В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка20/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
9

— Ці люди не поїхали б без вас, док, тому на деякий час нам доводиться розлучитися, — сказав Кеп, дивлячись кудись убік. — Ви сказали, що в лабораторіях працюють над ліками групи інтерферону… — нагадав я. — Отже домовились. Вітайте від мене старого Ховраха. Машина рушила. Відмовившись сісти в кабіну поряд з Ніком, я лишився в кузові разом з імпунами. їх було вісім, серед них Мапуї і Тагір. Мабуть, вербування в дослідницький центр було для імпунів зручним приводом звільнитися з-під влади Кас-Боса і втекти від розправи. Автомобіль підкидало на вибоях, курява набивалась в ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли почервонілі очі. Машина кілька разів робила короткі зупинки. Під час однієї з них я спитав у Ніка: — Кеп мені все сказав? Нік відвів погляд: — Я за себе не можу ручитися, не те що за іншого. Мені не сподобалися його слова, і я знову спитав: Їм там буде добре? Ніякої небезпеки? Краще, ніж на буровій? — Ви самі казали, док, що все відносно. Робота як робота. Він чогось не договорював. Це було щось тривожне, розпливчасте й не піддавалося розшифровці. Машина повернула на асфальтову дорогу, проїхала трохи, повернула ще раз за високу кам’яну огорожу й зупинилася біля масивних залізних воріт. Товстий вербовщик пішов у бюро перепусток. Нік виліз із кабіни й розминався. Він скинув куртку, і я замилувався його мускулястим тілом. Невдовзі з прохідної разом з вербовщиком вийшов худорлявий літній чоловік із засмаглим обличчям. Він чимось справді був схожий на ховраха. Маленькі блискучі, як у Коротуна, оченята-намистинки розглядали нас із приязною цікавістю. — В таких випадках кажуть: злазьте, приїхали, — посміхнувся він і подав руку, допомагаючи мені вибратися з машини. Радий з вами познайомитись, док. Мікробіологією займалися, мабуть, десь у студентські роки? Він не дочекався моєї відповіді й вів далі. — Тут вам буде добре. Знаєте, мало не в кожній людині з дитинства живе шукач пригод і стукає в наші внутрішні віконця й двері. Але ми не завжди розуміємо його голос, ні, не завжди. Іноді не відчиняємо йому, іноді — женемо, нерідко — проганяємо назавжди… Його рука, що стискала мою, була холодною і вологою від поту. Я обережно звільнив свою руку, і він кольнув мене докірливим поглядом. — Прошу вас, док, ходімо. Помиєтеся з дороги, відпочинете. Поїжте. У нас чудове кафе. А про своїх людей не турбуйтеся. Ними займуться. Вони теж тут раюватимуть. Ось перепочинете й побачитеся з ними знов. Він підхопив мене під руку й повів через прохідну з двома заґратованими дверима, за якими стояли охоронці. У великому впорядкованому дворі неприродно яскраво зеленіли підстрижені газони, доріжки були посипані оранжевим піском. На віддалі, за деревами, виднілися три багатоповерхові будинки, три величезних акваріума із скла й бетону, три чіткі геометричні форми: куля, куб і зрізана піраміда. Ми зайшли в будинок-куб. Швидкісний ліфт підняв нас на шостий поверх. Ми повернули праворуч по коридору, облицьованому блідо-голубим пластиком. Назустріч ішла людина в білому халаті, кивнула моєму супутникові: — Добрий день, професоре. Мишки прибули? — Так, так, прекрасні екземпляри. Чистісінька порода, яка перебувала в ізоляції. Так що, прошу, не турбуйтеся. Професор відчинив одні з дверей, пропустив мене вперед. Кімната нагадувала ту, в якій я жив у підводному місті — висувні стіл і ліжко, вмонтовані в стіни шафи, телеекран, вузол зв’язку з невеликим пультом і екраном. — Влаштовуйтесь. Душова близько, за тими дверима. Ваш Нік житиме в сусідній кімнаті. Він зайде за вами за годинку й відведе вас до кафе. М’якою ходою, погойдуючись, він перетнув кімнату, ткнув довгим вузлуватим пальцем у набірний диск на пульті зв’язку: — Номер мого телефона 22–53. Може, вам захочеться поговорити зі мною, пофілософствувати… Він раптом круто повернувся, і його оченята-намистинки яскраво спалахнули: — А ви любите філософствувати? — Про що? — Про життя, про світ, про їх досконалість, найрізноманітніші механізми і таємничі коліщатка, котрі ми з вами, колего, називаємо інтимними, про свої погляди на ці коліщатка буття. Е-е, я вже збагнув, що вони у вас є — свої погляди, — тільки ви їх рідко висловлюєте, рідко дозволяєте собі таку насолоду. Ну, не буду вас втомлювати. Бажаю добре відпочити! Він повільно й ледь чутно причинив за собою двері. Щось мені не подобалося в цьому будинку і в самому професорові, тільки я поки що не міг розібратися в своїх підозрах. Кеп говорив, що ми поїдемо в мікробіологічний дослідницький центр, де вивчають засоби боротьби з деякими хворобами, зокрема з вірусними, і перевіряють дію ліків групи інтерферону. Згадав він, що віруси тут використовують і як генетичні моделі, а це мене особливо цікавило, тим паче що, за його словами, тут я зустрінуся з одним із найвизначніших мікробіологів і генетиків нашого часу — так він величав старого Ховраха, професора. Кеп обіцяв, що завербовані імпуни працюватимуть у центрі провідниками дослідницьких експедицій, а також прибиральниками й лаборантами у віваріях та вольєрах. Ось тільки… він чомусь енергійно допомагав вербовщикові спокусити їх високими заробітками, а сам перед тим скаржився, що не вистачає людей для роботи на бурових. Але хіба така маленька логічна невідповідність давала привід для підозри? Я прийняв душ, опустився в м’яке крісло на роликах і миттю перенісся до неї. — Ти так давно не приходив, — сказала Людмила. — Я наближався до тебе. Її брови запитально вигнулися, мов два луки з напнутою тятивою. — Вивчав людей, їхні стосунки між собою. Ставив себе на місце інших, намагався зрозуміти себе. — Зрозумів? — Ти мусиш допомогти. Ти знаєш щось, невідоме мені, щось дуже важливе… — Можливо, здогадуюсь. Тільки здогадку нічим перевірити. — А якщо разом? — Ні, тільки дужче заплутаємось. Насамперед мушу сама розібратися в собі, в своїх почуття. Тоді з’ясується, чи істотно те, що я давно підозрюю. — …Чи істотно лиш те, що є зараз? Це ти хотіла сказати? Ну що ж, виходить, поки що кожен з нас піде своєю дорогою. І раптом вона стріпнулась, поглибились озера її очей: — Будь обережним, благаю. Ти можеш загинути вдруге! — А хіба я вже гинув? Коли? Її губи злякано стислись, і я поспішив перервати зв’язок. Пролунав тихий дзвін у глибинах моєї свідомості, начебто обірвалася скляна нитка, ще зовсім недавно протягнута поміж нами… Я записав у своїй пам’яті кілька бітів нової інформації. Розмова була не марною. 10

Тоненько продзижчав зумер. Заблимало табло “Дозвольте ввійти”. Я натиснув на кнопку пульта зв’язку. Стулки дверей розійшлися. Показуючи в усмішці нерівні зуби, з’явився професор. — Нік сказав мені, що ви хотіли б подивитися наші лабораторії. З величезним задоволенням особисто виконую ваше бажання. — А я саме збирався вам дзвонити з цього приводу. “Він прийшов, не чекаючи мого дзвінка, — подумав я, — він зробив це неспроста”. Ми піднялися в ліфті на два поверхи, пройшли до ескалаторної доріжки, і вона повезла нас по довгому коридору мимо світлих панелей. — Не заперечуєте, дорогенький, якщо ми трохи засмагнемо? А втім, заперечуйте не заперечуйте, а іншого шляху до наших крихіток немає. В цих панелях альгузинові лампи, тобто ультрафіолет у поєднанні із зі-промінням, щоб ми не привезли на собі непроханих гостей до наших ніжних мікробчиків. О, ви не уявляєте, наскільки вразливим й тендітним буває той чи інший вібріончик у пробірці, де сховатися йому нікуди. Однак випустіть його з пробірки, відчиніть двері в інше — призначене для нього — середовище, і він зразу зміниться. Стане могутнім, нездоланним. До речі кажучи, все живе, все життя таке, тендітне й непереможне, — хто-хто, а ми з вами знаємо про це, дорогий колего. Чи не так? Ховрахові оченята-намистинки миттю посвітліли й глянули на мене з дитячою довірливістю. І зауважте собі, вони всі, наші мікробуленьки прекрасні, без класифікації і поділу. Кожен — диво досконалості. Це ж ми поділили їх на корисних і шкідливих, правда, собі на користь. А вони, бідолашні, не знають про класифікацію. Вони просто живуть і розвиваються, як і ми… — Так, — сказав я, щоб не дати загаснути розмові, — вони просто живуть. Живе продовжує жити в живому і за рахунок живого. — Саме так, дорогенький. Згідно нашого основного і непорушного закону природи. Ми зійшли з ескалаторної доріжки перед дверима, на яких світилася цифра 6. Ховрах, шморгнувши носом і щось прошепотівши, підніс руку до світної цифри — і двері увійшли в стіну. — Тут у нас всюди електричні замочки. Ключі до них — капілярні узори. Однак великі хитруни навчилися знімати відбитки пальчиків у тих, хто має допуск до “святої обителі” наших підопічних, виготовляти відбитки і таким чином підробляти “ключі”. Довелося ввести додаткові заходи безпеки. Тепер спеціальний пристрій відчиняє двері тоді, коли одночасно показуються відбитки пальців і промовляється пароль. Підробити це практично неможливо, дорогенький, принаймні поки що, тому ми можемо спати спокійненько. Просторе приміщення лабораторії було так щільно заставлене приладами, що невикористаної площі не залишалось. У вмонтованих у стіни термостатах зберігалися сотні колб, чашок, пробірок з культурами мікробів. Мікроскопи, фотоапарати й кінокамери з’єднувались у добре продуману систему так, щоб об’єкт можна було роздивлятися в різних променях спектру і водночас — фотографувати. Повсюдно виднілися шафи, ультрацентрифуги, колонки для електрофорезу, пристрої для спектрального аналізу… Я зупинився біля апарата, призначення якого для мене було незрозуміле. — Найостанніша новинка, ІСЕУ — ідентифікуюча система електронних універсалів, — усміхнувся професор. — Автоматично проводить електрофорез, підрахунок часток і елементів, спектральний аналіз. А потім пізнавальний пристрій розподіляє за спектром, виділяє за кольором, показує їх на екрані і фіксує на стрічці. З допомогою цього пристрою вдається по випромінюванню абсолютно точно ідентифікувати білки, навіть гени… Хвилювання збило у мене звичний ритм дихання, довелося зробити регулююче зусилля. Невже я зрештою знайшов те, що мені так необхідно? От справді, не знаєш, де знайдеш! Приховуючи хвилювання, я спитав: — Можна мені ознайомитися зі схемою апарата? — Звичайно, дорогенький! Можете і попрацювати на ньому. А тепер ходімо в іншу лабораторію. Там живуть собі і благоденствують чудові звірятка. Вони теж мікробчики, але вже на іншому ступені — в порівнянні з “велетнями”, котрі розкошують в оцих ось шафах. Вони перебувають на межі між живим і неживим. Ви, звичайно, зрозуміли, що я кажу про маляток-вірусів. Вірусологічні лабораторії були тут обладнані за останнім словом техніки, і в кожній з них була ІСЕУ. Хода професора змінилася, стала пружистою і стрімкою. Він показував мені прилади, і його обличчя лисніло від задоволення, а ніздрі довгого великого носа роздувалися. — Впевнений, що ви відчуваєте хвилювання дослідника. Адже в цій лабораторії ми перебуваємо, так би мовити, біля самих витоків життя. Тут починаються найтонші його відмінності, які, насмілюся стверджувати, призводять до гігантських наслідків. Два-три атоми відібрати, додати, змінити: всього-на-всього дві-три крихітні цеглинки — і життя змінює русло, тече в інший бік, набуває інших якостей, може зникнути або прибрати небувалої форми. Хіба це не чудово? Не дивовижно? Ось ви, медики, дивуєтесь, жахаєтесь: де взялася якась страхітлива вірусна пандемія? Ви винаходите засіб проти нового віруса, ви намагаєтесь догадатися, звідки він прийшов, щоб поставити заслони на шляху малятка, а воно спокійнісінько розвивається і збирає багатий врожай — мільйони й мільйони людських життів. Професорові очі спалахнули, розширились, щоки вкрилися червоними жилками, губи тремтіли. — Зараз я покажу вам зброю, перед якою всі гармати світу — ніщо. Він підійшов до термостата і вийняв з нього дві пробірки. — Ми беремо вірус, — він поводив першою пробіркою перед моїм носом, — і міняємо в його молекулі, яка складається з п’яти мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч атомів, усього три атоми фосфору. І що ж? Ми одержуємо суперубивцю. І однієї цієї пробірки, — він підняв над головою другу пробірку, — досить, щоб знищити сто мільйонів людей! Я наголошую — тільки людей. Лишаться міста, машини, засіяні ниви — все, що люди створили. Навіть корови зостануться мукати в своїх хлівах. Тільки тих, хто вирощував урожай і будував міста, не стане. Дивіться уважно! Він вставив обидві пробірки в ІСЕУ, покрутив верньєр. На екрані апарата з’явилися два промені. Один голубий, другий — темно-синій, майже чорний. — Як бачите, апарат безпомилково їх розрізняє. Можливо, дорогенький, ми, люди, здатні наділяти своїми людськими якостями навіть прилади й машини. Ось і наш ІСЕУ — символіст, він зафарбував перший промінь у голубий колір, в один з кольорів життя і благоденства, а другий — у чорний колір смерті. І це, беруся стверджувати, відповідає дійсності! Ніс Ховраха видовжився, руки жестикулювали: — Дорогенький! Тут зібрані безцінні матеріали! ї тут розписано, яке малятко стає небезпечним лише після мутації, як воно може подіяти в залежності від віку людини, від генетичних особливостей, від рівня харчування. Вже сьогодні нам відомо чимало, а завтра з вашою допомогою… — З моєю допомогою? — я навмисне не приховував здивування. — Так-так, з допомогою матеріалу, який ви привезли нам, дорогенький… — ?.. Його рухи стали стриманими, обличчя потьмяніло: — Вибачте, голубчику, я мав на увазі робітників, які прибули з вами. У нас тут гостра нестача робочих рук… Я промовив повільно: — Наскільки я помітив, у вас у лабораторіях багато автоматики. — Справді, це так. Однак на деяких роботах потрібні людські руки. — Навіть ті, які звикли займатися зовсім іншим? — Навіть ті. — З нетерпінням чекатиму на початок робіт. — Можете починати хоч зараз, голубчику. Перевірте на ІСЕУ деякі штампи… Ось вам їх список. За цими назвами їх легко відшукати в шафах. А ось кольорова таблиця випромінювань. Спробуйте самі почати, впевнений — розберетесь. А я зазирну до вас через годину-дві. — Гаразд, — відповів я, беручи аркуші. — Можете користуватись довідковою бібліотекою нашого центру. Вона досить солідна, займає близько чотирнадцяти великих обчислювальних машин ІБМ-80. — Він показав на телетайп з екранами. — Відповідь одержите максимум через шість хвилин після замовлення. Якщо в бібліотеці не знайдеться даних, машина-бібліограф підкаже, де їх можна одержати. Працюйте. Він підніс руку до дверей, щось прошепотів, і вони слухняно відійшли вбік. — Бажаю успіху, — мовив він уже з коридора в той час, як двері ковзнули на своє місце. Звичайно, Ховрах не міг знати, з якою швидкістю я здатен працювати. Пам’ять обчислювальних машин, в яких зберігалася бібліотека, я проглянув хвилин за сорок, і машина-бібліограф ледве встигала отримувати для мене інформацію з інших бібліотек. Я не користувався телетайпом та іншими повільно діючими механізмами, а просто приєднав до вводу бібліотеки свій мозок. З цього моменту на весь час контакту бібліотека стала мовби продовженням мого мозку, і я перекачував у свою пам’ять море інформації, сортував і узагальнював її на свій розсуд. Моя робота була в розпалі, коли двері лабораторії нечутно ковзнули вбік. За ними стояв Ховрах. Він доброзичливо усміхнувся і попрямував до мене. — Ну, що встигли зробити, дорогенький? Ознайомилися з малятками? Я подав йому опрацьовану таблицю. Він проглянув її, здивування його межувало із захопленням. — Так ви ж незамінимий помічник, дорогенький! Можна подумати, що ви все життя лише цим і займалися. Його сяючі очі-намистинки раптом вкололи мене швидким підозрілим поглядом, брезкла шкіра на лобі вся збрижилась, як погано натягнута панчоха: — Пам’ятаю, казали, що ви чудодійний лікар… Я урвав його: — Можливо, я зробив би більше, якби міг перевірити деякі дані, дізнатися про методику експериментів. — Так у чому ж річ? — Машина сповістила, що методика засекречена, і необхідний спеціальний допуск: код і шифр. Він спохмурнів. — Що саме вас цікавить? — Скажімо, як були одержані дані про здатність бактеріофагів групи “Т” перероджувати клітини і викликати епідемії. У вас зібрано надзвичайно цікаву інформацію. Але наскільки чисті ці досліди? Його порадувала прихована похвала, яка крилася в моїх словах, однак погляд став ще більш жорстким і підозрілим. — Заспокойтеся, голубчику. Досліди були поставлені чисто, це я гарантую. — Але механізми епідемій Т-2 і Т-6 неможливо досконально вивчити в лабораторних умовах. — Чому? — Для цього не годяться ні миші, ні собаки, ні навіть мавпи… — У нас був інший матеріал. Я пригадав, коли вперше почув від нього слово “матеріал”, і в мене з’явилася певна підозра. Я відмахнувся від неї, тому що запідозрювати в такій антигуманній справі будь-яку людину було соромно і безглуздо. Двері лабораторії знову ковзнули вбік, пропускаючи кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з професором, з цікавістю поглядали на мене, особливо єдина серед них жінка років двадцяти семи, фарбована блондинка з маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була хвора печінка, а в лівій легені затемнення. — Наш новий співробітник, — відрекомендував мене професор. Довелося по черзі потиснути їм руки — великі, маленькі, м’які, жорсткі, теплі, холодні,вислухати від кожного кілька традиційних у таких випадках слів. Після церемонії знайомства професор вивів мене з лабораторії. Ми пішли в корпус, де містилися жилі кімнати для співробітників і де на мене чекав Нік. Але, доїхавши зі мною на ескалаторі до коридора, що з’єднував два корпуси, професор згадав, що йому треба заглянути ще в одну лабораторію, і розпрощався. Вигляд у Ніка був кепський. Його великі дужі руки втомлено лежали на столі. Біовипромінювання навколо голови злиняло до блідо-жовтого кольору. Я порадив йому добре відпочити, сказавши, що обійдусь поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою бровою, звів на мене світлі почервонілі очі. — Гарна ви людина, док, тільки… — …дивна і наче не від світу цього, — закінчив я за нього фразу, що вже визріла в його мозку. Він здивовано розширив очі: — Можна подумати, що ви читаєте думки, док. Виходить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки цього й бракувало. — А як поживають наші підопічні, імпуни? Теж, певно, втомлюються тут з незвички? Мені не сподобалася його посмішка. — Ні, вони майже не втомлюються. — Хотілося б їх побачити. — Вони працюють і живуть в іншому корпусі. Номер три. — Гаразд, відпочивайте, — сказав я. — Не буду заважати. Коридор був безлюдний. Рішення сформувалося відразу. Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних коридорів. Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі корпуси з’єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один, а лабораторний — номер два, то з нього мусить бути вихід у корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз мене в лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я зустрів жінку, з якою мене недавно знайомив професор, і спитав у неї, як пройти в третій корпус. — До віварію? Ми буваємо там надзвичайно рідко. Та й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який матеріал, і вам його доставлять у лабораторію. — Мені треба відвідати своїх друзів. Вони там працюють. — У вас там друзі? — Вона глянула на мене здивовано, майже злякано. — Саме так. Як туди пройти? — Треба спуститися на ліфті в цокольний поверх. Звідти в третій корпус веде підземний коридор, але… — Дуже вам вдячний, — я швидко пішов до ліфта, не дослухавши пояснень. За кілька хвилин ескалаторна доріжка привезла мене в третій корпус. Ще здалеку мої органи нюху відчули неприємний запах гнилого м’яса, крові, гострі запахи немитої шерсті тварин. Я зійшов з ескалаторної доріжки перед ліфтом. Навмання натиснув кнопку дев’ятого поверху. Ліфт тут працював не тихо, як у першому і другому корпусах, а трохи деренчав. Крізь деренчання до мене долинули приглушені вищання, рик. Вийшовши з ліфта, я опинився в довгому коридорі. В нього виходило багато дверей. Деякі з них були наполовину заґратовані. Заглянувши в них, я побачив собак, вовків, мавп. Але найбільше тут було шимпанзе та гамадрилів. Від їхнього лементу закладало вуха. Доводилося вмикати додаткові звукові фільтри. Та ось двері з ґратами закінчились. Далі видно було інші — суцільні, вузькі. Мені здалося, що я чую людські голоси, стогін. — Що ви тут робите? — пролунав за спиною здивований окрик. Я обернувся і побачив здоровенного молодика з автоматом, який поспішав до мене. Він зупинився переді мною. — Шукаю своїх друзів, — відповів я, не розуміючи причини його стривоженості. У цей час з того боку, де був ліфт, почулося рипіння черевиків, і я побачив професора. Він захекався і насилу говорив, пояснюючи охоронцю: — Це моя людина. Він потрапив сюди помилково. — Чому помилково? Хіба імпуни не тут? — здивувався я. — Зараз вони в іншому місці. Ходімо, я вам усе поясню. Він підхопив мене під лікоть і потягнув до ліфта. Ідучи з ним, я думав про досліди на ІСЕУ, які мені необхідно закінчити. Але й доля імпунів уже почала непокоїти мене. 11

Одну за одною я вставляв касети зі зразками в камеру ІСЕУ, і промінь змінював колір, іноді різко, іноді — майже непомітно. Але щоразу, коли в досліджуваній речовині була частка органіки, ІСЕУ чітко розрізняв її. Блідо-сірий або жовто-сірий промінь одразу фарбувався в зелені, сині або червоні тона. Я досліджував різні клітинні структури й компоненти, проводив дуже складну класифікацію і тепер намагався спростити її. Вставив у касету пробірку з кристалізованим вірусом. У такому вигляді вірус міг перебувати протягом століть майже в будь-якому середовищі, можливо, навіть у космічному просторі в складі метеоритної речовини. Я вставив нову касету в ІСЕУ — і виник темно-сірий з голубим відтінком промінь. За моєю класифікацією це свідчило, що досліджується нежива речовина з елементами органіки. Потім, вийнявши касету, я подіяв на вірус кислотними залишками і помістив пробірку в термостат. Застосував стимуляцію електричним струмом, щоб підсилити процес декристалізації. І коли після обробки я помістив ту саму касету в камеру ІСЕУ, сталося диво: на екрані з’явився зелений з рожевим відтінком промінь — промінь життя. ІСЕУ підтвердив, що вірус — єдина з істот — міг бути живим і неживим, залежно від фази розвитку. Нарешті в мене з’явився необхідний доказ — ключик до сейфа життя. Вірус одночасно є представником живої і неживої природи. Тепер, після серії дослідів, я міг сказати професору цілком певно, що гіпотеза про походження вірусу як колишнього клітинного компоненту помилкова; що вірус та інші живі структури, — якісь істоти-речовини, — виникли до появи клітини; що вони були однією з ланок у ланцюжку переходу від неживого до живого. Я думав і про величезні маси водоростей, які об’єдналися в “чудовисько”, в якусь живу комету, і знайшов для них місце в своїй класифікації. Це було ще одним підтвердженням її правильності. Отже, розподіл умовний? Зокрема й головний розподіл? Отже, і такі різкі переходи в організації речовини, як ті, що їх називають смертю, не є “фатальною межею”? В природі вони переходять одне в одне, як світло і темрява, як звук і тиша. Це просто переходи від одної структури до іншої, від одного стану до іншого. Рівняння виходило величезним, складалося з багатьох тисяч величин, але його можна було скорочувати за рахунок частин, які повторюються. Раптом я згадав поетичну фразу і мимохіть подумав, що мова поезії буває такою ж точною, як мова математики. Фраза звучала так: Життя починається із заперечення смерті І стверджується, стверджуючи себе. Про це ж говорила і початкова частина рівняння. Дальша його частина відповідає закінченню поетичної фрази: Смерть починається запереченням життя І, заперечуючи все, заперечує себе… Тепер належало зробити ще одну перевірку — цього разу досить болючу, бо вона мала підтвердити або перекреслити мої здогади про таємницю мого походження. Але, може, не варто за неї братися? Може, не треба зайвих страждань? Адже після переходу межі назад шляху не буде. Чимало цінностей одержить для мене іншу вартість, явища змінять акценти. Я не зможу зостатися колишнім, зберегти колишні стосунки з дорогими мені людьми. Багато чого зміниться в моєму світі, в моєму особистому всесвіті, який мені, як і кожній істоті, здається незмірно важливішим, ніж існуючий єдиний всесвіт, в якому живемо всі ми. Здається… Тільки здається… Але якщо я зруйную його… І все-таки… Я вигвинтив два гвинти і витягнув направляючу втулку з камери ІСЕУ. Тепер камера стала набагато просторішою. Тоді вже без вагань я вставив у неї власний палець, а другою рукою натиснув на кнопку пуску. На екрані індикатора виник складний промінь — сірий з багатьма жовтими і сірими відтінками. Однак сумнівів не лишилося — це не був промінь живого організму. 12

На складі, куди Ховрах дозволив мені заходити після того, як я відремонтував зіпсований апарат, припадало пилом чимало деталей. Вони згодилися мені для нового мініатюрного ІСЕУ. В його конструкцію я вніс зміни, і тепер міг ділянку за ділянкою обстежити весь свій організм. Так я взнав багато цікавого про себе і збагнув зміст і значення уривків фраз і навіть недомовок, що супроводили мене від дня появи на світ, або — як кажуть у людей — від дня народження. Водночас я складав математичні описи вірусної часточки. Для цього довелося провести додаткові досліди. Я склав три формули часточки: повну — в білковій оболонці; часткову — для невидимої фази вірусу, коли він існує в клітині тільки як креслення; змінену — для кристалізованої часточки. Я виявив дивну закономірність: у всіх трьох формулах збігались одні й ті самі співвідношення частин, хоча в першому випадку, як стверджував промінь ІСЕУ, вірус був живим, у третьому — неживим. Деякі частини формул повторювалися цілком. Ці закономірності я відобразив у рівнянні. Деякі частини його були мені добре знайомі з тих рівнянь, які я складав раніше. І хоча тоді я ще не міг знати, яке значення в моїх пошуках матиме це рівняння, мене чомусь опанував стан напруженого чекання. Це було проявом дивовижної інтуїції. Я кілька разів звертався до професора з проханням відвідати імпунів. Щоразу він переносив візит на завтра. Одного разу, проходячи коридором лабораторного корпусу, я почув за дверима знайомий голос. Миттю проаналізувавши сигнали, я визначив, що голос належить Тагіру. Я спробував відчинити двері звичайним способом, піднісши руку до індикаторної щілини і проказавши слова пароля, однак нічого не добився. Двері були підсилені спеціальною прокладкою, і тому побачити щось крізь них не вдалося Силуети людей і обриси предметів розпливались. Я постукав у двері. Тієї ж миті у їх верхній частині засвітився квадратик — це ввімкнулася телекамера. Тепер мене бачили зсередини на телеекрані. Відчинилося заґратоване віконце для переговорів, і я почув голос професора: — Що ви хотіли, док? — У вас Тагір. Хочу побачитися з ним. Ви обіцяли, — нагадав я. — Немає тут ніякого Тагіра, дорогенький. Ви щось наплутали, голубчику. “Він може не знати імені”,подумав я і уточнив: Імпун Тагір. — Ніякого імпуна, — наполягав він на своєму. — Якби я не був таким зайнятим, то дозволив би вам самому, дорогенький, пересвідчитися. Потерпіть трохи, я звільнюся, і ми відвідаємо ваших імпунів. — Відпустіть! — почувся благальний голос-стогін за дверима. Безперечно, це був голос Тагіра. Я дужче постукав у двері. — Док, не заважайте дослідові. Я вже встиг помітити, що трохи нижче переговорних ґраток, там, де прокладки не було, біліло прозоре для мого погляду віконце. Я зазирнув у нього і побачив Ховраха і ще якогось незнайомого мені чоловіка. Вони стояли біля операційного столу під рефлекторами. Незнайомець подавав Ховраху скальпель. А на столі, прив’язаний до нього ременями, лежав Тагір. — Ви обдурили мене! — закричав я. — Це — Тагір! Що ви робите з ним? — Я вже сказав вам, дорогенький, що ви помилилися, — відповів Ховрах, не підозрюючи, що я бачу його крізь двері. Двері затріщали під моїм натиском, і професор зі своїм помічником злякано здригнулися. — Гаразд, — сказав професор, знімаючи рукавичку. Він підійшов до дверей і підніс руку до опізнавального пристрою. Двері увійшли в стіну. Я поспішив до Тагіра. — Тільки не торкайтесь до нього, — попередив професор. — Що з ним? — Захворів. Необхідна негайна операція. Голос у нього був лагідний, він намагався приховати свої справжні почуття. Але я сприйняв суміш люті, страху, глуму. Особливо мене здивував прихований глум. Що він означає? — Великий Дог, забери мене звідси, — простогнав Тагір. — Йому необхідна негайна операція, — нагадав Ховрах. Я глянув на прилади. Працювали вони далеко не всі. — Без наркозу? — Під місцевим. — Яка причина операції? — Пухлина в правій легені, дорогенький. — У нього немає пухлини в правій легені. — Можна подумати, голубчику, що у вас є рентгенівський апарат. — У нього немає пухлини. Ви кажете неправду, — сказав я, розстібаючи ремні, що утримували Тагіра на столі. Ховрах і його помічник намагалися перешкодити мені. Довелося легенько відштовхнути їх. Професор відлетів з один бік, його помічник — у другий. Ховрах, певно, вдарився, бо в його голосі додалося злості: — Я вам усе поясню. — Спочатку я вислухаю імпуна. Говори, Тагіре. — Не вір їм, великий Дог. Обіцяли багато платити. Нічого не платили. Годували добре. Але нам було тісно, нічим дихати. Хижа маленька, а нас багато. Кололи Наруї товстою голкою — він захворів. Понесли його геть, сказали — вилікують. Він не повернувся. Потім кололи Суена. Теж захворів. Забрали — він зник. Потім Усаїна. Не повернувся. Тепер — мене. Недобрі, лихі боги… — Не слухайте цього дикуна, — зневажливо кинув професор. — Серед них починалась епідемія. Довелося негайно лікувати. — Природний матеріал для чистих дослідів? Так ви це називаєте? — нагадав я. Спираючись на мою руку, Тагір насилу підвівся зі столу. — Ходімо до твоїх братів. Підемо звідси разом з ними, — запропонував я. — Двері! — вигукнув Тагір. Я обернувся. Двері нечутно ковзнули на своє місце, а за ними зникли Ховрах і його помічник. Тагір з жахом дивився на зачинені двері. — Не хвилюйся, Тагіре, двері — не завада, — сказав я і подумав: завада зовсім не там, бідолашний мій друже, зовсім не там, де ти її бачиш. Завада — в моїх установках, у Програмі, створеній Михайлом Дмитровичем. Він давав мені читати багато книг. Але про це в них нічого не було. Він давав мені читати лише ті книги, які відповідали програмі навчання. Чому? Це знав тільки він. Викликати його по думкопроводу до Імпульсу-Виклику він заборонив. — Ходімо! — сказав я Тагірові, першим підійшов до дверей і натис на них. Двері вигнулись, затріщали. Десь пролунали дзвінки, завила сирена. Я збільшив зусилля — і виламав двері. В коридорі вже метушилися кілька охоронців з автоматами в руках, професор, Нік. — Облиште, док, — благально сказав Нік. Він мав вигляд не такий, як завжди. Не лишилося навіть натяку на впевненість і спокій. Автомат ходором ходив у його руках. Він не хотів стріляти в мене. — Я вам усе поясню, дорогенький, і ви зрозумієте, бо ви — справжній вчений, — забелькотів Ховрах. — Уже чув: епідемія, ви хотіли їх врятувати, — відрізав я, не приховуючи іронії. — Ні, вам я скажу правду, голубчику… Я подивився в неспокійні очі-намистинки, заглянув у мозок. Важко було проаналізувати світні струмочки імпульсів. Ховрах гарячково шукав вихід із скрутного становища, витрачаючи на це всю енергію своїх “акумуляторів”. — Негайно відведіть Тагіра до інших імпунів. Тагір зіщулився, і я повернувся до нього: — Вони не наважаться зробити тобі погано. Скоро побачимось. Нік став так, щоб прикрити мене від охоронців. — Я сам простежу, дорогенький, щоб Тагіра відвели до його родичів, не турбуйтеся. А потім прийду до вас, і ми поговоримо відверто… Ховрах широким жестом, як люб’язний господар, запросив Тагіра пройти до другого корпусу. — Я проведу вас, док, — запропонував Нік. Ми пішли разом. Охоронці проводжали нас сторожкими поглядами. Я дуже добре пам’ятав про справу, яку треба завершити, перш ніж залишити лабораторії. — Обставини можуть зламати будь-кого, док, — промовив Нік. — Мені треба в лабораторію, — сказав я. Він знизав плечима, ніби кажучи цим: робіть як знаєте. І швидко, розуміючи, що часу в нас обмаль, спробував напоумити мене: — Даремно ви втручаєтеся в цю справу, док. Нікому нічим не зарадите, а собі зробите лихо. Вони вже викликали Кепа. Це найстрашніша людина, яку я зустрічав, хоча… також нещасний. Колись він поринув у науку. Про нього казали: рідкісний талант. Пророкували велике майбутнє. Таланту ж не виявилось. Ні крихти. А він уже звик до надій, які на нього покладали. Його почали цькувати — за все, в чому помилилися, чому заздрили. Скінчилося тим, що він озлобився на весь світ, а особливо на тих, кому, як він вважає, незаслужено пощастило народитися з іскрою божою. Ну а ненависть у нього, скажу я вам, док, — він мимоволі зіщулився, — холодна, обміркована. Він уміє чекати свого часу, як змія в схованці. Вас він вважає талановитим щасливчиком. Тому моя вам порада, док: зникніть з його шляху. Найкраще — негайно. Хоч як дивно, Нік цілком щиро турбувався про мене. Половинки розсіченої брови танцювали — кожна сама по собі. — Послухайте мене, док, ідіть звідси. Коли приїде Кеп, буде пізно. Він зробить вас “матеріалом для дослідів”… Ну, якщо не хочете йти один, я допоможу вам зв’язатися з імпунами. Підете з ними, так? — Чому ви хочете врятувати мене? — Це моя справа, док. Вважайте, що ви мені когось нагадали… Я побачив, як змінився танець імпульсів на сірій речовині його мозку, вони замиготіли частіше у відділах зору, на мить там з’явилося й згасло зображення обличчя, схоже на обличчя Ніка, тільки значно молодше. Коли б він знав, бідолашний, наскільки ми з ним не схожі! А втім, не більше, ніж з іншими… А коли б довідався? Чи хвилювався б і переживав за мене? — Зважуйтесь, док. — Уже зважився, друже. Він здивовано глянув на мене, озирнувся, швидко засунув руку у кишеню і подав мені пістолет: — Візьміть хоч це, док. — Не треба. — Це треба всім. Так, так, док, на жаль. У такому світі ми живемо. Це потрібніше, ніж хліб і вода, бо з його допомогою можна забрати або захистити і хліб, і воду. Я багато роздумую над цим, але виходу не бачу. Ви дуже добра людина, але ви нікому не допоможете без цього… Він гірко усміхнувся і додав: — Проте і з цим не допоможете. Та, можливо, хоч захистите себе або дорожче продасте своє життя. Словом, беріть. Він мало не силою тицьнув мені в руку пістолет і, сказавши: “Я посторожую тут”, лишився в коридорі. В лабораторії я дістав із стінної шафи-термостата кілька запаяних ампул з різними бактеріальними культурами. Перевірив їх своєю портативною ІСЕУ, записав показники в загальне рівняння. Ні, я не здивувався, коли побачив уже знайомий початок… Я святкував перемогу свого інтелекту, своєї інтуїції. Та чи не рано? Треба уточнити дані ще на багатьох рівняннях. Ці результати дуже важливі й для мене, і для Михайла Дмитровича, і для Ніка, і для імпунів — для всіх людей, яким захочеться знати правду про себе, про свій світ.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка