В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка21/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
13

Я роздивлявся пістолет і обмірковував слова Ніка. Чи й справді оцей блискучий металевий предмет має таку владу над людьми? Зброя, винайдена й створена, щоб давати відсіч ворогам, стає фетишем і бумерангом? А втім, скільки людських творень спіткала схожа доля. Так бумеранг став одним із символів людської цивілізації — її задумів і звершень. Як стверджує Нік, зброя — опора влади, тому вона — сама по собі — здобула особливу владу над тими, кому служить. Вона — окатий, байдужий убивця — вселяє страх перед смертю, що таїться в ній. А цей страх — один з найвагоміших важелів еволюції, який людина навчилася використовувати в боротьбі проти собі подібного. Я повернув пістолет, і чорна зіниця зловісно глянула на мене. Виникло якесь складне почуття. Я проаналізував його. Суміш огиди, осудження, цікавості… Страху не було. Чому? Я не міг зразу відповісти на це запитання, і цікавість виступила на перший план. Став аналізувати далі, обчислювати, порівнювати. Десь у далеких куточках підсвідомості жила певність, що пістолет мені не страшний. Вона була настільки сильною, що я визначив її як абсолютну. Як вона потрапила туди? Разом з Програмою? Щось на зразок моделі вродженого інстинкту? Це ви заклали її, вчителю? Ясно бачу, як ваші губи гидливо кривляться при вигляді пістолета. Вам довелося б його боятись. Він може обірвати ваше життя. Та, знаючи вас, не можу уявити собі, щоб це чорне вічко примусило вас чинити так, як хочеться тому, хто його спрямовує. В будь-якій ситуації ви вчинили б так, ніби його й зовсім немає — звичайна сором’язлива усмішка блукала б по вашому обличчю, неквапливі й трохи незграбні були б ваші рухи. Хіба що раз-другий здивовано знизали б плечима… Може, страх смерті для того й існує, щоб, переступаючи через нього, розумні істоти навчилися добувати найбільшу свободу з усіх мислимих?.. Я пересмикнув ствол, послав патрон з магазина в патронник, витягнув ліву руку і прицілився в неї. Вказівний палець правої руки ліг на спусковий гачок, плавно натиснув. Гримнув постріл — і в двері затарабанив Нік. Я відчинив йому. — Ви живі, док? — Мертвий не відчинив би. Він підступив до мене: — У вас в очах відчай, док. Боже, який страшний відчай. Що сталося? — Нічого особливого, друже. Ставив дослід. — У кого ви стріляли? Він помітив розбитий екран осцилографа, перевів подих. Бідолашний, він так злякався за мене. Я відчув щемливе, добре почуття до цієї людини, змушеної всупереч волі творити зло. — Забули поставити на запобіжник? Запам’ятайте, док, зі зброєю жартувати не варто. — Не варто, — підтвердив я і лагідно поклав руку йому на плече, даючи порцію додаткової енергії. — Але за мене можете не турбуватись… Він уважно подивився мені в очі. Захотілося розповісти йому про своє відкриття. Та робити цього було не слід. Все, що я міг дозволити собі, це додати до сказаного: — …не турбуватися принаймні у цьому відношенні. Він дивився на мене, нічого не розуміючи. 14



— Не буду заперечувати очевидного, — сказав професор. — Так, ми проводили досліди з людським матеріалом. Але хіба є інший шлях? Мільйони людей гинуть від хвороб. Щоб навчитися виліковувати, необхідні досліди й матеріал для них. У деяких випадках — тільки людський. Нічого не вдієш, дорогенький. Як казали римляни, третього не дано. Досліди на тваринах тут не годяться. Тож хіба не гуманно загубити кількох, щоб врятувати тисячі?.. — Або сотні, щоб врятувати мільйони? — А хоча б і так! — підтвердив він у запалі. — До того ж імпуни — дикуни, їхнє життя нічого не варте. Суспільству воно не дає майже ніякої користі. — Хто може це визначити? Ви? — Взяв би на себе таку сміливість. — Згадайте про відкриття стародавніх мудреців. Адже вони, по-вашому, теж дикуни. Вони не знали навіть телефона… — Ви червоний? Я знизав плечима. На цьому можна було припинити розмову, але цікавість не давала мені спокою: невже цей учений не може зрозуміти простих речей? — Хто б я не був, мова фактів. Я запрошував його до дискусії, але він не прийняв мого виклику. — Ви червоний, — сказав він упевнено і таким тоном, наче це визначення було сильніше фактів. — Ну що ж, поставимо крапку. Мені час іти до імпунів. Ваш вербувальник обдурив їх. Обіцяв великі заробітки й легку роботу. А обдурювати не годиться. Чи ви й це піддаєте сумніву? Він уважно подивився на мене, відвів погляд і буркнув: — Дивно… Червоні не такі наївні… — Мені пора, — нагадав я, злегка відсторонюючи його, бо він загородив двері. Він ішов за мною коридором, продовжуючи говорити, умовляти. Він, як жорстоко запрограмована система, не хотів рахуватися ні з фактами, ні з логікою. Очевидно, він вірив у те, в чому намагався переконати мене, насамперед — у свою незаперечну перевагу над імпунами і в право розпоряджатися їхньою долею. Я дивувався, чому він не кличе охоронців і не вживає заходів, щоб затримати мене. Виявилось, що я недооцінюю його… Неможливо передати словами радість імпунів, коли вони побачили мене. Спочатку вони впали ниць на підлогу, бурмочучи вдячні молитви, шанобливо торкаючись мого взуття, одягу. Вони сміялися й плакали, обіймали Тагіра, якого я врятував. — Збирайтеся, підемо звідси, — сказав я їм. Вони навіть не питали, яким чином я виведу їх, не думали про товсті стіни, про замкнені двері, про охоронців, — їхня віра в мене була сильнішою за будь-які сумніви. Дуже скоро вони зібрали свої немудрі пожитки. В цей час у коридорі, де були Ховрах і двоє охоронців, що постійно чергували біля кімнати імпунів, почувся гамір, вигуки. На дверях з’явився Коротун. За ним стояли Кеп, Нік, численні охоронці. Бряжчала зброя. — Хелло, док! — сказав Кеп. — Радий бачити вас живим і бадьорим. Я не помилився: ви — щасливчик! Я згадав зловісний зміст цього слова в його вустах. — Яка мета вашого приходу? — спитав я і прочитав відповідь у його мозгу. — Ні, — відповів я на його невимовлену пропозицію. — Вам не вдасться обдурити мене. І не пробуйте, Кеп сахнувся, його вигляд був спантеличений. Проте він одразу опанував собою. Нік з-поза його спини подавав мені знаки, благаючи бути обережним. — Мені дуже шкода, док, але ви стаєте на шляху науки, — повільно мовив Кеп. Він навіть дозволив собі скласти губи в посмішку. — А перевиховувати вас запізно. Мені, звичайно, хотілося б поговорити з вами при інших обставинах… — Адже я попереджав вас, що більше вам мене не обдурити, — урвав я його. Імпуни з’юрмилися за моєю спиною. Зараз вони являли собою ніби єдиний пульсуючий організм, який інтенсивно випромінював одні й ті ж почуття. Кеп важко зітхнув, кивнув Коротуну, і той звів автомат на рівень моїх грудей. — Бог свідок, мені дуже не хотілося б дірявити вашу шкіру, док, — сказав він. — Але наказ є наказ. І тут, відводячи автомат вбік і заступаючи мене, наперед пробився Нік. — Не поспішайте на той світ, док, — попросив він і по-змовницьки підморгнув мені. — Поговоріть з Кепом, — і знову підморгнув. — Бога ради, док, будьте розсудливим. Він вважав, що треба виграти час, і тоді йому вдасться допомогти мені й імпунам втекти звідси. — Ну то що, поговоримо? — спитав Кеп. Шалено-веселі очі Коротуна, вже затуманені жагою крові, очікувально дивилися на мене. Він, бідолаха, пам’ятав, що я вилікував його в джунглях, але нічого не міг вдіяти із своєю природою, з хворою ділянкою в лівій півкулі мозку. Звичайно, хвороба могла б не прогресувати, коли б не було для цього відповідних умов. Цікаво б дізнатися, чи став він маніяком-садистом тільки в загоні Кепа, чи прийшов туди вже “готовим”. Мабуть, він ще в дитинстві забирав у однолітків-школярів сніданки або гроші, наслідуючи приклад п’яниці-батька, що бив домашніх. З багатьох інстинктів, з якими він з’явився на світ, стимулювалися далеко не кращі… — Чекаю на відповідь, док, Я заперечливо похитав головою і зусіллям волі ввімкнув додаткову захисну оболонку, утворюючи щит і для імпунів. — Ну що ж, нехай кожен іде до пекла своїм шляхом, — посміхаючись, сказав Кеп і кивнув Коротуну. — Не стріляй, небезпечно! — попередив я і простягнув руку, щоб вихопити в нього автомат. Та Коротун уже встиг натиснути на спусковий гачок, цілячись у мою руку. Тут же він закричав від болю. Його плече зафарбувалося кров’ю — туди влучила відкинута захисним полем куля. Кеп відскочив до стіни. Темні окуляри злетіли з перенісся, і я побачив його очі. Світлі, холодні, примружені, вони, наче з-під дашків, гостро дивилися з-під надбрівних дуг. — Ви не дослухали мене. Стріляти небезпечно для вас самих, — пояснив я, спостерігаючи, як кров відливає у Кепа від щік, як його обличчя стає схожим на гіпсову маску. Але мене більше цікавила химерна гра нервових імпульсів у його мозку, шляхи їхнього поширення, зв’язки поміж клітинами і вузлами. Нещасний, коли б він знав правду про свої розумові здібності! Помилялися ті, хто вважав його нездарою. Зрештою, він і сам помилився, повіривши їм. До речі, в нього мала бути багатюща уява; якби він не витрачав її на вигадування пасток для тих, кому заздрив, то міг би далеко піти. Мені довелося виламати кілька дверей, серед них і кілька броньованих, перш ніж вибралися з території дослідницького центру. Багато разів у нас стріляли. Можливо, когось убило власною кулею, але запобігти цьому я не міг, а на мої застереження вони не зважали… 15

З Тагіром і його товаришами я розлучився на стежці, яка вела в джунглі. Імпуни умовляли мене йти з ними, і довелося зібрати всю силу волі, щоб не піддатися вибухам біовипромінювань, якими супроводжувались їхні відчайдушні заклики. — Що ти робитимеш, коли повернешся до племені? — спитав я у Тагіра. Його очі гостро блиснули: — Передусім знищимо зрадників. Він мав на увазі вождя, його сина й декотрих близьких до них людей. — А потім? — Ми підемо далеко в джунглі, до печер. Будемо жити, як раніше. Я похитав головою. — Минулого не можна повернути. — Можна! — він тупнув ногою. — Можна! Ми скинемо одяг, який дали нам лихі боги, заборонимо нашим жінкам і дітям приймати дарунки. Повернемося до колишнього життя, будемо полювати. Він дивився на мене запитально, але в його погляді був і виклик. — Бажаю успіху! — сказав я і швидко почав підніматися по стежці. Я думав: “Бідний Тагір, ви можете знищити тих, кого називаєте зрадниками, скинути чужий одяг, повести плем’я на старі місця, та до минулого життя ви не повернетесь. Бо тільки-но вам не пощастить на полюванні або випаде засушливий рік, люди згадають час, коли вони не залежали від полювання, а продукти можна було купити в лавці. Сильніше будь-якої отрути діятимуть спогади про ковбасу, цукерки, морозиво, що їх ваші діти й ви самі покуштували колись. І жінки нудьгуватимуть за барвистими ганчірками і скляним намистом… Бідний Тагір”. Частина третя


ПОВЕРНЕННЯ


1

Я прийшов до неї уві сні, під час нетривкого сну, коли повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив: — Розкажи про мене. — Нічого не знаю напевне. Хочу догадатися. — Розкажи про свої здогадки. — Вони туманні. Бачиш? — Ти не хочеш допомогти мені? — Хочу, але не можу. Дуже хочу. Допомогти тобі — допомогти самій собі. — Тоді дозволь зазирнути до твого мозку, в твою пам’ять. — Ти можеш зробити це й без мого дозволу. — Не хочу. Її істота — те, що люди називали в книгах душею або особистістю, — покірно розкрилася назустріч. Вона була бузково-голубою, м’якою, беззахисною, хоча і сама Людмила, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її вольовою людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося побоюванням виказати свою беззахисність. Я побачив у клітинах довготермінової пам’яті циркулюючий імпульс. Стимулював його променем і проявив зображення якоїсь людини. Наче створене із світної мозаїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно когось нагадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого саме, з’явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було накладено заборону. — Михайло Дмитрович? Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так буває, коли на другому кінці телефонного проводу трубку піднято, але абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися крізь стіну мовчання: — Вважаєте, що це не той шлях? — Так. І тиша наповнилась гудінням, наче зв’язок урвався. — Забудь про нашу розмову, — сказав я Людмилі. — Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон. Ще якісь частки секунди я бачив вигнуті тремтячі вії, мов крильця нічного метелика, сині тіні на повіках, краплинку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку губ… В дорозі мене застав смерч. Спочатку мої локатори сповістили мозок про зміну радіофону, за півгодини я відчув перепади тиску, а вже потім вуха вловили характерний гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув горизонт і помітив хмару із рваними зазубними на краях, неначе викувану із свинцю. Ось один її край почав швидко витягуватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко понизився. Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева і, немов шланг велетенського пилососа, все втягував у себе на своєму шляху: величезні брили каміння, рослини, тварин… …Я миттю обчислив кут і швидкість руху смерчу. Ця “машина” йшла в потрібному мені напрямі і з пристойною швидкістю — близько чотирьохсот кілометрів за годину. Я заквапився навперейми смерчу. Ось уже відчувається його крижане дихання… Я притиснув руки до тіла, щоб не зачепити каміння і балки, що крутились у вирві, випустив кокон захисної оболонки. Легко, наче бавлячись, мене за вісімдесят метрів підняло над землею і хотіло було опустити, бо тиск у вирві підвищився. Але я доклав зусиль і пересунувся в “нішу”, де тиск лишався досить низьким. Мені довелося кілька разів міняти місце всередині цього велетенського хобота завтовшки в сімсот тридцять метрів і довжиною в півтора кілометра. Я ввімкнув ІСЕУ, аналізуючи стан різних ділянок смерчу — тиск, температуру, складав рівняння, виводив формулу мого “експреса”. Незабаром я зрозумів, чому завчасно відчував зародження і наближення смерчу: передвісниками його служили ультразвуки, викликані перепадами тиску. Проста формула дала б можливість людям з допомогою нескладних приладів передбачати смерч за кілька годин до його появи над тим чи іншим місцем, а це врятувало б життя тисячам. Нехай така формула і схема приладу буде одним з невеликих подарунків, які я вручу Михайлу Дмитровичу. Мандруючи в смерчі, я зробив ще одне відкриття. У світі, зітканому з парадоксів, навіть таке незаперечне лихо, як смерч, викликало не тільки страждання й руїни. Я виявив у ньому хмари, які складалися з мікроорганізмів і насіння рослин… Я уявив, яку роботу здійснили за мільйони років легіони таких “листонош”, заселивши нові землі перенесеними рослинами і мікроорганізмами… Я промандрував у смерчі мало не дві тисячі кілометрів і, опинившись над потрібним мені місцем, вибрався з “ніші”. Кілька хвилин я відпочивав від перевантажень, потім продовжив складати загальну формулу-модель смерчу. Уявіть собі моє здивування, коли, розташувавши всі дані в єдину систему, я виявив у її центрі те саме рівняння, яким описувався вірус. І коли я зрозумів значення цього явища, в мене захопило дух і вперше захотілося погладити себе по голові… Обличчя вождя з вискубаними й підфарбованими бровами було велично незворушним. Він розповідав мені історію свого народу, яка складалася з коротких періодів миру й нескінчених війн… Я непомітно спрямував розповідь вождя в інше русло — до давніх часів, коли з моря приходив, як говориться в легенді, бог Аамангуапа. — Великий вождь, чи відомо тобі те місце на березі, куди бог Аамангуапа виходив до твоїх шанованих предків? Він з доктором глянув на мене: — Якби ми забули те місце, то нашого народу вже не. було б на світі. Мов вічний спомин, там стоїть священна біла скеля з двома зрізаними вершинами… …Священну скелю я знайшов нескоро. Вона виявилася набагато нижчою, ніж у розповіді вождя. Берег тут був крутий, стрімкий, хвилі хлюпали метрів за сім унизу і здавалися чорними. Я пройшов берегом, уважно обстежив скелю. Мене здивувало, що біля її підніжжя не було слідів жертвопринесення… Я стрибнув у воду і швидко досяг дна. Далі натрапив на якусь подібність підводної бруківки: кругляки лежали щільно один при одному, і спершу я подумав, що тут попрацювала розумна істота. Але аналіз показав мені, що це поклади залізомарганцевих руд, а створили їх бактерії. Марганець і залізо вони добували з морської води. Іноді в кругляках попадалися вкраплення золота, урану, молібдену… Потім я надибав на велике скупчення мушлів, серед яких були й перлові скойки. Однак усі ці скарби зараз мало цікавили мене. А от слідів істоти, яку називали богом Аамангуапою, не було ніде. Через кілька годин напружених пошуків почала відчуватися втома, акумулятори частково розрядилися, позначався тиск морської товщі на мозок. Слід було піднятися на поверхню і трохи відпочити. І тільки-но я виліз на берег, як почув сигнал: “Брате мій. — кликав мене хтось. — Брате мій!..” У сигналі було прохання про допомогу. Потім пішла цифрова інформація… Спочатку здалося, що сигнал іде з моря. Я націлив антени локаторів і визначив, що сигнал тільки відбивається від води, а джерело його перебуває десь дуже далеко, певно, в космічному просторі… Однак найдивовижнішою була власне сама інформація, яку посилав мені (саме мені, в цьому я вже не мав сумніву) невідомий суб’єкт. Колонки цифр швидко з’являлися в мозку, шикувалися в чіткі рядки. Так, це було те саме рівняння, яке входило у формули кристалізованого й активного вірусу, у формулу-модель смерчу, в психологічні характеристики й біовипромінювання людського мозку… Обличчя вождя вже не було ні величним, ні байдужим. Принаймні мені воно не обіцяло нічого втішного. Але я не боявся ні вождя, ні його воїнів. — Усе зрозуміло, вождь. Ти обдурив мене, послав зовсім не туди, де бог Аамангаупа з’являвся твоїм предкам. Я згаяв даремно понад два місяці. Навіщо ти зробив так? Вождь підвівся з грубо збитого стільця, що заміняв йому трон. Старий і немічний, він гордо випростався і подивився мені просто в очі. — Час заносить намулом пам’ять людей, чужинцю А його немало спливло з тих пір, коли бог Аамангуапа являвся моїм предкам. Ми могли й забути місце, де він виходив з моря. Але ми не забуваємо про білих братів, до яких належиш ти. Ви забрали у нас мисливські угіддя, землю предків і море предків. Чого ж ти хочеш іще? Тепер тобі потрібні наші боги? Він засміявся і сміявся довго, заходячись мокрим, булькотливим кашлем. Мені стало шкода його, я спробував у доступній формі пояснити свою мету. Вождь не реагував. Довелося вжити псі-хвилі впливу. Тоді він мовив, дивлячись поверх мене відсутнім поглядом: — Це велика таємниця, яка не належить моєму народові. Далеко звідси, за морем, живе плем’я, яке зовсім недавно відвідав бог Аамангуапа. Тепер цим племенем править вождь, відзначений богом. Сам Аамангуапа врятував йому життя. Я розповім тобі, де живе це плем’я, і ти зможеш поговорити з тим, кого відзначив бог. Слухай… 2

“Як часто ми шукаємо за тридев’ять земель те, що міститься поряд”,думав я, озираючи знайомі місця. Отут я колись зустрівся з імпунами. А тепер розшукую плем’я, яке недавно відвідав Аамангуапа. Вітер повіяв у мій бік, і органи нюху підказали, що десь неподалік є люди, горить багаття, щось вариться. Я пішов у напрямку вогнища. Незабаром крізь зарості побачив відблиски полум’я. Нечутно підкрався, бо хотів роздивитися людей, перш ніж вони побачать мене. Уявіть моє здивування, коли я впізнав імпунів. їх було двоє, і один з них — Мапуї, друг Тагіра. Я хотів був уже вийти до них, але відчув, що вони чимось налякані. Мапуї сказав своєму супутникові: — Якщо охоронці переслідують нас, вони вже недалеко. Треба йти далі. — Відпочинемо ще трохи, — благав інший. Він стомився настільки, що небезпека перестала його лякати. Мапуї теж мав стомлений вигляд, проте від нього йшли хвилі страху й ненависті. “Про яких охоронців вони говорять? — здивувався я. — Невже Ховрах розшукав їх у джунглях?” Перед тим як вийти до них із зарослів, я послав заспокійливі сигнали. Та все-таки імпуни схопилися за ножі. Впізнавши мене, не зраділи. Мені навіть здалося, що їхній пригнічений стан посилився. — Що сталося з племенем? — спитав я. — Ти все знаєш сам, великий Еламкоатлю. Ми винні перед тобою і твоїм улюбленцем, твоїм наступником. Покарай нас, тільки не катуй. Дозволь померти гідно. Мені насилу вдалося переконати їх, що я й справді нічого не знаю про життя племені відтоді, як ми розійшлися. Нарешті Мапуї почав розповідати: — Коли ми повернулися до племені, там верховодив Кас-Бос і старий вождь. Тагір сказав, що ти, великий Елам-коатль, врятував його від смерті, аби зробити своїм наступником. Він повів усе плем’я в джунглі. Хто не хотів іти, того він оголосив зрадником і засудив на смерть… — Засудив? — Так, великий. Він творив суд твоїм іменем. Він чинив так і потім у джунглях з тими, хто не дотримувався давніх звичаїв. Зокрема з дівчатами, котрі хотіли носити блискуче намисто або довгі спідниці, як білі жінки, чи відмовлялися бути нареченими на змаганнях женихів. Він наказав називати себе Тагір Найсвятіший. Особливо жахливо він карав тих, хто навчився у білих читати й писати і таємно займався цим гріхом. Він убивав навіть тих, хто вимовляв бодай одне слово мовою білих. Але у кожного із страчених лишалися родичі й друзі. Вони ненавиділи Тагіра, а він боявся їх і лютував ще дужче, вбивав ще більше. А що більше він убивав, то більше ставало ворогів, готових на все, аби тільки помститися. його почали називати Тагір Найпроклятіший. Він створив загін наближених і загін охоронців. У кожного з його охоронців були свої вороги, їх убивали, забираючи майно й жінок. І завжди Тагір Найсвятіший і Найпроклятіший казав, що перш ніж покарати будь-кого, він завжди радиться з тобою. Ще він казав, що ти називав його своїм сином. Він вимагав, щоб ми, котрі повернулися з ним з великого будинку білих, підтвердили його слова. Але ми не могли підтвердити все. Адже ми не чули, щоб ти називав його своїм сином. Ні я, ні мій брат. За це нас схопили і прирекли на страту. Ми ні в чому не винні і боїмося смерті. Нам пощастило втекти. Помилуй нас, великий Еламкоатлю, добрий Дог! Вигляд цих нещасних зацькованих людей, їхня розповідь пробуджували в мене дивне почуття провини. Адже я передбачав багато подій у племені ще тоді, коли Тагір говорив про свої бажання й наміри. Я знав, що минуле неможливо повернути. Те, що відбувається сьогодні або настане завтра, може бути схоже на минуле. Схоже — і тільки. Різниця виявиться істотною. Такий непорушний закон розвитку всього світу — живого й неживого, — який розвивається при неодмінній умові: виборі різних варіантів. Жоден з них не повторюється повністю. Про це знали ще стародавні люди, говорячи, що в одну річку не можна увійти двічі. Я застерігав Тагіра. Та чи досить переконливо? Я не надав належного значення його словам і намірам, і ось результат: загибель багатьох людей. Мою свідомість гнітив тягар провини за Тагіра і його жертви, і за всіх нещасних, хто не міг бути ні передбачливим, ні дужим. — Ходімо до племені, — запропонував я Мапуї і його братові. Вони злякано відсахнулись. — Там Тагір Найсвятіший і охоронці, — повторив Мапуї. — Вони не заподіють вам зла. — Хіба Найсвятіший не твій наступник, великий Еламкоатлю? Хіба він виконував не твою волю? — з несміливою надією спитав Мапуї. — Ні. Я не бачив його і не говорив з ним з того дня, коли ми розлучилися з вами. Їхні лиця просвітліли, плечі мимоволі розпрямились. — Слава тобі на віки вічні, великий Еламкоатлю! Ми йдемо за тобою. Шлях до Тагірової хижі, поставленої в центрі стойбища, виявився недовгим. Охоронці помітили нас здалеку, але що вони могли вдіяти? Вони лиш супроводжували нас, кидаючи на моїх супутників погляди, що не обіцяли нічого втішного. Мапуї і його брат намагалися триматись ближче до мене і не виказувати страху. Почувши галас, із хижі вийшов сам Тагір. Зразу я навіть не впізнав його. Він відростив довгу бороду, тримався пихато. Побачивши мене — розгубився, але вдав, що радий, і простяг до мене руки. — О великий Еламкоатлю! Ти повернувся до нас! Та що я бачу? Ти сам спіймав цих нечестивців? Ми принесемо їх тобі в жертву. До нас збігалися імпуни, і незабаром ми були оточені великим натовпом. — Ти не будеш більше нікого приносити в жертву, — сказав я Тагірові, прагнучи, щоб мій голос звучав м’яко, але непохитно. — Ти й так накоїв досить лиха. Він відступив від мене, притис руки до грудей, не в змозі приховати розгубленість. Жаль до нього посилився, і я додав: — Даремно ти не послухав моїх пересторог. Я хибно оцінив його стан. Він підняв праву руку й закричав: — Не слухайте його, люди! Я помилився. Це не Еламкоатль. Це злий дух Ямгуа, який надів маску Елам-коатля! З жалем дивлячись на нього, я спитав: — А далі? Що ти робитимеш далі, Тагіре? Може, спробуєш убити мене? Він зіщулився, згадав, як стріляли в мене Коротун та охоронці в дослідницькому центрі і що з цього вийшло. Почет відступив від нього, він залишився сам. А серед натовпу вже лунали гнівні вигуки. їх ставало все більше й більше. Перш ніж я встиг щось зробити, до Тагіра підскочив Мапуї і сіпнув його за бороду, пригинаючи до землі. А другий імпун уже замахувався ножем… — Зупиніться! — наказав я. Мапуї явно неохоче відпустив бороду “Найсвятішого”, і в його руці лишилося пасмо волосся. Я підійшов до Тагіра і жестом попросив решту імпунів відійти, залишивши нас сам на сам. Я спитав у Тагіра: — Як сталося, що ти, пригнічений, сам став пригнічувати інших? — Вони не хотіли жити за законами предків. — Адже я попереджав тебе, що минулого не повернеш. Той, хто хоче зупинити колісницю часу або повернути її назад, гине під колесами. Ти пересвідчився в цьому? Я сподівався, що він усвідомив свою помилку, що він розкаюється. Та скільки разів я переконувався, що логіка життя не завжди збігається з людською логікою. — Не намагайся обдурити мене, — попередив я Тагіра і озирнувся, почувши тріск гілок. Тієї ж миті Тагір кинувся навтіки в джунглі. За кілька секунд він сховався в заростях, і тут я почув несамовитий крик. Незабаром з-за дерев з’явився Мапуї. В одній руці він тримав закривавлений ніж, а в другій голову “Найсвятішого “. Довга борода чіплялася за гілки, залишаючи на них краплини крові. — Люди, суд звершився! — крикнув Мапуї до одноплемінців. Потім повернувся до мене і простяг Тагірову голову: — Я здійснив твою волю, великий Еламкоатлю, народжений у морі! Живи з нами завжди. Не повертайся в море, як ти це зробив дуже давно, коли інше плем’я порушило твою волю. Ми свято шануватимемо твої закони й суворо каратимемо самозванців! Мені кортіло спитати у Мапуї: чи ви, люди, завжди приписуєте свою волю богові? І ще спитав би: тепер ти станеш наступником Еламкоатля і каратимеш непокірливих? Але даремно запитувати, якщо сам знаєш відповідь на свої питання. Я відчував своє нікчемство, своє безсилля будь-чим допомогти людям. Ось вони — межі програми, заданої мені Михайлом Дмитровичем. Межі, які я не можу переступити. Вони були встановлені заради безпеки людей, а тепер їм шкодять. До речі, така доля у багатьох задумів, недостатньо перевірених життям. Тож чи маю я право судити цих людей, вирішувати за них? Чи влазив я в людську шкуру, чи побував одним з них — з усіма людськими вадами, клопотами, тривогами, бажаннями? Саме так — одним з них. Не більше й не менше. Думка з’явилась, мов блискавка. Блиснувши, осяяла темні закутки мозку, де відкладалася інформація, дані якої перебували в протиріччі одні з одними, і зварила їх вогненним швом. Я зрозумів, що маю робити. Можливо, я зроблю всупереч програмі, всупереч задумам Михайла Дмитровича, але я піду і на це. Вибачте, вчителю, ви дали мені розум, і він не зупиниться на півдорозі. Розум протестує проти меж, визначених Програмою, розум веде мене через заборони до істини. Ви самі стверджували, що розум — понад усе. Нічого не кажучи імпунам, я легко відштовхнувся від землі і, ввімкнувши гравіатори, злетів у синє небо. Я летів невисоко над джунглями, де йшла жорстока боротьба за життя поміж живими істотами — відбувався відбір найсильніших. Я прискорив політ до надзвукової швидкості, і за три з половиною години побачив вдалині вогні великого міста. Довго кружляв над ним, розшукуючи будинок, куди мені треба було потрапити. Через освітлене вікно я побачив апарати, які сяяли лаком і нікелем.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка