В. В. Головачов Художнє оформлення



Сторінка2/22
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.8 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ГОДИННИК
Повість

Чорнильні тіні розпливаються по підлозі, і ніхто не спроможний точно визначити їхні обриси, ніби ці тіні вийшли з моєї пам’яті. Я здійснив усе, що хотів: переступив лінію заборони, подарував безсмертя Майї: прислухайтеся, з протилежного кутка лабораторії долинає її ритмічне дихання — сьогодні вона перемкнула себе на кисневе. Мій друг і ровесник Юрко, якому завтра виповниться триста років, поведе ракету До сузір’я Фенікс, звідки надійшли сигнали. А ось переді мною фото Майї та Юрка, коли їм було по Двадцять. Що в них лишилося від тих, двадцятирічних? І взагалі — чи можна їх вважати тими ж самими істотами, чи це просто умова гри? Кажу собі: але ж людина у п’ять, у двадцять і у сімдесят років тільки умовно має одне і те ж ім’я. І не тіло, яке Щосекунди змінюється, не наші серця, руки, ноги, обличчя, а лише збереження особистості, пам’яті, досвіду може вважатися одним життям. А якщо це справді так, то я, істота, котра перемогла смерть і відступила перед життям, все ж таки вважаюся переможцем. Перший етап досліду, що тривав понад два сторіччя, завершився. Я пишу на грані кристала — це і лабораторний журнал, і водночас моя біографія-висновок: “Щоб підкорити природу, необхідно…” 1




Двері відчинилися, увійшла світловолоса дівчина, а за нею Григорій Петрович. — Ось вам ще одна, — сказав він, і, перш ніж закінчив фразу, дівчина нечутно, ніби ступаючи на носках, пройшла через усю кімнату і зупинилася переді мною. Я подумав, що в неї не дуже приємна хода, мабуть, занадто швидка і нечутна, і дівчина виникатиме як привид, де треба і де не треба. Але хода — не аргумент для того, щоб відмовляти в роботі, і я сказав: — Допоможете біля мікротома. Справитесь? — Так, — поспіхом сказала вона і кілька разів хитнула головою. — В університеті ми… Я махнув рукою, вказуючи на її місце, і пішов до свого кабінету. За моєю спиною один по одному двічі пролунав виразний дзенькіт розбитого скла. Я обернувся, і дівчина зіщулилася від моєї вибачальної посмішки. Я ще раз подумав, що вона ходить надто швидко для тісного приміщення, заставленого скляним посудом. — Повільніше ходити ви не зумієте, — зітхнув я. — Але принаймні щільніше притискайте лікті. Вигляд у неї був досить винуватий, але я не жалів її, передчуваючи, що з нею лиха ми ще наберемося. Зачинившись у кабінеті, я розкрив пачку іноземних журналів, що тільки-но надійшли. Серед них лежав і проспект нового альманаху, який збирався випускати англійський видавець. Він повідомляв, що в альманасі опублікує гіпотези і теорії, які досі не друкувалися, оскільки були визнані маячними, а також роботи на зразок “вічного двигуна”. Цим він має на меті, по-перше, виловити “серед маячних гіпотез настільки маячні, щоб вони були ще й правильними”, і, по-друге, звеселити вчену публіку. Я подзвонив двічі, і за кілька хвилин до кабінету увійшов мій заступник і однокашник Юрко. — Глянь, — я тицьнув йому проспект. За дверима пролунав жалібний дзенькіт скла, але ми вдали, ніби не чуємо його, хоча мене й пересмикнуло. За кілька хвилин дзенькіт повторився, і я знав, що це розбилася остання велика колба, названа нами “люсьена”. Такі колби були гостродефіцитними. — Ми закінчили електрофорез. ДНК[1] з тимуса не дає контрольних змін, — сказав Юрко, натякаючи на те, що сьогодні “люсьєни” будуть вже не дуже потрібні. Він хотів мене заспокоїти. — Гаразд, — сказав я розпачливо, і Юрко все зрозумів. — Ти, як і раніше, сподіваєшся, що ми знайдемо “стрілки годинника”? — Або кидаємо роботу? — весело підхопив він і зразу ж став серйозним, майже суворим. — Звичайно, простіш відповісти: ми старіємо тому, що живемо. Та коли розібратися, то ми старіємо в тій самій мірі, в якій нагромаджуються зміни в ДНК наших клітин. Але чому ми акумулюємо життя до двадцяти семи років, зберігаємо рівновагу між тридцятьма і сорока п’ятьма і котимося під укіс після п’ятдесяти п’яти? Хіба всі ці питання вже з’ясовані? І хіба є їм інше пояснення, крім годинника? — У якому кількісні нагромадження руху секундної стрілки зумовлюють переміщення хвилинної, а переміщення хвилинної — стрибок годинної. І все це відбувається за законами зміни біологічної доби, — підхопив я. На жаль, ні він, ні я не сказали один одному нічого нового у нашому традиційному переклику позицій. Ми влаштовували його періодично, щоб з’ясувати, чи не виникло у когось із нас нових гіпотез чи бодай спостережень, які могли б стати поштовхом до них. А відтак знову поверталися до дослідів, до пошуків стрілок у наймініатюрнішому і найскладнішому годиннику — в клітині. Ми шукали секундні стрілки там, де контролюється процес від однієї поділки до іншої: синтез білка, синтез нуклеїнової кислоти. Ми провадили досліди на молекулярному рівні і замінювали мікроелементи, окремі амінокислоти в білку, вибивали і знову вставляли нуклеотиди. Завдання полягало у тому, щоб знайти “секундні і хвилинні стрілки” — механізми, що відповідають за появу перших якісних змін у спадковому кресленні, за яким кожного разу відтворюється клітина, — змін настільки великих, щоб вони були помітні в її діяльності, і настільки малих, щоб уже змінена клітина Ще залишалася “сама собою”. Це “ювелірні” пошуки, і поки що вони не мали успіхів. Потрібні були нові гіпотези, та як ми не намагалися віднайти їх у своїй уяві — все надаремно. — Сьогодні кінчаємо роботу — і годинку на лижах, добре? — запропонував Юрко. Звісно, це був непоганий варіант. Я кивнув. Ми не дочекалися п’яти і пішли з роботи. Я знав, що мені телефонуватимуть з Палацу культури хіміків, однак якщо чесно виконувати всі обов’язки, а серед них і значну кількість громадських доручень, то лижі треба було б заховати в комірчину і забути про них раз і назавжди. Сніжок ледь порипував — і це було ніби подарунком нашої сльотавої, майже південної зими. Легенька пороша клубочилась і спалахувала в сонячному промінні різнобарвними лелітками. Повітря незвично свіже. До роботи в лабораторії я ніколи так гостро не відчував пронизливо чистого лісового аромату. Його можна вдихати або зразу — глибоко, шумно і весело, або повільно — смакуючи, відчуваючи, як він розтікається п’янкою силою по всьому тілі. Нам обом подобалося ходити на лижах розгонистим кроком, мовчки, несподівано наздоганяти один одного, зрідка задоволено вигукуючи: — Днинка яка! Або: — А здорово, правда? Ми вибралися на невисокий довгий схил гори із звивистими, виблискуючими сивавою сталлю лижнями, що розходились урізнобіч, ніби рейки від вузлової станції. Ми вже збиралися помчати вниз, як почули знайомі голоси. Це були хлопці з нашої лабораторії. Я мигцем глянув на годинника — чверть на шосту. Значить, вони скористалися з нашої відсутності і пішли з лабораторії щонайменше за сорок хвилин до кінця робочого дня. Я смикнув Юрка за рукав, і ми, заховавшись у заростях, побачили “дезертирів”: спритного гостроносого Віктора, котрий відзначався хорошою пам’яттю, в тому числі і на величезну кількість анекдотів; вродливого, схожого на експоната з журналу мод Миколу, якого у вічі всі називали Пилом, а позаочі — Нуликом. Я не здивувався, що пішли ці двоє. Але з ними був і лобатий відлюдник Петько Авдюхов. І в центрі цієї трійки легко ковзала на лижах розшаріла новенька, яку старанно опікували наші кавалери. Вона ледь-ледь торкалася палицями снігу і зразу ж рвучко набирала швидкість. Як тільки побачив її, зрозумів: це вона зманила з лабораторії хлопців. До Віті і Нулика їй не довелося докладати особливих зусиль, але Петро… Я згадав усе: жалібний дзенькіт скла, розбиті “люсьєни”, надто швидку і нечутну ходу. Холодна лють закипала в мені. Ну, стривай же! Я відштовхнувся палицями і, стрілою промчавшись схилом, загальмував лівою лижею, круто завернув, здіймаючи снігову куряву, й опинився перед ними. На обличчі Нулика ще зберігся грайливий вираз, Петро ще розтягував рот у посмішці, яка зразу ж стала жалюгідною, а Вітя, отямившись першим, уже забурмотів: — Ми закінчили роботу і вирішили показати їй місто, вона нещодавно приїхала з Баку. Знаєте, в Баку, виявляється… Він довго молов дурниці, намагаючись зацікавити мене. Я мовчав. Відчув на шиї тепле дихання. Це під’їхав Юрко і тепер стояв за моєю спиною, як мурований. Нулик промовив гугняво: — А ви здорово катаєтесь на лижах. Їй-богу! Анічого ліпшого він придумати не зміг. Брови Петра, здавалося, зараз насунуться одна на одну. І лише новенька подивилася на мене своїми широко поставленими ясними очима так, ніби нічого не сталось, і проговорила кокетно, вдаючи з себе маленьку дівчинку: — Тільки я винна, я їх намовила. Її слова звучали явним вибаченням за трьох лобурів. Нібито якщо вона виявила бажання прокататися в їх компанії, то, певна річ, вони не наважилися їй відмовити. Вона, вочевидь, не сумнівалася в тому, що й я визнаю це! І тоді я мовчки повернув лижі, а за мною й Юрко, і швидко поїхав далі, вниз схилом, залишивши їх у невіданні щодо завтра, зловтішаючись наперед, що вони попереду-мають, поки те завтра настане. Відверто кажучи, я не поставився б так жорстоко до хлопців, якби не вона… Наступного дня зранку мене викликав директор. — Тільки не треба поздоровляти, — попередив він, наморщуючись. — Мені все-таки доведеться перейти в міністерство. До речі, я вас теж не поздоровляю. Вам доведеться зайняти моє місце. Я подумав про розпочату роботу, потім — про різні там збори, засідання, сесії, про те, що до директора приходять керівники лабораторій, старші й молодші наукові співробітники, представники інших відомств, установ, що його викликає начальство, і всі щось просять, вимагають, наказують; що йому самому треба наказувати і вдавати, ніби він точно знає, як треба вирішити те чи інше питання, поки вів не звикне до думки, що й справді знає це; згадав про той тягар, який називається відповідальністю, і мені стало невесело. Проте Юрко зрадів. — Тепер ти зумієш залучити до нашої роботи ще лабораторій із п’ять, — сказав він безтурботно. — Ми врахуємо і гормональний баланс… Я сумно дивився на нього, і передсмертна фраза Цезаря, звернена до Брута, бриніла в моїй голові. Мені довелося сісти в директорське крісло і відчути, як то малося моєму попередникові. Втім, мені було ще важче, через те, що я керував людьми, з якими раніше стикався в запеклих суперечках на сесіях і засіданнях вченої ради. Дуже важко було привчати їх до думки, що тепер стосовно робіт інституту останнє слово лишається за мною. І я вперше відчув глибинний вміст фрази, яка раніше була для мене абстракцією: “Звалити на плечі відповідальність”. Приблизно через два тижні мого директорства Юрко поставив мені сакраментальне запитання: — Можна розпочинати? Він дивився на мене очікувально, його губи ладні були вигнутися і в радісній, і у в’їдливій посмішці. Я добре знав, про що він запитує, але про всяк випадок спитав: — Як ти собі це уявляєш? — Годі придурюватися, — зневажливо відказав Юрко. — Я маю на увазі залучення до нашої роботи Степ-Степановича. Степан Степанович Цуркало завідував лабораторією ендокринології. — Таж він виконує термінове завдання, — заперечив я. Юрків погляд став глузливим, настовбурчені вуха заворушилися від стримуваних емоцій. — Власне, чого тут дивуватися? — розважливо запитав він, звертаючись до самого себе з таким виглядом, ніби викрив найкращого друга і остаточно зневірився в людях. Я знав, що він думає: “Коли людина стає директором, вона перестає бути…” і т. ін. Того ж дня я викликав Степ-Степановича. Він опустився в крісло навпроти мене — товстий, поважний; академічна зовнішність його бентежила інших: гривою волосся над могутнім чолом, бровами, що скидалися на дві зігнуті руді гусениці, підборіддям, випнутим наперед, як форштевень корабля. Я не знав, як приступитися до справи, і почав здалеку, ніби хотів почути від нього, яке значення має боротьба зі старістю. Степ-Степанович спочатку уважно слухав мене, відтак руді гусениці грізно здибилися на переніссі. — Так ви хочете нав’язати мені участь у тій роботі? Коли не помиляюся, ви розпочали її ще не будучи директором? — останні слова він інтонаційно підкреслив для більшої ясності. — Та чому ж нав’язати? — я відчув, як мої щоки і вуха починають палати. — Якщо не хочете… — Нехай йому біс, навантажуйте, — гаркнув Степ-Степанович, ніби робив мені величезну послугу. Він намагався не виказати свого зацікавлення. Я розумів це і вирішив погратися з ним: — А втім, ви справді дуже завантажені… Він нетерпляче стенув плечима: — Я вже сказав: “Нехай йому біс!” Яке вам діло до всього іншого? Кажіть, що я повинен робити. Ми подивились один на одного і розсміялись. Я відчув, що контакт налагоджується. — Про гіпотезу “секундних, хвилинних і годинних стрілок” ви знаєте, — сказав я. — Не вкладається в цю гіпотезу період відносної рівноваги: тридцять-сорок п’ять років. Тут механізм годинника повинен би діяти через гормональний баланс, який може правити за уповільнювач. Загалом проблема полягає у тому, що час організму спливав нерівномірно не через сам механізм годинника, а через інші фактори, що діють на нього. Треба визначити, що це за фактори. Ось тут ви і змогли б допомогти. Я розгорнув перед ним аркуші з графіками і формулами. — Візьміть їх з собою. Подивіться, випишіть що треба, потім повернете. — Що тут вдієш, — поблажливим топом почав він співати старої, проте зразу ж похопився, діловито зібрав папери і виплив з кабінету, ніби фрегат з гавані. Тільки-по зачинилися за ним двері, як в них постукали. Я сказав: — Прошу. Переді мною постала новенька. її очі люто мружилися, ніби бачили живу мішень у прорізі прицілу. — Мене виганяють з лабораторії, — сказала вона з таким виглядом, наче я мав обуритися або хоча б здивуватись. — Ну й що з того? — запитав я. — Це несправедливо. Адже не виганяють Нулика. Я подивився їй у вічі. Вони були серйозні і сповнені гордливого обурення. В повороті голови вгадувалася напруженість і готовність боротися. Зрештою вона мала рацію. І потім у мене ще не закінчився випробний період. — Кілька днів вам нічого не дадуть, — відказав я, і западинка на її переніссі визначилася виразніше, а підборіддя затремтіло. — Якщо хочете, переведемо вас у відділ систематики. Там непогано, спокійно, — я не зносив жіночих сліз. І майже немає скляного посуду. Вона ще намагалася жартувати, і це мене зворушило. — Підете в обчислювальний? Я схаменувся, та надто пізно. Те, що я їй запропонував, було значно більшим, на що вона заслуговувала, перспективнішим, ніж робота на мікротомі. — Я б не хотіла йти з лабораторії, — зізналася вона. — Але чому? — я подумав про Петра Авдюхіна. Вона промовила похнюпившись: — Мені подобається робота. — Мікротом? — Взагалі вся проблема. Смілива, навіть зухвала. Можливо, вона знала, чим купити мене, але мети своєї досягла. Я навіть не зміг стримати задоволеної посмішки. І коли вона виходила, мимоволі подивився їй услід, ще раз відзначивши спрямованість її нечутної ходи. Тоді я подумав саме цим словом — не “стрімкість”, а “спрямованість”. Чому? Мене викликали до віце-президента Академії наук з доповіддю про розпочатий нами пошук “стрілок” біологічного годинника. Поруч з кріслом Артура Кіндратовича височів, неначе могутній рицар у латах, його незмінний супутник — кібернетичний двійник, КД. З тулуба двійника стирчали голки антен, напіввистромлені щупальці, кінцівки забраних крил, коліс, гусениць, труби допоміжних мікроскопічного та інфрачервоного зору, виводи енергетичного захисту. Цей універсальний автомат, що має властивість самовдосконалюватися, був приданий віце-президенту вже сім років тому і весь цей час супроводжував свого господаря і двійника не тільки на роботі, а дуже часто й на відпочинку. Завдяки частим і тривалим бесідам з Артуром Кіндратовичем КД зафіксував у своєму мозку майже все, що зберігалося в пам’яті віце-президента, в кожному разі те, що могло хоч якоюсь мірою стосуватися наукової роботи. КД оволодів специфічними методами розв’язання складних наукових питань, властивими Артуру Кіндратовичу, і перед тим, як вирішувати щось, віце-президент часто радився з ним, як радився б із самим собою. — Ми поздоровляємо вас з новою посадою, — сказав Артур Кіндратович. Він анітрохи не страждав манією величності, і його “ми” означало, що він поздоровляє мене від свого імені і від КД. Я подякував за поздоровлення і розстебнув портфель, щоб вийняти папери. — А може, спочатку без них? — почувся голос. Це був звичайний прийом Артура Кіндратовича. Я відклав портфель і повернувся до віце-президента. Та виявилося, що фразу промовив не він, а КД. — У загальних рисах ми знаємо проблему. Розкажіть про дослідження нуклеїнових кислот. Цього разу зі мною говорив Артур Кіндратович. Я докладно розповів про наші досліди по класифікації окремих ланок “гвинтових сходів” ДНК. — Нам вдалося з’ясувати, — сказав я, з шарудінням розгортаючи величезні фотоаркуші, зроблені за допомогою мезонного апарата, — що вибивання триплета нуклеотидів ось у цьому місці нічим не проявляється в діяльності клітини, але через тривалий час зумовлює поступове згортання ланцюжка. У відповідь мені прозвучало: — Міна надсповільненої дії, чи не так? Це схоже на процес старіння… — Але бути схожим ще не значить: бути причиною. Я переводив погляд з Артура Кіндратовича на КД, щоб визначити, хто з них що говорить. — Уже встигли весь інститут залучити до цієї роботи? Мої зуби наче зав’язли в липучих цукерках. — Не бентежтеся. Це неминуче. Коли керівник роботи стає керівником інституту… — Навіть коли його обсіли муки докори… — Незважаючи на шалений опір інших зацікавлених осіб… Я більше не намагався розрізняти, кому з них належить та чи інша фраза. Я говорив з ним, як з однією істотою, певно, це так і було. КД, який тільки умовно можна назвати автоматом, став носієм частини “я” свого двійника. І після смерті Артура Кіндратовича він понесе далі його пам’ять, його логіку, продовжуючи розпочаті ним справи, стане консультантом багатьох наукових робіт. Він залишиться серед людей як модель мозку вченого, інколи поступаючись оригіналу, але багато в чому перевершуючи його. І завдяки КД не розчиняться, не загубляться для людей ні пам’ять, ні специфіка мислення, ні задуми вченого. Навпаки, вони будуть постійно доповнюватися, збагачуватися новим досвідом. — А ви промацали магнітні властивості ланок ДНК? — запитав Артур Кіндратович. КД в цей час посилено розмірковував, розглядаючи фотоаркуші і читаючи формули своїми складними фотоелементними пристроями, що були схожими на очі бабки. Перш ніж я встиг відповісти Артуру Кіндратовичу, КД додав до його запитання-пропозиції своє: — Спробуйте простежити за випромінюванням ДНК в різних ділянках спектра. Атомний рівень досліджень — ось що вам потрібно. — Взагалі не соромтесь, — сказав Артур Кіндратович. — Залучайте до своєї роботи ті лабораторії, які знадобляться. Його ласкаві спокійні очі випромінювали впевнену силу. І мені хотілося забути, що його дні полічені, що хвороба невідворотно руйнує його сухорляве і все ще струнке тіло спортсмена. Він глянув на КД, сказав, звертаючись чи то до нього, чи то до мене: — Що ж, пам’яті, яка зберігається в генах, було досить, щоб життя виду вважалося безперервно продовженим у потомстві. Мурашки або навіть собаки одержували від предків всі їхні найістотніші якості. Та ось з’явилася людина, виникла особа. Чи спроможні гени зберегти і передати її суть, хоча б мільйонну частку її складної пам’яті? У людини спадковість часто працює вхолосту — передає неістотні ознаки, втрачаючи істотні. Мабуть, якби людина могла виникнути не у вигляді мавпи, а зразу ж настільки складною, як тепер, з розвинутими асоціативними ділянками мозку, то вона повинна була б мати іншу тривалість життя й іншу передачу пам’яті. КД блимнув “оком”, пустив по столу різноколірні полиски — це правило йому за посмішку, мовив: — Отже, саме ви стали, так би мовити, “рукою природи”. Він підбадьорював мене. А я думав, що коли наша робота буде успішною, то кібернетичні двійники знадобляться лише як помічники, а не як заступники. Я не мав сумніву, що і КД розуміє це, та від шанолюбства, як і від багатьох інших людських вад, він забезпечений природним імунітетом. Зелені і сині змійки танцювали на екрані, то сплітаючись у клубки, то розбігаючись. Вони розпиналися на хрестиках поділок, застигали на місці, тремтячи хвостиками, зникали, вмить або поступово розчиняючись. Вістря самописців виводили на стрічках звивисті лінії, неначе спотикаючись, малювали зубці. Люди читали код нуклеїнових кислот різними мовами: випромінюванням, хімічними реакціями, магнітними властивостями… Щоразу, коли переді мною проходили ці “тексти”, побачені за допомогою приладів, мене охоплювало дивне почуття. В ньому була гордість, що підносила на своїх тендітних крилах: ось в які таємниці ми вже можемо проникати; зарозумілість, без якої людина не стала б людиною: чи таке я ще зможу! — й непевність: прилади створені нами, а те, що ми читаємо, — природою. Чи однозначний текст? Чи не читаємо ми в ньому того, чого там немає? Побоювання я тамував доводами логіки: коли б ми читали неправильно, то нам на це вказали б досліди, вся практична робота. Так вагаючись і сперечаючись з собою, я приходив у стан, який називають натхненням. Я вслухався в особливу напівтишу лабораторії, як у гру симфонічного оркестру. Ось протягло загули центрифуги, наче краплі води з танучих бурульок почали падати звуки біометронома, тоненько відгукнулися в обережних руках скляні пробірки, і, мов різкі акорди, заклацали авторегулятори. Дзвінок телефону я сприйняв як сторонній звук, як чийсь кашель у принишклому залі. Викликали мене. Я взяв трубку і почув хрипкий голос директора Обчислювального центру: — Негайно приїжджайте. За кілька хвилин я вже щодуху мчав східцями і коридорами Обчислювального. Та ось вільний простір скінчився. Далі коридори були завалені рулонами пластмасових стрічок. Звідкілясь долинав рівномірний шерех, немов морські хвилі перемивали камінці. Я знав: це готують магнітні стрічки. Директора я побачив у другому залі. Довготелесий, кістлявий, він то перегинався і дивився у віконце, де безперервно пливла стрічка із записами — від однієї машини до іншої, — то підходив до столів і переглядав розрахунки. При цьому він кумедно відкопилював губи і щось наспівував. Він помітив мене тільки тоді, коли я дуже близько підійшов до нього. — Бачили, що діється в коридорах? — запитав він. — Це все ваша інформація. — Ви мене викликали, щоб показати, як ми вас експлуатуємо? — Вихідні дані не відповідають тому, що ви пропонували, — відповів він. — Або помилка, або… Ось подивіться самі. Те, що видавали машини, було схоже на марення біолога, в якого температура перейшла за сорок градусів і все в голові переплуталось. Я зажадав вхідні дані. І зразу побачив — у слові “кальцій” хтось пропустив дві літери і вийшло “калій”. Я стримував роздратування, скручуючи його в собі, як сталеву пружину — виток на виток. Я здогадувався, чия ніжна і швидка рука з пофарбованими нігтиками недбало пропустила дві літери. Та треба було остаточно переконатися, перш ніж пружина розпрямиться. Повернувшись до інституту, я навів довідки, хто це зробив, а потім викликав до себе новеньку. Знав наперед, що скажу їй. Здається, зовні я був спокійний. На столі лежав третій наказ про її звільнення. Я не сумнівався, що цього разу він буде підписаний. — Керівник лабораторії доручив вам відповідальну роботу, — почав я. Якби не стримував себе, то замість слів з мого рота вирвалося б ричання. Треба віддати їй належне — вона зразу зрозуміла: щось сталося. Ямочки на щоках деформувались. — У слові “кальцій” ви так собі легковажно пропустили дві літери, — мій тон був грайливим, я добивав її. — Дві літери — і в результаті кілька годин марної роботи Обчислювального. Непоганий фінал?! Останні слова я вже вигукнув, тому що замість них на кінчику язика в мене крутилося слово “геть!”. Я нервово посунув до себе аркуш наказу і схопив ручку. Новенька квапливо сказала: — Я винна. Та, може, перш ніж підписати наказ, ви, певно, схочете взнати, чому я припустилася помилки? Цікаво, що вона скаже. Була хвора, температура?.. — Розумієте, в той час, коли я писала це слово, думала про інше… На такий поворот я не сподівався, тому що це було схоже на правду. Але про що вона думала? Які великі турботи обсіли її? “Хвора мати, нещасний батько, лихо в подруги?” — Я намагалась уявити весь обсяг наших досліджень, картину битви. Я подумав, що вона просто морочить мені голову, і знову схопив ручку. Новенька забурмотіла швидше, навіть не дивлячись на мене: — Кожний невідомий острів ми шукаємо обов’язково в просторі. Але він міг бути на зазначеному місці, а в момент нашого пошуку зануритися під воду. Він виявився невідомим для нас не в просторі, а в часі, де його і треба шукати… Тепер я вже не міг підписати наказ доти, доки не вислухаю критику наших досліджень. Крім того, мені подобалося, що вона не робить пояснювальних фраз, а говорить, не сумніваючись, що слухач зрозуміє її на півслові. — У процесі старіння виділяється менше гормонів, але ж і чутливість тканин до них зростає. Так би мовити, маємо менше, проте більше цінуємо. В кожному разі намагаємося утримати рівновагу. І мені здається, що треба вловити не самі стрілки годинника, а їхній рух. Адже, можливо, від збігу його з рухом інших стрілок і спрацьовує годинник. Наприклад, початок старіння природа могла запрограмувати не якимось гвинтиком, який повинен у певний момент вилетіти з гнізда, а збігом процесів… І знову мені сподобалась її мова, те, що, незважаючи на уривчастість фраз, вона вживає обережні слова “можливо”, “мені здається”, невластиві юності. Отже, вона чимало но-передумала. Я змушений був здивуватися: це дівчисько вміло самостійно мислити. Мимоволі пригадав її характеристику з університету. Там було доволі схвальних слів. І, знаєте, мені здається, що ми надто захоплюємося дослідженнями на атомному рівні. Вони необхідні, але стрілки містяться вище — там, де починає жевріти життя… Пружина мого роздратування заіржавіла і розпалася, так і не розпрямившись до кінця. Я відсунув не підписаний наказ і подивився на годинника. Робочий день вже давно закінчився. — До речі, як вас звати? — запитав я і тут-таки спохопився, подивившись у наказ, де було написане її ім’я. — Якщо хочете, Майя, я можу підвезти вас. У машині поговоримо. Кілька блакитних сніжинок встигло впасти на її пальто раніше, ніж ми сіли у “Волгу”. З репродуктора донеслося: — Передаємо повідомлення ТАРС. Будівництво наукового містечка на Місяці… Ми працювали до знесилля, не помічаючи, як минають місяці. Передчуття близької перемоги над старістю підстьобувало і гнало нас уперед, як запах оазису гонить втомлених верблюдів у пустелі. До кінця року ми склали вже довгий каталог найвразливіших триплетів ДНК і РНК.[2] Хизувалися “чарівними” формулами і довгими рівняннями, які разом мали дати формулу безмежного продовження життя. Підсміювалися з ортодоксальних вчених, які твердили, що безсмертя неможливе. У тисяч собак і щурів штучно викликали настання старості, щоб випробувати па них гіпотези. Я думав: що важливіше — знати, де пролягає межа твоїх можливостей, чи не знати цього? Я сформулював думку інакше і тим прояснив її. Тепер вона звучала так: чи стане людина сильнішою, коли знатиме межу своїх можливостей? Тоді мені здавалося, що відповідь на це питання може бути лише одна… Особливо багато ми працювали в листопаді і грудні перед сесією Академії наук, на якій я мав виступити з доповіддю. Часто недосипляли, а про нові кінофільми й спектаклі у театрах дізнавалися тільки з газет. На той час Майя вже була молодшим науковим співробітником. Я її майже не бачив. Зрідка до мене доносилися, ніби відгомін далекої канонади, досить таки протилежні відгуки про її роботу. Юрко говорив про неї знехотя: — Жевріє в ній якась іскорка. Може, колись і спалахне… У ті дні я повертався з інституту додому після десятої. Якось у димчастих жмутах фар побачив дівчину, яка перебігала дорогу. її швидка хода була дуже знайомою. Я зупинив машину і гукнув: — Майя! Вона здивовано повернула голову, зупинилася. Мені здалося, що вона, впізнаючи, вигукнула “а”, перш ніж підійти і привітатися. — Сідайте, — запропонував я. Вона сіла поруч. Під очима в неї лежали сині тіні втоми. Щоб щільніше причинити дверцята кабіни, мені довелося просунути руку за її спиною, і вона пожартувала: — Не обіймайтеся. Нам обом стало незручно від цього жарту. Я почав розпитувати її про роботу, вона відповідала уривчасто, замислюючись. — Вас одразу відвезти додому, чи трохи покатаємося? — запитав я. Вона кивнула, і я зрозумів: покатаємося. — Помовчимо? Вона знову кивнула. Я кружляв тихими вулицями околиць, то пришвидшуючи, то уповільнюючи біг коліс, забувши про Майю, обдумуючи тези доповіді. Раптом я відчув теплу вагу на плечі, шию щось залоскотало. Я скосив очі (замість того, щоб глянути в дзеркальце) і побачив на своєму плечі голову Майї. Дівчина спала. Я повів машину обережно, тепер уже ні про що не розмірковуючи, дослухаючись до тепла, яке від плеча розтікалося по всьому тілі. Плече затерпло, але я не хотів змінювати положення. Помітив, що маленька западинка на переніссі Майї має форму еліпсоїда, що коли дівчина спить, то ледь відкривав рота й нижня губа її ображено відкопилюється. Одне слово, я зробив немало відкриттів, і серед них найважливіше: мені не вистачало саме цього — жінки, що заснула на моєму плечі. А коли вона відкрила очі й наші погляди зустрілись, я зрозумів, що ми стали іншими одне для одного. Певно, це визначено наперед: якщо жінка поспала на вашому плечі, хай навіть недовго, вона вже не здається вам чужою. Чи не так? Моя доповідь пройшла успішно. Але з настанням Нового року наш ентузіазм почав згасати: близькість перемоги виявилась оманливою, як марення. Треба було оговтатися після хибних сподівань. Якось я запропонував Юркові і Степ-Степановичу: — Ходімо сьогодні замість семінару на віденське ревю. І обов’язково — з дамами. Вони зробили великі очі, і Степ-Степанович сказав: — Припустімо, батечку, у нас є дружини, з якими ми всі ці місяці майже не бачились, і ставимося до них, як до наречених. Та якщо ти примудрився за цей час завести собі хоча б просто знайому, то коли ж ти спав? — Він жартує. Певне, прийде зі своєю тіткою, — сказав Юрко. “Якої ти заспіваєш, побачивши ту тітку?” — подумав я. Ми з Майєю навмисне прийшли перед самим дзвінком. Степ-Степанович і Юрко з дружинами стояли в фойє біля кіоска і пили лимонад, перемовляючись; я не мав сумніву, що вони пащекували про мене. Ми підійшли до них майже впритул, лишившись непоміченими. Я сказав банальне: — А ось і ми! Келих затремтів у Юрковій руці, і він ледве встиг поставити його на столик. Майя скоса зиркнула на мене. Я здогадався, про яку історію, пов’язану з розбитим склом, вона подумала. Пролунав дзвінок. Ми з Майєю попрямували до залу, а вони пішли за нами. Я чув нетерплячий шепіт дружин і знав, що їм доведеться докласти зусиль, щоб їхні чоловіки заговорили. У залі згасло світло. Холодні тонкі пальчики лягли на мою руку. Я накрив їх долонею. Довгі напудрені ноги віденських герлс на сцені ледь зігнулись у колінах, і тієї ж миті гримнула музика. — Оце так! — почулося поруч. Це були перші слова Юрка після нашої появи в театрі. — Послухай-но, хто вона така? Це в нього серйозно? — долинув настійний шепіт його дружини. Щоб припинити муки бідолашної жінки, я нахилився в її бік й сказав у вухо: — Це співробітниця з лабораторії вашого чоловіка. Та сама, що била посуд, і він за це хотів її звільнити. (Про себе я змовчав). А захоплення у мене серйозне. Таке саме, як і в Юрка, коли ви одружувалися. — Вдячна за повну інформацію, — майже байдуже, але з нотками сміху відповіла Юркова дружина і полегшено зітхнула. Легка музика тим і приємна, що її можна майже не слухати, та все ж таки вона створює настрій. І коли ми вийшли з театру в танцююче виблискування реклам, у натовп метушливих пішоходів, щось дуже веселе і безтурботне, як дитячі бубонці, дзвеніло в моїх вухах. Поруч ішли мої друзі, у моїй руці лежала рука Майї, й наші пальці переплелись. І я подумав: стара істина правдива, що людині для щастя не так уже багато й треба. Та ба, і тоді я вже знав, що завтра думатиму інакше… Що ми пам’ятаємо з історії? Війни, досягнення спортсменів, міжнародні скандали, будівництво і руйнування міст. З боєм відвоювало собі місце в історії мистецтво. А наука? Звичайно! — вигукне багато хто. Але це “звичайно” з’являється тоді, коли вже вибухнула атомна бомба, або тоді, коли обчислювальна машина обіграла в шахи чемпіона світу. А хто звернув увагу на перші досліди по розщепленню атомного ядра? Або на сміливі експерименти науки про спадковість? Ми запам’ятовуємо те, що ефектне; люди дуже метушливі — надто мало серед них пророків. Так було і того дня, який запам’ятався навіть співробітникам нашого інституту тим, що перемогла наша олімпійська збірна, а не тим, що в лабораторії Степ-Степановича наштовхнулися на якийсь цікавий і загадковий механізм нервової регуляції. Це була група нейронів, нервовий вузлик розміром у копійку. Йому і дали умовну назву “копійка”. Він посилав методично, неначе гудки зумера, сигнали до певних ділянок організму. — Ми виявили два таких вузлики! — сказав мені Степ-Степанович. — У потиличній частині і в хребті… Він подивився на мене стривожено, явно хотів, щоб я висловив здогадку. А сам боявся, що вона знову виявиться хибною. — Ви думаєте, це має відношення до “годинника”? Степ-Степанович пильно подивився на мене, його очі стали схожі на кошачі, що побачили мишу. — Треба перевірити на моделях, — сказав він. — Чисто перевірити. Все може бути… Позбавивши сну кількох щурів і морських свинок, ми штучно викликали у них старість. У всіх піддослідних змінювалися сигнали, які посилали “копійки”, а після їх розтину ми виявляли в цих нервових вузликах органічні зміни. Тоді ми пішли далі — операційно вилучили “копійки” у здорових тварин. Різких змін операція не принесла, але приблизно через місяць щури почали втрачати шерсть, стали нездатними до продовження роду. У них наступала передчасна старість. Кілька тижнів ми з Юрком і Степ-Степановичем підбивали підсумки, а коли ця робота була закінчена, стало ясно, що треба переходити до завершальних дослідів. Нам було трохи страшно після стількох розчарувань. Але в інститут, як п’янкий туман, уже знову вливалося передчуття перемоги, до пізньої ночі світилися вікна лабораторій і кабінетів, бурчали прибиральниці. Я зрозумів, що через кілька днів, як тільки розпочнемо досліди другого контролю, всіма, і мною в тому числі, оволодіє творча пропасниця, і ні про що, крім роботи, я думати просто не зможу. Тому ми з Майєю вирішили одружитися — і якомога скоріше. Отже, весілля: метушня, добір костюма, краватки, сукні, духмяні пахощі квітів у Палаці шлюбів. Я стояв поряд Майї і думав про те, що саме зараз мені дзвонять з Академії про замовлені мною апарати і що у приймальні чекав “дядько Тихін”, щоб порадитися, де взяти дві сотні щурів за такий невеликий відтинок часу. Шлюбна церемонія відбувалася за всіма правилами, і я дізнався із спеціально підготовлених друзями жартівливих напучень, як треба поводитися у шлюбі і від яких звичок доведеться відмовитися. За столом Юрко безпорадно розводив руками і питав: — А з кого я тепер вирахую за розбиті “люсьєни”? — і погрожував мені довгим вигнутим пальцем. А в мене перед очима пливла кімната, щасливе обличчя Майї, з якою тепер, як говорили у Палаці шлюбів, “маємо будувати здорову комуністичну сім’ю”, і я шепотів їй, своїй дружині: — Знаєш, що я подарую тобі?.. Безсмертя! Ми перейшли до дослідів другого контролю: вилучали “копійки” у щурів, зберігали їх при низькій температурі, а після настання старості знову підсаджували на колишні місця. І в тварин починали відновлюватися деякі функції, зникали численні розлади нервової системи. Поза всяким сумнівом, “копійка” була тією важливою лімітуючою ланкою в “годиннику”, яка вибувала з ладу першою і призводила до порушення всього механізму. Тільки тепер ми змогли оцінити належним чином всі ті розрізнені роботи з геронтології, біохімії, біофізики, які провадилися в різних лабораторіях світу. Без них ми були б безпорадні. Адже “копійка” — лише єдиний штрих у загальній картині, в цій гігантській мозаїці добутих відомостей, вирваних у природи, прочитаних у хімічному шифруванні та коді імпульсів. Не вистачало останньої ланки. Ми знайшли її і побачили всю картину. Ось коли мені по-справжньому придалася друга, інженерна освіта. Мій стіл був завалений кресленнями, а його шухляди набиті різними діодами і тріодами, друкованими схемами, феритовими пластинками, мініатюрними реле. З ранку до вечора у моєму кабінеті був хто-небудь із співробітників Інституту електроніки. Нарада розпочалася з доповіді Степ-Степановича. Його мова плинула рівно, зрідка лише переривалася гучними вигуками захоплених слухачів. Багато слів він подавав як на тарелі — з начинкою і присмакою. Мені, оскільки я сидів у президії, добре було видно його карбований профіль, неначе знятий із стародавніх барельєфів, — з рівним трикутником носа, форштевнем-підборіддям і буйною гривою рудого волосся. Він розповів про перші випробування електронних “копійок” в його лабораторії. Потім Юрко доповів про хід дослідів над деякими ділянками ДНК і РНК. Сухорлявий і капловухий, він сипав скоромовкою, ковтаючи закінчення слів, розраховуючи, вочевидь, на тих, хто і без його доповіді знає, про що йдеться. Його водяві очі потемнішали. Час від часу він ворушив бровою, ніби підморгуючи собі й наставляючи: “Ну, друже, будь розумником”. Нарешті настала і моя черга виступити з теоретичними узагальненнями. Коли я йшов до трибуни, зчинився гомін. Я глянув у зал і побачив приголомшливе видовище. Я знав, що у віце-президента Артура Кіндратовича відмовили ноги і його возить КД, але не уявляв, як це робиться. І ось тепер широким проходом між рядами, висунувши цього разу не триногу, а колеса, плавно котився КД. На вмонтованому в нього сидінні з м’яким бильцем, наче входячи у свого двійника, напівлежав Артур Кіндратович. До його шиї і лоба, звиваючись, підходили дроти від вимірювачів і аналізаторів, розташованих у КД. Такі ж дроти, напівсховані під костюмом, виднілися біля його стегон. У мене зашерхло в горлі. Я перевів погляд на Майю, яка сиділа в другому ряду, і вона посміхнулася мені, стверджуючи: “Я тут, і тебе люблю”. Я заспокоївся, та все ще не знав, як сказати Артурові Кіндратовичу: “Проходьте до президії” чи “Проїжджайте до президії”. І коли вже розкрив рота, в пам’яті зринула фраза, яку я й промовив: — Просимо до президії, Артуре Кіндратовичу. КД зі своїм пасажиром зупинився біля крісла Юрка. Артур Кіндратович про щось спитав Юрка і кивнув мені: мовляв, продовжуйте, не звертайте на мене уваги. — Ми з’ясували, що нервовий вузол, умовно названий нами “копійкою”, посилає імпульси суворо обмеженого характеру, — почав я, все-таки скошуючи очі на незвичайну пару. Тоді я не міг зрозуміти, що так вразило мене, не знав, що ще не раз в пам’яті зрине Артур Кіндратович, який входив у свій кібернетичний двійник як символ…Символ чого? “Копійка”, чи вузол “С”, — продовжував я, — мабуть, править за лічильник і перетворювач. До неї надходять імпульси з різних нервових центрів, а вона перетворює їх і передає на ділянки, що відають спадковістю. Водночас “копійка” приймає імпульси з цих ділянок. Зараз ви побачите схему. Дайте, будь ласка, перші кадри. Остання фраза стосувалася вже Юрка, який виконував роль асистента-кіномеханіка. Коли в залі знову спалахнуло світло, сильна рука КД поспіхом відкинулася від рота Артура Кіндратовича. Мабуть, віце-президент прийняв ліки. Я намагався більше не дивитися в їхній бік, не думати про те, символом чого вони є. — Ми припускаємо, що доти, доки вузол “С” працює нормально, в нормі функціонують і залози внутрішньої секреції, які він іннервує. Та ось клітини “С”, влаштовані як осередки пам’яті, наповнені слідами імпульсів, що надійшли з ділянок спадковості. Резерву пам’яті більше немає. Це є ніби умовним сигналом, що організм свою місію по відтворенню виконав — проніс естафету на своєму відтинку шляху. Сигнали “С”, як показали досліди, стають менш чіткими, поступово згасають. І тоді утворюється така картина… На екрані знову попливли кадри… — Як ви бачите з синусоїди, починається згасання діяльності залоз. Контроль послабився. І тут на повну міру позначаються викривлення самого креслення — загублені триплети ДНК… Ось початок кінця… У темряві я помітив вогник цигарки, що спалахнув біля обличчя Артура Кіндратовича. КД не вжив ніяких заходів. Значить, віце-президентові вже недовго жити. — Ми створили мініатюрний автоматичний прилад, який функціонує як вузол “С” і посилає такі ж сигнали. Випробування пройшли успішно. І якщо одночасно з підключенням його розпочати профілактику організму за комплексною програмою, розробленою в наших лабораторіях, то… Хвилювання виявилося в короткій спазмі. Я опанував себе: — Це буде початком безсмертя. Так, безсмертя, тому що замість одного приладу, що відслужив свій строк, можна підключити новий, а комплексна програма сприятиме підтриманню функцій центральної нервової системи. Те, про що я говорив, не було новиною для багатьох присутніх у цьому залі, але воно звучало офіційним визнанням — вже не здогадкою, а певністю, не гіпотезою, а результатом дослідів. Не могли ж ми тоді знати, що справжні результати дослідів ми одержимо лише через кілька століть і вони виявляться не такими, як ми гадали. Хоча, можливо, хтось у цьому залі і передбачав їх… Оплески вибухнули несподівано, як міна. А коли вони вщухли, Артур Кіндратович потиснув мені руку і поздоровив з епохальною науковою роботою. Він так і висловився — “епохальною”, — і в його вустах це слово не звучало компліментом, а було лише точною оцінкою досягнутого. КД повіз його по живому коридору. Там, де вони проїздили, на хвилю вщухав гомін. Я дивився їм услід і думав про КД. Що коїться в його мозку? Чи жаліє він людину, з якою зріднився, як із собою? І в чому саме полягає його жалість чи його радість? Я побачив Артура Кіндратовича востаннє через півтора року. Мені не дуже хотілося виконувати мою місію. Краще б це зробив Степ-Степанович. Я згадав тих, хто братиме участь у досліді як помічники і спостерігачі — їхні обличчя, що нараз стали схожі одне на одне, посмішку Майї, ніби виліплену з тривоги і бажання заспокоїти мене. А нас із Степ-Степановичем не треба було умовляти, що все буде гаразд, — ми майже не сумнівались у цьому. — Так, я знаю, ви на все зважилися. І комусь дійсно треба на це піти, — сказав Артур Кіндратович і кволо заворушився на ложі, вмонтованому в КД. — Але небезпека надто велика. — Небезпека? — я звів брови і надав обличчю здивованого виразу. — А ви подумали про те, чи придатний організм людини для вдосконалення, чи є для цього першооснова? У мене майнула думка, що він говорить так тому, що з його організмом уже майже все покінчено. Але ж не перетворюватися усім людям на таких от КД, не залишати свої недовершені справи у спадок кібернетичним механізмам! — Невикористані можливості, — сказав я рішуче. — Мільярди незадіяних нервових клітин, резерви м’язів, мало вивчені або й ще невідомі сигнальні системи… — Я маю на увазі основи, принципи побудови, — нагадав він. — Чи може дощовий черв’як жити у космосі? А організм людини побудований на тих самих принципах, що і організм дощового черв’яка. Одержання енергії, інформації, її переробка… Він зігнувся на своєму ложі, наморщився від болю і замовк… — Якщо я знову почну доводити вам… — сказав замість Артура Кіндратовича КД. — То я наведу нові контрдоводи, — засміявся я. — Але починаючи дослід на собі і своїх товаришах, залиште принаймні шляхи для відступу, — продовжував КД. — Добре, я залишу. Але відступу не буде. — Ви надто молоді для керівника інституту, — промовив Артур Кіндратович. — Ніколи не треба говорити про майбутнє так категорично. Майбутнє не можна підганяти під мірку нашої сьогоднішньої упевненості. Я мовчав, думав про те, що все вже сказано. Він зрозумів. — Прощавайте, — сказав Артур Кіндратович. Він підніс руку до лоба тим непевним жестом, який означає: те, що треба згадати, зовсім близько, на підступах до станції. І його піднесена рука стала схожою на семафор, що відкривав шлях. — А втім, до побачення. Адже ми ще не раз зустрінемося. Він помітив збентеження на моєму обличчі і розсміявся. В його горлі булькало. — Ні, це буде не машина, а я. Збережеться головне — спосіб мислення. Яка різниця, з чого я складаюся — лише з білків, чи з білків, пластмаси і металу? Адже й тепер в мені майже вся періодична таблиця, в тому числі й метали. Зате, коли моє тіло матиме простішу і надійнішу будову, мозок стане значно могутнішим. Він уважно подивився мені в очі, немов читаючи в них уперту невіру і жалість до нього — до людини, я киї довелося отак себе втішати. — А на доказ моїх слів ми з вами тоді продовжимо цю розмову про те, яким шляхом повинна йти людина до безсмертя. На той час у мене нагромадиться, на жаль, досить доводів, щоб переконати вас. Сказавши “на жаль”, він дав ще один привід не вірити йому.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка