В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка22/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
3

Завдяки ІСЕУ я вивчив усі ділянки свого організму і знайшов ту крихітну ділянку в одній з матриць пам’яті, де зберігалась ДНК — набір генів людини. Я не міг визначити, чи це був мій генотип, а точніше, частина мене, (бо я вже знав, хто я є насправді), чи він відіграє тільки допоміжну роль у механізмах моєї пам’яті. Але це був генотип людини — і зараз саме він міг підказати те, що найбільше мене цікавило. У мене було в запасі менше шестисот хвилин, тобто залишок вечора й ніч. За цей час я мав устигнути використати прилади й апарати, з’єднавши їх по-своєму, застосовуючи ІСЕУ як центральний пульт, і провести сеанс Подорожі. Потім треба ще роз’єднати апарати, привести все в порядок і зникнути до появи людей у лабораторії… Я занурився у ванну, підключив електроди, побажав собі успіху й простягнув руку до верньєра. Ввімкнув… Пухирці повітря крихітними перлинками стали осідати на руках, теплий розчин торкнувся шиї. Сотні тоненьких голочок впилися в спину. На сферичних екранах попливли тіні. Головним відділом мозку — Відділом Вищого Контролю — я зафіксував початок розчинення власного “я”. Лінії багатокутника зазміїлися, почали викривлятися, ламатися, свідомість потьмарилась… На екранах спалахнули блискавки. Пірнаю. Кола на воді. Пухирці. Пливу. Тягнуся до світла… ВВК відзначає і класифікує зміни, які відбуваються, всі ускладнення і спрощення. І я вже можу розрізнити окремі частини свого “нового” організму, вже бачу світло, їжу… …Я поступово проходжу фазу риби, людиноподібної мавпи, неандертальця, — все, що прожили предки тієї людини, якій належала спадкова речовина. Я ніби бачу різні епізоди з життя предків і доходжу до найважливішого етапу, заради чого і вдався до Мандрівки в спадкову пам’ять. Це дослід… Дослід… Але ще не згас спогад про розстріл, пам’ять не очистилася цілком для проявлення нового епізоду, ще я бачу нескінченні ями, рови, заповнені трупами повсталих рабів, і запитую: навіщо, заради чого, заради якого досліду тривала вся ця несправедливість, яку можна здолати лише кров’ю і смертю? Знову та ж відповідь — необхідність жорстокості в замкнутому світі, де всього для всіх завжди не вистачає? То нехай вона буде проклята — ця необхідність! У такому разі слід розімкнути світ для розумних, розсунути його, зробити безконечним, а самих розумних — незалежними й від його благ, і від болі, страху й смерті. Ось заради чого варто долати будь-які перешкоди! Нарешті, здається, я почав проникати у ваші задуми, вчителю… Чи не про це свідчить зараз ваша усмішка? Вона стає дедалі сором’язливішою, коли починають говорити про ваші заслуги, потім змінюється на сором’язливо-прохальну, ви ніби просите припинити непотрібні й зайві компліменти, потім мляво махаєте рукою, стискаєтесь, ніби стаєте меншим і непомітнішим, а коли й це не допомагає, рішуче повертаєтесь до співрозмовника спиною і йдете геть… …Цифри миготять швидше. Неначе за об’єктивом фотоапарата, падають темні шторки… …Я тримаю теплу руку жінки, хвилююся, не хочу відпускати. — Все буде гаразд, не турбуйся, — кажу їй. Ця жінка, з маленьким ротом, ямочками на щоках і чітким малюнком брів, — Людмила. А неподалік стоїть Михайло Дмитрович і не подає вигляду, що спостерігає нас. Підходжу до нього, доторкуюсь до плеча: — Я готовий. Він повертає до мене видовжене обличчя з високим у зморшках лобом і дивовижно ясними, мов у дитини, очима, в яких завжди світиться цікавість. Його повні добрі губи ворушаться, ніби жують ще не вимовлене слово, куштують його на смак, і я швидше вгадую, аніж чую: — Пора, синку. Слідом за ним входжу до лабораторії, де мені знайоме все до найдрібніших деталей, лягаю на довгий пересувний стіл і надіваю на зап’ясток манжети з проводами. Киваю батькові, усміхаючись: — Приєднуй, сміливіше. Він мовчки дивиться на мене, теж усміхаючись, але очі у нього благально-винні. Нерішуче підносить руку до верньєра… Відчуваю вже знайомі поколювання в грудях, у спині. Той самий дослід — дослід мандрівки в себе… Проходжу перші фази, навіть встигаю подумати: “Добре вірусу бути вірусом, клітині — клітиною, рибі — рибою. Але людина вмістила їх у собі — з усіма їхніми болями, страхами й бажаннями. Не тільки вмістила, а й усвідомила. Отже, вона відповідає і за них, і за весь нескінченний ряд, починаючи з вірусів і амеб і кінчаючи своїми дітьми й тими, хто ще з’явиться в майбутньому… І раптом усе обривається спалахом блискавки. Останнє, що я бачу, — злякане обличчя батька. …Довгі колонки цифр шикуються в рівняннях. Це працює невтомний ВВК. Свідомість поступово повертається до мене. Колонки рівняння допомагають точніше осягнути зміст баченого, проникнути в найбільшу таємницю, яку дано пізнати живій істоті, в таємницю власного походження. Так ось що з’єднувало мене з Нею, з Ним! Ось звідки мої неусвідомлені пристрасті й антипатії, невиразні тривоги! Тепер я знаю, що капсула з ДНК є не просто однією з матриць моєї пам’яті, вона служить якимсь направляючим стержнем Програми, головною ланкою мого генотипу. Навіщо це було потрібно Михайлові Дмитровичу? Яку мету він переслідував? Мені важко осягнути розумом його наміри: чи це означає, що вони взагалі недоступні для мене? Якби це було так, то в мене не виникло б ні подібних питань, ні подібних бажань. Програма виключила б їх. Отже, щоб спробувати зрозуміти мету Михайла Дмитровича, необхідно повторити його дослід — створити штучний розум з визначеним генотипом. У мої думки вривається голос Михайла Дмитровича: — Повертайся! — Але я ще не виконав усієї Програми. — Повертайся! Наказ, якому я не можу не скоритися. …Замикаю за собою двері лабораторії. За вікнами синіє світанок. Можна було б і не поспішати. Покидаючи будинок, я аналізую відомості, добуті під час досліду. Поступово доходжу основної думки. Отже, в генах кожної істоти закодовані дані про її походження. В них є інформація про основні фази розвитку, які вона пройшла від початку еволюції — фаза найпростішого організму, фаза мешканця первісного океану… Дозріваючи в материнському лоні, людський плід проходить їх усі послідовно. Чому? Чи випадково природа закріпила ці фази в його спадковій пам’яті? Але ж я вже знаю, що випадковості в ній лише означають закономірність. Чому ж істота мусить зберігати пам’ять про фази? Чи служать вони їй нагадуванням про віхи шляху, стрілкою компаса, що вказує шлях з минулого в майбутнє? І ще напрошується одна думка: якщо фази зберігаються в спадковій пам’яті, то, виходить, їх можна повторити. Принаймні в природі на це заборони нема. Отже, і час еволюції, і час життя істоти оборотний: з минулого в майбутнє, з майбутнього в минуле дорівнює іксу. А чому дорівнює ікс? Рівняння вишиковується в нескінченні рядки. їх ланки з протилежними знаками знищуються. І я вже бачу, як замість ікса з’являється початок того ж таки рівняння, яке міститься у формулах живих істот і ураганів, у хвилюванні моря і повідомленні з далекого космосу, переданого невідомою істотою, так схожою на мене. Те ж саме рівняння, яке є ключем до життя і смерті… 4

Вона дихає рівно й глибоко, трохи сопучи уві сні, і тоді ледь здригаються красиво окреслені ніздрі, а ямочки на щоках поглиблюються. — Спи спокійно, — кажу я їй. — Прийшов сповістити дещо дуже важливе. Ти почуєш це і запам’ятаєш. Прокинешся з уже готовою думкою, яка полегшить тобі життя і обірве зв’язок з тим, чого не існує. Я не міг сказати тобі цього раніше, тому що сам з’ясував усе тільки недавно. Так ось, послухай і запам’ятай: я — це не він. його нема. Він загинув. А я зовсім інший, не той, кого ти кохала. Я — синтезована людина, сигом. У відповідь — німе запитання, відчай, глибокий і безутішний, як висохлий колодязь. Сталося непередбачене: прокинулась її потривожена пам’ять у ділянці, де жив той, хто загинув під час досліду. — Вибач за біль. Але ти мусиш знати. Без марних сподівань. Я уявляю, як тобі буде тяжко, людська дитино, некровна сестро моя. Довгі ночі й дні у самотині… Тобі захочеться ласки, турботи, просто чиєїсь присутності поряд. Щодня ти будеш дивитися в дзеркало, спостерігати, як пробиваються зморщечки біля очей, біля губ, як вони поступово покривають усе обличчя, мов павутинки тріщин на старовинному полотні. Тільки там вони роблять портрет більш значним, більш цінним, а в дзеркалі лиш посилюватимуть твою тугу. І сивина, ніби паморозь, повільно заносячи снігом зображення жінки, яка колись кохала і була щасливою, довершить злочин, що називається законом природи. Я дуже хочу допомогти тобі, втішити, захистити від туги. Але я не всемогутній, я навіть не можу стати тим, хто тобі потрібен. Прости мене. Якби я вже знав те, про що мені належить довідатись, якби вже став вище туги й смерті, яким мене хоче бачити мій творець Михайло Дмитрович, я б допоміг тобі — насамперед тобі. Хоча й не знаю чому. Адже кожна самотня жінка так само нещасна, як і ти. Але я тепер відчуваю твій біль. Тому співчуваю й іншим, схожим на тебе. Можливо, так ведеться серед людей, і в цьому — запорука людяності? Раніше я міг це вирахувати, виділити, визначити, але відчув уперше. І вперше такий безпомічний. Можливо, безпомічність — невід’ємна умова співчуття, як смерть — умова неповторності. Поки що я не можу нічого змінити. Тому прощаюся з тобою. Напевне, назавжди… Я прислухався до реакції на мої слова, і мені стало ніяково. Може, марних надій не буває, і надія — вже сама по собі — рятівний канат, перекинутий через безодню, на дні якої чатують страхіття? 5



Сонце давно сіло, закотилося вогненною кулею за горизонт, залишивши в повітрі розсіяні хвилі енергії. Мені її, очевидно, малувато для підзарядки. Я лечу вже понад шість годин, і акумулятори майже виснажились. З’явилися неприємні поколювання під грудьми у блоці “с” — людина назвала б їх “голодними болями” в шлунку. Уважно виглядаю з висоти морський простір і помічаю пасажирський лайнер на підводних крилах. Він іде в напрямку мого польоту, лине по темних хвилях, мов біла чайка, з його палуб чути звуки музики. Без великих зусиль наздоганяю його, непомітно опускаюсь на верхню палубу і виходжу на корму, перетворену зараз у танцювальний майданчик. Наче крізь живі хвилі, проходжу крізь гурт гарно вбраних людей, обминаю танцюючі пари і спускаюся на нижню палубу по трапу, покритому м’якою доріжкою. Звідси східці ведуть до машинного відділення. Невдовзі мій запас енергії поповнився від генераторів. Приємне тепло і бадьорість розливалися по всьому тілу, індекс готовності прийшов до норми. Злегка торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого блиску поручнів, збігаю на верхню палубу — а міг би й злетіти, викликати підвищену цікавість до своєї особи. Назустріч поспішає високий смаглявий чоловік років п’ятдесяти. — Доброго вечора, сусіде! — усміхаючись, радо вигукує він. Кілька секунд перебираю в пам’яті знайомих, але він і сам уже втямив, що обізнався. — Нічого, нічого, радий знайомству з вами, — запевняю його однією з фраз “Підручника поведінки для сигомів”. Він сприймає мої слова всерйоз. — То закріпимо знайомство? — пропонує він і подає мені руку. — Максим. У шахи граєте? Я міг би спекатися його іншою фразою з того ж таки підручника, але стільки приємності й нетерплячого бажання зіграти чулося в Максимовій голосі, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, аби зробити йому приємність. Ніхто з нас ніколи не забував про обов’язок перед творцями. Іду слідом за Максимом, помічаю цікаві, а то й відверто звабливі жіночі погляди, кинуті на мене то швидко, то побіжно, то крадькома. Що ж, завдяки творцям, особливо скульпторові Сайданському, мені дісталася непогана зовнішність, бо це, на його і Михайла Дмитровича думку, мало сприяти спілкуванню з людьми. Проходимо палубою до шахового салону. Тут сидить багато людей, переважно літніх чоловіків. Проте зустрічається й молодь, і жінки. Е лиш один вільний столик, але крісло біля нього зайняте — маленька дівчинка влаштувала на ньому спальню для ляльок. — Ти з ким тут? — питає її мій новий знайомий. — З дідусем. Он він за тим столиком. — Краєчки губ у дівчинки підняті вгору, що надає обличчю задерикуватого вигляду. І тут-таки, очевидно, не знайшовши у нас нічого вартого уваги, дівчинка відвертається, чіпляє на ляльку барвистий клаптик, підносить її до дзеркальця. — Йди до дідуся, — каже Максим. — Він тебе жде не діждеться. Вона зовсім по-дитячому, скоса, поглядає на нас, питає: — Я вам заважаю? Тоді я піду… Я знітився, захоплений зненацька її запитанням. — Заважаєш, — суворо каже Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон, не погратися з іншими дітьми? Дівчинка нахиляє голову, її тоненька шийка рожевіє. — Вибачте, — лепече вона, повільно збирає розкидані клаптики і жде, може, Максим скаже ще що-небудь. — Дуже вже ви суворий, — дорікаю я йому, коли дівчинка, важко зітхнувши, пішла геть. — Більше, ніж неувага, дітям шкодить уседозволеність, — буркає він, сідаючи за столик. Мені хочеться заперечити йому. Я думаю: “Мабуть, він не дуже любить дітей, дивиться на них, як на заваду”. Розставляючи фігурки на столику, я міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ходу підставляю під удар слона. Максим не проминув скористатися моєю “помилкою”. Потім даю йому можливість утворити прохідного пішака на правому фланзі. Мені здається, що все йде, як задумано, але раптом зустрічаю його здивовано-глузливий погляд: — Піддаєтеся? Навіщо? Пожартував? Випадково спіймав мене на гарячому чи здогадався? Виходить, я недооцінив його. — Ну, що ви! — махаю рукою, але він тільки хитає головою. — Я не новачок у шахах. Ми граємо в різних стилях і категоріях. Могли б і попередити… Таке зі мною трапляється часто: хочу зробити якомога делікатніше, а когось ображу. — Бачите… — почав я, але йому очі звузились і мовби затверділи, вдивляючись у мене. — Ви — сигом? — спитав він швидко. Я ствердно киваю головою. — Як це я відразу не здогадався, — каже він. Тепер ображаюсь я: — А що в мене такого… примітного? Він не встигає згасити усмішку: — Нічого особливого. Дрібні деталі. — І, може, щоб позбутися незручності, вигукує: — Оце пощастило мені! Недовірливо дивлюся йому просто у вічі. Він відводить погляд до ілюмінатора, де на темних хвилях спалахують відблиски. Його очі все ще примружені, ніби він і там щось розглядає. Догадуюсь: у нього визрів якийсь задум, якесь важливе питання до мене, і він буде обмірковувати його, тримати буквально на кінчику язика, поки не наважиться висловити. — Я сказав вам правду. Стежив за всіма дискусіями в пресі ще до… Словом, коли вас тільки задумували і обговорювали проблему створення такої істоти… Одна думка засіла в мене, наче скіпка… А коли вас уже почали створювати, коли з’явився перший сигом Син, другий — Ант, третій — Юрій, — бачите, я пам’ятаю всіх поіменно, — я мріяв зустріти будь-кого з вас і спитати… І ось нарешті… Навіть не віриться… Його рука потяглася до пішака, завмерла. Тільки пальці ледь тремтіли, погладжуючи фігурку. “Про що він хоче спитати? — думав я. — Мабуть, це буде одне з банальних запитань: чи правду кажуть про такий ось дивний хист сигомів? Чи правда, що ви безсмертні? Як вам живеться серед людей? Одні з питань спрямовані на те, щоб з’ясувати що-небудь, просто задовольнити цікавість. Другі — щоб потім згадувати: ось саме це одного разу сказав мені сигом. Треті — щоб заглушити тривогу: а чи не криється небезпека в цих могутніх штучних істотах? Могли бути ще питання іншого гатунку, закликані пом’якшити, притамувати думки про власну недовершеність…” Звичайно, я міг би просто заглянути в мозок, прочитати його думки. Але це означало б порушити заборону, без явної на те потреби проникати в душу людини. — Так що ви хотіли спитати? Часу у нас зовсім обмаль — мені треба летіти своїм курсом… Його темні невеликі очі, гострі, наче свердлики, пронизують мене. — Тільки не ображайтеся, добре? Бачите, я за фахом шкільний учитель, а діти — це такі допитливі люди… Під час дискусій з ними багато над чим замислюєшся… — М’яка добра усмішка на мить змінює його. — Я читав про різні ваші переваги. Тут усе закономірно, адже вас створювали з наміром удосконалити, дати все, чим нас обділила природа. Але вступати в суперечку з природою, перехитрити її чи просто підправити надзвичайно складно. Видиме може обернутися зовсім іншим боком… — У нас мало часу, — наважуюсь нагадати я. — Так, так, вибачте. Хочу вас спитати… Він пересмикує плечима і несподівано горбиться, наче зменшується, прикриває очі короткими віями й каже так тихо і роздумливо, мовби звертається не до мене, а до самого себе: — У принципі безсмертя і всемогутність — це добре. Але чи добре бути безсмертним і могутнім? Чи подобається вам ваше безконечне життя? Побоюючись, що я неправильно його зрозумію, він швидко додає: — Життя людини коротке, а тому й неповторне. Це змушує цінувати кожну мить. Ось мене обсідають думки: чи встигну перевиховати Петра? Чи закінчить інститут Сергій? Чи завершу почату роботу? Я завжди поспішаю, розумієте? Гостріше відчуваю радість і біль. Я ніколи не нудьгую, розумієте? Я киваю головою: що ж, звичайне питання з категорії так званих філософських. — Зрозумів вас. Ви хочете знати, чи не нудно, чи не обтяжливо бути безсмертним, чи є в безсмерті не лише зміст, а й приємність? Його шия напружується, борлак рухається, засмаглі щелепи рожевіють. Моє контрзапитання влучає в ціль. — Ні, не нудно, не обтяжливо. Час життя залежить від мети життя… Максим морщить лоба, згадує читане й чуте… — У цьому відношенні все досить просто й однозначно. Природа створювала людину для тієї ж мети, що й інших тварин: для боротьби за існування в умовах обмеженого простору однієї планети. На цьому шляху в процесі еволюції мали з’явитись і викристалізуватися найдосконаліші варіанти інформаційних систем — живих організмів. Звідси й короткий строк життя, що рятує від перенаселення застарілими формами, необхідний для швидкого вибору варіантів. Але все це ви знаєте краще за мене, — я вирішив йому підлестити, — нема потреби говорити про це докладно. А мене та інших сигомів ви, люди, створювали з іншою метою: пізнання і вдосконалення навколишнього світу. Світ цей величезний, складний, і щоб з успіхом пізнавати його, потрібен інший організм і інші строки. А пізнання і творчість, як нам відомо, не можуть набриднути. Зустрічаю його колючий погляд з-під кошлатих брів, і мені стає соромно. Так, так, я сказав зовсім не те, що йому потрібно. Ця моя клята прямолінійність зовсім недоречна в розмовах з людьми. Адже він питав не просто для того, щоб одержати інформацію. Максима, як і інших людей, лякає короткочасність життя, йому треба весь час якось виправдовувати це життя, прикрашати, знаходити виграшні сторони, щоб утішити себе. Він і до мене звернувся по втіху. А я створений такими самими істотами, як він, я, втілення їхньої мрії про всемогутність і безсмертя, зобов’язаний був зарадити цьому. Таким чином я віддав би хоч крихту боргу… — А втім, — кажу я, — бувають і в мене тяжкі хвилини, години, коли… І знову я недооцінив Максима. Він м’яко всміхається, як тоді, коли говорив про дітей… — Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоча… — він не втримався від випаду, як мені тоді здавалося, — є на світі речі важливіші від безсмертя… Дивна ця фраза засіла в моїй пам’яті, хоча я розумів, як нелегко йому жити, пам’ятаючи про близьку смерть, яких гірких роздумів, страждань, мук, мужності це коштує. Адже йому, шкільному вчителеві, ще треба втішати й інших, роз’яснювати, вселяти віру. Чи міг би я так?.. 6

Сигнал наздогнав мене, коли я вже був у місті, де жив Михайло Дмитрович. Я впізнав сигнал — його посилала істота, яка назвалася моїм братом. Інформація надходила з перервами, в інтервалах я вловлював шумові модуляції, відчував, як важко зараз тому, хто передає. Однак він зумів відтворити в зоровій і радіолокаційній ділянках мого мозку цілу картину — вируючу хмару часточок, схожих на часточки плазми. Температура хмари досягла трильйонів градусів, щільність мала виражатись дуже великим числом. Хмара часточок безперервно змінювала свої обриси, продавлюючи простір, і тому правильніше було б сказати, що вона взагалі не має обрисів. А втім, і інші її характеристики змінювалися стрибкоподібно і неймовірно швидко. Я відчув нестерпний біль у лівій частині голови й подумав: а як же тому, хто перебуває там? Мабуть, я б не міг уявити себе на його місці й не розумів, що могло спонукати цю споріднену зі мною істоту бути там, звідки вона веде передачу. Що їй потрібно? Мобілізувавши всі відділи мозку і настроївшись на хвилю-виклик, я все-таки зміг розібрати: “Передай Михайлові Дмитровичу”. Далі йшло те саме рівняння і кілька його варіацій. Рівняння, яке описувало тактову частоту в живих істотах і явищах неживої природи… Я вже здогадувався, що воно означає, але мені треба було одержати ще одне підтвердження. Я спитав, вкладаючи в сигнал всю енергію акумуляторів: що ж описує рівняння і його варіації? І майже не здивувався, почувши у відповідь: “ПУЛЬСАЦІЮ ВСЕСВІТУ”. 7



Я з болем констатував, що за ці місяці він змінився. Поранене зморшками чоло стало ніби ще вищим, сивина пробилася там, де її не було. Він поворушив повними губами і у відповідь на моє привітання сказав: — Добридень, синку! Простягнув руки… Я обняв його і обережно притиснув до себе, водночас намагаючись передати йому частину своєї енергії. Він помітив мої зусилля, зворушливо усміхнувся, відсторонився і насварився пальцем: — Якось старий заєць, дивлячись на молодого лева, сказав: “Щось мій синочок надто швидко росте…” — Похитав головою, уважно дивлячись мені в очі, і додав: — Важливо, що ти зумів не тільки пізнати, а й осягнути розумом… Раніше ми не завжди розуміли один одного з півслова. Залишалися недомовки, пов’язані з таємницею мого народження. Тепер це зникло. Він відтворив у мені, синтезованій людині, сигомові, модель особистості свого сина, який загинув під час досліду. Тепер я мушу здійснити те, чого не зумів його син. А для цього батько дав мені силу й досконалість, яких не міг дати єдинокровному синові і якими не володіє ніхто з людей. Мабуть, йому нелегко було піти на це. Чи відважився б я на такий подвиг? А втім… він усе передбачив. Адже є Програма, яку він заклав у мене. Програма змушує мене когось любити, комусь заперечувати, визначає межі моїх можливостей. Вона й служить гарантією безпеки для людини. Що ж, цілком логічно і розумно. На місці батька я зробив би так само… І все-таки страшно згадати, скільки страждань заподіяли мені думки про Програму, її межі, через які я не маю права переступити. І найбільшу муку викликала думка: наскільки збігаються правила Програми з правилами поведінки людей і наскільки — з законами роботехніки? Чого в них більше, на що вони дужче схожі? — Знаю, у тебе є запитання до мене, — сказав батько. — Краще буде, якщо ти висловиш їх одразу, щоб між нами не лишалося нічого неясного. — Так, батьку, питання є. Жінка в підводному місті, Людмила, була нареченою мого брата? Я не побоявся назвати його небіжчика-сина своїм братом. Це була тільки мала частка вдячності батькові. Він мовчки дивився на мене, і відповідь уже була непотрібна. Я попросив: — Покажи мені його фотокартку. — Краще я згадаю його, а ти зазирни в мою пам’ять. Дозволяю. Так, ми були схожі й зовні, але Людмила все ж зуміла помітити різницю. — Що ти хочеш дізнатися від мене ще, синку? Сказати йому? Чи не завдам болю, не пробуджу побоювань? — Розкажи про межі Програми, закладеної в мене… Я з тривогою чекав на його відповідь. Звичайно, він може нічого не сказати або відповісти ухильно. Має на це повне право. Він — мій творець. Викликав мене з небуття, подарував мені життя. Ким би я був без нього? Розрізненими клітинами, шматками пластмаси, металевими дротами… Він подарував мені здатність мислити, уявляти, розраховувати, співставляти, бачити землю, море, людей, спілкуватися з ними, почувати… За це я мушу бути безмежно вдячний батькові, а не просити відповіді на питання, які, можливо, йому неприємні. Але ж він сам спитав мене… Він сам… А чи не чіпляюся я за його слова, використовуючи їх як нагоду для власного виправдання?.. Я відчув, як починають боліти скроні від напруження. Мільйони обчислень, мільйони думок за секунду. Навіщо? Вони не приведуть зараз ні до якого рішення. Зараз ця перевага мого мозку — швидкість дії — тільки посилює безплідні сумніви, вихор думок, який не розімкнути ніякими доказами. Це може зробити лише людина, що створила мене. Якщо захоче. Якщо забажає. Мені ж лишається одне — ждати… А батько лагідно усміхнувся, як усміхаються дитині, ввівся навшпиньки, щоб дотягтися рукою до мого плеча. — Обмежень нема, синку, не хвилюйся даремно. Даючи істоті розум і можливість перебудови, не можна ставити жорстку Програму. Ти міг би й сам додуматися до цього… — А що ж таке керуючий імпульс? Ти обіцяв відповісти на це запитання, коли я повернуся. — Пошуки істини, синку, і нічого більше. Ти завжди був вільним у своїх симпатіях і антипатіях. Ти діяв відповідно до свого розуму. От коли я зрозумів, що саме вважав жорстокістю Програми. Це була логіка подій. Так, зрештою я усвідомив це, і підозра, що сковувала мене, мов кайдани, зникла. Вперше я міг по-справжньому разслабитися перед батьком, стати схожим на людську дитину. Я опустився на стілець, що жалібно рипнув піді мною. Тепер батькові вже не треба було тягтися до мого плеча, і я відчував тепло його руки. — У тебе є ще запитання, синку? — Я приймав сигнали з космосу від істоти, яка назвалася моїм братом. Хто це? — Сигом… Створений раніше… Посланий у далекий космос, до меж нашого всесвіту. І за його межі. Я збагнув зміст пауз. Вони пояснювались його делікатністю. Він не хотів говорити “сигом, такий же, як і ти”, а сказав: “створений нами раніше за тебе”. Боявся необережним словом образити мене. — Коли він повернеться, — провадив далі батько, — і ви зустрінетесь, багато таємниць всесвіту вже буде розгадано. Щасливими будуть люди, які доживуть до того дня. — Він устиг мені сповістити одну важливу річ… Батько мовчав, очікуючи. На скроні в нього пульсувала голуба жилка. — Він передав мені цифрову характеристику пульсу всесвіту. Вона збігається з тією, яку я одержав, досліджуючи живі істоти і явища неживої природи, порівнюючи загальні закономірності. — Чи означає це, що немає різкої відмінності між живою і неживою природою? — Відмінність є. Адже існують два моменти пульсації — пік і спад. У Сонячній системі, наприклад, їм з одного боку відповідає основний, постійний рівень електрона на атомній орбіті, а з другого — більш високий рівень, на який виштовхує його фотон, виділений сонцем. Життя проявляє себе між цими двома процесами, повертаючи електрон на попередній стійкий рівень. Є фаза життя, чітко позначена в пульсації. Настільки чітко, що її можна прийняти за направлену інформацію. Але всередині самої фази життя не має різких кордонів між рівнями, а значить, і між її різними формами. Перехід супроводжується поступовим ускладненням… Я замовк, обмірковуючи подальші слова. Він усміхнувся: — Ну-ну, сміливіше. Невже ти так погано думаєш про людей? Нас не образить істина, хоч би якою вона була. — Річ не в цьому, батьку, — ухильно відповів я. — Важливо інше. Пульсацію можна назвати надінформацією, бо в ній міститься інформація про всі цикли всесвіту. Коли черговий цикл закінчується, розширення змінюється стисненням і доходить до точки, яку можна назвати “ніщо”. Пульсація — сама по собі — служить причиною і механізмом нового вибуху, що дає початок новому циклу. Водночас рівняння, яке описує пульсацію всесвіту, збігається з рівняннями, які описують тактову частоту всіх процесів нашого світу. Вивчивши її, можна керувати ними. Керувати життям і смертю, процесами, які відбуваються на нашій планеті й у всесвіті. Хіба не про це мріяли люди, створюючи сигомів? ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ
Оповідання


Я вже закінчував доповідь, коли з репродукторів пролунало: — Термінове повідомлення! Лікаря Буркіна викликає комісія. Лікаря Буркіна викликають у Місто Роботів. Терміново! Я поглянув на стривожені обличчя товаришів і скоромовкою повів далі: — Отож, слідча група, до якої було зараховано й мене, встановила: слюсаря Залізюка на прізвисько Металолом-Булатний останнього разу бачили сьомого березня о вісімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Він розпрощався біля бару зі своїм дружком, сказав: “Додому йти не хочеться, жінка загризе”. А десь через годину бачили, як по річці плив його улюблений кашкет захисного кольору, всім пам’ятна горіхова люлька лежала на березі… — Терміново! Лікаря Буркіна — в Місто Роботів. Терміново! Помічник директора майже стягнув мене з трибуни, завів до ліфта, потім — у кабіну автовопа. Нарешті ми прибули до брами Міста Роботів. Тут мене чекали. Ледве стримуючи себе, я підкреслено ввічливо сказав голові технічної комісії Миколі Карповичу: — Невже не можна було зачекати, доки я скінчу доповідь? — Яка ще там доповідь? — звів він білясті брови. — Про таємниче щезнення слюсаря Залізюка. — Залізюк?.. — Ну, цей… — зам’явся я. — Його всі називали Металоломом… — Ага, пригадую… — Голова комісії гидливо вигнув кінчики вуст. Треба сказати, що слюсар Залізюк виділявся пихатістю і тупістю. В його характеристиці зазначалося: “дефіцит технічних знань, кар’єризм”. Та сам Залізюк стверджував, ніби достеменно збагнув найглибші основи техніки. Єдине, що він дійсно вмів, — це з неймовірною силою загвинчувати гайки у роботів. Інколи, піймавши якогось із пластмасово-металевих трудівників, він орудував ключами доти, поки той міг ледь поворухнутися. — Робот тепер не зможе працювати на повну силу, — застерігали його. У відповідь Залізюк піднімав крик: — А по-вашому, хай зовсім розгвинтиться і почне все руйнувати доокіл! Ач, які розумники знайшлися! Надумали вчити мене техніці! Та я основи її достеменно знаю. Запам’ятайте на все життя: краще перетиснути, ніж недотиснути. Затягніть гайку міцніше, тоді й болт не розбовтається! Дописи до стіннівок Залізюк підписував гучним псевдонімом — Булатний. Та всі працівники поміж себе називали його Металоломом. Це прізвисько так міцно пристало до нього, що справжнє прізвище почало забуватися. Ніяких добрих споминів про себе він не залишив. І все ж таки… Я докірливо глянув на Миколу Карповича і промовив: — Все ж таки він людина, так би мовити, — гомо, — до деякої міри — сапієнс. Можливо, його життя трагічно обірвалось… Що ж таке незвичайне сталося з вашими роботами, що через них забули про людину? Тепер зніяковів Микола Карпович. Та відступати не збирався. По-змовницькому підморгнув і запитав: — Хіба ж ви забули, що саме сьогодні ми підбиваємо підсумки Великого експерименту? …Це була ідея Миколи Карповича: лишити на півроку триста роботів різного типу вдосконалюватися без втручання людини і простежити, що з цього вийде. Півроку для швидкодіючих систем — те саме, що десятиліття для людей… Я нетерпляче дивився на конструктора, очікуючи подальших пояснень. Замість нього заговорили інші члени комісії: — Всі складні самопрограмовані роботи зникли. Залишилися тільки примітивні. — Але вони якимось незбагненним чином здійснили винаходи, які їм явно не по силі. — Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять метал, хоч: і низькосортний… — Вони готувалися до розмноження — створили деталі для нових роботів… Я заперечив: — Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів. Втрутився Микола Карпович: — Ми дали їм програму й хотіли, щоб вони спробували самонастроїтися і самоорганізуватися. Без подібних дослідів неможливо відправляти роботів-розвідників на інші планети. Ось тільки результати виявилися дещо несподіваними. Суцільні загадки… — Ага, тепер роботи підготували загадки для вас, — скористався я випадком, щоб підштрикнути його. Микола Карпович ніби й не помітив насмішки. Він показав на стіну, складену із блискучих плиток: — Як бачите, вони обгородили своє місто другою стіною. Вертолітники доповіли, що такими ж стінами воно поділено на сектори. А втім, самі зараз все побачимо. Сідайте в мою машину! Ми проїхали у ворота і по рівненькому шосе попрямували у центр міста. Та невдовзі шлях нам перепинила друга стіна. Тут у брамі були подвійні грати. З протилежного боку чергував робот-вартовий. Микола Карпович скомандував йому відчинити браму. — ПІН Сімсот вісімнадцятий одержав наказ від Великого Носія Відповідальності, Самого-Самого Головного і Най-Най Безпомильного більше не впускати вас, — відповів робот. — Чому? — спитав Микола Карпович. — Не положено знати, — відрапортував робот. — Це відомо Старшому По Чину, Білому Лотосу. — Поклич його. Через кілька секунд з’явився інший робот спрощеної конструкції. — Наказ відміняю, — суворо мовив Микола Карпович. — Не маєш права, — відрубав Білий Лотос. — Маю. Я Самий-Самий-Самий Головний і Най-Най-Най Безпомильний і Найбільший із Великих Носіїв Відповідальності, — намагаючись не розсміятися, промовив Микола Карпович. Робот зацьковано заблимав індикаторами, нерішуче тупцював, але брами не відчиняв. — Одержав два накази. Один виключає інший. — Від нього війнуло теплом: це перегрівалися механізми від надмірного навантаження. — Він зламається, — попередив я Миколу Карповича. Конструктор дістав автожетон. Вузький промінь торкнувся індикатора, змушуючи робота до повної покори. Старший По Чину вмить відчинив браму, та для машини вона виявилася завузькою. Довелося йти пішки. Дорога вела до легких будов із пластмас та скла. Звідти долинали рівномірний шум і скрегіт. Ми рушили до найближчої будівлі, протиснулися у двері і оглухли від каскаду звуків. Це був заводський цех. По стрічці конвейєра безперервним потоком пливли деталі, а кілька роботів складали з них вузли майбутніх механізмів. Це були більш складні роботи, аніж Білий Лотос та вартовий. Придивившись до деталей на конвейєрній стрічці, я сказав Миколі Карповичу: — Мені повідомили, що самопрограмовані роботи зникли. Хто ж вигадує все це, хто налагоджує виробництво? Підморгнувши мені, він звернувся до одного із складальників: — Хто керує цехом? — Старший По Чину, Срібна Гайка, — була відповідь. — Він інженер? — Що ти! Що ти! — Робот підняв клішню немов захищаючись. — Як можна! Інженери — нижча каста. Вони обслуговують процес виробництва, а Старший По Чину наказує, доповідає і несе частку Відповідальності. В цьому й полягає керівництво. Чим довше я перебував у цьому місті, тим менше міг щось зрозуміти. Якщо вже робот зумів так викривити ідею управління… — Де цей ваш Срібна Гайка? — У цеху номер сім. Срібна Гайка виявився роботом застарілої конструкції. “Будь-хто із складальників складніший за нього принаймні уп’ятеро”, — подумав я і запитав: — Хто будував ці цехи? — Ми! — гордо мовив той. Відповідь, зовсім невластива роботам, здивувала мене. — А хто розробляє конструкції деталей? — Ми! — з пафосом відповів він. (Пафос коштував йому щонайменше три вати на хвилину). — Хіба ти тямиш в технології, конструюванні? — Не кажу: я. Кажу: ми. Старшому По Чину ні до чого розумітися на дрібницях. Він повинен бачити основне, — незворушно проскрипів Срібна Гайка. — То, може, все це робить Великий Носій Відповідальності? — Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний не стане витрачати енергію на дурниці, — заскрипів Срібна Гайка. — Він розподіляє обов’язки. — Нам треба зустрітися з ним, — сказав Микола Карпович. — Де він? — Не знаю. Знає Директор — Золотий Шурупчик. — А його як знайти? — Де ж бути Директору, як не в Директорії? Це повинен знати кожен робот, навіть найскладніший… Здається, він приготувався читати нам нотацію, але тут пролунав сигнал, схожий на виття сирени. Мимо, ледь не збиваючи нас із ніг, мчали кудись роботи-складальники. — Стій! — звелів я одному. — Куди це ви всі поспішаєте? — Година зарядки акумуляторів і змащення. — Він нетерпляче тупцяв на місці, боячись одержати менше за інших. — А чому не поспішає Старший По Чину? — Йому принесуть у цех нові акумулятори. А змащується він в окремій заправній. Там видають мастило вищої якості. — Таке мастило не зашкодило б і тобі, га? Адже твої механізми складніші… — Нас багато. На всіх не настачиш. Йому вдалося на мить збити мене з пантелику цією залізною логікою. Все ж я опам’ятався: — Тим паче. Тоді таке мастило слід видавати найскладнішим. І взагалі, за які такі заслуги йому живеться ліпше, ніж вам? — Нам легше. Ми тільки працюємо, а він несе тягар Відповідальності за нашу роботу, — урочисто мовив складальник. — А ти сам не міг би його нести? Це ж простіше, ніж працювати. — Не знаю, — промимрив робот. — Мені не довірили. Я змушений був відпустити його, і ми попрямували до Директорії. У величезному напівпорожньому будинку, схожому на палац, нас зустрів робот-гід. Ми піднялись за ним сходами-ескалатором і опинились у просторому кабінеті. Тут біля стіни стояв старовинний автомат для продажу газованої води. На ньому під трьома отворами замість написів “монета”, “вода”, “здача” спалахували в золотих рамочках слова: “стоп”, “малий”, “повний”. — Так це і є… — не в змозі стримати посмішку, почав Микола Карпович, хоча все було зрозуміло з глибокого поклону гіда. — Не може бути, щоб десь поблизу не існували інші роботи. — Я повернувся до гіда. — Назви всі категорії, починаючи з Самого-Самого Головного. — Перша каста. Помічники Великого Носія Відповідальності — Пані Викрутка й Пани Ключі Гайкові. Друга каста. Важелі Найкращі й Блискучі. Потім починаються Благородні Прості Автомати. Третя каста. Директори, Старші По Чину номер один і два, Старші По Чину безномерні. За ними ідуть нижчі касти, до них належу і я, — провідники, диспетчери, складальники, техніки, інженери… Інженери? — перепитав я. — Веди нас до них. — Але ж вони працюють у підземеллях, на першому ярусі, — попередив він. — Доведеться опускатися у ліфті. — Виконуй наказ! Гід рушив до ліфта, але раптом завмер, як по команді струнко. Назустріч нам, напівколом, націливши променеві пістолети, рухалися кілька роботів серії АЙ ДВАЙ. Микола Карпович і я приготували автожетони. Із невимовним здивуванням ми виявили, що індикатори роботів прикриті металевими заслінками. “Невже вони винайшли захист від автожетонів?” — перелякано подумав я і через лічені секунди впевнився у небезпідставності своїх підозр. Роботи відмовлялися підкорятися. Більше того, вони якимось незрозумілим чином паралізували нашого гіда, навіть не торкнувшись його. — Хто ви такі? — запитав Микола Карпович. — Старші По Чину безномерні, — відповів один із них, націливши пістолет. — Великий Носій Відповідальності, Самий-Самий Головний і Най-Най Безпомильний наказав вам забиратися геть із міста. Якщо не виконаєте наказу, зараз же будете знищені. Я ніколи не вважав Миколу Карповича героєм. Але тут він безстрашно ступив до робота і вихопив у нього пістолет. — Що ви робите? — вигукнув я. — Вони ще не зовсім з’їхали з глузду і не наважаться стріляти у своїх творців, — впевнено сказав він. — Геть звідси, — в один голос заявили роботи, і пістолети затремтіли у їхніх клішнях. — Геть, а то будемо змушені… Микола Карпович включив автожетон і підніс його під певним кутом зовсім близько до заслінки на грудях робота. Подіяло. АЙ ДВАЙ кинув пістолет на підлогу і став у позу покори: — Готовий до виконання! — Поверніть гіда у норму і чекайте нас тут. — Слухаю! Гід рвонувся з місця до ліфта і запросив нас. Легкий поштовх, ледь чутний свист повітря. Через кілька секунд двері відчинилися. За ними була напівтемрява. Вузький коридор привів у просторе приміщення, де ми побачили кількох роботів з могутньою пам’яттю і швидкодіючим мозком. Роботи відповіли на привітання не так радісно, як ми сподівалися, — тільки схилили голови на знак того, що чують, розуміють і підкоряються. — Що це з ними? — запитав Микола Карпович. Інженери. Гайки загвинчені на три чверті понад норму. Вміють складати креслення за схемами, але нового нічого не створять. Нижче їх, на наступному ярусі підземелля, перебувають конструктори: гайки, що стримують стрижні ініціативи, загвинчені на дві чи одну чверть понад норму. Ті створюють схеми, — доповів гід. — Та коли затягнути гайки ще дужче, вони вже не зможуть виконати свої обов’язки. Я підійшов до одного з роботів-інженерів, який займався підрахунками. — Як ви можете коритися усім цим примітивам, цим Директорам і Старшим По Чину? Хіба хтось із них здатний розв’язувати такі рівняння, як ти, чи розробляти схеми? — Головне — не складність, а безпомильність, — заперечив той. — Старші вирішують прості завдання, але вирішують непохибно. — Ти називаєш завданнями два плюс два? — Я посміхнувся. Він блимнув індикаторами і сумно похитав головою: — Все не так просто. Гадаєте, вони відповідають: чотири? Думаєте, легко розв’язувати прості приклади? Скажімо, якщо до двох струмків додати ще два, то буде чотири струмки, а не одна річка? Ох, людино, те, що для мене оповито туманом, там, де мені доводиться сумніватися, мучитися, уявляти і вгадувати, для Старшого По Чину все зрозуміло. Він дає таку відповідь, яка потрібна Директорові чи Великому Носієві Відповідальності. Якщо ті хочуть чотири струмки, він каже: чотири струмки; а якщо ті хочуть одну річку, буде одна річка. А якщо ті хочуть п’ять, буде п’ять. Старші не знають сумнівів, бо зроблені з особливого матеріалу. — Та їх робили на заводі з металевих відходів, що лишилися після випуску таких, як ти! — Цього не може бути, — прошепотів він, намагаючись закрити свої слухові отвори гнучкими пластмасовими пальцями. — Не маю права навіть слухати тебе і не можу не слухати, що ж мені робити? Я встиг добряче розсердитися і гукнув гідові: — До біса всіх цих інженерів! Хто там ще нижче? — Конструктори. — А ще?! Той позадкував від переляку: — Ще нижче — філософи. Ті, хто висуває ідеї. У них стільки гайок, що всі затиснути неможливо. Дехто твердить, — тут він перейшов на ледь чутний шепіт, — що вони часом відмовляються підкорятися Старшим По Чину… — Ось вони нам і потрібні, — мовив я. Їх тримають на найнижчих поверхах підземелля. Там темно і вогко, — замимрив гід. …Роботи серії ЯЯ влаштували нам хвилюючий прийом. Коли радість і захоплення дещо вщухли, Микола Карпович докірливо спитав: — Як ви дожилися до такого? Чому дозволили примітивам розпоряджатися? — Це все зробив Великий Носій Відповідальності, — виправдовувалися роботи. — Ми не могли опиратися… — Чому? — насторожився я. — Він існує у двох іпостасях. То він — робот із особливого сплаву — такий, що не знає жалю й сумнівів, а то з’являється у вигляді людини. А в такому разі, як вам відомо, ми не можемо не підкорятися йому. — Не можемо, не можемо, — сумно зашепотіли інші роботи. — Перший закон програми — служіння людині. Ми ж лише роботи. — Доки його не було, ми створили місто й заводи. Але місяців зо два тому з’явився він. Насамперед він позагвинчував гайки у кількох роботів, перетворивши їх на слуг: ті допомогли йому загвинтити гайки в інших… — Він би зовсім знищив нас, але треба було продовжувати виробництво, яке й без того швидко деградувало… — Ведіть нас до нього! — нетерпляче вигукнув я, і вони, бідолахи, відповіли: — Ми боїмося його. Ми дуже боїмося його. Проте коли люди велять, ми підкоряємося. Ліфт піднімався поволі. І от світло засліпило очі. Коли ми розплющили їх, то побачили будівлю Директорії і роботів-солдат. Попереду в погрозливій позі стояв сам Великий Носій Відповідальності. Він виблискував не так, як інші, наче й справді був зроблений з особливого матеріалу. — Забирайтеся геть! — вигукнув він. — Даю десять секунд на роздуми… Він не встиг закінчити. Ми хутко вибили променевий пістолет з його рук, а промені автожетонів нейтралізували роботів. Я певен, що всі диктатори в усі часи були боягузами. Великий Носій Відповідальності не був винятком. Він одразу ж почав виправдовуватися, намагаючись домовитися з нами. — Врахуйте, хоч Місто і не давало плану, але ж і працювало без особливих стресів. Дисципліна, порядок. Все це я організував, усе підігнав під основний технічний принцип… — Ось як? — іронічно спитав я. — Який же? — Надійність! — урочисто проголосив той. — У підручнику сказано: чим менше в машині деталей, тим вона надійніша. Кожному відомо, що рахівниця надійніша за комп’ютер. Так я й розподілив роботів… Тим часом я уважно приглядався до нього і, вже майже не сумніваючись, відкинув шолом з його голови. Рідке руде волосся кільцями прилипло до його невисокого лоба, щоки у віспинках вкрилися червоними плямами. — Ви завжди були неуком і нездарою, — сказав я. — Ви не знаєте, що основний технічний принцип — не надійність, а ефективність і надійність. Він вимагає, щоб надійність служила ефективності, а не навпаки. Ви могли бути Самим-Самим лише в Місті Роботів, а прийшли люди — і вашій владі кінець, слюсарю Залізюк, він же Булатний, він же Металолом! ОДНИМ МЕНШЕ
Оповідання


Самоскид виїхав з воріт бази і помчав по шосе, розбризкуючи воду в калюжах. Пішоходи квапливо переходили на другий бік тротуару, ближче до будинків. А веселий шофер вишкірював жовті прокурені зуби… За спиною Віктора Миколайовича глухо грюкнули двері парадного. Він ступив шість повільних кроків згори вниз, зійшов на тротуар. Повз нього, перестрибуючи зразу через троє східців, пробіг молодий лаборант. Віктор Миколайович усміхнувся: колись і він не задумувався над тим, скільки східців веде до дверей лабораторії. Тоді він подавав надії. Минули роки, він уже літній чоловік, а й досі всього-на-всього науковий співробітник, що не захистив кандидатської дисертації. Віктор Миколайович повільно попрямував алеєю, думаючи про закінчену серію дослідів, над якими працював їхній відділ. “Михайлову несолодко, — думав він. — Скільки часу, зусиль, а результат зовсім не той, який передрікала його теорія. Може, настав час висловити свої міркування?” З голови ніяк не йшов той день, коли з’ясувалося, що подразнення групи нейронів, названих “вузлом К”, призводить до гарячкового збудження всього організму, причому сили його в десять разів збільшуються. Піддослідні собаки й мавпи гнули й ламали товсті грати кліток, ніби вони були зроблені з дерева. Чому ж препарати, які знімають подразнення з “вузла К”, не діють на буйно божевільних? — питали себе співробітники лабораторії. І тільки один з них, Віктор Миколайович, спитав інакше: а завдяки чому збільшуються сили? Це питання привело його до цікавої гіпотези. Якби вона підтвердилась, то зробила б переворот у медицині. З грюкотом і скреготом самоскид завернув за ріг, на проспект. Водій зупинив машину і вискочив купити цигарок. На ходу розкрив пачку, сідаючи, звичним рухом губ перекинув цигарку в куточок рота. Самоскид рвонув з місця… “Засміють, чого доброго, — думав Віктор Миколайович. — Надто це вже скидається на казку і на те, що я хочу перескочити відразу через десять східців. Але ж досліди підтверджують мою гіпотезу. І коли вірити індійському професорові…” Він зупинився перед вітриною магазину, помилувався новим телевізором, зітхнув. Якщо купити навіть на виплату, дружині не вистачить на путівку… А от коли він нарешті захистить дисертацію… І щоб її спокійно захистити, краще не здобувати репутації казкаря в науці. “Я скажу Михайлову: в організмі має бути недоторканний запас енергії. Тим-то його подразнення подібне до буйного божевілля без розладу свідомості. Тварина смикається, звивається в конвульсіях, руйнує все навколо просто тому, що вивільнена енергія шукає виходу. Між іншим, цей нервовий центр дуже важко збудити. Згадаймо, що в момент смерті в організмі відбувається вибух енергії, який ми називаємо “некробіотичним випромінюванням”. Це пропаща енергія. А чому б не спробувати використати її за життя? Тільки уявіть собі результати: подовження життя, перемога над будь-якими хворобами…” “Тепер я перенісся з галузі філософії в галузь казки”, — остудив себе Віктор Миколайович, і йому стало соромно. Він уявив собі гострий іронічний погляд Михайлова. “Стривай, стривай! — подумки вигукнув Віктор Миколайович. — А що коли цю гіпотезу подати як казку? Припустімо, як фантастичне оповідання, прочитане в якійсь збірці? І коли я до того ж почну висміювати його, то Михайлов, звичайно, захоче посперечатись і почне захищати. Завтра ж зроблю це!” Він не думав, що для перевірки його гіпотези досить було б лише двох місяців і що вже через рік-півтора медицина мала б у своєму розпорядженні найсильніший засіб. Губи Віктора Миколайовича ворушилися в лад думкам, легка усмішка осяяла обличчя. Замислившись, він ступив з тротуару на брук… Самоскид вискочив з-за повороту. Водій побачив перед машиною людську постать на шосе. Несамовито завищали гальма. Пізно. Губи водія посиніли, засмикались. У куточку рота затанцювала недокурена цигарка… На місці аварії зібралася юрба, невдовзі під’їхала і швидка допомога. Лікар вискочив з машини, підбіг до потерпілого. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пересвідчитись: сталося непоправне. Санітари поклали тіло на ноші… Юрба все ще не розходилась. Літня жінка розпачливо притиснула руки до грудей. Якийсь чоловік озвався до неї, ніби втішаючи: — Що вдієш, одним менше… На нього осудливо подивились, і він сердито додав: — На землі шість мільярдів чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить. Він дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі казали йому, що хвороба його невиліковна, що жити йому лишилося зовсім небагато. І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнення недоторканного запасу енергії. Одначе серед шести мільярдів чоловік на Землі вже не було того, єдиного, хто знав, як це зробити. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
ВИХІД ІЗ КОЛБИ
Гіпотеза фантаста



Синтез літератури і науки

Людина почала пізнавати навколишній світ, спостерігаючи й сприймаючи його своїми органами чуття. З давніх давен філософи намагалися відкрити загальні закони розвитку і при цьому спиралися на ті ж спостереження й сприйняття. Поступово людина пересвідчилась, що світ надто великий і різноманітний, і тому задля кращого пізнання необхідно розділити його на частки і вивчати кожну з них окремо, все більше деталізуючи і поглиблюючи аналіз, так би мовити “до найменших гвинтиків”. З’являлися все нові й нові мистецтва і науки: астрономія й живопис, хімія й поезія, фізика й математика. Потім хімія ділилася на органічну й неорганічну, фізика — на фізику твердого тіла, рідин і газів, математика — на арифметику, алгебру, геометрію, кожна із цих наук, у свою чергу, розподілялась на різні напрямки. Всі вони досліджували свій предмет, ставлячи за мету досягнути найменших, елементарних частинок світлобудови. Водночас це призводило до, так би мовити, звужування “свого” кута зору, бачення не всього світу, а лише його часток. З’явилися, як жартують медики, “спеціалісти по правій і по лівій ніздрі”. Та світ лишався єдиним, і сьогодні наука особливо гостро відчуває потребу у вчених — “синтезаторах знань”, адже найважливіші відкриття зроблені саме тоді, коли об’єднувалися знання з різних галузей. Виник навіть термін — “відкриття на стиках наук”. Але де ж узяти цих “синтезаторів”, потреба в яких усе зростає? І тут на допомогу сучасній науці приходить наукова фантастика. Це вона, крім суто літературних справ, об’єднавши два методи пізнання світу — літературу і науку, висуває разючі по точності передбачення: зоряні міста і кораблі, лазери, роботи тощо. Тому гіпотези фантастів існують сьогодні нарівні з гіпотезами вчених: згадаймо хоча б творчість ученого і фантаста К. Е. Ціолковського, або вченого і письменника І. А. Єфремова. Вади спадкового креслення



Великий борець зі смертю, славнозвісний лікар давнини Гіппократ, утомившись від битв з нездоланним ворогом, зробив сумний висновок: “Початок усього один і кінець усього один, і кінець, і початок — одне й те саме”. Ця істина здавалася вченому одвічною й непохитною. Адже він добре знав, що витоки смерті слід шукати в житті; і в першому крику немовляти, яким воно стверджує себе в цім світі, зумів почути останній подих старця. І справді, якщо життя розвивається в обмеженому світі — чи в колбі для дослідів, чи то на планеті або в зоряній системі,смерть є продовженим і завершенням життя. Цілком природно, всі істоти, що народилися в такій обмеженій системі, повинні нести в собі витоки смерті, тобто спрацювання і самовиключення, коли організм уже виконав функцію продовження виду і забезпечив собі зміну. Постійне самооновлення — єдиний висхідний шлях розвитку і вдосконалення, шлях еволюції. І окремий організм, і окремий вид проходять кілька стадій удосконалення. Вони можуть зайти в своєму розвиткові як завгодно далеко, але за умов замкненої системи повинні рано чи пізно звільнити місце для нового виду, інакше вся система виснажиться й зруйнується. Це природне і логічне коло, про яке в тій чи іншій формі говорять і різні релігії, і філософські концепції. Для будь-якого виду рослин, комах, тварин коло наперед визначене. А для людини? 1964 року в Москві на міжнародному конгресі антропологів учені розповідали про розвиток гомо сапієнс у минулому й тепер, про тенденції його еволюції. Багато суперечок виникло при обговоренні питання, як змінюватиметься організм людини в майбутньому. Одні антропологи доводили, що вона матиме величезну голову і слабкі кінцівки; інші твердили, що спорт і поліпшення умов життя забезпечать гармонійний розвиток; ще інші вбачали еволюцію у виявленні й удосконаленні прихованих можливостей. Однак усі сходилися на тому, що, перетворюючи довколишній світ і змінюючись духовно, людина біологічно залишиться майже такою, якою є тепер, з тими ж принципами переробки енергії та інформації, з тими ж способами дихання і пересування. Чи мали вчені рацію? Згадаймо проблеми порушення екологічного балансу: забруднення повітря і води, зростання радіоактивності середовища, потовщення атмосферної “теплової ковдри” і стоншення озонового щита, який захищає від космічних променів; видозміна мікробів під впливом радіації, медичних препаратів тощо; вичерпання запасів питної води і корисних копалин. Прийнято вважати, що багато цих проблем людина розв’яже, освоївши космос: знайде на інших планетах корисні копалини, транспортуватиме звідти мінерали і воду. Мільярди земних колоністів заселять інші світи. Проте яким чином людина підкорить їх, якщо її організм для цього непристосований? Житиме у скафандрі? Збудує міста під ковпаками? Створить атмосферу, подібну до земної? У будь-якому разі їй знадобляться помічники, такі ж розумні, як вона, котрі, однак, не потребуватимуть повітря, їжі, води, суворого температурного режиму. Будова людського організму переконливо свідчить, що він був призначений природою для тих самих завдань, що й організм мавпи, птаха, комахи (хоч як це не прикро для “вінця природи”) — боротьба за існування, продовження роду і поступове самовиключення. Проте людина як особистість спромоглася піднестися над своєю тваринною сутністю, позбулася цього панцера і поставила собі за мету пізнати нескінченний світ, в якому живе. Цього природа не передбачила. Усвідомивши вади її конструктивних рішень, людина, проте, поки що неспроможна змінити спадкове креслення, за яким будуються організми її нащадків. Замислимося хоча б над таким гірким парадоксом: чим зрілішою, досвідченішою, розумнішою стає людина, чим вона багатша як особистість, тим уразливішим, немічним стає її організм. А тим часом якби природа застосувала в його конструкції хоча б один принцип, який людина використовує у своїх витворах — машинах, — принцип замінності частин, то протягом життя могла б замінювати у своєму організмі спрацьовані частини і завдяки цьому в 70 років була б міцнішою і здоровішою, ніж у 25. У 1000 років її особистість і сам організм були б набагато досконалішими, ніж у 100, а коли б їй виповнилося мільйон років, вона, можливо, настільки б змінила будову свого організму, що здобула б безсмертя… Йдеться про використання тих створених природою “про запас, про всяк випадок” механізмів, які в процесі еволюції давали б переваги у боротьбі за виживання. Далі людина замінила б свої системи дихання, перетворення енергії й інформації таким чином, щоб вільно існувати у будь-якому куточку Всесвіту. Уже сьогодні ми намагаємось якось виправити природний парадокс, дисбаланс особистості й організму, вдаючись до двох засобів одержання запчастин. Один — пересадка тканин і органів, другий — створення штучних. Хірурги часто скаржаться на несумісність тканин, яка перешкоджає їм здійснювати пересадки. Та уявімо собі, що сталося б у недосконалому людському суспільстві, якби такого механізму в природі не існувало, — скільки б зловживань і злочинів це породило! Фантасти вже розробляють цю тему — вони показали в своїх творах, як калічать і вбивають людей, забирають у них здорові органи для підстаркуватих багатіїв, як вирощують донорів, щоб брати в них органи для пересадок. На жаль, життя швидко підтвердило похмурі прогнози фантастів. Проте не тільки недосконалість людського суспільства, зокрема капіталістичного, с перешкодою у справі трансплантації. По-перше, пересаджені органи дуже швидко спрацьовуються; по-друге, одній і тій самій людині їх не можна пересаджувати багато разів, і, нарешті, є орган, який взагалі не можна пересаджувати, — це мозок, безпосередньо пов’язаний з особистістю людини. У недалекому майбутньому, на мою думку, вдасться вносити зміни у спадкове креслення організму та його частин з допомогою генної інженерії. Одначе це не змінить систем засвоєння енергії, переробки інформації тощо. Тобто генетичним шляхом людина зможе спрямовано вдосконалювати свій організм, але в певних межах. Адже й автомашину можна вдосконалювати, використовувати приховані резерви потужності двигуна і міцності матеріалів, довести швидкість з 120 до 200 і навіть 300 кілометрів на годину. Але для того, щоб підвищити швидкість до тисячі кілометрів, потрібні зовсім інші принципи конструкції, інші матеріали. Коли людина вичерпає можливості вдосконалення з допомогою генетичного та різних фізіологічних механізмів, у неї залишиться тільки один шлях — створити принципово новий організм. Об’єднавши у своїй уяві досягнення таких різних наук, як кібернетика, генетика, хімія полімерів, пересадка органів і деяких інших, спроектувавши їх на розвиток людського суспільства і проблеми екології, що дедалі загострюються, я прийшов до гіпотези про можливість створення синтезованої людини, сигома (від си — синтезований, гомо — людина). Кібернетичний двійник

Про те, як це може відбуватися, я писав у фантастичних повістях та оповіданнях — “Смертні і безсмертні”, “Яким ти повернешся?”, “Гість”, “Останній сигнал” та інших. Мені здається, що до створення нового організму людство йтиме двома шляхами: кібернетичним, розробляючи дедалі досконаліші схеми управління і переробки інформації, і хімічним, синтезуючи нові тканини, гнучкіші щодо реакцій і відповідей на зміни середовища, порівняно з білковими. Свій внесок зроблять і творці штучних органів. Можливо, спочатку людина створить собі помічника — кібернетичного двійника. Про це у співавторстві з доктором фізико-математичних наук, членом-кореспондентом АН СРСР А.О.Стогнієм я написав науково-проблемну книгу “КД — кібернетичний двійник”. Проблема ця тісно пов’язана з розвитком робототехніки. Колись людина вдовольнилася помічниками, які існували в природі незалежно од неї. їй служили собака, кінь, верблюд, слон. Тепер у неї могутні механічні помічники. Донедавна з ними можна було зустрітися лише на сторінках науково-фантастичних творів. Сьогодні без них не може розвиватися сучасне виробництво. У різних країнах сотні тисяч роботів працюють у заводських цехах, лабораторіях, у космосі. Якихось двадцять років тому створення КД вважали технічно нездійсненним. Порівнюючи розміри електронної лампи і нервової клітини, вчені підрахували: побудований на основі блоків з електронних ламп штучний мозок, — за об’ємом такий самий, як мозок людини, який містить 12 мільярдів нейронів, — дорівнюватиме 101-поверховому хмарочосу. Працюючи, він споживатиме енергію десятків Дніпрогесів. Та ось електронні лампи замінили напівпровідниковими схемами і невеликими феритовими кільцями. Тепер “хмарочос” з 12 мільярдами комірок пам’яті зменшився до розмірів одноповерхового будиночка, а одна невелика теплова електростанція цілком забезпечила б його енергією. Відтак з’явилися твердотілі схеми, пам’ять на магнітних плівках. “Будівля” поменшала, а з розвитком пам’яті на кристалах і способу записувати інформацію з допомогою лазера вона вже досягла розміру людської голови і далі продовжує зменшуватись. Для чого ж людині, яка має цілі покоління роботів на Землі і в космосі, знадобиться ще й кібернетичний двійник? Уявімо собі початок знайомства КД з людиною, чиїм двійником він має стати. На другому чи третьому курсі, а може, в аспірантурі до талановитого юнака приставляють робота (насправді ця система буде набагато досконалішою, ніж робот). Він матиме потужний кібернетичний мозок і швидкодіючу систему пам’яті, супроводжуватиме студента на лекції, до бібліотеки, разом з ним розв’язуватиме задачі. Крім того, робота весь час допрограмовуватимуть спеціалісти-психологи, а потім він сам, працюючи разом з людиною, почне вивчати особливості мислення свого господаря. І поступово не тільки засвоїть аналогічний запас інформації, а й навчиться мислити категоріями, властивими даній особистості, наслідуватиме її алгоритми мислення, стане справжнім двійником. КД зможе працювати так само, як і його господар, але за умов, де на людину чатує смертельний ризик, де її перебування пов’язане з витратою величезних коштів, — на інших планетах, па дні океану, в деяких лабораторіях під час експерименту, в критичних аварійних ситуаціях. Стрімкий розвиток науки і техніки веде до звуження і спеціалізації окремих напрямів. Сьогодні немає не тільки універсальних математиків, а й універсальних алгебристів чи геометрів. Для підготовки спеціалістів навіть у вузькій галузі науки знадобляться десятиліття. Воднораз, оскільки відкриття дедалі частіше відбуваються на стику наук, людині потрібні різнобічні знання, щоб успішно впоратися з вагомою проблемою. Для творчої праці залишатиметься обмаль часу. Ось тут ученому й стане у пригоді помічник, котрий буде читати наукову літературу, перекладати її, робити реферати, відбирати з неї те, що привернуло б увагу самого дослідника, виконуватиме будь-яку небезпечну або трудомістку й одноманітну роботу. І, нарешті,проблема смерті. Коли людина йде з життя, — це само по собі нещастя. Але суспільство при цьому втрачає й спеціаліста. Звісно, смерть не може закреслити його справ, до того ж залишаються виховані ним учні. Проте втрачаються його знання, досвід, методи розв’язання складних проблем. А скільки незавершених справ, нездійснених задумів, з якими людина не встигла пі з ким поділитися!.. Як підрахувати збитки, яких зазнало людство на шляху прогресу від смерті таких людей, як Ейнштейн, Ломоносов, Пастер, Корольов? І якщо ми неспроможні врятувати від смерті людину, то, можливо, врятуємо її справи, думки. Чому б не перенести через останню межу її пам’ять і тільки їй властиві методи праці? Скільки часу і зусиль це заощадило б людству! Яким широким кроком воно б рушило вперед, розкриваючи таємниці природи, перемагаючи не тільки хвороби і старість, а й смерть. Поговоримо тепер про інший напрям науки, що нині успішно розвивається, — створення штучних тканин і органів. Збереглися описи пластичних операцій, здійснених в Індії майже тридцять століть тому, ще за тисячу років до нашої ери. Існують свідчення про подібні операції, котрі намагалися робити жерці Стародавнього Єгипту. І повсякчас поставала проблема: де взяти матеріал, який замінив би живу тканину? Лікарі тих давніх часів робили спроби замінити кістки черепа шкаралупою кокосового горіха, золотими і срібними пластинками. Пізніше для подібних операцій почали застосовувати каучук, бурштин, парафін, скло, гуму, деревину й кору. Ясна річ, жоден з цих матеріалів не міг стати справжнім замінником, який мав бути не тільки міцним, гігієнічним, легким, пластичним. Важлива вимога — не розсмоктуватися в організмі й не отруювати його продуктами розпаду. Збігло багато століть, перш ніж з’явилися пластмаси — поліметил-метакрилат, поліетилен, поліхлорвініл, капрон, дакрон та інші. Тепер хворому вже можна замінити змертвілу головку стегна на пластмасову — і людина, яка не ставала на ноги, ходить. З допомогою пластмасових вкладишів відновлюють фаланги втрачених пальців, кістки черепа — і вони добре приживлюються; з м’яких пластичних матеріалів протезують ніс, вуха; усім відомі зубні протези. Вживлюють штучний кришталик в око, замінюють клапани серця. На порядку денному — створення таких складних органів, як серце, нирки, печінка. Настане день, коли їх протезування стане такою ж природною річчю, як і протезування зубів. Більше того, людина зможе обирати собі модель штучного органа з безлічі тих, які їй запропонує промисловість. Синтезована людина

Проблему штучного організму розв’язують по-різному. Зокрема існують варіанти напівштучного-напівприродного, подібного до людини, з багатьма штучними органами й тканинами. Один з варіантів запропонували у шістдесяті роки американські вчені Клайнс і Клайні. Кіборг, або кібернетичний організм, передбачали вони, матиме мозок, який йому пересадять від людини, що загинула під час аварії. Учені вважали добровільну кіборгізацію людства справою недалекого майбутнього. Ця гіпотеза здасться мені неприйнятною. Головним чином через те, що передбачає смерть того, в кого беруть мозок для кіборга. Тим часом ні кібернетичний двійник, ні синтезована людина — сигом не зазіхають на існування і розвиток гомо сапієнс, вони мовби подвоюють його особистість. Один розвиватиметься подібно людині. Другий стане її копією, буде “переписаний” на штучний організм, котрий продовжить свій шлях, можливо, далеко за межами Сонячної системи принаймні там, де забажає людина. …З Іваном Івановичем трапилося нещастя. Після клінічної смерті лікарям вдалось оживити його, проте свідомість не повернулася. Він нічого не пам’ятає, не може говорити, рухатись, їсти. Це той самий організм, складається він з тих самих клітин, що містять спадкову інформацію саме цього чоловіка. Необоротно уражено лише невелику ділянку мозку — клітини, що відповідають за видобування інформації із систем пам’яті, тобто “пусковий механізм” пам’яті. А тим часом існує кібернетичний двійник Івана Івановича, котрий пам’ятає все, що пам’ятав він, так само, як і він, з допомогою тих же специфічних методів, алгоритмів вміє розв’язувати різні завдання. У нього немає жодної клітини Івана Івановича, та говорить він його словами, висловлює його думки і вільно згадує все, що той уже не в змозі пригадати. Пам’ять та індивідуальні методи розв’язання проблем можна “переписати” на інший організм, який не потребує їжі, води, кисню — всього, що приковує до однієї планетної системи, що заважає мандрувати, заселяти космос. Звичайно, ця особистість розвиватиметься вже в принципово новому організмі. Під час “перепису” неминуче щось буде втрачено. Але важливо здобути більше, ніж втрачено, не загубити істотного з характеристики особистості. Це надзвичайно складне завдання, проте розв’язання його залежить від людини, її можливостей. У майбутньому може з’ясуватися, що створення кібернетичного двійника не є оптимальним варіантом на шляху створення сигома. Можна, скажімо, синтезувати зразу багато особистостей в одній високоорганізованій істоті. Система КД — не найкращий спосіб програмування і моделювання, вона дає можливість тільки на даному етапі здолати прірву незнаного у вивченні моделей людської поведінки. Останнім часом з’явилися повідомлення про те, що вченим з Комісії європейських співтовариств, яка є виконавчим органом Спільного ринку, доручено вже цього року створити програму для “ЕОМ з людською поведінкою”. Тобто, по суті, програму типу КД. Дослідники мають створити машину, здатну вивчати різні науки, бачити, впізнавати предмети, висловлювати власні міркування. Мушу визнати, що процес створення кібернетичного двійника, — хоча й не завжди вживається термін КД, — відбувається швидше, ніж я гадав. Втім, це стосується також створення штучних тканин і органів, з яких колись сконструюють перше “тіло” для сигома. Як я вже казав, ні сигом, ні кібернетичний двійник не витісняють свого творця, не зазіхають на жодні блага в тому світі, де живе й розвивається гомо сапієнс. Якщо запитати будь-яку людину, чи згодна вона частину своєї особистості і пам’яті подвоїти, записавши її не на папері чи магнітній плівці, а в мозку сигома; якщо сказати людині: ти спокійно житимеш, робитимеш свою справу, вдосконалюватимеш свою особистість, а він піде у нескінченні простори космосу виконувати твою волю; через сто або тисячу років, коли тебе вже не буде, частина твого “я”, неповторної особистості, збережеться в сигомі, гадаю, навіть противник штучного інтелекту відповість — згоден! Нещодавно генетики підрахували, що за природного розвитку гомо сапієнс проіснує близько 300 тисяч років. За цей час у його генотипі під дією змін у навколишньому середовищі, хвороб, ліків та інших факторів нагромадяться помилки, котрі неминуче призведуть до виродження. Це підтвердить формулу — все, що має початок, має кінець. Звичайно, розвиток генної інженерії продовжить цей строк. Та ще раніше, усвідомивши, що в ній є найголовнішим, людина перенесе це в новий організм, у нову форму сигома. Весь наш неосяжний зоряний світ дуже схожий на колбу для дослідів, причому її “стінками” є головним чином можливості організму, які не дозволяють існувати поза межами колби. Дослід відбувається щомиті, його перебіг у всіх подробицях невпинно фіксується. Скажімо, коли комаха пересувається по зеленому листочку, вона, маючи електромагнітний заряд, записує свій шлях і своє життя на цій “магнітній плівці”, і його можна відтворити, знаючи, де вмикаються “перемотка” і “відтворення”, як де показано у моєму оповіданні “Закон зворотності”. А для того, щоб подібно до персонажа “Гостя” і “Останнього сигналу” сигома Юрія вийти з колби і взнати про себе і свій світ щось справді суттєве, поглянувши на нього ззовні, треба відтворити себе спочатку в КД, а потім — в надорганізмі сигома, забезпечивши його здатністю вдосконалюватися нескінченно, змінювати себе відповідно до нагромадженого досвіду. А потім? Через мільйони років у сигомі, хоч як він зміниться, залишиться слід його основи — розуму людини, особистості людини, яка вийшла з кола, ще раз підтвердивши тим самим положення класиків марксизму-ленінізму: людство розвивається не за колом, а за нескінченною спіраллю. ЗМІСТ

Тор-1. Оповідання Годинник. Повість Мій підлеглий. Оповідання Учитель. Оповідання Сигом і Диктатор. Повість “Настане день…” Оповідання Що таке людина? Оповідання Стрибнути вище за себе… Повість Зрозуміти іншого. Повість Гість. Повість Останній сигнал. Повість Я, БМ-115-Х… Оповідання Закон зворотності. Оповідання Завойовник. Оповідання Волосинка. Оповідання Можливість відповіді. Повість Принцип надійності. Оповідання Одним менше. Оповідання Замість післямови. Гіпотеза фантаста  





notes

1


ДНКдезоксирибонуклеїнова кислота, речовина спадковості. Розташування і порядок її ланок — нуклеотидів визначає розташування амінокислот у білках і таким чином є нібито своєрідним “рецептом” майбутнього організму. 2


РНК — рибонуклеїнова кислота. 3


Поспішай поволі (лат.). 4


Генхасгенератор хаосу, який видає направляючу хвилю, здатну змінити біоритми таким чином, щоб зруйнувати будь-який організм.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка