазу. Чому ми не можемо іноді передбачити найелементарніших причин? Наше бажання, як стовп густого туману, повільно розпливаючись, затуляє від нас усі валуни і прірви на шляху, який ми обираємо. Моя логіка, напружившись, як тятива лука, випустила в серце отруєну стрілу, і я змушений був прихилитися До дерева, щоб не впасти. Але я вже не міг не думати про те, який це жах — загибель звичайної смертної людини: і для всі, і для оточуючих. Вона все одно повинна вмерти рано чи пізно. І як то страшно й безглуздо вмирати від випадковостей для безсмертного! І чи не смішно говорити про безсмертя старовинної порцелянової вази, якщо її не можна помістити під музейну пластмасу? Для тих, хто вирішив боротися проти смерті тендітного людського тіла, природа визначила лише один вихід — безумство. Будь вона проклята! Я ладен був, як смертельно поранений воїн, тяжко підвестися з землі, випростатися на весь зріст, рвонути сорочку на грудях і вигукнути могутньому ворогу: “На, бий!” Проте людина двадцять сьомого віку не мала права на красиві дурниці. Це був відгук минулого, вибух нестримної люті. Він допомагав людині колись, у хвилину смертельної небезпеки, вивільняючи непорушний запас енергії. Але тепер він нічим допомогти не міг. Та й смерті я більше не боявся. У моєму ставленні до неї не було ні страху, ні люті. І зараз я думав не про свою поразку, а про інших людей, які йдуть моїм шляхом. Це я повів їх за собою. Вони одержали сотні років життя, але від цього розв’язка, що чекала їх в кінці, ставала ще страшнішою і безглуздішою. Адже вона забирала значно більше, ніж раніше. Я думав про людей, про мільярди моїх співвітчизників-землян, і ці думки допомогли мені навіть зараз. Я знову вхопив нитку, що вислизнула, здобув стрижень. Я повинен шукати продовження досліду. Я дивився порожніми очима, як несли до гравільота останки мого друга, більше ніж друга, — одного з нас. Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся — і побачив ДАКСа: він теж був членом комісії. — Друже мій, — сказав ДАКС, і його голос був голосом Артура Кіндратовича. — Ти забув, що природа не розраховує і не визначає. (Його спокійна думка була думкою Артура Кіндратовича). Це не пастка, а незнання мандрівника про все, що може трапитися на довгому шляху. Хіба ти почав би звинувачувати шлях чи мандрівника? Він вільно читав мої думки якимись новими своїми органами. Він дивився водночас і на мене, і на інших, і на останки Степ-Степановича, і, мабуть, ще на десятки різних речей. Він міг бачити все, що хотів, а якщо не міг — добудовував собі нові органи. Він вирішив проблеми свого тіла дуже просто, адже вони залежали не від милості природи, а від могутності його розуму. Його мозок, основою якого була модель мозку Артура Кіндратовича, повністю гармоніював з тілом. І хіба не гармонійне таке поєднання: чим розумнішою стає істота, тим досконалішим створює вона свій організм. Хіба не край дурниці інший принцип: у нестримній юності згайнувати сили і здоров’я, а набравшись розуму, з гіркою посмішкою зауважити, що вже нічого не можна повернути? А хіба рідко трапляються нам здоровезні кретини і кволі тілом генії? Якось я роздумував: “Хто сильніший — той, хто знає межу своїх можливостей, чи той, хто не знає її?” А тепер я запитав себе: “Хто сильніший — сильний, що не знає про свою силу, чи слабкий, що знає про свою слабкість?” Якби тієї хвилини я згадав про моє ставлення до ДАКСа багато століть тому… Але я не згадав про це. Адже тоді довелося б згадати і про себе — про такого, яким я був, як боявся смерті і гнівався на неї. Тепер я бачив поле бою не як солдат у залитій кров’ю траншеї, а як полководець, який оглядає його здалеку, в масштабі, який менше відчуває і більше бачить… ї я розрізнив свої резерви… ДАКС сам нагадав мені про минуле: — Колись ти не любив мене. Навіщо він згадує про це? І мені здається, що я знав причини. Ти вважав мене досконалішим, ніж ти сам, ніж людина. Він говорив правду, але я все ще не знав: навіщо? — А коли я кращий за людину, чесніший, правдивіший, коли в мені немає болючих протиріч, то це говорить на користь людини. ДАКС зробив несподіваний висновок. Я з цікавістю чекав, як він пояснить свої слова. — Що ж, людина була створена сліпою і байдужою природою. Є багато речей, які їй важко в собі змінити. Вона витрачає надто багато часу і сил на добування їжі, одягу, на влаштування домашнього затишку. Це колись спонукало вас боротися одне з одним, ненавидіти. Ви і зараз неспроможні повністю керувати своїми почуттями, і це іноді робить вас слабкими і нещасними. Він подивився на мене співчутливо. Невже він знає про мої роздуми, про нерішучість? — Я досконаліший за людину саме тому, що створений людиною, а не природою. Тому, що в мені людина спробувала втілити свою мрію про досконалість і могутність. Хіба це не свідчить про сміливість людини, про її духовну красу і могутність? — В його голосі вчувалося щире захоплення. І не собою — людиною. Я зрозумів: він хоче прискорити рішення, яке визріває в мені. І я подумав: а чому, власне кажучи, ми вважаємо за краще бути створеним сліпою стихійною силою, ніж самому створити себе, використовуючи досвід розуму? Чому мені здавалося, що слабке тіло, створене природою тільки для якихось певних умов існування, — речовина найвищої якості? Хіба я знав — чому? Хіба це не просто зашкарублість мислення? Все вирішується значно простіше, коли минає страх. Я майже спокійно думав про те, на що раніше навряд чи зважився б. Продовження досліду — крихка ваза, відтворена у безсмертному сплаві… Але хіба тільки один шлях веде до цього? Я згадав про нову тканину, синтезовану за моїми формулами в Науковому центрі. Якщо використати її… — У нас зостається лише один вихід, — сказав я, і Юрко на слові “вихід” підвів голову. Його неспокійні очі на мить зупинилися на мені: — Ти хочеш сказати — двійники? — запитав він, тим самим довівши, що ще не втратив ясності розуму. — Двійники нового типу, — відповів я. — Вони володітимуть і нашою спадковою пам’яттю. Ми візьмемо ДНК у себе і тільки трохи змінимо її, щоб одержати пластбілок. Так утворимо стрижні наладки. Двійники одержать наші генетичні ланцюжки, наше “я”, всі переваги наших організмів. Ми позбавимо їх тільки наших, недоліків. Мозок двійників матиме місця для підключення додаткових блоків, він не лімітуватиметься ні в обсязі, ні в можливостях розвитку. Ми перепишемо на нього нашу пам’ять. А потім… — Ти сказав — потім… — Вони, напевно, самі продовжать вдосконалення своїх організмів, добираючи найкращу оболонку… Я помовчав і відповів на німе запитання Юрка, тим самим відповівши і на свої сумніви: — Наше “я” в них буде все зменшуватись у порівнянні з їх власним досвідом. Але воно збережеться. Наші погляди зустрілись, і в його очах я прочитав те, що він за мить сказав словами: — А з Майєю ти вже говорив про це? Я прибув у Перший Науковий центр, щоб замовити ряд досліджень. Мене провели в будинок Ради, до його керівника Унара. Навпроти мого учня стояв височенний, червонощокий юнак, трохи зігнувшись під вагою своїх могутніх плечей, і.його очі бігали, ніби намагалися кудись сховатися. Побачивши мене, він хитнувсь убік, але Унар вигукнув: — Ні, хай і вчитель почує про твою ганьбу! Я здивовано глянув на них, і Унар вирішив одразу ж все пояснити: — Злодій! У нас — злодій! — простогнав він, і юнак, приголомшений фразою, зіщулився, намагаючись стати по можливості меншим. А мені здалося, що пам’ять знов жартує зі мною, чи, може, Унар, сказав не те слово, яке мені почулося. — Він! — Довгий палець Унара був націлений у груди юнака. — Я ж спочатку просив у тебе, а ти не давав… — спробував захищатися юнак, але тільки погіршив своє становище. Унар від жаху схопився за голову і заговорив, звертаючись до мене, ніби юнака вже не існувало. — Так, може, це я штовхнув його на крадіжку? І я порадив йому тікати доти, доки наші хлопчики не схопили його за хобот і не кинули на це саме місце?! Унар різко обернувся до злочинця: — Доведеться відправити тебе звідси… З юнака можна було малювати картину “Приниженого гіганта”. Кудись зникли його величезний зріст і могутні плечі. Перед нами стояло цуценя, що нашкодило, і намагалося крутнути хвостиком. Він був такий жалюгідний, що Унар у думці вилаявся — це було видно по його губах — і сказав; — Гаразд. Ти працюватимеш увесь місяць на дослід Сула і ні про що у нього не запитаєш. Ти виконуватимеш то, що він скаже, — і все. У тебе не буде власної думки. Тільки потім продовжиш свою роботу. Юнак приречено опустив голову, але не заперечував. У нього знову з’явилися зріст і плечі. Це, мабуть, викликало підозру, тому що Унар спішно поставив ще одну умову: І якщо Сул пожаліє і відпустить тебе достроково, ти все одно залишишся. А тепер іди. Коли він зник, мені неприємно заскніло в грудях. — А чи не можна було м’якше? — запитав я. Унар похитав головою і ледь-ледь посміхнувся; па більше він, як видно, не був здатний: — Він забрав усіх експериментальних тварин для свого досліду і тим самим зірвав дослід Сула. Він помістив їх у своєму домі, але прорахувався. Він так поспішав з дослідом, що не спав четверо діб. Тоді й прохопився словом… — Я до тебе у справі, — попередив я. — Вам усім тут доведеться добряче попотіти. — Вже знаю — спадкові стрижні, — мовив Унар. — Ми все зробимо, вчителю. — Перебудова не повинна порушити ланцюжка. Щоб у двійника збереглася пам’ять. Щоб жодне кільце не загубилося. Ні батько, ні дід, ні прадід… Форма ланцюжка через те й погана, що може залежати від одного кільця. А від якого, ми не встигли з’ясувати. Або встигли — від усіх. Розумієш, Унаре? — Я дуже часто в ці дні повторював слово “розумієш”. Але не тому, що не був упевнений в людях, — я не вірив собі. І ще одне прохання, — сказав я, але в цей час засвітився екран відеофону, і сердитий з вигляду молодий чоловік щось зажадав від Унара. Я почекав, поки він зникне, і вів далі: — Простеж за роботою стрижнів хоча б попервах, коли я заглиблюся в дослід і ще не оволодію контролем. — Гаразд, вчителю, — посміхнувся Унар. — А здорово я провчив його, правда? Я відсахнувся, спочатку не зрозумів, раптом пригадав: життя йде своїм шляхом, що б зі мною не трапилось. — Адже ми ще побачимося, коли ти втілишся… — упевнено сказав Упар, але він все ж недоказував чогось. Чулося далеке дзижчання, ніби об скло билася велика муха, одна з тих, які зберігалися в ентомологічних музеях. — Коли відверто, я заздрю тобі, вчителю. Один такий дослід — і будь-яке життя виправдане. Пахло квітами і хвоєю. Риси обличчя Унара пом’якшали, потім знову враз стали карбованими. На екрані з’явилися обличчя, хтось просив схопити когось “за хобота” — певне, тут це було улюбленою приповідкою. Пахло озоном і степом. І мені вперше за ці дні полегшало. — Я не хочу тебе бачити, — сказала Майя, не повертаючи голови. Неможливо було передбачити зміну її настрою. Це залежало від того, що в даний момент викидала на поверхню її пам’ять. — Зі мною прийшли друзі, — мовив я, і дружини Юрка й покійного Степ-Степановича водночас наблизилися до неї. — Спочатку вибачся переді мною, — наказала вона і непевним рухом торкнулася свого вуха. Я покірливо вибачився, не знаючи за що. — Увімкни стимулятор, — прошепотів Юрко. Я вказав йому поглядом на куток кімнати, і він увімкнув променевий стимулятор. — Щось трапилося? — запитала Майя, обертаючись. Вона переводила погляд з одного на іншого, і її очі ставали все яснішими. Зробила зусилля над собою — і стала колишньою Майєю, мені здалося навіть, що її губи здригнулись у посмішці. Але зараз я боявся і її безумства, і ясності її думки. Я завжди намагався не відкладати на потім та найважливіше, про що все одно доведеться сказати. Тоді люди бачили, що я їм довіряю, і довіряли мені. Але тепер я не знав, з чого почати. — Послухайте, — сказав я. — Ми з Юрком склали план врятування…Щоб зрозуміти його, пригадаймо перший закон гармонії: єдність форми і змісту. Ми повинні звикнути до думки, що наші організми безнадійно застаріли у порівнянні з нашим розумом і метою нашого життя. Тоді не здаватиметься страшним і те, що ми повинні здійснити… Мої слова довго падали даремно, як насіння, що підхоплювало вітром з борозни. Та ось їх зміст почав доходити до слухачів. — Ми зобов’язані продовжити дослід, — нагадав я. — Це доручила нам Рада Землі. Майя гірко засміялася: — Ми вже давно і цілком повернули свій борг людям. Хай дослід продовжать інші. А ми відпочинемо… І зовсім жалібно сказала: — Скільки можна продовжувати боротьбу? Краще вже… І тоді засміявся я: — Послухай, я розповім тобі притчу про людину, яка захотіла повністю повернути свій борг людям і стати вільною від обов’язків. Вона була сильною і сміливою до краю. Вона була розумною і талановитою. І над усе на світі любила волю. Але, як всі ми, вона часто чула слова про обов’язок, і їй здавалося, що вони обплутали її, як ланцюги. Вона вирішила розірвати їх. “Я розрахуюся з усіма боргами і стану вільним!” — поклялася вона. Ця людина прокладала нові шляхи в джунглях, спускалася у батискафі на дно найбільших океанських западин, літала в ракеті, обводнювала марсіанські пустелі. Вона платила добрими справами вчителям і друзям за все, що вони зробили для неї. Вона повертала борги навіть випадковим перехожим, які лагідно всміхалися до неї у сумні години. Нарешті чоловікові здалося, що він вже розрахувався з боргами, тоді він запитав у мандрівника: — Чи все вже я заплатив? Мандрівник відповів питанням на питання: — А тим, хто створював твій одяг і оберігав тебе, коли ти спав, коли йшов вулицею, коли плив морем, — чи заплачено? А тим, хто побудував машини, щоб ти міг ними користуватися? — Я заплатив їм повністю. — А тим, хто лікував тебе, і тим, хто створював ліки, і тим, хто відкрив збудників і вказав, як з ними боротися? — Я заплатив і їм. — У такому разі, — сказав мандрівник, — у тебе лишилося менше боргів, ніж було, але їх ще немало. Наприклад, життя, яке тобі дали батьки. Чи можеш ти повернути його? Іронічний вираз зник з Майїного обличчя. Вона про щось замислилась. А я вів далі: — Він поклявся повернути і цей борг — врятувати десять життів замість одного свого. Він зробив це. І коли знову запитав про свій борг у мандрівника, той відповів: — Авжеж, ти зробив немало. А чи віддав ти борг дідові, який подарував тобі зіркість очей, і прадіду — за міцність м’язів, і всім предкам — за тонкий слух, за вміння швидко бігати, лазити в горах і за багато що інше? Спробуй віддати всі ці борги — і в тебе з’являться нові — людям, які допомагали розрахуватися. Майя підійшла до мене зовсім близько, так, що я відчув її подих, й мовила: — Я не так сказала, справа не в боргові. Мені страшно. Що у нас залишиться? І як бути з нашим коханням? — Ми відтворимо себе в одному двійнику, в одній істоті, — лагідно відповів я їй. — Спочатку перепишемо на нього твоє “я”, потім моє… — Я не знала, що ти подумай про це раніше за мене, — з вдячністю сказала вона. Тільки по напруженості її голосу можна було відчути, як їй хочеться розплакатись. У цей час почувся “гостьовий” сигнал. Я відповів дозволом — і в кімнату ввійшло кілька чоловік. Автомати розсунули стіну, утворивши додаткові крісла для них, але вони не захотіли сісти, а стояли групою. Я вперше бачив усіх цих людей разом. Тут був і голова Ради Землі, і легендарний космонавт Бер, і кілька членів його екіпажу, і знаменитий будівник підводних міст, і Унар, мій учень. — Ми прийшли, щоб сказати: людство пишається вашим подвигом, вважає вас своїми розвідниками на шляху безсмертя, — сказав голова Ради. — Людство надсилає вас далі. Дослід повинен продовжуватись. Він говорив просто й водночас урочисто. І після нього кожен із гостей промовив такі слова, які могли б допомогти нам. І коли хтось із нас посміхався, вони раділи від щирого серця, вважаючи, що їхній прихід не марний. Але ж я знав, що означали усмішки. Іноді в них вгадувалась розчуленість, а найчастіше вони були тільки прикриттям відречення, думки: “Все одно нічого іншого нам не залишається”. Але я знав ще одне: ми дійсно розвідники, і наша розвідка — найважча. Саме тому ми продовжуватимемо її. І навіть у думці “нічого іншого не залишається” є мужність, з якою ми народжуємося на світ і, не схиливши голови, залишаємо життя. Голова Ради щось говорив, і кожний із нас по черзі усміхався йому. Але я недооцінив його — він зрозумів. Миттю вмовк, увімкнув відеофон і спроектував зображення на стіну. Ми побачили, що там з’явилися люди. Спокійно і твердо вони говорили одне й те саме: — Перший Науковий центр готовий працювати на Великий дослід. — Другий Науковий центр готовий працювати на Великий дослід. — П’ятий Науковий центр готовий працювати на Великий дослід. …Я пишу в лабораторному журналі: “Щоб підкорити природу — необхідно перемогти себе”.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка